Життя і творчість Михайла Врубеля

І йУЛХУУФЧП Врубеля, як поезія Лермонтова, знаходить відгук у молодих. У духовному розвитку підлітків буває "Лермонтовський" період, коли в таємниці ототожнюються з Печоріним, коли лірику Лермонтова вважають за краще будь-якої іншої, навіть пушкінської. А ті, хто сприйнятливий до живопису, в цей час відкривають для себе Врубеля.

З віком приходить більш зріле розуміння його живопису, але, щоб воно прийшло, першим зустріч з ним повинна відбутися в молоді роки: не зазнавши в юності чарівності Врубеля, потім надолужити вже важко.

Ранні роки

Якщо нічого не знати про Врубеля, крім його картин, можна уявити його схожим на Демона. Але, як свідчили добре знали його люди, нічого демонічного не було ні в характері, ні в зовнішності Михайла Олександровича Врубеля. В його характері полягала якась вічна невзрослость, безтурботна неощадливі, - людина миттєвих поривів, несподіваних вчинків, раптових примхи.

Батько Врубеля служив по військовому відомству, і сім'я часто переїжджала, тому у майбутнього художника не було рідного гнізда і пов'язаних з ним спогадів: народився він в Омську, через три роки жив вже в Астрахані, потім рік в Петербурзі, потім в Саратові, знову в Петербурзі, п'ять років в Одесі і, нарешті, з 1874 знову у Петербурзі, де вісімнадцяти років вступив до університету - в Академію мистецтв.

В університеті Врубель навчався на юридичному факультеті, але до юриспруденції залишався більш ніж байдужий - тільки ретельно вивчав філософію, особливо праці Канта. Саме в університетські роки, часто буваючи в Ермітажі, зав'язавши знайомства з художниками, він почав багато малювати сам і усвідомив своє справжнє покликання.

Мистецтво починало забирати над ним владу. Він з бідою після закінчення університету відбув військову повинність, і в 1880 році, вже двадцяти чотирьох років, знову став студентом-першокурсником - цього разу Академії мистецтв.

Учнівство

Мистецтво цілком опанувало Врубелем вже в Академічні роки. Колишній хлопець, для розваги почитую і порісовивающій, зовсім змінився: звідки взялася надзвичайна зосередженість на роботі і байдужість до всього, що поза нею! Він працював не помічаючи втоми, по 10 і по 12 годин на день і тільки розгнівався, коли щось відволікало і змушувало відриватися.

Коли після тижнів і місяців такої роботи, посилюється, лице художнє зір, Врубель приходив на виставку і дивився картини сучасних живописців, вони здавалися йому поверхових, він не знаходив у них «культу глибокої натури». З цієї причини він незабаром охолов навіть до Рєпіна.

Врубель ставився до нього з повагою, брав у нього додаткові уроки акварелі, говорив, що Рєпін має на нього великий вплив. Але ось відкрилася Одинадцята пересувна виставка, де серед інших було виставлено капітальне полотно Рєпіна «Хресний хід». І воно розчарувало учня - недостатньою, як йому здавалося, любов'ю до натури, недостатньо допитливим вникання в неї.

Але як би не судив з юнацькому-максималістських позицій Врубель російської школи, він сам до неї належав, і не хто, як вона, виростила його рідкісне обдарування. У першу чергу ця заслуга належала художнику-педагогу, якого визнавали своїм кращим вчителем і Суриков, і Васнецов, і Полєнов, і сам Рєпін, - Павлу Петровичу Чистякову.

Власні твори Чистякова нечисленні, більшою частиною незакінчений і маловідомі. Але як педагог він відіграв величезну роль. У нього була своя система навчання - сувора, послідовна, а разом з тим гнучка, залишає простір особистим нахилам, так що кожен витягав з Чистяківський уроків потрібне для себе. Суть «системи» полягала у свідомому аналітичному підході до малювання та письма з натури. Чистяков учив «малювати формою» - не контурами, не тушевкой, а будувати лініями об'ємну форму в просторі.

Зробившись учнем Чистякова, Врубель так витончений і натренував своє око, що розрізняв «межі» не тільки в будівлі людського тіла або голови, де конструкція досить ясна і постійна, але і в таких поверхнях, де вона майже невловима, наприклад в зім'ятою тканини, квітковому пелюстці, пелені снігу. Він навчався карбувати, огранювати, як ювелір, ці хиткі поверхні, прощупував форму аж до найменших її вигинів. Можна бачити, як він це зробив, на прикладі «Натурниця в обстановці Ренесансу», а також чудового малюнка «бенкетуючі римляни», зробленого ще в стінах Академії.

Розумний і проникливий Чистяков розгледів незвичайну обдарованість учня і виділяв його серед всіх інших. Тому, коли до Чистякову звернувся його давній друг професор А.В. Прахов з проханням рекомендувати будь-кого з найбільш здібних студентів для роботи в древньому храмі Кирилівського монастиря під Києвом, Чистяков без коливань представив йому Врубеля зі словами: «Кращого, більш талановитого і більше талановитого для виконання свого замовлення я нікого не можу рекомендувати ».

Так вийшло, що навесні 1881 року, не встигнувши закінчити Академію, Врубель вирушив до Києва, де почалася його самостійна мистецьке життя.

Київ. Зустріч з старовиною

Отже, Врубель в Києві повинен був керувати реставрацією візантійських фресок XII століття в Кирилівської церкви, крім того, написати на стінах її кілька нових фігур і композицій замість втрачених та ще написати образу для іконостасу.

Врубель написав на стінах кілька фігур ангелів, голову Христа, голову Мойсея і, нарешті, дві самостійні композиції - величезне «Зішестя святого Духа" на хорах і «Оплакування» у притворі. У ньому є неповторний врубелевска лірілізм, вираз скорботи в поєднанні з урочистим спокоєм; воно провіщає ескізи «надгробного плачу» для Володимирського собору, зроблені трьома роками пізніше, вже після поїздки художника до Венеції.

непомічені шедеври

Врубель провів у Венеції близько півроку. Найбільше зацікавили його палітра не корифеї Високого Відродження - Тіціан, Веронезе, - а їх попередники, майстри кватроченто (XV століття), тісніше пов'язані зі середньовічною традицією, - Карпаччо, Чима так Конегліано і, особливо, Джованні Белліні. Вплив венеціанського кватроченто позначилося в виконаних Врубелем монументальних іконах з фігурами в повний зріст.

Венеція багато дала Врубелю і стала важливою віхою в його творчому розвитку: якщо зустріч з візантійським мистецтвом збагатила його розуміння форми і піднесла його експресію, то венеціанська живопис пробудила колористичний дар. І все ж він нетерпляче чекав повернення. З ним відбувалося те, що часто буває з людьми, що опинилися на тривалий термін за межами батьківщини: тільки тоді відчувають силу її тяжіння.

Була і ще причина, чому Врубелю хотілося швидше повернутися до Києва. Він був закоханий у дружину Прахова Емілію Львівну, про що кілька разів, не називаючи імені, таємниче натякав у листах до сестри.

Ще до від'їзду за кордон він кілька разів малював Е. Л. Прахову - її обличчя стало йому прообразом для лику богоматері. Портретне схожість збереглося і в самій іконі, але там воно притишила звук; більш явно - в двох олівцевих ескізах голови богоматері.

З чотирьох іконостасного образів богоматір вдалася художникові особливо. Це одна з його безсумнівних шедеврів. Написана вона на золотому фоні, в убранні глибоких, оксамитовий темно-червоних тонів, подушка на престолі шита перлами, біля підніжжя - ніжні білі троянди. Богоматір тримає немовля на колінах, але не схиляється до нього, а гордо сидить і дивиться перед собою сумним віщим поглядом. У рисах і виразі обличчя миготить якась схожість з типом російської селянки, на зразок тих многотерпелівих жіночих облич, що зустрічаються на картинах Сурікова.

Вперше відчута любов до батьківщини, перший піднесена любов до жінки одухотворити цей образ, наблизили його до людського серця.

Повернувшись з Венеції, Врубель метався. Він ніби не знаходив собі місця - то приймав рішення виїхати з Києва (і дійсно на кілька місяців їхав до Одеси), то повертався знову; його потягнуло до хмільного «кубку життя», він бурхливо захоплювався якийсь заїжджої танцівницею, багато пив, жив невлаштованість, гарячково, а до того ж ще й жорстоко бідував, бо грошей не було, відносини ж з Праховим стали більше холодними і далекими.

Немає прямих свідоцтв душевного стану художника в той час - він не любив розказувати, - але цілком зрозуміло, що він переживав не тільки грошова криза. Два роки Врубель працював для церкви, в атмосфері релігійності, яка також мало узгоджувалася з навколишнім, як мало співпадала з ідеалом богоматері світська пані Емілія Прахова. І вперше став спокушати Врубеля і заволодівати його уявою похмурий образ богоборця - Демона.

Одночасно Врубель працював тоді і над іншими речами, на замовлення київського мецената І. Н. Терещенко. Для Терещенко Врубель узявся написати картину «Східна казка», але зробив тільки ескіз аквареллю, та і той порвав, коли Е. Л. Прахова відмовилася прийняти його в подарунок. Потім, втім, він склеїв розірваний лист, який донині становить гордість Київського музею російського мистецтва.

Завдяки київським учням і ученицям Врубеля вціліли його летючі начерки, його акварельні етюди квітів, які він робив прямо на уроках, на клаптиках паперу, а потім кидав, - учні ж їх дбайливо підбирали і зберігали.

Одне замовлене твір Врубель в Києві все ж таки довів до кінця: велике полотно маслом «Дівчинка на фоні персидського килима» - портрет дочки власника позичкової каси.

А потім Врубель знову перейшов до робіт для церкви. Тепер це були ескізи рукописів нового Володимирського собору в Києві.

Робіт Врубеля у Володимирському соборі немає, крім орнаментів в бічних нефах. Його ескізи «надгробного ката», «Воскресіння», «Зішестя св. духу »,« Ангела »не були здійснені.

С. Яремич говорив про київських роботах Врубеля: «Видно все-таки, що ці рідкісні по досконалості твору ще не остаточне прояв художника ». У Врубеля ще не кристаллізувався своя тема - тільки світився в задумах, ще не було визначеного місця в розстановці художніх сил Росії кінця століття. У Києві він жив на окраїні, отримуючи імпульси тільки від стародавніх майстрів. Йому треба було увійти в гущу мистецького життя - сучасного життя. Це сталося, коли він переїхав до Москви.

демонічне

Переселення було раптовим і мало не випадковим. Восени 1889 Врубель поїхав в Казань відвідати хворого батька і на зворотному шляху зупинився у Москві - всього на кілька днів, як він припускав. Але Москва його затягла, закрутилося й назавжди відірвала від Києва. Найближчим приводом було знайомство, за посередництвом В. Сєрова, з московським «Лоренцо Медічі» - Савою Івановичем Мамонтовим.

На першу порах Мамонтов зовсім полонив Врубеля своєю широкою натурою в поєднанні з обдаровану, а Мамонтов, мабуть, відразу гідно оцінив талант Врубеля: вже через два місяці після першого знайомства Врубель оселився в його гостинному домі і став своєю людиною в нього в сім'ї.

У 1891 році Врубелю запропонували зробити ілюстрації до зібрання творів Лермонтова, видаваному фірмою Кушнерева [1] . Таким чином, він міг повернутися до давно задуманого образу Демона.

Протягом багатьох років Врубеля вабило до образу Демона: він був для нього не однозначною алегорією, а цілим світом складних переживань.

незбережений київський «Демон», судячи з відгуків тих, хто його бачив, був більш жорстоким і сум'яття, ніж «Демон сидячий» з його похмурої, але кроткой задумою. Закінчивши картину «Демон сидячий», він узявся за ілюстрації до Лермонтова. Перш за все до «Демону».

Протягом півстоліття не знаходилося художника, який би хоч скільки-небудь гідно втілив могутній і загадковий образ, який володів уявою Лермонтова. Тільки Врубель знайшов йому рівновелику вираження в ілюстраціях, що з'явилися в 1891 році. З тих пір «Демона» вже ніхто не намагався ілюструвати: надто він зрісся в нашій уяві з демоном Врубеля - іншого ми, мабуть, не прийняли б.

Взагалі Лермонтовський цикл, особливо ілюстрації до «Демону», можна вважати вершиною майстерності Врубеля-графіка. Листи ці створюють враження багатою барвистості, майже як «Східна казка», хоча фактично вони монохромні - виконані чорною аквареллю з додаванням білил.

Виражати колір без кольору, одними градаціями темного і світлого - цю проблему Врубель ставив перед собою свідомо, як показує його набагато пізня робота над «Перламутрове раковиною». Здається, вся краса раковини укладена саме в переливах кольору і намагатися відтворити ці переливи без допомогою фарб - безнадійна справа. Але Врубель не вважав його безнадійним. Він говорив: «Ця дивна гра переливів полягає не в барвах, а в складності структури раковини і в співвідношенні світлотіні; іншим разом я передам колір тільки білим і чорним ». Як можна бачити з графічним ескізами «Раковини», він дійсно наближався до вирішення цього завдання.

Крім «Демона», Врубель виконав кілька ілюстрацій до "Герою нашого часу», до поеми «Ізмаілбей» та окремим віршам.

Музика цільної людини

Незважаючи на труднощі і драматичні перипетії, пов'язані з Нижегородської виставкою, 1896 рік був щасливим для Врубеля - на початку цього року він познайомився, а в липні обвенчался зі співачкою Надією Іванівною Забела.

Він побачив її - точніше, почув - у Петербурзі, на сцені Панаевского театру, де давала вистави організована Мамонтовим Московська приватна опера.

Не можна говорити про Забела просто як про «дружині Врубеля» - так само як дивно читати, що Врубеля у театральних колах називали просто «чоловіком артистки Забели». І чоловік і дружина були - кожен у своїй галузі-великими художниками, і їхній шлюб означав співдружність людей мистецтва, один одного розуміли і надихали. Врубель був дуже музикальний і брав близьку участь в розучуванні ролей Забели, до його порад вона завжди прислухалася. Всі його костюми і грим він придумував сам-ставши його дружиною, Забела жодного разу не користувалася послугами іншого театрального художника. Вона, правда, не могла приймати настільки ж прямої участі в роботі Врубеля над картинами, але її спів, сама її артистична індивідуальність важили для нього надзвичайно багато, так що в Зрештою вона допомагала йому навіть більше, ніж він їй. У ній як у артистці він знайшов той російський поетичний образ, який давно йому думалось, мріяли і вислизав від нього. Забела стала справді його музою: її портрет-фантазія, написаний на рік одруження, так і названий - «Муза».

Забела була не тільки музою Врубеля, а й музою великого композитора Римського-Корсакова. Всі чарівність її таланту розкривалося у виконанні партій в його операх-царівни Волхова в «Садко», Снігуроньки, панночки в «Травневої ночі», Царівни-Лебеді у «Казки про царя Салтана» та Марфи в «Царської нареченої». Дві останні партії композитор писав спеціально для Забели, в розрахунку на її голосові та артистичні дані.

Разом зі своєю дружиною Врубель увійшов у світ музики Римського-Корсакова. Справді: якщо в київських речі колірне рішення уподібнювалися розсипи виблискуючих самоцвітів, якщо у творах початку 90-х років колір як би кілька тяжчає, ущільнюється, то тепер з'являються чарівні, теплі, не яскраві, а мовби затаєні переливи світлих тонів веселкового спектру.

У цьому опаловое і перламутровому ключі написані чудові великі акварелі «Тридцять три богатирі», «Морська Царівна».

Портрети

Портретний жанр як літопис звичаїв, типів і характерів був Врубелю чужий. Він уникав писати портрети на замовлення, тим більше осіб, які його не цікавили.

У Врубеля багато швидких портретних замальовок, начерків олівцем, аквареллю; цікаво, що деякі «без обличчя», тобто особа не домалювати. Більшої Здебільшого це означало, що художника в даному випадку цікавило не особа, а щось інше.

Зате в тих випадках, коли Врубеля зацікавлювало саме особа, його тягнуло піддати цієї людини перевдягання, перетворенню-представити його не у звичайній обстановці і одязі, а перетворити на якусь легендарну або уявну особистість. Так він перетворив дочку київського власника позичкової каси в східну принцесу серед килимів, а кіевского цукрозаводчика та мецената І. М. Терещенко - в Івана Грозного.

Деякі особи ставали постійними супутниками його задумів, героями його картин. Зовнішність Е. Л. Праховою - богоматері проходить через всі релігійні композиції київського періоду, де наближаючись, де віддаляючись від прямої портретної.

Початок нового века.Поверженний Демон

До початку ХХ століття в російській художній життя відбувалися помітні зрушення. Загострився антагонізм художніх угруповань, виникали нові течії. виріс у авторитетної організації петербурзький художній гурток «Світ мистецтва».

Головним організатором «Світу мистецтва» був енергійний, ініціативний С. Дягілєв, душею і теоретиком - Олександр Бенуа, майже такий самий темпераментний, як В. Стасов; ядро «Світу мистецтва» складали художники К. Сомов, М. Добужинский, Е. Лансере, Л. Бакст, а пізніше і В. Сєров. По суті - невелика група. Але на виставках «Світу мистецтва» брали участь і Левітан, і Коровін, і Нестеров, і Рябушкина, і багато інших, в тому числі члени товариства пересувних виставок. І вперше став виставлятися Врубель.

До тих пір його роботи були придбані приватними особами, а у виставкових залах не з'являлися. «Виставка російських і фінляндських художників », організована в 1898 році в Петербурзі С. Дягілєвим, була фактично першим, де деякі речі Врубеля постали на загальний огляд. Журнал «Світ мистецтва» став поміщати репродукції його творів. Потім вони почали потроху з'являтися і на московських виставках.

Хоча «Світ мистецтва» і відкрив Врубеля для публіки, між художніми принципами мирискусников і Врубеля було не багато спільного. Теоретично їх зблизив культ вільної творчості в ім'я краси, але краса багатолика, і єдиного ключа до неї немає. Витончений ретроспективізму і злегка іронічні стилізації Сомова, Бакста, того ж Бенуа були досить далекі від Врубеля з його титанізм, розмахом, з його «культом глибокої натури» і що б'є через край експресією. Своїм «натиском» Врубель страшив не тільки глядачів, вихованих на гладенькою салонної живопису, але і нічого нібито не тих, хто боїться мирискусников.

Словом, цінителів мистецтва Врубеля і до початку ХХ століття було мало, а зневаги - багато. У такій атмосфері Врубель почав роботу над давно планували "монументальним демоном» - самим патетичним своїм творінням.

Хвороба. Малюнки з натури

«Демон повалений» був скорботної віхою в біографії Врубеля. Картина ще висіла на виставці, коли її автора довелося помістити в одну з московських психіатричних лікарень. Протягом півроку його стан було настільки важким, що до нього нікого не допускали, навіть сестру і дружину. Потім він почав одужувати, писати цілком здорові листи близьким, намагався малювати, але це давалося йому насилу - після ейфорійного підйому, яким супроводжувалася робота над «Демон», настала довга депресія, стан художника весь час було пригніченим, пригніченим, себе він вважав тепер ні на що не придатним. Так він був налаштований і тоді, коли вийшов з лікарні (у лютому 1903 року) і поїхав на відпочинок до Криму. Ніщо його не цікавило, Крим не подобався, працювати він майже не міг. Його тягло на Україну.

У травні 1903 Врубель доїхали до Києва і зупинилися в готелі. Несподівано захворів дитина - Маленький Саввочка, тільки починав говорити. Через два дні його не стало. Незабаром у художника знову почалися напади хвороби.

Його відвезли спочатку до Риги, потім перевели в клініку Сербського в Москву. Він був сумний, слабий, безпорадний і фізично абсолютно виснажений, так як нічого не їв, бажаючи заморити себе голодом. До початку наступного року він майже помирав. Але криза пройшов, його помістили в приватну лікарню доктора Ф. А. Усольцева в околицях Москви. Там відбулося його останнім повернення до життя. Він почав їсти і спати, прояснилися думки, став багато, з колишньою захопленістю малювати - і через кілька місяців вийшов з лікарні здоровою людиною.

Самими чудовими серед малюнків, зроблених в лікарні, є кілька портретів - доктора Усольцева і членів його родини. Олівцем портрет Усольцева по красі і твердості техніки і за виразності психологічної стоїть на рівні кращих портретних робіт Врубеля.

Остання

Навесні 1905 року Врубель знову відчув знайомі симптоми наближення недуги. Тепер він сприймав їх на рідкість свідомо. Збираючись знову повернутися в клініку, він, як згадувала його сестра, «прощається з тим, що йому особливо близько і дорого ». Він запросив до себе перед від'їздом друзів юності, а також свого улюбленого старого вчителя Чистякова; відвідав виставку «Нового товариства художників», якому симпатизував; відправився у супроводі дружини і викликаного з Москви Усольцева в Панаевскій театр, де дев'ять років тому вперше побачив Забела. Коло життя замикався. Наступного ранок Усольцев відвіз Врубеля до Москви, у свій «санаторій».

Там художник продовжував працювати - і в 1905 році, і в наступному. Працював над «Баченням Єзекіїля», зробив акварель «Шлях до Еммаус», кілька портретів. Останнім був портрет Валерія Брюсова.

Портрет Брюсова робився на замовлення Рябушкінского, видавця журналу «Золоте руно», який задумав помістити в журналі серію графічних портретів поетів і художників, виконаних видатними майстрами. Незважаючи на те що Врубель вже близько року жив у лікарні Усольцева, підприємливого Рябушкінского це не зупинило - він приїхав туди разом з Брюсовим, забезпечив художника мольбертом, ящиком кольорових олівців і умовив прийняти замовлення. Втім, Врубеля і не довелося умовляти, так як Брюсов йому дуже сподобався. Врубелю сподобалися і вірші Брюсова - раніше він їх, мабуть, не знав, а тепер, прочитавши, знайшов, що «в його поезії маса думок і картин».

Портрет Брюсова спочатку був написаний на фоні темного куща бузку, з якого особа виступало рельєфно і живо. Брюсов був у захваті від портрета, але художник не вважав його закінченим і продовжував сеанси. Брюсовим потрібно було виїхати на два тижні в Петербург; після повернення він зойкнув - весь фон з бузком виявився стертий. «Михайло Олександрович так побажав», - пояснив молодий художник, який відвідував Врубеля в лікарні і допомагав йому змивати фон. Брюсовим Врубель сказав, що бузок не підходить до його характеру і що він зробить новий фон із зображенням весілля Амура і Психеї, по фотографії з італійської фрески. Він взявся за новий фон, але встиг нанести на полотно тільки попередній начерк, де ледь розрізняються натяки на зображення. На тому робота обірвалася, тому що зір став відмовляти художникові - він погано бачив, що робить його рука, плутав кольору, брав не ті олівці, які хотів.

Потім художник, мабуть, ще намагався продовжувати роботу над «Баченням Єзекіїля», але сліпота швидко прогресувала, скоро він перестав бачити зовсім.

Його знову перевезли в Петербург, ближче до дружини, яка працювала в Маріїнському театрі, і тут - то в одній, то в іншій лікарні - він провів останні чотири роки життя, повільно згасаючи і в 1910 році, п'ятдесяти чотирьох років від роду, Врубель помер від запалення легенів.

Основні дати життя і творчості Врубеля

1856, 5 березня. М. А. Врубель народився в Омську, в сім'ї військового юриста.

1874. Надходження на юридичний факультет Петербурзького університету.

1880. Надходження до Академії мистецтв.

1881-1884. Заняття в Академії мистецтв під керівництвом П. П. Чистякова.

1884, травень. Від'їзд до Києва для реставраційних робіт у Кирилівської церкви.

1884, Листопад - 1885, травень. Поїздка до Венеції. Робота над іконостасного образами для Кирилівської церкви

1886 - 1889. Робота в Києві. Картини «Дівчинка на тлі перського килима», «Гамлет і Офелія»; ескізи для Володимирського собору. Перші варіанти «Демона».

1889, осінь. Переїзд до Москви.

1890. «Демон Той, Хто сидить». Ілюстрації до творів Лермонтова.

1891. Поїздка до Італії та Франції з родиною С. І. Мамонтова.

1892 - 1895. Життя і робота в Москві, з тривалими виїздами за кордон. Участь у абрамцевском гуртку. Ряд декоративних панно. «Іспанія», «Венеція», «Ворожка».

1896. Великі декоративні панно «Принцеса Греза» і «Микула Селяновіч» для Всеросійської нижегородської виставки.

1896, липень. Одруження на М. І. Забела.

1897 - 1900. Картини на теми російських казок і опер Римського-Корсакова ( «Морська Царівна», «Тридцять три богатирі», «Пан», «Царівна-Лебідь» та ін.) Робота для театру. Портрети С. І. Мамонтова, Н. І. Забели та ін майолікові скульптури.

1901. «Демон повалений».

1902 - 1903. Початок хвороби. «Портрет сина».

1904. Перебування в клініці доктора Ф.А.Усольцева.Рісованіе з натури. Видужання і переїзд у Петербург.

1904 -1905. Портрет дружини, автопортрети, «Перлина», «Азраїл». Варіації теми «Пророка».

1905, весна. Новий напад захворювання, повернення в клініку Усольцева.

1906. Портрет Брюсова - остання робота Врубеля.

1910, 1 квітень. Смерть М. А. Врубеля.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.ed.vseved.ru/

[1] Крім Врубеля, ілюстрації для цього видання робили В. Суріков, В. Васнєцов. І. Рєпін, В. Сєров, К. Коровін та ін Організатором був П. П. Кончаловський, батько відомого радянського художника.