Гумор та сатира М. Зощенко

План

1. Становлення Зощенко

2. Причини успіху творів Зощенко у читачів: а) багата біографія як джерело пізнання життя; б) мова читача - мова письменника; в) оптимізм допомагає вижити

3. Місце творчості Михайла Зощенко в російській літературі

Навряд чи знайдеться людина, яка не читала жодного твору Михайла
Зощенко. У 20-30 роках він активно співпрацював у сатиричних журналах
( «Бегемот», «Сміхачі», «Гармата», «Ревізор» та інші). І вже тоді за нимзакріпилася репутація прославленого сатирика. Під пером Зощенко всесумні сторони життя замість очікуваної смуток або страху викликають сміх.
Сам автор стверджував, що у його оповіданнях «немає ні краплі вигадки. Тут усе --гола правда ».

Проте, незважаючи на гучний успіх у читачів, творчість цьогописьменника виявилося несумісним з установками соцреалізму. Сумновідомі постанови ЦК ВКП (б) кінця сорокових років поряд з іншимиписьменниками, журналістами, композиторами звинувачували Зощенко в безідейності іпропаганді міщанської буржуазної ідеології.

Лист Михайла Михайловича Сталіну ( «Я ніколи не був антирадянськимлюдиною ... Я ніколи не був літературним пройдисвіт або низьким людиною »)залишилося без відповіді. У 1946-му його виключили зі Спілки письменників, і вПротягом наступних десяти років не виходило жодної його книги!

Добре ім'я Зощенко було відновлено лише під час хрущовської
«Відлиги».

Чим же можна пояснити небувалу славу цього сатирика?

Почати слід з того, що величезний вплив на його творчість справиласама біографія письменника. Він встиг дуже багато. Командир батальйону,начальник пошти і телеграфу, прикордонник, полковий ад'ютант, агенткарного розшуку, інструктор з кролівництво і куроводству, швець, помічникбухгалтера ... І це ще неповний перелік того, ким був і що робив цейлюдина, перш ніж сісти за письменницький стіл.

Він бачив безліч людей, яким випало жити в епоху великихсоціальних і політичних змін. Він розмовляв з ними на їх мові, вонибули його вчителями.

Зощенко був совісним і чуйною людиною, його мучив біль за інших,і письменник вважав себе покликаним служити «бідному» (як він пізніше йогоназве) людині. Цей «бідний» людина уособлював собою цілийлюдський пласт тодішньої Росії. На його очах революція намагаласявилікувати військові рани країни і реалізувати високі мрії. А «бідний»людина в цей час був змушений (замість творчої праці в ім'явтілення цієї мрії) витрачати сили і час на боротьбу з дрібними побутовиминегараздами.

Більше того: він настільки зайнятий цим, що навіть не може сам скинути зсебе важкий тягар минулого. Відкрити «бідному» людині очі, допомогти йому --в цьому письменник бачив своє завдання.

Дуже важливо, що, крім глибокого знання життя свого героя, письменникмайстерно володіє його мовою. За складах читаючи ці розповіді, початківецьчитач абсолютно впевнений, що автор - свій. І місце, де розгортаютьсяподії, так знайомі і звичні (лазня, трамвай, кухня комуналки, пошта,лікарня). І сама історія (бійка в комунальній квартирі через «їжачка»
( «Нервові люди»), банні проблеми з паперовими номерками ( «Баня»), якіголому людині діти «прямо сказати - немає куди», тріснув на поминках стаканв однойменному оповіданні та чай, який «шваброю пахне») теж близькааудиторії.

Що стосується простого, часом навіть примітивного мови його творів,то ось як писав про це у 1929 році сам сатирик: Зазвичай думають, що яспотворюють «прекрасний російська мова», що я заради сміху беру слова не в томузначенні, яке їм відпущено життям, що я навмисне пишу ламаною мовою длятого, щоб посмішити поважну публіку. Це невірно. Я майже нічого неспотворюють. Я пишу на тій мові, на якому зараз говорить і думає вулиця. Язробив це не заради курйозів і не для того, щоб точніше копіювати нашужиття. Я зробив це для того, щоб заповнити хоча б тимчасово тойколосальний розрив, який стався між літературою і вулицею ».

Розповіді Михайла Зощенко витримані в дусі мови і характеру того героя,від імені якої ведеться розповідь. Такий прийом допомагає природнопроникнути у внутрішній світ героя, показати суть його натури.

І ще одна суттєва обставина, що вплинуло на успіх сатири
Зощенко. Цей письменник виглядав дуже веселим і ніколи не сумуєлюдиною. Ніякі проблеми не могли зробити його героя песимістом. Все йомударма. І те, що один громадяночко за допомогою тістечок перед усієютеатральної публікою його зганьбила ( «Аристократка»). І те, що «з оглядукризи »довелося йому з« молодою дружиною », дитиною і тещею у ваннійкімнаті проживати. І те, що в компанії божевільних психів довелося їхати водному купе. І знову нічого! Незважаючи на такі ось постійні,численні і найчастіше несподівані проблеми, написано бадьоро.

Цей сміх скрашував читачам тяжке життя й давав надію, що всібуде добре.

Але сам Зощенко був послідовником гоголівського напряму влітературі. Він вважав, що над його розповідями треба не сміятися, а плакати.
За уявною простотою розповіді, його жартами і курйозами завжди стоїтьсерйозна проблема. Їх у письменника завжди було багато.

Зощенко гостро відчував найбільш важливі питання часу. Так, йогочисленні розповіді про житловій кризі ( «Нервові люди», «Ковпак» іінші) з'явилися саме в потрібний момент. Це ж можна сказати і про піднятихїм темах бюрократизму, хабарництва, ліквідації неписьменності ... Словом,практично про все, з чим люди стикалися в повсякденному побуті.

Зі словом «побут» міцно пов'язано поняття «обиватель». Існує думка,що зощенковская сатира висміювала обивателя. Що письменник створювавнепривабливі образи обивателів, щоб допомогти революції.

Насправді ж Зощенко висміював не самого людини, а обивательськіриси в ньому. Своїми розповідями сатирик закликав не боротися з цими людьми,а допомагати їм позбутися недоліків. А ще полегшити їх побутовіпроблеми і турботи, для чого суворо питати з тих, чия байдужість ізловживання владою підривають віру людей у світле майбутнє.

Ще однією дивною рисою володіють всі твори Зощенко:за ними можна вивчати історію нашої країни. Тонко відчуваючи час, письменникзумів зафіксувати не просто проблеми, що турбують сучасників, а й самдух епохи.

Цим, мабуть, пояснюється і складність перекладу його оповідань на іншімови. Читач-іноземець настільки не готовий до сприйняття описаного
Зощенко побуту, що часто оцінює його як жанр якоїсь соціальної фантастики.
Справді, як пояснити незнайомому з російськими реаліями людинісуть, скажімо, оповідання «Історія хвороби»? Тільки співвітчизник, нез чуток знає про ці проблеми, в змозі зрозуміти, як в приймальномуспокої може висіти вивіска «Видача трупів від 3-х до 4-х». Або осягнутифразу медсестри «Дарма, що хворий, а також зауважує всякі тонкощі.
Напевно, каже, ви не видужаєте, що в усі ніс суєті ». Або взяти втолк тираду самого лікпомом ( «Я, каже, перший раз бачу такоговибагливого хворого. І то йому, нахабі, не подобається, і це йому недобре ...
Ні, я більше люблю, коли до нас хворі поступають в несвідомомустані. Принаймні тоді їм все до смаку, вони всім задоволені і невступають з нами в наукові суперечки »).

Їдкий гротеск цього твору підкреслює невідповідністьіснуючого стану: приниження людської гідності стаєзвичайним у стінах самого гуманного, лікувального закладу! І слова, ідії, і ставлення до хворих - все тут обмежує людськегідність. І робиться це механічно, бездумно - просто тому що такзаведено, це в порядку речей, так звикли: «Знаючи мій характер, вони вже нестали сперечатися зі мною і намагалися у всьому піддакувати. Тільки після купаннявони дали мені величезне, не по моєму росту, білизна. Я думав, що вони навмисневід злоби підкинули мені такий комплект не за міркою, але потім я побачив, щоу них це - нормальне явище. У них маленькі хворі, як правило, булиу великих сорочках, а великі - в маленьких. І навіть мій комплект виявивсякраще, ніж інші. На моїй сорочці лікарняне клеймо стояло на рукаві і непсувало загального вигляду, а на інших хворих клейма стояли у кого на спині, а укого на грудях, і це морально принижувало людську гідність ».

Найчастіше сатиричні твори цього письменника будуються якпрості і невигадливості розповіді героя про той чи інший епізод з життя.
Розповідь схожий на нарис, репортаж, в якому автор нічого не придумав, апросто, помітивши той чи інший епізод, педантично повідав про нього зстаранність уважного і іронічного журналіста. Ось чому розповіді
Зощенко на відміну від гостросюжетних новел О `Генрі або Аркадія Аверченкобудуються не на несподіваному повороті подій, а на розкритті непередбаченихсторін характеру.

Михайло Зощенко залишив багатющу літературну спадщину. За його життявийшло понад 130 книг. Це більше тисячі оповідань, фейлетонів, повісті,п'єси, сценарії ... Але, крім своїх книжок, Зощенко залишив після себе і більшеобширне «спадщина», заклавши (разом зі своїми сучасниками - Михайлом
Булгаковим, Аркадієм Бухова, Аркадієм Аверченко, Михайлом Кольцовим ібагатьма іншими) основи жанру російського сатиричного оповідання. І широкерозвиток цього напрямку підтверджують і наші дні.

Так, «Зощенковскій герой» знайшов безсумнівну продовження в образіоповідача - «люмпен-інтелігента» в «Москва-Петушки» Венедикта Єрофєєва,в прозі Юза Алешковский, Є. Попова, В. П'єцух. У всіх названих письменниківу структурі оповідача стикаються риси «інтелігента» і «роботяги»,мова культурного шару і простолюду.

Продовжуючи аналіз зощенковскіх традицій в літературі та мистецтві, не можнане звернутися до творчості Володимира Висоцького (в його піснях перспективнийобраз героя-оповідача пісень).

Настільки ж явні аналогії простежуються і при аналізі творчості Михайла
Жванецького. Воно перетинається з зощенковскім за багатьма параметрами. Відзначимоперш за все спорідненість афористичних конструкцій, привівши вдоказ кілька фраз: «Взагалі мистецтво падає». «Тому, якщохто хоче, щоб його добре розуміли тут, повинен попрощатися зі світовоюславою ». «Дуже навіть дивно, як це деяким людям жити неподобається ». «Треба гідно відповісти на обгрунтовані, хоча й безпідставніскарги іноземців - чому у вас люди похмурі ». «От кажуть, що грошісильніше за все на світі. Дурниця. Нісенітниця ». «Критикувати наше життя можелюдина слабкого розуму ».

Непарні фрази належать Зощенко, парні - Жванецькому (що, як можнапомітити, виявляється не без зусилля). Жванецький продовжив роботу Зощенкоз реабілітації «простої людини» з його звичайними життєвимиінтересами, його природними слабкостями, його здоровим глуздом, йогоздатністю сміятися не тільки над іншими, а й над собою.

... Читаючи твори Зощенко, розмірковуючи над ними, ми, звичайно,згадуємо Гоголя і Салтикова-Щедріна. Сміх крізь сльози - в традиціяхросійської класичної сатири. За веселим текстом його оповідань завжди звучитьголос сумніви і тривоги. Зощенко завжди вірив у майбутнє свого народу,цінував його і переживав за нього.

Аналіз вірша Роберта Різдвяного

«Балада про талант, бога і межі»

Роберт Різдвяний увійшов в літературу разом з групою талановитиходнолітків, серед яких виділялися Є. Євтушенко, Б. Ахмадуліна, А.
Вознесенський. Читачів насамперед підкуповував громадянський і моральнийпафос цієї різноманітної лірики, яка стверджує особистість творитьлюдини в центрі Всесвіту.

Аналізуючи «Баладу про талант, бога і межі», ми бачимо, що перші жрядка твори ставлять важливе питання: «Всі говорять:« Його талант відбога! »А коли від чорта? Що тоді ?..»

Образ таланту з першого ж строф постає перед нами двояко. Це італант - в сенсі незвичайних людських здібностей і якостей, і талантяк сама людина, наділений таким даром. Причому спочатку поет описуєсвого героя цілком буденно і прозаїчно: «... І жив талант. Хворий.
Безглуздий. Похмурий ». Ці короткі уривчасті пропозиції, що складаються кожне зєдиного прикметника, володіють величезними можливостямиемоційного впливу на читача: сила напруги при переході відодного речення до іншого наростає все більше і більше.

У «побутових» характеристиках і описі щоденному житті талантуповністю відсутня будь-яка височина: «Вставав талант,чухаючись сонно. Втрачену особистість знаходив. І банку огіркового розсолубула йому потрібні більше, ніж нектар ». А оскільки все це явно відбувається вранці,читач заінтригований: чим же займався чоловік до цих пір? Виявляється,вислухавши монолог риса ( «Послухай, нездара! Кому тепер вірші твої потрібні?!
Адже ти, як усі, потонешь в пекельної безодні. Розслабся !..»), він простовідправляється «до шинку. І розслабляється! »

У подальших строфах поет знов і знов використовує вже знайомий насприйом, вживаючи слово в декількох значеннях і значно посилюючи цимемоційна напруга: «Він натхненно пив! Так пив, що чорт дивився ірозчулює. Талант себе талановито губив! .. »Цей мовний прийом, заснованийна поєднанні, здавалося б, таких парадоксально непоєднуваних за змістом істилістиці слів (талановито губив) створює перед читачем живі і сильніобрази, дозволяє зробити їх максимально, до болю, трагічними.

Напруга все наростає. Друга половина «Балади ...» пронизана гіркимпафосом і надією. Тут розповідається про те, як талант працював - «Зло,запекло. Перо вмочаючи у власний біль ». Ця тема, послідовнорозвиваючись далі, звучить на все більш і більш глибокою ноті: «Тепервін богом був! І був він чортом! А це означає: був самим собою ».

Напруженість досягає свого апогею. Ось відповідь на вічне питання:талант від Бога або від чорта? Справжній талант сам собі і Бог, і чорт. Зновупоєднання протилежностей дає нам можливість поглянути на світ іншимиочима, побачити його не в однозначних категоріях «біле - чорне», а повсім многоцветье.

Після цієї кульмінації автор знову «спускається» на землю, до образівглядачів, які спостерігали за процесом творіння. І богу, і межу тутприписуються абсолютно людські, до того ж несподівані дії. Осьяк вони реагували на успіх таланту: «Хрестився бог. І чортихався бог. «Такяк же він зміг написати таке?! »... А він ще й не таке міг».

Наскільки буденно і просто звучить останній рядок! Ніякихстилістичних надмірностей, лексика як там не є розмовна. Але вцій простоті - та сила, з якою поет висловлює основну ідеютвори: істинного таланту підвладне все. Фраза сказана ніби тихимголосом, але він настільки впевнений у справедливості вимовленого, щовідпадає потреба в патетику, гучності, декламації. Все ніби самособою зрозуміло, і в цьому велика істина ...

Правда війни в творах Ю. Бондарева

Тема війни невичерпна. З'являються все нові і нові твори,які знов і знов примушують повернутися до вогняних подіям більш ніжп'ятдесятирічної давності і побачити в героїв Великої Вітчизняної те, щоми ще недостатньо зрозуміли і оцінили. На рубежі п'ятдесятих-шістдесятихроків з'явилася ціла плеяда добре відомих сьогодні читачам імен: В.
Богомолов, А. Ананьєв, В. Биков, А. Адамович, Ю. Бондарев ...

Творчість Юрія Бондарева завжди було драматично і драматургічно. Самоетрагічна подія ХХ століття - війна з фашизмом, незнищенна пам'ять про неї --пронизує його книги: «Батальйони просять вогню», «Тиша», «Гарячий сніг»,
«Берег». Юрій Васильович належить до того покоління, для якого Велика
Вітчизняна стала першим життєвим хрещенням, суворою школою юності.

Основою творчості Юрія Бондарева стала тема високого гуманізмурадянського солдата, його кровної відповідальності за наш сьогоднішній день.
Повість «Батальйони просять вогню» була опублікована в 1957 році. Ця книга,як і наступні, наче б логічні що продовжують її ( «Останні залпи»,
«Тиша» і «Двоє») принесли авторові широку популярність і визнаннячитачів.

У «Батальйони ...» Юрія Бондарева вдалося знайти своє власнетечія в широкому літературному потоці. Автор не прагне до всеосяжногоопису картини війни - він кладе в основу твору конкретний бойовоїепізод, одна з багатьох на полях битв, і населяє свою повістьабсолютно конкретними людьми, рядовими та офіцерами великий?? ї армії.

Образ війни у Бондарева грізний і жорстокий. І події, описані вповісті «Батальйони просять вогню», глибоко трагічні. Сторінки повісті повнівисокого гуманізму, любові і довіри до людини. Ще тут Юрій Бондарєвпочав розробляти тему масового героїзму радянського народу, пізніше вонаотримала найбільш повне втілення в повісті «Гарячий сніг». Тут авторрозповів про останні дні Сталінградської битви, про людей, що встали на смертьна шляху фашистів.

У 1962 році опубліковано новий роман Бондарева - «Тиша», а незабаром --його продовження, роман «Двоє». Герой «Тиші» Сергій Вохмінцев тільки щоповернувся з фронту. Але він не може стерти з пам'яті відгомін недавніхбитв. Вчинки і слова людей він судить найвищою мірою - заходомфронтової дружби, бойового товариства. У цих нелегких обставинах, вборотьбі за утвердження справедливості міцніє громадянська позиція героя.
Згадаймо твори західних авторів (Ремарк, Хемінгуей) - в ційлітературі постійно звучить мотив відчуження вчорашнього солдата від життясьогоднішнього суспільства, мотив руйнування ідеалів. Позиція Бондарева в цьомупитанні не дає приводів для сумнівів. Його героєві на перших порах тежнелегко входити в мирну колію. Але Вохмінцев не дарма пройшов сувору школужиття. Він знову і знову, як і герої інших книг цього письменника,стверджує: правда, якою б гіркою вона не була, завжди один.