Художня ідея і її втілення в поемі "РЕКВИЕМ"

Ідея "Реквієму" А. Ахматової може бути виражена у формі повинності і суперечності. Поет повинен висловити "своє особисте горе, інакше-параліч пам'яті божевілля ". Поет повинен виразити народне горе, стати голосом "стомільонного народу", інакше -- розрив-історичної пам'яті та втрата історичного сенсу. Але єдина можлива реакція на жах того, що сталося - німота. Звідси трагічна суперечність "Реквієму": необхідність слова в ситуації німоти. Б. Пастернак у своїй рецензії на військові вірші А. Ахматової писав про одне з них: "Її вірші про вбитого ленінградському хлопчика повні несамовитий гіркоти і написані наче під диктовку матері або старої севастопольської солдатки ". Перш ніж звернутися до" Реквієм ", наведемо одне з військових віршів Ахматової і Придивимося до того, якими засобами створюється враження запису під диктовку убитої горем матері:

І всі, кого моє серце не забуде,

Але кого ніде чомусь немає ...

І страшні діти, яких не буде,

яким не буде двадцять років,

А було вісім, а дев'ять було, а було ...

- Досить, не муч себе,

І всі, кого ти і справді любила,

Живими залишаться для тебе.

Два багатокрапки, обриваються фрази, напівбожевільного "чомусь", в якому ховається відчайдушний "чому?", ще ближче до без-умію - перерахування, що передає НЕВІДСТУПНІСТЬ горя ( "А було вісім, а дев'ять було,/А було ...") -- це все ознаки мови на межі німоти. На зламі тридцятих - сорокових Ахматова, якщо так можна висловитися, пише під диктовку німоти:

Останню і вищу нагороду - Моє мовчання - віддаю Великомученику Ленінграду.

Німота, неможливість говорити стає лейтмотивом "Реквієму", поемі про світі як безглуздому сні і про горе, безсловесних, невимовному: Всі переплуталося навіки,. І мені не розібрати Тепер, хто звір, хто людина, І довго ль страти. чекати. Ось як про це розмірковує І. Бродський: "Трагедійність" Реквієму "не в загибелі людей, а в неможливості вижив цю загибель усвідомити. Його, "Реквієму", драматизм не в тому, які жахливі події він описує, а в тому, у що ці події перетворюють твоє ... свідомість, твоє уявлення про самого себе ".

Ніхто в російській поезії не міг краще Ахматової простим і стриманим словом висловити екстремальне душевний стан. Це дивна властивість її віршів виявилося ще в 10-і роки, коли були написані такі, наприклад, рядки:

Десять років завмирань і криків,

Всі мої безсонні ночі

Я вклала в тихе слово

І сказала його -- марно.

Пережите Ахматової у тюремних чергах, однак, перевищувала всі можливі "завмирання і крики "звичайному житті. Це, як і концтабори, єврейські гетто, Колимські рудники та інші жахи XX століття, відчувався як щось позамежне, що підриває людський досвід і "історичні звички". Як же це висловити? Ахматова зробила, здавалося б, неможливе: висловила німота і таким чином подолала німота (тобто зробила те, до чого закликала інша мучениця російської поезії XX століття - М. Цвєтаєва: "- Співати не можу! Це Устань!").

Випробовуючи жорстокі докори сумління (які намагається реконструювати І. Бродський: "... Та що ж ти за такий монстр, якщо весь цей жах і кошмар ще й зі боку бачиш? "), Ахматова піддає свої ж власні страждання поетичного аналізу:

Вже божевілля крилом

Душі накрило половину,

І поїть вогненним вином

І манить у чорну долину.

І я зрозуміла, що йому

Повинна я поступитися перемогу,

Прислухаючись до своєму,

Вже як би чужому бреду.

Ліричний герой Ахматової роздвоюється: з одного боку, свідомість, яка страждає і не витримує страждання, з іншого боку, свідомість, яке спостерігатиме за цим стражданням як би зі сторони:

Ні, це не я, це хтось інший страждає.

Я б так не могла, а те, що трапилося,

Нехай чорні сукна покриють

І нехай віднесуть ліхтарі ...

Ніч.

Вираз невимовного - завдання, не можна вирішити за допомогою звичного до горя простого і стриманого слова Ахматової. Ясна логіка і класичний лад її вірша переривається, розмір порушується. "Чорні сукна", ніч без ліхтарів -- іносказання, що означають зупинилася, паралізовану мова. Як "особистість", як ліричне "я" Ахматова не може говорити. Завдяки чому вона все ж каже, завдяки чому знов знаходить класичні розміри і благородну ясність? Вона отримує право на слово як обов'язок -- покликання сказати від імені всього "стомільонного народу". Вона повинна свідчити: "Одного разу хтось" пізнав "мене, - пише Ахматова "замість передмови". - Тоді що стоїть за мною жінка з блакитними губами ... прокинулася від властивого нам усім заціпеніння і запитала мене на вухо (там всі говорили пошепки):

- А це ви можете описати?

І я сказала:

- Можу ".

І Ахматова починає свідчити - з опорою на традицію, на світову культуру. "Ми весь час чуємо різні голоси, - говорить про" Реквіємі " Бродський, - то просто бабин, то раптом поетеси, то перед нами Марія ". Ось "бабин" голос, що прийшов з заплачек і гірких російських пісень:

Ця жінка хвора,

Ця жінка один,

Чоловік у могилі, син у в'язниці,

Помоліться про мені.

От - "поетеса", з безмірним видаленням озираються на загиблий, як Атлантида, срібний вік:

Показати б тобі, насмішниці

І улюблениці всіх друзів,

Царськосельській веселою грішниці,

Що станеться з життям твоєї ...

Ось, нарешті, діда-Марії "жертовні тюремні черги прирівнюють кожну мученицю-мати до Богоматері:

Магдалина билася і ридала,

Учень улюблений кам'янів,

А туди, де мовчки Мати стояла,

Так ніхто глянути й не посмів.

Три стародавніх традиції - народно-пісенна, поетична (недарма процитовані пушкінські слова: "каторжні нори") і християнська допомагають ліричної героїні "Реквієму" вистояти в нечуване випробування. "Реквієм" завершується подоланням німоти і божевілля - урочистим і героїчним віршем. Вірш перегукується зі знаменитими "Пам'ятниками" - Горація, Державіна та Пушкіна. Ахматова "дає согласье" на пам'ятник собі, але з умовою, що поставлять його

... тут, де стояла я триста годин

І де для мене не відкрили засув.

Тобто з умовою, що це буде пам'ятник не поетові, а матері, однією з багатьох і багатьох. Завершення "Реквієму" таким "пам` ятником "означає перемогу людини над жахом і заціпенінням, перемогою пам'яті і сенсу:

Потім, що і в смерті блаженної боюся

Забути громиханіе чорних Марусь,

Забути, як нелюба хлюпала двері

І вила стара, як поранений звір.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://sochok.by.ru/