МАЙСТЕР І ЙОГО ЧАС

(Відображення реальності в романі М. Булгакова

«Майстер і Маргарита»)

Реферат з літератури учня 11 «Б» класу школи № 713 м. Москви

Портнова І. В.

Москва 2000

План

I. "Література і революція"

II. Майстер і його час.

1. Полеміка з Троцьким про художню майстерність і майстри.

2. Зміни «московського народонаселення» і розпал «великогоперелому ».

3. «Творчий союз» МАССОЛІТ модель письменницької суспільства Москви.

4. Світ вічних людських цінностей Майстра.

III. Майстер і наш час.

IV. Вічна душа Майстра.

Роман Булгакова «Майстер і Маргарита», як і всі великі, вічні книгилюдства, присвячений всесильний і непереможності любові. Але не будемо забуватитого, що писався він у часи, коли панівною силою в суспільстві, вкраїні і в світі була ненависть. Ненависть класова й національна,революційна і релігійна, суспільна і особиста ...

Немає сумніву, що Булгаков у 1923-1924 роках читав найяскравішу, самувідому і саму впливову критичну книгу того часу - "Літератураі революція »Троцького. Навряд чи повз М. Булгакова пройшли процитовані
Троцьким слова Блоку: «Більшовики не заважають писати вірші, але вони заважаютьвідчувати себе майстром ... Майстер той, хто відчуває стрижень всього своготворчості і тримає ритм у собі ». Висловлювання це, мабуть, таквразило або зачепило Троцького, що він відчув прямо-таки обов'язоквисловитися з цього приводу, прокоментувати слова великого поета,
"надірвався" на революції. І ось Троцький пояснює, чому в цьомувисловленні Блоку міститься не тільки «внутрішня вероподобность» і
«Значущість» фрази, але й безумовна істина. «Більшовики, - заявляє
Троцький від імені партії, членом Політбюро ЦК якої він у той час перебував,
- Заважають відчувати себе майстром, бо майстру треба мати вісьорганічну, безперечну в собі, а більшовики головну-то ось іпересунули ». «Ніхто з попутників революції - а попутником був і Блок, іпопутники складають нині дуже важливий загін російської літератури - не несестрижня в собі, і саме тому ми маємо тільки підготовчий періоднової літератури, тільки етюди, нариси і проби пера - закінченемайстерність, з упевненим стрижнем у собі, ще попереду ». Ціла концепція
«Нової літератури» трималася у Троцького на обіграванні блоковскоговисловлювання.

Здається, вся творчість Булгакова було призвано спростуватипишномовну сентенцію Троцького. Булгаков був глибоко переконаний, ідраматургія його, і романи, і повісті, оповідання і суть явища саме
«Закінченого майстерності», а не «етюди, нариси і проби пера». Булгаков невірив, а твердо знав, що він-то безумовно «несе» в собі «стрижень»,непохитної «вісь», навколо якої обертається не тільки його творчість, а йвся його загублених життів.

Булгаков не сумнівався в тому, що ніякої головної осі - ні в природі,ні в суспільстві, ні у приватному житті особистості - не «пересунули». І роман
«Майстер і Маргарита» містить у собі суперечка й полеміку не лише зміркуваннями Троцького про художню майстерність і майстри, але і з самимвихідним висловлюванням Блоку. Більшовики виключно заважали Булгаковуписати, друкувати, ставити на сцені чи в кіно свої твори, але вони незаважали йому (та й не могли досягти успіху в цьому) відчувати себе Майстром.

Многозначітелен кінець роману «Майстер і Маргарита». Невдалийпролетарський поет Іван Безпритульний, «інтелігент», тільки «що вийшла знароду »(ще недавно збирався навіть Канта відправити на Соловки навиправні роботи - «роки на три» - за шосте доказіснування Бога), стає в результаті всіх сюжетних пертурбаційпрофесором історії. У цьому отношепіі Іван Бездомний - значнийпрогрес «нової людини» у порівнянні з Поліграф Поліграфович
Шариковим, який сприймає як особисту для себе образу пропозиціюпрофесора Преображенського «повчитися бодай чого-небудь».

При всьому своєму високому трагізмі роман «Майстер і Маргарита»оптимістичніше «Собачого серця». Залишаючи цей тлінний світ, Майстерзалишає в ньому свого учня, який бачить ті ж сни, що і він, маритьтими самими образами світової історії та культури, розділяє його філософськіідеї, вірує в ті ж ідеали світу, загальнолюдського масштабу ...

Учень Майстра, його ідейний наступник і духовний спадкоємець, нині
«Співробітник Інституту історії та філософії» Іван Миколайович понирі, «всезнає і розуміє »- і в історії, і в світі, і в житті. «Він знає, що вмолодості він став жертвою злочинних гіпнотизерів, лікувався після цього івилікувався ». Тепер він і сам Майстер. Булгаков показав, що отриманняінтелігентності відбувається через накопичення знань, через напруженуінтелектуальну, ширше - душевну роботу, через засвоєння культурнихтрадицій людства, через позбавлення від чар «чорної магії злочиннихгіпнотизерів ». Отже, навіть таке «штучне» явище культури, якмайстерність, підлягає творчої наступності, не знищується вапокаліптичні часи «світових катастроф».

Герої «Майстра і Маргарити» - всі без винятку, від мала до велика --вирвалися на простір вічності і опинилися в нескінченному просторісвітовій історії. І це свідчить про те, що ні які могутнісили не владні над тим, хто несе «в собі» свою «вісь», свій неповторнийморальний і ідейний «стрижень», хто є господарем своїх помислів ісвоєї справи, хто володіє майстерністю. Майстер живе у світі без соціальних,національних і часових меж. Його співрозмовниками є Ісус Христос,
Кант, Гете. Він сучасник і співрозмовник безсмертних, бо він - рівний зними.

Як і що передували роману фантастичні повісті, «Майстер і
Маргарита »- твір, у якому теж сплавлені в нерозривномуєдність реальність і фантастика. Але фантастика тут виконуєякісну роль. Вона не стільки засіб випробування дійсності векстремальної ситуації або умовна деформація її гіпотетичнимдопущенням. Світ фантастичних образів і надприродних сил у романі --прорив через тонку плівку марного повсякденності, через дрібниці поточноїсучасності грізних і невблаганних рис Вічності, істинного, а непримарного буття, в якому того не підозрюючи, знаходяться до часу всібез винятку булгаковські персонажі. Недарма Булгаков говорив про себе: «Я
- Містичний письменник ».

У романі реально представлена Москва, її комунально-побутової талітературно-театральний світ, так добре знайомий Булгакову. Длясучасників були впізнавані гонителі Майстра - пильні критикибулгаковських п'єс, повістей та оповідань, що воюють тим же знаряддям, що й сам
Майстер - словом. Бажаючи підтримати Майстра, Маргарита віднесла до редакціїгазети уривок з роману, і він був надрукований. Удари посипалися градом.
Майстри звинувачували в тому, що він «зробив спробу протягнути до друку апологію
Ісусу Христу », назвали« войовничим старообрядцем ». І все це - напідставі одного уривка з художнього тексту, закони якого (законимистецтва) не дозволяють ідентифікувати автора і його героїв.

Проте для критиків Майстри не існує різниці між життям іхудожнім текстом, між мистецтвом і не мистецтвом: вони глухі довічного, нетлінного, вони занурені в політичну метушню і тріскотню.
Займаючись мистецтвом слова, верша свій неправедний суд над художниками, над
Майстром, вони зайняті не своєю справою, - але їм недоступне розуміння цього.
Ось так за допомогою слова в свідомість читачів, які не мали можливостіпрочитати роман цілком, наполегливо впроваджувалася несумлінниминавкололітературної ділками думка про шкідливі, ворожих помислах автораідеях його твори.

Підсумок: Майстер зацькований, першого ж зіткнення з літературним світомприводить його до божевільні, де він і гине. Доля, типова для
Майстри, що живе не в ладах з навколишнім світом, всупереч йому, за своєювласною, внутрішньо вільної логікою ... На відміну від свого персонажа,романного Майстра, Булгаков все життя боровся за свої твори, намагавсяпробитися до читача і глядача, поки залишався у свідомості, диктував іредагував текст свого головного твору.

На своєму знаменитому час «чорної магії» на сцені Вар'єте Воландрозмірковує про те, чи змінилося за останні десятиліття «московськенародонаселення ». Він зазначає технічний і науковий прогрес, сучаснийзовнішність міста, поява нових видів транспорту, говорить, що «городянисильно змінилися зовні ». Однак, «набагато більш важливе питання: змінилисяЧи ці городяни внутрішньо? »Свого роду тестування, яке проводить
Воланд за допомогою «чорної магії» (що сиплються зі стелі червінці, заякими починається полювання; роздача модних речей; публічна стратаконферансьє Бенгальської, якому буквально «відривають голову», і потімчудове його «прощення» з приживлення голови на колишнє місце (свого родугра пристрастями публіки - розрахунок то на лютість натовпу, то на їїжалісливо і т. д.), переконує його, а разом з ним і читачів роману,що люди мало змінилися, що вони взагалі мало змінюються, незважаючи на всіколізії історії: «Ну що ж вони - люди як люди. Люблять гроші, але цезавжди було ... Людство любить гроші, з чого б ті не були зроблені, зшкіри чи, з паперу, чи з бронзи чи золота. Ну, легковажні ... ну, щож ... і милосердя інколи стукає в їхніх серцях ... звичайні люди ... вЗагалом нагадують колишніх ... квартирне питання лише зіпсував їх ...».

Квартирне питання справді виявився одним з найважливіших. Як неущільнювали таких, як Персиків або Преображенський, квартир все-таки невистачало. Друг Майстри Алоізій МОГАРИЧОВ дуже хотів «переїхати до його кімнати»
(від того і став другом) і тому, «прочитавши статтю Латунского про роман,написав на нього (Майстра) скаргу з повідомленням про те, що він зберігає у себенелегальну літературу ...».

Воланд - то постійне зло, яке необхідне для існування добраі вічної справедливості у світі. Така діалектика історичного розвитку талюдського пізнання - з «дерева добра і зла». Воланд уособлюєвічність, нескінченність часу, який всіх розсудить, все розставить помісцях, кожному воздасть по заслугах. Те, що «одного разу весною, в часнебувалого жаркого заката, в Москві, на Патріарших ставках »з'явився Воланд,визначив весь хід дії московських сцен роману, в яких він зісвоїм почтом виявляється в людському вигляді сучасників Булгаковакінця 1920-х років, розкриває глибинний зміст що відбувається.

Поява Воланда в самий розпал «великого перелому», а потім і
Великого терору - це спроба спроектувати час, нескінченна,справедливе час, на всіх учасників події - у романі Булгакова і зайого межами, в самому житті. Це спроба здійснити справедливість --поверх страшних реальностей епохи, поза часом і простором.
Фантастичні картини роману Булгакова - це перш за все суд часу, судісторії.

Суд вічності, вершімий Воландом, просвічує усіх персонажів роману, істає ясно, хто з них витримує цей сліпуче яскраве світло, а хтопочинає корчитися, танути, зникати вже при першій проблиску вічності ...
Серед тих. хто безумовно виправданий судом вічності - Майстер. Доля йогоочевидним чином пов'язана з героєм його роману Ієшуа Га-Ноцрі, історичноїіпостассю євангельського Ісуса. Майстра і його героя пов'язують і їх
«Бездомність», «безпритульність» (Майстер втрачає свою квартиру), і цькування,що закінчується в обох випадках доносом і арештом, і зраду (Алоізій
Могорич - явний аналог Іуди з Каріафа), і тема в'язниці - страти (перебування
Майстра в клініці Стравінського можна порівняти з полоном Ієшуа), і мотив
Учня (Бездомний, який стає, як і Майстер, істориком -професіоналом, - смислова паралель Левія Матвія, послідовника ілітописця Ієшуа).

Булгаков свідомо, часом демонстративно, підкреслюєавтобіографічність свого Майстра. Остапівка цькування, повна відмова відлітературного і громадського життя, відсутність засобів до існування,постійне очікування арешту, що сиплються градом статті-доноси, відданість ісамовідданість коханої жінки, порівнянна лише гетевський Гретхен-
Маргаритою безсмертного «Фауста» ... Майже буквальне збіг того, як
Майстер оцінює своє становище, кажучи Бездомному: «Я жебрак» - і
Маргариті: «... зі мною буде недобре, і я не хочу, щоб ти загинула разомзі мною »- з тим, як характеризував власну долю Булгаков у листі до
Уряду: «... у мене (...) в наявності, в даний момент, - злидні, вулиця ізагибель ».

Доля Майстра-Булгакова закономірна: в« країні переможного соціалізму »люди, що стоять при владі, роблять все, щоб художник, вчений, мислитель,інженер - кожен по-своєму - перестали відчувати себе майстрами своєїсправи, з усіх сил заважають їм - не скільки навіть писати, «творити,вигадувати, пробувати », скільки бачити зміст і значення своєї творчості,усвідомлювати себе виконавцями власної місії в суспільстві, а не якогосьзапланованого понад «соціального замовлення».

Не випадково саме Майстра немає місця в цьому світі ні як письменникові, ніяк мислителю, ні як людині, у той час як МОССОЛІТ і ресторан «Будинок
Грибоєдова »переповнені людьми, які називають себе письменниками, їх дружинами ііншими, ще менш причетними до літератури особами.

Серед «останніх пригод» Бегемота і Коров'єва - відвідування ресторануписьменницького «Грибоєдова». «Ви - письменники?» - Запитала громадянка, якав товсту конторських книг записувала що входять в ресторан - «невідомо дляяких причин »,« Ваші посвідчення? »-« ... Які посвідчення? »- запитав
Коров'єв, дивуючись »;« щоб переконатися в тому, що Достоєвський - письменник,невже ж треба питати в нього посвідчення? »- продовжив він. - «Тавізьміть ви будь-яких п'ять сторінок з будь-якого його роману, і без всякогопосвідчення ви переконаєтесь, що маєте справу з письменником. Та я вважаю, щоу нього й посвідчення-то ніякого не було! »-« Ваші посвідчення,громадяни, - сказала громадянка ». - «Даруйте, це, врешті-решт, смішно,
- Не здавався Коров'єв, - зовсім не посвідченням визначається письменник, атим, що він пише! Почім ви знаєте, які задуми рояться в моїй голові? ».
Хворе суспільство, де визначають, чи є та чи інша людинаписьменником, по клаптику картону, що в палітурці з дорогої шкіри, коричневий,
«Із золотою облямівкою широкої». Можливо, тому на питання Бездомного: «Ви --письменник? »-« Гість потемнів особою і посварився Івану кулаком, потім сказав:
- «Я - майстер ...». Зате абсолютно безперешкодно потрапляють до «Грибоєдов»члени МАССОЛІТа - «однією з найбільших московських літературних асоціацій»,серед них поети - Рюхін і Бездомний, критики Латунскій і Лаврович, гонителі
Майстра.

Своєрідною моделлю суспільства є в романі Булгакова «творчийсоюз »МАССОЛІТ - легко впізнаваний гібрид РАППу кінця 20-х - початок 30-хроків і більш пізнього Союзу радянських письменників (як виявилося прямоїнаступник РАППу по всіх основних питань, така ж бюрократична,принципово нетворча організація). Так званий творчий процесв МАССОЛІТе розвивається за «планом»: хочеш написати оповідання або новелу --отримуй «полнооб'емний творчу відпустку» на два тижні; хочеш написатироман або трилогію - бери такий же відпустку, але «до одного року». Можна, якз'ясовується, щось написати, навіть взявши «одноденну творчу путівку».
Визначені і кращі «творчі місця»: Ялта, Суук-Су, Борове і т.п. Але вці двері чергу ( «не надмірна, людина в півтораста»). Будучи членом
МАССОЛІТа, можна вирішувати не тільки «творчі» проблеми, а й квартирні, ідачні, і продовольчі ... Чим вище (ні, не талант) адміністративнийпост, тим швидше і вдаліше вирішуються всі проблеми. У самій абревіатурі
«МАССОЛІТ» є що завгодно, але не спорідненість з літературою: Головліт, Массока,
МАПП (як частина РАППу або ВОАПП), Пролеткульт і т.п.

З трьох тисяч ста одинадцяти членів МАССОЛІТа на сторінкибулгаковського роману потрапляють від сили десятка два. Але жоден з них незайнятий літературою, та й взагалі невідомо, чи займається яким-небудьтворчістю. Одні як «флібустьєр» Арчибальд Арчібальдовіч, белетрист
Петраков-Суховій, якісь Амвросій та Фома, та інші - завсідникигрибоєдовське ресторану, який не тільки славиться на всю Москву
«Якістю своєї провізії», але і відпускає її массолітовцам «по самійподібною, аж ніяк не обтяжливою ціною »(письменницький спецрозподільників).
Інші ж засідають у Правлінні. Така, напр?? заходів, «таємна вечеря»дванадцяти апостолів МАССОЛІТа в очікуванні свого вождя і вчителя Берліоза
(вже обезголовленого трамваєм).

Всі дванадцять як на підбір: белетрист Бескудніков, поет Двубратскій,московська купецька сирота Настасья Лукінішна Непремнова, друкарськабатальні морські оповідання під псевдонімом «Штурман Жорж», автор популярнихскетчів загривок, новеліст Ієронім Попріхін, критик Абабков, сценарист
Глухар, просто Денискін і Квант ... Вони страждають від «задухи»: «жоднасвіжий струмінь не проникла у відкриті вікна ». Крім того, всім докучаласвоїми спокусливими запахами ресторанна кухня, «і всім хотілося пити,всі нервували і сердилися ». Зайняті вони тим, що розподіляють у своємууяві письменницькі дачі в літературному селищі Перелигіна іобговорюють, кому вони можуть дістатися. Всім зрозуміло, що дістануться дачі
«Найбільш талановитим», тобто «Генералам». З цього приводу «назрівало щосьна кшталт бунту ». Розподілу матеріальних благ і привілеїв, а також «здорова ісмачна їжа »задешево - от і все, чим зайняті уми і серця« інженерівлюдських душ », які наповнили« Грибоєдов »на його двох поверхах - перший,ресторанному, і друге, кабінетному.

неосвічений пролетарський поет-массолітовец Іван Бездомний за своєюдрімучості і написав замовлену йому антирелігійну поему. Безпритульний - поетте саме, що вийшов з бездомних псів псевдочеловеку Шарикову. Та жагресивність і злостивість, те ж войовниче зневіра і презирство дознань, та ж політична пильність. Тільки Шариков - кошкодав, а непоет. «Ну ви, звичайно, людина незайманий», - каже Майстер Бездомному; іще раз: "... адже, я не помиляюся, ви людина неосвічений?» «невпізнанним
Іван »легко погоджується з прибульцем:« Безперечно ». Взагалі зустріч звічністю в образі Воланда, а потім в божевільні - в особі Майстриабсолютно перероджуються невдалого поета. Після раптової прохання Майстри
«Не писати більше» віршів Іван урочисто обіцяє і клянеться в цьому. Вінрозлучається зі своєю літературною професією з відчуттям неприхованогополегшення, навіть звільнення. «Гарні ваші вірші, скажіть самі?» --запитує Бездомного Майстер. - «Жахливого», - раптом сміливо і відвертомовив Іван ». Втім, критичне до себе і своєї діяльності відношеннясповідує вже «новий Іван» ", раз у раз заперечує« ветхому, як і раніше,
Івану ».

Проте в глибині душі і« колишній Іван », і його колеги по пролетарськоїпоезії усвідомлюють, що ніякі вони не поети і не письменники.

Під стать «ветхому Івану» Рюхін, або «Сашка-бездарність», як говорить проньому Бездомний. Характеристика, яку в клініці Стравінського дає
Безпритульний «братові з літератури» Рюхіну, і образлива, і різання, і політичнонебезпечна: він і «першим серед ідіотів», і «бовдур», і «типовий кулачокза своєю психологією »,« при тому кулачок, ретельно маскуються підпролетаря »,« а ви загляньте до нього всередину - що він там думає ... виахне! - І Іван Миколайович зловісно розсміявся ». Рюхіну, звичайно, невесело. Перша його реакція: «Це він мені замість спасибі! , .. за те, що явзяв у ньому участь! От вже, дійсно, погань! »« Рюхін важко дихав,був червоний і думав тільки про одне, що він відігрів в себе на грудях змію,що він взяв участь в тому, хто опинився на перевірку злісним ворогом », тобтодійсно був «червоний» у всіх сенсах, включаючи політичний. Але нашляху додому після «відвідування будинку скорботи» Рюхіним опановує тяжке горе.
«І горе не в тому, що вони (слова, кинуті Бездомним в обличчя йому) образливі,а в тому, що в них полягає правда ».

« Отруєний вибухом неврастенії », пролетарський поет переносить частинусвого озлобленого і похмурого настрою на навколишній світ. У поле йогозору випадково потрапляє пам'ятник Пушкіну, і вже Пушкін стає об'єктомзаздрощів і бурчання массолітовца: «Ось приклад справжньої удачливості ...,який би крок він не зробив в житті, що б не трапилося з ним, все йшло йомуна користь, все зверталося до його слави! Але що він зробив? Я не осягаю ...
Що-небудь особливе є в цих словах: «Буря мглою ...?» Не розумію! ..
Повезло, повезло! - Раптом отруйно уклав Рюхін (...) - стріляв, стріляв внього цей білогвардієць, і потовк стегно і забезпечив безсмертя ... »Осьвершина розуміння, що досягається членом МАССОЛІТа. Але на дні спустошений їмв Грибоєдівському ресторані графинчика з горілкою тільки одна думка, яку неможе затьмарити навіть безсила ненависть до щасливчику Пушкіну:
«Виправити в його житті вже нічого не можна, а можна тільки забути».

Інша справа - замовник поеми про Христа, голова правління
МАССОЛІТа, редактор товстого художнього журналу - Михайло Олександрович
Берліоз, «однофамілець» якого є композитор (за словами Івана
Бездомного). Критичний розбір невдалого атеїстичного опусу Бездомного,яким займається Берліоз на початку роману, на Патріарших ставках, видає вньому розумного і вельми освіченого. «... У міру того, як Михайло
Олександрович забирався в нетрі, в які може забиратися, не ризикуючискрутити собі шию, лише дуже освічена людина, - поет дізнавався всебільше і більше цікавого та корисного ...». Та й Майстер про Берліозговорить, що він людина «начитаний» і «дуже хитрий». Берліозу, з його
«Гучних» ім'ям, становищем, розумом, знаннями, багато дано, в порівнянні зубогим Бездомним і Рюхіним, у той час як він свідомо моститься підрівень зневажаються їм поетів-робітників.

В одній «зв'язці» з Берліозом виявляються критики Латунскій і Лаврович.
На відміну від Бездомного, вони знають, що і як має бути написано. Целітературні чиновники високого рангу, «генерали», - як називають їх в
«Грибоєдова» підлеглі і таємні заздрісники. Лаврович «один в шести»
(маються на увазі кімнати на дачі в Перелигіна), «і їдальня дубом обшита»!
Щоб отримати таку дачу - їх всього лише двадцять дві, та ще будуються сім!
- Треба вислужити, тобто писати не те, що хочеш, а те, що належить, щовелять. П'ять вікон на восьмому поверсі будинку Драмліта належать Латунскому ...
Цим критикам уже «уплочено» (як на печатці, якою завіряє свій підписна довідці Бегемот), ось чому «щось на рідкість фальшиве і невпевненийвідчувалося буквально в кожному рядку цих статей (мається на увазірозгромні і доносітельние рецензії на роман Майстра), незважаючи на їхгрізний і впевнений тон. «Автори цих статей, - Майстер, - кажуть не те,що вони хочуть сказати, і (...) їхня лють викликається саме цим ».

І многоучений Берліоз, і Мстислав Лаврович, і Ариман, і Латунскій, і їмподібні почувають себе абсолютно своїми серед бездомних і кулькових,рюхіних і Рокко, бронскіх та інших. Це літературні швондори не тільки неперешкоджають агресивного невігластва неофітів людства, але, навпаки,всіляко йому потурають, майстерно його використовують і направляють. Ці люди,наділені владою в літературному й журналістському світі, обділеніморальністю, цинічні і прагматичні, байдужі до всього, крім своєїкар'єри і принесених нею дивідендів. Вони жертви і кати одночасно. За їхнімивина страшніше, кулькових: вони наділені і інтелектом, і знаннями, іерудицією, і добре відпрацьованої риторикою, - все це свідомопоставлено на службу хибною, злочинної ідеї, справжній зміст якої вонидобре розуміють.

Ідеологи від літератури та літератори від політики, які роздули відсвідомості своєї історичної значущості і революційної нетерпимості,
Берліоз та його підручні по МАССОЛІТу святкували перемогу. І в цьому була їхняобмеженість, недалекоглядність, сліпота. Разом з Майстром Булгаков бувпереконаний в тому, що панування сірого нікчеми минуще, що трубодурам
«Музики революції» - не відбувся композиторам і поетам - не вдастьсяперехитрити розум історії. Ось одна з рокових слабкостей Берліоза, проякій говориться вже на перших сторінках роману. «Життя Берліозаскладалося так, що до незвичайним явищам він не звик ». При зустрічіз непідвладною йому «чорною магією» він блідне і «у сум'ятті» думає:
«Цього не може бути! ..» Однак у тому-то і містика життя, що в нійвідбувається багато «надзвичайного», того, до чого командири життя ілітератури «не звикли», чого, як вони вважають, «не може бути». Цетільки здається, що Берліоз управляють «життям людської і всімрозпорядком на землі ». Посол вічності Воланд пояснює самовпевнено
Берліозу і його юному сподвижникові Бездомному: «Для того, щоб управляти,потрібно, як-не-як, мати точний план на деякий, хоч скільки-небудьпристойний термін. Як же може управляти людина, якщо вона не тільки позбавленаможливості скласти який-небудь план хоча б на короткий сміховиннотермін, ну, років, скажімо, в тисячу, але не може ручатися навіть за свійвласний завтрашній день? І справді, - тут невідомий повернувся до
Берліозу, уявіть, що ви, наприклад, почнете керувати, розпоряджатисяіншими і собою, взагалі, так би мовити, входите у смак, і раптом у вас ... кхе
... кхе ... саркома легкого ... тут іноземець солодко посміхнувся, неначедумка про саркомі легкого доставила йому задоволення, - так, саркома, - (...)і ось ваше управління закінчилося! (...) І все це закінчується трагічно:той, хто ще недавно вважав, що він чимось керує, виявляється раптомлежить нерухомо в дерев'яному ящику, і навколишні, розуміючи, що користі відлежачого немає більше ніякого, спалюють його в печі ». Передбачає Воланд іінший варіант розвитку подій, «ще гірше»: замість того, щоб поїхати навідпочинок до Кисловодська, людина «невідомо чому раптом візьме --посковзнеться і потрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він самсобою управи так? Чи не правильніше думати, що впоралася з ним хтосьзовсім інший? »

І Берліоз, людина освічена, атеїст, матеріаліст, до того ж,« незвиклий до незвичайним явищам »", почему-то «з великою увагоюслухав неприємний розповідь про саркому і трамвай, і якісь тривожні думкипочали мучити його ». Він раптом містично відчув, зрозумів, що доля йоговже вирішена, обчислена, відміряти. Цей процес, яким він не може ініколи не зможе керувати, на який навіть безсилий якось вплинути. Іавтор - Булгаков не приховує свого торжества: новоявлених «чарівників» і
«Магів», керуючих громадської та культурним життям на свій розсуд,по своїх далекосяжних планів, які здаються з боку всесильними ібезсмертними, невразливими і неспинним, чекає «адові лягти», відякої немає порятунку. Всі вони, лиходії великі та малі, негідники великогокалібру і дрібні шахраї, самі того не відаючи, вже стоять перед судом історії,судом людської природи, совісті - і приречені.

І ось сталося щось страшне й непоправне, чого Берліоз ніяк неміг передбачити, хоча і був «дуже хитрим» і прораховував свої вчинки набагато ходів уперед. Грунт, на якій обережний літератор і політиктвердо, як йому здавалося, стояв обома ногами, відразу вислизнула з -під нього (чому провиною, звичайно, пролите Чумою-Аннушкою масло). Берліоз буввикинутий на рейки, де йому нашим, радянським звичайним трамваєм (не паровозомісторії!) відрізала голову комсомолка в червоній хустині. У системі образівбулгаковського роману епізод багатозначний, символічний. Всіх, всіх доодного Берліоз, кічу своїй диявольській владою та могутністю,поглине «стихія» «чорної магії», розв'язана ними самими. Немає ніякогосумніву, що розкручується починаючи з середини 1930-х років маховик
Великого терору Булгаков розглядав як рок відплати: революціяжерла своїх дітей (нерідко залишаючи осторонь прямих противників - взалі для глядачів кривавого Театру історії).

Розгром у квартирі Латунского, вчинений Маргаритою, теж, по суті,дію сил, очолюваних Воландом, князем тьми. Маргарита-відьмастає «частиною тієї сили», що «здійснює благо», соучаствуя у злі, ітим самим вершить справедливий суд. Згорає в пекельному полум'ї зміїне гніздо
МАССОЛІТа (давно приховано тліли в своїх надрах), - «Будинок Грибоєдова»,разом з усіма паперами, папками, справами. Відплата чекає Степу Ліходеева і
Варенуху, Римського та Семплеярова, всіх так званих керівниківкультури, безперешкодно паразитують на цій чахлою ниві і займаютьв житті не своє місце.

Булгаков не сподівався напоумити романом якого-небудь Берліоза або
Латунского, Степу Ліходеева або Варенуха. Його роман від початку буврозрахований на інше покоління читачів, може бути, друге або третє післянього та його сучасників. Важливо інше: історія відправляє Берліозом внебуття; ніби їх і не було, наче кошмарний сон приснився і забутийпід ранок. І Воланд, це втілення безперервно триває вічності,нерозривному взаємозв'язку епох, тисячоліть, урочисто проголошує,звертаючись не тільки до мертвого Берліозу, а й до сотням, тисячам Берліозомживих, можновладців: «Ви йдете в небуття, а мені радісно буде з чаші,в яку ви перетворюєтеся, випити за буття ». Чашей, обрамлена в золото,перли і смарагди, стає череп - все, що залишилося від головисамовдоволеного критика і вершителя літературних доль. А «солодкий сік»життя - кров, що перетворюється на вино, дає на балу в сатани барон Майгель -
«Навушник і шпигун», «службовець видовищною комісії на посаді ознакомітеляіноземців з визначними пам'ятками столиці (тобто, простіше кажучи, агент
ОГПУ) - ще один з когорти добровільних помічників диявола, сил темряви,приречених піти у небуття.

Життя, історія, мистецтво - це арена боротьби сил буття і небуття,творчості і розкладання, добра і зла, особистостей і «сірого натовпу». У своємущоденнику (відібраному співробітниками ГПУ під час обшуку в квартирі письменника,повернутий після листів Сталіну, потім знищеному автором, але дивомзберігся у виписках співробітників Луб'янки) Булгаков писав ще наприкінці
1924 р., намагаючись схопити трагічну суть діалектики радянського життя (щовідбилося згодом у його «московської прозі»): «Москва в грязі, всебільше в вогнях - і в ній дивним чином уживаються два явища:налагодження життя і повна її гангрена. У центрі Москви, починаючи з Луб'янки,
«Водоканал» свердлив грунт для випробування метрополітену. Це життя. Алеметрополітен не буде побудований, тому що для нього немає ніяких грошей. Цегангрена. Розробляють план вуличного руху. Це життя. Але вуличногоруху немає, тому що не вистачає трамваїв, сміховинно - 8 автобусів навсю Москву. Квартири, сім'ї вчені, робота, комфорт і користь - все це вгангрени. Нічого не рухається з місця, все з'їла радянська канцелярская,адові пащу. Кожен крок, кожен рух радянського громадянина - це катування,віднімає години, дні, а іноді місяцями. Магазини відкриті, Его життя. Але вонипрогорають і це гангрена. В усьому так. »

Берліоз і Швондер, Шариков та Рокк, Варенуха і Римський, Латунскій і
Алоізій могорич - всі вони «гангрена» на тілі людства. А Воланд зпочтом, Майстер і Маргарита його, оновлений Іван, перестав бути поетом іпоборником пролетаріату, - це життя.

У світі «великих грішників», низкою що проходять на «Великому балу у
Сатани », що кружляють бісівським хороводом в МАССОЛІТе і в театрі Вар'єте, всвіті, де все визначається суспільним становищем людини, її низиннимирозрахунками, протекціонізмом, зрадою, доносами, де панує сувора інесправедлива ієрархія, немає місця Майстра і його однодумцям, немаємісця його роману і його населяють персонажам. Майстер, як і його герой
Ієшуа, - бунтар, що повстав поодинці проти залізних лещат ієрархії, уім'я морального закону, і тому приречений на загибель, як і творецьнового морального вчення в Юдеї.

Миру формалізму, бездушною бюрократії, наживи, аморальних ділківі кар'єристів протистоїть у Булгакова світ вічних людських цінностей:історична правда, творчий пошук, совість. Перш за все - любов.
Любов'ю живий Майстер. Любов'ю живий і Булгаков. Любов проповідує і жебракпророк Стародавньої Іудеї - Ієшуа Га-Ноцрі.

«За мною, читач! Хто сказав тобі, що немає на світі справжньої,вірної, вічної любові? Так відріжуть брехун його мерзенний язик! За мною, мійчитач, і тільки за мною, і я покажу тобі таку любов! »

Роман Булгакова« Майстер і Маргарита, як і всі великі, вічні книгилюдства, присвячений всесильний і непереможності любові. Але не будемо забуватитого, що писався він у часи, коли панівною силою в суспільстві, вкраїні і в світі була ненависть. Ненависть класова й національна,революційна і релігійна, суспільна і особиста ... Все, що булопороджена ненавистю, - згоріло, розсипалася прахом, пішло у небуття.
Рукописи ж, натхненні любов'ю, що прославляють любов, що захоплюють засобою поривму любові, незнищувану, вічні.

Воістину, як сказав одного разу Воланд, звертаючись до Майстра, - «рукописине горять ». Позбавлений свого читача, приречений не бути, письменник Булгаковжив любов'ю дружини - Олени Сергіївни Булгакової - і вірою у вищий суд, судчасу.

Як справжній Майстер, Булгаков і його роман належали вічності.
Розуміння цього було так само недоступно багатьом сучасникам письменника, як інедоброзичливцям його Майстра. Історія донесла до нас дві фрази,красномовно свідчать про те. Одну записала у своєму щоденнику сестра
Олени Сергіївни Булгакової, О. С. Бокшанская. У 1946 році, виступаючи передколективом МХАТу, нд Вишневський, давній ворог Булгакова, звеличувавісторичне значення постанову ЦК ВКПб про журнали «Звезда» і
«Ленінград» і доповідь про них Жданова. Для речей переконливості драматург -рапповец процитував фразу Сталіна: «Наша сила в тому, що ми і Булгакованавчили на нас працювати ». Вождь жорстоко помилявся: нічому більшовики
Булгакова не навчили; ні в чому сила їх не підтвердилася.

Іншу історію, відому в різних варіантах, що передаються усно,записав В. Я. Лакшин, пов'язавши її з долею Булгакова. Наприкінці 1940-х роківтодішній оргсекретарь Спілки письменників Д. А. Полікарпов прийшов на прийом до
Сталіну з тим, щоб доповісти про кадровий склад письменницької організації.
Вождь не дочекався кінця перерахуваннях політичних криміналів і перервавзвіт Полікарпова роздратованим вигуком: «Товаришу Полікарпов інших письменників - у мене для тебе - ні». Тут Сталін, звичайно, мав наувазі, що потрібно працювати з тим людським матеріалом, який є внаявності. Але за великим рахунком він брехав. «Інших письменників» він сам не терпів:довелося прибрати, інші самі забралися, інших змусили замовкнути. Ті, інші ітретій були майстрами своєї справи, решта в більшості - сірою,слухняною масою, в якій навіть природний талант губився в хоріпосередностей. Сталін вважав за краще мати справу з МАССОЛІТом.

Минуло шістдесят років. Нічого не змінюється з часів Булгакова: новічлени нового МАСССОЛІТа приватизували держдачі, засідають в солідних журіз роздачі літературних і театральних премій, Воланд успішно вирішуєквартирне питання, безвісні світу Майстри створюють не користуються успіхомтвори на жебраків підвалах ... Хіба ми можемо представити булгаковського
Майстра, який пустився в інтриги з приводу боротьби за нагороду? Ні,
Майстер тихо творить. Як ще він може проявити себе? Тільки текстами,які виходять з-під його пера ... Ну не метушнею ж ... Чи не суєтою ...

нічому і нікого, крім цих Майстрів, не може навчити література, алебагато що здатна пояснити тим, хто бажає зрозуміти. На жаль, важливим массолітовцамвона не потрібна. Та й взагалі - кому потрібно стільки Майстрів, це рівносильнотому, що всі черепашки будуть начинені перлами. Ціна за перли відразу впаде.

З 1917 року і до наших днів простежуються шляхи пристосуванствахудожників до влади. Непросто відбувалося вмирання незалежності,доводилося пускати в витрата, але зате які вражаючі всхо