МОСКОВСЬКИЙ Екстерну ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІКИ

ПЕДАГОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ПСИХОЛОГІЇ і психологічне консультування

Авторизований реферат з курсу

«Література»

Російська та зарубіжна література

Мольєр, «Скупий». А. Н. Островський, «Гроза»

Прізвище, ім'я, по батькові студента

Номер залікової книжки

Керівник (викладач)

Рецензент ____________________________

МОСКВА - 2001 рік Зміст

Зміст .............................................. ................................ 2

Жан Батист Поклен Мольєр ........................................... ............... 3

Комедія «Скупий »........................................... .......................... 7

Олександр Миколайович Островський ............................................ .. 12

Драма «Гроза »........................................... .............................. 15

Список літератури :............................................ ...................... 34 Жан Батист Поклен Мольєр

Комедія чи не найважчий жанр літератури. Про природу комічного ефекту розмірковували філософи старовини і новітні теоретики мистецтва, але ніхто ще не дав вичерпного пояснення. Англійський драматург Сомерсет Моем заявив, що «стосовно комедії висувати вимогу реалістичності навряд чи розумно. Комедія - штучний жанр, в ній доречна тільки видимість реальності. Сміху слід домагатися ради сміху ».

Мольєр, творець національної французької комедії, переступив рубежі свого віку і межі своєї країни, класик світової літератури, всією своєю творчістю спростовує такий погляд на комедію.

Його комедія, перш за все, розумна, більше того, вона філософічності. Вона викликає сміх глядача, але це «не сміх заради сміху », це сміх в ім'я вирішення величезної важливості моральних і соціальних проблем. «Сміх часто буває великим посередником у справі отліченія істини від неправди », - писав В. Г. Бєлінський. Саме таким був сміх Мольєра. Театр Мольєра, по суті, велика школа, де драматург, сміючись і жартівника, повчає глядача веселим жартівливим мовою, ставлячи перед ним найглибші політичні, суспільні, філософські, етичні проблеми. Не випадково деякі свої комедії він так і називає - «Школа дружин», «Школа мужів».

Мольєр (Жан Батист Поклен) народився в Парижі 15 січня 1622 Його батько, буржуа, придворний шпалерника, аніскільки не думав про те, щоб дати синові будь-яке велике освіту, і до чотирнадцяти років майбутній драматург тільки-но навчився читати і писати. Батьки домоглися того, щоб їх придворна посада перейшла до сина, але хлопчик виявив неабиякі здібності і вперте бажання вчитися, ремесло батька не вабило його. За наполяганням діда Поклен-батько з великим небажанням влаштував сина в єзуїтський колеж. Тут протягом п'яти років Мольєр з успіхом вивчає курс наук. Йому пощастило мати в якості одного з вчителів знаменитого філософа Гассенді, який познайомив його сученіем Епікура. Розповідають, що Мольєр перевів на французьку мову поему Лукреція «Про природу речей» (переклад не зберігся, і немає доказів достовірності цієї легенди; свідченням може служити лише здорова матеріалістична філософія, яка відчувається у всіх творах Мольєра).

Ще з дитинства Мольєр захоплювався театром. Театр був самої його дорогою мрією. Після закінчення Клермонському колежу, виконавши всі обов'язки за формальною завершення освіти і отримавши диплом юриста в Орлеані, Мольєр поспішив утворити з кількох друзів і однодумців трупу акторів і відкрити в Парижі «Блискучий театр». Про самостійний драматургічному творчості Мольєр ще не думав. Він хотів бути актором, і актором трагічного амплуа, тоді ж він собі взяв і псевдонім - Мольєр, Це ім'я хтось з акторів вже носив до нього.

То була рання пора в історії французького театру. У Парижі лише недавно з'явилася постійна трупа акторів, натхненна драматургічним генієм Корнеля, а також заступництвом кардинала Рішельє.

Починання Мольєра і його товаришів, їх молодий ентузіазм не увінчалися успіхом. Театр довелося закрити. Мольєр набув трупу бродячих комедіантів, роз'їжджати з 1646 по містах Франції. Її можна було побачити в Нанті, Ліможі, Бордо, Тулузі. У 1650 р. Мольєр і його товариші виступали в Нарбоні. Поневіряння по країні збагачували Мольєра життєвими спостереженнями. Він вивчав звичаї різних станів, чув живу мова народу. У 1653 р. в Ліоні він поставив одну з перших своїх п'єс - «Зайдиголова».

Талант драматурга відкрився в ньому несподівано. Він ніколи не мріяв про самостійну літературній творчості і взявся за перо, яке спонукає бідністю репертуару своєї трупи. Спочатку він лише переробляв італійські фарси, пристосовуючи їх до французьких умов, потім став все більше віддалятися від італійських зразків, сміливіше вводити в них оригінальний елемент і, нарешті, зовсім відкинув їх заради самостійного творчості. Так народився кращий комедіограф Франції. Йому було трохи більше тридцяти років. «Раніше цього віку важко що-небудь досягти в драматичному жанрі, який вимагає знання і світу, і людського серця », - писав Вольтер.

У 1658 р. Мольєр знову в Парижі; це вже досвідчений актор, драматург, людина, що пізнав світ у всій його реальності. Виступ труп Мольєра у Версалі перед королівським двором мало успіх. Трупа була залишена до столиці. Театр влаштувався спочатку в приміщенні Пти-Бурбон, виступаючи три рази на тиждень (в інші дні сцену займав Італійська театр), потім, в 1660 р., Мольєр одержав сцену в залі Пале-Рояль, побудованому ще за Рішельє для однієї з трагедій, частина якої написав сам кардинал. Приміщення аж ніяк не відповідала всім вимогам театру - втім, Франція тоді й не мала кращих. Навіть через століття Вольтер скаржився: «У нас немає жодного стерпного театру - воістину готична варварство, в якому нас справедливо звинувачують італійці. У Франції хороші п'єси, а хороші театральні зали - в Італії ».

За чотирнадцять років свого творчого життя в Парижі Мольєр створив все те, що увійшло до його багате літературна спадщина (понад тридцяти п'єс).

Святенництво, лицемірство, підозрілість, тупість, легковажність, чванство, дворянська пиху і жадібність буржуа - все це і багато іншого стало предметом критики в нещадною, інколи гіркої, часом доброю, але завжди з глибокої думки, людяної по суті і віртуозної за формою комедії Мольєра. «Дон Жуан» (1665), «Мізантроп» (1666), «Скупий» (1668), «Тартюф» (1669), «Пан де Пурсоньяк» (1669), «Плутпі Скапена» (1671), «Уявний хворий» (1673) та інші його п'єси досі не сходять зі сцени: їх дотепність і блиск не тьмяніють від часу.

Дарування його розгорнувся в усій красі. Подібно великому Шекспіру, Мольєр був не тільки драматургом, а й не менш геніальним актором. «Він був актором з голови до ніг. Одним кроком, усмішкою, поглядом, кивком голови він повідомляв більше, ніж найбільший балакун в світлі міг би розповісти за цілу годину », - писав про нього один із сучасників.

Йому протегував король, який був, проте, далекий від розуміння того, яким скарбом в особі Мольєра має Франція. Одного разу в розмові з Буало король спитав, хто прославив його царювання, і був вельми здивований відповіддю суворого критика, що цього досягне драматург, який назвався ім'ям Мольєр. Драматургові довелося відбиватися від численних ворогів, які були зайняті аж ніяк не питаннями літератури. За ними ховалися більш могутні супротивники, порушені сатиричними стрілами комедій Мольєра; вороги вигадував і поширювали найнеймовірніші чутки про людину, що становить гордість народу.

Мольєр помер раптово, на 52-му році життя. Одного разу під час представлення своєї п'єси «Уявний хворий», в якої важко хворий драматург грав головну роль, він відчув себе погано і через кілька годин після закінчення вистави помер (17 лютого 1673 р.). Архієпископ Паризький Гарлем де Шанваллон заборонив віддавати землі за християнським обрядами тіло «комедіанта» і «непокаявшегося грішника». Мольєр не соборував встигли, як того вимагає церковний устав. Біля будинку помер драматурга зібрався натовп фанатиків, намагаючись перешкодити поховання. Вдова драматурга викинула у вікно гроші, щоб позбавитися від образливого втручання збудженої церковниками натовпу. Мольєр був похований вночі на кладовищі Сен-Жозеф.

Буало відгукнувся на смерть великого драматурга віршами, розповівши в них про ту обстановці ворожнечі і цькування, в якій жив і творив Мольєр:

Поки дощатого труну і жменю землі сумної

Не приховали назавжди Мольєра прах опальний,

Його комедії, що всі сьогодні шанують,

З погордою відкидав тупий і чванливих блазень.

Надівши розкішні придворні одягу,

На вистави йшли тупиці і невігласи,

І нова п'єса, де кожен вірш відзначався,

Була їх клікою приречена на провал.

Іншого видовища хотілося б вельможі,

Графиня з жахом бігла геть з ложі,

Маркіз, дізнавшись ханжі суворий вирок, Готовий

був автора відправити на вогнище,

І не шкодував віконт проклять найчорніших

За те, що висміяти поет посмів придворних.

Революційне значення драматургії Мольєра полягає в тому, що вона зробила переворот у театрі. Мольєр розбив панували до нього строгі канони класицизму, згідно з якими в п'єсі могли діяти лише шляхетні за походженням герої, висловлюються «високим стилем». Він виступив проти горезвісних «трьох єдностей», з дотриманням яких мала будуватися класична п'єса: єдності місця, єдності ірсмені (вся дія займає 24 години) і єдності дії (нічого зайвого, крім єдиної сюжетної лінії). Видатний теоретик класицизму Буапо ставився до Мольєру з великою симпатією і, тим не менше, критикував його за порушення законів класицистичній естетики.

Мольєр розробив новий для свого часу жанр комедії-балету, в якій драматична дія органічно поєднується з танцями та музикою. До цього жанру належить і комедія «Міщанин-шляхтич» (1670) - один з найпроникливіших п'єс Мольєра. Показавши буржуа, готового купити за гроші дворянське звання, Мольєр на зорі капіталізму як би передбачив фатальне всесилля грошей, які в буржуазному суспільстві стануть буквально всім. (Бальзак згодом зобразить це в «Гобсек»). Жахливу влада грошей над людиною драматург розкрив і в п'єсі «Скупий». У комедії «Міщанин у дворянстві» він показав, як одна з найдавніших людських пороків - марнославство видозмінюється в нових історичних умовах, коли гроші, капітал починають грати в суспільстві більшу роль, ніж знатність і родовитість. На цей бік комедії вказував великий французький просвітитель Вольтер, цінував дарування Мольєра: «Міщанин-шляхтич» володіє одним із найщасливіших сюжетів, в якому використовується смішна сторона людських натур. Марнославство, властиве людському роду, робить те, що принци захоплюють титули королів, а вельможі бажають стати принцами. Це та ж сама пристрасть, що і у нашого міщанина, який хоче стати аристократом. Але тільки божевілля міщанина настільки комічно, що може порушити в театрі сміх: від цілковитого невідповідності звичок і мови цього типу з манерами і мовою, які він хоче засвоїти, - звідси походить комічний ефект ». Комедія «Скупий»

Комедія «Скупий» була поставлена вперше 9 вересня 1668 і йшла в театрі з незмінним успіхом за життя автора. Подальша сценічна історія п'єси ще більш блискуча. Кращі актори світу виконували роль Гарпагона, в якій спочатку виступив сам автор. П'єса увійшла в постійний репертуар драматичних театрів світу.

Порок скнарості давно вже привертає до себе увагу людей. Грандіозні образи скупих створили Шекспір, Пушкін, Бальзак, Гоголь, Салтиков-Щедрін. Образ скупого став ніби вічним супутником людства, від античності до наших днів. І не дивно, бо за весь цей період історії залишалися в силі причини, що породжують скупість: право власності, експлуатація людини людиною і, отже, прагнення до безмежного збагачення окремих осіб.

Літературної традицією п'єса Мольєра пов'язана з античними джерелами. Одним з прообразів мольєрівського Гарпагона є, безперечно, образ скнари з комедії «скарбничку» давньоримського драматурга Плавта, а до нього основні риси скупого накидав у своїх нарисах «Характери» давньогрецький письменник Теофраст. Теофраст класифікував характери людей за принципом панівної пристрасті. Антична (новоаттіческая і давньоримська) комедія скористалася цією класифікацією. Її сприйняв і класицистичний театр XVII століття Франції.

Комедія Мольєра є типовою «комедією характерів». Сценічне оформлення основної ідеї п'єси несе в собі риси умовності, Умови сюжет, складний, заплутаний, з рядом незвичайних зіткнень, помилок, пізнавання, характерних для так званої «комедії помилок »; умовні до певної міри герої п'єси-добротливого молоді люди, кмітливістю і віддані слуги. Перед нами відома абстракція відповідно до принципами класичного театру, але вона так майстерно з точки зору сценічного ефекту оформлена, з таким розумом піднесена глядачеві, що ідея скнарості, втілена в образі Гарпагона, стає ідеєю конкретної, зримою.

Мольєр зображує не характер людини у всій його широті і різноманітті рис, а лише одну чільну його межу, підпорядковуючи їй усі сценічну дію. Справедливо вказав на цю особливість комедії французького драматурга Пушкін:

«У Шекспіра-Шейлок скупий, сметлів, мстивий, чадолюбів, дотепний. У Мольєра - Скупий скупий, і тільки ». Однак логіка пороку розкрита тут з такою нещадною правдою, що відома умовність і нарочитість сценічної дії лише підкреслює основну лінію п'єси, зосереджуючи всю увагу глядача на ній. Від перших слів, сказаних акторами на сцені, до їхніх останніх заключних реплік - все спрямовано на розкриття і осміяння скнарості.

Скупий Мольєра смішний і жалюгідний, як смішний він і в античних першоджерелах. Він огидний, але не страшний. У цьому його відмінність від Шейлока Шекспіра, від Гобсека, Гранде Бальзака, від Скупого лицаря Пушкіна, від Плюшкіна Гоголя, від Іудушка Головльова Салтикова-Щедріна. Шекспір, Пушкін, Бальзак, Гоголь, Салтиков-Щедрін звели порок скнарості на висоту найбільшої людської трагедії. Вони оголили її похмурі, майже гротескні риси. Гарпагона Мольєра - перш за все комедійний персонаж. Мольєр показав смішну сторону вади, він змусив глядача сміятися над пороком.

Головним негативним персонажем п'єси є старий Гарпагона, втілення ідеї скнарості. Його оточують хороші, добрі, чесні люди. Серед них юнак Валер, розумний і розважливий, який врятував одного разу дочка Гарпагона і потім закохався в неї, добровільно прийняв заради кохання до дівчини непривабливу роль льстец. Мольєр мимохідь кидає примітну думка: «... для того, щоб підкоряти людей, немає кращого шляху, як наслідувати їх поведінки, слідувати їх правилами, захоплюватися їх недоліками і плескати в долоні все, що вони роблять. Нема чого боятися, що в своїх підлещування ви перейдете кордон. Нехай ваша гра помітна,-найтонші люди, якщо їм лестити, стають дурнями ...»

Дочка Гарпагона Еліза-миле, лагідне істота, здатне, однак, наполегливо захищати своє право на кохання. Син старого-скнари Клеант-добропорядний молода людина, чужий поглядам і життєвим принципам батька. Слуга Клеанта-чесний, безкорисливий і разом з тим меткий, спритний, недарма йому дано ім'я Ляфлеш (в перекладі «Стріла»). Він краде у старого скриньку із золотом, для того щоб передати її Клеанту і допомогти одружитися з Маріане, бідній дівчині, настільки ж благородної і розважливою, як і Валер, який виявився, за щасливим збігом обставин, її братом.

симпатичний у п'єсі образ дядечка Жака, кухарі і кучера одночасно, який з зворушливим добродушністю зносить побої господаря і з непідкупною чесністю дотримує його інтереси. Жак Фаталіст Дідро, безсумнівно, пов'язаний з цим мольєрівський чином. Навіть лукава Фрозііа, сваха і упорядниця любовних справ, невтомна шукачка подачок, виявляється куди прігляднее скнари Гарпагона. «У мене не кам'яне серце», -- заявляє вона нещасним закоханим, щиро бажаючи їм допомогти.

Всі особи групуються навколо Гарпагона. Він у центрі дії. До нього прикута увага глядача. Гарпагона скупий, скупий безмежно, фантастично, скупий аморально. «Пан Гарпагона з усіх людей - людина найменш челов?? чний і з усіх смертних - найчерствіший і скнарість ... Його брудна скупість здатна привести у відчай. Ти можеш здохнути перед ним, а він і не здригнеться. Коротше кажучи, гроші він любить більше, ніж добре ім'я, честь або доброчесність, і при одному вигляді прохача з ним робляться судоми »- таку характеристику йому дає слуга Ляфлеш.

Гарпагона тільки скупий. Протягом п'яти актів, навіть у ту хвилину, коли судовий комісар складає протокол про розкрадання золота і скнара тягнеться до другої запаленою свічці, щоб загасити се заради економії. Здавалося б, млосно одноманітно повинно бути його поведінка на сцені, але цього не сталося. Автору не потрібно вводити нові мотиви для насичення сценічної дії.

Скупість Гарпагона проявляється в таких різноманітних формах, її образ настільки мальовничий, настільки повний фарб, що однієї собою вона наповнює сцену і поглинає всю увагу глядача. Гарпагона підозрілий. Він нікому не вірить, ховається від усіх, ховає свої багатства, і сам ж від надмірної помисливості вибовкує свої секрети. «Хіба це не ти розпускати чутки, що у мене є заховані гроші?» - Запитує він у слуги. «А у вас є заховані гроші? »-« Ні, негідник, я цього не говорю. Я питаю, чи не набрехав Чи ти по злобі кому-небудь, що у мене є гроші? »В кожній людині Гарпагона бачить дійсного або можливого злодія і так захопився своїми підозрами, що виходить за межі реального. «Покажи руки!» - Кричить він запідозреного у крадіжці слузі. «Ось вони!» - «Інші» - волає скнара. Гарпагона знає, що він скупий, але цю істину ховає від самого себе в найглибших схованках душі, бо навіть йому відомо, що скупість порочна і ганебно. «Хто ж вони, ці скупі?» - Запитує він слугу, ганьблячи скупість і скупих. Гарпагона знає, що мова йде про нього, що скупий - це він сам, але хоче, щоб назвали кого-небудь іншого, і назви Ляфлеш чиєсь ім'я, він із задоволенням позлословіл б на рахунок цієї другої скупого.

Мольєр створює дивну за яскравості сцену розмови між Гарпагона, Елізою та Валерія. Молоді люди люблять один одного і вже таємно одружилися. Старий не знає про це і збирається віддати дочку заміж за багатого старого Ансельма. Дочка противиться, і Гарпагона звертається по допомогу до Валеру. Дівчину беруть заміж без приданого - ось головний аргумент скнари-батька. Валер, не перечити старому, обхідними шляхами намагається розбудити в ньому почуття людинолюбства. Даремно! Старий твердить одне: «Без приданого!»

«- Цей довід настільки нищителі, що залишається тільки погодитися з ним ... правда ... мова йде про тому, щоб бути щасливою або нещасною до самої смерті ...

- Без приданого!

- Ви маєте рацію, ця обставина вирішує все ... хоча треба помітити, існують і такі батьки, для яких щастя дочки дорожче грошей. Вони не принесли б дочку в жертву користі ...

- Без приданого!

- Ваша правда. Тут мимоволі сомкнешь уста. Без приданого! Протистояти цьому доводи неможливо ... «Без приданого »- замінює красу, юність, родовитість, честь, розсудливість і чесність».

Старий не вловлює іронії в словах Валера. «Ось сланню малий! Він каже, як оракул! »- Дивувався Гарпагона, радіючи з того, що знайшовся чоловік, схожий з ним за поглядами, що схвалює його життєві принципи, своїм красномовством що надає їм привабливість (так здається перед дурнуватим старому). Це тим більше радує Гарпагона, що в душі він знає, як насправді ці принципи не привабливі, знає, хоч і жене від себе будь-яку самокритичну думка. Гарпагона сам ніколи б не став настільки відверто висловлюватися; Він уміє приховувати корисливі прагнення під лицемірною маскою людинолюбства. При всій дурнувато своєї Гарпагона лицемірства. Він займається лихварством таємно, позичає гроші під величезні відсотки, вишукуючи жертви і, як павук, затасківая їх у свої мережі. Однією з таких жертв міг виявитися власний син, якщо б Гарпагона і Клеант випадково не впізнали один одного при укладанні угоди. Він знає, що його позики руйнівним, що вони несуть нещастя людям. Але послухати його! Він робить це в ім'я людинолюбства. «Милосердя, дядечко Симон, зобов'язує нас надавати послуги ближнім, оскільки ми в силах це зробити». Християнська мораль знайшла собі в особі Гарпагона вельми гідного пропагандиста. І це знаменно, якщо згадати зловісну фігуру Тартюфа. Мольєр вдався до якоїсь театральної умовності: інкогніто-син бере гроші в інкогніто-батька під руйнівні відсотки. Ситуація незвичайна. Однак весь ефект сцени полягає в тому, що скнара несподівано сам виявляється своєю власною жертвою і сам - своїм власним суддею. За хвилину до того він радів, що знайшов необачного спадкоємця багатого, вмираючого батька. Він готовий скористатися недосвідченістю або обмежених обставинах юнака. Він говорить про милосердя, про допомогу ближнім. Але виявляється, «багатий вмираючий батько» - це він сам; Гарпагона, а «необачний спадкоємець, готовий пустити стан батька на вітер »- це його син Клеант. «Як, батюшка! Так це ви займаєтеся такими ганебними справами? »

Сцена зроблена сильно. У ній кульмінація всієї п'єси. Мольєр показав не тільки порок скнарості, але й грунт, живить цю ваду, не тільки пристрасть до грошей, а й ганебні способи їх придбання. Мольєр кидає тут сміливе слово «Крадіжка!" "Хто ж, на вашу думку, злочинного? Той, хто в нужді займає гроші, або той, хто краде гроші, які йому і подіти-то нікуди », - говорить Клеант своєму лихварю-батькові.

Мольєр, звичайно, не надавав цьому слову такого соціального звучання, як це зробив згодом французький соціаліст Прудон, що заявив: «Власність-це крадіжка». Політична думка часів Мольєра була ще далека від таких прозрінь, однак репліка Клеанта, якою б помірний сенс ні надавав їй драматург, звучала й тоді досить сильно.

Драматург ввів у сюжет п'єси мотив любовного суперництва батька з сином. Обидва вони закохані в одну дівчину. Це виглядає трохи штучно. Важко уявити собі закоханого скнару, та ще й на схилі літ. Однак скільки додаткових фарб набуває скупість Гарпагона у світлі цього любовного суперництва! Гарпагона, який бажає віддати свою дочку заміж за кого завгодно, лише б той не вимагав приданого, сам мріє отримати придане за своєю нареченою. Сваха Фрозіна, в силу своєї професії - тонкий психолог, одразу ж вловила інтереси і хід думок старого. «За дівчиною дванадцять тисяч ліврів річного доходу», - заявляє вона і далі розкриває перед ним зміст цієї суми: три тисячі за рахунок економії в їжі обіцяє принести йому невибаглива дружина, чотири - економія в одязі, п'ять тисяч вона збереже старому, відмовившись від карткової гри, і т. п. «Так, це непогано, та тільки все це як-то несуттєво », - ніяково заявляє старий, який при нагоді і сам здатний був би вдатися до подібної аргументації, якщо б треба було будь-кого схилити на невигідну угоду.

Подальші міркування Фрозіна про «красу» Гарпагона і про дивні смаки Маріан, вважає за краще нібито строків юнакам, а також репліки обдуреного скнари - найчистіший фарс. Але й у цій сцені Мольєр вміло провів основну ідею п'єси. Тут на очах у глядача відбувається змагання між скупим скнарою і спритною, яка не знає поразок

вимогательніцей. Атаки хитрою Фрозіна проведені за всіма правилами мистецтва, але марно, скупість старого виявилася сильнішою за її спритності. «Встояв, проклятий скупий»,-скрушно махає рукою сваха на що минає Гарпагона.

Сюжетною кульмінацією п'єси є монолог Гарпагона, божевільного після викрадення в нього скриньки з золотом. Старий метушиться, шукає винного. «Кого ви підозрюєте в крадіжці?» - Запитує його комісар. «Усіх! Я хочу, щоб заарештували всіх як у місті, так і в передмістях ».

П'єса закінчується веселою розв'язкою; молоді люди вступають у бажаний шлюб, і навіть Гарпагона щасливий: йому повертають викрадені гроші. Він йде зі сцени з радісним вигуком: «Швидше до моєї милої скриньці!» Мольєр оптимістичний, він не вірить у перемогу зла. Як би не був потворний порок, здорове начало в житті суспільства сильніше. Олександр Миколайович Островський

А. М. Островський народився 31.3 (12.4) .1823 у Москві, в сім'ї чиновника-юриста, мати родом з нижчого духовенства. Дитинство і юність провів ранню у Замоскворіччя - особливому куточку Москви з його усталеним купецько-міщанським побутом. Освіту здобув у 1-й Московської гімназії. За наполяганням батька він вступив на юридичний факультет Московського університету в 1835 році. Серед професорів були блискучі, прогресивні вчені, друзі Герцена і Бєлінського. Юнак жадібно слухав їх натхненні слова про боротьбу з неправдою і злом, про сочуствую «всього людського», про свободу як про мету суспільного розвитку. Але, чим ближче він знайомився з законодавством ис удопроізводством, тим менше подобалася йому кар'єру юриста, і, не маючи схильності до юридичну кар'єру, Островський залишив університет при переході на 3-й курс. Нездоланно вабило до себе Островського мистецтво. Разом з товаришами він намагався не пропускати ні одного цікавого вистави, многи читав і сперечався про літературу, пристрасно полюбив музику. У той же час він сам пробував писати СТІЗ і розповіді. Вже з тих пір - і на все життя - вищим авторитетом у мистецтві для нього став Бєлінський.

У 1843 році Островський надійшов писарем до Московського совісний суд, звідки в 1845 році перевівся в канцелярію Московського комерційного суду. Служба не захоплювала Островського, але вона зробила неоціненну користь майбутньому драматургові, доставив багатий матеріал для його перших підрозділів. Островський з ранніх років захоплювався художньою літературою, цікавився театром. Ще гімназистом він почав відвідувати московський Малий театр, де захоплювався грою М. С. Щепкіна і П.С. Мочалова. Великий вплив на формування світогляду молодого Островського надали стаття В. Г. Бєлінського і А. І. Герцена.

Вже в своїх перших творах Островський показав себе послідовником «гоголівського напряму» в російській літературі, прихильником школи критичного реалізму. Свою прихильність до ідейного реалістичного мистецтва, прагнення слідувати заповітам В. Г. Бєлінського Островський висловив і в літературних критичних статтях цього періоду, в яких він стверджував, що особливістю російської літератури є її «викривальний характер». Появи кращих п'єс Островського було суспільною подією, що привертає до себе увагу передових кіл і що викликали обурення у таборі реакції.

Перші літературні спроби Островського в прозі відзначені впливом натуральної школи ( «Записки замоскворєцький жителя », 1847). У тому ж році в «Московському міському листку» було опубліковано його перший драматичний твір - «Картина сімейного щастя »(в пізніших публікаціях -« Сімейна картина »). Літературна популярність Островського принесла опублікована в 1850 році комедія «Свої люди - Поквитаємось ». Ще до публікації вона стала популярною. Комедія була заборонена до подання на сцені (вперше поставлена в 1861 році), а автор, за особистим розпорядженням Миколи I, відданий під нагляд поліції.

Йому запропонували покинути службу. Ще раніше цензура заборонила «Картину сімейного щастя» і зроблений Островським переклад комедії В. Шекспіра «приборкання норовливій» (1850).

На початку 50-х років, в роки посилювалася урядової реакції, відбулося короткочасне зближення Островського з «молодий редакцією» реакційно-слов'янофільського журналу «Москвитянин», члени якої прагнули представити драматурга співаком «Самобутнього російського купецтва та його домостроївських підвалин». У творах, створених в цей час ( «Не в свої сані не сідай», 1853, «Бідність не порок», 1854, «Не так живи, як хочеться», 1855) відбився тимчасова відмова Островського від послідовного і непримиренного осуду дійсності. Однак він швидко звільнився від впливу реакційних слов'янофільських ідей. У рішуче і остаточне повернення драматурга на шлях критичного реалізму велику роль зіграла революційно-демократична критика, яка виступила з гнівною одповіддю ліберально-консервативним «прихильникам».

Новий етап у творчості Островського пов'язаний з епохою суспільного піднесення кінця 50-х-початку 60-х років, з виникненням революційної ситуації в Росії. Островський зближується з революційно-демократичним табором. З 1857 року він майже всі свої п'єси друкує в «Современник», а після його закриття переходить в «Вітчизняні записки», що видавалися Н. А. Некрасовим і М.Е.Салтиковим-Щедріним. На розвиток творчості Островського зробили сильний вплив статті М. Г. Чернишевського, а пізніше Н. А. Добролюбова, творчість Н. А. Некрасова і М.Е.Салтикова-Щедріна.

Поряд з купецької тематикою Островський звертається до зображення чиновництва й дворянства ( «Доходное місце », 1857,« Вихованка », 1859). На відміну від ліберальних письменник, що захоплюється поверхневим висміюванням окремих зловживань, Островський в комедії «Прибуткове місце» піддав глибокій критиці всю систему дореформеної царської бюрократії. Чернишевський п'єсі дав високу оцінку, підкресливши її «Сильне й шляхетне напрямок».

Посилення антикріпосницьких і антибуржуазний мотивів у творчості Островського свідчило про відомого зближенні його світогляду з ідеалами революційної демократії.

«Островський - письменник-демократ, просвітитель, союзник Н. Г. Чернишевського, М. Некрасова і М.Е.Салтикова-Щедріна. Малюючи нам в яскравій картині помилкові відносини з усякими їх наслідками, він через те саме є відлунням прагнень, що вимагають кращого пристрої »- писав Добролюбов у статті« Промінь світла в темному царстві ». Не випадково Островський постійно зустрічав перешкоди при опублікуванні і постановці своїх п'єс. Островський завжди дивився на свою письменницьку і громадську діяльність, як на виконання патріотичного обов'язку, служіння інтересам народу. У його п'єсах знайшли відображення найбільш актуальні питання сучасної йому дійсності: поглиблення непримиренних соціальних протиріч, тяжке становище трудівників, які цілком залежать від влади грошей, безправ'я жінки, панування насильства і свавілля в сімейних та громадських відносинах, зростання самосвідомості трудової різночинної інтелігенції і т.д.

Найбільш повну і переконливу оцінку творчості Островського дав Добролюбов у статті «Темне царство» (1859) і «Промінь світла в темному царстві» (1860), які зробили величезний революціонізуюче вплив на молоде покоління 60-х років. У творах Островського критик бачив, перш за все, чудово правдиве і різнобічну зображення дійсності. Володіючи «глибоким розумінням російського життя і великим вмінням зображувати різко і живо найістотніші її боку »Островський з'явився, за визначенням Добролюбова, справжнім народним письменником. Творчість Островського відрізняється не тільки глибокою народністю, ідейністю, сміливим викриттям соціального зла, але й високим художнім майстерністю, які було цілком підпорядковане завданню реалістичного відтворення дійсності. Островський неодноразово підкреслював, що саме життя є джерелом драматичних колізій і положень.

Діяльність Островського сприяла перемозі життєвої правди на російській сцені. З великою художньою силою він зобразив типові для сучасної йому дійсності конфлікти і образи, і це поставило його п'єси в один ряд з кращими творами класичної літератури XIX-го століття. Островський виступив активним борцем за розвиток національного театру не тільки як драматург, а й як чудовий теоретик, як енергійний громадський діяч.

Великий російський драматург, який створив справді національний театральний репертуар, все життя потребував, терпів образи від чиновники імператорської театральній дирекції, зустрічав в правлячих сферах запеклий опір своїм заповітним ідеям про демократичні перетвореннях театральної справи в Росії. Драма «Гроза» З творчої історії «Грози»

Створенню «Грози» передувало подорож Островського по Верхній Волзі, почате по завданням морського міністерства. Ця подорож пожвавило і воскресило юнацькі враження драматурга, коли він в 1848 році вперше відправився з домочадцями в захоплююча подорож на батьківщину батька - волзький місто Кострому і далі в придбану батьком садибу Щеликово. Підсумком цієї поїздки з'явився щоденник Островського, багато котрих в його нед?? ріятіі життя провінційного Верхневолжья.

«З Переяславля починається Меря, - записує він у щоденнику, - земля, рясна горами і водами, і народ і високий, і красивий, і розумний, і відвертий, і обов'язковий, і вільний розум, і душа навстіж. Це земляки мої улюблені, з якими я, здається, зійшовшись добре. Тут вже не побачиш маленького зігнутого мужика або жінку в костюмі сови, яка щохвилини кланяється і промовляє: «а батюшка, а батюшка ...» Що не чоловік, особливо з утримувачів заїжджих дворів, то «Галіап», як каже Микола Миколайович ».

«І все йде кресчендо, - продовжує він далі, - і міста, і види, і погода, і сільські будівлі, і девки. Ось уже вісім красунь попались нам на дорозі ». «За луговий стороні види чудові: що за села, що за будівлі, точно як їдеш не по Росії, а з якої-небудь обітованої землі ».

І ось Островський в Костромі. «Ми стоїмо на крутій горі, під ногами у нас Волга, і по ній взад і вперед йдуть суду то на вітрилах, то бурлаками, і одна чарівна пісня переслідує нас чарівно. Ось проходить розшиваючи, і видали трохи чути чарівні звуки; все ближче і ближче, пісня росте і полилася, нарешті, на весь голос, потім мало-помалу почала стихати, а тим часом вже підходить інша розшиваючи і розростається та ж пісня. І немає кінця цій пісні ... А на тій стороні Волги, прямо на це місто, два села, і особливо живописно одне, від якого аж до Волги тягнеться сама кучерява гайок, сонце при заході забралися в неї якось дивно, з кореня, і наробила багато чудес. Я змучився, дивлячись на це ... Змучений, я повернувся додому і довго, довго не міг заснути. Якийсь відчай опанувало мною. Невже болісні враження цих п'яти днів будуть марні для мене ?».

безплідними ці враження виявитися не могли, але вони ще довго відстоювалися і накопичувалися в душі драматурга і поета, перш ніж вилилися на папір такий шедевр його творчості, як «Гроза». Так сталося, що протягом досить тривалого часу вважалося: сам сюжет драми «Гроза» Островський взяв з життя костромського купецтва, з основу твору покладено гучна справа Кликова.

Аж до початку XX століття багато костромічі цим злом вказували на місце самогубства Катерини - альтанку наприкінці маленького бульварчика, у ті роки буквально звисала над Волгою. Вказували і на будинок, де вона жила, - поряд з церквою Успіння. А коли драма вперше йшла на сцені Костромського театру, артисти гримувалися «під Кликова».

Костромської краєзнавець Н. Виноградов грунтовно досліджував «кликовское справа» і прийшов до висновку, що саме ним скористався Островський в роботі над «Гроза». Дуже вже багато виявлялося тут майже буквальних збігів. А. П. Кликова - прототип Катерини - була видана шістнадцяти років в похмуру, відлюдну купецьку сім'ю, що складалася з людей похилого віку батьків, сина і дочки. Господиня дому, сувора старообрядка, знеособити своїм деспотизмом чоловіка і дітей. Молоду невістку вона змушувала робити будь-яку чорну роботу, відмовляла їй у проханнях побачитися з рідними.