Жіноча література і книговидання в сучасній Росії

Проблема жіночої літератури, як і загалом становище жінки в сучасній Росії, викликає підвищений інтерес (на телебаченні з'явилися навіть спеціалізовані передачі, наприклад "Я сама"). Одні дослідники серйозно займаються цією проблемою, інші схильні вважати, що поняття "жіноча література" надумана і не має під собою ніяких реальних підстав. Однак факт такої полеміки сам по собі свідчить про те, що вона виникла не на порожньому місці, більше того, у видавничій сфері ми виявляємо явища, що підтверджують правомірність виділення творів, створених письменницями, в особливу групу. Думаю, поєднати дві точки зору - видавничу і літературознавчу - можна, якщо ми розглянемо сучасну ситуацію на книжковому ринку Росії з більш широкої культурологічної позиції.

Роль жінки в культурі, мистецтві, літературі почала обговорюватися в російській інтелектуального життя приблизно з першої чверті XIX століття, але найбільш інтенсивна дискусія відноситься до кінця XIX - початку XX століття. І в ті роки, і пізніше навіть саме право на існування цієї проблеми, не кажучи про введення в обіг понять "жіноча література", "жіноче творчість", "жіноча історія" і т.д., часто піддавалося сумніву, осміянню і заперечення. Головним і, як вважають, вагомим, незаперечним аргументом противників використання цих визначень є теза: література може бути лише доброю чи поганою, і ніяких інших аспектів розгляду та аналізу тексту бути не може. А вже тим більше література не може бути чоловічої або жіночого, не може розподілятися за статевою ознакою. Але ні, ділиться, вважає М. Арбатова, "ділиться у сьогоденні і ділилася в минулому, тільки із застереженням, що чоловіча література - це література, а жіноча література - це резервація "[1, с.27].

Дійсно, звернися до критики рубежу століть або 20-х років нашого століття, ми знайдемо чимало спроб підтримки, прийняття, позитивної оцінки факту жіночої літературної творчості. Критик С. Пономарьов, доводячи, що жіноча творчість потребує підтримки, тому що "суспільство цивілізується ... тільки за сприяння жінок ", буквально через дві сторінки пише:" Природа приділяє жінкам іскру таланту, але ніколи не дає генія "[2, с. 20-22]. Схожої оцінки жіночої літературної творчості дотримувалися І. Абрамович, Л. Маргольм, М. Протопопов. Тональність критики 20-х років була такою ж. О. Мандельштам написав у 1922 році, що "жіноча поезія є несвідомої пародією ...", і лише про поезії А. Адаліс сказав, що вона "часом досягає чоловічої сили і правди" [3, с. 275, 276]. Протилежні погляди висловлювали Е. Колтоновская. Н. Надеждін, А. Коллонтай та інші, чиї вислови можна об'єднати в програмному тексті О. Шапіро, вважає, що ніколи не треба підробляти під "чоловіче перо" і "дійсно цінним внеском може бути тільки те, що я говорю від імені жінки" (цит. за [4, с. 20]).

Отже, боротьба, протистояння, повне заперечення або, навпаки, повне, беззастережне визнання цього культурного феномена - "жіноча література "? Необхідно зауважити, що в ситуації, що культурі слова" жіноча "і" чоловіче "є не лише біологічне визначення, а й оцінна категорія. Говорячи про недоліки або достоїнства жіночої літератури. її завжди порівнюють з найкращими зразками так званої чоловічої літератури. Норма, точка відліку - чоловік, чоловіче перо, чоловічий погляд. На думку Р. Барта, зі словами "світ жінки" слово "чоловік" нерозлучно. "Він подібний до обрію, горизонту,

верховної влади, яка одночасно і визначає, і містить у собі статус жінки ... Чоловік завжди поруч, він цілком обіймає цей жіночий світ, він - джерело його існування "[5, с. 65, 66]. Ми бачимо, що проблема визначення жіночої творчості, зокрема літературної, не нова.

У всі часи право жінки на місце в мистецтві і її художня дієздатність обговорювалися і критикувалися з різних позицій і точок зору. Дискусія майже ніколи не вщухала, виняток - час існування СРСР, коли участь у феміністському русі було кримінально карним, а використання слова "література" з прикметником "жіноча 'сприймалося негативно, було іронічним ярликом, і письменницю, поетесу (слова, що звучали образливо; рекомендувалося використовувати слова чоловічого роду: письменник, поет) розглядали лише як одного із солдатів армії літераторів. У сьогоднішній Росії ми знову стаємо свідками полеміки, головна тема якої - наявність поняття "жіноча література". Треба відразу зазначити, що піднімаються нині питання більш глибокі й по-іншому аргументовані, оскільки існує не тільки великий матеріал для вивчення (проза, поезія, мемуаристика, есеїстика, створені численними письменницями), але стали надбанням широкого кола науковців і результати досліджень в галузі психології, антропології, лінгвістики, що дозволяють робити обгрунтовані висновки і висновки.

Демократизація і плюралізація громадських підходів до різних явищ, які відбувалися в 70-90-і роки в багатьох країнах світу, створили умови для подолання однобічності у вивченні такого поняття, як фемінізм, і пов'язаних з ним питань, теорій, проблем. До речі, цьому, особливо в сфері літератури і мистецтва, сприяв постмодернізм, естетика та ідеологія якого базувалися на діалозі і зіставленні культурних позицій. Постмодернізм, не приймає ніякого центризму, замикається з фемінізмом у боротьбі проти фаллогоцентрізма. Фемінізм шукає нові шляхи в розумінні проблем взаємодії мови і статі, а в галузі літератури своїм завданням ставить пошук нових можливостей відображення досвіду і навичок жінки.

Під поняттям "жіноча література" ми будемо мати на увазі те, що написано жінкою. Звичайно, не кожна друкарська жінка - феміністка, але кожна письменниця - жінка. Такий підхід дозволить розглядати і твори детективного жанру, і поезію, і фантастику, і "дамський роман", і т.д. Ми не будемо користуватися ієрархією оцінок типу "добре-погано", або розглядати твори тільки одножанровие, або міркувати про творчість з національних або релігійних позицій, а будемо говорити про твори, написаних жінками та відображають їх досвід, звички, погляди, введемо так званий гендерний аспект.

Немає сумніву, що з середини 80-х років на тлі загальнодемократичного руху посилився інтерес до положення і проблем жінок. Почали виникати недержавні організації, товариства, клуби, об'єднання політичного, соціального, культурного і навіть розважального характеру, які намагалися тим чи іншим чином поліпшити становище жінок, надати нові можливості самовираження, захистити їх права (Інформаційний центр Незалежної жіночого форуму. Центр гендерних досліджень Санкт-Петербурга, клуби "Преображення", "Ф-1", "Сестри" та ін.) Були спроби та наукового осмислення процесів, що відбуваються - при наукових та навчальних інститутах (РГТУ, Московський центр гендерних досліджень при Російській академії наук) виникли дослідні центри (Gender and Women Studies), що ставили завдання системного і планомірного вивчення ролі жінки в різних сферах життя російського суспільства, досвіду жіночого і феміністського руху як у країні, так і за кордоном. Деякі наукові видання також стали приділяти більше уваги цій проблематиці: наприклад, журнал "Суспільні науки і сучасність", одним з перших відгукнувшись на цю тенденцію, ввів поняття "фемінізм" у свій лексикон [б].

Торкнувся цей процес і область літератури. У певному сенсі загострення інтересу до феномену жіночої літератури було пов'язане з появою в 70-80-х роках в радянській літературі яскравих і гострих творів, створених жінками, такими письменницями, як Б. Ахмадуліна, Т. Бек, Л. Петрушевська, Л. Разумовская, Т. Смертіна. Т. Толстая, В. Токарева, і що отримали широкий читацький резонанс. Масовість цього явища, а також те, що в творах жінок відчувалися якесь особливе сприйняття і спосіб самовираження, неминуче приводили до думки про необхідність осмислити жіноча творчість як самостійну область літературознавства і критики.

Першою такою спробою в постперебудовний часом стало створення науково-літературного альманаху "Преображення" при однойменному московському жіночому клубі. До редколегії увійшли літературознавці, критики, філософи, письменники, які поставили завдання надати друковану трибуну для аналізу жіночої проблематики в широкому культурному контексті, насамперед у галузі літературної творчості.

Пріоритетними у цьому виданні є наступні питання: чим образи, символи, теми, сюжети і стиль жіночої літератури відрізняються від чоловічої? Яке її ставлення до етнічних проблем, до сепаратизму, до фемінізму? Які практичні підходи феміністичної критики до дослідження жіночої творчості? Завдання таких досліджень полягає в тому, щоб зруйнувати сформовані патріархальні кліше, традиційний спосіб мислення, який домінує в літературі та літературознавстві. В галузі літератури метою феміністичної критики є пошук нових шляхів відображення досвіду і навичок жінки. Частина обсягу альманаху - Що дозволяє говорити про нього, як і про літературному виданні - відведена прозі та поезії.

Через обмеженість обсягу альманаху власне літературній творчості відведено лише невелика кількість сторінок. Тому ще однією спробою привернути увагу до жіночої літератури, а також допомогти письменниць опублікувати свої твори став Міжнародний конкурс на кращий жіночий розповідь, проведений в 1992-1993 роках клубом "Перетворення", журналом "Жовтень" та кафедрою славістики Колумбійського університету Нью-Йорка.

Перші три премії отримали автори, вже знайомі російському читачеві. У пермської письменниці Н. Горланова були видані дві книги, крім того. її оповідання увійшли до збірки жіночої прози "Не пам'ятає зла" (1990), "Чистенька життя" (.1990), "Нові Амазонки" (1991), "Абстіненткі" (1991). У 1996 році новий твір Н. Горланова (спільно з В. Букур) "Роман виховання" було одним з претендентів на отримання Букерівської премії. Тема роману - історія сучасної сім'ї з провінції. Як видно, в основу роману покладено особисті сімейні колізії і ситуації. У другому лауреата - А. Сельянова із Санкт-Петербурга - вийшла збірка "Поклич мене" (1992). Не обійшла увагою літературна фортуна і володарку третя премії - москвичку Е. Каплинский. Відомі постановки її п'єс у театрах і на телебаченні, опубліковані повісті та романи ( "Московський ілюзіон", "Московська історія").

Російським читачам відомі імена Н. Голосовской (книга повістей "Шість телефонних дзвінків"), О. Татаринова (книга оповідань "Вічна вірність", роман "Некурящий Радищев"), М. Палей ( "Відділення пропащих"), Р. Поліщук ( "Кут для бездомного собаки "), М. Урусова (" 24 кадри на секунду "). Конкурс не обмежився тільки присудженням премій, але і завершився випуском збірки кращих оповідань "Чого хоче жінка ...". Таким чином відбувся літературний дебют деяких до того не публікувалися письменниць. Це М. Кір-пічнікова і М. Александрова з Москви, Л. Агеева із Санкт-Петербурга, С. Боїмів з Бостона, Анастасія Волек з Парижа. Крім цього, до збірки увійшли розповіді О. Лобовий, О. Ложкін та Л. Романчук, відмічені спеціальним журі конкурсу за феміністський підхід до розкриття теми. Незважаючи на неминучу непередбачуваність висунутих на конкурс і відібраних до збірки оповідань, можна із задоволенням відзначити, що вони склали досить об'ємну і багатогранну картину жіночої прози відносно манери і стилістики листи, а також вибору сюжетів.

Спробуємо охарактеризувати те, що відбувалося в жіночій літературі Росії за останні два-три роки. Тут можна виділити декілька напрямків, пов'язаних як із загальними культурними тенденціями, так і з процесами, що відбуваються у власне жіночому творчості. Певний вплив зробили і ті зміни у філософії та практиці книговидавництва, які безпосередньо пов'язані з розвитком і становленням в Росії повноцінного книжкового ринку.

Звичайно, варто більш детально зупинитися на особливості духовної атмосфери сьогоднішньої Росії, що визначають контекст літературного життя. У серпні 1991 року сталося те, що одразу ніхто не зміг чітко усвідомити: припинив існування досить значний культурно-історичний феномен, називався "багатонаціональна радянська література". З ним були пов'язані не тільки такі одіозні явища, як цензура, спілки радянських письменників, підконтрольна організація літературного життя, а й деякі якості, які могли приносити і цілком гідні плоди, наприклад недетермінірованность національної проблематикою, взаємопроникнення і діалог різних національних культур - від Прибалтики до Середньої Азії.

Поразка серпневого путчу докорінно змінило політичну і літературну карту колишнього Радянського Союзу. Виникла нова незалежна Росія, яка поставила не тільки питання визначення "кордонів, але й проблеми духовної самоідентифікації, виявлення нової шкали вже національних інтересів і цінностей. Потрібно відзначити, що якщо два-три роки тому цей аспект ще не був в достатній мірі актуалізований суспільною свідомістю, то в даний час він починає активно проявлятися в багатьох сферах духовного життя країни, в тому числі і в розгорнулися дебатах з національної ідеї. І вже зараз можна назвати твори, де цей новий фактор привів до певних творчим результатами і в тій області, яку ми називаємо жіночою літературою.

Я маю на увазі випущений в 1993 році видавництвом "Русло" роман І. Головкіної "Переможені". За жанром його можна віднести до традиційним "товстим" історичних романів-епопей: автор охоплює протяжний відрізок історичного часу (а саме 20 років: з 1917 по 1937 рік). Перед читачем проходить безліч дійових осіб, інтрига складна й насичена драматичними колізіями. Однак при всій традиційності схем твір Головкіної вносить у російську літературу щось нове. Письменниця намагається розглянути історичну ситуацію за вказаний період з точки зору сьогоднішнього людини, дізнався завдяки великій кількості інформації, що обрушилася на наших громадян з часів перебудови, багато правди про ту Росії, "яку ми втратили ". Саме інформованість, подарованого свободою друку, розкутість і деяка" поколіннєва "віддаленість роблять розповідь про долі сімей російських аристократів у Совдепії відрізняються як від прорадянського роману А. Толстого "Ходіння по муках", так і від "антирадянської" епопеї Б. Пастернака "Доктор Живаго".

У певному сенсі роман Головкіної - це російський варіант "Віднесені вітром" М. Мітчелл, наповнений болем і нескінченною любов'ю до Росії. У основі сюжетної лінії - доля трьох жінок, кожній з яких властивий свій характер, індивідуальний темперамент, свій погляд на життя і що відбуваються в ній події. Роман Головкіної ставить завдання не лише донести до читача ще одну правду про російську Голгофі нашого століття, в ньому очевидно прагнення через долі російських людей дати національну трактування історії країни після 1917 року.

Пошуком національної самоідентифікації відзначена і поезія Т. Смертін, у чиїх віршах відчувається прагнення причаститися історії, усвідомити себе невід'ємною і органічною її частиною. Однак історія розуміється поетесою не в традиційному сприйнятті цього слова. Для неї - це історія природи, яку так безпосередньо і повно відчувало людство на ранній стадії свого розвитку, коли між ним і всесвіту не стояли кам'яні, бетонні і скляні перепони цивілізації. Не випадковий інтерес Смертін до давньоруської літератури, до давньослов'янського календарем, де життя людини та людської спільності-сім'ї, роду, племені - символічно об'єднувалася з кругообігом природного життя. Саме в реконструкції таких безпосередніх зв'язків природи і людини бачить поетеса шлях російського національного відродження. Що вийшов в 1992 році поетична збірка "Травник" представляє дивну спробу через художню інтуїцію і поетичне натхнення повернутися до тисячолітнім коріння російської культури.

Однією з домінант, що роблять помітний вплив на які видає літературу, і не тільки жіночу, стало прагнення відновити цілісність вітчизняної словесності у всій її временнбй і просторової протяжності. Останні сім д?? сятілетій російська література була розірвана на кілька практично не стикалися один з одним фрагментів. Існувала офіційна література метрополії, опозицією якої виступали як література еміграції, так і діяльність вітчизняного дисидентства і андеграунду. Сьогодні можна сказати, що цей розрив у значній мірі подолано. Звичайно, не всі гідні твори опубліковані, але сталося більш важливе-практично зникла ворожість між "нами" і "ними", тобто читачами, що вийшли з радянської епохи, і письменниками, що колись відокремленими ідеологічними і державними кордонами. До нас повернулися і багато забуті імена письменниць XIX століття: опубліковані твори А. Ішімовой, Є. Ган, 3. Волконської, Е. Ростопчина, М. Жукової, О. Панаєвим, Н. Хвощінской, С. Соболєвої, М. Цебрикова, М. Крестовському, Л. Авілової, В. Дмитрієвої, О. Шапіро.

Свобода слова і книговидання, яка утвердилась в Росії з 1991 року, дозволила хоча б частково відновити цілісність російської літератури кінця XIX - початку XX століття, повернути читачеві ті твори, які з різних причин були заборонені радянською цензурою. Одним з таких табу був еротизм, що визначав багато чого в культурі Срібного століття. В результаті особливого радянського святенництва мистецтво початку XX століття в радянському книговидавництві поставала в оскопленном, стерилізовані вигляді. Від нього були відсічені такі твори, як романи М. Арцибашева, поезії Ігоря Сєверяніна, еротична графіка К. Сомова та ін

Серед перевиданих в останні роки книг, які відновлюють щирий вигляд Срібного століття. можна згадати серію "Секс-бенкет", що випускається з 1994 московським видавництвом "Містер Ікс". В її рамках видані романи Анни Map та Є. Бакуніної. Для нас вони цікаві тим. що зачіпають особливу область психології, проблему підсвідомого потягу до насолоди і страждання. Роман Анни Map (псевдонім А. Лєншин) "Жінка на хресті" являє собою втілення концепції, яку вона формулювала наступним чином: "Садизм і мазохізм - ось слова, які звучать вульгарно, нагадуючи бездарність двох письменників і тупість лікаря, пустив їх в обіг. Дві сили, найстрашніші сили людського духу, пора називати інакше. І все, що веде до розгадки, поглибленню, тлумачення, з'ясування цих сил, пора також визнати цінним, важливим, конче важливим для нас ... Порок, гріх, ухилення, божевілля ... вимагають для аналізу виняткового розуму і більш гнучкого таланту "[7, с. 7]. У рамках згаданої серії вийшли також повість Л. Зінов'євої-Аннібал "Тридцять три урода" і роман Л. Чарської "вакханка".

Проте, говорячи про повернення російському читачеві жіночої літератури початку століття, особливо хотілося б зупинитися на мемуаристиці. Для класичної belles letters - це, загалом-то, жанр маргінальний, але сьогодні для вітчизняного читача він дуже важливий. Щоб протягнути духовну нитку в наше минуле, потрібно зрозуміти, відчути, як переживали події XIX-XX століть російські жінки. Дуже цікаві їхні думки про сучасність, їхні ідеї, емоції, роздуми, відтінки почуттів. Серед книг такого роду. що з'явилися в Росії в останні роки, слід назвати мемуари жінок і XIX століття (А. Лабзіна, В. Головіна, Е. Сабанєєва. А. Тютчева), і XX (Є. Андрєєва-Бальмонт, Є. Герцик). Ці жіночі записки відобразили особливості жіночого бачення світу і жіночий повсякденний побут, його сприйняття "жіночими" очима і відображення "жіночої" рукою. Виділимо двотомник спогадів І. Одоевцевой "На берегах Неви" та "На берегах Сени ", знайомлять російського читача з маловідомої йому життям і долею російської літературної еміграції. У цьому сенсі дуже цікаві й мемуари знаменитих балерин М. Кшесинська і Н. Тихонової, дочки Льва Толстого Олександри, 3. Шаховський, В. Буніною-Муромцева. Особливу цінність представляють мемуари 3. Гіппіус, сарказм, гострота характеристик і відвертий Антибільшовизм якої робили в минулі роки доступ до її спогадами практично неможливим.

У 1995-1996 роках відбулися ще два помітні події у вітчизняній жіночої мемуаристиці. Вийшли книги спогадів близької подруги І. Буніна письменниці Г. Кузнєцової "Грасскій щоденник" і автобіографічна проза Н. Берберова "Курсив мій". Друга книга особливо цікава для російських читачів і літературознавців, оскільки, входячи в той же літературний коло, що й Одоевцева, Берберова давала зовсім протилежні оцінки. Однак безсумнівним достоїнством спогадів обох письменниць є художність. Як зауважив автор вступної статті до книги "Курсив мій "Е. Вітковський," Берберова не була ні істориком, ні поетом у точному значенні цих слів-вона була і тим і іншим одночасно, і почасти тому, в силу того, що відбулося в її творчості синтезу жанрів, - чимось вищим "[8, с. 21]. Всі ці публікації допомагають долати одномірність вітчизняного літературознавства, відновлювати багатогранну картину розвитку російської літератури XX століття, бачити її і з "берегів Неви", і з "берегів Сени".

Якщо ж звернутися знову до головного руслу жіночої літератури Срібного століття, то серед творів, що повернулися на батьківщину, слід згадати книги Чарської, також оббрехав і віддані анафемі радянської критикою. "Казки блакитний феї", "Записки інститутки", "Записки маленької гімназистки "," Сибирочка "," Княжна Джаваха "," Люда Влассовская "знову з'явилися на полицях наших магазинів і бібліотек. Треба додати, що і дореволюційна критика слова доброго не сказала про книжки Чарської. Це було своєрідною даниною епохи декадансу, коли багато моральні цінності та звичні поняття піддавалися осміянню, заперечення, приниження. Вона була найпопулярніша і улюблена письменниця російських дітей та юнацтва (за опитуваннями бібліотек тих років). Її жанр-казкові повісті, написані на побутовому матеріалі, що особливо цікаво зараз як реалії минулого. Її орієнтир на моральні основи однозначний і не підлягає сумніву: добро, вірність, любов до ближнього, благородство - непорушні цінності, вони завжди перемагають і приносять свої плоди. Причому у повсякденному житті ці якості ще більш необхідні, тому що бути моральним кожен день важче, ніж зробити героїчний вчинок в екстремальній ситуації: адже в такий момент може спрацювати лише темперамент, а не моральні установки. Дореволюційна критика письменницю лаяла, а її книги виходили, їх читали, любили, і не одне покоління російських виросло на книжках Чарської. За радянських же час ми були їх позбавлені.

Переходячи до прози сучасних письменниць, відзначимо, що в даний час ситуація визначається не тільки ідеологічними, політичними або морально-психологічними обставинами, а й наростаючою диверсифікацією літературного та книжкового ринку. Свобода преси і книговидавництва поставила і перед видавцями, і перед письменниками проблему многожанровості і спеціалізації літературної продукції. Сьогодні цілком зрозуміло, що немає якогось узагальненого читача, а є цілком певні групи зі своїми естетичними смаками, стильовими і жанровими уподобаннями, з різними рівнями сприйняття художнього слова. І розуміння цієї ситуації багато в чому визначає поведінку видавців і літераторів.

Відрадно, що багато письменниці, чиї твори з'явилися ще в 80-х роках, зуміли вистояти в складній ситуації початку 90-х і зберегти свою читацьку аудиторію. Наприклад, книги Токарєвої і в останні роки видаються досить часто (видавництва "Локид", "Вагриус"). Регулярно виходять у світ нові твори Л. Васильєвої у видавництві "Атлантида" ( "Кремлівські дружини", "Кремлівські діти "," Казки про кохання "та ін.)

Великі тиражі характерні для книг Н. Медведєвої. Її проза сучасна, поєднує в собі і нові реалії, і нові стильові тенденції. Медведєва прагне запам'ятати досвід сучасної жінки і фактуру сучасної мови. Головною темою всіх її творів є боротьба жінки за свою гідність у світі, де право на це потрібно відвойовувати кожен день в кожній новій ситуації, де б це не відбувалося - в Росії чи Америці (до речі, тут виявляється відміну її поглядів від поглядів і ідей, висловлених в романі "Плач по червоній сукі" петербурзької письменницею І. Петкевич, яка все невлаштованість жіночих доль пов'язує лише з радянською політичною системою). Проза письменниці органічно вписується в основні параметри жіночої літератури. Зміст її роману "Мама, я жулика люблю" представляє дуже звичну для західної літератури сповідь жінки. Це розповідь, який ведеться від імені 14-річної школярки, яка має багатий авантюрний і сексуальний досвід. Роман Медведєвої, яка доходить у своїх інтимних одкровеннях до сороміцьких подробиць, цілком вписується в так звану літературу протесту, хоча при його читанні неминуче виникає проблема чисто естетичного властивості. Захоплення описами фізіологічних сцен - а цим страждає текст Медведєвої-дещо спотворює жанр її твори, зміщуючи його з області інтимного оповідання в бік відвертої порнографії, що знижує "визвольний" пафос роману. У той же час такі книги письменниці, зокрема випущені в 1994-1995 роках Бєлгородським видавництвом "Спалахи" романи "Готель Каліфорнія", "Моя боротьба" і "Любов з алкоголем ", свідчать про певну її еволюції, про спробу, при збереженні енергетики та динаміки мови, більш глибоко осмислити долю жінки. Особливо яскраво ця тенденція проявилася в романі "Любов з алкоголем", де автор порушує проблему відплати, де егоїзм і нестримна свобода героїні призводять її подругу на межу загибелі. І значення цієї втрати вона з жахом усвідомлює лише в самий останній момент. Тому так проникливо й важка заключна сцена роману: "Не вмирай! Ти не можеш! У мене ж нікого немає, - вона випалила це як божевільні, несвідомо зовсім, але абсолютно чітко уявляючи, що у неї залишилася тільки Раєчка, ця дурненька Раїса, яка думає вголос, Речел, над якою вона сміється і яка їй потрібна " [9, с. 208].

"Нова сповідальність" - лейтмотив і книги Д. Асламова "Записки паскудної девчонки". випущеної в 1994 році 80-тисячним тиражем (видавництво "Поліна", Вільнюс). Молода журналістка також прагне вразити російських читачів своєю розповіддю, де велике місце займають одкровення з області інтимного життя і пов'язані з цим гострі сюжети. Книга справила навіть в певному роді скандал, оскільки в ній фігурують деякі відомі діячі. Але, звичайно, справа не тільки у пікантній стороні одкровень "паскудної дівчинки": головний пафос оповідання - в спробі жінки через епатаж емоційно і психологічно ввійти в реалії нової російської життя, затвердити в ній своє право на свободу і своєрідність. Думаю, що такого роду літературу, де відвертість межує з викликом, можна умовно назвати літературно-психологічним авангардизмом, що прагнуть через шок освоїти нові емоційні простору буття.

Важлива властивість книг Медведєвої і Асламова - захопливість, здатність надати тексту певну динаміку і магнетизм, що приковує увагу читача, примушують його уважно і напружено стежити за оповіданням. Раніше цій якості тексту приділялося дуже мало уваги, більше того, вважалося, що це властивість другорядне, поганий, в деякому відношенні навіть шкідливе для серйозної літератури. Однак час змінює погляди, і сьогодні ясно, що уміння привернути увагу читача - одне з важливих умов існування письменника, спосіб утриматися на книжковому ринку. Треба вміти гостро і динамічно побудувати сюжет, ритмічно організувати словесний матеріал, ввести інтригуючі подробиці в тканину оповідання. Саме цим шляхом пішли такі письменниці. як А. Маринина і Д. Трускіновская. Повісті Трускіновской "Помри опівночі", "Коза відпущення", "Коломбіни дозволено все "включені до збірки, випущений видавництвом" Фоліо-Прес "в Санкт-Петербурзі в 1995 році. В основі її творів часто лежить кримінальний сюжет, однак він служить лише приводом для розвитку психологічної гри, авантюрних вчинків персонажів, посилення внутрішнього ритму розповіді. У повісті "Коломбіни дозволено все", яку можна назвати побутовим детективом, вперті жінки вистежують чоловіків, розставляючи їм усілякі пастки і при цьому грають у карнавал життя; але це небезпечна гра, тому що маска Коломбіни може прирости назавжди.

З 1989 року один за одним почали виходити збірки сучасної жіночої прози: "Жіноча логіка" (1989), "Не пам'ятає зла" (1990), "Чистенька життя" (1990), "Нові амазонки" (1991), "Жінка, що вміла літати" (1993), "Glas" очима жінки " (дайджест 1993 року), "Чого хоче жінка ..." (1993). Самі збірники містять у собі оповідання, повісті, вірші, п'єси вже відомих і молодих або маловідомих письменниць (Ю. Немировська. Е. Глинка, Р. Мустонен, Г. Скворцова). У передмові до збірки "Не пам'ятає зла" підкреслено:

«Жіноча проза є - оскільки це світ жінки, відмінний від світу чоловіка. Ми зовсім не мають наміру відхрещуватися від своєї статі, а тим більше вибачатися за його "слабкості". Робити це також безглуздо і безнадійно, як відмовлятися від спадковості, історичної грунту або долі. Свою гідність треба зберігати, хоча б і через приналежність до певного підлозі (а може бути, перш за все саме через неї) »[10, с. З]. Отже, ми бачимо, що це цілий маніфест, в якому відчувається вплив фемінізму, характерне саме для кінця 80-х років. І жіноча проза, можливо, дасть новий стимул розвитку сучасної російської естетики.

Варто звернути увагу на збірку "Дружина, яка вміла літати", виданий на кошти регіонального фонду "Європейський Північ" в 1993 році в Петрозаводську. Він незвичайний за своїм складом: поряд з російськими письменницями з північно-західного регіону в нього включено твори фінських авторів. Однак є ще одна особливість: всі російські автори - з провінції, деякі раніше майже не публікувалися. Тому збірка дає можливість познайомитися з жіночою літературою "малої" Росії, в існування якої, як зазначено у передмові до книги, багато хто не вірив. Серед авторів -- Е. ліщини, В. Тульчина, Св. Пушкіна і ін

У той же час збірка - не просто добірка оповідань, перед укладачами стояли більш широкі завдання. По-перше, на основі опублікованих текстів сформулювати, в чому ж полягають специфічні особливості жіночої літератури, а по-друге, у чому схожість і відмінність сучасних російській і європейської, в даному випадку фінської, парадигм жіночого художнього самовираження. Тому в збірці оповідань є теоретична частина - статті І. Савкін, Е. Маркової і Л. Хухтала. Одна з авторів - Савкіна - таким бачить підхід до аналізу жіночої творчості: "... найцікавіше в жіночій літературі - то. що є тільки в ній і ніде більше: образ жінки, жіночого начала, побачений, осмислений і відтворений самою жінкою. Коли обирається такий підхід до жіночої прози, то стає можливим не тільки поставити в один ряд твори письменниць, несхожих у своїх жанрово-стильових пристрасті, але й розглядати поряд з вітчизняною - прозу перевідну ... "[11, с. 393].

Серед перелічених збірок відзначимо дайджест російської літератури "Очима жінки". Сам дайджест спочатку призначався для зарубіжних читачів і вийшов англійською мовою. Однак успіх був настільки вражаючим, що видавець Н. Перова вирішила повторити його в російському варіанті. У цій збірці жіноча проза і поезія (Св. Василенко, М. Палей, Н. Садур, Н. Іскренко), а також теоретична стаття Ю. Латиніної "В очікуванні Золотого Століття ", де робиться спроба проаналізувати стан та перспективи літератури в Росії в посттоталітарних епоху. Серед творів. що увійшли до збірки, особливо сильне враження справляє оповідання маловідомої петербурзької письменниці Е. Глінки «" Колимський трамвай "середньої тяжкості».

Глінка - письменниця, яка працює в жанрі біографічної прози. Її твори захоплюють і тримають інтерес читача в першу чергу показом вимушено-екстремальних життєвих ситуацій в роки сталінської і радянської диктатури. Документальні розповіді Глінки засновані на важкій особистому досвіді і показують систему радянських таборів зовсім не настільки "романтично", з вірою в перемогу справедливості, як. наприклад, у Є. Гінзбург в "Крутому маршруті ". У 50-і роки обстановка була вже інше, навички накопиченої на війні жорстокості знайшли вихід і в табірному побут. Тема насильства над жінкою особ?? про хвилює письменницю і стає головною в багатьох оповіданнях. Необхідно пояснити, що "Колимські трамвай" - таборовий термін -- покарання жінки або декількох жінок багаторазовим згвалтуванням ув'язненими або живуть на поселенні чоловіками з відома і потурання охоронців і конвою. Публікація її оповідань у журналах викликала великий читацький резонанс, інтерес преси, радіо і телебачення.

Взагалі, останні події на книжковому ринку Росії свідчать про те, що відбувається неухильне підвищення ролі жіночої прози, та й саме ставлення до жіночу літературу істотно змінюється. На відміну від критиків видавці більш точно вловлюють зміна інтересів читацької аудиторії і поза залежністю від своїх особистих поглядів на цю проблему прагнуть задовольнити зростаючий попит на жіночу літературу.

Свідоцтвами зростання інтересу читачів і видавців до жіночої літературі останнім часом стали і "круглий стіл" на тему «Не набрид нам "дамський роман"? », проведений у березні 1996 року у Всеросійській бібліотеці іноземної літератури, і публікація деяких доповідей і виступів на сторінках тижневика "Книжное обозрение" (№ 25 і 28). Одна з причин виникнення такої дискусії - поява на книжковому ринку Росії спеціальних серій, що включають твори російських письменниць. Наприклад, видавництво "Вагриус" запустило у виробництво серію "Подарунок Афродіти", в рамках якої тільки в 1996 році вийшли в світ романи Олени Галецький "Поневіряння легковажною", Галини блакить "Чорна троянда Анастасії "і" Сни Анастасії ", М. Порошиной" Василіса Прекрасна ". Якщо говорити про зміст цих творів, то всі вони, як правило, засновані на міфі про Попелюшку - бідній, нещасній дівчині, яку зустрічає, рятує, робить щасливою добрий, благородний і досить заможний принц. Звичайно, цей бродячий сюжет осучаснюється, знаходить національну психологічну та побутову специфіку: замість Попелюшки - молода службовець (студентка, робітниця), замість принца - новий росіянин. Однак стрижень залишається. В анотації до "Василини Прекрасної" читаємо: "Її герой - Той єдиний, хто зумів розгледіти в ній справжню красу і непересічність ...". Щось подібне і в "Чорній троянді Анастасії": "Сильні чоловічі руки допомагають Анастасії не зламатися, проганяють важкі сни ... Світло нового життя чекає на героїв попереду ...". Оформлення книг і явно комерційна спрямованість цих видань безсумнівно говорять про спробу вітчизняних видавців створити російську версію "дамського роману", близьку до того, що робиться на Заході. але засновану на сучасної російської дійсності.

Видавництво "Вагриус" виявилося не єдиним, хто відчув потребу читача в подібній літературі. На полицях магазинів в 1995 році з'явилися перші романи серії "Любить - не любить", що випускаються Видавничим домом Русанова спільно з фірмою "Контекст". У цій серії вже опубліковані твори Г. Щербакової "Вам і не снилося". Анастасії Крилової "Птахи небесні", А. тюків "Моє спасіння ". Фабула все