«чар любов'ю»

«Колишні письменниці привчили нас посміхається, побачивши жінки, береться за перо, - говорив Саша Чорний .- Але Аполлон змилосердився і послав нам в нагороду Теффі. Не «жінку-письменницю», а письменника великого, глибокого і своєрідного ». «Кращою, витонченішими гумористка нашої сучасності» називали Теффі критики. Вона по праву носила звання «королеви російської фейлетону». «Теффі-гумористка-культурний, розумний, добрий письменник, - визнавав справедливість поширеної думки Георгій Іванов і додавав: - Серйозна Теффі - неповторне явище російської літератури, справжнє диво, яке через сто років будуть дивуватися ».

Визнання прийшло до Теффі з виходом у світ її перші гумористичних оповідань і надовго закріпило за нею славу письменниці, як ніхто вміє розсмішити. ( «Смійся!» - Казали мені читачі. «Смійся! Це принесе нам гроші », - казали мої видавці ... і я сміялася »1.) Але дарування Теффі було значно глибше і різноманітніше. Однак, коли вона спробувала розсунути злилися з її ім'ям жанрові рамки і написати зовсім іншу книгу ( «Неживий звір», 1916), попередивши читача в передмові, що він зустріне в ній багато невеселої і сльози-«перли» її душі, це викликало неоднозначну реакцію. Створюється стійке стереотип нелегко було похитнути, звиклий і готовий до сміху читач не сприймав і не розумів нові оповідання. «Все одно їй не вірять і сміються. Ах, ця смішна Теффі! »2.

Сама ж письменниця дорожила своїми серйозними творами. Не випадково так вдячна була вона письменнику і критику А. А. Ізмайлову за його схвальну рецензію на книгу «Неживий звір»: «Я нескінченно зворушена твоїм увагою до моєї скромної книжці. Не знаю, як і дякувати за підтримку в моїх перших кроках «без сміху» 3. Цей збірка стає своєрідною точкою відліку, з якої в гумористичну тональність творів Теффі все частіше проникають сумні ноти. Андрій Сєдих згадував: «Теффі дратувало, що люди вважають її гумористка і що з нею, на їхню думку, завжди повинно траплятися щось веселе. «Анекдоти, - говорила вона, -- смішні, коли їх розповідають. А коли їх переживають, це трагедія. І моя життя-це суцільний анекдот, то є трагедія »4. Втім, Теффі рідко говорила про себе і свої переживання, терпіти не могла «інтімнічать» і спритно парирувала жартами всі невдалі спроби «залізти до неї в душу в калошах ». «Калоші» були необхідні, тому що, за словами Теффі, душа її «Наскрізь промокла від невиплаканих сліз, вони всі в ній залишаються. Зовні ... сміх, «велика посуху», як було написано на старих барометрах, а всередині суцільне болото ... »5

Справжній тому зборів творі Н. А. Теффі відкривають опубліковані в дореволюційних випусках щомісячного додатку до журналу «Нива», що не входили до збірок оповідання «Рубін Принцеси», «День пройшов» і «Остров». В автобіографії Теффі називає оповідання «День пройшов» першим своїм твором у прозі, що побачили світ. І, хоча пам'ять її підводить (він був надрукований не в 1904, як стверджує Теффі в автобіографії, а в 1905году), розповідь заслуговує на увагу, перш за все як що дає уявлення про початковий етапі її творчості, про явне в ту пору вплив Чехова, яке визнавала і сама письменниця (воно позначиться і в першому із згаданих оповідань), про пошуки стилю, нарешті, про витоки її своєрідного художнього світу.

«Спадковість свого письменницького дару я можу вважати атавістичне »6, - з посмішкою повідомляє про себе Теффі в автобіографії. Прадід письменниці по батькові Кіндрат Лохвицький, що жив у За царювання АлександраI, був, за її словами, масоном і писав містичні вірші, частина яких під загальною назвою «Про Філадельфії Богородичної »до початку XXвека ще зберігалася в історичних працях Київської академії. Містичні настрої прадіда «генетичним чином» передалися у спадщину старшій сестрі Теффі Міррі Лохвицької, знайшовши відображення в її поезії. Не уникла цього спокуси і Теффі.

Один з ранніх оповідань письменниці «Остров», за тілістіке явно вибивається з ряду перших публікацій, відображає декадентську атмосферу, що панує в мистецтві початку століття, з її «зламана», підвищеною увагою до всього надприродному, ненормальному, жахливому. Теффі буде згадувати той час як ознаменовані «чароїт-манією». «Все чаклували, заклинали, вивчали середньовічні процеси відьом, писали вірші й оповідання про чаклунів, про вампірів і перевертнів. ... Вперше дізналася читацька маса про недотикомках, ларви та інших чудовиська »(оповідання« Перевертні »). В іншому творі Теффі опише модне в ті роки кабаре літературно-артистичної богеми «Бродяча собака», до якого потрапляє героїня оповідання: «У Гаррі була своя свита, свій двір, ... «Ненормальний, зелений і потворний». Зелена дівчина - кокаіноманка, якийсь Юрочка, «якого всі знають», сухотний ліцеїст, і горбатий, чудово грав на роялі. Всі були пов'язані якимись таємницями, говорили натяками, про щось страждали, чимось хвилювалися і, як тепер розумію, іноді просто ламалися в порожньому просторі. Ліцеїст любив кутатися в іспанську шаль і носив дамські туфлі на високих підборах, зелена дівчина одягалася юнкером » ( «Собака »).

У 1931 році, коли паризька газета «Відродження» почала друкувати цикл «містичних» оповідань Теффі, пізніше зібраних у книзі «Відьма», А. Амфітеатров відгукнувся на ці публікації листом (28окт. 1931р.), помічаючи: «А цікаво, як з Вас, врешті-решт, все-таки виглянула містічка, Мірри Лохвицької сестричка. Одна-через трагедію, інша-через комедію, а все-таки обидві близько одного центру кружляють ».

«Містицизм» Теффі був позбавлений пристойним жанру похмурої забарвлення. Як-то, вже в еміграції, в паризькій квартирі Г. Іванова та І. Одоевцевой зайшла мова про різницю між феєрією та фантастикою. Теффі так пояснила своє розуміння відмінності між ними: «Феєрія-добро. Прагнення до щастя. Життя. Фантастика-зло. Смерть. Феєрія-світлий сон. Фантастика - кошмар. Сімнадцятий століття-помісь фантастики з феєрією-схожий на наш двадцятий століття. Особливо на роки, які нам тепер доводиться переживати. Фантастика і феєрія діаметрально протилежні. «Феєрія» походить від феї, у ній все світло, вона прагне щастя, в ній діють добрі сили. У магії-темні сили. Вона прагне до смерті, до руйнування життя. Магія і феєрія-як дві сторони однієї і тієї ж чудової монети. Одна сторона темна-смерть. Інша світла-життя ... »7. Руйнівної магії Теффі воліла світле чари, казку преображення: іграшкового барана-в живе, миле, єдино рідне істота ( «Неживий звір»); деренчливий конки з кістлявою шкапою-в дивну воза, що мчить під златозвонкімі бризками сонця ( «Щаслива»). Невід'ємна посмішка, добрий гумор пронизують і всі оповідання збірки «Відьма».

За спогадами близького знайомого письменниці Перікла Створив, у якого вона проводила останнє літо свого життя, Теффі часто жартома називала себе відьмою, завжди, правда, додаючи: «Ви не думайте, я дуже добра відьма! ». Її «відьма» відбувалася від однокореневого «відати», знати. Відьма знає те, що приховано від інших, бачить те, чого не бачать багато, -- в цьому її сила і влада над життям. Теффі була «занадто видюща серед багатьох сліпих »8, - говорить П. Ставро в унісон із більшістю сучасників, цінували в письменниці насамперед цю пильність погляду.

У листі до П. Ковалевського 14дек. 1943г.9 Теффі, кілька плутаючись в назвах і дати виходу в світ своїх численних книг, згадує про стрімко зробленої нею «літературної кар` єрі »і між іншим зізнається: «Що з моїх речей я найбільше ціную? Мені здається, що добре написані оповідання «Соловки», «Тиха заводь» та книга «Відьма». У цій книзі наші давні слов'янські боги, як вони живуть ще в народній душі, в переказах, забобони, звичаї. Все, як зустрічалося мені в російській провінції, в дитинстві. Цю книгу дуже хвалили Бунін, Купрін і Мережковський, хвалили в сенсі відмінного мови і художності. Я, між іншим, пишаюся своєю мовою, що наша критика мало відзначала, виділяючи «дуже компліментарно» малоцінні в моїх творах ».

Хронологічно далеко віддалені один від одного, збірник 1916года «Неживий звір» і книга «Відьма», що вийшла в Парижі в 1936году, на наш погляд, цілком «уживаються» поруч, бо остання відображає епоху передреволюційної Росії, побут, настрої і забобони російської провінції, старих дворянських садиб. Об'єднує їх і семантика назв: « Неживий звір» і книга про «нежиті» - «Відьма». Критик П. Пільський пояснював популярність «Відьми» в російському зарубіжжі тим, що читач знаходив у книзі «відгомін, відображення тіні, голоси минулого », а для наповнення її російські легенди, прикмети, оповіді становили таємничий і фантастичний світ, завмираючий, майже завмерло, і знову відроджений письменницею, «як якась коштовність, як сповідь простих душ, як отлетевшая життя, колишньої неповторний побут ». Співзвучна і тональність збірок: серйозність теми у поєднанні з м'яким, тонким гумором.

Книги «Неживий звір» і «Відьма» зближують переважаючі в обох розповіді про дітей або спогади про дитинство. За словами дочки Теффі Валерії Грабовської, письменниця любила «природу, дітей, звірів і тварин. Біля неї не було і не могло бути ніякої несправедливості ». Валерія приводила скромну самооцінку Теффі: «Думаю, що в моїх творах я правильно зрозуміла дитячу психологію і зрозуміла також тварин і їх переживання »10. Правда, у фейлетоні «Іграшки та книги» Теффі у властивій їй іронічній манері скаже: «Я за все своє життя жодного разу не змогла написати оповідання для дітей. Пробувала-виходило щось незручне, швидше для людей похилого віку-паралітиків, ніж для нормальної дитини »11. Теффі, людина і письменник гранично природний, ніколи не фальшива, у неї не знайдеш штучно змодельованих типів, повчальних історій про «хороших дітей». Діти з її оповідань-це сама життя. Вона писала, не подлажіваясь спеціально під дітей, вона писала про дітей, не сковуючи себе адресатом. Теффі вільно і природно розмовляє мовою дитини, передає дитячі переживання і фантазії, дитячу наївність, простодушну віру в чудеса, зворушливу спробу піднятися навшпиньки, стати врівень з дорослими, з їх світом.

«Як дивно яскраві спогади дитинства! -- починається оповідання «відун» .- Скільки потім у зрілому віці трапляється бачити і прекрасного і значного, і багато чого тільки скользнет до душі і помре. І пам'ять не схопить і не затримає. Але іноді яка-небудь суща нісенітниця, яка відвідала ранні дні вашого життя, залишиться у вашій пам'яті до самої смерті ». Залишилася в пам'яті дорослої оповідачки звичайна конка з її дитинства, одного разу представилася чудовим баченням-символом щастя ( «Щаслива»). Дівчинка, яка мала колись, подібно всім дітям, «феєричним» зором, давно виросла. «Як страшно, що ніколи не знайду її, що немає її більше, і ніколи не буде її, самій мені рідною і близькою, - мене самої, - закінчується розповідь .- А я живу ...».

Цікаво порівняти це оповідання з одним із пізніх віршів Теффі, опублікованому в журналі «Дело» (Сан-Франціско. - 1952 .- № 3). У першій його строфі згадані три найбільш часто повторюваних мотиву її творчості: дитинство, світ тварин, сон: «Коли я була дитиною,/Так, дівчинкою років шести,/Я у сні подружилася з тигром./Він допоміг мені косичку плести ...». Через багато десятиліть «втомлена і похмура» лірична героїня вірша приходить в Зоологічний сад і бачить там величезного звіра, який розкриває смердючу пащу. «Але я, в очі йому дивлячись,/Сказала:« Ми все ті ж тепер,/Я - все та ж дівчинка Надя,/А ви мені приснився звір ». У п'ятдесятилітньої жінці живе «все та ж дівчинка», вона прожила з цим світовідчуттям все життя.

Одного разу Теффі з Федір Сологуб взялися встановлювати метафізичний вік спільних знайомих-той, що визначає істота особистості і часом набагато розходиться з віком реальним. Коли ж дісталися до самих себе, «шестісотлетній» Сологуб визначив Теффі як тринадцятирічну.

«Я подумала. Згадала, як жила минулого літа у друзів у маєтку. Згадала, як кучер приніс з болота якийсь страшно довгий рогата очерет і звелів неодмінно показати його мені. Згадала, як дванадцятирічний хлопчисько вимагав, щоб я пішла з ним за три версти дивитися на какой-то деревне наріст, під яким, видно, живе якийсь звір, тому що навіть ворушиться. І я, звичайно, пішла і, звичайно, ні наросту, ні звіра ми не знайшли. Потім пастух приніс з поля осики мед і знову вирішив, що саме мені це буде цікаво. Показував на брудній долоні якусь буре сльота. І кожен Саме в таких випадках вся прислуга вибігала подивитися, як я буду ахати і дивуватися. І мені дійсно все це було цікаво.

Так, мій метафізичний вік був тринадцять років »12.

Тринадцять років-вік радості і муки, вік ще і вже, грань, балансуючи на якій, можна зазирнути назад, у дитинство, і вперед, в цей жаданий світ, де живуть «великі» - магічне і таємниче слово, борошно і заздрість маленьких »(« Пріготовішка »). Саме звідси Теффі бачить своїх героїв-смішних, незграбних, пошарпаних життям і ... «Маленьких», скільки б років їм не було. Вони не з тих, що виростають і здивовано озираються: «Де ці «великі», ці могутні й мудрі, що знають і охороняють якусь велику таємницю? .. І де їхня таємниця в цій простій, звичайною і ясною життя? » ( «Пріготовішка»). У житті героїв Теффі завжди залишається місце Великої таємниці, і вони ніколи не втомлюються дивуватися і радіти. Від того, що маленька людина ближче до землі, йому видно і зрозуміла недоступна погляду «великих» сокровенна її життя. В оповіданні «Ревнощі» очима дівчинки, наче під збільшувальним склом, показана частка цього маленького, непомітного світу: «В одному куточку жив дохлий жук ... Ліза перевернула його паличкою спочатку на спину, потім знову на черевце, але він не злякався і не втік. Зовсім був дохлий і жив спокійно. ... У третьому кутку сиділа сонечко і думала про свої справи ».

Діти і любов-Теффі все життя була вірна цим двом темам, найбільш яскраво виявили її обдарування. При цьому слово «діти» можливо було трактувати значно ширше його безпосереднього, прямого значення. Діти-це щось маленьке, безпорадне, зворушливе. Це і дитина, і звірятко, і старий ( «старий що малий »)...

У виступі «Про єдність любові» в паризькому гуртку Мережковський «Зелена лампа» Теффі призведе вразила свого часу ще Лева Толстого «схему» подвижника VIвека Авви Дорофея. За цією схемою, Всесвіт-це коло, центр якого Бог, а радіуси від кола до центру-шляху душі. Чим ближче душі до Бога, тим ближче вони один до одного. За Біблією, найближче до Бога діти-бо Ісус заповідав Своїм учням: «Поправді кажу вам: коли не зверніться і не станете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне ». Дитина ближче до Бога, тому йому доступний мова будь-якої живої істоти (неживе він поможе рости своєю фантазією). У записнику Л. М. Толстого 1895р. є короткий запис: «Діти-люди серйозні». Крізь призму чистого, не затьмарена дитячої свідомості оголюється нелогічність, дурість і суєта навколишнього світу. Толстой запише в своєму щоденнику в 1898году: "Чому діти і дурачки піднімаються на таку страшну висоту, вище більшості людей? Від того, що розум їх не перекручені ні обманами віри, ні спокусами, ні гріхами. На шляху до досконалості в них нічого не стоїть ». Там, біля самого Центру цієї окружної, місце «маленької людини» Теффі - дитини, дурника, безглуздого брехуна, навіженої жінки, самотнього старого, не що може висловити себе звіра. Бо і звір, замість душі у якого-«пара», може відчувати «муки кохання, нелюдської, що передане, боязкою і самозабутньо »(« Пар »).

З жаху життя, говорила Теффі в одному з останніх своїх оповідань ( «І часу не стало»), ведуть п'ять дверей: релігія, наука, мистецтво, любов і смерть. Природний людський страх перед смертю письменниця долає своєю теорією світової душі-«спільної для всіх людей, тварин і взагалі всякої тварі ». Цим пояснюється її своєрідний підхід до будь-якому описуваного створення, включаючи предмети речового світу, - все у Теффі живе, в усьому жевріє душа.

Один з найбільш тонких критиків російського зарубіжжя П. Біціллі в рецензії на книгу Теффі «Відьма» так визначив головну тему її творчості-це "тема радості. Радість передбачає спілкування в любові. Ребенок інстинктивно тягнеться до всякої живої істоти, - живій для нього, будь це лялька чи навіть який-небудь, на наш погляд, зовсім ні на що живе не схожий предмет (скільки матеріалу про це у Теффі!), - щоб приголубити до нього, приголубити його ... Радіти можна лише разом. Якщо дитина чимось засмучений, ображений, він обіймає кого-небудь або що-небудь, він продовжує плакати, та все ж-йому радісно: він не самотній, він причетний Життя. Мало хто з письменників проник так, як Теффі, в цю особливість дитячої душі-і ось чому ми не втомлюємося читати її, як не втомлюємося дивитися на дітей »13.

«Російська душа любить дива й межує з ними: передчуття, прикмети, сни », - зауважує письменниця в одному з оповідань емігрантського періоду ( «Сон? Життя?»). «Все фактичне» більшою частиною так нудно і недосконале, - розвиває цю думку в іншому оповіданні ( «Яскраве життя»), -- що приймати його у голому вигляді часто буває неприємно, як щось художньо не вдало. І от є на світі натури, які цих нудних, побутових фактів прийняти не можуть ... Вони, ці люди, естетично побуту не сприймають, поправляють його своєю фантазією ...». До таких людей належить Ліза, героїня однойменного розповіді, що «все в житті бачить ... в подвійному, у потрійному розмірі і бреше, як найнята ». Цей же персонаж зустрічається і в оповіданні «Вурдалак». Подруги вірять Лізі «цілком, інакше вже дуже нудно і просто було б на білому світі». Оповідачі циклу «Відьма» в більшості своїй належать саме з такого типу людей-«поправляють побут» фантазією або їх довірливих слухачів. Однак персонажі Теффі аж ніяк не брехуни, раціонально переслідуючи при обмані практичну мету. Це невиправні, невичерпні фантазери, різновікові діти-скільки б років їм не було. Вони самотні в чужому їм холодному, порожньому світі «Нудних, побутових фактів» і, усвідомивши одного разу свою самотність, шукають, до кого б притулитися, щоб зігрітися, шукають любові. І це очікування любові, готовність до зустрічі з нею, готовність полюбити будь-доктора Верьовкін ( «Старі баби»), студента Єгорова ( «Весна») або іграшку ( «Неживий звір»), - пронизує всю творчість Теффі. Любов розчинена у всьому, і любов'ю називається все: принесений з базару чортик в баночці або курок від зламаного пістолета. Таким бачать світ її персонажі-нестаріючі діти.

П. Біціллі захоплюється словесним майстерністю письменниці, умінням майстерно відтворити особливості дитячої психології і мови, передати дитячу душу. Теффі спонукає читача побачити те, на що він звик дивитися як на «стороння», «мертве», як на предмети нижчої порядку, - живим, рідним і близьким-яким бачать його діти. Гумор Теффі критик визначає як «стан душі, підбиває нас до дитини, але разом і зупиняє нас на півдорозі. Коли ми вступаємо у спілкування з дитиною, нами опановує «пафос відстані». Ми розумніші, сильніші від нього, ми щось знаємо і можемо, чого він не знає і не може, але в той же час ми відчуваємо його «ангелоподобіе», для нас недосяжне »14.

У сюжетах Теффі часто протиставляються дитинство і світ дорослих. Часто зовнішній комічний ефект досягається саме дисонуючих сусідством крилатою дитячої фантазії і приземленою, побутової розсудливістю нерозуміючі дорослого, людини зовсім інший душевної організації. Хіба може зрозуміти дорослий, що травинки в щілинах ганку-це «Сад для гуляння мух» ( «Дідусь Леонтій»), що павучок, похитуючись на липкою ниточці, «слухає, як цвітуть квіти» ( «Влітку»), що «брудний, м'ятий блакитний клубочок », бовтаються« на кінці щурячого хвостика », перетворює його власницю в красуню з картини «Одаліска» ( «Весна»)? Для дитини олень-це звір з «Болісним» головою, що дивиться «як заворожений, тихо, нерухомо, болісно» на захід сонця; для дорослого-всього-на-всього «ссавець» ( «Олень»); для Каті немає дорожче її іграшкового барана, а вчителька каже: «До іграшок треба приступати послідовно та раціонально, інакше-хворобливість фантазії і випливають звідси шкоду »(« Неживий звір »).

Спогади також засновані на протиставленні: милого серцю минулого, постає перед очима в рожевому світлі, і-що лякає, нетривкого сьогодення. Біженці згадують батьківщину, дорослі згадують дитинство. Навіть «злюща нежить» - банний чорт із Олонецькій губернії-бачиться з паризької вулиці Рішельє зовсім не страшним і навіть кумедним.

Ще один антитеза: життя-гра. Життя, де все несправжнє - і гра, якій (і в якій) живе дитина. (А пізніше і дорослий, який вигадує для себе цю гру. Пам'ятаєте вислів Теффі: «Треба вміти жити граючи! »?) І-нестерпний біль, коли жорстоке життя вривається в гру і перериває її.

Справжнє-це іграшковий баран «з довгою кроткой мордою і людськими очима »(« Неживий звір »), це« дорогоцінна штучка »-- курок від старого пістолета, який, якщо не покласти його на ніч під подушку, «Мучиться один», а на ранок стає «менше і тонше, ніж завжди» ( «Тройця день »), це милі« домашні », схожі на зелень від ананаса, або на що стала «Дибки» скляну лінійку ( «Домашні»), це захисник всіх пригноблених домовик з однойменного оповідання.

Баран, курок, домашня нежить-це справжнє, справжній, від якого на душі тепло і спокійно. А от життя ... «Життя пішло якась несправжня ». У ній шурхотіли «баби з лісьімі мордами», «огневіца - Пєчкіна дочка, клацала заслінкою, вищиряла червоні зуби і жер дрова »(« Неживий звір »). У житті-«все було-не те що страшне, а не таке, як треба. Білий стовп, що на середній клумбі ... підійшов зовсім близько до будинку і ледь-ледь коливався. Поперек дороги стрибав на лапках маленький камінчик ... »(« Тройця день »).

У цьому несправжню світі живуть персонажі Теффі, різновікові діти. Їм тяжке й страшнувато в ньому. Тут навіть старий будинок «Тремтить за своє існування» ( «Пріготовішка»), а про людей йдеться найчастіше так: «вона вся зіщулилися», «тривожно занудьгувала», «тихо запхикала», «солодко мучилася і сумувала душа »,« Катя мовчала і шкода посміхалася, щоб не заплакати »,« затихла вся, стиснулася у грудочку »,« дідусь зіщулився, затих ... і крутив головою по-гороб'ячому ».

«Кожен мій смішний розповідь по суті маленька трагедія, гумористично повернена »15, - ці слова Теффі можна розглядати як ключ до розуміння її творчості. Теффі писала про маленьких щоденних трагедіях у повсякденному, нудною, млявою життя. У будь-яку людину вона могла розгледіти щось цікаве. «У кожній душі, навіть самої озлобленої і темної, десь на самому дні відчувається мені протушковані, прігашенная іскорка. І хочеться подихати на неї, роздмухати в уголек і показати людям-не все тут тлін і попіл »16. Розпалюються ці іскорки, і малий їх світло осяває наш світ.

Антіномічни, змагаються в душі автора люди і звірі: порівнюються (частіше на користь останніх) і протиставляються. Майже без виключень світ звірів, що описується Теффі, тепліше і благороднішими людського. Так закінчується оповідання «Старі баби»: «Собаки в сінях завиляв хвостами, і обличчя в них, після Фогельшіной морди, здавалися рідними та добрими ». Поруч з людяними тваринами часом існують люди, які не мають права на «образ і подобу Божу ». З ніжною жалем описує Теффі старих львів в оповіданні «Старий і стара» із збірки «Неживий звір». У лева «обличчя ... майже людське-було сумно і покарань ». «Левиця любила сидіти тихо, злегка осклабів Чорногуба пащу, точно посміхаючись, як посміхаються богаделенскіе бабусі перед благодійниками ...». Зовсім інші фарби знаходить письменниця для «звіра» -- дресирувальника: «Його жирні здригалися ноги туго обтягнуті білим трико. Блищать лаковані халяви чобіт, відкрита коротка товста шия, і блищать масні червоні повіки. Очі його, тьмяно-напружені, дивляться просто і знають, чого хочуть ». Тваринам тут даються людські характеристики, представника людської породи Теффі називає «звіром». Тим же прийомом вона користується в оповіданні «Неживий звір», де тато «дивився спідлоба, за цапиними», нянька «щеріла зуби, як стара кішка», у вчительки була «морда, як у собачіщі », а з кухні приходили« баби з лісьімі мордами ». І тільки баран-«неживої звір» - був з людськими «очима» і «зажив ... в дитячій, в кутку, за нянькіним скринею ».

В одному з останніх віршів ( «допливла я до тихого берега ... »17) лірична героїня Теффі, смиренно визнаючи, що «побила рекорди ... всіх гріхів, плюндрували світ »,« врівноважує »їх своїм ставленням до тварин. «Клір святих» та «Янголи горді» засуджують грішну героїню вірша на муки пекла, але за неї вступають ведмідь Серафима Саровського, зайчик Франциска Ассизького і олень святого Губерта. За те, що вона «Душу звірячу/На святу взнесла висоту ...»,- їй пріуготовани предрайскіе двері.

Теффі завжди займали відносини людини і звіра. «Не чи все одно, хто є об'єктом любові, - говорила вона в своїй лекції «Про єдність любові ».- У« Бенкеті »Платона є слова, які в поглибленому сенсі можна перевести: «Ті, що люблять священні коханих, тому що в них є Бог». Бог в тому, хто любить. Для Бога немає улюблених в любові-вони тільки камінь жертівника. І чим вище людина на шляху просвітлення, тим ширше для нього поле, простір любові. Один із подвижників свідчить: «Коли я починав молитися серцем, все уявлялося мені в чудовому вигляді: дерева, трави, птахи, і я зрозумів, що називається «баченням словес тварі», і я побачив спосіб, на Якому можна розмовляти з творіннями Божими ... Звірі люблять, можуть любити самій людською любов'ю, самовідданої і жертовної, тієї самої, яка, за словом апостола, «не шукає свого», любов'ю ірраціональної, тому що віддають своє, тоді як раціональний малий розум завжди говорить «візьми» 18. Тому-то так вабило Теффі до звірів, і вони відповідали їй взаємністю.

У будинку у письменниці завжди жили кішки. У кожної з них був свій характер, що описується Теффі з надзвичайною любов'ю і проникненням в душу тварини. «У нас завівся кіт, - розповідає Теффі дочки як про сам важливу подію у своєму житті, - красень сіро-білий angora. Причепився на вулиці. Дуже благовоспітанний, їсть мало, але тільки дуже хороші речі ... Я задоволена, що він завівся, а то я ж цілий день один, а так є з ким словом перекинутися ». ( «Перекинути» передбачає отримати і слово у відповідь. І Теффі чула це слово у відповідь, тому що мала «баченням словес тварюки»). Вона писала про своїх чотириногих друзів вірші. За словами І. Одоевцевой, у неї був цілий «котячий епос», і люди для неї ділилися на тих, хто любить кішок і хто їх не любить. (Так, при всій повазі до Віри Миколаївни Буніною між ними була стіна з-за того, що Буніна кішок не переносила). Для тих, хто не любив кішок, був-в повчання-написано оповідання «Перевертні».

У спогадах про Іллю Фондамінском Теффі говорила: «Саме велике чудо-це, звичайно, воскресіння мертвих ... Я кажу не про тих мертвих, які відчайдушних і зариті на цвинтарі, а про тих, про які свідчить Апокаліпсис: «Ти маєш ім'я, ніби живий, а ти мертвий» 19. Письменниці під силу було воскресити ці душі своїм животворящим талантом. У оповіданні «Серце» образно показано воскресіння заблуканої душі артистки Рахатовой. На її очах перерубленную, з відвалилася головою рибу облили водою з відра. «І раптом щось здригнулося, і вся риба відповіла на поштовх так, що навіть відрубані хвіст її рушив. «-Це серце скорочується, - сказав Медікус ». Цинічна Рахатова, що пішли на сповідь до монашку для забави, щоб потім все це смішно переказувати знайомим, раптом побачила ясні і щасливі очі дідуся. «Він весь тремтів, він весь був як велика відрубані серце, на яке впала крапля живої води, і воно здригнулося, і здригнулися від нього мертві, відрубані шматки ». Здригнулася мертва, «відрубана» душа Рахатовой, вона зазнала раптом давно забуту «солодку тугу» і заплакала.

В одному з віршів першої книги Теффі «Сім вогнів »(1910) - віршів про« нежива », про маріонетка, - механічна, заводна лялька, звертаючись до свого «партнера» зі «скляними очима» і «Гвинтиками» замість рук, пристрасно вигукує: «Ой, коли б міг на мене ти поглянути,/Запалити в собі живу душу!/Я наш нескінченний, наш шлях проклятий / Любов'ю своєю расколдую !».

Серцем, любов'ю расколдовивает своїх персонажів і своїх читачів Надія Олександрівна Теффі, вдихаючи в неживе-душу, повертаючи до життя.

Примітки

1Здесь і вище цит. за статтею В. Верещагіна «Теффі»// Російська думка .- 1968 .- 21нояб .- С.8-9.

2ЗощенкоМ.М «Н. Теффі»// Щорічник рукописного відділу ІРЛІ (Пушкінського Будинку). &151; Л., 1972. &151; С.140.

3РО ІРЛІ Ф.115. Оп.3. Ед.Хр.331. Л.1.

4Седих Андрій Далекі, близькі. Нью-Йорк, 1962 С.57.

5Одоевцева Ірина. ОТеффі. ВСБ. Російська література в еміграції. Под ред. Н. Полторацького. Піттсбург, 1972. С.204.

6Первие літературні кроки. Автобіографії сучасних російських письменників. Зібрав Ф. Ф. Фідлер. М., 1911. С.203-205.

7Одоевцева Ірина. Теффі/ВСБ. Російська література в еміграції. Под ред. Н. Полторацького. Піттсбург, 1972. С.204.

8СтавровП. ОН.А.Теффі (Замість критичного нарису)// Нове російське слово .- 1952 .- 26окт.

9Теффі про себе.// Відродження .- 1957 .- жовтня .- № 70.

10Ціт. по статті Бабореко А. Бунін і Теффі (Опісьмах І. А. Буніна до російської письменниці Н. А. Теффі)// Літ. Росія .- 1979 .- № 14 .- 6апр .- С.16.

11 Теффі. Іграшки та книги// Відродження .- 1927 .- 25дек .- С.2.

12Федор Сологуб. Зі спогадів Н. А. Теффі// Нове російське слово .- 1949 .- 9января .- С.2.

13Современние записки .- 1936 .- № 61 .- С.472-474.

14БіцілліП. [Рец На книгу Теффі «Відьма»]// Сучасні записки-1936 - С.472-474.

15ОдоевцеваІ. ОТеффі. С.205.

16Теффі. А. І. Купрін// Нове російське слово .- 1949 .- 27февр.

17Дело .- Сан-Франциско .- 1952 .- № 3.

18Теффі. Оедінстве любові/З бесіди у «Зеленій лампі»// Цит. по підготовленій нами публікації в ж.Слово .- 1991 .- № 9 .- С.22.

19Новое російське слово .- 1951 .- 29апр .- № 14248 .- С.2, 3.

Список літератури

Е. М. Трубілова. «Чар любов'ю»

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.teffi.ru/