Лінгвістичне спадщина Є. Д. Поліванова (1891-1938)

Реферат виконала студентка 5 курсу групи А з/о Вотякова Н. А.

Міністерство загальної та професійної освіти Російської Федерації

Іркутський державний педагогічний університет

Кафедра загального мовознавства

Іркутськ 1999

Основні етапи наукової біографії Є. Д. Поліванова - представника блискучої плеяди вітчизняних лінгвістів старшого покоління.

І сам Є. Д. Поливанов, і те, що він зробив, і його доля - незвичайні і повинні увійти до історію російської науки.

В. Каверін (1984 р.)

Ім'я Євгена Дмитровича Поліванова, найбільшого вітчизняного лінгвіста-поліглота, теоретика мовознавства та видатного орієнталіста, широко відомо не тільки в нашій країні, але й за кордоном.

Надзвичайно широке коло проблем, якими займався Е. Д. Поліванов.

Він залишив багатющу спадщину в мовознавстві і в суміжних галузях науки - педагогіки, літературознавстві, історії, етнографії ...

Він займався фонологія, морфологією, синтаксисом, лексикою, фразеологією, діалектології, етимологією, сам створював словники, букварі, підручники та навчальні посібники. Його цікавили соціальні функції мови, і він написав статтю про злодійському жаргоні і про мову інтелігенції.

Видатні вроджені здібності до мов в поєднанні з гігантською працездатністю, невтомної і допитливої думкою і дали Поліванової можливість зробити стільки дивовижних, проривалися в майбутнє, відкриттів у різних мовах і прийти до воістину приголомшливим за новизною і сміливості задумам - до створення «зводу поетики »,« метамови »і« граматики всіх народів ».

Прикладні почала в мовознавстві для Є. Д. Поліванова були необхідним підступом до лінгвістичної теорії. Тому дозвіл важливих теоретичних завдань у нього завжди мало вихід у практику - лінгвопедагогіку, методику навчання мови та порівняльних граматику. Новизна мовного матеріалу, знайомство з маловивченими мовами дозволяли вперше сформулювати положення, які і сьогодні не втратили своєї актуальності.

Про здібностях Є. Д. Поліванова, його методи вивчення мови ходили легенди. Але ще більше міфів породили сам образ його життя, його подорожі. Та й як не виникнути легендами, коли багато його кроки в житті та науці, описані друзями і очевидцями, інакше як легендарними не назвеш.

В. Г. Ларцев, автор книги «Е. Д. Поліванов: Сторінки життя і діяльність », так пише про це вченого: «неординарністю поведінки, вчинками, дивувалися багатьох, природженим талантом цей вражаючий людина так просився на сторінки роману. Не дивно, що він став одним з героїв роману В. А. Каверіна «Скандаліст, або Вечори на Василівському острові »та оповідання« Велика гра »[4, с.4].

Е. Д. Поліванов - Людина складної долі. Звернемося до спогадів В. Каверіна, особисто знав Євгена Дмитровича.

«Уявіть собі геніального вченого, який залишив глибокий слід у світовому мовознавстві, рукопис якого по крихтах, за окремими листками збираються в різних містах Радянського Союзу і за кордоном.

Уявіть собі Всесоюзну конференцію лінгвістів, яка пройшла без портрета того, кому вона була присвячена, тому що, незважаючи на всі зусилля, портрет дістати не вдалося.

Уявіть собі вченого, який знав лінгвістично не менше 35 мов, що написав граматику японської, китайської, Бухара-єврейського, дунганского, мордовського, туркменського, казахського, таджицького мов, про який сперечаються, народився він у 1891 або 1892 р., в Петербурзі чи Смоленську.

Уявіть собі людину, якій вдалося надрукувати лише двадцяту частину своїх праць, в той час коли чи не кожна його фраза могла бути розгорнута в принципово нову теоретичну роботу.

Уявіть собі політичного діяча, що опублікував таємні угоди царського уряду в 1917 році, який згодом роками бродив по країні, як дервіш.

Уявіть собі людину, яка залишила, не дивлячись на надзвичайно складну, трагічну життя, більше ста наукових робіт, в т.ч. 17 книг, - людини, ім'я якого протягом трьох десятиліть замовчувалася, поки в 1957 році відомий наш лінгвіст В'ячеслав Всеволодович Іванов не опублікував про нього статтю, яка поклала край цій безприкладної несправедливості. Ця людина - Євген Дмитрович Поливанов »[4, с. 12-13].

Резюме висвітлимо основні етапи наукової біографії цього видатного лінгвіста, представлені в книзі А. А. Леонтьєва [3, с.6].

Євген Дмитрович Поливанов народився у Смоленську 28 лютого 1891.

У 1901 р. Євген вступив в Ризьку Олександрівську гімназію. У 1908 році він її закінчує зі срібною медаллю і вступає до Петербурзького університету на словесне відділення історико-філологічного факультету. Поливанов слухав Зелінського і Платонова, Шахматова і Щербу, китаїст В. М. Алексєєва і літературознавця В. В. Сосновського - багатьох чудових учених. Але Євгеній Дмитрович з самого початку виділив серед них одного і залишився його учнем до кінця днів своїх. Це був Іван Олександрович Бодуен де Куртене, що вступив в той час в сьоме десятиліття свого життя. «З другого курсу мій світогляд обумовлено всебічно на мене впливом мого вчителя Бодуена де Куртене -- за переконаннями інтернаціоналіста-радикала », писав Поливанов чверть століття по тому.

По закінченні університету (1912) Е. Д. Поліванов отримав одразу два запрошення залишитися в університеті, як ми зараз сказали б, в аспірантурі: від літературознавця І. А. Шляпкіна і від Бодуена. Поливанов вибрав бодуеновскую кафедру порівняльного мовознавства.

Паралельно з заняттями в університеті Е. Д. Поліванов навчався в Практичної східній академії, закінчивши її з японської розряду (в 1911 р.).

Поливанов -- представник особливого напряму в російській, а потім радянської орієнталістики: він, як і М. І. Конрад, поєднував у собі філолога та лінгвіста-теоретика.

У поданні Бодуена факультету з приводу залишення Поліванова при кафедрі кажуть, що Поліванов, «правда, не відомий у вченій літературі, але відзначається великими знаннями в області обраної ним спеціальності та суміжних з нею областях ».

Два роки Поливанов інтенсивно працює над магістерською дисертацією. І ось здані магістерські іспити і захищена дисертація. У 1914 році Поливанов стає приват-доцентом східного факультету з японської мови, хоча читає курси і за китайським.

До початку 20-х і основні публікації Є. Д. Поліванова були присвячені японській мові та в Зокрема японським діалектів.

У 1917 р. і до Лютий 1918 - Поливанов працював у Наркомінсправ. У ті ж місяці йому доручається керівництво політроботи серед китайських робітників (їх в ті роки було в Петрограді до 300 тис.). У 1918 р. він був одним з організаторів «Союзу китайських робітників ».

У 1919-1921 рр.. Поливанов працював у політвідділі Балтфлоту і в політвідділі 9-ї армії. У 1919 р. його приймають у члени РКП (б). У тому ж 1919 Поливанов обраний професором факультету суспільних наук Петроградського університету (приват-доцентом він став ще в 1915 р. - за східним факультету).

У 1921 р. Є. Д. Поливанов переїхав до Москви, де став помічником завідувача Далекосхідної секцією Комінтерну і одночасно викладав в університеті Комуністичному трудящих Сходу (КУТВ). Восени того ж року (у серпні) Комінтерн посилає його у відрядження в Ташкент. Для знайомих Поливанов просто був спрямований у Східний інститут (тобто на східний факультет сагу), де і почав викладати.

Відрядження ця, мабуть, передбачалася як нетривала, але в Ташкенті Поливанов провів цілих п'ять років. Він повернувся до Москви тільки в 1926 році.

У Туркестані він показав себе тюркології самого вищого класу: описав безліч діалектів і говірок узбецького та інших тюркських мов, а також таджицького; активно включився в дискусію про діалектної базі узбецького літературної мови, наполягаючи на тому, що в його основу має лягти іранізованний (несінгармоністіческій) діалект Ташкента, Самарканда і Фергани. Він брав участь у створення ряду нових алфавітів для мов народів СРСР. Він брав участь також в лінгвістичної перепису населення і в національному розмежування Туркестану; створював разом з іншими лінгвістами та педагогами підручники, програми та інші навчальні матеріали. Нарешті, він читав лекції і вів заняття в Східному інституті і на історичному факультеті сагу. Паралельно Поливанов дуже багато займався науковою роботою - як в області тюркології, так і в області загального мовознавства.

У ці роки він особливо інтенсивно розробляв питання теорії еволюції мови.

У 1926 році Поліванов був викликаний до Москви керівником РАНІОН (Российская асоціація науково-дослідних інститутів суспільних наук) академіком В. М. Фріче -- як згодом писалося, він «був висунутий на керівну лінгвістичну роботу в РАНІОН на противагу представникам «Московської фортунатовской школи». Поливанов відразу став дійсним членом лінгвістичної секції Інституту мови та мислення, професором Московського інституту сходознавства, керівником секції рідних мов КУТВ, дійсним членом Інституту народів Сходу, членом бюро лінгвістичного розділу Інституту мови і літератури, а потім (з 1927 р.) - головою лінгвістичної секції РАНІОНа.

Він робить, по власним визнанням, до 4-х доповідей на місяць, читає лекції студентам і аспірантам і т.п. І вже в цей час, в 1926-1928 рр.., Намічається науковий конфлікт Є. Д. Поліванова з Н. Я. Марр і його оточенням (докладніше про це буде сказано в основній частині роботи).

Події, пов'язані з цим конфліктом, завершилися звільненням Поліванова від займаних їм відповідальних постів і його від'їздом в Самарканд (1929 р.).

До 1936 р., коли «маррістскіе» пристрасті охолонувши, положення Поліванова початок зміцнюватися, його роботи пішли до друку.

Наукове Спадщина Поліванова величезне. Навіть якщо говорити поки тільки про виданих роботах, одних книг (включаючи брошури) він встиг опублікувати 28, а всього число праць, виданих за його життя, досягає 140.

З чого це Спадщина складається?

Основне місце в ньому займають дві теми: японознавства і тюркології. Особливе місце в спадщині Е. Д. Поліванова займають теоретичні роботи з методики викладання мов і практичні підручники.

Величезне число публікацій присвячено мовного будівництва та питань розробки писемностей для мов народів СРСР. Нарешті, серія статей присвячена російській літературній мові радянського періоду.

Але все це буде пізніше. А поки що, в 1929 році, як описує у своїй книзі В. Ларцев [4, с.16], «Поливанов був вигнаний звідусіль, позбавлений всіх своїх посад, позбавлений можливості друкувати свої роботи. Він поїхав в Ташкент, потім в Самарканд. Одна з його останніх робіт присвячена самаркандського говору.

Старий узбек Махмуд Хаджімурадов розповів на конференції, як Поливанов приїхав до нього ледве чи не босоніж, в рваною одязі і залишився на кілька тижнів у кишлаку, вивчаючи особливості місцевого діалекту, складаючи словник, якого ще не було в світі. Він працював невтомно, завзято, а для відпочинку поправляв помилки в релігійних книгах на арабською мовою, якою користувалися мулли.

Що сталося з цією роботою? Де вона? Махмуд Хаджімурадов спалив її, дізнавшись про арешт Поліванова. Він сказав про це зі спокійною гідністю, і ніхто з нас, які пам'ятають ті важкі роки, не посмів дорікнути його за цей вчинок.

Ось так Поліванов і жив в кишлаках, передмістях, де доведеться. По суті, з ним нічого не можна було зробити. Адже куди б він не потрапляв, всюди були люди, і він миттєво засвоював їхню мову, науково вивчаючи його і користуючись їм для розвитку своїх поглядів.

У 1937 р. він був арештований в м. Фрунзе і 25 січня 1938 загинув »[4, с.16-17].

Е. Д. Поліванов та його внесок у загальне мовознавство.

Лінгвістичні погляди Е. Д. Поліванова та ідеї його вчителя І. А. Бодуена де Куртене.

Історія становлення наукових поглядів Є. Д. Поліванова пов'язана з безпосереднім впливом на його світогляд вчителя І. А. Бодуена де Куртене. Будучи вірним учнем і послідовником І. Бодуена де Куртене, Поліванов - як і Л. В. Щерба, Л. П. Якубінський і інші його учні - не міг не сприйняти і його методологічну позицію відносно як самої мови, так і мовознавчої науки. Щоправда, як відомо, позиція Бодуена в цих питаннях була непослідовна, суперечлива і не могла повністю задовольнити його учнів, але, в усякому разі, початковий «поштовх» був даний і сприйнятий.

Істота філософських поглядів Бодуена де Куртене, основу його лінгвістичної концепції складає матеріалістичний монізм (філософське вчення, яке, в протилежність дуалізму, бере за основу всього існуючого одне початок). Це філософське вчення призвело Бодуена де Куртене до розуміння мови як явища психосоціального. Він вказував на соціальну природу мовних актів: «... Індивід може розвиватися в мовному відношенні і взагалі духовно тільки в суспільстві, тобто у зносинах з іншими індивідами "[1, с. 138].

Бодуен де Куртене вважав, що порівняльне вивчення мов може грунтуватися на виявленні загального подібності незалежно від історичних або генеалогічних зв'язків: «Ми постійно знаходимо однакові властивості, однакові зміни, однакові історичні процеси і переродження в мовах, чужих один одному і історично, і географічно. З цієї точки зору ми можемо порівнювати розвиток романських мов з розвитком мов новоіндійскіх, розвиток мов слов'янських з розвитком мов семітичними, розвиток російської мови з розвитком мови коптського і т.д. »[1, с. 153-154]. Тут він підходить до виділення і співставлення в мовах цілісних систем, певних структурних відносин, у яких виявляються функціонально-тотожні загальні риси. Саме такий підхід прийнятий в сучасних напрямках типологічного вивчення мов.

Отже, розуміння мови як системи, розуміння множинності причин змін мови, соціальна зумовленість мовних змін, елементи знакової теорії мови, теорія фонем і морфонологіческіх змін (альтернацій), типологія мов склали те коло проблем і завдань загального мовознавства, які вирішували в своїх роботах представники Казанської лінгвістичної школи, яскравим представником якої був вчитель Є. Д. Поліванова - І. А. Бодуен де Куртене.

правомірно говорити про спадкоємність ідей між І. А. Бодуен де Куртене і його учнем Є. Д. Поліванова. Мова може тут йтиметься передусім про весь комплекс лінгвістичних ідей, про лінгвістичному світогляді як таке і про коло наукових інтересів Поліванова.

Спираючись на теоретичні положення, що містяться в працях своїх вчителів І. Бодуена де Куртене і Л. В. Щерби, Е. Д. Поліванов розвинув у своїх роботах концепцію, що відображає його власне розуміння мови і мовних процесів, а також завдань лінгвістичної науки.

Автор статті, присвяченій 90-річчю з дня народження вченого, Л. П. Крисін пише так: «Е. Д. Поливанов володів яскравим талантом лінгвіста-дослідника, вражаючими здібностями поліглота і мав глибокі знання в галузі теорії мови. Це щасливе і рідкісне поєднання багато в чому пояснює незвичайну ретельність його робіт в аналізі конкретного матеріалу, оригінальність теоретичної інтерпретації і сміливість лінгвістичної думки, яка дозволяла Є. Д. Поліванова робити наукові відкриття »[2, с. 98].

Маючи вельми широким діапазоном дослідницьких інтересів, Е. Д. Поліванов не віддавав переваги якого-небудь одного з двох прийнятих в лінгвістиці підходів до вивчення мови - діахронічно або синхронічний. В його працях ми знаходимо органічне поєднання тонкого і всебічного аналізу системних відносин в цією мовою з фундаментальними описами історії мовних явищ. Така зв'язок обох підходів - синхронічний і діахронічно - дозволяла Е. Д. Поліванової розкривати справжні причини, що призвели до сучасного стану мови. Правильному розуміння цих причин сприяло й те, що при вивченні мовних явищ Е. Д. Поліванов велику увагу приділяв культурному і етнографічним фону цих явищ, дослідження побуту і звичаїв носіїв даної мови.

Весом внесок Е. Д. Поліванова і в русистики.

Вивчаючи процеси, що відбувалися в російській мові після революції, Е. Д. Поліванов дав їм всебічне теоретичне освітлення, досліджував движщие сили мовних змін і особливо уважно аналізуючи характер впливу на мову соціальних факторів. Е. Д. Поліванов висунув ідею створення «соціологічної лінгвістики» (термін Є. Д. Поліванова), тобто такого розділу мовознавства, який займався б вивченням соціальних стимулів розвитку та функціонування мови, механізму взаємодії між мовою і суспільством.

Т.ч., зупинимося докладніше на заслуги Є. Д. Поліванова, пов'язаних із становленням соціолінгвістики.

Е. Д. Поліванов - соціолог мови.

У своїх роботах Е. Д. Поліванов неодноразово вказував, що в минулому мовознавці приділяли недостатня увага соціальних причин мовних змін. У кращому випадку це робилося декларативно. У статті «Специфічні особливості останнього десятиліття 1917-1927 в історії нашої лінгвістичної думки »читаємо:« Це не заперечувалося, але забувалося на ділі - в самому процесі творчої роботи, яка була спрямована саме на фізичні, фізіологічні і індивідуально-психологічні явища мовного процесу, тоді як соціальна його сторона на ділі залишалася майже без уваги. Ось чому революційний зрушення у бік марксистської ідеології повинен здійснюватися тут не у вигляді похоронного ходи за труною естественноісторіческого мовознавства та добутої їм конкретної історії мов, а в побудові нових відділів - мовознавства соціологічного, яке зіллє в струнке прагматичне ціле конкретні факти мовної еволюції з еволюцією (тобто історією) суспільних форм і конкретних суспільних організмів »[5, с. 52].

Уважно вивчивши всю попередню лінгвістичну літературу, Е. Д. Поліванов прийшов до висновку, що «питання про вплив соціологічних (економічних і політичних) факторів на еволюцію мови далеко не з'ясовано навіть тими, хто абсолютно безапеляційно наполягає на соціальному поясненні всякого мовного розвитку. Для тих же, хто начитаний в лінгвістичній літературі, цілком природно було б почати з вказівки не на ясність, а на повну неясність, повне здивування і протиріччя при спробах синтезувати соціологічну і естественноісторіческую мотивування мовних явищ »(« Фонетика інтелігентського мови ») [2, с.99].

Найважливішим компонентів соціологічної лінгвістики Е. Д. Поліванов вважав теорію мовної еволюції, точніше - ту її частину, яка повинна мати справу з з'ясуванням соціальних причин мовних змін. Виступаючи за створення соціолінгвістики і загального вчення про еволюції мови, Е. Д. Поліванов водночас застерігав від фетишизації соціальних факторів, від спроб все в мові пояснити впливом економічних і політичних сил.

У своїх роботах Е. Д. Поліванов приходить до висновку, що соціальні чинники не можуть змінювати природу мовних процесів, але від них «залежить рішення 1) бути чи не бути даного роду мовної еволюції взагалі і 2) видозміна відправних пунктів розвитку »(« Про фонетичних ознаки соціально-групових діалектів і, в Зокрема, російської стандартної мови ») [2, с. 100].

Вплив соціальних факторів на мову відбувається не безпосередньо. У статті «Де лежать причини мовної еволюції? »читаємо:« Шляхів або способів, якими можуть економічні (і політичні) або взагалі культурно-історичні явища впливати на мовну еволюцію, багато, але в якості основного моменту тут потрібно вказати на наступне: економіко-політичні зрушення видозмінюють контингент носіїв (або так званий соціальний субстрат) даної мови або діалекту, а звідси випливає і видозміна відправних точок його еволюції »[5, с. 86].

Яскравий приклад такого роду видозмін дає російський літературний (або, як називає його Є. Д. Поліванов, стандартний) мова післяреволюційної епохи. Після революції значно змінився склад носіїв літературної мови. Розширення, оновлений контингент носіїв російської літерватурного мови в 20-і роки включав в себе: «революційний актив (у тому числі еміграція попереднього періоду, яка повернулася після революції), культурні верхи робітничого класу і інші елементи, що входять у поняття «червоної інтелігенції», у тому числі і значні верстви колишньої інтелігенції, що здійснюють, отже, реальний зв'язок зі стандартом попередньої епохи »[2, с. 100].

Зміна складу носіїв літературної мови обумовлює нову мету мовної еволюції - створення єдиної мови для всіх об'єднуються в новому складі шарів, «Бо потреба в перехресному мовному спілкуванні тут зобов'язує до вироблення єдиного спільної мови (тобто для мовної системи) замість двох різних мовних систем, кожна з яких не здатна до обслуговування всього нового колективу повністю »[5, с. 87].

У ході цього процесу з'ясовується, мова яка з об'єднуються соціальних груп буде «грати першу скрипку »в еволюції, спрямованої до встановлення однакової (для всіх даних груп) системи мови »[2, с. 100]. Ця думка Є. Д. Поліванова чудова тим, що вона передбачає більш пізні за часом розробки в галузі теорії соціальних груп.

«Вироблення єдиного спільної мови », про яку говорить Є. Д. Поліванов, йде нерівномірно різних ділянках мовної системи. Це пояснюється тим, що рівні структури мови - лексика, фонетика, морфологія, синтаксис - неоднаково чутливі до впливу соціальних факторів. Найбільшою мірою піддаються такому впливу лексика і фразеологія: зміни в житті суспільства відображаються в цих сферах мови у вигляді нових найменувань і оборотів, в переосмисленні старих слів, в запозиченнях і т.п.

Накопичення обумовлених соціальними зрушеннями мовних нововведень відбувається нерівномірно НЕ тільки на різних рівнях мовної структури, але і в різній мовному середовищі: одні групи говорять консервативні, послідовно дотримуються старої норми (як, наприклад, представники інтелігенції), у промові ж інших спостерігається змішання різнорідних рис - літературних, діалектних, професійних. Це викликає необхідність вивчати «соціально-групові діалекти».

У статтях «Про фонетичних ознаки соціально-групових діалектів і зокрема, російської стандартної мови »і« Фонетика інтелігентського мови »Є. Д. Поліванов, по-перше, спробував виділити конкретні риси, які відрізняють мова інтелігенції від мови інших суспільних груп, і, по-друге, поставив більше загальні питання про критерії розмежування соціальних різновидів одного і того ж мови.

Головний принцип застосування соціологічного підходу до вивчення мови, на думку Е. Д. Поліванова, полягає в тому, щоб шляхом аналізу мовних фактів приходити до висновку про вплив на мову соціальних сил, а не виходити з постулату про таке вплив і підганяти його під факти. «... Треба свідомо відмовитися від допущення будь-яких таємничих співвідношень між соціальною історією суспільства і історією мови, співвідношень, які б не можна розкласти на ланцюг конкретних причинних зв'язків і які можна тільки постулювати, виходячи з упередженою передумови про те, що все залежить від соціально-економічних явищ. Нам же, лінгвістам, належить не виходити, а прийти до подібного становища в якості виведення з вивчення та узагальнення реальних фактів »[5, с. 86].

У статті «І математика може бути корисною »(1931 р.) Е. Д. Поліванов пише про роль математичної статистики у соціально-Діалектологічної дослідженнях. При цьому він підкреслює допоміжну функцію цієї науки для лінгвістики і говорить про неприпустимість абсолютизації статистичних методів, заперечує проти «Необмеженого довіри« методу відсотків »: не можна обмежуватися однією статистикою в характеристиці носіїв даної мовної риси, необхідний облік соціального вигляду цих носіїв, їх "ваги" в досліджуваному колективі (Статті ..., с 289-290). Ці думки передбачають сучасні розробки в області масових обстежень мовних колективів, де застосування статистичних методів органічно поєднується з якісним соціологічним аналізом різних (вікових, територіальних, професійних та інших) груп, що утворюють такі колективи [2, с. 103].

Погляди Е. Д. Поліванова на розвиток мови, на співвідношення внутрішніх і зовнішніх стимулів мовної еволюції були не вільні і від деяких помилок. Так, він висловлював точку зору, згідно з якою літературна мова є класовим, а саме -- що їм володіє панівний клас суспільства (цю думку він намагався довести на матеріалі японської літературної мови).

Однак ця прямолінійна точка зору, яка не відповідає дійсному стану речей, вступала у протиріччя з його ж власним конкретним аналізом стану інших мов, зокрема російської літературної, носіями якого Е. Д. Поливанов визнавав і стару, дореволюційну, і нову інтелігенцію, і передові шари рабосего класу.

Не підтвердилося і думку Є. Д. Поліванова про те, що в епоху революційних катаклізмів прискорюється темп мовної життя. Як показали дослідження і російського, і інших мов, в питаннях про темп мовної еволюції багато чого залежить від рівня розвитку даного літературної мови: чим він розвиток, тим повільніше темпи що відбуваються в ньому змін. У зв'язку з цим набагато більш справедливою здається така думка Є. Д. Поліванова, висловлена в кілька парадоксальною формі: «Розвиток літературної мови полягає, зокрема, в тому, що він все менше змінюється ». Адже чим більше культурних цінностей накопичено на цією мовою, тим сильніше прагнення суспільства, що володіє цією мовою, зберегти його в незмінності, щоб полегшити передачу культури наступним поколінням [2, с. 103].

Отже, в коло проблем соціологічної лінгвістики Е. Д. Поліванов включав визначення мови як соціального історичного факту, опис мов і діалектів з соціологічної точки зору, вивчення причинних зв'язків між соціально-економічними і мовними явищами, вироблення мовної політики.

Поливанов вважав, що суспільні зрушення відбиваються мовою більш-менш безпосередньо лише в лексиці і фразеології. Він заперечував проти лженаучних спроб пояснити фонетичні та граматичні явища безпосереднім впливом соціально-економічних факторів. Згідно з його точки зору, від соціально-економічних факторів залежать не зміни у фонетиці і морфології, а утворення сімей мов та мовна схрещування.

Полеміка Е. Д. Поліванова з Н. Я. Марр і прихильниками «Нового вчення» про мову.

У першу післяжовтневе десятиліття у вітчизняному мовознавстві, поряд з поворотом до опису сучасного стану мов і до вирішення прикладних задач, поставлених практикою культурного будівництва, йшли наполегливі пошуки створення нового мовознавства. Пошуки ці здійснювалися різними шляхами. Одні вчені намагалися будувати марксистське мовознавство на основі критичного освоєння всього накопиченого досвіду в науці про мову і посиленої уваги до соціальної стороні мовних явищ. Інші ж намагалися на перше місце ставити загальні положення історичного матеріалізму, безпосередньо застосовуючи їх до мовного матеріалу. Цей момент і визначав гостру ідейну боротьбу між представниками російської класичної філології та прихильниками яфетіческой теорії з питання про відношенні до індоєвропейської порівняльно-історичного мовознавства. Ця боротьба нерідко виливалася в запеклі сутички з полемічними витратами і перехлестами [4, с. 74].

Виникла різка конфронтація точок зору, так само що претендували на винятковість, але по-різному інтерпретувати суть марксистського підходу у мовознавстві. Одне з таких напрямків очолив М. Я Марр - його концепція була оголошена єдиною марксистською мовознавчої теорією. На чолі другого напрямку виявився Е. Д. Поліванов.

Основні положення «нового вчення про мову» зводяться до наступного. Мова, вважає Марр, «Є надбудовних категорія на базі виробництва і виробничих відносин, що передбачають наявність трудового колективу », це« така ж надбудовних суспільна цінність, як художество і взагалі мистецтво ». З уявлення про мовою як надбудовних категорії Марр зробив ряд висновків:

Мовні стану змінюються в результаті зміни суспільних формацій (вчення про стадіальності мови): «... так звані сім'ї мов ... представляють різні системи, що відповідають різних типів господарства і громадськості, і в процесі зміни однієї культури іншою одна система мов перетворювалася в іншу ». Таким чином, перехід суспільства з однієї формації в іншу повинен супроводжуватися переходом мови з одного стану в інший, причому ця зміна мовних станів супроводжується корінний ламкої однієї структури мови і появою нової, якісно відмінної мовної системи, але зберігає багато елементів старої.

Шляхи розвитку всіх мов єдині (теорія єдності глоттогоніческого процесу).

Виключно велике значення у формуванні окремих, особливо індоєвропейських, мов має мовне схрещування. У схрещуванні мов Марр бачив головний фактор, зумовили розбіжність близькоспоріднених діалектів.

Оскільки жодного ідеологічного надбудові притаманна класова сутність, то і мова, будучи надбудовою, теж є класовим (вчення про класовості мови) [1, с. 269].

Лінія компаративістів була чітко сформульована в роботах та виступах Є. Д. Поліванова, який, рішуче відстоюючи досягнення порівняльно-історичного мовознавства, прагнув осмислено, шляхом суворих лінгвістичних методів і на надійних факти пов'язати мовну еволюцію з історією суспільства. Н. Я. Марр ж, вульгарно-соціологізаторскі витлумачивши загальні положення марксизму і перенісши їх на яфетіческую теорію, розвинув «нове вчення про мову», а його учні проголосили цю теорію єдино марксистським напрямком в радянській лінгвістиці.

4 лютого 1929 року Поливанов відкрито виступив проти маррістов. Саме після цього виступи його праці були оголошені «нестямним виттям епігон суб'єктивно-ідеалістичної школи », а він сам -« викритим свого часу чорносотенним лінгвістом-ідеалістом ». Так писав про нього такий собі В. Б. Аптекар в книзі «Н. Я. Марр і нове вчення про мову », що вийшла в 1934 році.

На дискусіях приймалися резолюції, в яких таврували ганьбою «хуліганськи-нахабна, цинічна виступ професора Поліванова ». Його називали «куркульським вовком в шкурі радянського професора ». Відповідь Поліванова (зрозуміло, що залишився недрукованим) сповнений гідності. Він писав: «У перегляді, якому підлягає все успадковане радянською наукою, немає місця ні авторитарного мислення, ні квакання профанів »[4, с. 16].

Вийшов своєрідний історичний парадокс. Ще в 1929 році Є. Д. Поліванов виступив з нищівній, але конструктивною критикою яфетіческой теорії Н. Я. Марра, за що був звинувачений маррістамі в ідеалізм, «буржуазному індоевропеізме» та інших смертних гріхах, і, позбавлений можливості працювати в Москві чи Ленінграді, був змушений виїхати до Середньої Азії, але саме він виявився пророчо прав. «Нове вчення про мову »М. Я. Марра, хоча майже безроздільно і панував у радянському мовознавстві протягом двох десятиліть, в результаті відомої дискусії 1950 зазнала повне фіаско: вона була визнана лженаучним, вульгаризаторські, антимарксистську.

Критика марровского «нового вчення» починаючи з 1950 р. по суті велася за тими ж параметрами, які свого часу зазначив Є. Д. Поліванов. Тим часом у ході дискусії 1950 року про Поліванова як головному опонента Марра не було сказано ні слова, тобто тим самим не була відзначена визначна роль Є. Д. Поліванова в розвінчанні антинаукового характеру «нового вчення про мову», не була дана об'єктивна оцінка його наукової діяльності [4, с.74-75].

На закінчення відзначимо, що Є. Д. Поліванов не відкидав цілком Н. Я Марра і його праці. Він стверджував, що «за вирахуванням яфетіческой теорії залишається дуже багато матеріалу, який робить Марра великим ученим ». Він цінував його як археолога, філолога, в Зокрема як «описового» мовознавця, наприклад автора чанской граматики. Так і в самій яфетіческой теорії Марра Поливанов бачив здорове зерно, а саме -- порівняльно-граматичне дослідження південно-кавказьких мов, «Проводилося, однак, невміло, без належного знання методів та компаративістики загального мовознавства, від чого в цієї теорії часто-густо грубі лінгвістичні ляпсу?? и »[4, с.78].

Погляди Е. Д. Поліванова на сутність мови і на методологію мовознавства в 20-30-і роки.

[Це питання ми висвітлимо на матеріалі книги А. А. Леонтьєва «Євген Дмитрович Поливанов і його внесок у загальне мовознавство »].

Погляди Е. Д. Поліванова з принципових питань теорії мови, природно, зазнавали певної еволюції. Ось що нового ми знаходимо в роботах Є. Д. Поліванова 20-х років: зв'язок мови зі спільною трудовою діяльністю колективу і розуміння мови (мови) як діяльності. Наведемо деякі характерні приклади.

Мова є «Надбання і знаряддя боротьби певного суспільного колективу, об'єднаного кооперативними потребами »[5, с. 51]

В основі концепції «лежить розуміння мови як трудової діяльності, що має на меті комунікацію ... »[5, с. 57]

До питання про «Принципі економії» у мові: «... економія енергії в межах, що забезпечують, однак, досягнення результату ..., є типова риса будь-якої трудової діяльності, що має певне завдання ... »[5, с. 60]. З іншого боку, «Економічний устрій» і «характер кооперативних зв'язків» визначають систему спілкування в колективі, а також сам «контингент носіїв» [5, с. 86-87].

«Що потрібно для того, щоб дана довільно створена індивідуумом система отримала реальне існування як мови ..? »Відповідь: потрібно,« щоб знайшлися бажаючі, зацікавлені в тому, щоб цю систему засвоїти і застосовувати для взаємного спілкування », а« для цього потрібно реальне існування колективу, реально об'єднаного відомими кооперативними потребами та нездатного обслужити себе ... будь-якою іншою системою (тобто іншою мовою) »[5, с. 179].

Здається, достатньо вже наведених прикладів. В усякому разі ясно, що Є. Д. Поліванов не обмежувався «визначення мови як соціально-історичного факту». Навпаки, він самим чітким чином формулював «елементарний з методології марксистської лінгвістики »у вигляді наступного тези:« Мова повинна вивчатися як трудова діяльність (паралель до певної міри знайдеться у вивченні виробничих процесів); але не індивідуальна, а колективна ». І далі: потрібно шукати зв'язок мови «не тільки з культурою як такої, а й з усієї сукупністю явищ економічного побуту даного колективу, перш за все ... з кооперативної діяльністю цього колективу »[5, с. 177].

Все це, здавалося б, звучить досить тривіально. Але для другої половини 20-х - початку 30-х рр.. сказане було далеко не очевидно.

Саме мовне спілкування Поливанов розумів як сторону або умова трудової діяльності; мова був для нього не тільки системою абстрактно-соціальних, надіндивідуальних цінностей, але в той же час (і в першу чергу!) діяльністю, - у більш сучасних термінах, субстанцією мови була для нього соціальна діяльність.

Під цим кутом зору треба розглядати і його теорію еволюції мови, що розроблялася Поліванова в основному в узбецький період (1921-1926) і частково в роки його роботи в Москві. Вона зводиться в загальних рисах до