Осип Мандельштам

Осип Мандельштам народився у Варшаві 3 січня 1891. Він був євреєм, нащадком побічної Курляндське гілки знаменитої рабинської сім'ї Мандельштама.

Батько поета, Еміль Веніамінович Мандельштам, торговець шкірою і дотримувався релігійні обряди єврей, самоучкою вивчив російську і німецьку, що читав Шіллера, Гете і німецьких романтиків.

Мати поета, Флора Йосипівна, в дівоцтві Вербловская, народилася і виросла у Вільні. Вона походила з асимільоване й освіченого єврейського клану, зв'язаного родинними відносинами з родиною видатного історика російської літератури С. А. Венгрова. Будучи вчителькою музики (по класу фортепіано), володіючи художнім смаком, глибоко вкоріненим у традиціях російської інтелігенції, вона зуміла передати сину свою любов до музики і до російської літератури.

Осип - російська розмовна (сільська чи простонародна) форма імені Йосип.

День його народження, 3 Січень 1981 за юліанським календарем (або 15 січня-за григоріанським, введеному після революції), здавався поету знаменним, можливо, саме тому, що викликав визначені літературні асоціації. У 1973 році в "Віршах про невідомого солдата "Мандельштам багатозначно писав:

Я народжений в ніч з другого на третє

січня в дев'яносто одному

Ненадійною році ...

Це ніч першого снігу в п'ятому розділі "Євгенія Онєгіна", повної зловісних ознак і передчуттів насильницької смерті одного з персонажів-молодого і наївного поета Ленського, у чиїй загибелі читачі вже заднім числом вбачали пророкування Пушкіним своєї власної смерті, яку Мандельштам думав "джерелом", "телеологічного причиною "творчого життя великого художника.

Його дитинство було відзначено одночасною присутністю імперського космосу Санкт-Петербурга, куди родина Мандельштама переїхала, коли він був ще дитиною, і "хаосу іудейського" безпосереднього оточення. Пізніше в його поезії обидва цих фону теж закарбувалися в сполученні "глибоких контрастують фарб" - чорної і жовтої, фарб Таліса й імператорського штандарта:

Тільки там, де твердь світла,

Чорно-жовтий клапоть злиться,

Немов у повітрі струмує

Жовч двоголового орла.

"Палацова площа" (1915 рік).

Писати вірші він почав ще в Тенішевском училищі, одному з найкращих і ліберальної приватних навчальних закладів тодішньої Росії, у якому культивувалися піднесені ідеали політичної волі і громадянського обов'язку.

Мандельштам не міг не заразитися політичним радикалізмом. Його самі ранні вірші були відгуком на придушення першої російської революції, а загальна атмосфера, що панувала в училищі в період російсько-японської війни і що розгорнулася слідом за нею суспільно-політичної боротьби, виразно відбилася у вірші, написаному чверть століття по тому. Центральний образ цього твору -- стіс, "дров'яна гора", головний орієнтир тенішевского шкільного дворика, притулок самотнього маленького шахового генія з роману Набокова "Захист Лужина "(1930 рік), а в часи Мандельштама - трибуна для політичних сходок школярів:

Коли в далеку Корею

котився російська золотий,

Я тікав в оранжерею,

Тримаючи іриски за щокою.

Була пора сміхотливі бульби

І щитовидної залози,

Була пора Тараса Бульби

І наступаючої грози.

Самоуправство, сваволя,

Похід троянського коня,

А над стосом дров посольство

Ефіра, сонця і вогню.

Був від полін повітря жирний,

Як гусениця на дворі,

І "Петропавловськ" - Цусіма

"Ура" на дров'яної горе ...

До царевичу діте Хлору -

І, Господи, благослови!

Як ми у високих халявах

За хлороформом в гору йшли.

15 травня 1907 він отримує свідоцтво про закінчення училища; у вересні того ж року в Фінляндії намагається вступити в бойову організацію есерів, але не прийнятий по малолітству. Його батьки, справедливо розсудивши, відправили його "від гріха подалі "- у Париж, де молодий історик Михайло Карпович (згодом професор Гарвардського університету) бачив його на мітингу есерів захоплено слухають прославленого терориста і письменника Бориса Савінкова.

Саме в Парижі Мандельштама наздоганяє гострий і тривалий (фактично перший по своїй тривалості і плідності) приступ віршованої гарячки, зцілив його від юнацької спраги слави на поприщі революційної жертовності.

У Парижі Мандельштам жив в Латинському кварталі (12, rue de La Sorbonne), зрідка відвідуючи деякі лекції в університеті, вдосконалюючись у французькому мовою, із захопленням читаючи французьких поетів і сумуючи скоріше по Фінляндії, ніж по Росії. Тут він познайомився з Гумільовим, який, був на 5 років його старший і вже випустив збірник оригінальних віршів "Шлях конквістадорів" (1905 рік).

Так було покладено початок багаторічній дружбі; слід зазначити, що саме Гумільов у кінцевому рахунку "присвятив" Мандельштама в сан російського поета, а той у більш пізні роки стверджував, що "ніхто не розумів поезію краще Гумільова ". Критичні рекомендації Гумільова сприяли творчому росту Мандельштама, хоча їхні смаки часто не збігалися.

У прозі зрілих років ( "Подорож до Вірменії ", 1933 рік) Мандельштам розглядає латинський" герундіум "-- "Наказовий причастя майбутнього в заставі пасивно" - як "прообраз всієї нашої культури, і не тільки , Але - - laudatura est ". Мимоволі підмінивши граматично правильну форму герундіва - "laudanda" - його активним запорукою - "laudatura" (очевидно через суфікса, який є також і в слові "культура"), що означає "Яка має намір хвалити", Мандельштам тим самим оголив плодоносної-амбівалентну двобічність багатовікових зв'язків та конфліктів між поезією і релігією, між культурою і культом.

Два листи, написані Мандельштамом у віці до 19 років, розкривають цей пошук різноманітного релігійного досвіду, визначений поетом у ранньому вірші як "вітрило духу бездомний", що "усі вітри зазнати готовий". Ось що він писав у квітні 1908 року в листі директору Тенішевского училища і прекрасному поетові Володимиру Гіппіус з Парижа:

"Але я завжди бачив у вас представника якогось дорогого і разом ворожого початку, причому подвійність цього початку складала навіть його принадність. Тепер для мене ясно, що це початок не що інше, як релігійна культура, не знаю християнська чи, але у всякому разі релігіозная.Я здавна прагнув до релігії безнадійно і платонічно - але все більш і більш свідомо. Перші мої релігійні переживання відносяться до періоду мого дитячого захоплення марксистською догмою і невіддільні від цього захоплення. Але зв'язок релігії з громадськістю для мене порвалась вже в дитинстві. "

Другий лист Мандельштама, що характеризує його ставлення до віри, датовано серпнем 1909 року. У проміжку він багато пише і гарячково подорожує: його характер "Бродяги у високому сенсі слова" (по визначенню його друга Ахматової), його нездатність затримуватися на одному місці довше декількох місяців виявляється вже в цей час з повною очевидністю. Влітку 1908 року він їде з Парижа у Швейцарію й Італію, відвідує Генуї, чиї риси пізніше розрізняє в її кримському аванпост - Феодосії, восени повертається в Петербург із наміром почати літературне життя. Він буває в гостях у Анненського, "непримітного" генія, чия поетика в остаточному підсумку стала джерелом натхнення для росіян постсімволістов, і відвідує збори Релігійно-філософського товариства - центру духовного відродження тодішньої Росії. 16 травня 1909 він бере участь у політичних читаннях під егідою "Академії вірша".

Весна 1910 року, проведена на фінських водах, ознаменувалася його дружбою із Сергієм Каблуковим, доброзичливою і вдячною людиною, що виконував на той час обов'язки секретаря Релігійно-філософського товариства. Каблуков став одним з перших щирих шанувальників таланта Мандельштама; його щоденник - безцінний і до цих пір єдиний документальне джерело раннього періоду життя поета. У липні Мандельштам почав останню (як виявилося потім) поїздку до Європи: у санаторій під Берліном, потім у Швейцарію й Італію. Він повернувся до Росії в жовтні - без копійки грошей і виглядом нагадував, за словами дошкульного Георгія Іванова, "ідіота" Достоєвського в подібних обставинах. За час відсутності його вірші були вперше опубліковані в серпневому номері журналу "Аполлон".

У березні 1911 року сталися дві події, що визначили літературне майбутнє Мандельштама і становлення його поетичної особистості. 14 березня на вечорі в "вежі" Вячаслава Іванова він уперше зустрів Ахматову. Через кілька днів з абіссінських експедиції повернувся її чоловік і паризький знайомий Мандельштама - Гумільов (він любив Африку й екзотичні пригоди, що і дало пізніше підставу простуватим радянським критикам наклеїти на нього ярлик "наслідувача Кіплінга", "співака російського імперіалізму "- яким він зовсім не був). Всі троє потім часто зустрічалися на всіляких поетичних зборах. Спочатку між ними виникали деякі тертя, тому що Гумільов був деспотичний, а Ахматова - норовлива. Нині їх імена нерозривні, усі вони - акмеїзм, саме загадкова, хвилююча і надихає течія в російській постсімволізме і, мабуть, єдине, чиє назва залишається живим втіленням загубленого "платину століття", а не заяложений терміном в замшілих академічних працях.

У 1912 році на задній обкладинці журналу з'явився анонс його першого поетичного збірника за назвою "Раковина". Книга ця ніколи не з'явилася. І мандельштамовскій маніфест "Ранок акмеїзму ", разом з двома іншими підготовлений до друку в" Аполлоні ", теж по незрозумілих причин був відкинутий Сіндіка "Цехи" (він був опублікований, вже в явно переробленому вигляді, тільки в 1919 році в воронезькому альманасі "Сирена", видаваному іншому Мандельштама поетом-акмеїстів Володимиром Нарбутом).

Перша книга Мандельштама називалася "Камінь" і складалася з 23 коротких ліричних віршів (менше однієї десятої усього ним написаного). Вона з'явилася в 1913 році. Перша частина "Каменя" - це кульмінація метафізичної тенденції в символізм і рішуче зіставлення верленовской "музики насамперед" і тютчевською заперечення можливості справжнього спілкування ( "думка изреченная є брехня "), зосереджене в образі" первісної німоти ", ненародженою чистої ноти, що зберігає докосміческое єдність буття:

Залишись піною, Афродіта,

І, слово, в музику вернись,

І, серце, серця засоромити,

З першоосновою життя злито!

"Silentium", 1910 рік.

Друга половина, як помітив Гумільов у чудовій рецензії на камінь, - акмеістіческая. Мандельштам перетворює символи в аналогії, а таємниці - в інтелектуальні проблеми.

Гумільов і деякі друзі Мандельштама записалися в армію добровольцями. В кінці 1914 року і сам поет відправився у Варшаву, щоб (як зробив Ніцше в 1870 році) працювати на фронті санітаром. З цієї затії нічого не вийшло, і, за чутками, враження цього періоду привели його до спроби самогубства. У січні 1915 року він повернувся до столиці. Решта два роки світової війни він співробітничає в Союзі міст - допоміжної військової організації ліберального характеру. Незабаром войовничий дух залишив його; тепер він стверджував, що не місто Рим, а "Місце людини у всесвіті" живе серед століть.

У 1915 році у Мандельштама зав'язався жагучий роман з Мариною Цвєтаєвої, відкрито сповідував пронімецьких настрою. Під її впливом незабаром з'явилося вірш "Звіринець" (1916 рік), а також антибританські вірші, пріхивающіе Європу, "нову Елладу", відкинути дарунки Альбіону, тому що "розвалить Європу їх свобода ". Цвєтаєва була мелодія, і Мандельштам одержав від неї в дар любові місто, якого завжди боявся (як євразійської "столиці нікчемної"). Він відповів їй чарівним віршем про старовинних соборах XV століття в Кремлі, про утвір Аристотеля Фьораванті ( "Успіння ніжне - Флоренція в Москві", беручи до уваги "Квіткову" прізвище його "кореспондентки", алюзія тут особливо елегантна.

Цвєтаєва була чудовим поетом, але досить легковажною жінкою, зі схильністю до міфоманіі і романтичного лицедійства. Її відношення до Мандельштама, судячи з її віршам, мемуарів і листів, коливалося від ніжності до жорсткості. У підсумку Мандельштам відкинув псевдоісторізм і ложномосковскую фольклорність цвєтаєвський віршів про Росію, деякі з яких були присвячені йому, у той час як вона, вже в еміграції, у буквальному значенні слова розірвала на шматки "Шум часу", вважаючи його зрадою Білого Руху. Навпаки, її сестра Анастасія залишила самі ранні і самі зворушливі спогади про Мандельштама.

Кращі мандельштамовскіе зразки любовної лірики того періоду (наприклад, "Соломинка", 1916) присвячені княгині Соломії Андроніковой, знаменитої петербурзької красуні.

Мандельштам провів святвечір нового, 1917 року в товаристві Каблукова. Судячи з щоденникових записів останнього, поет був настільки пригнічений своїм "еротичним божевіллям", що всерйоз подумував про перехід у православ'я, тому що "підлога особливо небезпечна йому, як який пішов з єврейства ". Православ'я він не прийняв, але його вірші першим революційного року містять багато міркувань про долю російської церкви. Лютнева демократія проголосила незалежність церкви від контролю держави і відновила інститут патріархії, ліквідований при Петрові I. Але вплинути на хід подій церква вже не могла. Як помітив роком раніш член Релігійно-філософського суспільства Антон Карташов, що зайняв у Тимчасовому уряді посаду міністра сповідань, "динамічний дух пророцтва" залишив церкву. Мандельштам присвятив Карташову чудовий вірш про молодого Левиті серед священиків, який, поки "храм зруйнований тужно творив", пророкував нове вигнання, "Єрусалима ніч і чад небуття" (Карташов помер в 1960 році в еміграції).

Стихи 1917 малюють тропу забуття і мороку, на яку вступила революція. Лише про пушкінської "Хроніки", написаної рівно століття тому, та образи мандельштамовскіх друзів, мужніх демократів, розп'ятих і розтерзаних збудженої черню, сяють, подібно меморіальним смолоскипів, у цій нескінченній ночі. Без всякого озлоблення, лише з нескінченним смутком оцінює Мандельштам роль простого народу в більшовицької революції. У вірші "Кассандру" (1917 рік), звернених до Анни Ахматової, він писав:

І в грудні сімнадцятого року

Всі втратили ми, люблячи:

Один пограбований волею народу,

Інший [народ] пограбував сам себе.

У грудні комуністи заборонили свободу друку. А тим часом для поета починається тяжка шлях неохочого "пристосування" до дійсності. Головний спонукальний імпульс цього процесу правильно розкрила в спогадах його вдова: "Вирішальну роль у приборканні інтелігенції зіграв не страх і не підкуп, хоча і того й іншого було достатньо, а слово, від якого ні за що не хотіли відмовитися ". Будь-які спроби Мандельштама знайти своє місце в новій, Радянській Росії, в умовах нещадної класової боротьби і що посилюється ідеологічного контролю над усіма сферами інтелектуальної діяльності, c самого початку і до самого його сумного кінця легко укладаються в єдину схему. Спочатку він намагався запевнити себе в тому, що його робота в Народному комісаріаті освіти (на цій першій своїй радянській службі він протримався до літа 1918 року) або як літературного редактора в нестерпного газеті "Московський комсомолець" (у 1929 році) була чесною працею на благо робітничого класу. Однак, як вірно помітив його великий сучасник, поет Владислав Ходасевич, подібним же чином кілька років пропрацював у радянських установах, революція жадала від кожного не чесної служби, але рабства і лестощів. Зрештою збунтувався Мандельштам кидав роботу (як правило, із грандіозним скандалом) і звертався до покровителям з проханням улагодити інцидент. (У ті перші революційні роки йому протегувала молода письменниця і впливова більшовичка Лариса Рейснер.) Назавжди попрощавшись з державною службою, Мандельштам виїхав до Крим. До кінця громадянської війни він постійно мігрував з півдня, захопленого німцями і білою армією, на північ, нах?? дівшійся в руках червоних, і назад.

Навесні 1919 року він з'явився в зайнятому червоними Києві, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Надія Хазіна. Звідси він повернувся до Криму, що утримується білою армією генерала Врангеля. У Коктебелі та Феодосії, натхненний середземно-елліністична асоціаціями, він пише неабияку кількість віршів; Чорне море завжди було для нього воротами в класичний світ. Влітку 1920 року він був по невідомих причин заарештований. Часи стояли жорстокі, біла контррозвідка була мстива, а Мандельштам був євреєм. За однією версією, якийсь поет, у якого Мандельштам позичив чудове французьке видання Данте, попросив портові влади Феодосії затримати Мандельштама, щоб той не виїхав з його книгою. Проте могли існувати й інші причини: Мандельштам, наприклад, прилюдно читав своє просоціалістичні вірш "Актор і робітник" (1920 рік). Але що б там не був, його незабаром звільнили по клопотанню дружнього йому білогвардійського полковника, і він негайно виїхав до Грузії, яка в той час була незалежною республікою. Тут же посаджений у в'язницю попріказу меншовицького уряду як "подвійний агент" (Москви і Врангеля!), він з ледве вибрався звідти, і в результаті він повернувся в Радянську Росію в суспільстві свого старого знайомого Іллі Еренбурга, детально опису його гротескове подорож у мемуарах.

У жовтні 1920 року він приїхав в Петербург, де удостоївся почестей як жертва білого терору і, головне, як автор нових чудових віршів. Після його публічних читань навіть Блок, який терпіти не міг акмеїзм і ненавидів євреїв, записав у щоденнику: "Він [Мандельштам] дуже виріс ... Поступово звикаєш, ховається, видний артист. Його вірші виникають зі снів-дуже своєрідних, що лежать в областях мистецтва тільки ". Близький друг і суворий критик Гумільов теж проголосив поета "творцем вічних цінностей".

У березні 1921 року, "Чуючи прийдешні страти", як писав Мандельштам десять років по тому в одному з віршів, "від ревіння подій бунтівних" (то був час крондштатского заколоту) він "втік до нереїди на Чорне море". По дорозі на південь Мандельштам заїхав у Київ, де розшукав Надію Хазіну, і вони разом почали подорож по тепер уже червоному Криму і ще номінально незалежної Грузії. Новини про страту Гумільова по сфабрикованим звинуваченням у "монархічному змові" дійшли до Мандельштама в Тіфлісі. Десять років тому молоді учасники "Цеху" журилися об "іграшковому наділі "поета в сучасному світі. Зараз доля поета виявилася реальною і страхітливою. Сміливість, мужність, вірність і довга пам'ять були основними чеснотами акмеїстів, і геройська смерть Гумільова стала новим наріжним каменем акмеістіческой "храмової легенди". Вірш, написаний слідами цієї події, відкрило новий період у творчості Мандельштама: у ньому говорилося про зоряне промені, якого немає, як сіль на сокиру, і тане в чорній бочці. Це - сіль заповіту, що очищає жертву і робить землю "правдивої і страшніше".

У 1922 році Мандельштам і Хазіна переїхали до Москви. Незважаючи на розгортається кампанію проти акмеїзму, у ті роки мав багато юних послідовників, Мандельштам і Ахматова, на відміну від більшості своїх друзів, завзято відмовлялися емігрувати. Доводи Мандельштама носили особистий і філософський характер. Він був переконаний, разом з Горацієм і Пушкіним, що "доля людей усюди та ж". Він також твердо вірив у те, що написав у свій час у статті про Чаадаєва (1915 рік): моральна воля вибору, "дарунок російської землі, кращий квітка, нею вирощений ", припускає здатність повернутися з" безсмертної весни невмирущого Риму "в" задушливу Москву ".

Поки він подорожував, на початку 1922 року в Берліні з'явився маленький томик його віршів. Укладачем книги був Михайло Кузмин. Незабаром Мандельштам підготував і видав свій варіант зборів нових віршів-"Другу книгу" (1923 рік), лейтмотивом якої стає повторюваний образ заключного етапу політичної, національної, релігійної та культурної історії: кінець династії Пелопідов, Троя перед падінням, юдея після вавілонського полону, занепад Москви в Смутное час, Венеція XVIII століття, що гинуть Санкт-Петербург в 1918 році, "нещастя вовчий слід" на сходах закритого більшовиками Ісаакіевсого собору (в останньому вірші церковного циклу), остигає пісок після смерті людини.

У 1928 році Микола Бухарін, ангел-хоронитель Мандельштама, найбільш освічений і гідний представник ленінської старої гвардії у вищих партійних колах, допоміг йому опублікувати збірник "Віршів", куди увійшли вірші 1908-1925 років, і тому критичних робіт "Про поезії", однак обидва видання були понівечені залізною рукою цензури.

У цьому році Мандельштам пише свій єдиний сюжетний твір, повість "Єгипетська марка ", напечатунную в травневої книжці журналу" Зірка "за 1928 рік.

жорстокі випробування для самого Мандельштама почалися в тому ж 1928 році. Публікацію На книги згуртована гвардія радянських найманих писак відповіла спробою знову наступити йому на горло. Поета публічно звинуватили в перекладацькій плагіаті, після чого розгорнулася тривала і злісна кампанія, в результаті якої він позбувся ленінградської квартири, змушений був переїхати в Москву і зрештою вийти з Федерації письменників.

Щоб хоч якось забезпечити собі існування, Мандельштам змушений був працювати в газеті "Московський комсомолець". У квітні 1930 року Бухарін знову рятує його, організувавши подорож у Вірменію, що стала останньою радісною зустріччю поета з його улюбленим півднем. Надалі Бухарін також призначив йому персональну пенсію (у віці 39 років) і навіть виклопотав маленьку окрему квартиру в московському письменницькому будинку.

У травні 1933 року на сторінках журналу "Зірка" з'явилося разюча мандельштамовское "Подорож до Вірменії"; 30 серпня "Правда" дала автору сувору відповідь "за наклеп "на радянську республіку, і хоробрий редактор" Зірки "був знятий. 13 травня 1934 року на квартиру Мандельштама, що брали що приїхала до них в гості Ахматову, прийшла група співробітників ОГПУ і після обшуку забрала поета.

Вибуховий нерозсудливість Мандельштама, так само як і його уїдливість, було притчею во язицех. Благочинний старорежимні критики, "бузотери" з "Московського комсомольця ", жантільние старі діви обох статей і" візантійські "радянські чиновники одностайно таврували нестерпний характер поета. Він брав у борг і складав смішні епіграми на кредиторів. При розкритих вікнах у своїй московській квартирі він насміхався над сусідами-письменниками. На великосвітським літературному прийомі, влаштованому Пастернака на честь їх впливових грузинських друзів, він критикував поезію хазяїна і поривався читати власні вірші. Його відвертість здавалася або самогубством, або свідомою провокацією. У нападі люті Мандельштам обізвав товариський суд, влаштований Союзом письменників для розбору його скарг, "мавпу процесом" і привселюдно закотив ляпас його голові, "червоному графу" Олексію Толстому. І нарешті у листопаді 1933 року він склав полум'яну сатиру на Сталіна, назвавши його "Кремлівським горцем" і "мужікоборцем" з жирними пальцями. Він читав її праворуч і наліво, і в цей час, коли Сталін вже офіційно іменувався "найбільшим генієм усіх часів і народів ".

Втюрьме Мандельштама не давали їсти і спати. Слідчий добре знав усе коло знайомих поета і змусив його скласти приблизний список осіб, що чули вірш. У своїх мемуарах Емма Герштейн, один з тих, кого знехотя Мандельштам згадав у списку, використовує цей випадок як наочний приклад байдужості Мандельштама до долі друзів. Однак легкість, з якою поет поширював небезпечний вірш і потім розповідав про це, скоріше можна пояснити самим його призначенням -- розірвати завісу мовчання, про що красномовно говориться в перших рядках:

Ми живемо, під собою не чуючи країни,

Наші мови за десять кроків не чути.

І він був почутий. На щастя, друзі Мандельштама ще мали деяким впливом. Наказ Сталіна, що підводить підсумок слідству, був: "ізолювати, але зберегти". Мандельштама заслали в далекий північний селище Чердинь, куди його супроводжувала дружина. У Чердинь, страждаючи від галюцинацій і інших симптомів посттравматичного душевного розладу, він намагався покінчити життя самогубством. Бухарін востаннє взяв особисту участь, він написав Сталіну: "Поети завжди праві; історія на їхньому боці". Мандельштама перевели з Чердинь в менш суворі умови у Воронеж. Майже відразу після приїзду в Воронеж Мандельштам почав складати вірші. Один з перших циклів, написаних у вигнанні, складався з так званих "віршів про залізо". У воронезької посиланням Мандельштам продовжував мріяти про Європу: про пагорбах Тоскани, про в'юнкої стежці, ще пам'ятає свист Гете, про прямовисної океанської брижах французьких соборів. Кругозір його розширювався; почуте по радіо спів Маріан Андерсон змусив його знову марити про початкової - вже не тільки "праарійской" - колиску первістків світу:

Я в лев'ячої ями і до фортеці занурений

І опускаюся нижче, нижче, нижче

Під цих звуків злива дріжджовий -

Сильніше лева, потужнішим П'ятикнижжя.

Як близько, близько підходить твій поклик -

До заповідей роду і первинне -

Океанійскіх низка перлів

І таїтянок лагідні кошика ...

караючого пенья материк,

густий голос низинами насувай!

усіх наших дочок дикунських-солодкий лик

Не варто твого - проматері - мізинця.

Не обмежена ще моя пора:

І я супроводжував захоплення вселенський,

Як вполголосная органна гра

Супроводжує голос жіночий.

У травні 1937 року закінчився термін воронезької посилання. Поет провів ще рік в околицях Москви, намагаючись домогтися дозволу на проживання в столиці. Він оббивав пороги журналів, пропонуючи свої вірші, а редактори боялися навіть розмовляти з ним. Він злидарював; його старі друзі і добрі знайомі Віктор Шкловський, Валентин Стеніч, Еренбург, Пастернак, Валентин Катаєв і інші допомагали йому, чим могли. 2мая 1938 перед сходом сонця його заарештували, автоматично присудили до п'яти років каторжних робіт і відправили в Східний Сибір. Горацій НЕ проводжав Регула на смертні муки в Карфаген, і ми не підемо за найніжнішим поетом Росії до сміттєзвалищі, на якій, згідно однієї з неперевірених легенд, він помер у пересильному таборі Друга Річка під Владивостока. За офіційними даними, повідомлених вдові, він помер 27 грудня 1938.

При підготовці даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.studentu.ru