Болем любові

Ця повість називається як послання, яким на день всіх закоханих подається знак визнання в любові - сердечко на листівці. Але в назві повісті це знак любові і печалі: "Вlue Vаlentine". Це історія одного кохання, що стала сумним посланням до всіх, хто його коли-небудь прочитає. Саме так: "коли-небудь", а не зараз. Вона стала літературою вже сьогодні, але була написана, по-моєму, з таким дуже чесним і точним відчуттям часу. Воно, наш час, більше не приймає сигналів про лихо. Чи то це больовий шок, який одного разу пройде. Чи то вища стадія гуманізму: тотальне звільнення від всіх страждань роду людського за допомогою знеболюючих засобів. Такий собі цивілізований спосіб, по суті, духовного самогубства. Хворе товариство споживачів нічого не хоче знати про своїх же хворобах, не бажає відчувати ні чужої, ні власної болю - просто лікується від неприємних відчуттів більш приємними.

Але біль - це отримане тільки такою ціною, саме проникливе знання про життя. Знання завжди відкривається кому-то одному, а воно ніколи не зникне безслідно тому, що вже відкриває щось дуже багатьом. Це, по-моєму, інстинкт до порятунку; незнання так чи інакше губить, а знання так чи інакше рятує, при цьому начебто ефемерне "знання про життя" видобувається спочатку сліпими, уберігаючи-то потім усіх зрячих. Для свого виживання людина може знищувати собі подібних, підкоряючись почуття ненависті як інстинкту. Але також, щоб вижити, рятує собі подібного, вже підкоряючись як інстинкту любові. Навіть співчуття - це почуття не виховане, а інстинктивне. Кожне почуття, чи то ненависть чи любов, народжується в душі крім волі. Тому життя людини спочатку трагічна, розколота як ніби надвоє. І якщо вона не проходить у боротьбі з іншими, навіть кровно близькими, то стає боротьбою із самим собою.

"Вlue Vаlentine" - це перший серйозний літературний твір про кохання у сьогоднішньому часу, споріднене з усього, що було написано в російській літературі на тему про трагедію нерозуміння людей, що люблять, але без пафосу духовного завдання: історія про двох, написана теж тільки для двох - тим, хто знав і писав, для того, хто прочитає і дізнається.

На мову сучасності перекладено все те, що, здавалося б, старе, як світ. Але все, що можна почути - "Крейцерову сонату "Толстого або" Осінь "Бергмана - перетворюється на доводи, що витягають із такого, чужого досвіду чоловіком і жінкою, захопленими в момент розплати як ніби вже за всі гріхи перед один одним. Захоплений побутом, життям, часом, в яких вони як мушки, застиглі в прозорій смолі.

Він обдарована людина, але зайвий в своєму часі, майже чужій і серед собі подібних - тих, кого міг би назвати "побратимами по перу ", якби ще було це братство. Все, що є головного в житті, - свобода і любов. Але особисте, що будував він на цьому фундаменті, виявилося раптом хитко. Свобода? Вона є, але млява, що дається давно всім і кожному без особистої боротьби за неї. Жити інакше він вже не хоче чи не може: його воля -- це свобода творчості, а благополучне життя - худий непоказний побут, що дає таку свободу. Заробляє на життя по грошам, то є важко, журналістської поденщиною, але з презирством - чи то до грошей, чи то до вульгарно фарисейському ремеслу. Копиться зневіру, якщо і не байдужість до власної долі. Свобода як кисневий коктейль з піни - гордості, снобізму, ідей, ідеалів - лише спінити, тут же видихається. А легше давно не дихається і спраги не тамує. Все це п'єш як воду з-під крана: хочеш пий, а хочеш прийми душ або ванну - хіба що у ванній кімнаті чомусь завжди огидно пити, а на кухні вже якось не по собі вмиватися. Свобода стала позбавленою смаку, то є громадською, на зразок водопровідної води. Особиста духовна потреба в ній як потреба звільнення вгамовується куди ощутімей дозою наркотику. Але нечутливості раптом і тоді наздоганяє ще швидше: воно виявляється дієвий наркотику то один раз, то інший - а народжує іншу болісну хворобливу залежність, як ніби від самого себе. Він джерело своєї ж хвороби. Але зрозуміти це, випробувати сповна майже до безумства примушений лише тоді, коли втрачає любов - не абстрактну, а реальну любов жінки, та й своє до ній почуття.

До цієї риси вони йшли разом, але кожен своїм шляхом, тобто поодинці. Нерозуміння стає самотністю, самотність -- відчуженням, відчуження - зрадою з думкою вже про власну свободу як про свободу від того, що став нелюбом, чужим. Пройти через ті ж самі побут, життя, час до того, щоб врятуватися у своїй катастрофу - це шлях вже для двох. "Вlue Vаlentine" розповідає про цьому шляху, а точніше сказати, веде цим же шляхом свого читача. Герой і провідник - одна особа. Воно як загадка, єдина свідома в повісті, але що відкриває себе легко і просто для тих, хто все прочитає до кінця, а головне - до кінця все зрозуміє. Чи не детективний хід, не маскування, але поданий знак від автора, що звертається до читачеві від самого себе лише в перших рядках: "Цю історію мені розповів один приятель. Звичайна історія. Про ломки. Він розповідав, щоб трохи розвіятися. І ще тому, що думки були дивовижні й навряд чи прийшли б в голову в інших обставинах. Було дуже боляче, він говорив, і він щось роздивився, що звичайно не видно ".

Автора "Вlue Vаlentine" - Олександра Вяльцева - знають хіба що у своєму, вузькому маленькому світі, де одні і ті ж люди ходять по одному і тому ж колі редакцій одних і тих же журналів, газет. Знають в літературному середовищі, що все менше хоч чимось схожа на місце існування -- швидше вже забуття і животіння для більшості. Це камера обскура сучасного суспільства і свого роду ідеальний вакуум для такого послання - з нізвідки в нікуди. У повісті літературна богема стає те персонажем, то декорацією. Автор не пародіює її, відноситься навіть завищена всерйоз, не бачачи під масками самовпевнених снобів маленьких донезмоги людей, які пишуть не "спермою і кров'ю", а з мрією гоголівського Акакія Акакійовича вислужити одного разу хоч щось своє, тим і тепленьке - яку-небудь "шинель". Однак цієї наївної зовнішньої літературністю повість якось природно уберігає від літературщини, тобто від пафосу причетності кожного слова в ній до мистецтва. Так визначається автором лише час дії - впізнається, але не більше того. Це і художнє, і моральне рішення, оскільки весь зміст її читач вправі сприймати як документ. Але екзистенційна тема перетворює "Вlue Vаlentine" в сповідь про події особисто вистражданих, де дійсним виявляється саме безпредметні і позачасове - почуття двох людей - а, отже, далеке від такої, документальної вірогідності, хоч вже зобразити все це як справжнє було б неможливо без граничного реалізму.

Зовні це майже безсюжетний щоденник. Але якщо є подійність зовнішня, з інтригами та сюжетними трюками, то подійність цієї прози у внутрішній напруженості. Притому це не напруга психологічної сутички автора зі своїм власним відображенням - двійником його виявиться не це відображення, а читач. Дія виникає як в прямому ефірі - не дозволяючи відсторонитися. Цьому зближенню все опирається як імплантації чогось чужорідного в такі ж твої органи, ну або до думки про те ж.

Це сповідь, яка вимагає від читача визнання в тому ж: простить і зрозуміє той, хто в тому ж зізнається. Довіра до що відбувається в повісті перевищує ту межу, коли сприйняття т е к с т а залишається все ще відстороненим, наче ізольованим власним життям, та й художньої умовністю. І це найсильніший її ефект у всіх сенсах, але все-таки не художній спочатку, а моральний: абсолютно інтимний щоденник чоловіки - де сховане у відносинах з жінкою довіряється читачеві, однак, залишаючи таємницею все те, що і в житті не робили він чи вона для чужих очей - несподівано вимагає душевного подолання, ніби це чуже, навіть чуже, але що не можеш пробачити як собі самому. Це неприємне читання, тому що чуже в ньому при всій своїй інтимності духовно відчуває себе вільно. У цій повісті читач опиняється сам на сам зі своїм страхом, соромом, болем -- всім, що ховає, в чому не вільний - не отримуючи, проте, ніякого моральної переваги, якщо тільки не уявного. Прийняти думка, що кохання - це біль; потім зізнатися в цьому, як у власному потворності, і відчути її, біль, натомість знаходячи свободу від подвійного життя - і виявляється рівносильним покаяння. Так, напевно, все ж не можна жити, зовсім без лицемірства і цинізму - це як здерти шкіру. Але ні краплі цинізму чи лицемірства немає в цій в повісті. Так можливо все це було н а п и с а т ь.

Стаття Олега Олеговича Павлова