Література в 40-і роки

Щаслива доля роману Юрія Бондарева «Гарячий сніг» почалася відразу після його першого видання, тому ось вже скоро двадцять років. Книга виходила у світ неодноразово, величезними тиражами, про неї написано безліч статей та дисертацій, вона екранізована і інсценована, перекладена на десятки мов, її можна зустріти в найнесподіваніших куточках землі і майже ніколи - на прилавках книжкових магазинів, звідки вона зникає миттєво. У чому причина такого загального і міцного визнання роману? Чим він полонить уяву читача? Які струни в душах різних людей відгукуються на нього? Кожен відповідь буде приблизний і неповна, тому що ніколи не пояснити до кінця таємницю художності -- загадку справжнього мистецтва. Але все ж таки можна стверджувати, що роки не владні над книгою, якщо автор зумів перенести в неї саму доподліпность життя, якщо вдалося йому оголити зв'язок окремих доль її героїв з історією народу, якщо, нарешті, книга ця виявляється співзвучною життєво важливих проблем, кожного разу по-новому постають перед кожним новим часом.

Успіх роману був багато в чому забезпечений тим, що, зображуючи один з вирішальних моментів грандіозної Сталінградської битви, письменник спирався на свій особистий військовий досвід. Під Сталінградом він воював, там був поранений, після чого пройшов всю війну. Говорячи про створення своїх книг про Велику Вітчизняну війну, Ю. Бондарев особливо підкреслює ту обставину, що задуми їх з'явилися з життя, вони - «від живих людей, від тих, кого зустрічав на війні, з якими разом крокував по дорогах сталінградських степів, України та Польщі, штовхав плечем знаряддя, витягав їх з осінньої бруду, стріляв, стояв на прямою наводкою, спав, як кажуть солдати, на одному казанку, ел пропахлі гаром і німецьким толом помідори і ділився останнім тютюном на закрутку наприкінці танкової атаки ». Письменників-фронтовиків змусило взятися за перо перш за все почуття обов'язку перед фронтовими друзями, відповідальність перед їхньою пам'яттю. «Мене весь час не покидало відчуття, що повертаю в життя тих, про яких ніхто нічого не знає і про які знаю тільки я, і тільки я повинен, зобов'язаний про них розповісти все », -- зізнається письменник.

Місце і час дії роману позначено конкретно, в повній відповідності з реальними історичними фактами, хоча автор, за його словами, не ставив собі за мету «дати єдиний і докладний документ військових подій в районі Сталінграда і на південний захід від Сталін-граду в грудні 1942 р. ». Змальовуючи широку панораму подій минулої війни, подій, що відбуваються поперемінно то в Ставці Головнокомандувача, то в штабі армії, то на одній з артилерійських батарей, письменник не міг, звичайно, обмежитися лише власними спогадами, і вивчення, у всій повноті, всієї історії битви, всіх доступних документальних свідоцтв повідомило роману масштабність і стереоскопічність, додало йому високий ступінь істинності.

До виходу «Гарячого снігу» (1969) ім'я Ю. Бондарева було вже добре відомо і визнано, В перший ряд радянських письменників його поставила багато в чому тоді незвичайна, смілива у своєму новаторство повість 1957 року - «Батальйони просять вогню», прийнята спочатку з тим боязко подивом, з яким завжди зустрічаються справжні художні відкриття. Трагедія війни, життя людини на війні була відтворена в ній з безстрашної правдивістю і глибиною. Тут вперше виявилася здатність художника «дивувати правдою» - слова критика М. Кузнецова.

Але не тільки ранні «військові» повісті підготували художній світ вершинного твори письменника про війну. Без нових творчих досягнень, якими стали колізії і образи роману «Тиша» (1962-1964) і особливо - дивно непоміченою критикою повісті «Родичі» (1969), не міг би відбутися цей роман - з його більш високим рівнем узагальнення, з його морально-соціальної і філософської наповненістю.

Розповідаючи в «Тиші» та «Родичі» про післявоєнні роки, про драматизмі суспільної ситуації, напруженості політичної атмосфери, в якій живуть герої, про пошуки правди в обставин зміщення норм соціальної і моральної справедливості, Бондарєв звіряв життя все тим же високим критерієм суворої правди, який завжди був головним у його творчості. Тут не тільки підтвердився, але й знайшов свій подальший розвиток основної художницький принцип Ю. Бондарева, завжди що прагне в конкретних історичних обставин ставити такі глибокі проблеми, як несумісність в життя морального і аморального, свободи і насильства, та багато інших. Фінали цих творів не стали хепі-ендом, долі їхніх героїв завершуються зовсім не безхмарно-ідилічно - автор вказує на складність і тривалість боротьби правди з брехнею, добра зі злом. У цих книгах, що передбачив складності та катаклізми майбутньої їх героям життя, міститься передчуття багатьох наступних громадських борінь.

Все знайдене перш за діалектично поєдналося, збільшивши, досягло свого досконалого вирази, в «Гарячий сніг» На порядок вище стало тут якість психологізму при зображенні характерів, відбулося значне, суттєве просування до більш глибокому ідейному осмислення зображуваного, з усією повнотою виявилася і така сторона обдарування письменника, як здатність і у частці життя відобразити істота, зміст багатьох властивостей людського буття, художньо перетворити зображення конкретного історичного моменту в особливого роду символ Життя, з її глибинними суперечностями, пристрастями, з вічними питаннями про можливості людини. «Гарячий сніг» став наступним, новим і вищим етапом роздуми художника над життям. «Ця книга - про Сталінград і в той же час не про Сталінград ...- говорив як-то Ю. Бондарев в одній зі своїх бесід з журналістами з приводу роману .- Любов і війна, молодість і досвід, добро і жорстокість, мужність і страждання - ось що в цій книзі хвилювало мене ».

«. Гарячий сніг », звичайно, перш за все книга про війну, свята пам'ять героїчного минулого народу, дорогоцінний документ народної доблесті, виявленої на полях битв проти фашизму. У невигаданих, яскравих і переконливих деталях, в приголомшливих подробицях розповідається в романі про протистояння радянської армії фашистському навалі; зримо відображені і вузький простір бою, битви однієї батареї, і обстановка всієї битви, її сяють, небувале зіткнення задумів військових стратегів, і люта сутичка рядових воїнів. Опис граничних ситуацій бою, положень між «бути» чи «не бути» збуджують у нас величезне емоційне напругу. Перед нами велична картина війни, монументальний узагальнений портрет народу-переможця. Майстерність індивідуальних психологічних характеристик тут такий, що, зливаючись в єдиний образ воює за справедливий справу народу, всі персонажі роману залишаються з нами - кожен своєю особливою рисою, особливим вчинком. Чи надовго врізаються в пам'ять з чудовою майстерністю написані характери лейтенанта Кузнєцова, командуючого фронтом генерала Бессонова, члена Військової ради Весніна, командира батареї Дроздовського, санінструктора Зої Єлагіна ... Кожній, навіть часом лише легкими штрихами наміченої фігурі повідомлений обсяг, художня завершеність: чи то сором'язливий Сергуненков, грубий Рубін або зворушливий Касимов ... Кожен залишає зарубку в пам'яті, але ж дослідниками роману підраховано, що число його дійових осіб - більше шістдесяти.

. Мужність і стійкість героїв війни написані тут Ю. Бондаревим в традиціях толстовського зображення людини на війні. Це від Толстого насамперед успадкував від «Гарячого снігу» принцип підходу до людини, що знаходиться в умовах крайньої напруги всіх його сил. Але саме цей принцип взагалі. Бондар не запозичує прийоми у свого вагомого попередника, він лише чітко дотримується свого завдання - шукає художні способи найбільш глибокого і точного проникнення в самі надра людської душі, часто розкриває її на межі несвідомого, або, вірніше, в той момент, коли несвідоме стають фактом свідомості коли вчинок є результат їх взаємозв'язків і акт уже свідомої діяльності.

Може бути, до таємниці художності роману ми найбільше наближаємося в ті миті, коли беремо участь разом з автором в аналізі цих зв'язків і граней: «Зі страшною силою Кузнецова вдарило грудьми об щось залізне, і з замутненою свідомістю, зі дзвоном у голові він чомусь побачив себе під темними гілками розрослася близько ганку липи, за якою шумів дощ, і хотів зрозуміти, що так боляче вдарило в груди »... «Чому йшов дощ і я стояв під липою, - подумав він, згадуючи .- Яка липа? Де це було? У Москві? У дитинстві? .. Що мені привиділося? »Але навколо було «те клацали, величезна, залізна, що недавно невблаганно котилася на знаряддя, заступаючи весь світ »...

Такий аналіз зрощення думки й емоції, таке звернення з часом і простором - з прикладів своєрідності епічності Бондаревский зрілої прози. Від усієї попередньої «баталістікі» «Гарячий сніг» відрізняє вдало знайдений у ньому спосіб витягати з малого велике, з приватного - спільне, передавати дихання не просто війни, але всього життя. Пошук образотворчих можливостей у показі якого-небудь найкоротшого миті як краплі, що відображає всю складність «моря життя », був притаманний Бондарева з самого початку, ще з тих років, коли він сам не зовсім ясно усвідомлював свої творчі можливості, особливості свого обдарування. Тому спочатку якийсь час він і вважав найбільш підходящою для себе малу форму - розповідь. І не випадково так прихильний письменник своїм «Миттєвості»: саме в МІКРОЖАНРИ втілює він своє постійне пристрасть до мігу, мікроелементу життя, до відбиття його насиченості. Своєрідність не тільки роману «Гарячий сніг», а й всякого твори зрілого періоду виникає у Бондарева звідси, все найвищі удачі пов'язані з цим його якістю як художника. ^

«Гарячий сніг» -- роман про героїчний епізод в історії радянського народу. У кривавому бою жаху його герої - не пасивні страждальці, але борці, об'єднані не передчуття близької смерті, а однією волею до життя, гордим свідомістю причетності до тієї правді, яка єдино може і повинна співати на землі, правди захисників справедливих ідеалів, людяності. Після загибелі розрахунку, розчавленого фашистським танком, болісно згадує Кузнецов про ту, як страшно загинули молодший лейтенант Чубарики, «з наївно-довгою, як стебло соняшника, шиєю, з його дитячим жестом, коли він поспішно протирав очі: «Землею ось запорошив». і діловито точний навідник Євстигнєєв «зі спокійно-повільною спиною, з звивистій цівкою крові, закріплої біля вуха, приголомшений розривом ». Кузнецова охоплює відчай від того, що він не встиг всіх їх добре дізнатися, полюбити: «моторошним знаком самотності навскіс стирчала лопата з рихлого бугра землі в ніші - з могили піднощика снарядів чубаріковского знаряддя ». Найстрашніше, що усвідомлював Кузнєцов після бою, в якому загинули його товариші, «було не в прожитий за весь сьогоднішній бій, а в цієї підійшла порожнечі самотності, жахливої тиші на батареї, ніби він ходив по розкопаному кладовища, а в світі не залишилося нікого ».

Це сильне почуття невозместімості втрат, втрат у Бондарева з роками не тільки не ослабне, але, навпаки, стане більш пронизливим і багато в чому визначить трагізм звучання його наступних романів: «Берег», «Вибір», «Гра» - які об'єднуються в нашому сприйнятті в трилогію - в силу насамперед єдності в них світовідчуття цілого покоління. З часом такі книги, як «Гарячий сніг », прочитуються ще й як художествейние свідчення того моменту в становленні покоління, який визначив все майбутнє, що залишилися в живих, принесли з полів бою в мирні дні таке знання про себе, про людину, якого вистачить їм надовго, до кінця. Вдивляючись у військове минуле, Бондарев розкриває зміст характеру людини цього покоління, його що сформувалися на війні основні поняття. Це люди особливого досвіду страждань і мужності, дізнатися в бою воістину людського братерства. Як би вже символічного сенсу виконаний епізод, коли Кузнєцов після бою зустрічається з Давлатяном, через поранення не брали участь у бою, що зазнають гірку, близьку до розпачу заздрість до Кузнєцову. «Смутное почуття власної дорослості охоплювало Кузнецова. Вони були об'єднані і разом з тим розділені нескінченністю років. Давлатян був десь в м'якій прозорою і приємною дали, в колишньому і минулого, в тому наївному, дитячому - в училищі, на марші, у ночі перед боєм, - він залишився там. Ні, він не бачив ні смерті навідника Касимова, ні смерті Сергуненкова, ні загибелі розрахунку Чубарікова під гусеницями танка, ні полоненого німця, ні розвідника у воронці, ні в тій смертельної низині зіщулена калачиком на снігу Зої, під боком якої розпливалося темна пляма і валявся маленький, іграшковий «Вальтер». Одні добу, як нескінченні двадцять років, поділяли їх ».

Думка автора тут виходить за межі описаного: того ж Давлатяну, якщо він залишиться в живих, ще доведеться в майбутніх боях випробувати себе, пізнати міру своїх сил, здатності до подолання. Тут думка - про чорта, що розділяє людей на тих, хто пройшов і витримав випробування життям, і тих, для кого таке випробування ще попереду, і - про час становлення покоління, що вивчається в «Гарячому снігу »в можливих подробицях, з метою увічнення кожну хвилину. У добі бою ніби вмістилася вся війна, а «впізнати в ту мить братство» стало найважливішим, у досвіді цього покоління.

Ця книга відкрита в майбутнє. «Ми писали. Про людину, які опинилися в самій нелюдською обстановці. Ми шукали в ньому сили подолання самого себе і в жорстокі дні шукали добро і намагалися побачити майбутнє-скаже згодом Ю. Бондарев, розмірковуючи про гуманістичному значенні літератури про війну. «Ми пам'ятаємо про війну, тому що людина найбільша цінність даного світу, а його мужність і свобода його - це звільнення від страху, від зла, яке роз'єднує людей ». Чим далі у глибину років, тим ясніше і вагомішим стає думка роману - про людському братство. Почуття душевної близькості, братства - це найбільше людське почуття - в серцевому єднанні Куепецова з Касимович, у тому розпачі, що охоплює його при вигляді трагічної безпорадності посланого Дроздовський на безглузду смерть Сергуненкова, в потрясіння від загибелі кожного, хто тільки що бився поруч. Про це і вся історія з Дроздозскім. в чиїй натурі немає готовності і здатності до єднання, внутрішнього жесту -- назустріч іншому. Ю. Бондарева, вже починаючи з повісті «Юність командирів» (1952-'1955), постійно займає цю відмінність між людьми - тими, хто несе в собі готовність до єднання з іншими людьми, і тими, хто не вірить в необхідність і жизнетворность цієї спільності. Одного разу, пояснюючи думка, закладену в характері Дроздовського, письменник зауважив, що «Кузнєцов і Дроздовський - не антиподи ». Завжди різко заперечує поділ героїв у літературі на «позитивних» і «негативних», він і в «Гарячий сніг» запропонував людині індивідуалістичних понять пройти свій шлях пошуку істини. Дроздовський приходить до розуміння хибності прийнятої ним ідеї окремо себе від інших, до свідомості могутності й простоти людської спільності. Після бою «йшов він розбите-млявою, розслабленої ходою, опустивши голову, зігнувши плечі, ні разу не поглянувши в напрямку знаряддя ... «Щось не так з нашим комбатом, - промовив Нечаєв, пощипуючи вусики, дивлячись на бугор .- Іде, ніби сліпий »...

Багато сторінок віддані в романі опису почуття єднання, людської близькості і вірності. У розпал бою, коли здається, що він програний і все загинуло, Кузнєцов раптом зауважує траси чиїхось пострілів: «І Кузнєцов з якоюсь глибокою вірою в свого легкого щастя, в своє везіння і впізнав у ту мить братство раптом, як сльози, відчув гарячу і солодку здавленості в горлі. Він побачив і зрозумів: це зліва знаряддя Уханова добивали прорвався танк ... »Цією спільнотою, що цим братством і була, здобута перемога.

Книги про боротьбу за людську гідність покоління сорокових. років, своєї військової молодістю що підтвердив віру в можливість торжества людяності, людське братство, стають сучасними сьогодні, коли світ силкується виробити нове мислення, коли мова йде про те, що люди на землі або будуть жи?? ь всі разом, або всі разом загинуть. Чи не вичерпані ідеали славного покоління, час приносить підтвердження їхньої правоти. У рішення нових завдань, що стоять перед людьми нового часу, включений досвід «єдиного військового братства».

До часу написання «Гарячого снігу» Ю. Бондарев почав свідомо входити в сферу тих питань, які називаються «вічними», які залишаються «незмінно актуальними на будь-яких етапах і при будь-яких умов життя людських суспільств »(за висловом А. Твардовського, дивує, що «це слово у нас чомусь забезпечується лапками »). Інтерес до цих глибинних проблем проявився не тільки в повісті «Родичі», але також і в публіцистичних виступах письменника кінця шістдесятих років. Час посувають до напружених роздумів про життя, про досвіді минулого і його битованії у дні сьогоденні. Зіткнення з художніми світами Толстого і Достоєвського також не, могло не сприяти активності звернення письменника до проблем світоглядних, до питань вселюдськими. Звичайно, ми бачимо, що в «Гарячий сніг» ще немає свідомої спроби побудувати сюжет і образ за законами філософського твору, але безумовно тут устремління охопити зображуваний історичний момент думкою про Життя і Смерті. І це виводить роман за межі проблеми гуманізму на війні, до інших горизонтів.

У твір, присвячене зображенню битви за життя, неминуче, наполегливим мотивом вторгається тема смерті. Похмура велич смерті підкреслює силу і волю до життя, відтіняє красу людської мужності. Таємниця смерті постає перед юним Кузнєцовим: «Під головою Касимова лежав снарядний скриньку, і юнацьке, безвусий обличчя його, нещодавно живе, смагляве, що стало мертво-білим, тонкішою моторошної красою смерті, здивовано дивилися волого-вишневими напіввідчиненим очима на свої груди, на розірвану на шматки, посічені тілогрійку, точно і після смерті не збагнув, як же це вбило його і чому він так і не зміг встати до приціл ...»

З цього опису, з інших епізодів твору, створеного за п'ять років до роману «Берег» і безпосередньо йому передував, згодом розвинеться вся тема смерті - життя в філософських романах Ю. Бондарева. Але вже ці сторінки, «Гарячого снігу» не тільки про моральний станів радянської людини на війні. Це вже звернення художника до розуму і совісті людей, що стоять на порозі ядерної війни.

«З непоборну цікавістю », з« невідступним відчуттям незадоволеного цікавості до вічної, незрозумілою загадці смерті »розглядає Кузнєцов вбитого німця. Сама атмосфера жорстокої ненависті до ворога в Бондаревский зображенні наскрізь просвечена ідеєю цінності людського життя, одухотворити свідомістю абсурдності, безглуздості війни. Тут - весь трагізм протистояння людини людині, жахливості кривавої бійні. «Хто його вбив: я або Уханов? Чий це був снаряд? Мій або його? Що він думав, на що сподівався, коли йшов на таран? »-Питав себе Кузнєцов, розглядаючи застигле в жаху подиву обличчя хлопчика-німця, відчуваючи їдка відчуття неприступності чужий, нерозгаданою таємниці, відчувши поблизу сухий, металевий запах смерті ». Здається, і самі вражаючі опису страшного бою, знущання над людською плоттю і духом, над життям не сказали так багато і сильно про протиприродність війни, насильницької смерті людини, про жахливості самої можливості знищення одним розумним істотою іншого, як ці наведені тут рядка.

Антифашистський пафос роману стає пафосом антимілітаристська і починає звучати як реквієм героїчно полеглим воїнам, як звинувачення всім агресивним силам, що несе небезпеку знищення життя, війні як злочину проти людяності і людства.

Ця книга про великому протиборстві зі смертю, про опору радянських людей військового покоління злу і несправедливості, про боротьбу народу, в свій термін відстояв життя на землі, який повернув людству починалася було втрачатися віру в світлий розум і добру волю, - з тих, що допомагають зміцнювати надію на майбутнє, на те, що людство витримає натиск зла. І коли на настраждався по спокою і щастя планеті запанує нарешті життя без війн і людство навчиться дивуватися кривавих сутичок минулого і соромитися їх, у книгах такого потужного морального заряду, як «Гарячий сніг», люди не перестануть черпати уроки стійкості і братерства. Уроки віри в себе.

Роман «Капітальний ремонт» вперше побачив світ у 1932 році на сторінках журналу «Локаф» - нині «Знамя». У 1933 році вийшов окремим виданням, Протягом шести подальших років перевидавався сім разів поспіль. Його перевели на мови народів СРСР, випустили в Англії, Польщі, Фінляндії, Франції, Чехословаччини, США. У робочих клубах і армійських частинах, на бойових кораблях і в сільських бібліотеках йшло жваве обговорення улюбленої книги, Про неї гаряче сперечалися критики. Її високо оцінив на Першому з'їзді радянських письменників О. М. Горький, відзначивши поява в нашій літературі ще одного самобутнього майстра.

Роман не був автобіографічних в традиційному розумінні. Проте його сюжет, ключова ідея, характери головних персонажів були органічно пов'язані з усім, що пережив і перечувствовал молодий художник у попередні буремні роки.

Леонід Сергійович Соболєв (1898-1971) народився в Іркутську, в небагатій дворянській сім'ї. Хлопчик, підростаючи, все більше мріяв про море і кораблях. Прикладом йому служив Олександр - улюблений старший брат, який, блискуче закінчивши в 1909 році гімназію, відразу ж направив прохання про прийняття його в петербурзький Морський корпус, а по його закінченні, з весни 1913 року, прийняв командування гарматної вежею лінкора «Павло Перший», Леонід до цього часу теж перебрався до столицю, навчався у Третьому Олександрівському кадетському корпусі, навідуючись до братові на корабель при кожній можливості, У травні 1916. року, в розпал військових дій на Балтиці, майбутній письменник вступає до заповітне Морське училище (так був перейменований на той час Морський корпус). А рік потому, обраний після Лютневої революції членом училищної комітету, йде у морс на посаді матроса-сигнальник на міноносці «Стрункий» Так він отримує «хрещення» війною і революцією. Те ж «хрещення» здобув і Олександр, якого повсталі матроси «Павла», розправившись з офіцерами-«драконами», вибрали в судків, надавши йому тим поважне довіру.

Обидва брати з честю цю довіру виправдали, пройшовши через жорстокі випробування громадянської війни, обороняючи Кронштадт і Червоний Пітер від інтервентів і білогвардійців. З Березень 1919 Леонід Соболєв починає дійсну флотську службу вже в командирському званні. Служба ця - на міноносцях, тральщиках, на лінкорі -- триває аж до 1931 року: молодий штурман захоплено допомагає відроджувати і будувати Балтійський флот.

Одна з активних форм цієї допомоги - співпраця в журналі «червонофлотець» і перший письменницькі досліди - розповіді, нариси, гуморески. І в їхньому числі розповідь «Історична необхідність» (1926), з якого кілька років по тому виріс «Капітальний ремонт».

Дуже велику роль у створенні роману, у формуванні політичних поглядів автора та його історичної концепції відіграли В. Вишневський, Н. Мамин, Н. Свірін, Р. Мессер, В. Кнехт та інші товариші Соболєва по Ленінградській-Балтійського відділенню ЛОКАФа. У всякому випадку, кажучи про історію «Капітального ремонту», письменник-моряк незмінно і вдячно називав ЛОКАФ і Червоний Флот у числі своїх «співавторів».

Подальша його доля була довгою і славною. Як військовий кореспондент він прийняв участь у Фінської кампанії 1939-1940 років, у Великій Вітчизняній війні. Збірка його оповідань і нарисів «Морська душа» (1942) став однією з найбільш визнаних книг воєнної доби. У 1954 році з'явилася повість «Зелений промінь». Багато сил зажадала від Леоніда Соболєва громадська робота, і перш за все створення в 1958 році Союзу письменників РРФСР і керівництво ним протягом дванадцяти років. Але всі ці роки й десятиліття він мріяв повернутися до продовження роману, який залишився для нього найдорожчим з усіх задумів і творінь.

Перші ж сторінки «Капітального ремонту» вражають різкими контрастами. Дія розгортається на лінкорі царського флоту в переддень першої світової війни. Перед нами жахливий образ бойового корабля, перетвореного на «острів плаваючою сталі ». Найстрашніше якість цього світу - його нелюдяність. Тут немає людей. Тут несуть службу матроси й офіцери - дві касти, між якими пролягла вікова прірва ненависті і ворожнечі.

Зовнішня налагоджений, сяйво бездоганно вискобленной палуби і надраєна «мєдяшки» ховають крижану чорноту трюмних карцерів і затхле повітря матроські кубрики. За кожним блискучим кітелі, за раздушенной фізіономією якого-небудь лейтенанта Греве або кавторанга Шиянова письменник викриває огидні ознаки гниття - від тваринної ненависті до матросів аж до програшу казенної суми і ретельно приховується венеричної хвороби.

Найбільш повно розкривається оборот флотського пишноти в трагічній історії з кочегарами. Сцена перед бунтівників, але все-таки ще миролюбним, ще не втратили віри в справедливість матроських ладом, стривожені офіцерські розмови, нарешті чудово показана комедія військового судилища виявляють до кінця і провокаторських натуру Грове, і боягузтво Шиянова, і торжество горезвісного мічмана Гудкова, що відчуває себе у всій цій поліцейсько-розшукової атмосфері як риба у воді.

Самою «Закономірністю» розправи над свідомо неповинними людьми Соболєв переконує нас, що будь-яка жорстокість «драконів» - не просто їхня особиста якість. Це наслідок всієї природи царизму. У нелюдської сутності «острова плаваючою сталі »проступають риси жорстокого старого часу. І тому вся ненависть молодого письменника до цього часу спалахує очищує полум'ям войовничого гуманізму. Це - добра, хоча й розгнівана сила, яка вносить в роман переможні, які стверджують нотки. Вона народжує ліричну наповненість книги, його дзвінкі фарби і пронизливий іронію. І головним її джерелом стають сторінки, де Соболєв заводить мову про людей, які і в страшних умовах не перестали бути людьми.

Зрозуміло, до цієї категорії відносяться далеко не всі матроси. Соболєв відмінно бачить і таких «Нижніх чинів», хто непогано почуває себе на царському кораблі, - варто лише згадати бравого унтера Білоконя або зрадив товаришів «міцного мужика» Пилипа Дранкіна. Але поруч з ним ще більш виразні і близькі нам стомлені кочегари з особами, покритими вугільним пилом, мовчазний матрос Сілін або діяльність на мову вчорашній пітерський майстровий Кострюшкін. І чим більше вдивляється художник у долі і душі людей в «синьому робочому», тим виразніше оживає, теплішає, олюднюється в романі незграбне броньоване чудовисько.

Поруч з безжальної і приреченою темою «острова плаваючою сталі», чинячи опір їй, виникає, набирає чинності тема «корабля-одного». У контрастах, все більш різких зіткненнях чергуються «матроські» і «офіцерські» епізоди. І ми відчуваємо, як наростає в матроських серцях протест проти несправедливості. У глухо закипаючої боротьбу з нею включаються не тільки люди, але й сам лінкор: образ матроської маси, відтворений в нових революційних традиціях нашої молодої літератури - традиціях «Чапаєва» і «Залізного потоку», - нерозривно зливається з чином живого, протестанта і бореться корабля.

Під впливом цієї боротьби і формуються характери головних героїв першого тому: лейтенанта Миколи Лівітіна і його молодшого брата Юрія - гардемарина Морського корпусу.

Саме Микола з найбільшою відвертістю роз'яснює братові корисливу основу «благородною» військової професії, глузливо Ниспровергая «кадетський патріотизм», придуманий на потребу «мітюх» і безвусих гардемаринів. Природно, що і сам він сприймається спочатку як цинічною з «жерців служби і моря», - не чужі ж, а власні думки висловлюються їм, та й зовні ніби нічим не виділяє його Соболєв з офіцерської середовища.

Однак після декількох глав наше ставлення до Миколи змінюється. Стає все очевидніше, що перед нами енергійний, розумний і безпорадна людина, яка змушений ховатися в егоцентризм, як в шкаралупу, від «організованого абсурду», що панує на флоті і що заважає йому, моряку за покликанням, по самому складу душі, любити свій корабель і Батьківщину і служити їм вірою і правдою. Але ось насувається війна, і в душі лейтенанта зріє передчуття небачених змін. Незвично дивне, несподіване прагнення заглянути в душу матроса, в ті самі її печалі, про яких він з такою іронією лише нещодавно тлумачив братові, раптом владно охоплює Миколая. І чим сильніше це прагнення, тим швидше повзе тріщина між ним і його золото погонними товаришами по службі, і ми ясно бачимо, як поступово, але нестримно розходяться її краї під натиском Часу.

Час стукає і в юнацьке серце Юрія Лівітіна. Глибинне розвиток цього характеру ще більше суперечливо, тому що ухопив його художник в самому бурхливому процесі становлення і з набагато більшою визначеністю націлив - в краснофлотське сучасність кінця 20-х років. Якості майбутнього царського офіцера та якості майбутнього командира Червоного Флоту - ще тільки передумови в його розвитку, але вони вже живуть, вже борються між собою, і автор пильно і зацікавлено стежить за усіма перипетіями розгорається боротьби і сам бере участь у ній, співчуваючи, знущаючись і обурений.

Бути може тому, коли мова заходить про молодшого Лівітіне, в авторському тоні немає того нищівного сарказму, з яким він говорить про «жерці служби і моря». Тут головне його зброя - насмішка, боляче б'є по юнацького самолюбству. Іронізуя, а то й відверто сміючись, малює Соболєв пригоди гардемарина: то його затримують на світанкової палубі в кальсонах, то він незграбно намагається «Спокусити» покоївку Наташу за всіма «правилами», віднімаються від бульварних романів,

За цим викривальної, але і що полегшує сміхом проступає симпатія до героя. Витоки її в гарячої і по-своєму безкорисливій закоханості Юрія в море і корабель, в його тязі до матросів. Хай все це юнак виплекав у собі, «Станюковича начитавшись», -- Соболєв раз у раз ятрить з цього приводу ... Але через локафовскіх випадів на кожному кроці пробивається його власна давня прихильність до поетичних сторінкам флагмана російської морської літератури.

У пору перший знайомства з «Капітальним ремонтом» далеко не всі читачі зуміли зрозуміти діалектичну природу характерів братів Лівітіних. Навіть багато професійні критики бачили в Миколі та Юрія лише блискуче викриває представників офіцерської касти. Письменник підтвердив неминучість внутрішньої перебудови своїх героїв у чотирьох нових главах роману, які були опубліковані в першій половині 1962 року і якими завершується нині «Капітальний ремонт ».

Ці розділи сприймаються як перша підступ до розв'язки позначеного Соболєвим найгострішої соціально-психологічного конфлікту. Вирішальним поштовхом тут служить звістка про війні, сигнал тривоги, за яким витягуються з сейфу суворо секретні пакети, готуються вийти в бій кораблі, і перший загороджувальна міна - перша з багатьох тисяч, які незабаром заповнять Фінську затоку, важко скочується в хвилі. Країна, флот, люди переступають якийсь якісний рубіж часу.

Він стає для братів Лівітіних кордоном повзросленія. Тепер вже кожному читачеві видно, що не тільки Юрій, а й рісующійся своїм цинізмом Микола продовжували до цього моменту плекати якісь ілюзії: Юрій - про військову славу, що чекає його в неминуче і негайне морській битві, яким, на його думку, обов'язково має відкритися війна, Микола - про можливість хоч якось впливати на неминучий хід подій, який загрожує флоту розгромом. Але кожна з судомних спроб реалізувати ці прагнення зазнає краху. Обставини сильніше - ті самі, які так невблаганно і жорстоко вирішили свого часу долю кочегарів. Царизм, втілений в «організованому абсурді» всього ходу державної та флотської життя, явно не здатний до активної зустрічі з ворогом, а тим більше до перемоги. Він засуджений до смерті самою історією. І моторошна тяжкість цього вироку вже не просто гнітить Миколая. Болісно і гнівно усвідомлюючи своє безсилля, він починає всерйоз розмірковувати про неминуче?? й і бажаною тепер для нього революції.

Не легше і Юрію. Чи не тому іронічні нотки, звично лунають в присвячених йому рядках, майже непомітно для нас змінюються драматичними, а глузливо поданий епізод «спокушання» Наташі виступає тепер у багатозначно контрасті зі сторінками, що розповідають про несподівану і гіркою, про прощальній бабьей ласці, якій дарує юнака покоївка Сашенька, проводжаючи його. Що з того, що «набіг на славу» не вдався. Адже в цьому пориві Юрія не було цього разу нічого ганебного, і грозова хмара війни ще важче нависає над ним, над Миколою, над Сашенькой - над усією країною. І тому обпалюючий його губи Сашенькін поцілунок залишається за ним по праву - йому нема чого соромитися, його бій як і раніше, близький і невідворотний ...

Не менш близька і невідворотна тепер вирішальна зустріч Миколи та Юрія з тими героями роману, які в першу його розділах залишалися на другому плані. Більшовики-підпільники Кудрін, Волкової, Тішенінов висуваються вперед усім розвитком дії, всім ходом подій закономірно і неминуче, як єдина по-справжньому активна і цілеспрямована сила історії.

Навернений своїм змістом в минуле, втім, тоді не такі вже й далеке, «Капітальний ремонт »був органічно пов'язаний з часом, його породила.

То був час «Великого перелому» - семиріччя між 1927 і 1934 роками, яке нині являє нам як важко збагненна поєднання созідательского ентузіазму і зростаючої трагічності. Вже затверджувався сталінський культ і в ході «суцільної», «ударною» колективізації, в обстановці «запаморочення від успіхів» множилися числом незаконні «розкуркулення», арешти і заслання. Але все це, до якоїсь пори, сприймалося переважною частиною сучасників як неминучі витрати і жертви боротьби за соціалізм в ході його розгорнутого переможного будівництва, зримо-вагомого, як шпали Турксибу і домни Магнітки.

Людям, особливо тим, хто зумів, на їх погляд, позбавитися від вантажу дореволюційних забобонів і радісно відчути свою долученість до ритмів та гаслам часу, на якийсь термін помстилась тоді наївно і щасливо, що вони остаточно пізнали закони історичного розвитку і навіть оволоділи головними його важелями, потрібних для зведення ще небувалого в століттях держави трудящих.

Звідси - вкрай характерне для тих буремних років пристрасне, можна навіть сказати упереджене, ставлення до історії і до сучасності в їх зіставленні і контрастах. Господарськи «Освоює» історію і набирає зрілість наша література. Думки про епічних полотнах, гідних того, що відбувається, звучать у листах та статтях М. Горького, А. Толстого, О. Серафимовича, Д. Фурманова, починають втілюватися в першу томах «Клима Самгіна», «Тихого Дону», «Ходіння по муках». Те ж відчуття породило радянський історичний роман. Звертаючись до історії, художники були, і більше за все прагнули зрозуміти свій час.

У тому ж напрямі розвивалася та оборонна тема. Військова загроза зростала, і у відповідь на неї росли Збройні Сили