Тема приреченості в поезії російського зарубіжжя першої хвилі еміграції

Не випадково статті предпославши два, здавалося б, взаємовиключних епіграфа *. "Світ", про який йде мова у вірші, написаному В. Ходасевич в 1922 році в Берліні, постав перед очима російських художників-емігрантів першої хвилі як щось спочатку приголомшила їх своєю бездуховністю і викликав тугу і обурення, а потім що стало звичним, буденним, "як піджак, заношений до дірок". Але навіть буденне, буденне у людей високої духовної формації не могло не викликати постійного, майже рефлекторного морального дрожу, змушуючи знову і знову звертатися в своїй творчості до теми упокоренні емігрантського життя. Багато хто з тих, хто емігрував під час революції та громадянської війни, зуміли пристосуватися до нових умов життя і навіть знайти в них якесь задоволення. Мова, звичайно, йде про людей не примітивних, а, навпаки, інтелектуально розвинених, але біжать від вульгарності життя різними шляхами. В оповіданні "Великий музикант "Гайт Газданов - творець прозових творів особливого жанру, музичних. виконаних ліричної гармонії, насичених відступами від сюжету в стилі філософських міркувань, які, по суті, є віршами в прозі,-пише про залежність людини від "сильних переконань, які є настільки ж необхідними, як їжа або вода ". Співвітчизники письменника, так само як він, що втратили батьківщину, щоб не зійти з розуму від туги, "вірили ... що є щось туманне і важкодоступна, але безперечне ... і кожен визначав його згідно зі своїми більш-менш розвиненими розумовими здібностями ", будь то релігія, любов, карти, багатство." Це були люди, обдаровані силою пристосування до нових умов життя ", але свідомо витравлюється ті" душевні здібності ", нормальний прояв яких могло перешкодити її безглуздою доцільності. Газданов належав до іншої частини емігрантської інтелігенції, тієї, що має хоч і не залишилося вже ілюзій, проте душевна потреба самовираження була настільки сильна, що туга за батьківщиною і вічна бездуховність житті не притупляються, а постійно загострювали її. Саме ті, кому в силу тонкощі душевної організації найважче було виносити загальну міщанську затхлість, - художники, композитори, поети - створили нетлінні творіння духу, те, що тепер прийнято називати культурою російської еміграції. Про це в алегоричній формі і говорить автор вірша, заголовна рядок якого взята як перший епіграф. Г. Іванов. Уся строфа звучить так:

Мелодія стає квіткою.
Він розпускається і обсипається.
Він робиться вітром і піском,
Що летять на вогонь весняним метеликом,
гілками верби у воду опускається ...

Створити з горя, злиднів, упокоренні життя нетлінні квіти поезії, перетворити тужливої, що роздирає душу "мелодію" в поліфонію життя і любові -- головна місія справжнього таланту! Пушкінські слова "Я жити хочу, щоб мислити і страждати" цілком застосовні до життя і творчості російських поетів-емігрантів. Але якщо Пушкін розумів "страждання" перш за все як потреба морального очищення, то великі поети XX століття відчували його ще й як реальність, від якої не можуть відсторонитися, сховатися. Але "той не поет, Хто з життям звів рахунки": спершу потрібно встигнути розповісти про неї, яка б вона не була. З цієї думки, що належить М. Муравйова ( "аеронавти"), і слід почати аналіз лірики російських поетів першої хвилі еміграції, спробувати простежити, як "перевтілюється мелодія". Написати про муки так. щоб його пожаліли, може, мабуть, кожен освічений і навіть не дуже освічена людина, але наділити свою борошно в такі образи, які будуть приводити в трепет не тільки сучасників, а й людей інших епох, коли самого творця твори вже немає на світі, може тільки великий художник. Загадка мистецтва в тому й полягає, що глядач, слухач, читач, слухаючи творця, мимоволі задається одвічним гамлетівським питанням: "Що він Гекубі? Що йому Гекуба?"

Кожен з російських поетів-вигнанців, починаючи свій "грубий день", "зійшов" "над мачухою російських міст" (так влучно і гірко охрестив В. Ходасевич якому розташувались багатьох емігрантів Берлін, і це визначення застосовне до багатьох інших містах Європи - "Все кам'яне. У кам'яний проліт ..."), день, часто присвячений здобуття хліба насущного і даху над головою, - кожен з них берег в собі ту іскру Божу, яка допомагала йому не зламатися духовно, залишитися особистістю і створити нетлінні рядки,

У вірші Д. Амінадо "Наслідування Беранже" як повноправний герой фігурує "старий фрак" - старий друг, не покидали автора і на батьківщині, і "на берегах Босфору", в Стамбулі, в Парижі, коли "наполегливіше і ближче Розпач підкотилось" і не залишало тужливе очікування того, що "ось-ось доля своєї придавить кришкою". На перший погляд, цей твір звучить ностальгічним спогадом, "старий фрак "- символ того непорушного, що залишилося поетові у вигнанні. Однак тут присутній і другий план - мужня іронія автора, який зумів протиставити суворої дійсності свій поетичний дар.

Нехай нелегкий шлях художника у вигнанні і неясно, де і як він буде закінчено, нехай немає "їжі ... Для втішний мрії", якщо навколо "все висвістано, прособа-чено", але йти вперед все-таки треба: "Ось так і ляскати по бруду, поки не здригнеться серце, схвачено Раптовим тріском жалюзі ", - останнє слово являє собою вже чисто європейське поняття і образ (В. Ходасевич" Ні, не знайду сьогодні їжі я ..."). Є, проте, люди, для яких цей "тріск" вже пролунав, але вони продовжують жити автоматично, за межею відміряного: "шкандибають дружина і чоловік "," у неї мішок, у нього скриню "(В. Ходасевич" Крізь непогожий зимовий деньок ...").

Ця паризька подружня пара нагадує людей похилого віку з картини російського художника минулого століття П. Федотова "З квартири на квартиру". Бідність жене людей від стерпного до поганого, від поганого до нестерпного, від нестерпного до смерті. Безвихідь, туга, беззахисність перед майбутнім - ось з чим немає сил боротися: тільки "мала дитина" може сховатися "з головою під ковдру" "від нічного страху". Але куди "сховатися" дорослим, сильним людям, як не втратити себе, зберегти іскру життя, дар творчості: "Пушкін скаржився про няні. Якщо вила хуртовина:

Нету няньок у вигнанні - Ні любові, ні друга! "(А. Несміливо" З головою під ковдру ...").

Але іноді навіть творча обдарованість, нехай художник і знайшов їй застосування (що бувало вкрай рідко), не дає задоволення. Ліричний герой вірша одного з найтонших і в той же час іронічних ліриків російської еміграції А. Вертинського "Жовтий ангел" постає не артистом, а лише жалюгідною шансоньє "в паризьких балаганах", "втомленим старим клоуном", якому в п'яному угарі ресторану з'явився посланець "доброго неба" -- "жовтий ангел", упрекнувшій його за негідну, безглузду життя і гинуть талант. "Сльози болю і сорому" були забрати з очей артиста, який був змушений займатися поденщиною, а не служити високому мистецтву.

"Клоуном" відчуває себе і ліричний герой іншого поета (Ю. Джанумов "Клоун"). Він - "скоморох, паяц, фігляр и шут" -- мучиться тим, що, викликаючи сміх, сам стає "посміховиськом" і живе, "сміхом проданим давлячись і мучась", забувши "на якийсь час про душу ", про служіння музам. Знаменно слова поета про те, що клоунський грим його героя -" це теж маска Мельпомени ". У такому ж положенні виявився музикант з вірша Ю. Крузенштерн-Петерец із символічною назвою "China doll" ( "Китайська лялечка"). У розпачі від того, що "все одно нічого не зрозуміють", він "тарабанив по клавішах", хоча "кожен помах - зуботичинами". Він ламав інструмент, калічив музику Шопена, пив ром, проклинав життя, тому що "душа-то болела. Боліла по-русски, шалено". На світанку його не стало.

Повернемося до вірша Вертинського: заслужили артисти "жорстоку мова" "жовтого ангела"? В іншому ліричному творі -- "Божевільний шарманщик" - поет говорить про причину непереборне туги, мучить серце вигнанця: "Ми-осіннє листя, нас бурею зірвало. Нас все женуть табуни вітрів ". Ні шляху в примарне" царство весни ", адже такі слова, як" весна "," рай ", лише евфемізми для інших, більш жорстких понять - "в'язниця", "неволя": "І в якій тільки рай нас поженуть тоді?". Причина бездуховності мистецтва полягає саме в тому, що як пташка в неволі не може співати, так і душа людини, позбавленої батьківщини і свободи, все слабкіше відгукується на поклик життя. Однак художник, який зумів усвідомити своє падіння, може подолати його. Горе артиста, відчувши можливість загибелі таланту, воскрешає його душу. Відбувається те, що в античності називали "катарсисом" - очищенням через страждання. І якщо древні випробовували це очищення, просвітлення, переживаючи в театрі страждання разом з героєм високої трагедії, то поети-емігранти повинні були постійно відчувати його в житті, стикаючись щодня з "маленькими" трагедіями і драмами, і, долаючи їх, знаходити в собі сили для справжнього творчості. "Немає долі сладостней - все втратити ", і це не знущання поета над самим собою, а отримання свого справжнього" я ":" ніколи ти до неба не був ближче, Чим тут, статут нудьгувати. Статут дихати. Без сил, без грошей, Без любові, В Парижі ... "(Г. Адамович" За все, за все спасибі. За війну ...").

Найбільш трагічною в еміграції була доля жінки. Колись вона знала добру, хороше життя, батьківську ласку, зустріла перше кохання. Тепер же її участь - торгувати собою, типова участь російської емігрантки. Символ її долі-сережки, багато років переходили з рук в руки, які зберігали перекази про розбої, пограбування, насильства. Тепер же "коливався сережки-підвіски" у вухах емігрантки, "дочки далеких придонських станиць", коли в ресторані вона сидить "серед випробуваних п'яниць", забувши все світле і святе, що зігрівало її душу, не в змозі знайти іншої можливості існування (Н. Туроверов "Сережки"). Те саме їй інша жінка - героїня вірша А. Вертинського "Dancing girl" ( "Дівчина для танців ")." Минулого солодкий дурман "тривав для неї недовго. У колись далекому Китаї, що дав притулок багатьом емігрантам, відбувся" жорстокий обман ", і тепер вона змушена заробляти на життя, танцюючи з іноземцями" п'яний фокстрот "в строкатому угарі нічного шинку.

Ще більш страшна доля у її нинішню землячки, мешканки "містечка Чіфу", де "дівчат російських багато У китайських кублах є "(А. Несміливо" Порожній починаю рядком ..."). Жінка тут - предмет знущань будь-якого відвідувача, який "перегорнемо Її, як книжку, до ранку ", спаюючи дешевим спиртним, травя кокаїном. Вона може лише слати безсилі прокляття тим, кого вважає винними в свою трагедію, і мріяти "піти ... в могилу, на землю", "коли неможливо жити". Але "неможливо жити" в лещатах еміграції, внутрішньої несвободи не тільки жінці з кубла, а й будь-який інший, силоміць відірваною від рідних коренів, від люблячих і коханих. Єдиний дар, який ніхто не сміє відняти у жінки, - мати дитину, - відібраний страхом перед невідомістю, коли "добро і зло" "перемістилися", змішалися в онімілих серце: "Страшно бажати дитини і не посметь. Сину мій, не смій народитися, не думки бути", - це крик відчаю матері, якій "важко, зруйнувавши Бога, Його закликати" (П. Потьомкін "Вона").

"Свинцевий морок" вигнання, "сутінки", де "гинуть друзі, торжествують вороги", де люди "розучилися любити, розучилися прощати ", де" руки твої ні на що не потрібні "і" всім у шинку однакова честь "(Г. Іванов" У тринадцятому році, ще не розуміючи ...", "Холодно ... У сутінках цієї країни ...", "Нічого не повернути. І навіщо повертати ?...", "Якщо б жити ... Тільки б жити ... "- красномовні початкові рядки віршів, що дали їм назви), - ось та атмосфера, в якій існувало більшість емігрантів, навіть якщо комусь із них "повезло" і вона живе у відносному матеріальному достатку.

Отже, туга, розпач, порожнеча - таке життя за кордоном для людини, який усвідомив, що він зовсім не щасливий мандрівник, як було колись, не тимчасовий гість тут, що йому не судилося повернутися на батьківщину. Його обурює бездуховність європейського життя: у тих містах і країнах, де він колись захоплювався творами високого мистецтва і насолоджувався благами цивілізації, поругівая, може бути, стареньку Росію, він тепер бачить щось інше.

Г. Іванов у ліричному циклі "Rayon de rayonne" створив маленьку енциклопедію емігрантського життя. Назва, побудоване на сюрреалістичної гри слів, можна перекласти і як "Луч штучного шовку", і як "Відділ штучних тканин", і все це асоціюється з російським словом "район", тобто місцевість, що виділяється з яких-небудь ознаками, особливостям. Ця назва перегукується з іншим - "Нейлоновий століття". Так назвала французька письменниця Е. Тріоле (дружина Л. Арагона, російська емігрантка першої хвилі, рідна сестра ліричної музи В. Маяковського Лілі Брік) серію романів, створених нею в 1950-і роки, де йдеться про штучні почуттях і штучних душах людей, про бездуховності життя на Заході.

Іванов представляє паризьку життя очима обивателя, "пересічного" француза. Цей "середній" людина бачить замість місяця "сильний капусту ", і тому" нісенітниця мистецтва Вся, наскрізь, видно "йому. Він, будучи, наприклад, кравцем, радіє тому, що зшиті їм" брюки виглядають не гірше Будь-яких звичайних штанів ". Сюрреалістичний зображуючи життя, автор представляє обивателів у вигляді кенгуру або камбали, яка "горілку пила, ром пила. роздягали догола ... милуватися в дзеркала". Герої цього циклу дружно приходять до висновку про те, що живопис - це "розв'язна мазанина", а поезія - "висоти слова", і тому набагато "краще-бекання бараняче. мукання, квакання, кукареку ".

Однак читач з тонким слухом не може не вловити тут авторської іронії: справа в тому, що "район", зображений Івановим, "населяють" та інші особи. Це російські емігранти, сусіди поета. Йому боляче бачити, як все частіше друзі йдуть з життя, нічого не зробивши, не ставши щасливими, нічого не залишивши нащадкам, а "час дурне повзе", його залишається все менше. Поет прощає співвітчизникам дрібні гріхи, бачачи безпросвітність їх життя: "Обідати, спати, хворіти поносом. Трішки красти. - А хто не крав?". І несподіваним здається виникнення поруч із, здавалося б, заземленим чином тіні великого нещасливого предка: "... такий же Гоголь з довгим носом Так довго, страшно помирав ...". Порівняння стає зрозумілим, якщо прислухатися до того заклику, який ласкаво, немов "пташки голосок", постійно волає до кожного "з пекла", і багато хто "йдуть" "добровільно, до терміну", а по суті, "вимирають" "по порядку". Не принесли і не приносять радості жителям "району" навіть спогади про залишеної Росії, вони завжди забарвлені в трагедійні тони: "Петербург незабутній", "пишний будинок графа Зубова", мецената і поета-дилетанта, в якому збиралися колись акмеїстів, "блакитна, овальна кімната" з матовим абажуром, де співав італійський тенор, і прогноз Ахматової:

"Цей вечір ви запам'ятайте", - вся ця картина людського щастя, не оціненого перш і звужена тепер до меж декадентської вітальні, стає символом недосяжною мрії, назавжди похованою під уламками світових катастроф. Люди, "то раніше" розбірливі були ", і не тільки тому, що пили дорогі вина і жили в комфорті, люди тонкої душевної організації "зазнала і попріви-кали", навіть "не посходили з розуму ", але всі вони, на думку автора, моральні мерці, що кружляють" у вальсі загробному На емігрантське балу ".

Такий же бездуховній представляється Європа Н. Оцупу. В одному лише випуску газети, що потрапила в руки ліричного героя, - увесь буденний світ французького обивателя ( "У газетяркою в кожному купі ..."): лікарня, в'язниця, пивні, вокзали," уродская чутливість ", а за всім цим для емігранта лише "порожнеча, Дно якої за поручнями Арки, сходи, мосту". "Європа - кладовище" - ось висновок поета, і ці слова звучать як жорстка констатація факту, продиктована втомою ( "Ахматова мовчить, Цвєтаєва у труні ...").

Елементи сюрреалізму при зображенні європейського життя ми часто знаходимо у поетів, яким вони, здавалося б, ніколи не були притаманні. Такі і Іванов, і Оцуп, і деякі інші. Очевидно, осмислити зміну власного ставлення до раніше звеличувана містах і країнах було можливо, лише нескінченно іронізуючи і поетично спотворюючи знайомі образи, дивлячись на одні риси європейського життя як би в телескоп, на інші - в мікроскоп. Колаж, що виникає при такому баченні, дивний, неправдоподібністю, але саме він створює точне уявлення про емігрантське погляді на стару, д?? брую Європу.

Особливо вдавалося створення подібних картин одному з найяскравіших поетів першої хвилі еміграції Б. Поплавському, творчість якого і будувалося в основному на сюрреалізм - напрямку авангардистського мистецтва XX століття, де відтворення свідомості і особливо підсвідомості людини породжувало химерно спотворені поєднання і зрощення реальних і нереальних предметів. Один з кращих своїх віршів, витримане в дусі сюрреалізму, Поплавський називає майже загадково - "Жалість до Європи". Європа процвітає: "дзвенить сінема", "сади ... повні народу", "в Лондоні ніжні леді "як і раніше ходять у гості, а в магазинах продають троянди. Ліричний герой відчуває себе повною мірою європейцем:" Я європеєць ... я англієць "- вигукує він, мовби переселяючись на мить у кожного з безлічі персонажів," населяють "це поетичний твір.

Однак вигляд Європи, створений поетом, здається дивним, хворобливим буквально з першого рядка. Автор будує її зображення на оксюморона -суміщення несумісного: прапори європейських держав майорять в "жалобі юному", а "безногі люди, сміючись, говорять про війну ", тут" програють "" з гордим чолом ", а йдуть з життя" з усмішкою смертної туги ", під звуки оркестру, що грає "молитву на трубах". Але страх відвідує навіть самих респектабельних людей ( "Вам страшно, скажіть?"), Для яких фрак - символ благополуччя - невід'ємна частина гардеробу. Найтрагічніші герої європейської літератури стали персонажами цього незвичайного твори, проте вони цілком сучасні і європеїзований: "Читає газету Офелія в білому таксі. А Гамлет у трамваї мріє піти на свободу". Принц данський гине зовсім не від зрадницької шпаги Лаерта, а "упав під колеса" в потоці транспорту. Для людей, вимушених жити в такій вишуканій колись, а тепер такий бездушною Європі, змінився самий її "повітря", їх бачення її. Їм, "хворим робочим дуже високого будинку", тепер зрозуміліше "порожні бульвари", "осіння знемога" і "вбивчі зірки". Автор чує плач людей по "минулим рокам", випадково побаченим уві сні. Цілком у дусі сюрреалізму поет говорить про себе і таких, як він: "... ми померли, для себе нічого не дочекавшись", проводячи незриму паралель з усіма поетами, у творах яких живі герої з'являються у вигляді мерців, що горять у пеклі.

Треба зауважити, що слово "ад" часто зустрічається в поезії еміграції. Ліричний герой існує "немов у пекельному колі", він "проклятий на віки віків" і відчуває себе у вигнанні, як у в'язниці: "холод, тьма печерна. Зі стін поточна вода ...". Саме так представляється йому тепер "пекло", існування якого він колись "заперечував" (В. Злобін "Вона пройшла і зникла не поспішаючи ...", "Вночі", "Що це?"). Це слово переходить з вірша у вірш: "промінь сонця", який "золотить" міський краєвид, зникає, наткнувшись на "асфальту розпечений пекло" (Б. Філіппов "І дерево у вікні - серед громад ..."). Дане слово може замінюватися різними евфемізмами, наприклад словом "відчай": "подвійне дно" "відчаю", "відчаю дев'ятий вал" (І. Одоевцева Ти бачиш, як я весело живу ...", "Я не можу пробачити собі ...")," холодне, зле, глухе відчай "(П. Ставр "Дріб джазу"), такими словами, як "безнадійна туга" (І. Кноррінг "Монпарнас"), і, нарешті, цілою фразою: "Що за радість жити на світі ..." (П. Іртель "Вітер в'ється, вітер жене ..."). Горе, туга, кров, смерть, "глуха чорнота" (П. Іртель "У житті двох, де світ був і відрада ...") - цими словами-символами рясніє майже кожне вірш, присвячений життя поета на чужині. Загальний колорит темний, чорний, алегорія існування - "осінь", час в'янення, коли навіть "захоплення", викликаний красою природи, - лише "останній крик отруєного року" (Л. Страховскій "Осінь"). Восени "природа ... не бореться з вогненним роком І в передсмертному захваті горить "(Н. Харкевич" Осінь "). Але і" весна "в емігрантської поезії зовсім не символ оновлення природи і життя. Вона "поспішає" "з злиденним палицею" (С. Прегель "злиденна весна") назустріч "емігрантської втоми ... емігрантської туги" (М. Колосов "У світі мемуарів"). Душа не відгукується на прихід весни, під "блиском відродження" землі може почувся лише "запах тління "(3. Шаховська" Марно синіми туманами ...").

"Надії немає" (А. Величковський "Надії немає і немає визначення ...") - Цей висновок роблять багато, часом дуже сильні люди. Іноді в поетичних текстах збігаються майже буквально цілі рядки: "Ні надій, ні віри більше немає "(Л. Пастернак-Слейтер" Виїзд за кордон "). Це не тільки крик відчаю, а й проста констатація факту." Закінчилася наша епоха " (В. Андрєєв "Серце, ти був щасливим ...")-таке сумне резюме забутий у вигнанні поета. "Пісня російської опозиції" (Странник), що склав емігрант, звучить як голос одинака, хоча слово "опозиція", не маючи в російській мові множини, означає групу людей. "Ніколи не говорити про щастя" - ось табу, яке накладає на себе вигнанець (Б. Поплавський "Вихід з Ялти"). Залишається лише "доживати" "незжитий століття", відчуваючи, "як холоне серце рік за роком" в тужливій очікуванні смерті, яка "покладе останній штрих" на змучене безплідними очікуваннями особа (Е. Таубер "Всі ми якось доживаємо ..."," Грають діти на дворі ...", "Обличчя - слухняна глина ...").

"Людина починається з горя" - ось нова формула життя (А. Ейснер "Насувається осінь. Желтеют кущі ..."), зафіксована в поетичних рядках. Одноманітність і вульгарність життя, безнадія, пустота попереду вбивають волю, послаблюють бажання жити. Найстрашніше час для душевно знедоленого людини - ніч, коли він залишається наодинці із самим собою, коли "у вікна помертвіла Дивляться ліхтарі", коли "молиться І мается Рід людської "(М. Вега" У кого безсоння ..."). Ніч править світом, вона "розгорнула над морем і сушею Чорне прапор перемоги своєї" (Ю. Джа-нумов "Вітер приносить мені запахи ночі ..."), а в цей час" самотня, без сну Душа тужила болем давньої. Молячись ... Щоб ... хуртовина замела в ній І самий слід минулих днів "(Г. Голохвостов" Завірюха "). Адже найстрашніше - це не те, що немає сну, а те, що немає пробудження: "Немає вже більше пробудження Для душі моєї хворої" (Д. Рат-гауз "Рано-вранці ти заснула ..."), і сон, якого так чекають вночі, часто виникає як символ усього життя в еміграції: "півжиття - сон", який отупляє людини, робить душу "подвійний", ділить її навпіл. "Буремний гордості повна" одна її частина, інша перебуває в постійному сні, яка відбирає навіть згадку про повноцінного життя: "прокинулася ... і не пам'ятає сну "(С. Маковський" Півжиття душно-тілесної яви ...").

Але і ранок нового дня не приносить полегшення. У ранній час, коли "по сонних ресторанам. Гасять ламп холодне світло ... І повзе хворим туманом У вікна мокрі світанок "(М. Залеський" Світанок "), щоразу вмирає душа, так і не воскреснувши для нового життя, ніби слово" світанок ", винесене в назву вірша, символізує не початок, а кінець. І так "день ковзає за безглуздим днем" (І. Кнор-ринг "Старий квартал "). Може бути, тому однією з найважливіших тем в поезії в еміграції першої хвилі була тема приреченості, безглуздя життя. Вона звучить майже в усіх ліричних творах поетів-емігрантів. "Страх і скорботу, злидні, розруха" (В. Іванов "Звір їжився з переляку ...") - ось коло, замкнутість якого не в силах розірвати чоловік. Так він змушений жити з дня на день, так живуть всі, і він нічим не виділяється, піддавшись незримому нівелювання. "Світ плоско вирівнюються", "дорівнюють всіх" (В. Іванов "Різні були перш заходи ..."), пройшли часи, коли людина відрізнявся від мільйонів інших "особи неспільним виразом" (Е. Баратинський), в цьому і полягає трагедія справжнього митця.

"зневірений людина", який "збагнув марноту" життя, "перед смертю беззбройний" найбільше шкодує, що його вірші кануть "в бездонність порожнечі" (І. Северянин "У забутті"). "Як спутана пустота" представляється дорога життя іншому поетові -- М. Форштетеру. Не в силах "розірвати ганебної мережі" - "павутиння" туги-його ліричний герой розуміє, що "час свободи уявної "не врятує його від" чорного ... кола "небуття. Він," смертю підступив п'яний ", не може" подолати " "марноту і суєтність і прах" "звіриною життя"; йому залишається останнє - "ціпеніти" і мовчки "битися" "в її пазурах ", а коли і на це не стане сил -" сумно "" тліти ", хоча він давно вже" непосильною платою "заплатив долі "за радісно-летючі миті, за гріх гордині", за щастя і горе бути поетом ( "Як давнину, розмірений і точний ...", "Остання", "Без сил, хворий і Богу непокірний ...").

Трохи вдавалося вистояти у боротьбі за існування. Люди ламалися, ламалися фізично (спивалися, закінчували з собою), ламалися морально, тобто пристосовувалися до умов бездуховного існування, ставали обивателями: багатіли або біднішала - неважливо, але втрачали головне - Божественну душу. Втрата Бога в своїй душі - це найстрашніша біда, яка може статися з людиною; багато хто розумів це і несли свій хрест зі смиренням, завдяки Господа за послані муки: "Хвала Тобі, Господи, що Ти дав, Я прийняв смиренно, - любив і страждав". Однак поет все ж закликає смерть як позбавлення від страждань: "Не солодше чи солодкої надії земної - Прости мене. Господи! - вічний спокій?", розуміючи, що блюзнірстві, так як бажання смерті, хай навіть для самого змученого людини, несумісне з заповідями християнства. Важко засудити зневірений, хворого художника, у віршах якого рефреном звучить слово "смерть": "... смерть так проста, Замкніться ж, очі, стуліть, уста!", "Скоро скажу я з посмішкою синівською: Здрастуй, рідна Смерть! "," І думка одна: померти! ". Він розуміє неспроможність своєї позиції, знає, що слід "страждати і любити ... до кінця, і знати, що за подвиг не буде вінця" (Д. Мережковський "Схиляється сонце, кінчається шлях ...", "П'ята", "Іноді буває так нудно ..."), але, на жаль, не кожен здатний на вічний подвиг. Страшно зневірився, коли не вимолити в бога самої малість - "кохання", справедливість, потрібен ще й "покинутий будинок", і "луна", і "рожевий кущ", і багато іншого, але все це укладається в перше бажання - набуття "любові". І поет розуміє, "як беззахисний, загалом, людина", як немічний. Страшні слова: "Кинь, Не надійся", звернені до "сліпому, каліки", але немає сил, "щоб піти, така втома" (А. Штейгер "По суті, так трохи ...", "... На ранок сад вже тонув у снігу ..."," Невже навіки нарізно ?..", "Вересень").

Один з нечзбежних мотивів поезії зневірених душ - душевна хвороба. Обстановка масового психозу (будь то і сталінської Росії чи в еміграції) -- ось фон багатьох ліричних творів. У них присутні "псіхофабрікі" (Странник "Пісня російської опозиції"), "спеціальні психлікарні "(М. Воробйов" СПБ "), де" божевільні люди кричать ", а байдужі психіатри роблять вбивчі ув'язнення:" Ці російські - просто одне кара "(Ю. Одарченко" У перетопленим залах лікарні ..."). Проте не слід забувати, що душевна хвороба як симптом морального здоров'я - стара і постійна тема російської літератури. Досить згадати героя чеховської "Палати № б" або булгаковського Майстра. Саме те "божевілля", яке охопило ліричних героїв російських поетів-емігрантів, стане згодом ступенем в їх нове життя, де чекає звільнення від нічних і денних кошмарів, де світло істини осяє їх змучені душі,

Однак частіше слова "правда" і "правда" - "Божественний дієслово" (Пушкін) поета - стають для емігрантів синонімами таких слів, як "втрачені надії", бо спрага пізнання робить поета нс багатшими, а біднішими. Ліричний герой Д. кленівського, згадуючи прожиті роки, "вийшов до істини простий" і гіркою: "... серце на могильних плитах Чи не написало нічого". Не нова думка для емігранта, але висновок, який вінчає кінець вірша, символічний: поет став "одною істиною багатшими. Одною радістю біднішими" ( "Я думав досі, що наша ...").

Щоб зруйнувати "нестерпний" "ритуал" життя, що йде строго за календарем, і перетасувати убогий "беззмінних істин каталог ", поет вигадує" дивний ... світ ", який раптом так виявиться" чарівної ширмою ", і вона" вбереже ... від брехні нічний, від правди дня "(В. Дукельський" Не брешуть календарі: без сну ..."). Цією "ширмою" може стати навіть спогад. І поетичні образи, що виникають у ліриці різних поетів, як уже говорилося вище, часто ніби переходять з вірша у вірш, особливо якщо вони пов'язані з враженнями дитинства, спільними для багатьох авторів. "Крутиться, крутиться куля блакитний ...", - пронизливо звучить" вкрадений "Шарманкою старий мотив (П. Ставр "крутиться, крутиться куля блакитний ..."). "Крутится повільно шар голубой ...", - виводить знайому мелодію "захриплий орган" (С. Прегель "Шарманка"), але "нікуди кульці, ніде впасти" (Ставши-рів), і "клацає парасольки чорна пащу "(Прегель), завершуючи маленький спектакль, боляче що нагадав дитинство. Однак образ знайомого музичного інструменту-переносного механічного органу - • і пов'язаного з ним незмінно жебрака шарманщика супроводжує поетів-емігрантів, що живуть в різних країнах і містах, і "хрипить шарманка" (А. Ейснер "Неділя"), знову і знову нагадуючи про дорогі втрати.

"В ланцюгах своєї туги, в жалобі за колишню" мляво тече емігрантська "життя-вигнання", змушуючи, проте, робити глобальні висновки: "... Земля, ти теж у світі полонянка". І "ні кінця безглуздої орбіті" життя планети і життя людини (І. Британ "Колода старих карт, знайома до муки ...", "У полях вигнання горить моя звезда ..."," Ще, ще там стрілка пересунеться ..."). безглузда і короткий шлях емігранта. "Мертвонароджені мрії" (Е. Чегрінцева "стискають всі упорней тьма ..."), і перш за все мрія про Росію, -- початок і кінець усякого бажання і почуття - відходять все далі: "Коли ми в Росію повернемося ... Пішки по розмитим дорогах, в стоградусние холоду. Без всяких коней і тріумфів ... пішки ... добреду ... "(Г. Адамович" Коли ми в Росію повернемося ... о, Гамлет східний, коли ?.."). Але на "важких котурнах мрії" (Е. Рубісова "Передмова") далеко не втечеш: "лікарня ... в бреду", "коли славний", "тонкі свічки в морозному і сплячому Кремлі", "злиденний прапор", який "трибарвним ганьбою полощеться" над переможеними, і в кінці "два мідних монети на віки" (Адамович). - Ось у коротких словах вся залишилася життя, [Зауважимо, що відчуття безнадії і передчуття близького кінця викликає у багатьох поетів бажання замінити слово "смерть" евфемізмом який взято ними із старовинного російського обряду, коли рідна людина, а якщо його вже немає поруч, то "перехожий ... два мідяки на очі ... покладе" (А. Штейгер "Тільки ранок любові не забудь ...")] У маленькому віршованому шедеврі Адамовича відбилося все те, що хвилювало і мучило найкращі уми російської еміграції, коли кожен ставав філософом - європейським Гамлетом на російський манер: "О, Гамлет східний ...". Цей своєрідний оксюморон точно визначає склад психології та філософії російського емігранта.

Людина живе, постійно усвідомлюючи, що "половина життя обвуглені, А друга-чорніші сурми" (О. Бакуніна "Згадую покрив глазетовий ..."), відчуваючи себе "над щілиною вузькою і сирої. Над загибеллю невідворотною "(Е. Таубер" Грають діти на дворі ...") і знаючи про те, що моральних "калік так багато" (Е. Чегрінцева "Сніг падає, і не ламає ноги ..."). Він рухається по життю лише для того, щоб стати в підсумку "труною і простим і чорним Серед повапленних трун" (І. Голенищев-Кутузов "Реквієм"). Потрібно "законопатити" "щілинки. Щоб не бачити неба і місяця" (М. Вега "Хранителька химер"), але й це не допомагає втекти від життя, від самого себе: "жах звичний, нічний нетопир "," pavor nocturnus "(нічний жах, острах темряви) оселився в душі, людина немов йде (у сні чи наяву?) по "стічних трубах", і це - "все, що залишилося" йому до кінця днів (Б. Нарцисів "Pavor nocturnus", "Сон про трубі ")." Нету ласки, ні сліз, ні прощення "(Н. Харкевич" Осінь ") - самого головного, чим жив на землі людина.

Отже, місія поета - розповідати, розповісти світу про безсоння, тузі, самотнім честве, убозтві життя у вигнанні, про сльози: "... Тут занадто багато сліз, В шаленому і нещасний світі цьому. Тут круглий рік стоградусний мороз ... "(А. Штейгер" Не до віршів ... Тут занадто багато сліз ..."). Це відчуття душевного холоду присутній практично у всіх творах поетів-емігрантів ("... в стоградусние холоду "-- Адамович; "в ... холоді дивною свободи" - Г. Іванов "Всі незмінно і все змінилося ..."). Людина живе, все життя відчуваючи, що це його "останні ночі, передсмертні дні" (С. Луцький "Шахи"). Існування можливо лише "з тугою своєю разом "(Л. Кельберін" Вісім днів, майже без перерви ..."). Треба привчитися не жити, а "бути тільки шпигунами життя" (Б. Новосадом "Як тяжке й зріти і усвідомлювати ..."), коли" душа як гість у чужій квартирі "(М. Чехонін" Глобтроттер "-- скиталец).

Навіть мистецтво не зігрівует душу. Музика, вижену на мить морок життя, викликавши зухвалий думка про те, що "не буде солодшим миті", зникає, і дійсність грубо вривається в забуття: даремно "розпустити серце, як палітра", останній акорд викликає лише "скрегіт зубів" і "прокляття" (Ю. Крузенштерн-Петерец "Музика"), тому що "розвівається відгомін катастрофи" навіть "у найсолодшої музиці хвилин "(Ю. Мандельштам" Як несподівані ч рідкісні ..."). Попереду порожнеча, "виходу немає" (К. Померанцев "Що, якщо все, о. Всі без винятку ...") - то стан душі, який відчував ще Блок (" Ніч. Вулиця. Ліхтар. Аптека ..."). "Без будь-веселощі" (Ю. Мандельштам "Все те ж - люди, імена та особи ...")," убоге щастя "в" світі розважливою нудьги " (В. Гальському "Елегія") штовхають емігранта часом до страшних, безбожним думкам про зведення останніх рахунків з життям, до холодного питання: "Скажіть, це дуже боляче? .." (М. Воробйов "Я ніколи не вмирав ...").

Можливо, для того, щоб спробувати це передати, потрібні не вірші, а проза: "Тут повинен прозою говорити серйозно Той, хто наважився назвати себе поетом "(А. Штейгер" Не до віршів ... Тут занадто багато сліз "). Це зовсім не філологічний питання - це питання філософське: чи сумісні висока поезія і проза життя? Найкраще на нього відповіли ті, хто грубі мотиви ганебною прози звернули в "мелодію" вірша, яка завжди "стає квіткою".

Література

Цитати в статті наводяться за "Ми жили тоді на планеті інший ...". Антологія поезії російського зарубіжжя. Кн. 1-3. М., 1994-1995.