"Володар пригод"

Ніколи не був великим любителем творчості Е. Р. Берроуза. І навряд чи взявся б коли-небудь писати про нього, якщо б не перейнявся історією американської журнальної фантастики, а історію цієї без творця Барсума і Тарзана не існує за визначенням. Я важко зітхнув, вкопали в журнальні пласти - і раптом захопився. Ні, не книгами - але тим, як історія виток за витком накручувала навколо цієї людини лінії доль і подій ... Нарис охоплює лише самий початок літературної кар'єри Берроуза, коли закладалися лише перші камені у фундамент майбутньої Легенди.

Щось містичне було в цій людині. Це був маг, який вічно потрапляв під владу власних чар: варто було йому почати писати текст довший сторінки, як у нього виходив пригодницький роман. Одного разу він вирішив написати автобіографію. Він сіл до машинки, заправив у неї чистий аркуш і надрукував:

"Мене завжди засмучувало, що життя моя не блищала подіями, які могли б надати захопливість біографічного оповідання. На жаль - я з числа невдах, яким не везе з пригодами, вони завжди прибувають на пожежу, коли вогонь вже загасили. Я народився в Пекіні, де батько мій був військовим радником при Імператриці Китаю; до десятирічного віку я жив разом з родиною в Забороненому Місті. Глибоке знання китайської мови, придбане мною за ці роки, не раз служило мені добру службу - особливо в дослідженнях, які я вів, а інтерес мій був звернений в основному до китайської філософії та китайської фарфору ..."

Зачин був гарний, проблема полягала в іншому: Едгар Берроуз народився не в Пекіні, а в Чикаго, і батько його був пивоваром, а не військовим. І зі знанням китайської мови у автора "Тарзана" було далеко не так благополучно, як про це написалося ... І ця приголомшлива здатність до творчості проявилася в нього тільки в 36 років.

Едгар Райс Берроуз народився 1 Вересень 1875 в родині ветерана громадянської війни (офіцер армії Північного союзу), який після війни став процвітаючим бізнесменом. Едгар був четвертим дитиною в родині. Два його старших брати закінчили Єльський університет, а сам він був відправлений до школи Браун. Коли ця школа закрилася на карантин під час епідемії дифтерії, його перевели в Маплхерстовскую школу для дівчаток (ось так-то), а потім - у Ендоверскую Гарвардської школи, після закінчення якої Едгар вступив до Мічиганську військову академію. Пізніше Берроуз згадував, що у всіх школах його наполегливо вчили грецької мови та латини, але в жодній з них в програмі не було курсу англійської мови.

Зате у військовій академії він навчився добре їздити верхи. Закінчивши академію в 1895 році, він заручився (за допомогою батька, звичайно) підтримкою конгресмена від Чикаго Едгара Вілсона й одержав рекомендацію у Вест-Пойнт, але переоцінив вагомість рекомендації і ганебно провалився на вступних іспитах. Тоді він кинувся в погоню за пригодами й у травні 1896 року визначився в кавалерію. Однак замість бурхливого похідного життя і сутичок з апачі він знайшов лише класичні принади військового животіння в глухій провінції - у форті Грант, штат Арізона, де розташовувався 7-й кавалерійський полк армії США. Тому від форми Едгар вважав за краще якомога швидше позбутися - вже через три місяці після початку служби він написав батькові листа, в якому просив переговорити зі знайомими з Вашингтона. Тато пішов у нього на поводу, але бюрократичні процедури тяглися ще цілих сім місяців, так що з кіннотою Едгар розлучився лише в березні 1897 року. Після демобілізації Берроуз довго пас корів в Айдахо. У 1941 році він згадував:

"Життя ковбоя припала мені до душі, хоча в ті часи в Айдахо не було жодної душовою. Бувало, я по три тижні не знімав чоботи і "Стетсон". У мене були мексиканські шпори, оброблені сріблом, з величезними зірочками і прізвоном. Коли я тупотів по вулиці, шпори голосно брязкали, і мене було чутно за квартал. О, як я був гордий! "

Потім він працював продавцем в Покателло, штат Айдахо, на золотих копальнях в Орегоні, поліцейським у Солт-Лейк-Сіті, клерком в чиказьких конторах, бухгалтером, комівояжером, безуспішно намагався виїхати в Китай інструктором з верхової їзди і думав навіть знову завербуватися в армію. Зберігся лист від полковника Теодора Рузвельта, у ті роки - командира Першого кавалерійського добровольчого батальйону, в який Едгар намагався записатися. "Дорогий сер, - написав Берроуз майбутній президент США, - я був би радий прийняти вас на службу, однак небезпека перевищення чисельності особового складу батальйону не дає мені можливості відповідати згодою на пропозицію добровольця, що живе так далеко від місця моєї дислокації ".

Берроуз регулярно брався за створення власного підприємства, але всі його задуми швидко перемелювалися життям у порох. Але ж він вже був одружений, потрібно було годувати двох дітей ... І от - уявіть собі картину. 1911 рік. Тридцятип'ятирічний бізнесмен, невдаха, який ніяк не може звести кінці з кінцями і тільки що назавжди розпрощався з черговим клієнтом, сидить ввечері в спорожнілому офісі і простим олівцем на звороті бухгалтерського бланка пише ... фантастичний роман. Роман про людину, яку невідомо як закинуло на Марс, у світ нескінченних пригод, у світ, зовсім не схожий ні на "картопляний" Айдахо, ні на діловій Чикаго.

У світ, схожий на чарівний сон. Два десятиліття боротьби за існування навчили Берроуза НЕ нехтувати ніяким заробітком. Він, звичайно, не вірив, що його писанину хтось надрукує, але все-таки послав рукопис у редакцію журналу "All Story ", підписавши роман" говорить "псевдонімом Normal Bean - "нормальний хлопець". Він сподівався таким чином дати зрозуміти і редактору, і гіпотетичним читачам: автор, загалом, усвідомлює все божевілля свого вчинку, але, по суті, цілком у своєму розумі.

Берроуз багато і охоче читав, в коло його читання напевно входили і популярні журнали, так що він цілком уявляв, твори якого рівня можуть бути прийняті до публікації. Як і більшість більш-менш освічених людей, він напевно частенько думав, закриваючи і забуваючи черговий "шедевр" журнальної прози: "Я б написав куди краще, ніж це, якби захотів". Тепер у нього з'явився шанс перевірити, наскільки його амбіції відповідають поглядам редакторів. За іншою версією, однією з його обов'язків на роботі був перегляд реклами в pulp-журналах, так що розповіді потрапили в поле його зору як би самі собою. Можливо, так воно і було, тим більше, що рукопис він запропонував саме тому виданню, з яким її і слід було запропонувати в першу чергу - тобто Берроуз в загальних рисах представляв тодішній журнальний "табель про ранги "." All Story "вважався в ті часи одним з найпопулярніших щомісячних журналів, що належали видавничої імперії Френка Мансі і, крім усього іншого, пл атіл авторам найвищі гонорари, так що пробитися на його сторінка вважалося великою удачею для будь-якого письменника. Логічно було почати саме з нього - будь-який товар слід спочатку запропонувати на найдорожчому ринку ...

Редактором по самопливом в "All Story" в той час був Томас Ньюелл Меткаф, і саме йому належить честь відкриття миру імені чи не самого популярного письменника XX століття. Він негайно прийняв рукопис, виписав на ім'я Берроуза чек на 400 доларів (фантастичні гроші за фантастичний твір!) і поставив роман, що має назву "Під місяцями Марса "(" Under the Moons of Mars "), до плану. Роман публікувався в шести номерах - з лютневого і до липневого випуску 1912 року. Правда, задумана Берроуз гра з псевдонімом була, мабуть, занадто складна для журналу: чи сам Меткаф, чи хтось з коректорів виправив "Normal" на звичайне "Norman" і звів нанівець усю витівку. Але запобігти тріумф така дрібниця не могла. З найпершого фрагмента читач був покірний чином Джона Картера, і, хоча текст роману ніс всі ознаки літературного учнівства, було в цьому герої й у його пригодах щось зачаровує і нове.

Перш за все, новим був сам герой - Джон Картер. Зовні звичайна людина, колишній кавалерійський офіцер армії Конфедерації, він ніби мимохіть згадує вже на початку своїх записок (роман побудований саме як його спогади) про деяких власних незвичайних якостях. Наприклад, він зовсім не пам'ятає своєї юності, він виглядає тридцятирічним, хоча точно знає, що прожив на світі набагато довше, він навіть згадує, що двічі помирав - і двічі повертався до життя. Записки свої він доручив опублікувати після своєї чергової смерті, причому заповів поховати себе у відкритій труні, в печері, двері в яку можна буде відкрити тільки зсередини ... Таємниця життя і смерті Джона Картера так і залишається таємницею -- Берроуз більше жодним натяком не дає читачеві ключ до розгадки. Точно так само не дається ніякого пояснення і тому, як Джон Картер виявився на інший планеті: судячи з опису "перенесення" на Марс, Картер виявився там у вигляді астрального тіла після однієї з своїх смертей. Однак і це пояснення ущербно: на Марсі герой діє як цілком тілесне істота.

Швидше за все, Берроуз і не збирався давати ніяких пояснень. Всі його винаходу підпорядковувалися лише однієї мети: він повинен був залучити читача в гру на своїх умовах, читач повинен був цю гру прийняти, якими б неймовірними ці умови не були. І, треба сказати, Берроуз цей хід блискуче вдався. Коротка зав'язка, що розгортається в знайомих читачам декораціях вестерну -- прерія, золоті поклади, індіанці, - створює атмосферу достовірності та впізнаваності, а таємниця особистості Джона Картера надає цій атмосфері хвилюючу загадковість. Коли антураж Середнього Заходу раптово змінюється марсіанськими пустелями, а індіанці - зеленими багаторукого варварами, читач вже "схопили", а фантастичний антураж Марса-Барсума досить швидко обростає безліччю деталей, щоб зійти за добре промальовані фон пригодницького роману.

Але в центрі уваги читача і автора, звичайно, залишається не Барсум, а сам Джон Картер. Оголений людина в незнайомому світі, людина, позбавлена звичного зброї і звичної захисту, людина, яка може розраховувати тільки на свої фізичні і моральні сили. Людина, яка долає всі труднощі, тому що опиняється в змозі пристосуватися до чужого йому світу ...

Зверніть увагу, як чудово історія Джона Картера ілюструє ідею пристосування. Романи Берроуза гранично матеріалістичні - він і насправді був послідовним матеріалістом, а з купленої в 1890-х роках книгою Дарвіна "Походження видів" не розлучався, кажуть, до самої смерті. Фріц Лейбером якось спробував в ранній статті "Джон Картер: меч теософії" зв'язати творчість Берроуза з теорією Олени Блаватської, але сам Берроуз так часто демонстрував у своїх книгах зневагу всякими умоглядними теоріями, що побудови Лейбером ніхто не вважав за потрібне спростовувати - вони просто не отримали ніякого продовження.

Зате думка про нескінченної пристосовності людини одержала розвиток і певну закінченість у другому романі Берроуза. "Тарзан" став самим відомим твором Е.Р.Б., перевершити успіх якого письменник так і не зміг.

І все ж спочатку - ще кілька слів про пригоди Джона Картера.

Про першому романі "марсіанської трилогії" (у 1917 році роман вийшов окремою книгою під назвою "A Princess of Mars" - "Принцеса Марса") часто повторюють як мінімум дві вельми поширені дурниці. Перша - це роман "про політ на Марс". Друга - це один з перших "космічних опер". Ні те, ні інше в принципі не вірно.

Поняття "космічної опери" зазнавало досить помітні зміни на Протягом десятиліть, однак виникло воно лише на початку 30-х років і у зв'язку із зовсім іншим типом фантастичних творів - космічної версією "кінських опер", тобто вестернів. Що ж до теми "польоту на Марс", то ніякого польоту, строго кажучи, герой Берроуза не здійснював ...

Власне, набагато більше підстав вважатися "марсіанськими піонерами" у героїв романів Перси Грега "Через Зодіак" (Percy Greg, "Across the Zodiac", 1880), Роберта Крім "Стрибок в космос "(Robert Cromie," A Plunge into Space ", 1891) і Елсуорта Дугласса "Брокер фараона" (Ellsworth Douglass, "Pharaoh's Broker", 1899) - персонажі цих книг досягли Марса на космічних кораблях куди раніше, ніж туди прибув герой Берроуза. Серед "марсіанських" предтеч Джона Картера є і ще один, найбільший таємничий. У 1905 році була опублікована книга Едвіна Лестера Арнолда "Лейтенант Гуллівар Джонс: Його канікули" (Edwin Lester Arnold, "Lieut. Gullivar Johnes: His Vacations"), яка вийшла тільки у Великобританії і не мала ніякого успіху. Здавалося б, книга Арнолда навряд чи могла потрапити в руки Берроуза, однак збіги сюжету "Канікул Гуллівара Джонса" з "марсіанської трилогією "про Джона Картера місцями просто разючі. Гуллівар Джонс, лейтенант армії США, потрапляє на Марс без будь-якого космічного корабля - його доставляє туди випадково знайдений на вулиці чарівний килим.

Лейтенант необережно побажав опинитися "ну хоч на Марсі" - і килим негайно виконав його бажання, попередньо герметично упакувавши героя. На Марсі Джонс виявляє колись могутню, а нині гинуть стародавню цивілізацію, охоплений набігами варварів. Джонс закохується в місцеву принцесу, відправляється в похід по "Річці Мертвих" до полюса Марса, а після повернення дізнається, що його кохана знаходиться в руках варварів. Звичайно, лейтенант звільняє її і відправляється разом з нею в Нью-Йорк на тому ж килимі-космоліт ... В іншій книзі Едвіна Арнолда - "Фра-фінікіец" ( "Phra the Phoenician ", 1890) - описаний безсмертний герой, який протягом тисячоліть раз по раз повертається до життя в образі тридцятирічного солдата, досконало володіє мечем. "Немає ніяких свідчень, - пише Річард Лупофф, - що Берроуз читав книги Арнолда і був шанувальником його творчості, однак дати видання книг і що містяться в книгах збігу виразно дають привід для роздумів ".

Подібність посилки другого роману Берроуза з кіплінговской "Книгою джунглів "могло б викликати подібні нарікання, однак Тарзан настільки не схожий на Мауглі, що навіть у затятих нелюбитель творчості Е.Р.Б. язик не повертається звинуватити його в якому б то не було запозичення. І потім, час вже розсудило і героїв, і їх авторів - Кіплінг помер нобелівським лауреатом з літератури, зате книги Берроуза видавалися немислимими тиражами. Мауглі залишився героєм казки, а Тарзана Берроуз - а потім і його епігони -- відправив в нескінченний пошук пригод. Популярність Тарзана не має потреби навіть у констатації. Якщо ви не читали романи про Тарзана, ви бачили фільми про нього, якщо випадково не бачили фільми - вам напевно попадався по телевізору підлітковий телесеріал або діснеївський мультфільм ... Американці, звичайно, додадуть до цього списку нескінченні серії коміксів. Так чи інакше, Тарзан став одним із самих популярних образів масової культури XX століття.

Потім він працював продавцем в Покателло, штат Айдахо, на золотих копальнях в Орегоні, поліцейським у Солт-Лейк-Сіті, клерком в чиказьких конторах, бухгалтером, комівояжером, безуспішно намагався виїхати в Китай інструктором з верхової їзди і думав навіть знову завербуватися в армію. А почалося все це божевілля в тому ж самому 1912 році. У жовтневому номері "All Story" цей роман був опублікований цілком під назвою "Tarzan of the Apes ".

"Я писав його від руки на оборотах використаних бланків і на інших випадкових листках, які траплялися мені під руку, - згадував Берроуз. - Я не вважав роман особливо гарним і сумнівався, що його вдасться прилаштувати. Однак Боб Девіс [Роберт Хобарт Девіс (Robert Hobarth Davis) - один з найвідоміших редакторів концерну Munsey's Magazines, який багато в чому визначав політику і вигляд pulp-журналів 10-х років - С. Б.] оцінив його комерційний потенціал досить високо і надіслав мені чек, здається, на 700 доларів ..."

Якщо під час роботи над "Принцесою Марсу" Берроуз ще тільки здобував навички літературного ремесла, то в "Тарзана" його талант Володаря Пригод розкрився в повну силу. Роман читався тоді і читається зараз з неубивающім інтересом - читається не лише як каскад захоплюючих адвентюр, але і як гімн людському розуму, силі людського духу. Безумовно, це казка - але часом вона вражає несподіваними поворотами цілком сучасної думки, ідеями, які парадоксально застосовні в реальних обставин.

Наприклад, все, що стосується набуття Тарзаном здатності спілкуватися з іншими людьми - спочатку він навчився висловлюватися письмово (фантастика, чистий?? антастіка, навіть не наукова), потім волею обставин навчився читати англійський текст по-французьки, потім перейшов і на англійську мову ... Всі ці трюки парадоксально відображають реальні труднощі, що виникають при розвитку комунікативності дітей в сучасному багатомовному соціумі. Зараз діти нерідко спочатку вчаться розпізнавати англійські вивіски магазинів і лише потім співвідносять ці знання з російським алфавітом; вони існують відразу в кількох мовних потоках, і зі зростанням інформаційної зв'язності світу ми все частіше і частіше будемо спостерігати "тарзан-ефекти" - результат впливу на дитину складної мовного середовища.

Берроуз, свідомо чи ні, провів над Тарзаном уявний соціокультурний експеримент -- звичайно, на рівні знань свого часу. Він стверджував, що благородство споконвічно притаманне людині (звичайне сумне оману уродженця романтичного дев'ятнадцятого століття, оману, безжально Розтоптане століттям двадцятого) і що людина може пристосуватися до обставин майже будь-який складності.

Навряд чи можна розглядати як підтвердження його правоти, скажімо, існуючі методики навчання глухонімих з народження людей звукової мови - але й заперечувати, що це чудо в чомусь схоже на "самоосвіти" людини-мавпи, теж не варто. Швидше за все, творець Тарзана навіть віддалено не мав на увазі нічого подібного, проте хіба не служить сама принципова можливість таких методик підтвердженням головної ідеї, якої роман просто сочиться, - пошаною до нескінченної гнучкістю людської свідомості, його необмеженими можливостями?

Однак, незважаючи на те, що в цьому романі при бажанні можна знайти й інші цікавим концепції, "Тарзан" був і залишається насамперед розважальним твором. Якщо Жуль Верн використовував форму фантастико-пригодницького роману для створення пізнавального тексту, якщо Герберт Уеллс використовував фантастичні посилки для художнього дослідження нових соціальних і філософських концепцій, то Берроуз головною своєю метою вважав розвагу читача. У його книгах не було повчальності - але не було і дріб'язкового бажання підлаштуватися під смаки публіки. Він вдало "потрапив" у ту саму манеру, яку чекала від журналів їхня аудиторія.

Читач був готовий до появи Берроуза.

Читач був готовий платити за нього гроші.

Але в цьому слід було переконати ще і видавців.

Хоча Боб Девіс придбав для публікації в "All Story" другий роман про Джона Картера, "Боги Марса" ( "The Gods of Mars "), він відмовився купувати" Повернення Тарзана "(" The Return of the Tarzan "). Втім, роман відразу ж вдалося прилаштувати в журнал "New Story", видавався конкуруючим журнальним концерном "Street & Smith ".

Тоді Берроуз вирішив запропонувати свої романи книговидавцям. Якщо публікація в журналі приносила лише разовий гонорар, то контракти на видання книг могли давати прибуток постійно - у вигляді відрахувань за додрукування і перевидання. Успіх його творів у журнальної аудиторії дозволяв розраховувати на те, що і книги будуть розходитися чималими тиражами.

Видавці дотримувалися іншої точки зору. "Тарзан", методично розісланий Берроуз за адресами всіх хоч скільки-небудь солідних американських видавничих компаній, був відкинутий усіма без винятку. Ніхто з професіоналів не вірив, що в цього журнального чтива може бути хоч якесь майбутнє.

Але ситуація змінилася раз і назавжди після того, як "Тарзана" з номера в номер почала друкувати нью-йоркська газета "Evening World ". Ідея цієї публікації належала головному редакторові газети Дж.Х. Теннант (JH Tennant), і саме йому Берроуз зобов'язаний тим, що його романи прорвалися в бажаний світ книжкових видань. Публікація в популярній газеті зробила роман широко відомим серед читачів, які не належали до постійної аудиторії pulp-журналів. Романи Берроуза почали питати у книгопродавців. Книготорговці переадресували питання до видавців ...

Закінчилося тим, що до Берроуза звернулися з компанії "ACMcClurg", яка за кілька місяців до того надіслала йому категоричну відмову. Тепер інтонація розмови була зовсім іншою: видавництво просило дозволу укласти договір на книжкове видання роману.

Це була перемога. Великий, справжній, стратегічний успіх.

Звичайно, він погодився.

У червні 1914 року "Тарзан із племені мавп" був випущений окремим томом, і почався багаторічний видавничий тріумф Берроуза. "McClurg" протягом півтора десятиліть щороку викладати на ринок як мінімум одне перше книжкове видання якого-небудь роману Берроуза, опублікованого перед цим у журналі - а частіше два або три романи на рік. Це були романи про Тарзана, романи з "марсіанської" серії про Джона Картера, романи про світ Пеллюсідара, розташованого всередині земної кори, інші історичні і пригодницькі романи ... Берроуз був ідеальним автором з погляду комерційного книговидання. Він писав швидко, він продовжував свої популярні серіали і починав нові серіали (які могли з часом стати популярними, а могли й не стати), але продавалися однаково добре.

Саме працями Берроуза остаточно оформився цілий напрямок фантастичної белетристики - Пригодницьке. А сам Берроуз з тих пір вважається одним з батьків-засновників фантастики XX століття ...

Список літератури

Сергій Бережний. "Володар пригод"

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.glencook.km.ru/