Вплив жінок на становлення дворянської культури XIX століття (По життю і творчості Е. П. Ростопчина) План

I Введення

Актуальність роботи

Мета роботи

Основні завдання

II Короткий нарис життя і творчості графині Євдокії Петрівни Ростопчина

Життя графині Ростопчина

Творчість письменниці

Роман "Щаслива жінка"

Повість "Палаццо Форлі"

Комедія "Повернення Чацького до Москви ..."

III Висновок I Вступ

Справжніх любителів російської словесності не може не тішити, що за останні роки воскрес із небуття ще один пласт несправедливо забутої літератури. Мова йде про твори російських письменниць минулого століття.

Мета моєї роботи - показати роль жінок у становленні дворянської культури. Показати як жінки - письменниці відстоювали свої права своєю літературною діяльністю.

Дана мета визначила основні завдання роботи:   Показати становище російських жінок, які взялися за перо;   Познайомити сучасного читача з творчістю графині Е. П. Ростопчина;   Виявити роль Ростопчина у становленні дворянської культури.

Так званий "жіноче питання" давно привертав увагу російських письменників. Ще наприкінці XVIII століття Н.М. Карамзін у своїй повісті "Бідна Ліза" намалював образ піднесено-прекрасною, морально-чистої дівчини - "поселянкі", наділеної глибокими почуттями. Карамзін одним з перших в російській літературі заявив, що здатність "відчувати" аж ніяк не є привілеєм представниць освічених станів, що "і селянки любити вміють".

многотрудного, часто безрадісною і гірку долю російської жінки присвячували свої твори не тільки великі художники минулого, такі, як О. С. Пушкін, М. Ю. Лермонтов, Н. А. Некрасов, Ф. М. Достоєвський, М. Е. Салтиков-Щедрін, Л. М. Толстой, А. П. Чехов, а й менш відомі письменники - В. Ф. Одоєвський, Н. Ф. Павлов, В. А. Сологуб, А. В. Дружинін, В.А. Слєпцов та багато інших. І в цьому не було нічого дивного. Положення жінок в Росії багато в чому відображало духовний та моральний стан суспільства. Багато прогресивні діячі російської культури неодноразово порушували питання про необхідність рівняння прав чоловіка і жінки, про рівноправну вихованні та освіті. "Тільки докорінне перетворення жіночого виховання, громадських прав жінки і сімейних відносин, - писав революціонер-демократ М. Л. Михайлов, - видається мені порятунком від моральної хиткості, яку, як старечої слабістю, боляче сучасне суспільство".

І все ж, хто, як не самі жінки, з їх загостреним сприйняттям світу, могли краще розповісти про свою долю, про свої почуття та переживання, мріях і прагненнях. Недарма В. Г. Бєлінський відзначав, що "жінка краще, ніж чоловік може зображати жіночі характери, і її жіноче зір завжди помітить і схопить такі тонкі риси, такі невидимі відтінки в характері або становище жінки, які за все різкіше виражають те й інше і яких чоловік ніколи не помітить ".

Про це ж дуже точно сказав у вірші "Жінці" поет М. Ф. Щербина:

Ти серця чуйного прозрінням

Ті правди можеш вгадати,

Яких нам ні роздуму,

Ні довгої життям не дізнатися.

Однак далеко не відразу за російськими жінками, узялися за перо, було визнано право займатися літературною діяльністю. Це, втім, було характерно не тільки для Росії. "Звання письменниці, - писав В. Г. Бєлінський в 1843 році, - поки що контрабанда не у одних нас ... Ніяка друкарська жінка в Європі не уникне вульгарних натяків і назви синього панчохи, яким би не був її талант, так само усіма визнаний. Ніхто там не оскаржує у жінки права висловлюватися друковано і можливість бути обдарованим навіть великим творчим талантом; нікого не ображає і не спокушає видовище друкарській жінки, посміятися над обмеженістю жіночого розуму, більш нібито пристосованим для кухні, дитячої, шиття та в'язання, ніж для думки і творчості ".

Подібний погляд на жінок, які зважилися присвятити себе творчості, дуже довгий час панував і в російському суспільстві. Однак всупереч упередженому до себе відношенню вони все-таки стверджували своє право творити. Це проявлялося в самих різних галузях мистецтва. Ще в середині XVIII ст. прославилася знаменита танцівниця Ксенія Баскакова, наприкінці XVIII - початку XIX століття в усій своїй повноті розкрився талант актриси Параші Ковальової - Жемчугова, балерини Тетяни Шликовой - гранатовий, співачки Е. П. Сандуновой і багатьох інших. Тоді ж перші жіночі імена прикрасили і багато літературні твори, і в першу чергу це торкнулося поезії. Подолавши пануючі упередження, почали друкувати свої вірші талановиті російські поетеси А. П. Буніна, О. А. Волкова. А трохи пізніше З. А. Волконська, Н. С. Теплова, Е. Б. Кульман, А. І. Готовцева, Є. П. Ростопчина і К. К. Павлова. Але прозові твори жінок-літераторів систематично почали з'являтися у пресі лише в середині 1830-х років. Пояснювалося це загальними закономірностями розвитку нашої літератури. У цей час проза стає домінуючим жанром. "Якщо є ідеї часу, то є і форми часу", - писав Бєлінський у 1835-му. І такою формою стають роман і повість, які за словами критика, зручніше "для представлення людини, що розглядається у відношенні до суспільного життя". І проза російських письменниць органічно вписалася в загальний хід розвитку російської літератури.

Найбільш поширеним жанром в 1830-і роки стала так звана "світська повість", що виникла в процесі становлення романтичної прози. Життя світського суспільства, зображення згубного впливу його забобонів на особистість неабиякого героя, залежність приватного життя людини від пануючого укладу суспільного життя знайшли своє втілення в повістях і оповіданнях В. Ф. Одоєвського, О. М. Сомова, А. А. Бестужева (Марлинского) , Н. Ф. Павлова, Н. А. Польового, В. А. Соллогуб, І. І. Панаєва та інших.

В основі світської повісті, як правило, лежала любовно-психологічна драма, конфлікт між "світлом" та героями, що наважився порушити його "закони". Це й визначало багато в чому їх сюжетний розвиток, взаємини персонажів, особливості побудови характерів, а також емоційний тон оповіді.

На відміну від більшості авторів світських повістей російські письменниці, прагнучи надати своїм творам більшу вірогідність і навіть певну "документальність", широко використовували епістолярну форму і дневнік3овие запису. Це дозволяло їм глибше передати внутрішні переживання дійових осіб, щирість і безпосередність їхніх почуттів. Але головною перевагою повістей та оповідань письменниць було те, що в них більш глибоко відбилася боротьба на захист прав жінки, протест проти порядків, які не давали їй можливості брати участь у суспільному житті свого часу. Боротьба за свободу вибору, право на любов, за рівноправ'я в сім'ї - ось основні теми їхніх творів. II Короткий нарис життя і творчості графині Євдокії Петрівни Ростопчина

У театрі світської повісті виступала відома поетеса Е. П. Ростопчина. Євдокія Петрівна народилася 23 грудня 1811 року в Москві в сім'ї Сушкова. У віці шести років залишилася без матері, яка померла після тяжкої хвороби. Батько ж, чиновник, багато роз'їжджає по службових справах, рідко з'являвся вдома. Дівчинка, разом з двома молодшими братами, до самого заміжжя прожила в сім'ї діда і бабки з материнської сторони. Вихована гувернерами Сушкова, володіючи неабиякими здібностями, рано кохалася до читання і швидко оволоділа кількома іноземними мовами, в тому числі, французькою, німецькою, англійською та італійською.

Заняття літературою були традиційними в сім'ї Сушкова: баба поетеси, уроджена М. В. Храповицький, перевела "Втрачений рай" Мільтона; дядько, Микола Васильович Сушков, був досить відомим літератором, а батько, Петро Васильович, писав на дозвіллі непогані вірші. Саме тому захоплення поезією почалося у Євдокії Сушкова ще в дитинстві і, хоча їй вдавалося довго зберігати це захоплення в таємниці, перший публекація її віршів - в альманасі "Північні квіти на 1831" за підписом Д ... .. а ... - сталася коли дівчині не виповнилося й вісімнадцяти років.

У віршах Є. П. Ростопчина сучасники відзначали "енергію почуття", "натхнення", "сумні пориви", живу безпосередність і щирість. Ці риси властиві й її прозі.

Хто не пам'ятав зверненого до неї вірші Лермонтова:

Я знаю - під однією зіркою

Ми з вами були народжені ...

чи не читав "Двох зустрічей" - ліричного оповідання Ростопчина про знайомство і довірчій бесіді з оцінив її дар Пушкіним? Нарешті, вона була дотепна, природна, чарівна, "скрізь - і в скромній бесіді, і в шумному зборах, і в поетичних мріях - скрізь мила, скрізь привабливу".

У Ростопчина склалися складні стосунки з чоловіком, графом Андрієм Федоровичем, сином відомого генерал-губернатора Москви 1812 року, пам'ятного сучасним читачам з "Війни і миру" Л. М. Толстого, ворожість свекрухи загострювала гіркоту існування.

Для нового покоління романтична біографія, дружба з поетами і твори Ростопчина могли бути предметом інтересу, але не живого захоплення. Вона не помітила, що час не тільки тече, але й змінюється. З нього відносило романтичну серпанок, в ньому вже не відчувався солодкий жінку та поетесі шарм поезії. З'явилися нові письменники, виникла натуральна школа. Повсякденна дійсність зруйнувала рамки "ідеального світу" словесності. Поезія "звернулася до прози". "Кутасті", "грубі", "газетні" поезії Некрасова нестерпно дратувала витончений смак поетеси, вихованої на Байрона і Жуковському. Але - необхідно зробити застереження - літературний консерватизм Ростопчина не переходив в естетичну глухоту: вона високо цінувала творчість Гоголя, комедії Островського, "Дитинство" Л. Толстого.

... Обставини сприяють або утрудняють, але всяке творчість має свій власний, внутрішній межа. У ліричних творах тридцятих і сорокових років - "талісманом", "Хай альбомі", "Чернової книзі Пушкіна", "хворобою століття" Ростопчина його досягає. Її знахідки, повторюючись, можуть обернутися кризою.

Віяння часу були сприйняті Ростопчина як виклик; тепер вона не бере компліментів, а піднімає кинуту їй рукавичку. Любовний пояснення змінює дуель.

У першій половині 1850-х років у своєму будинку Ростопчина відкриває "суботи", на які запрошує своїх світських знайомих і письменників різних поколінь і шкіл. Її намір - створення життєдайного оази літератури в московській пустелі, примирення суперечливих літературних і громадських почав під заступництвом привітної господині. Серед її гостей - поет, автор містичної поеми "Таємнича крапля" Ф. М. Глінка, минулого декабрист; близький знайомий Пушкіна, ворожбит не потрібний світський дотепник С. А. Соболевський, "невідомий пописувач всім відомих епіграм"; А. Ф. Вельман, від химерних романтичних повістей і побутових романів; "молоді літератори" - А. Н. Островський, Л. А. Мей, А. Н. Майков. На прийомах у Ростопчина буває Л. Н. Толстой.

Спроба зблизити літераторів різних поколінь була приречена - не було об'єднуючий початок. Сама господиня салону сприймалася скоріше як "пам'ятка" літературної Москви, свідоцтво минулого. У журнальному світі ім'я її починає вимовлятися з підкреслено іронічною інтонацією. На сторінках "Современника" Ростопчина переслідують глузування Панаєва і Некрасова; на що вийшло у світ в 1856 році збори віршів нищівній рецензією відгукнувся Н. Г. Чернишевський. Ростопчина уражається і в своїх естетичних і аристократичних почуттях. Розбір текстів переходить у сатиру "на обличчя".

Одним з небагатьох потіхи був відгук А.В. Дружиніна, постійного повіреного Ростопчина в ці роки. "Навіть у самих незначних віршах графині Ростопчина сміливо проглядає особистість," - зауважував критик у статті "Вірші Є. П. Ростопчина, Я. П. Полонського і І. С. Нікітіна." (1856), висловлюючи впевненість, що "ім'я графині Ростопчина перейде до потомства, як одна зі світлих явищ нашого часу", і укладаючи: "У цю хвилину вона належить до числа обдарований наших поетів".

Цікаво, що Євдокія Петрівна Ростопчина приймає свою "відсталість" від віку не як докір, а як захист і прапор:

Я розійшлася з новим поколінням,

Геть від нього йде дорога моя,

поняттями, душею і переконанням

Належу іншого світу я.

Інших богів я шаную і закликаю

І кажу іншим я мовою;

Я їм чужа, смішна, - я це знаю,

Але не стогну перед їх судом.

... ... ... ... ... ... ... ...

Сном братів і друзів моїх далеко -

Він налаштований, закінчивши свої дні.

Не дивно, жрицею самотньою

Біля вівтаря пустого я стою

( "Моїм критикам" 1956 р.)

У 1851 році, у підмосковному селі Воронова, Ростопчина заповнює своїм ковзаючим "павутинним" почерком сторінки нового роману про світської красуні Марині Ненской, "щасливою жінці, убитої своїм щастям". Героїня вишукана і благородна, ми бачимо гарну жінку в блакитному димковом плаття при світлі високих свічок. Поетичний ідеал жінки, так не схожою на неблаговоспітанних "емансіпанток", що заповнили сторінки сучасних книг, бульвари і вітальні міст і глумящіхся над всіма правилами етичного та естетичного почуття.

"Так, тоді вивчали напам'ять Расіна, Жуковського, Мільвца і Батюшкова. Тодішні жінки не нинішнім чета! Вони мріяли, вони плакали, вони переносилися юним і пристрасним уявою на місце юних і пристрасних героїнь тих застарілих книг; це все, може бути , дуже смішно і дуже сентиментально по-теперішньому, але зате згадайте, що те покоління мрійників дало нам Тетяну, чудову Тетяну Пушкіна, милий, благородний, чарівний тип дівчини тодішнього часу, "- розповідає Ростопчина про юність героїні і згадує власну. І сама Марина, чорнява красуня, природна і романтична, не злегка чи завуальована мадмуазель Додо Сушкова, побачений через скло лорнет пильним поглядом "прекрасних і виразних карих очей" графині Ростопчина. Нескромні читачі з появою роману в журналі "Москвитянин" (1851-1852) стали шукати паралелі в долі автора та її alter ego Марини, і без зусиль знаходили. "... До мене дійшло, що у вищому петербурзькому суспільстві дуже повстають на мій роман, запевняють, що я в ньому описала себе, розповідала своє життя, що в ньому впізнаються відомі особи, і тепер існують у суспільстві, що це цинізм. ... Чи є на світі письменник, кого б не дорікали тим же самим, і не завжди, і не скрізь чи пусті плітки і байдужі розмови світла намагалися зловмисно змішати автора з його героєм, бачити самого творця якого-небудь типу в особі, їм представленому, і в рисах безмовного творіння засуджувати і ображати його творця, мимоволі беззахисного, щоб терпляче зносити особисті на нього нападу? ... Не теж було і з Де Сталь, яку наперед хотіли бачити і в Корінне і в Дельфіни? Чи не теж було і з Байроном ... " - не стримує роздратування Ростопчина. І вона права і не права одночасно - оскільки привід до цих неприємним зближення подала сама.

Звичайно, "Cчастлівая жінка" - не інтимний щоденник графині Ростопчина. Обставини біографії автора і героїні схожі, але не тотожні. Невдале заміжжя Додо Сушкова не фатальна помилка Марини Ненской, обдуреної майстерним удаванням немолодого нареченого. Вибір Євдокії швидше за все можна назвати шлюбом за розрахунком; чоловік був не старше, а молодша і по-своєму, поза сумнівом, любив її. Просто позбавлена романтичної любові, Ростопчина зіткнулася з прозової сімейним життям удвох з навіженим і, здається, не дуже романтичним людиною. Чи не змальований з князя П.А. Мещерського або з А.Н. Карамзіна, син історіографа - їх чутка назвала коханими графині і Борис Ухманскій. Образ Марії скоріше не так автобіографічний, як автопортреті.

"... в книгах її так багато схожого на ліричний щоденник .... Але саме життя, відображена в цих спогадах, схожа на дивний роман ..." - так лаконічно і тонко окреслив життєву канву Ростопчина Владислав Ходасевич в присвяченій їй статті. У цій характеристиці він мимоволі слід самій поетесі, яка писала П.А. Вяземському з приводу останнього видання своїх віршів: "Це листки з потаємне щоденника мого серця, які до цих пір зберігалися під спудом і не показувалися нікому".

Ростопчина була ліричною поетесою "надзвичайно"; її вірші - майже завжди визнання, з точними датами і присвятами, натяками на зрозумілі їй та близьким події. Стираючи межу між своїм життям іїї словесним заломленням, Ростопчина одночасно і додавала відчутність традиційним поетичним формулами, і підкоряла свою біографію умовностей літератури. Це була квінтесенція романтичного бачення.

Проза, поеми, драматургія Ростопчина споріднені її ліриці. Внутрішня близькість до поезії особливо проявилася в "Щасливої жінці" - і в недоліках, і у своєрідності роману. Він вийшов дуже розтягнутим, часто риторичним в відступах і не позбавленим мелодраматичності. Химерне змішання аналітичності і моралістікі, властивої вісімнадцятого століття, і конфліктів світської повісті В.Ф. Одоєвського або В.А. Соллогуб не створювала романну форму, і твір залишалося як би незавершеним. Але "Щаслива жінка" не була і всього лише наслідуванням романтичної повісті. Поетична героїня Ростопчина одночасно жертва і породження не ідеального оточення: світло переслідував її почуття, але і одухотворяє існування Марини. Колізія "Щасливої жінки" виявилася як би (слабким і блідим, звичайно) передбаченням історії Анни Кареніної. Романтична поетика, можливо, несподівано для самої письменниці, порушувалася і бралася під сумнів.

Втім, не цілком романтичним виявився і ідеал письменниці. Образ жінки, що вимагає поклоніння та захисту, представлявся Ростопчина несумісним з формально - юридичної, "непоетічной" і "аморальною" ідеєю емансипації, свободи шлюбу і кохання, якій присвятила свої романи Жорж Санд. Цензура розсудила інакше.

"Він мені здається сумнівним в сенсі моральному і поганим в літературному відношенні" - так характеризує роман цензор Ржевский в листі Погодіну. Видавець повідомляє про думки, своїх і цензора автору. Відповідь Ростопчина на висловлені їй Погодіним зауваження різкий, відступати вона не має наміру: "Я ні слова, ні півслова не зміню", - заявляє письменниця і дорікає видавця "Москвитянин", що той боїться "ультра православних злословних".

Роман читає Л.А. Мей і переконує цензора змінити думку. В архіві Погодіна збереглося лист поета: "Поїхали до Графині і прослухали роман (що закінчується громовим листом). Роман опинився (на мою думку абсолютно удобопропускаемий, на думку Ржевського - пропускати за багатьма винятками. І з дозволу Володимира Івановича).. Що робити? ... в 2-ій годині я у всякому разі буду у Ржевського - хто знає? Ранок вечора мудріший? ... Роман Графині взагалі дуже гарний, місцями чудовий ", - повідомляє Мей видавця.

Претензії цензури були по-своєму логічними. Незаконна любов Марини і Бориса виправдовувалася в очах Ростопчина щирістю їх почуттів, зрадами і холодністю чоловіка Ненской - але вона залишалася зазіханням на святість і непорушність шлюбу .... Письменниця романтизувати і знаходила виправдання пристрасті, але не могла знайти його для законів шлюбу.

Підвів підсумок історії і знайшов слова для оцінки дядько Ростопчина, Н.В. Сушков, літератор третьорядні, але людина з вимогливим естетичним смаком; "Казка як казка, роман як роман. Нема в тому нічого особливо дивного і нічого безсмертного. Що ж? І друзі, і недруги стали чогось дошукуватися в ньому потаємного, Жорж Сандовского , аморального! По-моєму, "Щаслива жінка" коштує всіх майже повістей і романів, які постійно з'являються в журналах, - ні вище, ні нижче їх, тільки хіба благороднішим, благопристойні і слушним. "

Роман не приніс щастя героїні і залишив незадоволеною письменницю. Уява і спогади ведуть романтичну красуню в інший край.

Повість "Палаццо Форлі" написана через рік після "Щасливої жінки" і зовні не схожа на неї. Інтригуючий авантюрний сюжет, а не сповідь організують текст. Любов героїв не драматична, швидше за радісна. Охоронювані провидінням та турботливою письменницею, Піерріна Форлі і Амілія де Монроа благополучно долають всі перешкоди. "Щаслива Жінка" і "Палаццо Форлі" - це дві версії романтичного оповідання. Доля може запропонувати гіркий або світлий жереб - все залежить від випадку і обставин, а Італія - той куточок землі, де обставини сприяють любові. Повітря, наповнений мелодійними наспівами оперних арій; камінь, який зберігає сліди кроків великого Данте; полувоздушная красуня, як би що вийшла з золотистої димки старої венеціанської картини ... це край, з яким пов'язані теплі спогади автора "Палаццо Форлі". Тут, у Римі, навесні 1846 співвітчизники вшановують її поетичний дар лавровим вінком. Тут Ростопчина зустрічається з Гоголем, і, можливо, він говорив про красу і веселою розкутості італійського карнавалу; сцени народного свята в повісті Ростопчина нагадують картини цього веселощів у гоголівському "Римі". В образі Піерріни Форлі вона малювала своє нездійснене щастя, як в Марині Ненской - своє справжнє горе.

"Щаслива жінка" і "Палаццо Форлі" були спробою писати всупереч духу та звичаям часу і в стороні від нього. Їх читали - і не читали, обговорювали - і мовчали. Через 4 роки Ростопчина переходить у літературну атаку на нове століття. Класичний зразок для парафрази "Лиха з розуму" виявиться не утрудняють обрамленням сучасному маскараду ідей та ідолів, що відтіняють пороки нинішніх лжегероев. Фігури Грибоєдова настільки об'ємні, що приховують в собі безліч сучасних лицедіїв і лицемірів. "Геть маски!"

Зла сатира на суспільне життя "Повернення Чацького до Москви ..." не свідчення вірнопідданських симпатій автора. Правда, перу Графині Ростопчина належать, цитовані В. Ходасевич, виразні рядки з листа Погодіну, в якому письменниця висловлює бажання стати "на півгодинки Миколою Павловичем, щоб закликати на обличчя всіх московських лібералів і демократів і уклінно просити їх ... прогулятися за кордон", або наприклад, такий пасаж: "Якщо б нам тепер себе огородити духовно Китайською стіною, заборонити ВСЕ без вилучення книги і журнали, перервати всі стосунки із заходом, ми б ще на багато століть відвернули від себе заразу ...". І все ж позиція Ростопчина далека від офіціозної. Згадаймо про створені в 1830 і 1831 двох віршах, про "Мрії" і "К страждальцям - вигнанцям". Або про "насильно шлюбі". Її неопублікований лист близькому знайомому, літератору Н.В. Путята, відкриває нам істину:

Воронове, 7 липня 1855

Ви мене так потішили вашою припискою, любий брат Микола Васильович, що мені неодмінно хочеться самій вас дякувати. До того ж, і посперечатися з вами не заважає. Але ж один з моїх улюблених звичок, - з таких суперечок я завжди виношу що-небудь корисне і хороше, ніж збагачується пам'ять або моя думка. Ви праві на рахунок мого боярина він не тільки зображує те, що було, як те, що я б хотіла бачити в боярина, і що могло б у нас відродиться, якщо б ми самі про те пораделі. - А щодо аристократії, воля ваша, я за неї горою і впиралася на прикладі в оочую що відбуваються. Хто у Франції тримає себе чесно, тихо, з гідністю, ні жертвуючи ні вірою, ні своїми переконаннями, хто як не один faubourg A. Germain? А в Англії, ці мерзотники торгаші, в чиїх руках управління так сумно, хіба це не воші, не вискочки з торгашів, не кодло адвокатово, тоді як справжня аристократія, старовинні лорди, віддалені від справ ось уже 30 років, і лише іноді показуються -- коли треба принести що-небудь у жертву за добробут цілого краю і твердість конституції? ... Скрізь середні класи псуються і псує все своїм егоїзмом, продажеством, честолюбством дрібним і дріб'язковим, і якщо захід страждає, то від них і за їх милості. Навіть люди здатні між ними швидше стерпно, ніж корисні, тому що пружини їх діяльності не честь і не благородство. - Якщо у нас боярства немає, то саме тому, що не було родове, корінне, незалежне і фундаментальне, а діставалося, як мандарінство, за вищим ласки або примхи, ні за що, ні про що іноді. Дайте спадкових бояр, і ми відродимо загальну думку, цю необхідну пружину в складному машині будь-якого уряду і управління! - Ось якою була моя думка, і до чого хиляться мої вирази звичайно, її не можна було висловити навпростець, - і я похвалила дідів, щоб дати онукам желанье заслужити такі ж похвали. - Втім, ще раз дякую за вашу критику, якій доводиться мені ваше співчуття і вашу увагу до моїх рима, і ви знаєте, що кожне ваше слово цінується і має вагу в очах моїх. Так-с! а що Пуо висловив недавно про необхідність аристократії, про своїх колишніх помилках на цей рахунок? ... - Але я тепер, без будь-яких помилок дружньо тисну вашу руку, прошу вас передати кузині все, що я бажаю їй гарного і думаю про неї чудово, так само мої щирі вітання з дорогою племінницею, - і обох вас прошу не залишати своєю дружбою. Зраджена вам цілком Євдокія Ростопчина "

Висловлені в листі погляди не феноменальні і багато в чому збігаються з поглядами Вяземського і Пушкіна 1830-х років. Звичайно, думка про незалежну від влади аристократії, що обмежує й примиряти абсолютистські домагання монархії і руйнівні прагнення "нижчих класів" в ситуації середини 50-х років була безнадійним анахронізмом. І в реальності вона може втілюватися в ради охоронного спрямування.

Ідеї противника необхідно викривати, краще за все - висміювати: "треба знищувати, спростовувати, а головне, висміювати вміло все шкідливе, зловмисне, шалене і порочне, що з'являється в наших сучасних і інших виданнях ...".

"Повернення Чацького до Москви ..." ібил одним з дослідів такий полемічної сатири. Захищатися і атакувати доводилося в різні боки: не менше, ніж антісословний і антіарістократіческій нігілізм публіцистів "Современника", Ростопчина дратувала ідея слов'янофілів, які "склали нам якусь уявну стародавню Русь, до якої вони хочуть повернути нас, не дивлячись на хід часу і освіти ".

Комедія Ростопчина портретна. В образі Медоточивими поета Елейкіна, спритного в спорі і відверто злісного, коли зачепили його самолюбство, вгадуються слов'янофіли А.С. Хомяков і І.С. Аксаков (обидва писали вірші). Прізвище говорить - елейкость ( "ялин" або "елей" - церковне масло), натяк на підкреслене обрядове православ'я Хомякова, проступає в усіх речах і вчинках співака блаженної старовини.

В образі професора Феологінского виведені не тільки московські історики-західники Т.Н. Грановський, Б.Н. Чичерін і С.М. Соловйов, а й Чернишевський; в прізвища персонажа комедії Феологінскій (від "феологіі" або "теології") приховано натяк на походження Чернишевського, сина священика. Цурмайер - звичайно, пародія на Добролюбова, на той час студента, але вже одного з критиків "Современника", поета. Сестриці - емансіпанкі княжна Зізі і княжна Мілен - можливо, злі жіночі шпильки на адресу зненавидженої Ростопчина "червоної" графині Е.В. Саліас де Турнемір, її суперниці в літературі.

Сатира "на обличчя", "Повернення Чацького до Москви ..." продовжує Грибоєдова; справжні імена персонажів "Лихо з розуму" були добре відомі його перших читачів. У самому Чацького сучасники вгадували Грибоєдова і П.Я. Чаадаєва. І в комедії Ростопчина Чацький - це як би сам автор "Горе від розуму", який повернувся до Москви "після двадцятирічної розлуки". Хронологія точна і не випадкова - в рідні краї приїжджає герой "преддекабрьской" епохи (дія грибоєдовський п'єси Ростопчина відносить до 1825 року) і з подивом бачить, як опошлили нікчемними наслідувачами його заповітні ідеї свободи, просвіти та національної самобутності ... Москва зразка 1850 все та ж - "старіє, Але не змінюється", і проживають в ній всі старі знайомі. Немає лише Репетилова - зате він проглядає у кожній з тих, що оточують героя масок ...

Світ "Повернення ..." самовикривається себе. Інвектив радикалів Цурмайера і Феологінского проти "квасних патріотів" Елейкіна і подружжя Горичев не відмовиш у влучності, як і уколом іншого боку на адресу шанувальників "ідеї" і "прогресу". А уїдлива графиня - онука, обсипається градом глузувань обидва табори, у своїх спостереженнях майже збігаються з самим Чацький.

Але Чацький, за задумом Ростопчина стоїть над сутичкою, що від його проникливого і іронічного погляду не приховується те, чого не можуть побачити інші, засліплені взаємною ненавистю чи заздрістю: частки правди, що містяться в доктринах обох "партій", але доведені їх прихильниками до абсурду. Єдиний союзник Чацького - самотньо сидить в кутку фамусовское вітальні княгиня Цвєткова, яка зі спокійною гідністю тримає себе в чужому їй вульгарному оточенні. Її "квіткове" ім'я - прозорий натяк на саму Ростопчина - згадаємо "білосніжну троянду", з якою порівнюється в "Щасливої жінці" Марина Ненская, або такі рядки:

А я, квітка, в безвісті пустелі

Побачу я ... і думки марні дар,

І сміливий дух, і натхнення жар -

Хто їх зрозуміє? ... У поета промінь святині

Хто розгледить крізь дум неясних пар? ...

( "Останній квітка", 1835 рік)

Салон, відвідати який просить княгиня Чацького ( "Я позову для вас і жінок, освічених і кілька чоловіків, і людей похилого віку поважних") - це, звичайно, салон Ростопчина.

Правда, письменниця не так спокійна і милосердна до суспільства, як її героїня.

Княгиня Цвєткова вітають мандрівника Чацького, графиня Ростопчина пише свою комедію між рядків грибоєдовське тексту, підхоплюючи напівзабуті гостроти автора "Горе від розуму". Так, зневажливе зауваження Чацького про Цурмайере і Поповича "У нас, бувало, У стародавні року, років 25 тому, - В розпорядники журналу Чи не надумали б взяти хлопців" - може бути, відгомін жовчних епіграм Грибоєдова на "дітей" і "студентів" М . А. Дмитрієва та А.І. Писарєва, критиків його комедії.

Слог Ростопчина часто абсолютно грибоєдовський, характери природні та пародії смішні. Правда, п'єса не зовсім влучає в ціль. Помічаючи смішні і слабкі сторони своїх супротивників, письменниця так перебільшує їх, що воює швидше з породженими нею ж карикатурами. До речі, зовсім не Москва всупереч її переконання була розсадником вільнодумства. До реплік і монологів Елейкіна або Горичев або Цурмайера і Попова ні слов'янофільство, ні погляди публіцистів "Современника" звести неможливо - навіть при необхідній поправці на сатиричне перебільшення. Але якщо поглянути на п'єсу Ростопчина як на посміховисько крайнощів або невдалих наслідувань двом течіям російської думки, то за автором не можна не визнати правоти здорового глузду.

"Повернення Чацького до Москви ..." повторив долю "Лиха з розуму": комедія була заборонена до постановки й публікації. Перо цензора відзначило як "неудобопропускаемие" не тільки уїдливі пасажі на адресу урядових чиновників і світського суспільства, а й вірші Елейкіна або захоплені мови княжни Зізі. Негожим визнали навіть висміює автором слова персонажів. Як і "Лихо з розуму", "Повернення Чацького до Москви ..." розійшовся у списках. Він буде опублікований тільки в 1865 році, через 7 років після смерті Євдокії Петрівни Ростопчина. III Висновок

Отже, в роботі розглянуто творчість Євдокії Петрівни Ростопчина - російської письменниці, поетеси, графині, однією з найвідоміших російських поетес другій чверті XIX століття.

Дворянська культура - зразок класичної культури. Вона дала Росії таланти,   без яких неможливо культурний розвиток суспільства.

Але вся духовна культура Росії виросла з культури побуту. На думку філософів, "якщо б наша культура не була організована з точки зору побуту, то наші діячі культури навряд чи могли б творити".

Але говорячи про дворянській культурі, перш за все називають імена чоловіків, відводячи жінку на другий план.

Жінка в культурі - барометр епохи. У XVII-XIX століттях жінка стала організаційним центром культури. Це пов'язано з грамотністю. Жінки стали читати, писати. Так царівна Софія переписувала книги. Княжна Волконська пише лист Бенкендорфу французькою мовою, що означає рівність жінки і державного мужа.

Жінка збирала бібліотеки, займалася вихованням дітей.

На початку XIX століття в Росії організовуються літературні салони, в яких відбувалася величезна духовна робота. Літературний салон - мистецтво інтелектуального діалогу, який будується на грі умов, що зливає просвіта та елітарність. У центрі салону - жінчині. Тобто культура скріплювалися жінкою.

Але не дивлячись на те, що жінка була організаційним центром культури, її дзеркалом, їй постійно доводилося боротися за свої права. До цих пір нам маловідомі імена Н.А. Дурової, Е.А. Ган, М.С. Жукової, Е.В. Саліас де Турнемір, К.К. Павлової, М.А. Віленської, А.П. Суслової, А.В. Корвін-Круковський, Н.Д. Хвощінской, О.А. Намет, А.Р. Крандіевской та ін Це ж стосується і Ростопчина. Досить швидко за нею закріпилася право займатися л?? Літературно діяльністю. Ростопчина прагнула надати своїм творам більшу достовірність. Євдокія Петрівна, як і інші письменниці XIX століття, в своїх творах відбивала боротьбу в захист прав жінки, протест проти порядків, які не давали їй можливості брати участь у суспільному житті свого часу.

Твори Ростопчина не могли змінити не дуже люб'язного їй ходу подій. Вони не стали зразковими створіннями прози і комедіограф, але залишили своєрідний слід в російської словесності. Сповідь закоханої і зболеній героїні, опис картинного і безпосереднього світу старовинного палаццо викличуть співучасть і співчуття, а влучні випади безжальної жіночої руки задовольнить вимогливому смаку читачів і через півтора століття. Знайти відгук в чужому серце через покоління - чи не про те мріяла Євдокія Петрівна Ростопчина і чи не в цьому призначення літератури? Література "Серця чуйного прозрінням ..." (Повісті та оповідання російських письменниць XIX століття), Москва "Радянська Росія", 1991 рік. Михайлов М.Л., Соч.: Т.3, Москва 1958 рік. Бєлінський В.Г., Полн. збори соч .- Т.I, IV, VII Москва, 1954 рік. Туревскій Н.Ф. "М. Ю. Лермонтов у спогадах сучасників", М., 1972 рік. Ростопчина Є.П. Талісман. Вибрана лірика. Драма. Документи, листи, спогади, М., 1987 рік. Сушков С.П. Вісник Європи, 1888 рік, № 5. Ростопчина Є.П. "Щаслива жінка". М., Видавництво "Правда", 1991 рік.