Робота над "курсової" була важкою, якщо не сказати, що важкою. Відсутність будь-якого критичного матеріалу зробило свою "не добре" справу. По-цьому я дозволю собі у цій роботі (точніше спробі) ряд зауважень - можливо, безладно, плутаних і можуть спантеличити вас своєю незв'язність. Однак кількість часу, відпущений мені на те, щоб зібратися з думками і сама моя професія захистять мене, сподіваюся, хоча б частково від закидів у хаотичності. Бо як одного разу сказав відомий Йосип Бродський: "Людина моєї професії рідко претендує на систематичність мислення; у гіршому випадку він претендує на систему. Але це в нього, як правило, позикове: від середовища, від суспільного устрою, від занять філософією в ніжному віці. Ніщо не переконує художника у випадковості засобів, якими він користується для досягнення тієї чи іншої - нехай навіть і постійною - цілі, ніж самий творчий процес, процес письменництва. Вірші, за словом Ахматової, дійсно ростуть з сміття; коріння прози - не більш благородні. "

Отже, в путь ... ВСТУП (о жанрі сільської прози в наші дні)

У сучасній російській літературі жанр сільської прози помітно відрізняється від усіх інших жанрів. У чому ж причина такої відмінності? Про це можна говорити винятково довго, але все одно не прийти до остаточного висновку. Це відбувається тому, що рамки цього жанру можуть і не вміщатися в межах опису сільського життя. Під цей жанр можуть підходити і твори, що описують взаємини людей міста і села, і навіть твори, в яких головний герой зовсім не селянин, а за духом і ідеєю, ці твори є не чим іншим, як сільською прозою.

У закордонній літературі дуже мало творів подібного типу. Значно більше їх у нашій країні. Така ситуація пояснюється не тільки особливостями формування держав, регіонів, їх національної та економічної специфікою, але й характером, "портретом" кожного народу, що населяє дану місцевість. У країнах Західної Європи, селянство відігравало незначну роль, а вся народне життя кипіло в містах. У Росії издревле селянство займало саму головну роль в історії. Не по силі влади (навпаки - селяни були самими безправними), а за духом - селянство було і, напевно, до цього дня залишається рушійною силою російської історії. Саме з темних, неосвічених селян вийшли і Стенька Разін, і Омелян Пугачов, і Іван Болотников, саме через селян, точніше з-за кріпосного права, відбувалася та жорстока боротьба, жертвами якої стали і царі, і поети, і частина видатної російської інтелігенції XIX століття. Завдяки цьому твори, що висвітлюють дану тему займають особливе місце в сучасній літературі.

Сучасна сільська проза грає в наші дні велику роль у літературному процесі. Цей жанр у наші дні по праву займає одне з провідних місць за читання і популярності. Сучасного читача хвилюють проблеми, які піднімаються в романах і оповіданнях такого жанру. Це питання моральності, любові до природи, доброго, доброго ставлення до людей і інші проблеми, настільки актуальні в наші дні. Серед письменників сучасності, що писали або пишуть у жанрі сільської прози, провідне місце займають такі письменники, як Віктор Астафьев ( "Цар-риба", "Пастух і пастушка"), Валентин Распутін ( "Живи і пам'ятай", "Прощання з Матьорою") , Василь Шукшин ( "Сільські жителі", "Любавин", "Я прийшов дати вам волю") Борис Єкимов, творчості якого така курсова робота присвячена і багато багато інших. Безсумнівно класиком сучасної російської сільської прози є Василь Шукшин.

Дослідження російського національного характеру, що складалася протягом століть і змін у ньому, пов'язаних з бурхливими змінами ХХ століття, становить сильну сторону творчості не тільки Шукшина, а й інших письменників, зокрема Бориса Екимова. Екимова "НЕ ЛЮБЛЯТЬ" КРИТИКИ (критичні замітки про творчість Бориса Екимова)

Творчість Екимова (як, втім, і інших сучасних письменників) практично не відзначено увагою сучасних літературних критиків, хоча він широко публікує свої твори в таких популярних журналах як "Новий світ", "Нева", "Дружба народів". Його оповідання з'являються на сторінках газет. Однак з того дуже убогого критичного матеріалу, що мені вдалося знайти за творчістю Бориса Екимова мені видався цікавим погляд сучасного літературного критика Андрія Немзера. Його критичні замітки були надруковані в журналі "Дружба народів" у другому номері за 1997 рік. Позиція критика неоднозначна і часом суб'єктивна, мені здається, що вона просто однобоко і розглядає творчість Екимова з одного боку на прикладі лише двох оповідань: "Біля холодний води", "Чікомасов". Наведу кілька уривків з цієї критичної статті, що допомагають все ж таки висвітлити основні достоїнства пера Екимова, уведеного гострим поглядом літературного критика.

"Простий і, здається, всіма, включаючи жорстких ідеологічних антаганістов, всіма улюблений Єкімов не такий простий." Так, досить кілька Єкімовських фраз, щоб відчути природну і благодатний гармонію Божого світу. "Примітно, з жовтим кузовом" газик "районної рибохорони котив від райцентру по замерзлому Дону, шершавого білястому льоду його. Котив і котив,

Не поспіхом, але без зупинок, інший вже годину. (Ж-л "Новий світ" № 199 за рік "Біля холодний води"). Не треба було зупинятися. Багато страшного трапиться в оповіданні "Біля холодний води": рибінспектор, якому потрібно для відмазки від начальства оштрафувати хоч кого, покарає за браконьєрство нещасного божевільного біженця, а той, змінивши вершки на льоду, направить "газик" з добряче набрали в гостях інспектором і шофером у воду, на смерть, вбивство виявиться прологом до можливої катастрофи в далеких горах, де в кривавій усобиць загинула сім'я бідолахи. Чи станеться, ти ужаснешься, а пам'ятати-крізь явлений на власні очі ад-будеш зимовий спокій, мірне рух, неназвану і непримітну красу. Бляклий краєвид, звичайний холод: не було в тій поїздці для майбутніх утоплеників ніякої особливої радості-просто життя. Скінчилася, а ти, все знаючи, по-дурному того життя кінець світу.

В оповіданнях прямо присутні щоденні кошмари сьогоднішньої Росії. Кращий хутірської рибалка Чікомасов (оповідання "Чікомасов") спокусився "пірамідальною" аферою і заразив синів, рідних, односельців. Тепер, коли банки з красивими "руськими" назвами лопнули, він, який мріяв на шалені гроші перетворити рідний хутір-не для себе, для людей, повинен від цих самих людей ховатися на іншому береги протоки. ( "Стояло спекотне літо. Місяць минув, тягнувся інший. Чікомасов все сподівався: може, забудуть. Не забували. Кричали що не день:-датчиком-а-ас! Чікомасі-ї-на! - Чікомасов!") В "Котенко на даху "батько сімейства від непривабливого безгрошів'я ледь не завербувався на чеченську війну. Біженки з Душанбе, які пережили "грабунки, вбивства, сльози, кров", віддають шалой попутниці, що готова продати свою дочку до Америки, ледь не останні гроші-беруть дівчинку в свою розорену сім'ю ( "Продаж"). Гірко, страшно, серце заходиться, кулаки стискаються, а відчаю немає.

І не тільки в тому й справа, що дружина з розповіді про кошеня встигає крикнути (і ти кричиш разом з нею): "Ні-і .. Не поїдеш! Ні! ", - А в душанбінскіх беженок вистачило душі (і грошей) на викуп. Могло вийти інакше. Єкімов знає, що люди-різні. І що по-різному одна й та сама людина себе може повести, знає. Ніякої "народницької" сусального в його суворої прозі немає. У Чікомаса цілком можуть пальнути, хоча він в банки нікого на аркані не тягнув. Бідний безумець пустив машину під лід після необережного слівця доброго і розважливого бригадира Михалича: "Погань ... Топити їх треба". І він же, випадково заговорив про те, що далека гребля (картинка в старому журналі) може впасти, отримав у відповідь: "Усім їм тоді кінець ... І тим, хто стріляв, і тим, хто не стріляв ... І хто різав, і хто посилав їх ... Ніхто не спасеться ". Незабаром зник дізнався "свою" греблю божевільний. Тепер Михалич слухає новини. "Слухає і боїться. Ось-ось оголосять. Чи не оголошували, слава Богу. Поки що ... ".

А якщо? Хто винен буде? Ті, хто різав? Збожеволівши батько? Міхалич, обраний слово? Ті, з чиїх привабливих слів починаються громадянські та національно-визвольні війни? І хто винен у смерті "рибнадзорніков"? І хто буде винен якщо прішлепнут Чікомасова? Магічна влада слова, на жаль, не вигадка. Як і бажання перетворити "ніщо" в "щось", згадував "розумовою" героєм Буйди. (Мрії Чікомасова про майбутню красу хутора-язик не повертається назвати з "маніловськими" - дивно римуються з перекинулася хутірську життя "нової" і такою знайомою чічіковщіной). І вмій ми протистояти цим спокусам, може, не вгризалися б письменники так часто в "свої внутрішні проблеми".

Є за що ненавидіти сьогоднішній світ і мститися тим, хто зробив його ненависним. Без апології відплати ми не вміємо. З м'ясоїдних (і патологічно легковажністю) азартом описує, наприклад, "справедлива відплата" Євген Богданов. Це порівняння Екимова з Богдановим в даному випадку потрібно для того, щоб зрозуміти образи героїв оповідань Екимова. У фіналі його "Розборки" (ж-л "Москва" № 3-1996год) настраждався герой, колишній афганець, заливає лайном пірующую нову знати і відлітає на вірній "Яві". "... Таким його і запам'ятаємо-розп'ятим на кермі стрімко летить мотоцикла". Фильмец що треба-"справжня Америка". Як і вся повість, чітко дублююча зразки клятою маскульту.

На відміну від Богданова Єкімов (разом з винуватим Михайловичем) боїться помсти осиротілого батька. Знає, що вона безумна. Уберігає від безумства (і/тобто помсти) свого осиротілого героя Азольскій. Уберігає, як пам'ятаємо, мрією про диво "друге народження", співзвуччя якої чуються і в тузі за повезених пасинка ( "Продаж"). Це інстинкт збереження роду-роду людського. Інстинкт кохання, не віддільна від прийняття цього-грішного-світу, від віри. Тому, не забуваючи про страшний (що ніколи у Екимова не стає "страшилкою"), поділяючи з письменником його тривогу, сум про тих людей, що стали Єкімовських персонажами, - пам'ятаєш мірне рух машини по льоду, теплі літні вечори, кошеня на даху, господаря донських виром-сома ( "лобата голова, вуса, очі маленькі, ні дати ні взяти-водяний"), осінні турботи селян, південноамериканські серіали, які потрібні донським бабам. "Ніби все навмисне: кохання, зради, радості, біди, - а все переживаєш і відразу про своє думаєш. І життя стає якось видніше, ніби з боку. І від того-дорожче ". Саме так. Любов до життя головне в оповіданнях Екимова. Її-то й пам'ятаєш, з нею-то і залишишся. Після кожного оповідання.

Наскрізне читання Екимова передбачає природні і радісні паузи між розповідями. Зазвичай такі інтервали потрібні для "продиху", для хоч тимчасового вивільнення з-під тиснучої влади письменника (наприклад, Фолкнера або Платонова, або-якщо про сучасників-Дмитра Бакіна). Не те в Екимова: письменник зовсім не тисне, а відклавши розповідь, ти ніби не залишаєш. Не хочеться поспішати-хочеться залишитися в цьому будинку, озирнутися, обжитися.

При завидною працездатності Єкімов творить усю свою річ самодостатньою. При вірності донському краю, письменник не піддався спокусі типовим "йокнапатофізаціі", конструювання "епосу в оповіданнях": ні наскрізних героїв, ні спільної міфології, ні акцентованих мотівних перегуків. Його збірки-це не "збудовані книги", а саме самодостатніх збірки оповідань, ритмічно виходять з-під пера прозаїка, вірного жанровому імперативу: оповідач не може задовольнятися одиноким шедевром.

Мені доводилося відзначати, як чужий нашому письменницькому стану (важливі виключення крім Екимова-Людмила Петрушевська, Фазіль Іскандер, Асар Эппель) цей самий жанровий імперетів. Опоненти зробили висновок: "заушает" розповіді. Якщо на те пішло, то стосовно дискусії згоден з М.Л. Гаспарова: спершу з'явилися два слова-російське та іноземне-для позначення одного жанру, а потім пішла теоретико-ідеологічна мутотень.

А якщо без теорій, то проблему оповідання (роману, елегії, трагікомедії й байки) не вирішити ні осудженням підступні критиків, що не туди дивляться, ні астрологічними викладками про перевагу того чи іншого жанру в кінці, початку і середини сторіччя, тисячоліття або еону. Ніхто її не розв'яже. Крім письменників. Таких, як Єкимов, який чисто робить чисте річ, не гірше за інших знаючи про нинішні біди, але серцем відчуваючи і кожним розповіддю стверджуючи: кінець століття-це не кінець світу. " Початок творчого шляху Екимова

Борис Єкімов народився в Калечевском районі Волгоградської області. Все дитинство і юність провів у селі, та й до цього дня цей відрізок землі залишається його батьківщиною і втіхою для серця. Протягом перших десяти років письменницької діяльності Єкімов опублікував кілька десятків оповідань, і серед них раптом різко виділився і змусив заговорити про себе одна-"Холюшіно подвір'я" Навколо нього на сторінках "Літературного огляду" навіть розгорілася суперечка. Він засвідчив, що митець обрав багатообіцяючий шлях. "Холюшіно подвір'я потребує серйозної письменницької підтримки", - так, адресуючись до Екимова, писав публіцист Г. Лисичкин. Єкімов не залишив без уваги видання критиків, і перше, що він зробив, відгукнувшись на них, - дав нову назву настільки бурхливо обговорюється розповіді. Замість підкреслено об'єктного-"Холюшіно подвір'я" з'явилося заголовок відверто суб'єктивне, як виклик всім опонентам: "Золотий хазяїн".

Одне з значень слова "золотий" - чудовий, тобто такий, якого краще не буває. І виявилося, що новий заголовок "Холюшіно подвір'я" як не можна яскравіше і краще висвітлив мету, до якої постійно спрямований Єкимов, заради якої і веде він свій непростий пошук, осягаючи внутрішню природу людини, помислами і справами якого управляє не тільки особистий інтерес, а й щось куди більш життєздатні і життєво необхідне. А саме: моральна потреба в праці. "Богатир співаки потрібні до пари", - писав критик про героїв Екимова і дійсно, витоки своїх образів Єкімов бере ще з тих часів, коли у землі були справжні "Золт" господарі. Саме вони мали все, але вони це і заробили натрудженими руками. Холюша-це і є той самий "прибулець" з минулого, тому-то він і так сильно виділяється на тлі своїх односельців. Саме таким людям ( "куркулів") завжди була властива потреба в праці. Це багато в чому завдяки їй людина відчуває себе господарем свого становища-саме господарем, а не рабом і жертвою обставин, - в будь-яких, навіть вкрай несприятливих для неї ситуаціях.

Не відразу Борис Єкімов зміг виписати такий глобальний за масштабом образ. До свого Холюше Єкімов йшов довго. В оповіданні "Сині гори", що увійшло в його книгу "У своїх" (1976 рік) він ставить поруч дев'ятнадцятирічного солдата Сашка і бувалого старшину Каргіна-людини майстерний і господарського. Ніхто так глибоко не зрозумів, що коїться в душі Гошко, тяжко переживає раптову загибель своїх батьків, як старшина Каргін: це він допоміг Гошко впорається з жорстокою і бідою, надавши йому можливість займатися у вільний час улюбленою справою. Скупий старшина Каргін на старшина Каргін на червоне слово, а ось на червоне справу, потрібна і корисна людям, він надзвичайно щедрий, тим вщухає, й серце Гошко. Старшина Каргін-це перші несміливі кроки до образу Холюші.

А ось двадцатип'ятирічна Шура з оповідання "Офіцерша", але серце у неї не менш тяжкий, ніж у Гошко, горе-людина, якій вона довірилася підло обманув її та обрушилася на Шуру незавидна доля матері-одиначки. Але що допомагає їй нести цю частку з гордо піднятою головою? Далеко не в останню чергу і її невгамовний працьовитість: "... Шурасвою справу знала: і тому працювала, як грала. Не бракувало їй справ і після роботи: і сина викупати, обстірать і город хазяйчина полити. Втомлювалася, звичайно, але трималася-не хотіла, щоб люди подумали про неї, ніби вона лінива ... "

Вся історія "офіцерші" Шури, як підносить її нам Єкімов-це добра притча про те, як звикли до праці і безстрашності перед його тяготами формують в людині свідомість власної гідності, що не дозволяє йому йти на компроміс з дрібними негідниками і негідниками.

Дуже близький до офіперша оповідання "Веселий блондин Володя". У ньому автор розмірковує про проблеми, що виникають перед молодою людиною в пору його вступу до "великої" життя. Конфлікт сімнадцятирічного слюсаря Володі зі старшим майстром Пановим показує, як не треба працювати з молоддю якщо хочеш з неї що-небудь отримати путнє. У розповіді ми бачимо протистояння Бабуріна-закоханого у свою справу людини, педагога, і Панова-зарозумілого і бездушного погоняли. Володя для Екимова в цій розповіді як би творча лабораторія, всередині якої Єкімов ставить такі питання: "Ким він буде, за ким піде?" У розвідці розповіді Єкімов зумів переконати читача в тому, що Володя не перебудуватися на хвилю Панова, адже на його боці Бабурін вже який навчив його затвердити свою гідність насамперед працею і тільки працею.

Чим ближче до "Золотому господареві", тим глибше осягає Єкімов внутрішній зв'язок між укорінений в людині звичкою і праці безкорисливістю, душевною щедрістю. Тому підтвердження оповідання "Переїзд". Тіснувато живеться в місті недавнього селянин Степану (проблема урбанізації, конфлікт міста і села), до того ж рік тому помер його батько. От і задумав Степан, посоветовшісь з дружиною, повернутися в рідний хутір, підтримати вже не молоду матір і бабусю. Є ще в Степана тяга до землі, адже ніяка темрява, крім кошторисної не сховає від очей людини ту п'ядь землі, що зветься його батьківщиною. Але це розповідь не про Степана, явно невдалого сільським працею (згубний вплив міського способу життя), а про його матері. Жити по-хазяйськи в її уяві-це встигати в усьому: "Наша роботи неможлива важче не знайдеш", - каже мати Степана. Але вона зовсім не скаржиться. Вона звикла до роботи, та іншої для себе життя не шукає і не представляє. Мати Степана-це попередниця знаменитих Єкімовських бабусь, які не мислять себе у відриві від землі, сільською "грунту".

Ось з таких герої і "виріс" Холюша. Хто ж він це герой, на долю якого випала така величезна популярність? Що за рідкісне ім'я і що приховано за ним? Справжнє ім'я-Варфоломій Максимович Вахленцев-сам Холюша майже забув, але хуторяни згадують про нього тільки тоді, коли виникає потреба попросити в борг. Ну, зрозуміло, фігурує воно і в офіційних паперах, якими щедро розплачується держава за Холюшіну продукцію і які власник їх зберігає в самому затишному місці, в гармошці. Цей узагальнений образ, який увібрав у себе всіх попередніх героїв-трудівників, звідси й таке ім'я, що виділяє його на тлі всіх інших людей. За довгі роки життя Холюша звикся зі своїм новим іменем, стало воно йому рідним і близьким. Багато чого стерлося в пам'яті Холюші, та й роки вже не молоді-70 років від роду. Але незважаючи на це, спогади Холюші займають особливий стиль оповідання. Це як би постійне життя, та, яка була в минулому. Адже раніше в Ванхленцевском будинку жила міцна родина: батько, мати, троє синів, дочку. Все в ній працювали (ідеали селянина-трудівника Єкімов завжди шукав у минулому). Холюша уламок цього минулого, продовжував трудитися, вів величезне господарство. Всякі були часи, були і такі, коли одне забороняли, інше обмежували. Але за будь-яких обставин ніколи ніхто не зумів не сповістити Холюшу. Може, тому і терпіли його, що завжди і у всі часи він був першим у всьому.

Ось тут то і розгорівся між критиками даний спір. Одні говорили так: "тягне Холюша свій важкий віз заради наживи" (радянська психологія, багатий, значить, "ворог народу"). Інші їм протистояли, цієї точки думки притримуюсь і я. Холюша НЕ кидає гроші на вітер, але він і не жадібний. Якщо Холюша і жадібний до чогось, то тільки до праці. У нього така жадібність до праці, що все інше просто відкинуто, про зручності життя і думки немає, як немає у нього думки про багатство і неробстві. Для Холюші немає і не може бути іншого життя, крім одвічного селянської праці. Кульмінацією розповіді є бажання Холюші, якщо й умерти, то не в місті, в новому будинку, за який він вклав п'ять тисяч, і "ткувшісь в землю почорнілий особою, випустивши з рук цигарку ..."

Герої Екимова те саме що Пілагеі Ф. Абрамова, Катерині В. Бєлова, старій Ганні з "Останнього терміну" В. Распутіна. Вони належать до того ж соціально-психологічного типу, який є улюбленим об'єктом художнього дослідження. Борис Єкімов шукає у своїх героїв, вирощених селом, селянською працею, ті моральні якості, які особливо великі в наш час. Тему старості і бабусь Єкімов продовжує в оповіданні "Остання хата". Як і Холюша баба Поля-плоть від плоті села. Навіть хвора вона сама обробляє город, щоб було "своєю рукою, по-хорошому", хоч їй і довелося потім цілий тиждень пластом лежати, та поповзом повзати. Як і у Холюші, так і у баби Полі є, висловлюючись високим стилем, свою опонент і не один, а ціла родина її дочки Марії, яка вирішила повернутися на постійне житло в село. Ні для того, щоб працювати, а для того, щоб насолодитися сільською тишею і спокоєм. Експозицією до розповіді є вся минуле життя баби Полі-старий будинок, могилка сина Ванечки. Потім йде розвиток дії-під час неї загострюється конфлікт між старою жінкою і її дочкою (зять і дочка ще більш відтіняють моральні основи психології баби Полі). Їм нічого не варто погубити і кущі смородини, які так плекає баба Поля, і що почала цвісти картоплю.

"... Бач, які, - думала вона, - нічого не треба, все кинь, все кинь, звикли на Півночі на своєму грошима розкидати ...". Кульмінацією розповіді стала смерть баби Полі, разом з нею вмирає і старий будинок, уклад життя, любов до землі. Зав'язки в оповіданні немає, вона просто не потрібна. Екимова боляче думати, що з цією землею зроблять Марія і її чоловік. Сама назва "Остання хата" говорить сама за себе. Остання-в значенні "закінчили старе буття". Єкімов показує, що коли село заразитися містом, вона загине. В оповіданнях Екимова особливим теплом зігріті люди, які знайшли в собі сили раз стати над самими собою, що склалася над буденністю свого існування. Треба звернути увагу на те, що з самого початку Єкімовських проза не відрізняється гострої фабульного, подієвої ускладненістю. Її естетичний заряд закладений у напружено-психологічному сюжеті, центром якого зазвичай є моральний конфлікт, зіткнення рідних, часто діаметрально протилежних морально-етичних норм, життєвих позицій. Ці протилежні життєві позиції-це найчастіше позиції істинно міського письменника і корінного сільського, який виріс на землі і відчув її до самих глибин своєї власне душі. Природно, найчастіше це люди похилого віку, тому Єкімов і звертається та до часто до теми старості протягом усього своєї творчості.

Існує думка, що не все написане Екимова рівноцінно, що на ряду з яскравими повнокровними розповідями є бліді, явно невдалі. Я вважаю, що це цілком нормальне явища для творчої людини і кількість так званих невдач не повинно бентежити. Борис Єкімов чесно прагне розібратися в нашій нелегкій дійсності. Тут неминучі втрати і витрати. Відмінні риси Екимова, писати те, що поруч, під рукою-зараз, сьогодні. Якщо і немає в його прозі піднесених інтонацій, розгорнутих пейзажних описів, багатослівно холюшеского пасажу, немає особливо цікавих сюжетних побудов, до яких нині так звик досвідчений читач, композиційних хитрощів. Якщо лист його стримано, часом скупо, лаконічно, то вже, що точно бере за душу, так це достовірність зображуваного і сумлінні ставлення автора до правди життя як би вона не була неприваблива і гірка. Стара думка про те, що правда життя і правда літератури не одне і те ж, творчість Екимова як би піддається сумніву. Йому ближче думку Л. М. Толстого: "Художник, тільки тому і художник, що він бачить предмети не так, як він хоче їх бачити, а так як вони є".

Звичайно, Екимова як і кожному, що одного разу взявся за перо, хотілося б населити свої книги тільки хорошими людьми. Однак хоче він того чи ні-йому приходиться бути літописцем свого часу і свого клаптика землі. Час, як втім, і батьківщину не вибирають. Єкімов описує всі недоліки нашого часу, а для кожного періоду ці недоліки свої. РОЗКВІТ письменницьку майстерність Екимова У 80-ті роки

Проза Екимова 80-их років пронизана тривогою за долю людини, за його моральне начало, за його майбутнє. Адже просто на наших очах валилася віковічна людська традиція-спадкоємність турбот, обов'язок перед землею, родиною, домом, майбутньому. Руйнується їх безперервність-і це, мабуть, найбільше зло. Звідси, можливо, і певна полярність Єкімовських світосприйняття, поділ на добре і зле начало. Швидше за все це від переконаності, що необхідно зберегти, зберегти доброту від всякого бруду, тому що на ній, як і раніше тримається земля. Важко, важкі, часом навіть тяжкі будні Єкімовських селян, але що поробиш-така спочатку було життя. Кращі Єкімовських герої пам'ятають, що він ні чим не краще і не гірше за своїх попередників і що не гоже відмахуватися про заповітів предків: непокладаючи рук трудитися в ім'я завтрашнього дня (це дуже схоже з героями раннього В. Распутіна: Анна, Іван Єгоров та інші) .

У кращих героїв Екимова радість і горе в праці (ця особливість простежується протягом усієї творчості письменника) Забери у них право трудитися-вони і людьми-то перестануть себе почувати. Такі і тракторист Тарасов з однойменного оповідання і Микола Скуридин ( "Путівка на південь", "Челядинський зять") і Наталя ( "На фермі козачої") і багато багато інших. Набирається цілком солідний ряд, але героїв, органічно пов'язаних із землею не так вже й багато. Та до того ж всі вони в основному похилого віку. Де ж наступні покоління? Чим вони зайняті? Відповіді на ці та багато інших питань письменник шукає мало не в кожному своєму оповіданні.

Ще одна лінія у творчості Екимова у 80-их роках-це лінія дослідження, вона. До речі, зберігається і в оповіданнях 90-их років. Письменник хоче зрозуміти, чому село прийшло до такого розвалу, що цьому сприяло. І частіше за все відповідь на ці питання він знаходить в так званих "сталінських" часи, в періоді розкуркулення заможних селян, які добро своє заробили, працюючи як каторжні. Наприклад, ця тема простежується в оповіданні "На фермі козачої". Автор описує нам ситуацію, коли в селі панує формене самоуправство. Корови всі гвалтівником дворів і тепер належать державі, а доярки, які все життя пропрацювали на "дядька", навіть не мають права взяти баночку молока додому для дітей, для онуків. Це вже "крадіжка". Головна героїня оповідання Наталя з болем у серці згадує про те, як у сталінські часи посадили її мати тільки за те, що вона взяла мішечок зерна і сховала його на грудях, щоб нагодувати дітей. І Наталя боїться, що самоуправство повернеться, вона боїться повторити долю матері.

Все написане Борисом Екимова про сільських жителів природно складається в одну велику безперервну книгу з конкретним часом і місцем дії-хуторами. Це потрібно певною мірою для елементарної ясності, для цілісності читацького сприйняття, та й всі герої, що населяють книги Екимова пов'язані між собою родинними, добросусідськими та іншими узами.

Переходячи з оповідання в оповідання, поступаючись місцем один одному на передньому плані розповіді вони утворюють своєрідну спільність-світ Бориса Екимова. Він, цей світ, цей хутір, вже знайшов у читацькому свідомості досить стійкі риси. Тут, у своєму хуторі, Екимова вдалося виявити та розповісти про багато "болючих точках" нашого життя. Єкімов відповідає на всі питання не залишаючи хутора. Новизна прози Екимова в конкретних прикмети часу, тобто в тих втрати та набуття, якими характерні саме наші дні. Він по можливості зміцнює ці прикмети зупиняє на них увагу, намагаючись при цьому не спотворити живої дійсності.

Взагалі розповіді Екимова за всієї видимої їх простоти вимагають від читача великого розумового і душевного напруження. Безглуздо шукати в них готові відповіді на питання, що цікавлять. Краще з навіть не можливо переказати, настільки вони багатопланові, неоднозначні. Візьмемо вчительку Марусю. Приїхавши з міста героїня виявила, що дід Шляхів, який підрядився на літо попасти худобу, пішов-це начебто основна сюжетна лінія. Марія увесь час допитується в чоловіка, від чого пішов дід Шляхів, близький їй чоловік, сусід її діда і баби, до яких вона часто навідувалася, поки вони були живі. Не менш важливо в оповіданні та обставина, що Марія закінчила педучилище, навчається заочно в інституті, але школу в хуторі закрили і працювати їй ніде. Вона так скучила по школі, по урокам, по хлопцях. Вона так заздрила інститутським своїм подругам, їх розповідей. Їх скарги їй здавалися смішними. Всі дрібниці: дитячі пустощі, причіпки начальства-це дрібниці, якщо є головне-робота, школа. Вся ця невпорядкованість-це як би друга лінія розповіді. Є в оповіданні тітка Таїса трошки жадібна, трошки ненаситна, але вона не може забути, як працювали раніше. Вона вимагає від близьких людей не зніматися з місця, заробити по більше грошей, щоб забезпечити своє майбутнє життя. По-своєму, вона має рацію, у неї теж є своя правда, вирощена на тяготи минулого і неспокійною легкості, навіть празнечності, якщо хочете, нинішнього життя. Стало бути, її лінія в оповіданні достатня вагома. А тут ще доля самотнього діда шляхо, самотньої людини. Тут і чоловік Марії Костя, трохи легковажний, недалекий, але ухватістості хлопець. Тут і лісничий Керінскій-"цар і бог", на чиє місце мітить Костя-це власне і є драматичним центром розповіді, тим, зіткнення з яким виявляє моральну суть кожного з героїв. Але й цим усім розповідь не вичерпується. Кожен з цих людей живе і діє в силу свого характеру, поглядів, совісті, пам'яті-словом всі вони живі люди зі своїми перевагами та недоліками., І кожен з них, зрозуміло, може розпоряджатися своєю долею. Але є земля ... втім, краще прислухатися до правильної інтонації письменника.

"... Внизу осінні води річки, шорсткі від тугого вітру і сліпучі очі сонячної лускою. А там, за Доном, ще зелене займище з жовтого осіннього сивиною, поляни, білий піщаний берег, а позаду і навколо-далечінь і далечінь йде холмленная земля і небо. Неміряна даль, пронизати яку не в силах очей людський, але лише душі ... ", а людей раз-два і все-і виходить, що вирішити хто правий-той хто їде, чи той, хто залишається на цій землі-заняття майже порожня. Незгода між героями не більше ніж зіткнення характерів, поглядів і потреб в ім'я елементарних життєвих зручностей. Правдивий, не глибинний конфлікт розповіді укладений в іншому-в наявності нічим не виправданого розриву між загальною нашим життям, в цілому благополучній (аби не було війни!), І життям занедбаного, покинутого Єкімовських хутора, в якому немає ніяких умови для нормального життя.

Мотив цей приголомшливо пронзітелен в іншому оповіданні "Солоніч". Несамовитий трудівник і господар поставлений перед нерозв'язним обставиною його дочка, школярка, хоче вчитися далі, у неї наміри серйозні: "педагогічний інститут або педучилище, на худий кінець. Однак, вчителі математики, вважай, весь рік не було. От і поставили в щоденниках замість відміток лише рисочки. Одна вчителька поїхала, а інша зовсім втекла. От їм і не вивели ... "А дочка мучиться, реве, вона не винна, що вчителі тікають з хутора. Що робити-Солоніч не відає. А правда в тому, що вчителі хутора не потрібні, а потрібні доярки. Ось вона гірка правда хутірського укладу життя. Письменником в даному оповіданні порушена проблема першорядної важливості, і думаю, що який-небудь коментар тут зайвий. І Солонич вирішує кинути хутір і поїхати в район. Що зайшов керуючому Чепурин здається, що сталося щось дивне, незвичайне. "Адже тільки воно могло Солоніча, самого Солоніча, не кого-небудь, а Солоніча з хутора підняти". Хочеться восклі?? ОХФШ: куди вже ще незвичайніше, страшніше! Найнадійніші, найміцніші, найкращі люди не з власної волі залишають все нажите, обжитий, звичне, покидають рідну, батьківську, дідівську землю-і йдуть у невідомість. Ними керує не вигода чи потреба, не турбота у шматку хліба. Герої Екимова, про які тут йдеться забезпечені добре, якщо не сказати, що дуже добре. І не від труднощів біжать ці люди, навпаки, ні хто з них не бажає розлучатися з рідними місцями. Їх цілком турбота про завтрашній день своїх дітей. Стало бути, невлаштованість життя змушує людей робити вибір проти своєї волі.

"Солоніч" - жорстко, нещадно написаний розповідь, вселяє в душу сум'яття і тривогу за майбутнє, переростає в оповіданні 1996 року "Фетісич". Фетісич-це прізвисько дев'ятирічного хлопчика., Але як він розсудливий. "Фетісичем його звали за старечому балакучість, за розсудливість, яка припадала то до речі, а то й зовсім навпаки". Це маленький чоловік, це маленький Солоніч. У Фетісича теж проблема, як і в дочки Солоніча-йому ніде вчитися. Вернеее, школа-то є, але помирає вчителька. І що ж робить Фетісич? Цей хлопчик, цей "чоловік на ніготь" сам залишається за вчителя, відкинувши пропозицію переїхати в районну школу і там навчатися. Виходить, що Фетісич більш свідомий, ніж дав Самого хутір Солоніч. Але деякі дослідники відзначають, що Фетісич-зовсім не реальний, це як би думка не самого Екимова, зливається з гіркою правдою-недоліком шкіл і вчителів на хуторі. Фетісич-це утопія, але це і диво. "Сніг серед мрій, як прощення". Якщо Солоніч викликає у вчителя гіркі почуття, то відрада в цьому сенсі оповідання "Озеро Дербень". Він викликає світлі оптимістичні почуття. Герой його Олексій двадцятирічний кандидат наук з блискучим майбутньому, перед самим від'їздом на стажування за кордон несподівано відмовляється і від поїздки і від усього минулого життя і починає працювати в хутірської школі вчителем. Вчинок, прямо скажемо, не звичайний, якщо не сказати, надзвичайний. У даному випадку ситуація зворотна: нове покоління прагне до землі, а старе намагається його відірвати (батьки Олексія). Олексій з дитинства увібрав у себе всі радощі вільної сільського життя і душею зрісся з усім незчисленних багатством щедрою батьківщини. Дід Тимофій за 80 років аж до смерті, який пропрацював у школі вчителем відкрив очі Олексію на дійсні та уявні цінності. Дід Тимофій показаний письменником невимушено, вільно. У ньому немає старечого маразму і бурчання, прагнення повчати, наставляти, не викликати спогади про життя. Він мимоволі відкриває онукові справжню красу життя-у чому, власне, і сенс її.

Образом Олексія Єкімов як би відновлює розірваний ланцюг спадкоємності поколінь і тим легше це усвідомлювати, що в оповіданні немає жодної фальшивої нотки, жоден з персонажів не здається їм вигаданим. Всі вони живими, повнокровними, взяті з життя чуйною рукою художника, а скільки прихованої, душевної, моральної чистоти відкриває письменник кожному з них, який лад і первородний