Рецензія на розповідь І. А. Бабеля «Лінія і колір».

Ім'я І. А. Бабеля часто асоціюється зі збіркою оповідань «Конармия», зтемою громадянської війни, і мало таких, намагаються вийти за рамки сформованогостереотипу. Але ж XX століття в мистецтві, особливо в російській літературі,характеризується дивовижною неоднозначністю, багатомірністю змісту,складністю форм ... Саме в Радянській Росії з'являються такі художники, як
Маяковський, який шукає нову форму, але переповнював її вічним змістом,незважаючи на спроби піти від вічного, і Єсенін, загадка життя і творчостіякого до цих пір мучить дослідників, і Булгаков, преподнесшій темугромадянської війни в «Білої гвардії» так, що до сьогоднішнього дня цей романзахоплює не тільки читачів, але і критиків. Бабель пише свої оповідання втой самий історичний період, його твори з'являються на тлі визнанихсьогодні творінь. І невже він може бути так однозначний, як прийнятовважати, невже мета його - лише в описі історичних подій?
Розглянемо один з його оповідань. Зупинимося на творі, не входитьв «Конармия».
Отже, оповідання «Лінія і колір». Він приваблює вже назвою: колір і лінія -два незмінні складові будь-якого твору мистецтва. Естет-читачпередчуває щось, відмінне від оповідань «В шпаринку», «Мама, Римма і
Алла »та інших, які, незважаючи на запевнення дослідників про те, щовони лише спроба письменника «зазирнути за край» (за висловом Г. Білій),дізнатися все про людину, будуть нестерпно нудні своєю мораллю шукачевікраси, а іншому наступнику «чистого мистецтва» здадуться примітивновульгарними.
«Лінія і колір» - перед читачем не просто розповідь, а розповідь-есе. І, тому щоавтор не вказує жанр твору, обгрунтуємо таке припущення. Есе --це невеликий прозовий твір вільної композиції на приватну тему,трактуються суб'єктивно. А що читач бачить у запропонованому оповіданні? Геройзустрічає в санаторії Олілла А. Ф. Керенського і, гуляючи з ним по «садучарами, в невимовному фінському лісі », виявляє, що його співрозмовниккороткозорий. На пропозицію оповідача купити окуляри, щоб бачити світ влініях, Керенський заперечує, кажучи, що лінія примітивна в порівнянні з
«Метання океаном» кольорів. Завершує твір автор міркуванням продолях людей, що знаходяться у владі короткозорого, майже сліпого «господаря».
Ми бачимо всі риси есе: композиція нагадує скоріше про зарисовці, ніж провивіреному літературному творі, хоча в ній можна виділити експозицію
(перші чотири абзацу) і зав'язку, але ані природною кульмінації, нірозв'язки ми не виявимо - характерна для есе незавершеність.
Суб'єктивність у розкритті теми безсумнівна - не дарма позиція оповідача,відображає авторську, піднесена читачеві в контрасті з думкою
Керенського і вираженим на рівні художніх прийомів, а не змісту,його запереченням. Пояснимо твердження про заперечення оповідачем позиції
Керенського. По-перше, звернемо увагу на початок розповіді: з Керенськимоповідача знайомить якийсь «присяжний повірений Зацарений», про якийвідомо, що його дружбою дорожить «великий князь», який «ходив по вулицях
Ташкента голяка, ... ставив свічки перед портретом Вольтера, як передобразом Ісуса Христа ». Через таку складну, і, мабуть, громіздку,систему дзеркал, герой есе Керенський, крім своєї історичної ролі,що повідомляється читачеві прізвищем, отримує ще й деякий темний, майженегативний відтінок - перший знак несумісності з оповідачем іавтором. Два наступних абзацу, акцентовані анафорою «А тепер - Олілла»,малюючи нам самого оповідача людиною витонченим, який вміє бачити івідчувати красу мертву і живу - яке оригінальне порівняння з небаптахом, як чудно відтінена «груди графині Тишкевич» тліючим у вазахпівнічними квітами і розпростертими на похмурих плафонах рогами! --наштовхують читача на думку про нездатність Керенського усвідомлювати цюпоезію життя. Далі - читач тільки переконується в такій позиції:
Керенському байдуже досконалість графині, «прекрасною, як Марія-
Антуанетта », він за обідом, здається, навіть не розмовляє - такевраження складається після кинутого оповідачем: «Він з'їв три тістечокі пішов зі мною в ліс ». І, зрозуміло, Олександру Федоровичу абсолютнонезрозуміла юна чарівність фрекен Кірсті. Він не бачить і не бажає бачити їїтак само, як і старого Йоганнеса. Він різкий у відповіді на пропозицію купитиочки: «Ніколи». Звернемо увагу на інтонацію цієї відповіді --оповідна, хоча від героя живого, що почуває, можна було бочікувати вигуки. У протиставлення цієї неупередженості Керенськогооповідач наводить свої аргументи «з юнацькою жвавістю». О, як вінпереконливий і яскравий в повному емоцій, порівнянь і епітетів коротенькомумонолозі, звеличувальної лінію: вона - «божественна риса, володаркасвіту », вона - і в« заледенілих і рожевих краях водоспаду », і в« японськоїрізьбі »плакучою верби, і в« зернистому блиску снігу »... А як незрівнянна« лініявже зрілою ноги »фрекен Кірсті! Читач майже (я б сказала - взвивает, алея ж велика і розумію, що твір - екзаменаційне, тому ...)вигукує разом з оповідачем: «Купіть окуляри, Олександр Федорович,заклинаю вас! »І - що ми чуємо у відповідь на пристрасний монолог, здатнийпереконати майже будь-якого? Холодне, витверезний: «Дитя, не витрачайте пороху».
Керенський називає ту лінію, якою оповідач присвятив своє насиченепоетичними образами роздум, «низовинної». Не тільки лінію, але й самудійсність, з якої автор дістає один за одним дзвінкі, що співаютьепітети, короткозорий Керенський називає «низовинної». Він «охоплений чудесами»,реально не існуючими, і оповідач міг би йому пробачити цю позицію,якби Керенський не судив так різко про те, чого ніколи не бачив сам, алещо так дорого автору: небо, те саме, що порівнювалася на початку розповіді зптахом лірично налаштованим оповідачем, «сліпий» і «майже мертвий»
Керенський називає «чухонскім», віддаючи перевагу «палаючим хмар» «метанняокеан »над головою. А цей випад йому вже не проститься - і наступні йогофрази лише відштовхують читача: майбутній «господар доль» вважає за краще непомічати фальші, усвідомлено приймати її за реальність. Пропозиція купитиокуляри і зруйнувати ілюзорність він називає «осліпленням». У його світі всецінності здаються нам - не без допомоги автора - перевернутими ...
Потім ми бачимо Керенського вже в Петербурзі 1917го, вже «верховнимголовнокомандувачем ». Автору не можливо відмовити у майстерності гіпнозу здопомогою мови: незначна деталь - «Троїцький міст був розлучений», а
«Трамвайні вагони лежали плазом, як іздохшіе коня» - і у читачастворено потрібний настрій, відчуття розвалу і образи за Росію. А Олександр
Федорович, не бачивши всього цього, вимовляє «мова про Росію - матері і дружині».
«Що побачив у нащетинилися овчина він - єдиний глядач без бінокля?»
- Запитує оповідач і задумливо відповідає: «Не знаю ...» Лукавитьоповідач, лукавить разом з ним і Бабель: вони - творець і його маска --прекрасно знають, що повинен побачити безвольний глядач очима Керенського --казку, не пов'язану з реальністю. «Як це небезпечно - короткозорість, тимбільше короткозорість глави держави », - цією ідеєю повинен проникнутисячитач, для цієї мети Бабель називає своє есе розповіддю, адже есе НЕприпускає згоди з автором. Але - розрахунок не самий вірний:гіпнотизують епітети, почуттєві порівняння здатні не тільки настворення потрібного автору читача з майже будь-якого, який взяв книгу. Вонирозкривають письменника, виявляють його присутність і часто відіграють рольпротилежну спочатку задуманої.
Мабуть, єдине корисне в цій розповіді - наочна сила мови вруках майстра. Майже геніальні системи епітетів, синтаксичні конструкції
- Пам'ятаєте холодність фраз Керенського і емоційність оповідача? Мовніобороти «заганяють» читача в кут, змушують його придумувати якісьідеї і приписувати їх автору - а насправді у автора немає ніякихідей. Розповідь цей тільки замальовка з натури, силою мови перетворена наесе ...