Образ матері в літературі XX століття Зміст

I Актуальність обраної теми.

II Образ матері в літературі 30-40 років XX століття.

2.1. "Документ про тридцять сьомому"

2.1.1. Історія створення повісті.

2.1.2. "Простий маленька людина" Софія Петрівна Ліпатова.

2.1.3. Трагедія матері, яка втратила сина.

2.2. Образ ліричної героїні в поемі А.А. Ахматової "Реквієм".

2.2.1. Час, зображене в поемі.

2.2.2. Особливості жанру.

2.2.3. Три лика ліричної героїні, які мотивують три сюжетні лінії.

2.2.4. Роль глави "Розп'яття" в осягненні трагізму долі і сина, і матері.

III Подібність і відмінність жіночих образів в повісті Л. Чуковською "Софія Петрівна" і в поемі А. Ахматової "Реквієм".

Література. Актуальність обраної теми

Мама ... Саме це слово стає першим у житті дитини. Мама перебуває з кожним з нас з перших днів життя, навчає нас бачити світ, сприймати його в звуках, барвах, образах. Підростаючи, ми часто чекаємо розради саме від мами, вона пошкодує, вона зрозуміє. Ми стаємо дорослими і залишаємо батьківський дім. А мами чекають звістки, вслухався в шарудіння і звуки кроків у двері. І всі наші радості і засмучення, перемоги і поразки переживають разом з нами наші мами. Саме тому образ матері стає одним з головних у літературі. Багато письменників і поети черпають натхнення саме в спогадах про дитинство, про будинок, про матір.

Я вирішила провести порівняльний аналіз образів матері в двох творах: повісті Л. Чуковською "Софія Петрівна" і поемі А. Ахматової "Реквієм". Чому саме ці твори? По-перше, ці твори створені в один час - 30-40 роки XX століття. По-друге, їх автори - жінки, матері, які пережили жах вільного терору. Образ матері в літературі 30-40 років XX століття

Автором повісті "Софія Петрівна", або як її називає автор - "документи на 37-ому", є Чуковська Л.К., дочка відомого К. І. Чуковського. Вона автор спогадів про А. Ахматової та М. Цвєтаєвої, також автор багатьох робіт з теорії і практики редакторського мистецтва російських письменників. Але головною подією у житті та творчості Чуковською стала повість "Софія Петрівна", написана в 1939-1940 роках. Опублікована ця повість в 1988 році. Чому? Труднощі з публікацією виникли перш за все тому, що автор розповідає правду про трагічні події 1937 року. У 1937 році Данило Хармс створив вражаючі хронікальні і провісні рядки:

Із будинку вийшов чоловік ,,,

І з того часу,

І з того часу,

І з тієї пори зник.

Про цю порі - по гарячих слідах подій - була написана повість "Софія Петрівна". Про процес роботи над цією повістю з перших її оцінкою Л. Чуковська розповідала в "Записках про А. Ахматової": "4 лютого 1940".

"Сьогодні у мене великий день. Я читала Ганні Андріївні свої історичні дослідження про Михайлова:" повість про М. Михайлова мною була задумана в 37-му році. Поштовхом для цього задуму стала замітка Герцена під назвою "Убили" - про загибель поета по каторзі.

Я почала збирати матеріал. Але про Михайлова я так і не написала, а написала "Софію Петрівну" - повість про 1937 рік "в пряму" про нього і йде мова.

Я читала будинку і, читаючи, весь час відчувала сором за благістю своєї прози. Читати - їй! Навіщо я це затіяла? Але подітися вже нікуди, я читала.

Першу половину, мені здається, вона слухала з нудьгою. Я зробила перерву, ми попили чайку. Другу половину вона слухала уважно, не відриваючись, і як мені здавалося, з великою увагою. В одному місці, мені здається, вона навіть витерла сльози, але я не була в цьому впевнена, я читала, не підводячи очей. Все це тривало вічність, довга, виявляється, історія! Коли я скінчила, вона сказала: "Це дуже добре, кожне слово, - правда".

О пів на третю ночі я пішла її проводжати. Подорож на цей раз було важким, немов колами пекла ". Я провела її до дверей кімнати. Дякуємо, що ви терпіли, ви все вислухали, - сказала я їй на прощання. Як вам не соромно! Я плакала, а ви кажете - терпляче.

Там же Л. Чуковська згадує, як одного разу запросила до себе друзів і прочитала їм повість. Хтось із присутніх виявився балакучим і розповів зміст повісті ще комусь. Врешті-решт, в НКВС стало відомо, що у Л. Чуковкой є якийсь "документи на 37-ому".

Навіть зараз, після ежовіціни через 30 років, коли я пишу ці рядки, влади не терплять згадки про 37-му. Бояться пам'яті. Це зараз, а що ж було тоді? Злочини ще були свіжі, кров у кабінетах слідчих і в підвалах Великого будинку ще не просохла; кров вимагала слова, катівня мовчання ...

Я до сих пір не осягаю, чому, почувши про моїй повісті, мене відразу ж не заарештували, і не вбили. А почали попереднє розслідування (Ганна Андріївна сказала мені одного разу: "Ви - як склянка, закотивши під лаву під час вибуху в посудній лавці ").

У центрі уваги автора і читача повісті трагічна доля, простого маленької людини - службовець Софії Петрівни Ліпатова, втягнутою божевільною дійсністю в жахливу "череди непорозуміння" і безжально зломленій, розтоптаної.

Автор починає розповідь про цю жінку з опису цілком благополучного моменту в її житті. Після смерті чоловіка Софія Петрівна вступила на курси машинопису. "Треба було неодмінно придбати професію: адже Коля ще не скоро почне заробляти. Закінчивши школу, він повинен у будь-що тримати в інститут,,, Машина давалася Софії Петрівні легко; до того ж вона була набагато грамотніше, ніж ці сучасні панянки. Отримавши вищу кваліфікацію, вона швидко знайшла собі службу в одному з великих ленінградських видавництв ". Софія Петрівна "любила ходити на службу". Співробітники машинописного бюро здавалися милими і добрими людьми. Більше за всіх друкарок в бюро Софії Петрівні подобалася Наташа Фроленко, "скромна некрасива дівчина з довгий-сірим обличчям".

Гідністю Наташі, на думку Софії Петрівни, була її виняткова акуратність: "вона завжди писала без єдиної помилки, поля і червоні рядки виходили у неї дивно елегантно". Наприкінці першого місяця своєї служби Софія Петрівна познайомилася і з директором установи: "директор виявився молодим чоловіком, років 35, не більше, гарного росту, добре поголеним, у доброму сірому костюмі ...". "Вихована молода людина", - вирішила Софія Петрівна, виконавши доручення директора. Але сенсом життя Софії Петрівни став і син Коля. Не шкодуючи своїх сил, вона прагнула створити умови для того, щоб син отримав освіту, став добрим фахівцем, зустрів гарну дівчину, з якою був би щасливий до кінця своїх днів. Ми стаємо свідками перших радощів Софії Петрівни: ось Коля став комсомольцем, ось він закінчив школу, ось поступив в машинобудівний інститут. Ми, читачі, представляємо Колю таким, яким його бачить мати: "а син став красивий: сіроокий, високий, чорнобривий і такий впевнений, спокійний, веселий ... Завжди він якось по-військовому підтягнутий, чістоплотен і бадьорий ... красень собою , здоровань, не п'є і не курить, шанобливий син і чесний комсомолець ".

Великою радістю для матері стала звістка про те, що "відмінників навчання, Миколи Ліпатова та Олександра Фінкельштейна, з якоїсь там розверстку направляють до Свердловська, на" Уралмаш ", майстрами". Софія Петрівна разом з Наталією Фроленко радіють, коли їм до рук потрапляє газета "Правда" з Колиної фотографією і заміткою про те, що Коля вніс раціоналізаторську пропозицію. Сусіди і товариші по службі вітали Софію Петрівну і хвалили Колю. Весь світ здавався матері великим і добрим, бо в ньому був її син.

Але настав 1937 рік. На тлі гасел на кшталт "Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство" в країні, місті і в машинописному бюро починають відбуватися незрозумілі події. Спочатку Софія Петрівна дізнається про арешт доктора кипарисові, товариша по службі її чоловіка, Колін хрещеного батька. Першою реакцією Софії Петрівни була недовіра "лікар не може бути вбивцею", але, тим не менше жінка допускає думку про те, що очевидно доктора Кипарисовий як-то втягнули в контрреволюційну організацію. Потім Софія Петрівна дізнається про арешт директора. І знову недовіра: "Наташа, ви вірите, що Захаров винен у чому-небудь? Та ні, яка нісенітниця".

"Вона не могла підібрати слів, щоб висловити свою впевненість. Захаров - більшовик, їх директор, якого вони бачили щодня, Захаров - шкідник! Це була неможливість, нісенітниця ... Непорозуміння? Але ж він такий відомий партієць, його знали в Смольному і в Москві, його не могли заарештувати помилково. Він не кипарисів який-небудь? " Наташа знаходить пояснення цьому незрозумілому події, і воно здається Софії Петрівні прийнятним: "Захарова спокусив якась жінка". Страшним ударом стає для Софії Петрівни повідомлення Аліка про арешт Коли. Заради сина мати готова зараз же бігти куди-небудь і роз'яснювати це жахливе непорозуміння. Вона готова вмить їхати у Свердловськ і підняти на ноги адвокатів, суддів, прокурорів, слідчих. Вона сподівається, що сталася помилка, що скоро все з'ясується, що Колю відпустять і він постукає у двері квартири, але цього не відбувається. Мати проходить по кіл пекла.

Дізналася я, як опадають особи,

Як з-під вік виглядає страх,

Як клинопису жорсткі сторінки

страждання виводить на щоках.

Як локони з попелястих і чорних

Срібними робляться раптом,

Посмішка в'яне на губах покірних

І в сухорлявої смішки тремтить переляк.

І я молюся не про себе одного,

А про всіх, хто там стояла зі мною,

І в лютий холод, і в липневий спека

Під червоною, що осліпнув стіною, -

Ці рядки з "Реквієму" А. Ахматової як не можна краще характеризують психологічний стан Софії Петрівни, яка поступово починає усвідомлювати глибину трагізму подій, що відбуваються. Вона стоїть в тюремних чергах, намагається потрапити на прийом до слідчого, дізнається, що син перебуває у в'язниці і йому пред'явлено звинувачення, потім їй стає відомо, що сина кудись відправили. Лише потім вона розуміє, що означає формулювання "десять років далеких таборів". Читаючи цю повість, я відчула жах того, що відбувається: мати, прекрасно знаючи свого сина, починає сумніватися в його невинності. До звіту на слова Аліка "про якийсь колосальний шкідництві" вона відповідає: "Але ж Коля зізнався ..." Я вважаю, що головною причиною такої поведінки матері є сліпа довіра тим, хто управляє державою, наївна віра в те, що ці люди керуються тільки моральними законами. Не випадково Л. Чуковська говорила, що повість написана про сліпоту суспільства. Наприкінці повісті ми бачимо іншу мати, прозрілим, усвідомивши, що її ніколи не довести невинність сина, отже, матері нема чого жити. Ми стаємо свідками останньої сцени: мати читає лист сина зі словами страшної правди. Ми розуміємо, що за моральною загибеллю піде фізична смерть матері.

"Це був обряд: рука, сірники, попільничка - обряд прекрасний і сумний", - автором цих слів є Лідія Гінзбург, і відносяться ці слова вже не до Софії Петрівні, героїні повісті Л. Чуковською, а до зовсім іншої, реальної жінці - А. А. Ахматової, яка з 1934-1940 рр.. працювала над поемою "Реквієм", в якій звучить гіркий плач матері. Лідія Гінзбург згадувала, що після арешту сина, Льва Гумільова, А.А. Ахматова "жила як зачарована катівень", пошепки читаючи вірші з "Реквієму". Вона просила запам'ятати їх, а клаптик паперу, на якому вони були записані, відразу спалювала, так як сама чекала арешту. Робота над поемою була закінчена тільки в 1962 році. Удавана НЕ цілісність пояснюється не тільки розірваним в часі написанням, але й різноманітністю ритмів, в художніх цілях використаних Ахматової. Але тема поеми один - доля багатьох матерів Росії, день у день простоювати перед в'язницями в багатогодинних чергах з передачами для дітей, заарештованих носіями режиму. В "Присвята" до поеми Росія постає довгою чергою перед "каторжними норамі" в'язниць з їх осоружний скреготом ключів і важкими кроками охоронців:

Перед цим горем гнуться гори,

Не тече велика ріка,

Але міцні тюремні затвори,

А за ними "каторжні нори"

І смертельна туга.

"Вступ" малює образ смерті, що нависла над бились "під кривавими чобітьми і під шинами чорних Марусь" Руссю. З'являється образ застиглого часу - часу епохи Великого терору. Похмура картина викликає у нас асоціації з Апокаліпсисом і за масштабом загального страждання, і по відчуттю наступили "останніх часів", за якими можлива або смерть, або страшний Суд.

До цих пір викликає суперечки питання про жанр даного твору. Що це: ліричний цикл або поема? Звернемося до композиції. "Реквієм" складається з шести частин: епіграф, замість передмови, присвяти, вступу, основної частини (розділи I - X), епілогу. У результаті роботи, що розтягнулася на чверть століття, відновився традиційний складу романтичної поеми.

На думку дослідника Манна, "вся хитрість конструкції романтичної поеми полягала в самому паралелізм двох ліній -" авторської "і" епічної ".

Ліричний початок в "Реквіємі" проявляється в епіграфі, замість передмови, у вступі і епілозі. Епічний початок - в основній частині. Образ ліричного героя в поемі А. А. Ахматової "Реквієм"

Мені здається переконливою точка зору Н.Л. Лейдерман, який звертає увагу на образ ліричної героїні "Реквієму". По-перше, лірична героїня виступає в ролі автора поеми, який у важкий час перебуває разом з народом там, "де мій народ до нещастя був". По-друге, вона виступає в ролі матері, яка переживає втрату сина, саме про Льва Михайловича Гумільова написала в 1916 р. чинить обряд відспівування. Сигналом плачу є діалог, під час якого автор отримує замовлення - описати це. І жінка, один з мільйонів матерів, чиї сини були кинуті в сталінські катівні, одягається в одяг плакальниці, входить в образ вопленіци.

Я хочу уточнити, що син Анни Андріївни і Миколи Степановича, Лев Миколайович Гумільов, студент історичного факультету ЛТУ, був арештований тричі. Перший раз 22 вересня 1935 як "учасник антирадянської терористичної групи". Цього разу Ахматової вдалося вирвати сина з в'язниці досить швидко: вже в листопаді він був звільнений з-під варти. Другий раз Лев Миколайович був арештований у березні 1938 р. і був засуджений до десяти років табору, пізніше термін скоротили до 5 років. У 1949 р. Льва заарештували в третій раз, засудили до розстрілу, який замінили потім посиланням. Вина Льва Миколайовича жодного разу не була доведена. У 1956 р. і в 1975 р. його повністю реабілітували.

З усього сказаного можна зробити висновок, що лірична героїня "Реквієм" дуже незвичайна, вона має три лика, виступає в трьох образах, які перетікають один одного, а кожна з ролей автора мотивує окрему сюжетну лінію. А тепер звернемося до сюжету. Які ж його особливості?

Н.Л. Лейдерман в роботі "Тягар і велич скорботи" каже, що в "Реквієм" не один, а три сюжетних пласта, вони як би лежать один на одному, і кожен останній просвічує крізь попередній. Перший Сюжет - це сюжет арешту і засудження сина. Тут все сверхреально: арешт - в'язниця - вирок. "Відведення тебе на світанку", 17 місяців кричу ... "," Я побачила верх шапки блакитний ". Другий сюжет - це сюжет материнської причет, плачучи, і він будується відповідно до традицій обрядової поезії. А. Ахматова не пропускає жодної фази похоронного обряду: плач-оповіщення:

"Це було, коли посміхався

Тільки мертвий, спокою рад ";

плач при винесенні:

"відведення тебе на світанку,

За тобою, як на винос, йшла,

У темній світлиці плакали діти,

У божниці свічка оплила.

На губах твоїх холод іконки,

Смертний піт на чолі ... ";

плач при опусканні труни -

"І впало кам'яне слово

На мою ще живу груди ... ",

поминальний плач -

"Знову поминальний наблизився час".

Сцена арешту асоціюється з виносом тіла покійного: "За тобою, як на винос, йшла" - порівняння плакали діти, свічка, холод іконки, піт на чолі. Материнське горе виражається за допомогою образу воя, плачу і за допомогою образу сльози. З'являється образ "під кремлівськими стінами вити". Ці слова народжують історичні асоціації - згадується картина Сурикова "Ранок стрілецької страти". З кінця 20-х і до кінця 30-х років Сталіну лестило порівняння його тоталітарного правління з часами Петра Великого. Найжорстокіше придушення стрілецького бунту асоціювалося з початковим етапом сталінських репресій. У 1935 році вона поїхала в Москву, щоб передати лист стАліку. Для цього потрібно було прийти на десяту годину ранку до кремлівської стіни.

Між "Реквієм" і усною народною творчістю існують близькість. Але у фольклорі образ сльози "горючий", а у Ахматової - "Гарячої сльозою новорічний лід пропалювати". "Гаряча" сльоза Ахматової не стільки гірка, що оплакує, скільки здатна розтопити всі перепони, обпекти жаром серця, відчуттям сьогохвилинного горя.

Існує ще один сюжет "Реквієму" - це сюжет хворобу матері. Ланцюг плачів, що складають канон материнської причет, перетворилася під пером Ахматової у витончений психологічний сюжет - в сповідь - самоаналіз душевного стану матері, що проходить всіма колами пекельних мук втрати свого сина.

Особливості сюжету: сюжет про арешт і засудження сина, сюжет про материнську причет, сюжет про хворобу матері, з-вмирання.

Відновимо основну канву психологічного сюжету. Тема хворобу матері починається відразу за сценою арешту сина, яка закінчується виттям. При побудові 2-ий главки Ахматова використовує прийом, характерний для усної народної творчості - психологічний паралелізм.

Тихо ллється тихий Дон,

Жовтий місяць входить в дім,

Входить в шапці набакир,

Бачить жовтий місяць тінь.

Ця жінка хвора,

Ця жінка одна,

Чоловік в могилі, син у в'язниці,

Помоліться про мене.

Глава III дуже коротка - строфа складається з плутаних фраз, тому що те, що відбувається на стільки жахливо, що свідомість його чіпає, не пускає всередину себе.

За контрастом пам'ять повертається до свого безтурботному минулого.

"Показати б тебе, спадкоємиці,

і мега всіх друзів,

Царськосельській веселою грішниці,

Що станеться з життям ... "

У цій же главку і жалю про втрату що відбувся щастя, і докір собі.

При побудові наступного главки Ахматова використовує прийом антитези.

Сімнадцять місяців кричу,

Кличу тебе додому,

кидались в ноги катові,

Ти син і жах мій.

Всі переплуталося навіки,

І Мені не розібрати

Тепер, хто звір, хто людина,

І довго ль страти чекати.

І тільки пишні квіти,

І дзвін кадильне, і сліди

Кудись в нікуди.

І мені просто в очі дивиться

І скоро загибеллю загрожує

Величезна зірка.

Главку VI коротка, але зовсім інша за настроєм:

Легкі летять тижні,

Що трапилося, не пойму.

Як тобі, синку, до в'язниці

Ночі білі дивилися.

Як вони знову дивляться

яструбиним жарким оком,

І про смерть говорять.

Вона нагадує колискову, яку співає мати, думаючи про сина, який у цей час нудиться в тюрмі.

Главку VII ( "Вирок") - це кульмінація оповіді про долю сина: вирок тут аналог страти. Але на передньому плані реакція не сина, а матері: "І впало кам'яне слово/На мою ще живу груди". Тепер перед матір'ю постає трагічна проблема: як перенести загибель своєї дитини, як пережити те, що той, кому ти дала життя, кого ти на світ в продовження себе, йде з життя раніше? Героїні Ахматової відомий вихід з цього глухого кута:

"Треба пам'ять до кінця вбити,

Треба, щоб душа скам'яніла,

Треба знову навчитися жити ".

Але для неї неприйнятна така плата за існування - плата ціною безпам'ятства, ціною обездушіванія. Такому виживання - без сина, без пам'яті - вона вважає за краще смерть. І відразу ж після вироку звучить материнська благання, звернена до смерті:

Ти все одно прийдеш - навіщо ж не тепер?

Я чекаю тебе - мені дуже важко ...

Я погасила світло і відчинила двері

Тобі, такий простий та пишний.

Прийми для цього який завгодно вигляд,

Ворвісь відправленим снарядом

Іль з гирьки підкрадусь, як досвідчений бандит,

Іль отруїв тифозних чадом.

Іль казочки, придуманої тобою

І всім до нудоти знайомої, -

Щоб я побачила верх шапки блакитний

І блідого від страху кербуда.

Мені все одно тепер.

Главку IX, виявилося б, завершує сюжет хворобу матері: "божевілля крилом душі накрило половину", "манить у чорну долину", в долину смерті, де не буде нічого - автор підкреслює цю думку, використовуючи повтор:

Ні сина страшні очі -

скам'яніле страждання,

Ні день, коли прийшла гроза,

Ні час тюремного побачення,

Ні милу прохолоду рук,

Ні лип схвильовані тіні,

Ні віддалений легкий звук -

Слова останніх потіхи.

Не буде нічого, що підтримувало розум і життя матері, але О.А. Ахматова вводить і X розглянемо яка її роль у поемі.

Це 2-х приватна мініатюра - пряме звернення до євангельської проблематики - є кульмінацією. Поява релігійної образності підготовлена не тільки згадуванням рятівних звернень до молитви, а й усієї атмосферою страждань матері, віддав сина на неминучу, неминучу смерть. Страждання матері асоціюються зі станом Богородиці, Діви Марії; страждання сина з муками Христа, розп'ятого на хресті.

З'являється образ "Небеса розплавилися у вогні". Це знак найбільшої катастрофи, всесвітньо-історичної трагедії, якою є смерть Месії. Мова йде не про майбутнє воскресіння з мертвих, трагедія переживається в земних каторгах - страждання, безнадія відчаю. І слова, вимовлені Христом напередодні своєї людської смерті, цілком земні, звернені до Бога - докір, гірке нарікання про свою самотність, покинутості, безпорадності. Слова ж, сказані матері, - прості слова втіхи, жалю, заклик до заспокоєння через непоправності, незворотності того, що сталося.

У першому чотиривірші в центрі уваги "трикутник" - "Святе сімейство": Бог-батько, Богоматір і Син Людський. У другому чотиривірші з'являється інший "трикутник": Кохана, коханий вчення і любляча мати:

Магдалина билася і ридала,

Учень улюблений кам'янів,

А туди, де мовчки Мати стояла,

Так ніхто глянути й не посмів.

Горе коханої експресивно, наочно - це істерика невтішно горя жінки, горя чоловіки - інтелектуала статично, мовчазно. Що ж до горя матері, то про нього взагалі нічого неможливо сказати. Масштаби її страждань непорівнянні ні з жіночим, ні з чоловічим. Це безмежне і невимовне горе, її втрата непоправна, тому що це її єдиний син й тому, що цей син-Бог, єдиний на всі часи спаситель. "Розп'яття в" Реквіємі "- вселенський вирок нелюдської системи, прирікає мати на безмірні і невтішні страждання, а єдиного їй коханого, сина - на небуття. Подібність і відмінність жіночих образів в повісті Л. Чуковською "Софія Петрівна"   і в поемі А. Ахматової "Реквієм"

Отже, перед нами доробок двох різних авторів. Твори написані в 30-40 роки XX століття і розповідають про страшну трагедію не тільки окремої людини, але і всього народу.

У центрі уваги і Чуковською, і Ахматової жіноча доля матері, яка втратила сина. Я думаю, це не випадково: саме жінка чутливо реагує на зміни, що відбуваються навколо. А між матір'ю та сином існує ще більш тісний зв'язок, розрив якої завдає страшний біль і дитині, і матері. І Чуковська, і Ахматова показують, як з вини дивовижних обставин порушується природний хід життя: син опиняється під загрозою смерті раніше матері, а мати стає пости свідком страждань і загибелі сина, її кровиночки. Після цього мати не може жити в світі, в якому немає сина, тому і героїня повісті, і героїня поеми приречені на смерть фізичну, яка настане незабаром слідом за моральною загибеллю. Автори не малюють картину смерті матері, але, залучаючи нашу увагу до художніх деталей, дають нам можливість зрозуміти глибину потрясіння, що переживається героїнями. Отже, можна говорити про психологізмі і того, і іншого твору. Література Ахматова А.А. "Реквієм" у книзі "Ахматова А. І Цвєтаєва М. Стихотворения. Поеми. Драматургія. Есе", М.: "Олімп", 1997, стор 1957-164. Чуковська Л.К., "Записки про А. Ахматової" том I, 1938-1941, М.: "Нева", 1989 № 6, стор 30-31. Чуковська Л.К. "Софія Петрівна" в ст. "Важкі повісті 30-х років", М.: "Молода гвардія", 1992, стор 485-560. "Література. Великий довідник для школярів і вступників у вузи", М.: "Дрофа", 1998, стор 587-588. "Російська література. Великий довідник для школярів і вступників у вузи", М.: "Дрофа", 1998, стор 1159-1201. Лейдерман Н.Л. "Реквієм", "А. Ахматова в контексті і часу", М.: "Просвещение", 1998, стор 502-504.