НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО УЧНІВ

Виконала:
Калачева Наталія
Сормовська район,
Школа № 85,
11 "Б" клас

Керівник:
Левина О.Е.

Нижній Новгород
1999

План

I Вступ

1. Актуальність роботи

2. Мета роботи

3. Основні завдання

II Короткий нарис життя і творчості графині Євдокії Петрівни Ростопчина

1. Життя графині Ростопчина

2. Творчість письменниці

. Роман "Щаслива жінка"

. Повість "Палаццо Форлі"

. Комедія "Повернення Чацького до Москви ..."

III Висновок

I Введення

Справжніх любителів російської словесності не може не тішити, що заостанні роки воскрес із небуття ще один пласт несправедливо забутоюлітератури. Мова йде про твори російських письменниць минулого століття.

Мета моєї роботи - показати роль жінок у становленні дворянськоїкультури. Показати як жінки - письменниці відстоювали свої права своєїлітературною діяльністю.

Дана мета визначила основні завдання роботи:

1. Показати становище російських жінок, які взялися за перо;

2. Познайомити сучасного читача з творчістю графині

Е. П. Ростопчина;

3. Виявити роль Ростопчина у становленні дворянської культури.

Так званий "жіноче питання" давно привертав увагу росіянписьменників. Ще наприкінці XVIII століття Н.М. Карамзін у своїй повісті "Бідна
Ліза "намалював образ піднесено-прекрасною, морально-чистої дівчини -
"поселянкі", наділеної глибокими почуттями. Карамзін одним з перших вросійській літературі заявив, що здатність "відчувати" аж ніяк не єпривілеєм представниць освічених станів, що "і селянкилюбити вміють ".

многотрудного, часто безрадісною і гірку долю російської жінкиприсвячували свої твори не тільки великі художники минулого, такі,як О. С. Пушкін, М. Ю. Лермонтов, Н. А. Некрасов, Ф. М. Достоєвський, М.Є. Салтиков-
Щедрін, Л. М. Толстой, А. П. Чехов, а й менш відомі письменники -
В. Ф. Одоєвський, Н. Ф. Павлов, В. А. Сологуб, А. В. Дружинін, В. А. Слєпцов і багатоінші. І в цьому не було нічого дивного. Положення жінок в Росії підчому відображало духовний та моральний стан суспільства. Багатопрогресивні діячі російської культури неодноразово порушували питання пронеобхідності рівняння прав чоловіка і жінки, про рівноправну вихованні іосвіті. "Тільки докорінне перетворення жіночого виховання,громадських прав жінки і сімейних відносин, - писав революціонер -демократ М. Л. Михайлов, - видається мені порятунком від етичноїхиткості, яку, як старечої слабістю, боляче сучасне суспільство ". [1]

І все ж, хто, як не самі жінки, з їх загостреним сприйняттям світу,могли краще розповісти про свою долю, про свої почуття та переживання,мріях і прагненнях. Недарма В. Г. Бєлінський відзначав, що "жінка краще,ніж чоловік може зображати жіночі характери, і її жіноче зірзавжди помітить і схопить такі тонкі риси, такі невидимі відтінки ухарактер або становище жінки, які за все різкіше виражають те й інше іяких чоловік ніколи не помітить ". [2]

Про це ж дуже точно сказав у вірші" Жінці "поет
Н. Ф. Щербина:

Ти серця чуйного прозрінням

Ті правди можеш вгадати,

Яких нам ні роздуму,

Ні довгої життям не дізнатися.

Однак далеко не відразу за російськими жінками, узялися за перо, буловизнано право займатися літературною діяльністю. Це, втім, булохарактерно не тільки для Росії. "Звання письменниці, - писав
В. Г. Бєлінський в 1843 році, - поки що контрабанда не у одних нас ... Ніякадрукарська жінка в Європі не уникне вульгарних натяків і назви синьогопанчохи, яким би не був її талант, так само усіма визнаний. Ніхто там неоскаржує у жінки права висловлюватися друковано і можливість бутиобдарованої навіть великим творчим талантом; нікого не ображає і неспокушає видовище друкарській жінки, посміятися над обмеженістю жіночогорозуму, більш нібито пристосованим для кухні, дитячої, шиття та в'язання,ніж для думки і творчості ". [3]

Подібний погляд на жінок, які зважилися присвятити себе творчості, дужедовгий час панував і в російському суспільстві. Однак всупереч упередженогодо себе відношенню вони все-таки стверджували своє право творити. Цепроявлялося в самих різних галузях мистецтва. Ще в середині XVIII ст.прославилася знаменита танцівниця Ксенія Баскакова, наприкінці XVIII --початку XIX століття в усій своїй повноті розкрився талант актриси Параші
Ковальової - Жемчугова, балерини Тетяни Шликовой - гранатовий, співачки
Е. П. Сандуновой і багатьох інших. Тоді ж перші жіночі імена прикрасили ібагато літературні твори, і в першу чергу це торкнулося поезії.
Подолавши пануючі упередження, почали друкувати свої віршіталановиті російські поетеси А. П. Буніна, О. А. Волкова. А трохи пізніше
З. А. Волконська, Н. С. Теплова, Е. Б. Кульман, А. І. Готовцева, Є. П. Ростопчина і
К. К. Павлова. Але прозові твори жінок-літераторів систематичнопочали з'являтися у пресі лише в середині 1830-х років. Пояснювалося цезагальними закономірностями розвитку нашої літератури. У цей час прозастає домінуючим жанром. "Якщо є ідеї часу, то є і формичасу ", - писав Бєлінський у 1835-му. І такою формою стають роман іповість, які за словами критика, зручніше "для представлення людини,розглянутого у ставленні до суспільного життя ". [4] І проза росіянписьменниць органічно вписалася в загальний хід розвитку російської літератури.

Найбільш поширеним жанром в 1830-і роки стала так звана
"світська повість", що виникла в процесі становлення романтичної прози.
Життя світського суспільства, зображення згубного впливу йогозабобонів на особистість неабиякого героя, залежність приватного життялюдини від пануючого укладу суспільного життя знайшли своє втіленняв повістях і оповіданнях В. Ф. Одоєвського, О. М. Сомова,
А. А. Бестужева (Марлинского), М. П. Павлова, Н. А. Польового, В. А. Соллогуб,
І. І. Панаєва та інших.

В основі світської повісті, як правило, лежала любовно-психологічнадрама, конфлікт між "світлом" та героями, що наважився порушити його
"закони". Це й визначало багато в чому їх сюжетний розвиток, взаєминиперсонажів, особливості побудови характерів, а також емоційний тонрозповіді.

На відміну від більшості авторів світських повістей російськіписьменниці, прагнучи надати своїм творам більшу вірогідність інавіть певну "документальність", широко використовували епістолярнуформу і щоденникові записи. Це дозволяло їм глибше передати внутрішніпереживання дійових осіб, щирість і безпосередність їхніх почуттів. Алеголовною перевагою повістей та оповідань письменниць було те, що в нихбільш глибоко відбилася боротьба на захист прав жінки, протест протипорядків, які не давали їй можливості брати участь у громадському життісвого часу. Боротьба за свободу вибору, право на любов, за рівноправність всім'ї - ось основні теми їхніх творів.

II Короткий нарис життя і творчості графині Євдокії Петрівни Ростопчина

У театрі світської повісті виступала відома поетеса Е. П. Ростопчина.
Євдокія Петрівна народилася 23 грудня 1811 року в Москві в сім'ї Сушкова. Увіці шести років залишилася без матері, яка померла після тяжкоїхвороби. Батько ж, чиновник, багато роз'їжджає по службових справах, рідкоз'являвся вдома. Дівчинка, разом з двома молодшими братами, до самогозаміжжя прожила в сім'ї діда і бабки з материнської сторони. Вихованагувернерами Сушкова, володіючи неабиякими здібностями, ранокохалася до читання і швидко оволоділа кількома іноземними мовами,в тому числі, французькою, німецькою, англійською та італійською.

Заняття літературою були традиційними в сім'ї Сушкова: бабапоетеси, уроджена М. В. Храповицький, перевела "Втрачений рай" Мільтона;дядько, Микола Васильович Сушков, був досить відомим літератором, а батько,
Петро Васильович, писав на дозвіллі непогані вірші. Саме тому захопленняпоезією почалося у Євдокії Сушкова ще в дитинстві і, хоча їй вдавалосядовго зберігати це захоплення в таємниці, перший публекація її віршів - уальманасі "Північні квіти на 1831" за підписом Д ... .. а ... - сталася колидівчині не виповнилося й вісімнадцяти років.

У віршах Є. П. Ростопчина сучасники відзначали "енергію почуття",
"натхнення", "сумні пориви", живу безпосередність і щирість.
Ці риси властиві й її прозі.

Хто не пам'ятав зверненого до неї вірші Лермонтова:

Я знаю - під однією зіркою

Ми з вами були народжені ....чи не читав "Двох зустрічей" - ліричного оповідання Ростопчина про знайомствоі довірчій бесіді з оцінив її дар Пушкіним? Нарешті, вона буладотепна, природна, чарівна, "скрізь - і в скромній бесіді, і вшумному зборах, і в поетичних мріях - скрізь мила, скрізьпривабливу ". [5]

У Ростопчина склалися складні стосунки з чоловіком, графом Андрієм
Федоровичем, сином відомого генерал-губернатора Москви 1812 року,пам'ятного сучасним читачам з "Війни і миру" Л. М. Толстого, неприязньсвекрухи загострювала гіркоту існування.

Для нового покоління романтична біографія, дружба з поетами ітвори Ростопчина могли бути предметом інтересу, але не живогозахоплення. Вона не помітила, що час не тільки тече, але й змінюється. Знього відносило романтичну серпанок, в ньому вже не відчувався солодкий жінціі поетесі шарм поезії. З'явилися нові письменники, виникла натуральнашкола. Повсякденна дійсність зруйнувала рамки "ідеального світу"словесності. Поезія "звернулася до прози". "Кутасті", "грубі", "газетні"поезії Некрасова нестерпно дратувала витончений смак поетеси,вихованої на Байрона і Жуковському. Але - необхідно зробити застереження --літературний консерватизм Ростопчина не переходив в естетичну глухоту:вона високо цінувала творчість Гоголя, комедії Островського, "Дитинство"
Л. Толстого.

... Обставини сприяють або утрудняють, але всяке творчість маєсвій власний, внутрішній межа. У ліричних творах тридцятих ісорокових років - "талісманом", "Хай альбомі", "Чернової книзі Пушкіна",
"Хворобою століття" Ростопчина його досягає. Її знахідки, повторюючись, загрожуютьобернутися кризою.

Віяння часу були сприйняті Ростопчина як виклик; тепер вона неприймає компліментів, а піднімає кинуту їй рукавичку. Любовнийпояснення змінює дуель.

У першій половині 1850-х років у своєму будинку Ростопчина відкриває
"суботи", на які запрошує своїх світських знайомих і письменників різнихпоколінь і шкіл. Її намір - створення життєдайного оази літератури вмосковської пустелі, примирення суперечливих літературних і громадськихпочав під заступництвом привітної господині. Серед її гостей - поет, автормістичної поеми "Таємнича крапля" Ф. М. Глінка, минулого декабрист;близький знайомий Пушкіна, ворожбит не потрібний світський дотепник С. А. Соболевський,
"невідомий пописувач всім відомих епіграм" [6]; А. Ф. Вельман, авторхимерних романтичних повістей і побутових романів; "молоді літератори"
- А. Н. Островський, Л. А. Мей, А. Н. Майков. На прийомах у Ростопчина буває
Л. Н. Толстой.

Спроба зблизити літераторів різних поколінь була приречена --було відсутнє об'єднуючий початок. Сама господиня салону сприймаласяскоріше як "пам'ятка" літературної Москви, свідоцтвоминулого. У журнальному світі ім'я її починає вимовлятися з підкресленоіронічною інтонацією. На сторінках "Современника" Ростопчина переслідуютьглузування Панаєва і Некрасова; на що вийшло у світ в 1856 році зборивіршів нищівній рецензією відгукнувся Н. Г. Чернишевський.
Ростопчина уражається і в своїх естетичних і аристократичних почуттях.
Розбір текстів переходить у сатиру "на обличчя".

Одним з небагатьох потіхи був відгук А.В. Дружиніна, постійногоповіреного Ростопчина в ці роки. "Навіть у самих незначнихвіршах графині Ростопчина сміливо проглядає особистість, "- зауважувавкритик у статті "Вірші Є. П. Ростопчина, Я. П. Полонського і І.С.
Нікітіна. "(1856), висловлюючи впевненість, що" ім'я графині Ростопчинаперейде до потомства, як одна зі світлих явищ нашого часу ", іукладаючи: "У цю хвилину вона належить до числа обдарований нашихпоетів ". [7]

Цікаво, що Євдокія Петрівна Ростопчина приймає свою" відсталість "від віку не як докір, а як захист і прапор:

Я розійшлася з новим поколінням,

Геть від нього йде дорога моя,

поняттями, душею і переконанням

Належу іншого світу я.

Інших богів я шаную і закликаю

І кажу іншим я мовою;

Я їм чужа, смішна, - я це знаю,

Але не стогну перед їх судом.

... ... ... ... ... ... ... ...

Сном братів і друзів моїх далеко --

Він налаштований, закінчивши свої дні.

Не дивно, жрицею самотньою

Біля вівтаря пустого я стою

( "Моїм критикам" 1956 р.) [8]

У 1851 році, у підмосковному селі Воронова, Ростопчина заповнює своїмковзаючим "павутинним" почерком сторінки нового роману про світської красуні
Марині Ненской, "щасливою жінці, убитої своїм щастям". Героїнявишукана і благородна, ми бачимо гарну жінку в блакитному димковомплаття при світлі високих свічок. Поетичний ідеал жінки, настільки несхожою на неблаговоспітанних "емансіпанток", що заповнили сторінкисучасних книг, бульвари і вітальні міст і глумящіхся над усімаправилами етичного та естетичного почуття.

"Так, тоді вивчали напам'ять Расіна, Жуковського, Мільвца і
Батюшкова. Тодішні жінки не нинішнім подружжя! Вони мріяли, вони плакали,вони переносилися юним і пристрасним уявою на місце юних і пристраснихгероїнь тих застарілих книг; це все, може бути, дуже смішно і дужесентиментально по-теперішньому, але зате згадайте, що те поколіннямрійників дало нам Тетяну, чудову Тетяну Пушкіна, милий,благородний, чарівний тип дівчини тодішнього часу, "- розповідає
Ростопчина про юність героїні і згадує власну. І сама Марина,чорнява красуня, природна і романтична, не злегка чизавуальована мадмуазель Додо Сушкова, побачений через скло лорнетпильним поглядом "прекрасних і виразних карих очей" графині
Ростопчина. [9] Нескромні читачі з появою роману в журналі
"Москвитянин" (1851-1852) стали шукати паралелі в долі автора та її alterego Марини, і без зусиль знаходили. "... До мене дійшло, що у вищомупетербурзькому суспільстві дуже повстають на мій роман, запевняють, що я в ньомуописала себе, розповідала своє життя, що в ньому впізнаються відомі особи, ітепер існують у суспільстві, що це цинізм. ... Чи є на світіписьменник, кого б не дорікали тим же самим, і не завжди, і не скрізь чипусті плітки і байдужі розмови світла намагалися зловмисно змішатиавтора з його героєм, бачити самого творця якого-небудь типу в особі, їмпредставленому, і в рисах безмовного творіння засуджувати і ображати йоготворця, мимоволі беззахисного, щоб терпляче зносити особисті на ньогонападу? ... Не теж було і з Де Сталь, яку наперед хотіли бачити і в
Корінне і в Дельфіни? Чи не теж було і з Байроном ... "- не стримуєроздратування Ростопчина. [10] І вона права і не права одночасно - оскількипривід до цих неприємним зближення подала сама.

Звичайно, "Cчастлівая жінка" - не інтимний щоденник графині
Ростопчина. Обставини біографії автора і героїні схожі, але нетотожні. Невдале заміжжя Додо Сушкова не фатальна помилка Марини
Ненской, обдуреної майстерним удаванням немолодого нареченого. Вибір Євдокіїшвидше за все можна назвати шлюбом за розрахунком; чоловік був не старше, а молодша іпо-своєму, поза сумнівом, любив її. Просто позбавлена романтичної любові,
Ростопчина зіткнулася з прозової сімейним життям удвох з навіженимі, здається, не дуже романтичним людиною. Чи не змальований з князя П.А.
Мещерського або з А.Н. Карамзіна, син історіографа - їх чутка назвалакоханими графині і Борис Ухманскій. Образ Марії скоріше не такавтобіографічний, як автопортреті.

"... в книгах її так багато схожого на ліричний щоденник .... Але самажиття, відображена в цих спогадах, схожа на дивний роман ... "--так лаконічно і тонко окреслив життєву канву Ростопчина Владислав
Ходасевич в присвяченій їй статті. [11] У цій характеристиці він мимоволіслід самій поетесі, яка писала П.А. Вяземському з приводу останньоговидання своїх віршів: "Це листки з потаємне щоденника могосерця, які до цих пір зберігалися під спудом і не показувалисянікому ". [12]

Ростопчина була ліричною п?? етессой "надзвичайно"; їївірша - майже завжди визнання, з точними датами і присвятами,натяками на зрозумілі їй та близьким події. Стираючи межу між своїм життямі її словесним заломленням, Ростопчина одночасно і додавалавідчутність традиційним поетичним формулами, і підкоряла свою біографіюумовностей літератури. Це була квінтесенція романтичного бачення.

Проза, поеми, драматургія Ростопчина споріднені її ліриці.
Внутрішня близькість до поезії особливо проявилася в "Щасливої жінці" - ів недоліках, і у своєрідності роману. Він вийшов дуже розтягнутим,часто риторичним в відступах і не позбавленим мелодраматичності.
Химерне змішання аналітичності і моралістікі, властивої століттявісімнадцятому, і конфліктів світської повісті В.Ф. Одоєвського або В.А.
Соллогуб не створювала романну форму, і твір залишалося як бинезавершеним. Але "Щаслива жінка" не була і всього лише наслідуваннямромантичної повісті. Поетична героїня Ростопчина одночасно жертвата породження не ідеального оточення: світло переслідував її почуття, але йодухотворяє існування Марини. Колізія "Щасливої жінки" виявиласяяк би (слабким і блідим, звичайно) передбаченням історії Анни Кареніної.
Романтична поетика, можливо, несподівано для самої письменниці,порушувалася і бралася під сумнів.

Втім, не цілком романтичним виявився і ідеал письменниці. Образжінки, що вимагає поклоніння та захисту, представлявся Ростопчинанесумісним з формально - юридичної, "непоетічной" і "аморальною"ідеєю емансипації, свободи шлюбу і кохання, якій присвятила свої романи
Жорж Санд. Цензура розсудила інакше.

"Він мені здається сумнівним в сенсі моральному і поганим влітературному відношенні "- так характеризує роман цензор Ржевский в листі
Погодіну. Видавець повідомляє про думки, своїх і цензора автору. Відповідь
Ростопчина на висловлені їй Погодіним зауваження різкий, відступати вона немає наміру: "Я ні слова, ні півслова не зміню", - заявляє письменниця ідорікає видавця "Москвитянин", що той боїться "ультра православнихзлословних ". [13]

Роман читає Л. А. Мей і переконує цензора змінити думку. В архіві
Погодіна збереглося лист поета: "Поїхали до Графині і прослухали роман
(що закінчується громовим листом). Роман опинився (на мою думкуабсолютно удобопропускаемий, на думку Ржевського - пропускати за багатьмавинятками. І з дозволу Володимира Івановича. [14]). Що робити? ... У 2 --м часу я у всякому разі буду у Ржевського - хто знає? Ранок вечорамудріший? ... Роман Графині взагалі дуже гарний, місцями чудовий ", --повідомляє Мей видавця.

Претензії цензури були по-своєму логічними. Незаконна любов Марини і
Бориса виправдовувалася в очах Ростопчина щирістю їх почуттів, зрадамиі холодністю чоловіка Ненской - але вона залишалася зазіханням на святістьі непорушність шлюбу .... Письменниця романтизувати і знаходила виправданняпристрасті, але не могла знайти його для законів шлюбу.

Підвів підсумок історії і знайшов слова для оцінки дядько Ростопчина, Н.В.
Сушков, літератор третьорядні, але людина з вимогливим естетичнимсмаком; "Казка як казка, роман як роман. нема в тому нічого особливодивного і нічого безсмертного. Що ж? І друзі, і недруги стали чогосьдошукуватися в ньому потаємного, Жорж Сандовского, аморального! За -моєму, "Щаслива жінка" коштує всіх майже повістей і романів, постійнощо з'являються в журналах, - ні вище, ні нижче їх, тільки хіба благороднішим,благопристойні і слушним. "

Роман не приніс щастя героїні і залишив незадоволеноюписьменницю. Уява і спогади ведуть романтичну красуню вінший край.

Повість "Палаццо Форлі" написана через рік після "Щасливої жінки"і зовні не схожа на неї. Інтригуючий авантюрний сюжет, а не сповідьорганізують текст. Любов героїв не драматична, швидше за радісна. Охоронюваніпровидінням та турботливою письменницею, Піерріна Форлі і Амілія де Монроаблагополучно долають всі перешкоди. "Щаслива Жінка" і "Палаццо
Форлі "- це дві версії романтичного оповідання. Доля можезапропонувати гіркий або світлий жереб - все залежить від випадку іобставин, а Італія - той куточок землі, де обставинисприяють любові. Повітря, наповнений мелодійними наспівами опернихарій; камінь, який зберігає сліди кроків великого Данте; полувоздушная красуня,як би вийшла з золотистої димки старої венеціанської картини ... це край,з яким пов'язані теплі спогади автора "Палаццо Форлі". Тут, у
Римі, навесні 1846 співвітчизники вшановують її поетичний дарлавровим вінком. Тут Ростопчина зустрічається з Гоголем, і, може, вінговорив про красу і веселою розкутості італійського карнавалу; сценинародного свята в повісті Ростопчина нагадують картини цього веселощіву гоголівському "Римі". В образі Піерріни Форлі вона малювала своє нездійсненещастя, як в Марині Ненской - своє справжнє горе.

"Щаслива жінка" і "Палаццо Форлі" були спробою писати всуперечдуху та звичаям часу і в стороні від нього. Їх читали - і не читали,обговорювали - і мовчали. Через 4 роки Ростопчина переходить у літературнуатаку на нове століття. Класичний зразок для парафрази "Лиха з розуму"виявиться не утрудняють обрамленням сучасному маскараду ідей та ідолів,відтіняє пороки нинішніх лжегероев. Фігури Грибоєдова настільки об'ємні, щоприховують в собі безліч сучасних лицедіїв і лицемірів. "Геть маски!"

Зла сатира на суспільне життя "Повернення Чацького до Москви ..." несвідоцтво вірнопідданських симпатій автора. Правда, перу Графині
Ростопчина належать, цитовані В. Ходасевич, виразні рядки зПогодіну листа, в якому письменниця висловлює бажання стати "напівгодинки Миколою Павловичем, щоб закликати на обличчя всіх московськихлібералів і демократів і уклінно просити їх ... прогулятися за кордон ";або наприклад, такий пасаж: "Якщо б нам тепер себе огородити духовно
Китайською стіною, заборонити ВСЕ без вилучення книги і журнали, перервати всістосунки із заходом, ми б ще на багато століть відвернули від себе заразу ...
". [15] І все ж позиція Ростопчина далека від офіціозної. Згадаймо простворених в 1830 і 1831 двох віршах, про "Мрії" і "К страждальцям --вигнанцям ". Або про" насильно шлюбі ". Її неопублікований лист близькомузнайомому, літератору Н.В. Путята, відкриває нам істину:

Воронове, 7 липня 1855

Ви мене так потішили вашою припискою, любий брат Микола Васильович,що мені неодмінно хочеться самій вас дякувати. До того ж, і посперечатися звами не заважає. Але ж один з моїх улюблених звичок, - з таких суперечок язавжди виношу що-небудь корисне і хороше, ніж збагачується пам'ять або моядумка. Ви праві на рахунок мого боярина [16] він не тільки зображує те, щобуло, як те, що я б хотіла бачити в боярина, і що могло б у насвідродиться, якщо б ми самі про те пораделі. - А щодо аристократії, воляваша, я за неї горою і впиралася на прикладі в оочую що відбуваються. Хто б
Франції тримає себе чесно, тихо, з гідністю, ні жертвуючи ні вірою, нісвоїми переконаннями, хто як не один faubourg A. Germain? [17] А в Англії,ці мерзотники торгаші, в чиїх руках управління так сумно, хіба це невоші, не вискочки з торгашів, не кодло адвокатово, тоді як справжняаристократія, старовинні лорди, віддалені від справ ось уже 30 років, і тількиіноді показуються - коли треба принести що-небудь у жертву задобробут цілого краю і твердість конституції? ... Скрізь середні класипсуються і псує все своїм егоїзмом, продажеством, честолюбствомдрібним і дріб'язковим, і якщо захід страждає, то від них і за їх милості. Навітьлюди здатні між ними швидше стерпно, ніж корисні, тому що пружини їхдіяльності не честь і не благородство. - Якщо у нас боярства ні, тосаме тому, що не було родове, корінне, незалежне іфундаментальне, а діставалося, як мандарінство, за вищим ласкичи примху, ні за що, ні про що іноді. Дайте спадкових бояр, і мивідродимо загальну думку, цю необхідну пружину в складному машинібудь-якого уряду і управління! - Ось якою була моя думка, і до чогохиляться мої вирази звичайно, її не можна було висловити навпростець, - і япохвалила дідів, щоб дати онукам желанье заслужити такі ж похвали. -
Втім, ще раз дякую за вашу критику, якій доводиться мені вашеспівчуття і вашу увагу до моїх рима, і ви знаєте, що кожне ваше словоцінується і має вагу в очах моїх. Так-с! а що Пуо [18] висловив недавно пронеобхідності аристократії, про своїх колишніх помилках на цей рахунок? ... -
Але я тепер, без будь-яких помилок дружньо тисну вашу руку, прошу васпередати кузині все, що я бажаю їй гарного і думаю про неї чудово, так самомої щирі вітання з дорогою племінницею, - і обох вас прошу незалишати своєю дружбою. Зраджена вам цілком Євдокія Ростопчина "

Висловлені в листі погляди не феноменальні і багато в чому збігаються зпоглядами Вяземського і Пушкіна 1830-х років. Звичайно, думка про незалежнувід влади аристократії, що обмежує й примиряти абсолютистськідомагання монархії і руйнівні прагнення "нижчих класів" в ситуаціїсередини 50-х років була безнадійним анахронізмом. І в реальності вона можевтілюватися в ради охоронного спрямування.

Ідеї противника необхідно викривати, краще за все - висміювати:
"треба знищувати, спростовувати, а головне, висміювати вміло все шкідливе,зловмисне, шалене і порочне, що з'являється в наших сучасних іінших виданнях ... ".
"Повернення Чацького до Москви ..." і був одним з дослідів такий полемічноїсатири. Захищатися і атакувати доводилося в різні боки: не менше, ніжантісословний і антіарістократіческій нігілізм публіцистів "Современника",
Ростопчина дратувала ідея слов'янофілів, які "склали нам якусьуявну стародавню Русь, до якої вони хочуть повернути нас, не дивлячись на хідчасу і освіти ". [19]

Комедія Ростопчина портретна. В образі Медоточивими поета Елейкіна,спритного в спорі і відверто злісного, коли зачепили його самолюбство,вгадуються слов'янофіли А.С. Хомяков і І.С. Аксаков (обидва писали вірші).
Прізвище говорить - елейкость ( "ялин" або "елей" - церковне масло), натякна підкреслене обрядове православ'я Хомякова, проступає в усіх промовах івчинках співака блаженної старовини.

В образі професора Феологінского виведені не тільки московськіісторики-західники Т.Н. Грановський, Б.Н. Чичерін і С.М. Соловйов, а й
Чернишевський; в прізвища персонажа комедії Феологінскій (від "феологіі" або
"теології") приховано натяк на походження Чернишевського, сина священика.
Цурмайер - звичайно, пародія на Добролюбова, на той час студента, але вжеодного з критиків "Современника", поета. Сестриці - емансіпанкі княжна
Зізі і княжна Мілен - можливо, злі жіночі шпильки на адресу зненавидженої
Ростопчина "червоної" графині Е.В. Саліас де Турнемір, її суперниці влітературі.

Сатира "на обличчя", "Повернення Чацького до Москви ..." продовжує Грибоєдова;справжні імена персонажів "Лихо з розуму" були добре відомі його першийчитачам. У самому Чацького сучасники вгадували Грибоєдова і П.Я.
Чаадаєва. І в комедії Ростопчина Чацький - це як би сам автор "Горя відрозуму ", який повернувся до Москви" після двадцятирічної розлуки ". Хронологія точнаі не випадкова - в рідні краї приїжджає герой "преддекабрьской" епохи
(дія грибоєдовський п'єси Ростопчина відносить до 1825 року) і зподивом бачить, як опошлили нікчемними наслідувачами його заповітні ідеїсвободи, просвіти та національної самобутності ... Москва зразка 1850все та ж - "старіє, Але не змінюється", і проживають в ній всі старізнайомі. Немає лише Репетилова - зате він проглядає у кожній з тих, що оточуютьгероя масок ...

Світ "Повернення ..." самовикривається себе. Інвектив радикалів Цурмайераі Феологінского проти "квасних патріотів" Елейкіна і подружжя Горичев НЕвідмовиш у влучності, як і уколом іншого боку на адресу шанувальників "ідеї"і "прогресу". А уїдлива графиня - онука, обсипається градом глузуваньобидва табори, у своїх спостереженнях майже збігаються з самим Чацький.

Але Чацький, за задумом Ростопчина стоїть над сутичкою, що від йогопроникливого і іронічного погляду не приховується те, чого не можутьпобачити інші, засліплені взаємною ненавистю чи заздрістю: частинкиправди, що містяться в доктринах обох "партій", але доведені їхприхильниками до абсурду. Єдиний союзник Чацького - самотньо сидить укутку фамусовское вітальні княгиня Цвєткова, яка зі спокійнимгідністю тримає себе в чужому їй вульгарному оточенні. Її "квіткове" ім'я --прозорий натяк на саму Ростопчина - згадаємо "білосніжну троянду", зякої порівнюється в "Щасливої жінці" Марина Ненская, або такірядки:

А я, квітка, в безвісті пустелі

Побачу я ... і думки марні дар,

І сміливий дух, і натхнення жар -

Хто їх зрозуміє? ... У поета промінь святині

Хто розгледить крізь дум неясних пар? ...

( "Останній квітка", 1835 рік) [20]

Салон, відвідати який просить княгиня Чацького ( "Я позову для вас іжінок, освічених і кілька чоловіків, і людей похилого віку поважних ") - це,звичайно, салон Ростопчина.

Правда, письменниця не так спокійна і милосердна до суспільства, як їїгероїня.

Княгиня Цвєткова вітають мандрівника Чацького, графиня Ростопчина пишесвою комедію між рядків грибоєдовське тексту, підхоплюючи напівзабутігостроти автора "Горе від розуму". Так, зневажливе зауваження Чацького про
Цурмайере і Поповича "У нас, бувало, У стародавні року, років 25 тому, - Врозпорядники журналу Чи не надумали б взяти хлопців "- може бути,відгомін жовчних епіграм Грибоєдова на "дітей" і "студентів" М.А.
Дмитрієва та А.І. Писарєва, критиків його комедії.

Слог Ростопчина часто абсолютно грибоєдовський, характериприродні та пародії смішні. Правда, п'єса не зовсім влучає в ціль.
Помічаючи смішні і слабкі сторони своїх супротивників, письменниця такперебільшує їх, що воює швидше з породженими нею ж карикатурами. До речі,зовсім не Москва всупереч її переконання була розсадником вільнодумства. Дореплік і монологів Елейкіна або Горичев або Цурмайера і Попова ніслов'янофільство, ні погляди публіцистів "Современника" звести неможливо
- Навіть при необхідній поправці на сатиричне перебільшення. Але якщопоглянути на п'єсу Ростопчина як на посміховисько крайнощів або невдалихнаслідувань двом течіям російської думки, то за автором не можна не визнатиправоти здорового глузду.

"Повернення Чацького до Москви ..." повторив долю "Лиха з розуму": комедіябула заборонена до постановки й публікації. Перо цензора відзначило як
"неудобопропускаемие" не тільки уїдливі пасажі на адресуурядовців і світського суспільства, а й вірші Елейкіна абозахоплені мови княжни Зізі. Негожим визнали навіть висміюєавтором слова персонажів. Як і "Лихо з розуму", "Повернення Чацького до Москви ...
"Розійшовся у списках. Він буде опублікований тільки в 1865 році, через 7років після смерті Євдокії Петрівни Ростопчина.

III Висновок

Отже, в роботі розглянуто творчість Євдокії Петрівни Ростопчина --російської письменниці, поетеси, графині, однією з найвідоміших російськихпоетес другій чверті XIX століття.

Є.П. Ростопіна внесла величезний внесок у розвиток дворянської культури
XIX століття. Дворянська культура - зразок класичної культури. Вона дала
Росії таланти, без яких неможливо культурний розвиток суспільства.

Але вся духовна культура Росії виросла з культури побуту. На думкуфілософів, "якщо б наша культура не була організована з точки зору побуту,то наші діячі культури навряд чи могли б творити ".

Але говорячи про дворянській культурі, перш за все називають імена чоловіків,відводячи жінку на другий план.

Жінка в культурі - барометр епохи. У XVII-XIX століттях стала жінкаорганізаційним центром культури. Це пов'язано з грамотністю. Жінки сталичитати, писати. Так царівна Софія переписувала книги. Княжна Волконськапише лист Бенкендорфу французькою мовою, що означає рівністьжінки і державного мужа.

Жінка збирала бібліотеки, займалася вихованням дітей.

На початку XIX століття в Росії організовуються літературні салони, в якихвідбувалася величезна духовна робота. Літературний салон - мистецтвоінтелектуального діалогу, який будується на грі умов, що зливаєосвіта та елітарність. У центрі салону - жінчині. Тобто культураскріплювалися жінкою.

Але не дивлячись на те, що жінка була організаційним центромкультури, її дзеркалом, їй постою?? але доводилося боротися за свої права. ДоДосі нам маловідомі імена Н.А. Дурової, Е.А. Ган, М.С. Жукової, Е.В.
Саліас де Турнемір, К.К. Павлової, М.А. Віленської, А.П. Суслової, А.В.
Корвін-Круковський, Н.Д. Хвощінской, О.А. Намет, А.Р. Крандіевской та ін Цеж стосується і Ростопчина. Досить швидко за нею закріпилася правозайматися літературною діяльністю. Ростопчина прагнула надати своїмтворам більшу достовірність. Євдокія Петрівна, як і іншіписьменниці XIX століття, в своїх творах відбивала боротьбу в захист правжінки, протест проти порядків, які не давали їй можливостібрати участь у суспільному житті свого часу.

Твори Ростопчина не могли змінити не дуже люб'язного їйперебігу подій. Вони не стали зразковими створіннями прози і комедіограф, алесвоєрідний залишили слід в російської словесності. Сповідь закоханої істраждає героїні, опис картинного і безпосереднього світу старовинногопалаццо викличуть співучасть і співчуття, а влучні випади безжальноїжіночої руки задовольнить вимогливому смаку читачів і через півторастоліття. Знайти відгук в чужому серце через покоління - чи не про те мріяла
Євдокія Петрівна Ростопчина і чи не в цьому призначення літератури?

Література

1. "Серця чуйного прозрінням ..." (Повісті та оповідання російських письменниць XIX століття), Москва "Радянська Росія", 1991 рік.

2. Михайлов М.Л., Соч.: Т.3, Москва 1958 рік.

3. Бєлінський В.Г., Полн. збори соч .- Т.I, IV, VII Москва, 1954 рік.

4. Туревскій Н.Ф. "М. Ю. Лермонтов у спогадах сучасників", М.,

1972 рік.

5. Ростопчина Є.П. Талісман. Вибрана лірика. Драма. Документи, листи, спогади, М., 1987 рік.

6. Сушков С.П. Вісник Європи, 1888 рік, № 5.

7. Ростопчина Є.П. "Щаслива жінка". М., Видавництво "Правда",

1991 рік.
-----------------------< br>[1] Михайлов М.Л. Соч.: В 3Т.-Т.3-М., 1958.-С.375.
[2] Бєлінський В.Г. Полн.собр.соч. - Т.IV.-М., 1954.-С.115
[3] Бєлінський В.Г. соч.-Т.7.-С.648.
[4] Бєлінський В.Г. соч.-Т.1.-с.271.
[5] Туревскій Н.Ф. Із щоденника поїздки по Росії в 1848 році
М. Ю. Лермонтов у спогадах сучасників. М., 1972.С.344
[6] Характеристика Соболевського з сатиричної поеми
Ростопчина "Московский дом сумашедших в 1858р." Епіграми і сатира,
М., Л., 1932.Т.2С.57
[7] Дружинін А.В. зібрання творів, Спб., 1865 р., Т.7, С155, 160
[8] Ростопчина Е.П Талісман. Вибрана лірика. Драма. Документи, листи,спогади. М., 1987 С.156-157.
[9] "Вона мала риси правильні і тонкі, смаглявий колір обличчя, прекрасніі виразні карі очі, волосся чорне ... вираз обличчя надзвичайножваве, рухливе, часто поетично-натхненне, усміхнене іпривітне .... Обдарована щедро від природи поетичною уявою,веселим дотепністю, незвичайною пам'яттю, при великій начитаності нап'яти мовах ..., чудовим даром блискучого розмови і Простосердийпрямотою характеру при повній відсутності хитрості й облуди, вонаприродно подобалася всім людям інтелігентним ", - згадував про своюсестрі С.П Сушков Вісник Європи, 1888 р., № 5.
[10] Лист П.А. Плетньова від 4 березня 1852 Евдо