Лірика "Срібного століття"

Лірика "срібного" століття різноманітна і музична. Сам епітет "срібний" звучить, як дзвіночок. Срібний вік - це ціле сузір'я поетів. Поетів - музикантів. Вірші "срібного" століття - це музика слів. У цих віршах не було жодного зайвого звуку, жодної непотрібною комою, не до місця поставленої точки. Все продумано, чітко і. . . музично.

На початку XX ст. існувало безліч літературних напрямок-ний. Це і символізм, і футуризм, і навіть егофутурізм Ігоря Сєверяніна. Всі ці напрями дуже різні, мають різні ідеали, переслідують різні цілі, але вони сходяться в одному: працювати над ритмом, словом, довести гру звуками до досконалості.

Особливо, на мій погляд, в цьому досягли успіху футуристи. Футуризм геть відмовився від старих літературних традицій, "старого мови", "старих слів", проголосив нову форму слів, незалежну від змісту, тобто пішло буквально винахід нової мови. Робота над словом, звуками ставала самоціллю, тоді як про сенс віршів абсолютно забувалося. Взяти, наприклад, вірш В. Хлєбникова " Перевертень ":

Коні, коні, чернець.

Але не мова, а чорний він.

Йдемо молодий, долом міді.

Чин покликаний мечем навзнак.

Голод ніж меч довгий?

Пал а норов худ і дух ворона лап ...

Сенсу в цьому вірші ніякого, але воно чудове тим, що кожен рядок читається і зліва направо, і справа на ліво.

З'являлися, винаходили, складалися нові слова. З одного лише слова "сміх" народилося ціле вірш "Закляття сміхом":

О, розглянути Сміхачи!

О, засмійся Сміхачи!

Що сміються сміхом, що смеянствуют смеяльно,

О, засмійся усмеяльно!

О, рассмешек надсмеяльних - сміх усмейних Сміхачи!

О, іссмейся рассмеяльно цих надсмейних смеячей!

Смейво, смейво,

Усмей, осмей, смішки, смішки,

Смеюнчікі, смеюнчікі.

О, розглянути, Сміхачи!

О, засмійся, Сміхачи!

Культи форми довго не проіснував, і багато хто нові слова не увійшли у мову суспільства. Футуризм швидко застарів. Але робота футуристів не пропала дарма. У їх віршах до майже досконалого володіння словом додався сенс, і вони зазвучали, як прекрасна музика. Борис Пастернак "Заметіль":

У посаді, куди ні один, нога

Не ступала, лише ворожок та хуртовини

ступала нога, в біснуватою окрузі,

Де і те, як побиті, сплять снігу, -

Постой, в посаді, куди жодна

Нога не ступала, лише ворожки

Та хуртовини ступала нога, до вікна

Дохлестнулся обривок шалений шлеї. . .

Я не наводжу цей вірш повністю, але вже з перших рядків чути пісню хуртовини. Всього одна пропозиція, а тебе закрутилася, зазнала заметіль ... Пастернак починав як футурист. Талант Пастернака і володіння формою - школа футуризму, дали приголомшливий результату: надзвичайно гарні, музичні вірші.

Звернемося тепер до символістів. Символізм проголошував не тільки культ форми вірша, а й культ символів: абстрактність і конкретність необхідно легко і природно злити в поетичному символі, як "в літній ранок ріки води гармонійно злиті сонячним світлом ". Це і відбувається у віршах К. Бальмонта, схожих на шелест листя. Наприклад, його таємниче, загадкове вірш "Комиші":

опівнічний часом в болотної глушині

Ледь чутно, безшумно кричать очерет.

У кожному слові цього вірша вживається шиплячий звук. Через це весь вірш наче шелестить, шарудить.

Про що вони шепочуть? Про що говорять?

Навіщо вогники між нами горять?

Миготять, блимають - і знову їх немає.

І знову замерехтить блукаючий світло ...

І тванню запахло. І вогкість повзе.

Трясовина заманить, спалить, засмокче.

"Кого? Для чого? "- очерети говорять.

Навіщо вогники між нами горять?

Розмова очеретів, миготіння мерехтіння вогників, трясовина, вогкість, запах тини - все створює відчуття таємничості, загадки. І в той же час від рядків

У болоті тремтить вмираючий лик.

Те місяць багряний сумно схилив. . .

І зітхання повторюючи загиблої душі,

Сумно, безшумно шарудить очерет.

віє диханням смертельної туги. Так народжується таємнича, моторошно-вато-приваблива музика вірші. . .

Ще одне вірш Бальмонта, дуже красиве і символічна - це "Я мрією ловив що йдуть тіні. . . "Постійне повторення слів у кожних двох рядках створює як би переливається, дзюркотливий ритм:

Я мрією ловив що йдуть тіні,

, що минає, тіні згасає дня,

Я на вежу сходив, і тремтіли ступені,

І тремтіли ступені під ногою в мене.

У повторенні слів "і тремтіли ступені, і тремтіли ступені", "тим ясніше малювалися, тим ясніше малювалися "," навколо лунали, навколо мене лунали "і т.д. вживаються звуки "р" і "л", за рахунок чого вірш виходить схожим на дзюркотливі переливи струмка. Це що стосується мови. Що ж до змісту вірші - воно наповнене глибоким змістом. Людина йде по життю все вище і вище, ближче і ближче до своєї мети:

І чим вище я ішов, тим ясніше малювалися,

Тим ясніше малювалися обриси вдалині. . .

Чим я вище сходив, тим світліше сяяли,

Тим світліше блищали понад хмари дрімаючих гір. . .

Він залишає позаду прожиті роки - "що йдуть тіні згаслого дня", поснулих Землю, але мета його все ще далека:

Для мене ж блищало денне світило,

Огнєвий світило догоряло вдалині.

Але він вірить, що досягне заповітної мрії. Він дізнався, "як ловити йдуть тіні. . . потьмянів дня ", тобто як не дарма проживати час, відведений йому в цьому світі і все вище йшов, далі, ближче і ближче до своєї мрії.

Ще одне вірш Бальмонта я хотіла б привести. Це красиве присвята любові.

"черкешенки"

Я тебе порівнювати хотів би з ніжною вербою плакучою

Що схиляє гілки до вологи, наче чуючи дзенькіт співзвуч. . .

Я тебе порівнювати хотів би з тієї індуської Баядера,

Що зараз-зараз заплаче, почуття меря зоряної заходом.

Я тебе порівняти хотів би. . . Але гра порівнянь темна,

Бо занадто очевидно: ти серед жінок незрівнянно.

Я переходжу до акмеїзму і до моїх улюблених поетів: Миколі Гумільову і Анни Ахматової. Акмеїзм -- стиль, придуманий і заснований Гумільовим, мав на увазі відображення реальності легкими і ємними словами. сам Гумільов дуже критично ставився до своїх віршів, працював над формою і над змістом. Гумільов, як відомо, багато подорожував по Африці, Туреччині, схід. Враження від подорожей відбилися в його віршах, диких екзотичних ритмах. У його віршах звучить і музика заморських країн, і пісні Росії, і сміх і сльози любові, і труби війни. Одні з самих прекрасних віршів про Африку - це "Жираф" та "Озеро Чад".

"Жираф" - це вишукана музика "таємничих країн". Весь вірш особливе:

Сьогодні, я бачу, особливо сумує твій погляд

І руки особливо тонкі, коліна обнявши.

Послухай: далеко, далеко на озері Чад

Вишуканий ходить жираф.

І починається особливо таємнича і сумна казка "про чер-ву діву, про пристрасть молодого вождя,. . . перо тропічний сад, про стрункі пальми і запах немислимих трав. . . "Вражає опис жирафа:

Йому граціозна стрункість і нега дана,

І шкуру його прикрашає чарівний візерунок,

З яким дорівнювати наважиться толь місяць,

дріб і хитаючись на вологості широких озер. . .

незвичайні порівняння:

Вдалині він подібний кольоровим вітрила корабля,

І біг його плаву, як радісний пташиний політ.

Це вірш настільки мелодійно, що в наш час на нього написана музика і воно стало піснею. І ось ще одна таємнича казка: "Озеро Чад". Вона схожа на любовний роман у віршах. Сюжет його банальна і сумний, але мовою вірші надає йому красу і незвичайного:

На таємничому озеро Чад

Посеред вікових баобабів

вирізні фігурки стремено

На зорі величних арабів.

За лісистим його берегів

І в горах, у зелених підстав

поклоняються дивним богам

Дев-жриці з ебенове шкірою.

Таємниче озеро, величаві арабів, дивні боги, діви-жриці - все це створює загадкову і величну атмосферу, в яку занурюється читач. Ось він бачить прекрасну пару: дочка властітельного Чаду і її чоловіка - могутнього вождя, і красивого, але лицемірного європейця. Він бачить гарний, простий світ Чаду і "Цивілізований" сумний світ Європи, де кабаки, п'яні матроси та брудна життя. "Озеро Чад" не дуже великий вірш, але написано воно таким яскравим і виразною мовою, що перед нами проходить ціле життя. . .

Гумільов пережив першу світову війну. У своїх віршах він поки-зал безглуздість цієї війни, яка принесла тільки горе, траур у міста і села, сумну, пісню заупокійних. . . Цікаві порівняння війни і мирними образами:

Як собака на ланцюга важкою,

гавкає за лісом кулемет,

І дзижчать кулі, наче бджоли,

Збираючи яскраво-червоний мед.

А "ура" вдалині -- наче спів

Важкі день закінчили женців.

Поет каже, що перед богом рівні як воюючі люди, так і мирне люди:

Їх серця горять перед тобою,

восковими свічками горять.

"Навіщо, для чого війна, в ім'я чого? "- запитує Гумільов. Так, комусь вона приносить славу, титули, удачі. Але

. . . порахує Чи потоплених

Під час важких переправ,

забутий на полях потолоченої

І гучних в літописах слав?

Іль зорі майбутні ясні

побачать такими як давнину -

Величезні гвоздики червоні

І на гвіздочках спить дикун?

Тож чи не краще припинити винищувати один одного, а обійнятися і сказати "Милий, ось, прийми мій братський поцілунок! "Вірші Гумільова про війну - це труба протесту всіх мирних людей проти насильства, гнівна ода проти безглуздих вбивств.

Про музику Гумілевський віршів можна говорити нескінченно довго і багато. Поезія Гумільова -- це все його життя, зайнята пошуками краси. Вірші його відбили "не тільки шукання краси, а й красу шукань ".

Анна Ахматова. Русская Сапфо, жриця кохання. . . Її вірші - це пісні кохання. Всім відома її приголомшлива поема "У самого моря", в якій чується шум прибою і крики чайок. . .

Смішно називати "Ворогом народу", "вульгарною міщанкою" людини, який створив "Реквієм" -- страшну правду про Росію, і який написав вірш, у якому висловлена вся краса старовинних міст Святої Русі. У 12-ти рядках А. Ахматова змогла описати всю ту задушевну, заспокійливу атмосферу стародавніх російських міст:

Там білі церкви і дзвінкий, що світиться, лід,

Над містом стародавніх алмазні російські ночі

І серп піднебесний жовтіше, ніж липовий мед.

Там хуртовини сухі злітають з Заріччя полів,

І люди, як ангели, Великому святу раді,

Прибрали світлицю, запалили у кіота лампади,

І книга благая лежить на дубовому столі. . .

Всі вірш наповнене різдвяним дзвоном дзвонів. Все воно пахне медом і печеною хлібом, нагадує давню православну Русь.

Безумовно, під всіх віршах Ахматової можна знайти ту чи іншу мелодію (навіть деякі її вірші називаються "піснями", "пісеньками"). Наприклад, в "Пісні останньої зустрічі" чутна тривожна, розгублена музика:

Так безпорадно груди холонула

Я на праву руку наділу

Рукавичку з лівої руки

Тим кленів шепіт осінній

Попросив: "Зі мною умри!

Я обдурять своєї похмурою,

мінливою, злою долею. "

Я відповіла: "Милий, милий!

І я теж, помру з тобою. . . "

А в іншому вірші "Широкий і жовтий вечірнє світло. . . "Звучить мелодія щастя, спокою після бурі шукань:

Ти спізнився на багато років,

Але все-таки тебе я рада

Прости, що я жила засмучений

І сонцю раділа мало.

Прости, прости, що за тебе

Я занадто багатьох приймала.

Говорячи про музику в поезії "срібного" століття, не можна не зупинитися на віршах Ігоря Сєверяніна, короля поетів, засновника егофутурізма. У маніфесті егофутурізма не відкидалася старе, як у футуризм, але також проголошувалася боротьба з заставками і стереотипами, пошуками нових, сміливих образів, різноманітних ритмів і рим. Ігор Северянин, безперечно, віртуозно володів словом. Доказом цього є дивовижний вірш "Чари Лючіна ", де в кожному слові, починаючи з назви є буква" ч ". Наведу тільки перші рядки:

Лючіна сумна читала ввечері ручісто-викрадачів,

Так чуйно відчуваючи дзюркотливий химерно чужий їй плач. .

Хоча все вірш досить велике, воно, на відміну від віршів футуристів, має сенс. І ще про двох віршах Сєверяніна хотілося б розповісти. "Кензель" -- світське вірш, нагадує блюз своєї своєрідною ритмікою, повтореннями:

У шумному плаття муаровому, в шумному плаття муаровому

По алеї вогненної ви проходите Морев. . .

Ваше плаття вишукано, Ваша тальма блакитний,

А доріжка пісочна від листя разузорена -

Точно лапи паучние, точно лих ягуаровий. . .

І "Серенада", що має другу назву "Хоровод рим". І це дійсно хоровод рим, дивно гармонійний: "у вечірньому повітрі - в ньому ніжних троянд парфуми!", "над чистим озером - я стану мрій пером "," перепел - росу всю перепив "," по хвилях озера -- як життя без роз сірка ", і т.д.

Я говорив про музиці у віршах "срібного" століття, але ж були й вірші про музику, і їх дуже багато. Це северянінскіе "Медальйони", де є сонети про композиторів: "Шопен", "Гріг", "Бізе", "Россіні", де Северянин каже: з усіх богів наібожайшій бог - бог музики. . . "І" світ музики переживе століття, коли його природа глибока ". Це Ахметівська "Пісенька про пісеньці", яка

. . . спочатку обпече,

Як вітерець студений,

А після в серце впаде

Однією сльозою солоної.

Це Гумілевський "Абіссінський пісні" з їх чудовими наспівами. Це екзотичний "Кек-уок на цимбалах" І. Ф. Анненського, дрібний, гучний, квапливий:

Пали дзвони тупотом, тупотом,

Сталі дзвони гомоном, гомоном,

Те скликаючи,

Те зриваючись,

Те дроблячи кристал.

І, нарешті, разючу вірш В. Маяковського "Скрип-ка і трошки нервово", де музичні інструменти уособлено і представлені як люди, різні, з різними характерами, Маяковський пропонує скрипці, як дівчині: "Знаєте що, скрипка, давайте - будемо жити разом! А ?".

На цьому я хочу закінчити свій твір. Як багато нового вніс "срібний" століття поезії в музику слова, яка величезна робота проведена, скільки створено нових слів, ритмів, здається, відбулося єднання музики з поезією. Це дійсно так, тому що багато віршів поетів "срібного" століття перекладені на музику, і ми слухаємо і співаємо їх, сміємося і плачем над ними. . .

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.ed.vseved.ru/