ЦО № 1

Реферат

Тема: Проблема часу і простору в романі М. Булгакова "Майстер і Маргарита".

Учень 11в класу

Ліжко Роман

2002р Кіров.

План:

I . "Література і революція"

II . Майстер і його час.

1. Полеміка з Троцьким про художню майстерність і майстри.

2. Зміни "московського народонаселення" і розпал "великого перелому".

3. "Творчий союз" МАССОЛІТ модель письменницької суспільства Москви.

4. Світ вічних людських цінностей Майстра.

II I . Майстер і наш час.

IV . Вічна душа Майстра.

Роман Булгакова "Майстер і Маргарита", як і всі великі, вічні книги людства, присвячений всесильний і непереможності любові. Але не будемо забувати того, що писався він у часи, коли панівною силою в суспільстві, в країні і в світі була ненависть. Ненависть класова й національна, революційна і релігійна, суспільна і особиста ...

Немає сумніву, що Булгаков у 1923-1924 роках читав найяскравішу, найвідомішу і саму впливову критичну книгу того часу - "Література і революція" Троцького. Навряд чи повз М. Булгакова пройшли процитовані Троцьким слова Блоку: "Більшовики не заважають писати вірші, але вони заважають відчувати себе майстром ... Майстер той, хто відчуває стрижень всього своєї творчості і тримає ритм в собі ". Висловлювання це, мабуть, так вразило або зачепило Троцького, що він відчув прямо-таки обов'язок висловитися з цього приводу, прокоментувати слова великого поета, "надірвався" на революції. І ось Троцький пояснює, чому в цьому висловлюванні Блоку міститься не тільки "внутрішня вероподобность" і "значущість" фрази, але й безумовна істина. "Більшовики, - заявляє Троцький від імені партії, членом Політбюро ЦК якої він у той час перебував, - заважають відчувати себе майстром, бо майстру треба мати вісь органічну, безперечну в собі, а більшовики головну-то вісь і пересунули ". "Ніхто з попутників революції - а попутником був і Блок, і попутники складають нині дуже важливий загін російської літератури - не несе стрижня в собі, і саме тому ми маємо тільки підготовчий період нової літератури, тільки етюди, нариси і проби пера - закінчене майстерність, з стрижнем впевненим у собі, ще попереду ". Ціла концепція "нової літератури" трималася у Троцького на обіграванні блоковского висловлювання.

Здається, вся творчість Булгакова було призвано спростувати пишномовну сентенцію Троцького. Булгаков був глибоко переконаний, і драматургія його, і романи, і повісті, оповідання і суть явища саме "закінченого майстерності", а не "етюди, нариси і проби пера". Булгаков не вірив, а твердо знав, що він-то, безумовно "несе" в собі "стрижень", непохитної "вісь", навколо якої обертається не тільки його творчість, а й вся його загублених життів.

Булгаков не сумнівався в тому, що ніякої головної осі - ні в природі, ні в суспільстві, ні у приватному житті особистості - не "пересунули". І роман "Майстер і Маргарита" містить в собі суперечка й полеміку не тільки з міркуваннями Троцького про художню майстерність і Майстрів, але й із самим вихідним висловлюванням Блоку. Більшовики виключно заважали Булгакову писати, друкувати, ставити на сцені чи в кіно свої твору, але вони не заважали йому (та й не могли досягти успіху в цьому) відчувати себе Майстром.

Многозначітелен кінець роману "Майстер і Маргарита". Невдалий пролетарський поет Іван Бездомний, "Інтелігент", тільки "що вийшла з народу" (ще недавно збирався навіть Канта відправити на Соловки на виправні роботи - "роки на три" - за шосте доказ існування Бога), стає в результаті всіх сюжетних пертурбацій професором історії. У цьому відношенні Іван Бездомний - значний прогрес "нової людини" у порівнянні з Поліграф Поліграфович Шариковим, який сприймає як особисту для себе образу пропозицію професора Преображенського "повчитися бодай чого-небудь".

При всьому своєму високому трагізмі роман "Майстер і Маргарита" оптимістично "Собачого серця". Залишаючи цей тлінний світ, Майстер залишає в ньому свого учня, який бачить ті ж сни, що і він, марить тими самими образами світової історії та культури, розділяє його філософські ідеї, вірує в ті ж ідеали світу, загальнолюдського масштабу ...

Учень Майстра, його ідейний наступник і духовний спадкоємець, нині "співробітник Інституту історії та філософії "Іван Миколайович понирі," все знає і розуміє "- і в історії, і в світі, і в житті. "Він знає, що в молодості він став жертвою злочинних гіпнотизерів, лікувався після цього і вилікувався ". Тепер він і сам Майстер. Булгаков показав, що отримання інтелігентності відбувається через накопичення знань, через напружену інтелектуальну, ширше - душевну роботу, через засвоєння культурних традицій людства, через позбавлення від чар "чорної магії злочинних гіпнотизерів ". Отже, навіть таке "штучне" явище культури, як майстерність, підлягає творчої наступності, не знищується в апокаліптичні часи "світових катастроф".

Герої "Майстра і Маргарити" - всі без винятку, від мала до велика - вирвалися на простір вічності і опинилися в нескінченному просторі світової історії. І це свідчить про те, що ні які могутні сили не владні над тим, хто несе "в собі" свою "вісь", свій неповторний моральний і ідейний "стрижень", хто є господарем своїх помислів і своєї справи, хто володіє майстерністю. Майстер живе у світі без соціальних, національних і часових меж. Його співрозмовниками є Ісус Христос, Кант, Гете. Він сучасник і співрозмовник безсмертних, бо він - рівний з ними.

Як і що передували роману фантастичні повісті, "Майстер і Маргарита" - твір, в якому теж сплавлені в нерозривному єдність реальність і фантастика. Але фантастика тут виконує якісну роль. Вона не стільки засіб випробування дійсності в екстремальній ситуації або умовна деформація її гіпотетичним допущенням. Світ фантастичних образів і надприродних сил в романі - прорив через тонку плівку марного повсякденності, через дрібниці поточної сучасності грізних і невблаганних рис Вічності, істинного, а не примарного буття, в якому того не підозрюючи, знаходяться до часу всі без винятку булгаковські персонажі. Недарма Булгаков говорив про себе: "Я -- містичний письменник ".

У романі реально представлена Москва, її комунально-побутової та літературно-театральний світ, так добре знайомий Булгакову. Для сучасників були впізнавані гонителі Майстра - пильні критики булгаковських п'єс, повістей та оповідань, що воюють тим же знаряддям, що й сам Майстер - словом. Бажаючи підтримати Майстра, Маргарита віднесла до редакції газети уривок з роману, і він був надрукований. Удари посипалися градом. Майстри звинувачували в тому, що він "зробив спробу протягнути до друку апологію Ісусу Христу", назвали "войовничим старообрядцем". І все це - на підставі одного уривка з художнього тексту, закони якого (закони мистецтва) не дозволяють ідентифікувати автора і його героїв.

Проте для критиків Майстри не існує різниці між життям і художнім текстом, між мистецтвом і не мистецтвом: вони глухі до вічного, нетлінного, вони занурені в політичну метушню і тріскотню. Займаючись мистецтвом слова, верша свій неправедний суд над художниками, над Майстром, вони зайняті не своєю справою, - але їм недоступне розуміння цього. Ось так за допомогою слова в свідомість читачів, не мали можливості прочитати роман цілком, наполегливо впроваджувалася несумлінними навкололітературної ділками думка про шкідливі, ворожих помислах автора ідеї його твори.

Підсумок: Майстер зацькований, перше ж зіткнення з літературним світом приводить його до божевільні, де він і гине. Доля, типова для Майстра, що живе не в ладах з навколишнім світом, всупереч йому, за своєю власною, внутрішньо вільної логікою ... У відміну від свого персонажа, романного Майстра, Булгаков все життя боровся за свої твори, намагався пробитися до читача і глядача, поки залишався в свідомості, диктував і редагував текст свого головного твору.

На своєму знаменитому сеансі "чорної магії" на сцені Вар'єте Воланд розмірковує про те, чи змінилося за останні десятиліття "московське народонаселення". Він зазначає технічний і науковий прогрес, сучасний вигляд міста, поява нових видів транспорту, говорить, що "городяни дуже змінилися зовні". Однак, "набагато більш важливе питання: чи змінилися ці городяни внутрішньо?" Свого роду тестування, яке проводить Воланд за допомогою "чорної магії" (сиплються зі стелі червінці, за якими починається полювання; роздача модних речей; публічна страта конферансьє Бенгальської, якому буквально "відривають голову", і потім чудове його "прощення" з приживлення голови на колишнє місце (свого роду гра пристрастями публіки - розрахунок то на лютість натовпу, то на її жалісливо і т. д.), переконує його, а разом з ним і читачів роману, що люди мало змінилися, що вони взагалі мало змінюються, незважаючи на всі колізії історії: "Ну що ж вони - люди як люди. Люблять гроші, але це завжди було ... Людство любить гроші, з чого б ті не були зроблені, зі шкіри чи, з паперу, чи з бронзи чи золота. Ну, легковажні ... ну, що ж ... і милосердя інколи стукає в їх серцях ... звичайні люди ... загалом, нагадують колишніх ... квартирне питання лише зіпсував їх ...".

Квартирне питання справді виявився одним з найважливіших. Як не ущільнювали таких, як Персиків або Преображенський, квартир все-таки не вистачало. Друг Майстри Алоізій МОГАРИЧОВ дуже хотів "переїхати до його кімнати" (від того і став другом) і тому, "Прочитав статтю Латунского про роман, написав на нього (Майстра) скаргу з повідомленням про те, що він зберігає у себе нелегальну літературу ...".

Воланд - то постійне зло, яке необхідне для існування добра і вічної справедливості у світі. Така діалектика історичного розвитку і людського пізнання - з "дерева добра і зла". Воланд уособлює вічність, нескінченність часу, який всіх розсудить, все розставить по місцях, кожному воздасть по заслугах. Те, що "одного разу весною, в час небувалого жаркого заката, в Москві, на Патріарших ставках "з'явився Воланд, який визначив весь хід дії московських сцен роману, в яких він зі своїм почтом виявляється в людському вигляді сучасників Булгакова кінця 1920-х років, розкриває глибинний зміст що відбувається.

Поява Воланда у самий розпал "великого перелому", а потім і Великого терору - це спроба спроектувати час, нескінченна, справедливе час, на всіх учасників події - у романі Булгакова і за його межами, в самому житті. Це спроба здійснити справедливість - поверх страшних реальностей епохи, поза часом і простором. Фантастичні картини роману Булгакова - це, перш за все суд часу, суд історії.

Суд вічності, вершімий Воландом, просвічує усіх персонажів роману, і стає ясно, хто з них витримує цей сліпуче яскраве світло, а хто починає корчитися, танути, зникати вже при першому проблиску вічності ... Серед тих. хто, безумовно, виправданий судом вічності - Майстер. Доля його очевидним чином пов'язана з героєм його роману Ієшуа Га-Ноцрі, історичної іпостассю євангельського Ісуса. Майстри і його героя пов'язують і їх "бездомність", "безпритульність" (Майстер втрачає свою квартиру), і цькування, що закінчується в обох випадках доносом і арештом, і зрада (Алоізій могорич - явний аналог Іуди з Каріафа), і тема в'язниці - страти (перебування Майстра в клініці Стравінського можна порівняти з полоном Ієшуа), і мотив Учня (Бездомний, який стає, як і Майстер, істориком-професіоналом, -- смислова паралель Левія Матвія, послідовника і літописця Ієшуа).

Булгаков свідомо, часом демонстративно, підкреслює автобіографічність свого Майстра. Зупинка цькування, повна відмова від літературного і громадського життя, відсутність засобів до існування, постійне очікування арешту, що сиплються градом статті-доноси, відданість і самовідданість коханої жінки, порівнянна лише гетевський Гретхен-Маргаритою безсмертного "Фауста" ... Майже буквальне збіг того, як Майстер оцінює своє становище, кажучи Бездомному: "Я жебрак" - і Маргариті: "... зі мною буде недобре, і я не хочу, щоб ти загинула разом зі мною "- з тим, як характеризував власну долю Булгаков у листі до Уряду:" ... у мене (...) в наявності, в даний момент, -- злидні, вулиця і загибель ".

Доля Майстра-Булгакова закономірна: у "країні, де переміг соціалізму" люди, що стоять при владі, роблять все, щоб художник, вчений, мислитель, інженер - кожен по-своєму - перестали відчувати себе майстрами своєї справи, з усіх сил заважають їм - не, скільки навіть писати, "творити, вигадувати, пробувати", скільки бачити зміст і значення своєї творчості, усвідомлювати себе виконавцями власної місії в суспільстві, а не якогось запланованого зверху "соціального замовлення".

Не випадково саме Майстра немає місця в цьому світі ні як письменникові, ні як мислителю, ні як людині, у той час як МОССОЛІТ і ресторан "Будинок Грибоєдова" переповнені людьми, які називають себе письменниками, їх дружинами і іншими, ще менш причетними до літературі особами.

Серед "останніх пригод" Бегемота і Коров'єва - відвідування ресторану письменницького "Грибоєдова". "Ви - письменники?" - Запитала громадянка, яка в товсту конторських книг записувала що входять в ресторан - "невідомо для яких причин "," Ваші посвідчення? "-" ... Які посвідчення ", - запитав Коров'єв, дивуючись"; "щоб переконатися в тому, що Достоєвський - письменник, невже ж треба питати в нього посвідчення? "- продовжив він. - "Та ви візьміть будь-яких п'ять сторінок з будь-якого його роману, і без будь-якого посвідчення ви переконаєтеся, що маєте справу з письменником. Та я вважаю, що у нього й посвідчення-то ніякого не було! "-" Ваші посвідчення, громадяни, - сказала громадянка ". -- "Даруйте, це, врешті-решт, смішно, - не здавався Коров'єв, - зовсім не посвідченням визначається письменник, а тим, що він пише! Почім ви знаєте, які задуми рояться в моїй голові? ". Хворе суспільство, де визначають, чи є та чи інша людина письменником, по клаптику картону, що в палітурці з дорогої шкіри, коричневий, "із золотою облямівкою широкої". Можливо, тому на питання Бездомного: "Ви - письменник?" - "Гість потемнів особою і посварився Івану кулаком, потім сказав: - "Я - майстер ...". Зате абсолютно безперешкодно потрапляють до "Грибоєдов" члени МАССОЛІТа - "однією з найбільших московських літературних асоціацій ", серед них поети - Рюхін і Бездомний, критики Латунскій і Лаврович, гонителі Майстра.

Своєрідною моделлю суспільства є в романі Булгакова "творча спілка" МАССОЛІТ - легко впізнаваний гібрид РАППу кінця 20-х - початок 30-х років і пізнішого Союзу радянських письменників (як виявилося прямий спадкоємець РАППу за всіма основними питань, така ж бюрократична, принципово нетворча організація). Так званий творчий процес у МАССОЛІТе розвивається по "плану": хочеш написати оповідання або новелу - отримуй "полнооб'емний творчу відпустку" на два тижні; хочеш написати роман або трилогію - бери такий же відпустку, але "до одного року ". Можна, як з'ясовується, щось написати, навіть взяв "одноденну творчу путівку". Визначені і кращі "творчі місця": Ялта, Суук-Су, Борове і т.п. Але в ці двері чергу ( "не надмірна, людина в півтори сотні"). Будучи членом МАССОЛІТа, можна вирішувати не тільки "творчі" проблеми, але й квартирні, і дачні, і продовольчі ... Чим вище (ні, не талант) адміністративну посаду, тим швидше і вдаліше вирішуються всі проблеми. В с?? мій абревіатурі "МАССОЛІТ" є що завгодно, але не спорідненість з літературою: Головліт, Массока, МАПП (як частина РАППу або ВОАПП), Пролеткульт і т.п.

З трьох тисяч ста одинадцяти членів МАССОЛІТа на сторінки булгаковського роману потрапляють від сили зо два десятки. Але жоден з них не зайнятий літературою, та й взагалі невідомо, чи займається яким-небудь творчістю. Одні як "флібустьєр" Арчибальд Арчібальдовіч, белетрист Петраков-Суховій, якісь Амвросій та Фома, та інші - завсідники грибоєдовське ресторану, який не тільки славиться на всю Москву "Якістю своєї провізії", але і відпускає її массолітовцам "по самій подібною, аж ніяк не обтяжливою ціною" (письменницький спецрозподільників). Інші ж засідають у Правлінні. Така, наприклад, "таємна вечеря" дванадцяти апостолів МАССОЛІТа в очікуванні свого вождя і вчителя Берліоза (вже обезголовленого трамваєм).

Всі дванадцять як на підбір: белетрист Бескудніков, поет Двубратскій, московська купецька сирота Настасья Лукінішна Непремнова, друкарська батальні морські оповідання під псевдонімом "Штурман Жорж", автор популярних скетчів загривок, новеліст Ієронім Попріхін, критик Абабков, сценарист Глухар, просто Денискін і Квант ... Вони страждають від "задухи": "ні один свіжий струмінь не проникла у відкриті вікна ". Крім того, всім докучала своїми спокусливими запахами ресторанна кухня, "і всім хотілося пити, всі нервували і сердилися". Зайняті вони тим, що розподіляють у своїй уяві письменницькі дачі в літературному селищі Перелигіна і обговорюють, кому вони можуть дістатися. Всім зрозуміло, що дістануться дачі "найбільш талановитим", тобто "Генералам". З цього приводу "назрівало щось подібне до бунту". Розподілу матеріальних благ і привілеїв, а також "здорова і смачна їжа "задешево - от і все, чим зайняті уми і серця" інженерів людських душ ", які наповнили" Грибоєдов "на його двох поверхах - перший, ресторанному, і друге, кабінетному.

неосвічений пролетарський поет-массолітовец Іван Бездомний за своєю дрімучості і написав замовлену йому антирелігійну поему. Безпритульний - поет те саме, що вийшов з бездомних псів псевдочеловеку Шарикову. Та ж агресивність і злостивість, те ж войовниче зневіра і презирство до знань, та ж політична пильність. Тільки Шариков - кошкодав, а не поет. "Ну, ви, звичайно, людина незайманий", -- говорить Майстер Бездомному; і ще раз - "... адже, я не помиляюся, ви людина неосвічений?" "невпізнанним Іван" легко погоджується з прибульцем: "Безперечно". Взагалі зустріч з вічністю в образі Воланда, а потім в божевільні - в особі Майстра зовсім перероджуються невдалого поета. Після раптової прохання Майстра "не писати більше" віршів Іван урочисто обіцяє і клянеться в цьому. Він розлучається зі своєю літературною професією з почуттям неприхованого полегшення, навіть звільнення. "Гарні ваші вірші, скажіть самі?" - Запитує Бездомного Майстер. - "Жахливі!" - Раптом сміливо і відверто мовив Іван ". Втім, критичне до себе і своєї діяльності відношення сповідує вже "новий Іван" ", раз у раз заперечує" ветхому, як і раніше, Івану ".

Проте в глибині душі і "колишній Іван", і його колеги по пролетарської поезії усвідомлюють, що ніякі вони поети і не письменники.

Під стати "ветхому Івану" Рюхін, або "Сашка-бездарність", як говорить про нього Бездомний. Характеристика, яку в клініці Стравінського дає Безпритульний "брату з літератури" Рюхіну, і образлива, і різання, і політично небезпечна: він і "перша серед ідіотів ", і" бовдур ", і" типовий кулачок за своєю психологією "," притому кулачок, ретельно маскуються під пролетаря "," а ви загляньте до нього всередину - Що він там думає ... ви ахне! - І Іван Миколайович зловісно розсміявся ". Рюхіну, звичайно, не весело. Перша його реакція: "Це він мені замість спасибі!, .. за те, що я взяв у ньому участь! От вже, дійсно, дрянь! "" Рюхін важко дихав, був червоний і думав тільки про одне, що він відігрів в себе на грудях змію, що він взяв участь в тому, хто опинився на перевірку злісним ворогом ", тобто дійсно був "червоний" у всіх сенсах, включаючи, політичний. Але на шляху додому після "відвідин будинку скорботи" Рюхіним опановує тяжке горе. "І горе не в тому, що вони (слова, кинуті Бездомним в обличчя йому) образливі, а в тому, що в них полягає правда ".

"Отруєний вибухом неврастенії", пролетарський поет переносить частину свого озлобленого і смутного настрою на навколишній світ. У полі зору його випадково потрапляє пам'ятник Пушкіну, і вже Пушкін стає об'єктом заздрості і бурчання массолітовца: "Ось приклад справжньої удачливості ..., який би крок він не зробив в житті, що б не трапилося з ним, все йшло йому на користь, все зверталося до його слави! Але що він зробив? Я не осягаю ... Що-небудь особливе є в цих словах: "Буря мглою ...?" Не розумію! .. Повезло, повезло! - Раптом отруйно уклав Рюхін (...) - Стріляв, стріляв у нього цей білогвардієць, і потовк стегно і забезпечив безсмертя ... "Ось вершина розуміння, що досягається членом МАССОЛІТа. Але на дні спустошений їм у Грибоєдівському ресторані графинчика з горілкою тільки одна думка, яку не може затьмарити навіть безсила ненависть до щасливчику Пушкіну: "виправити в його житті вже нічого не можна, а можна тільки забути".

Інша справа - замовник поеми про Христа, голова правління МАССОЛІТа, редактор товстого художнього журналу - Михайло Олександрович Берліоз, "однофамілець" якого є композитор (за словами Івана Бездомного). Критичний розбір невдалого атеїстичного опусу Бездомного, яким займається Берліоз на початку роману, на Патріарших ставках, видає в ньому розумного і вельми освіченого. "... У міру того, як Михайло Олександрович забирався в нетрі, в які може забиратися, не ризикуючи скрутити собі шию, лише дуже освічена людина, -- поет дізнавався все більше і більше цікавого та корисного ...". Та й Майстер про Берліоз говорить, що він людина "начитаний" і "дуже хитрий". Берліозу, з його "Гучним" ім'ям, становищем, розумом, знаннями, багато дано, в порівнянні з убогим Бездомним і Рюхіним, у той час як він свідомо моститься під рівень зневажаються їм поетів-робітників.

В одній "зв'язці" з Берліозом виявляються критики Латунскій і Лаврович. На відміну від Бездомного, вони знають, що і як має бути написано. Це літературні чиновники високого рангу, "генерали", - як називають їх в "Грибоєдова" підлеглі і таємні заздрісники. Лаврович "один до шести" (маються на увазі кімнати на дачі в Перелигіна), "і їдальня дубом обшита"! Щоб отримати таку дачу - їх всього лише двадцять два, та ще будуються сім! - Треба вислужити, тобто писати не те, що хочеш, а те, що належить, що велять. П'ять вікон на восьмому поверсі будинку Драмліта належать Латунскому ... Цим критикам вже "уплочено" (як на печатці, якою завіряє свій підпис на довідці Бегемот), ось чому "щось на рідкість фальшиве і непевний відчувалося буквально в кожному рядку цих статей (мається на увазі розгромні і доносітельние рецензії на роман Майстра), незважаючи на їх грізний і впевнений тон. "Автори цих статей, - Майстер, - кажуть не те, що вони хочуть сказати, і (...) їхня лють викликається саме цим".

І многоучений Берліоз, і Мстислав Лаврович, і Ариман, і Латунскій, і їм подібні відчувають себе абсолютно своїми серед бездомних і кулькових, рюхіних і Рокко, бронскіх та інших. Це літературні швондори не тільки не перешкоджають агресивному неуцтву неофітів людства, але, навпаки, всіляко йому потурають, майстерно його використовують і направляють. Ці люди, наділені владою в літературному і журналістському світі, обділені моральністю, цинічні і прагматичні, байдужі до всього, крім своєї кар'єри і принесених нею дивідендів. Вони жертви і кати одночасно. За їх вина страшніше, кулькових: вони наділені і інтелектом, і знаннями, і ерудицією, і добре відпрацьованої риторикою, - все це свідомо поставлено на службу хибною, злочинної ідеї, справжній зміст якої вони добре розуміють.

Ідеологи від літератури та літератори від політики, які роздули від усвідомлення своєї історичної значущості і революційної нетерпимості, Берліоз та його підручні по МАССОЛІТу святкували перемогу. І в цьому була їх обмеженість, недалекоглядність, сліпота. Разом з Майстром Булгаков був переконаний в тому, що панування сірого нікчеми минуще, що трубодурам "музики революції" - не відбувся композиторам і поетам - не вдасться перехитрити розум історії. Ось одна з рокових слабкостей Берліоза, про яку йдеться вже на перших сторінках роману. "Життя Берліоза складалося так, що до незвичайним явищам він не звик ". При зустрічі з непідвладною йому "чорною магією" він блідне і "в сум'ятті" думає: "Цього не може бути! .. "Однак в тому-то і містика життя, що в ній відбувається багато" незвичайного ", того, до чого командири життя й літератури" не звикли ", чого, як вони вважають, "не може бути". Це тільки здається, що Берліоз керують "життям людської і всім розпорядком на землі". Посол вічності Воланд пояснює самовпевнено Берліозу і його юному сподвижникові Бездомному: "Для того щоб управляти, потрібно, як-не-як, мати точний план на деякий, хоч скільки-небудь пристойний термін. Як же може управляти людина, якщо вона не лише позбавлений можливості скласти який-небудь план хоча б на сміховинно короткий термін, ну, років, скажімо, в тисячу, але не може ручатися навіть за свій власний завтрашній день? І справді, - тут невідомий повернувся до Берліозу, уявіть, що ви, наприклад, почнете керувати, розпоряджатися іншими і собою, взагалі, так би мовити, входите у смак, і раптом у вас ... кхе ... кхе ... саркома легкого ... тут іноземець солодко посміхнувся, наче думка про саркомі легкого доставила йому задоволення, - так, саркома, - (...) і ось ваше управління закінчилося! (...) І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно вважав, що він чимось керує, виявляється раптом лежачим нерухомо в дерев'яному ящику, і навколишні, розуміючи, що користі від лежить немає більше ніякого, спалюють його в печі ". Передбачає Воланд і інший варіант розвитку подій, "ще гірше": замість того, щоб поїхати на відпочинок до Кисловодська, людина "невідомо чому раптом візьме - посковзнеться і потрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він сам собою управи так? Чи не правильніше думати, що впоралася з ним хтось зовсім інший? "

І Берліоз, людина освічена, атеїст, матеріаліст, до того ж "не звиклий до незвичайним явищам "", чомусь "з великою увагою слухав неприємний розповідь про саркому і трамвай, і якісь тривожні думки почали мучити його". Він раптом містично відчув, зрозумів, що доля його вже вирішена, обчислена, відміряти. Цей процес, яким він не може і ніколи не зможе керувати, на який навіть безсилий якось вплинути. І автор - Булгаков не приховує свого торжества: новоявлених "чарівників" та "магів", керуючих громадської і культурним життям на свій розсуд, за своїми далекосяжних планів, які здаються з боку всесильними і безсмертними, невразливими і неспинним, чекає "адові лягти ", від якої немає порятунку. Всі вони, лиходії великі та малі, негідники великого калібру і дрібні шахраї, самі того не відаючи, вже стоять перед судом історії, судом людської природи, совісті - і приречені.

І ось сталося щось страшне й непоправне, чого Берліоз ніяк не міг передбачити, хоча і був "Дуже хитрим" і прораховував свої вчинки на багато ходів уперед. Грунт, на якій обережний літератор і політик твердо, як йому здавалося, стояв обома ногами, відразу вислизнула з-під нього (чому провиною, звичайно, пролите Чумою-Аннушкою масло). Берліоз був викинутий на рейки, де йому нашим, радянським звичайним трамваєм (не паровозом історії!) відрізала голову комсомолка в червоній хустині. У системі образів булгаковського роману епізод багатозначний, символічний. Всіх, всіх до одного Берліоз, кічу своїй диявольській владою та могутністю, поглине "стихія" "чорної магії", розв'язана ними самими. Немає жодного сумніву, що розкручується починаючи з середини 1930-х років маховик Великого терору Булгаков розглядав як рок відплати: революція жерла своїх дітей (нерідко залишаючи осторонь прямих противників - в залі для глядачів кривавого Театру історії).

Розгром у квартирі Латунского, вчинений Маргаритою, теж, по суті, дія сил, очолюваних Воландом, князем тьми. Маргарита-відьма стає "частиною тієї сили", що "здійснює благо", соучаствуя у злі, і тим самим вершить справедливий суд. Згорає в пекельному полум'ї зміїне гніздо МАССОЛІТа (давно приховано тліли в своїх надрах), - "Будинок Грибоєдова", разом з усіма паперами, папками, справами. Відплата чекає Степу Ліходеева і Варенуха, Римського та Семплеярова, всіх так званих керівників культури, безперешкодно паразитують на цій чахлою ниві і займають в житті не своє місце.

Булгаков не сподівався напоумити романом якого-небудь Берліоза або Латунского, Степу Ліходеева або Варенуху. Його роман від початку був розрахований на інше покоління читачів, може бути, друга або третя після нього і його сучасників. Важливо інше: історія відправляє Берліозом в небуття; ніби їх і не було, наче кошмарний сон приснився і забутий під ранок. І Воланд, це втілення безперервно триває вічності, нерозривному взаємозв'язку епох, тисячоліть, урочисто проголошує, звертаючись не тільки до мертвого Берліозу, а й до сотням, тисячам Берліозом живих, можновладців: "Ви йдете в небуття, а мені радісно буде з чаші, в яку ви перетворюєтеся, випити за буття". Чашей, обрамлена в золото, перли і смарагди, стає череп - все, що залишилося від голови самовдоволеного критика і вершителя літературних доль. А "солодкий сік" життя -- кров, що перетворюється на вино, дає на балу в сатани барон Майгель - "навушник і шпигун", "службовець видовищною комісії на посаді ознакомітеля іноземців з визначними пам'ятками столиці (тобто, простіше кажучи, агент ОГПУ) - ще один з когорти добровільних помічників диявола, сил темряви, приречених піти у небуття.

Життя, історія, мистецтво - це арена боротьби сил буття і небуття, творчості і розкладання, добра і зла, особистостей і "сірого натовпу". У своєму щоденнику (відібраному співробітниками ГПУ під час обшуку в квартирі письменника, повернутий після листів Сталіну, потім знищеному автором, але дивом, що зберігся у виписках співробітників Луб'янки) Булгаков писав ще в кінці 1924 р., намагаючись схопити трагічну суть діалектики радянського життя (що відбилося згодом у його "московської прозі"): "Москва в грязі, все більше в вогнях - і в ній дивним чином уживаються два явища: налагодження життя і повна її гангрена. У центрі Москви, починаючи з Луб'янки, "Водоканал" свердлив грунт для випробування метрополітену. Це життя. Але метрополітен не буде побудований, тому що для нього немає ніяких грошей. Це гангрена. Розробляють план вуличного руху. Це життя. Але вуличного руху немає, тому що не вистачає трамваїв, сміховинно - 8 автобусів на всю Москву. Квартири, сім'ї вчені, робота, комфорт і користь -- все це в гангрени. Нічого не рухається з місця, все з'їла радянська канцелярская, адові пащу. Кожен крок, кожен рух радянського громадянина -- це катування, віднімає години, дні, а іноді місяцями. Магазини відкриті, Его життя. Але вони прогорають і це гангрена. В усьому так. "

Берліоз і Швондер, Шариков та Рокк, Варенуха і Римський, Латунскій і Алоізій могорич - всі вони "Гангрена" на тілі людства. А Воланд з почтом, Майстер і Маргарита його, оновлений Іван, перестав бути поетом і поборником пролетаріату, - це життя.

Світ "великих грішників", низкою що проходять на "Великому балу у Сатани", що кружляють бісівським хороводом в МАССОЛІТе і в театрі Вар'єте, у світі, де все визначається суспільним становищем людини, її низинними розрахунками, протекціонізмом, зрадою, доносами, де панує сувора й несправедлива ієрархія, немає місця Майстра і його однодумцям, немає місця його роману і його населяють персонажам. Майстер, як і його герой Ієшуа, - бунтар, що повстав поодинці проти залізних лещат ієрархії, в ім'я морального закону, і тому приречений на загибель, як і творець нового морального вчення в Юдеї.

Миру формалізму, бездушною бюрократії, наживи, аморальних ділків і кар'єристів протистоїть у Булгакова світ вічних людських цінностей: історична правда, творчий пошук, совість. Перш всего - любов. Любов'ю живий Майстер. Любов'ю живий і Булгаков. Любов проповідує і жебрак пророк Стародавньої Іудеї - Ієшуа Га-Ноцрі.

"За мною, читач! Хто сказав тобі, що немає на світі справжньої, вірної, вічної любові? Так відріжуть брехун його мерзенний язик! За мною, мій читач, і тільки за мною, і я покажу тобі таку любов! "

Роман Булгакова "Майстер і Маргарита, як і всі великі, вічні книги людства, присвячений всесильний і непереможності любові. Але не будемо забувати того, що писався він у часи, коли панівною силою в суспільстві, у країні та світі була ненависть. Ненависть класова й національна, революційна і релігійна, суспільна і особиста ... Все, що було породжене ненавистю, - згоріло, розсипалася прахом, пішло у небуття. Рукописи ж, натхненні любов'ю, що прославляють любов, що захоплюють за собою поривом любові, незнищувану, вічні.

Воістину, як сказав одного разу Воланд, звертаючись до Майстра, - "рукописи не горять". Позбавлений свого читача, приречений не бути, письменник Булгаков жив любов'ю дружини - Олени Сергіївни Булгакової - і вірою у вищий суд, суд часу.

Як справжній Майстер, Булгаков і його роман належали вічності. Розуміння цього було так само недоступно багатьом сучасникам письменника, як і недоброзичливцям його Майстра. Історія донесла до нас дві фрази, красномовно свідчать про те. Одну записала у своєму щоденнику сестра Олени Сергіївни Булгакової, О. С. Бокшанская. У 1946 році, виступаючи перед колективом МХАТу, нд Вишневський, давній ворог Булгакова, звеличував історичне значення постанову ЦК ВКПб про журнали "Зірка" і "Ленінград" і доповідь про них Жданова. Для речей переконливості драматург-рапповец процитував фразу Сталіна: "Наша сила в тому, що ми і Булгакова навчили на нас працювати". Вождь жорстоко помилявся: нічому більшовики Булгакова не навчили; ні в чому сила їх не підтвердилася.

Іншу історію, відому в різних варіантах, що передаються усно, записав В. Я. Лакшин, пов'язавши її з долею Булгакова. Наприкінці 1940-х років тодішній оргсекретарь Спілки письменників Д. А. Полікарпов прийшов на прийом до Сталіна з тим, щоб доповісти про кадровий склад письменницької організації. Вождь не дочекався кінця перерахуваннях політичних криміналів і перервав звіт Полікарпова роздратованим вигуком: "Товариш Полікарпов інших письменників - у мене для тебе - ні". Тут Сталін, звичайно, мав на увазі, що потрібно працювати з тим людським матеріалом, який є в наявності. Але за великим рахунком він брехав. "Інших письменників" він сам не терпів: довелося прибрати, інші самі забралися, інших змусили замовкнути. Ті, другі і треті були майстрами своєї справи, решта в більшості - сірою, слухняною масою, в якій навіть природний талант губився в хорі посередностей. Сталін вважав за краще мати справу з МАССОЛІТом.

Минуло шістдесят років. Нічого не змінюється з часів Булгакова: нові члени нового МАСССОЛІТа приватизували держдачі, засідають в солідних журі з роздачі літературних і театральних премій, Воланд успішно вирішує квартирне питання, безвісні світу Мас