Школа-гімназія № 107
Виборзький район
Олімпіадні робота з літератури:
"" Незбагненна "Росія у творчості В. В. Набокова"
Смирнової Жанни
вчитель
Пугач В. Е.
м. Санкт-Петербург
1998/1999 р.
... і, сподіваючисьнезмінно, моюневідому Русь підувідшукувати смиренно ...
Набоков В.В. ( "Русь")
Цього року виповнюється 100 років від дня народження В. В. Набокова. Ітому було б великою помилкою не згадати про долю і про літературнужиття цього письменника. Я думаю, що з творчістю Володимира Володимировича
Набокова знайомі багато. Він добре відомий широким коламгромадськості як письменник-прозаїк, навіть як перекладач, але як поет вінвідомий небагатьом, можна навіть сказати, що залишився в тіні. Однак, якмені здається, лірика Набокова заслуговує такої ж уваги, як і йогопроза. Якщо говорити точніше, то такого російського поета як Набоковніколи не існувало. Був російський письменник В. В. Сирин. Набоковим вінстав тільки, коли почав писати англійською мовою. При цьому слідсказати, що про Сирин як про російського письменника говорять теж умовно, такяк більшу частину свого життя він провів в еміграції (з 20-ти років). Але,незважаючи на це, (судячи з прозі англійської та російської, а також за йоговіршам, написаним на цих мовах), тема Росії залишається однією зголовних для Набокова. Взагалі, як мені здається, Росія є самимцікавим чином у творчості Набокова. Якщо проаналізувати рядвіршів, то можна вловити концепцію, яка, можливо, допоможекраще зрозуміти Набокова. Для того, щоб мої слова не були просто словами,а мали вагу, я пропоную перейти до аналізу віршів.
Перше, на що я хотіла звернути увагу - це вірш Набокова
"Росія". Воно є першим твором, адресованим Росії тавідправною точкою його нелегкого шляху в пошуках Росії. Автор починаєсвій вірш з питання, яке задає сам собі:
Чи не однаково мені, рабою чи, насмішниці иль просто шаленою тебе назвуть?
Частка "чи" надає цьому питальні реченняневпевненість, хиткість. Набоков, з одного боку, хоче сказати, щойому все одно, але в той же час відчувається, що він сумнівається в своїхсловах. Залишивши питання без відповіді (мабуть, розібратися в собі виявилосяне так просто), автор продовжує: "Ти світиш мені ...". Мені здається, що вданому контексті дієслово "світиш" вжито у значенні "кликати",
"манить". Набоков хоче сказати, що його завжди тягне в Росію, вонакличе його, і йому здається, що так буде завжди: "Так, ці промені незайдуть ". Слова автора:" Ти світиш ... "нагадали мені рядок блоковскоговірші з циклу "На полі Куликовому": "... ти кличеш мене видали ...".
Зауважте, обидва автори закінчують пропозицію трьома крапками, як ніби даютьнам паузу для осмислення.
Своє вірш "Росія" Набоков написав у 1919 році, будучи в
Криму. Крим для багатьох (в тому числі і для Набокова) виявився чорновимваріантом еміграції, тому в минулому часі дієслів, що входять донаступні рядки, відчуваються ностальгічні нотки:
Ти в пристрасті моєї і в стражданнях урочистих, і в жіночому повільним погляді була.
У полях опромінених, холодних і незайманих, квіткою блакитним ти цвіла.
Ця і наступні дві строфи Набоков написав, використовуючи блоковскуюобразність. Як відомо, Блок представляв Росію в образі жінки. Вонадля нього і "рідна Галілея", і дружина, і наречена, і жебрачка, і саме життя.
Блок майстерно поєднує образ жінки з образом Росії:
А ти все та ж - ліс, та поле,
Так плат узорний до брів ...
І неможливе можливо ,
Дорога довга легка,
Коли блисне далеко дорожньої
Миттєвий погляд з-під хустки.
Хто знає, може бути, саме цей "погляд" і "світить" Набоковим. Вінвзагалі, схильний багато деталей запозичувати у Блоку. Приміром, якщо у
Блоку у вірші "Нова Америка" (1913 р.) ми читаємо:
Крізь земні поклони, та свічки,
єктенії, єктенії, єктенії -
Шопотлівие , тихі мови,
Запалали щоки твої ..., --то Набоков, хоч і перебудовує фрази, але зміст залишається тим самим:
Ти в задушливих церквах повторювала за дияконом сліпі слова єктенії.
Читаючи такі ж рядки, я знову знаходжу схожість з Блоком.
Наприклад, рядок: "... в день зимовий я в інеї бачив твій лик" --асоціюється у мене з блоковскім віршем з циклу "На полі
Куликовому ", в якому є такі рядки:
Був в щиті твій лик нерукотворний
світлий назавжди.
Таким чином, Набоков дає нам зрозуміти, що образ Росії завжди з ним.
Де б він не був, що б він не робив, його думки завжди в Росії, всінагадує йому про неї. І це природно, тому що він сам єчастинкою її - Росії:
Була ти й будеш. Таємниче створено я
З блиску і димки твоїх хмар.
Промовляючи ці слова, юний Набоков повністю ще не усвідомлював, що спільногоміж ним та Росією. У його мови немає визначеності. "Блиск", "серпанок" --ці слова мають на увазі щось невідчутне, невизначений,неоформлене, як і його любов до неї. Набоков вживає їх лишетому, що ще поки не знає або не впевнений, що конкретно в ньому від
Росії. Тільки в 1924 році він зможе визначитися і сказати:
Кость в грудях намацую я:
Батьківщина, ось ця кістка - твоя.
... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ...
І сумують западини ступень
По землі пронизливої твоєї.
Так все тіло - тільки образ твій,
І душа, як небо над Невою.
Цю тему він продовжує чотири роки по тому у вірші "До
Росії "(1928). У ньому він до того, що написано вище, додає ще парудеталей, доводили його спорідненість з Батьківщиною:
Мою долоню географ строгий
розмалював: тут всі твої
Великі, малі дороги,
А жили - річки та струмки.
Але різниця між першим і останнім віршем, визначається нетільки детальністю, а й тим, що в 1919 році Набоков ще сумнівається всвоє ставлення до Батьківщини. Можливо тому, в кінці вірша
"Росія", він знову запитує себе: "І мені чи блукати в це століттябездоріжжя? "При чому частка" чи "відіграє тут таку саму роль, як і впершому випадку (тобто надає невпевненість). Від відповіді на це питання
Набоков йде тим же способом, що і на початку твору: "Менісвітиш як і раніше ти ".
У вірші Набокова є пропозиція, яка відразу жкидається в очі: "Була ти й будеш". Ця фраза сильно виділяється, ірве досі рівну і плавну думка. Як мені здається, між цимпропозицією і наступним існує велика інтонаційне розходження,тому воно не вписується в вірш і здається зайвим.
Якщо подібність поезії юного Набокова з блоковской можна пояснитинаслідуванням, що доходить до цитування, то й відмінності пояснюються самеюністю поета. Блок, зрілий поет і що склався чоловік, вже в 1914 роцізнав, чим для нього була Росія, і говорив про це не вагаючись. Якою бвона не була - "рабою чи, наемніцей або просто божевільною", - вона дорогайому. На цій ноті він і закінчує свій вірш "Грішити бестидно,непробудно ... ":
Так, і такий, моя Росія,
Ти всіх країв дорожче мені.
Тридцять чотири річний Блок впевнено вимовляє ці слова. У порівнянніз ним Набоков здається хлопчиськом, метання в пошуках істини. Аджезовсім не задовго до того, як було написано вірш "Росія",
Набоковим виповнилося двадцять років. Рішення яких завдань можна очікувати відюнаки, світогляд якої ще повністю не склалося. Лише черезроки, сумніви, що терзали Набокова, розвіються, і він з часом прийде дотого, про що писав Блок у 1914 році:
І тому, моя Росія,
Не смію гніватися, сумувати ...
Я кажу: очі такі
У грішниці не можуть бути!
Ці слова прозвучать у вірші "Росії", але для того, щоб цевідбулося Набоковим було потрібно багато часу і сил. У періоднабоковскіх сумнівів потрапляє також вірш "Завірюха".
Цей вірш, як і попереднє, було написано в 1919 році. Уцей період Набоков, як це вже відомо, намагався розібратися в собі,зрозуміти, дорога йому Росія. Але якщо в "Росії", поставивши перед собоюзавдання, він не намагається вирішити її, то у вірші "Завірюха" показаний сампроцес пошуку себе. Поет бореться сам з собою (можна сказати про нього: "Розум зсерцем не в ладу "). Зіткнення з самим собою відбувається вже в першійстрофі:
Тінь за тінню біжить - не дожене, вздовж по стінці ... Лежи, не бурчи.
Стогне вітер? І нехай собі стогне ...
Іль тобі не тепло на печі?
Автор ніби намагається зловити себе на чомусь, спровокувати нащирість. Але не все так просто, і це питання, як і всі наступні,залишається без відповіді. Втім, це вже стало традиційним для нього, адже,якщо згадати, так само він чинив і в попередньому вірші
"Росія". Крім того, в очі впадає ще одна деталь - вітер, що раптово змінює свій характер, стаючи хуртовиною. Вітер - цетрадиційний образ Блоку. Тобто, і у вірші "Завірюха" ми зновузустрічаємо риси його творчості. Як відомо, образ вітру проходить черезвсю лірику Блока, часто зустрічаючись в його творах, чи візьмемо миранні вірші письменника або ж ті, які були написані пізніше, коли донього вже прийшла популярність. Як приклад можна навести таківірші, як "Вітер приніс здалека ..." (1901) або "вщухає світлийвітер ... "(1905), або один з кращих його творів -" Дикий вітер ... "
(1910). Завершальним ж ланкою в цьому ланцюгу є поема "Дванадцять",написана в січні 1918 року. У "Дванадцяти" автор показує нам світ,в якому панує вітер. Порівняємо, наприклад, "Завірюха" Набокова зпоемою Блоку "Дванадцять". В обох творах вітер є ключовимчином, до того ж характер його змінюється, але по-різному. Якщо у Блокуце відбувається поступово, протягом всієї поеми, то Набоков змінюєхарактер вітру раптово, при чому робить це неедіножди:
Стогне вітер все тихіше й тихіше ...
Та як взвізгнет! Ах, страшно в степу ...
Завтра будуть замети до даху ...
То-то завірюха! Та ну її! Спи.
Вітер у Набокова, так само як і у Блоку - це хаос, стихія, що не знаєперепон, рух, який ми не в змозі контролювати. Можливо,тому Набоков відчуває страх перед цим рухом:
Що ж не спиться? Іль вітру боюсь?
У "Дванадцяти" вітер не страшний, переконатися в цьому можна, поглянувши наепітети та дієслова, що відносяться до нього: "надимає вітер білий сніжок",
"Вітер хльосткий!", "Вітер веселий і злий, і рад", "... свище вітер ...",
"Гуляє вітер, пурхає сніг ...". Але варто йому лише змінити свійхарактер, як він відразу стає грізною зброєю природи:
І хуртовина пилить їм в очі
Дні і ночі
безперервно ....
У блоковской поемі паралельно зі зміною характеру стихіїзмінюється і її ставлення до героїв поеми - червоноармійцям. Стихіястає їхнім ворогом. Використовуючи перехід від вітру до хурделиці, авторпоказує, що стихія починає чинити опір червоноармійців, які,у свою чергу, уособлюють режим, що склався в країні в періодгромадянської війни. У Набокова вітер - це теж стихія, але уособлює
Русь:
Це - Русь, а не завірюха степова!
Це корчиться чорна Русь!
Вірш "Завірюха" було написано, як я вже згадувала вище, в 1919році, у той час, коли вже щосили палахкотів пожежу громадянської війни.
Характер ж стихії в ньому змінюється настільки часто в зв'язку з тим, що авторзнаходиться в сум'ятті, будучи невпевненим, чи вистачить у Русі сил дляопору. Автор ніби сперечається сам з собою, сам себе переконує.
Набоков називає Росію "чорної" ( "Це корчиться чорна Русь!"). Ядумаю, що за словосполученням "чорна Русь" у Набокова виникав образрабині. Він представляв Русь поневоленої. Згадаймо першу строфу звірша "Росія":
Чи не однаково мені рабою чи, наемніцей иль просто шаленою тебе назвуть?
Русь для Набокова, вже переможена, і авторові шкода її:
Ах, як виє, як б'ється - кликушах!
Але тут же він припиняє це почуття жалю, як би спохвативаясь інамагаючись знову зловити себе на думці:
А що тобі до того? Годі, не слухай -
Обійдемося і так, без Русі!
З одного боку, він відмовляється від неї, вже майже поховавши:
Стогне вітер все тихіше й тихіше ... --але, з іншого боку, він вірить, що в неї ще є сила, і силаця величезна, адже недарма він боїться її ( "Що не спиться? Іль вітрубоюсь? "). Сила ця дійсно існує і невдовзі дасть про себе знатитак, що всім стане моторошно:
Та як взвізгнет! Ах, страшно в степу ...
Завтра будуть замети до даху ...
То-то завірюха! Та ну її! Спи.
Набоков все-таки приходить до висновку, що стихія, що уособлює собою
Русь, володіє такою силою, яка зможе дати відсіч будь-якому ворогу,тому-то вірш і названо "Завірюха". Але, розібравшись в одномупитанні, поет знову іде від одного, розуміючи, що відповісти на нього щене готовий: "Ото хуртовина! Та ну її! Спи." Однак, через деякий час,він нарешті-то в одному зі своїх віршів скаже собі:
Що гадати?
Все ясно, зрозуміло, мені відкриті всі таємниці щастя, ось воно: сирої дороги блиск ліловий, по боках то кущ вільховий, то верба, бліде пляма садиби далекої, гаї, ниви, серед колосків волошки, зелений схил, вигин ледачий знайомої тіністой річки.
Цей вірш називається "Додому". Дім, Батьківщина як ніколи сталиблизькі йому, він нарешті повністю усвідомив, що означають для нього ці двіпоняття. І тепер його душа кричить про це: "О, звуки, повні колишнього !".
З 1919 року Набоков знаходиться в еміграції. Так сталося, що Росіювін залишає на грецькому вантажному судні, яке, за волею долі,називалося "Надією". І Набоков сподівався, що настане такий день,коли він зможе нарешті сказати: "На мизу, милі!" Усвідомлення тогочим була для нього Росія, як ми вже помітили, прийшло до Набокова невідразу. Тільки навчаючись у Кембриджі, він зрозумів, що втратив. Вірш
"Додому" написано ним саме в цей період, (точна дата невідома),коли він знову і знову подумки переживав повернення додому.
Підтвердженням моїх слів є рядки з книги Зінаїди Шаховський: "У
"Conclusive Evidence" Набоков зізнається, що іноді він уявляє себепобачили знову знайому сільську місцевість, з фальшивим паспортом,під чужим ім'ям. Але і раніше, у збірці віршів, у вірші 1947року відображається ця мрія - хоч нелегально побувати в місцях,збережених пам'яттю ". Але не тільки у віршах, у багатьох оповіданнях,романах простежується ця ідея. Приміром, у романі "Подвиг" головнийгерой Мартин мріє повернутися в Росію. У кінці твору він все -таки вирішується здійснити свою мрію і "нелегально перейти з Латвії в
Росію ". Останній раз ми зустрічаємо Мартина на вокзалі - відправною точційого ризикованої подорожі. Більше про нього автор нічого не говорить,тому ми (читачі) і інші герої роману нічого не відомо проподальшу долю Мартина. Те, що Набоков не міг зробити сам, віндозволяв своїм героям. Але повернемося до вірша "Додому". Взятий мноюуривок складається всього з двох пропозицій, одне з якихзапитальне ( "Що гадати?"). Взагалі складається таке враження, щоцей вірш написано на одному диханні. Все знаходиться в русі.
Поет представив ситуацію, визначив точку відліку "і - з Богом!" Можнаподумати, що він насправді їде по дорозі до дому, і все, щопроноситься у нього перед очима, він відтворює на папері. Поглянувши нанебо, він бачить:
... Жайворонок тоне
У дзвінким небі, і великий,
І свіжий, і світлий світ, омитий
Нещодавнім зливою: благодать ...
Набоков докладно описує картини, що постають перед його очима. Повзнього проносяться "гаю, ниви, серед колосків волошки", а він тількивстигає записувати. Цей перелік переривається лише криком його душі,яка, як і серце, рветься назовні, намагаючись пришвидшити рух коней:
Швидше, милі! Шумить
Міст під копитами. Швидше!
І серце б'ється, серце хоче
Злетіти і перегнати коней.
Але коні продовжують свій колишній біг, картини змінюють одна одну, і
Набоков знову береться за перо. Чим ближче до дому, тим ощутімей грудку вгорлі, поки справа не доходить до сліз:
Мої дерева, вітер мій,
І сльози чудові, і слово
Незбагненне: додому!
Як вже можна було здогадатися, з цього моменту почався новий період втворчості Набокова, коли він нарешті зрозумів, що Росія-це і єто "незбагненне слово", якого йому так не вистачало, і яке він такдовго шукав у своєму серці, що було причиною його безсонних ночей:
Ніч дана, щоб думати і курити
І крізь дим з тобою говорити.
Всі його наступні вірші, адресовані Росії, пронизані
"ніжністю щемливої". При кожній творчій зустрічі з нею він знову ізнову віддається спогадам ( "Пливи, безсоння, плививоспоминанье ... "), відновлюючи в пам'яті кожну деталь, кожне відчуття,кожен звук, що народився в Росії:
Хмари вигукують невиразно.
Вся черемха в дзвінких джмеля.
Тануть блідо-лилоші плями
На березових світлих стовбурах.
Цей уривок взято мною з пейзажного вірша "Родина", яке
Набоков починає захоплено, легко, будучи тепер впевненим у своїхсловах:
Як весною мой північ призов!
О, бунтівна свіжість його!
Створюється враження, що ці слова вже давно були готові зірватися згуб і лише чекали сигналу. Їм-то якраз і стало попереднєвірш "Додому", в якому Набоков після довгих пошуків зуміввідкрити "всі таємниці щастя". Воно стало переломним моментом у життіпоета, і саме з цього вірша він починає вживати повідношенню до Росії, до будинку визначення "мої" і "моя": "Мої дерева,вітер мій ... "," мій північ "," моя Росія ". У пейзажах Набоков - тонкий іточний спостерігач, якщо можна так сказати, Бунінська вишколу. Наприклад,в четвертій строфі першого конвалія асоціюється у Набокова з нареченою:
В глибині смарагдовою є місце,
Де мені пальці трава холод,
Де, як у сутінках храму наречена,
Перший конвалія, сяючи, варто ...
Про конвалії Набоков говорить не тільки в цьому вірші. Згадки проних зустрічаються також у вірші "Батьківщина", яке було написанодва роки по тому. У ньому поет, звертаючись до Росії, просить:
Дозволь мені пам'ятати холодок щемлива
зеленуватих конвалій ...
І в наступній строфі додає:
Не докоряй на годину важкого горіння,
Що ось я згадав конвалії твої.
Це зворушливо-безпорадне "от" в устах майстра Набокова означаєвищий ступінь щирості, оголеності душі коли стає вже недо прийомів. Незабаром Набоков спускається з "небес на землю" і розуміє, що
Росія вже не та, що раніше. Говорячи словами Гумільова:
Та країна, що могла бути раєм,
Стала леговищем вогню.
Громадянська війна, що захлеснула Росію, віддалила Набокова від неї. Йомужаль свій "таємничий край", але допомогти йому він не в силах. Їх поглядирозійшлися, і про це він міркує у вірші "Росія":
Але як я самотній, Росія!
Як далеко ти відійшла!
Читаючи останній рядок цього уривка, я відразу ж згадую вірш
Блоку, яке так і називається "Ти відійшла", і перший рядок якогозвучить так:
Ти відійшла, і я в пустелі.
Тема самотності не раз зустрічається в творах Набокова. Наприклад,у вірші "Росія", написаному через рік, є такі слова: "Ядивно самотній ". Але, говорячи про самотність і про ті зміни, яківідбулися у Росії з початку еміграції Набокова, слід зазначити, щопоет прощає їй усе, можливо, сподіваючись на зміни на краще: "Незрадити пустому гніву ... "- або ж взагалі не вірячи чуткам про події,що відбуваються в Росії в той час:
Я кажу: очі такі
У грішниці не може бути!
Але вже незабаром у Набокова з'являться причини сказати словами героя зроману "Подвиг": "Бідна і прекрасна Росія гине". Якщо згадати,то майже те ж саме говорив він ще в 1919 році, у вірші
"Завірюха":
Ах, як виє, як б'ється - кликушах!
Коли можеш - Іди, і спаси, --але тоді він вважав за краще не думати про це: "А що тобі до того? Годі, неслухай ... обійдемося і так, без Русі! ". Як виявилося пізніше, в 40-і рр..,він так і зробив - обійшовся без Русі. Але про це пізніше.
У 1919 році Набоков міг ще думати, що Росія впорається зі своїмивнутрішніми ворогами - більшовиками. До 1922 році його думку повністюзмінилося: те, що він любив, і те, що було дорого йому, він ужепоховав на той час. "Все померло", - напише він у вірші
"Росія". У цій смерті він звинуватить не тільки "недбалий народ", а й,головним чином, Бога:
Він душу в ній вбив. Досить з розмаху об підлогу
Дитятко теплого. Втиснув п'ятою в бруд
У долоні, мерзотно сміючись.
Його "рай давно зрубаний і розпроданий". Росія для нього, з одного боку,давно вже мертва, "і тлінню вітри виють", але водночас він продовжуєсподіватися на диво, будучи готовим молитися кому завгодно - "Христу чи,
Немезіда ". І хоча всі вірш Набоков говорив про смерть, закінчиввін його на вельми оптимістичній ноті:
Рідна, мертва, я чаю неділі
І життя майбутню твою!
У 1923 році у вірші "Батьківщині", яку він присвятив своїй сестрі
Олені, він продовжує сподіватися на неділю Росії і навіть пророкує:
"Твій буде зліт невимовно ярок ..." У тому ж році, але вже ввірші "Батьківщина" він, ймовірно, втративши будь-яку надію, звертаєтьсяпо допомогу до того, кого до цього звинувачував в її смерті - до Бога:
... Боже,
Ти, який відпочиває в раю,
На смертному, на проклятому ложе
Тронь, воскреси - її ... мою
Наведена мною строфа є не тільки останньої у вірші
"Батьківщина", але й завершальній в ланцюзі творів, у яких Набоковрозмірковує про долю Росії. Ланцюжок цю легко вловити: "Завірюха",
"Россия", "Батьківщині", "Батьківщина". Останній вірш в цьому ряду вінзакінчує проханням, адресованої тому, хто, як йому здається,єдиний може виправити те, чого сам був винуватцем. Можливо, ценайкраще, що Набоков міг зробити. Але все вище сказане не означає, щопоет перестав думати про Росію, мріяти про повернення до країни, про якувін і в 1927 році скаже:
безсмертне щастя наше
Росією зветься у віках.
Ми щастя не бачили краше,
А були в багатьох краях.
І хоча його будинок, як і раніше знаходиться на "чужині випадковою", він неприпиняє любити Росію. Куди б "стезя ні бігла" - до Франції, чи в
Німеччину, Росія, як вірний друже, завжди була поруч, вона була скрізь:
... як вітром, як морем, як таємницею,
Росією завжди оточений.
Схожі слова звучали з уст Мартина в романі "Подвиг", в той час,коли він жив у Берліні: "... самим несподіваним у цьому новому, широкорозповзається Берліні ... була та розв'язна, громкоголосая Росія, якатараторила всюди ... ". Втім, цей роман багато в чому автобіографічний.
Мартин, як і Набоков, народився в Петербурзі, але за волею долі вінпокидає рідні краї, затамувавши надію на повернення. Поет наділив свогогероя любов'ю до Батьківщини і непереборним прагненням до подвигів. З самогоМартин дитинства мріяв про них. Боячись "показати немужество, уславитисябоягузом ", він завжди шукав привід довести собі і оточуючим зворотне. Аледоля лише сміялася над ним. У Криму вперше Мартина випав шанспроявити себе. Повертаючись літньої ночі додому, він наткнувся на людинуз "великим револьвером" в руці, але подвиг не вдався, тому що незнайомецьвиявився п'яним і заснув, сидячи на дорозі. Однак у цю подіює одна деталь, повз яку я не могла пройти. Під час розмови,що виник між Мартином і незнайомцем, людина велів йому встати достінці, хоча ніякої стінки там не було. Тобто, вже з самого початкутвори Набоков відчуває свого героя тим, про що сам мріяв увірші "Раcстрел" (1927 р.). Згодом його мрія стає імрією Мартина. Одного разу, роздумуючи про те, якою буде його смерть, Мартин
"побачив себе що стоять біля стінки, що увібрав у груди побільше повітря, іщо очікують залпу ". Схожу картину ми спостерігаємо у вірші
"Раcстрел", коли Набоков сам себе представляв що йде на страту:
Бувають ночі: тільки ляжу, до Росії попливе ліжко, аж ось ведуть мене до яру, ведуть до яру вбивати.
Але не тільки в мене роман "Подвиг" асоціюється з віршем
"Розстріл". Про це також писав А. Бітів в роботі "Однокласники",присвяченій 90-річчю В. В. Набокова. Говорячи про "Подвиг", Бітіввідзначає, що "Набоков досить часто, відокремивши близького йому героя відсебе, надає йому завідомо несхожі риси - то п'яниці, тофальшивомонетника ... На Мартині маска нелюба й безталання - тежсиноніми свого роду. У віршах все це без маски "(після цих слів Бітівнаводить уривок з вірша "Розстріл"). Та маска, яку вловив
Бітов, не заважає нам визначити подібності і зробити висновок, що прототипом
Мартина є Набоков. Він, як і його герой, мріяв про подвиги, а таксклалося життя, що мрії не судилося збутися. Навіть у віршах, де,здавалося б, поет може здійснити те, що не вдається зробити вреальному житті, все що відбувається, виявляється лише сном:
Прокинусь, і в темряві, з стільця,
Де сірники та години лежать,
В очі, як пильну дуло,
Дивиться палаючий циферблат.
Говорячи про подвиги, не можна не згадати ще про один поета двадцятогостоліття - про М. С. Гумільова, у якого ця тема займала велике місце вжиття і творчість. Гумільов багато подорожував, брав участь у
Першої Світової війни, і це не могло не відбитися на його віршах. Задумку Миколи Скатова "військові вірші Гумільова, можливо, самебліде та невиразне з усього ним написаного ". Критикуючи вірші, вінтут же захоплюється іншим: "Військові справи офіцера Гумільова ще однепідтвердження його сили волі і героїзму: два Георгія (солдатських!) ". Теє Гумільов, на відміну від Набокова, не тільки мріяв про подвиги, а йсам робив їх. Лише смерть на полі бою, смерть за Батьківщину здавалася
Гумільову найбільш гідною:
Є так багато життів гідних,
Але одна лише гідна смерть.
Лише під кулями в ровах спокійних
Віриш у прапор Господнє, твердь.
Але повернемося до вірша Набокова "Розстріл". У ньому мрія Набоковазалишається лише мрією, незважаючи на марні спроби переконати себе взворотному. Навіть прокинувшись, поет продовжує жити у сні, тому він зістрахом і надією дивиться на "гарячий циферблат", який асоціюєтьсяу нього з дулом пістолета. Не бажаючи визнавати, що все, що відбулося зним цієї ночі всього лише гарний сон, поет обманює сам себе,намагаючись утримати ще хоч на мить ті відчуття, які переповнювалийого:
Закривши руками груди та шию, -
Ось-ось зараз пальне в мене ...
Але долю не обдуриш, і усвідомлення реальності приходить до нього разом зтим, як "заціпеніло сознанья торкнеться цокання годинника".
З цим звуком його ілюзії розсіюються, а його самого огортаєрозчарування:
Але серце, як би ти хотів,
Щоб це справді було так:
Росія, зірки, день розстрілу
І весь в черемха яр.
Я думаю, що Росія часто приходила до нього уві сні, і він був радий цимзустрічам. Поет охоче приймав все те, що нагадувало йому про Батьківщину:книги, сни, спогади, навіть якщо вони були причиною безсоння. Щобне відбулося з вини Росії, Набоков все брав і з усім погоджувався.
Якщо їй треба було позбавити його сну, він запевняв себе, що так і має бути:
Ніч дана, щоб думати і курити
І крізь дим з тобою говорити.
Набоков цінував кожну хвилину, проведену з Росією, зберігаючи в пам'ятівсі її "напливанія", які, як йому здавалося, втілювали перемогунад еміграцією:
Але де б стезя ні бігла, нам російська снилася земля.
Вигнання, де твоє жало,
Чужина, де твоя сила?
Пройдуть роки, а точніше дванадцять років, перш ніж Набоков усвідомлює, щовсе безсоння, всі "сліпі напливанія" Росії - це і є "жало"вигнання. З часом воно все частіше даватиме про себе знати, з кожнимроком завдаючи ще більше страждань. І ось настав той день, коли
Набоков, звертаючись "До Росії" (1939), сказав: "Відчепися, я тебе благаю!"
Це був крик змученої душі. "Я безпорадний", - зізнається він, хоча,якщо згадати, кілька років тому у вірші "Батьківщина" він вважавсебе переможцем:
Вигнання, де твоє жало,
Чужина, де твоя сила?
У тому ж вірші, тільки в наступній строфі, він упевнено говорив:
Ми знаємо молитви такі,
Що серцю легко ночами.
Чому ж ці "молитви" не рятують його в 1939 році? Можливо, він забувїх, тому у вірші "До Росії" "вечір страшна". Набоков НЕзнаходить в ночі розради, бо розуміє, що знову будуть сни, а значитьі Росія, тому, якщо говорити словами Зінаїди Шаховський, він "від болю
... Від відчаю від неї зрікається "-" спускається в долину ". Набоковрозуміє, що ніколи більше не повернеться до Росії, а "вити на вершинах"про своє "безсмертний щастя" він вже не в силах. Про це поет говоритьвже в першій строфі свого твору: "Я вмираю". Набоков йде зісцени, надаючи можливість "вити" про Росію тим, хто "вільновітчизну покинув ". Сам же він готовий" зачаїтися і без імені жити ",
"відмовитися від усіляких снів", тільки, щоб "не сходиться" з Батьківщиною.
Але це здається йому малою ціною за спокій, і тому він продовжує:
... знекровити себе, калічити, не торкатися найулюбленіших книг, проміняти на будь-яке говірка все, що є у мене, - моя мова.
Тобто, він готовий відмовитися від усього, що так дорого йому і самеголовне від своєї мови, тільки, щоб нічого не знати про Росію. Грубийтон на початку вірша змінюється тугою. Згадаймо початоктвору. "Відчепися ..." - говорить Набоков. У цих словах відчуваєтьсясила, упевненість, але поступово вона пропадає ( "Я безпорадний").
Намагаючись показати свою байдужість до Батьківщини, поет не звертається до неї заімені. Але це лише маска, яку він сам знімає в п'ятий та шостийстрофах, де вперше за весь вірш він звертається до неї:
"... Росія ...". У цих рядках, які є половинками одногопропозиції, з'являється колишній Набоков, який так довго шукав свою
"незбагненну":
Але зате, про Росія, крізь сльози, крізь траву двох несуміжних могил, крізь тремтячі плями берези, крізь все те, чим я здавна жив, дорогими сліпими очима не дивись на мене, пожалій, Не шукай в цій вугільної ямі, не намацую життя мого!
Але, навіть знявши маску, Набоков залишається непохитним у своєму рішенні. Щелюблячи Росію, він відмовляється від неї. Рішення прийнято і вже пізнопросити прощення:
... пізно, пізно! - Ніхто не відповість, і душа нікому не пробачить.
З цього моменту починається новий період у творчості Набокова. Про Росіювін припиняє писати, по крайней мере, по-русски. А кілька роківпо тому, він взагалі відмовиться від рідної мови. Валентин Федоров у своїйвступної статті "Про життя і літературній долі Володимира Набокова"так визначив цей період у творчості письменника: "Війна в Європі івід'їзд до Америки, напередодні гітлерівської окупації Парижа, прискорилиперетворення Набокова не скажемо - у американського, але в англомовногописьменника і поклали початок новому витку його письменницької долі ". Сцього моменту російська Набоков-прозаїк йде зі сцени, залишаючи Набокова -поета догравати свою роль. Ще кілька років після вірша "До
Росії ", в якому, як ми пам'ятаємо, поет відмовляється від неї і відросійської мови, він усе ж пише по-російськи, але після цьогочасу Набоков-поет відправляється слідом за Набоковим-прозаїком:
... але тепер я спустився в долину, і тепер наближатися не смій, --тим самим доводячи, що все сказане в 1939 році не просто слова. Але,як мені здається, Набоков робить це, скриплячи серцем. Такий висновок язробила, після того, як дізналася історію створення та перекладу наанглійська мова вірша "Яким би полотном батальних ні була
... ". Цей вірш Набоков написав у 1943 році. І хоча зробив він цене з власної ініціативи, а на прохання журналу "Новосілля", воностоїть в одному ряду з усіма його творами. Адже саме воно булонаписано, значить, ці слова вже жили в Набокова, і прохання виявиласялише приводом. З листів дружини Набокова, наведених у журналі "Зірка", япрочитала: "У 1965 році видатний емігрантський критик Володимир Федорович
Марков і американський поет Меррім Спарк підготували антологію російськоїпоезії в перекладі на англійську мову з паралельними російськими текстами.
Марков звернувся до Набоковим за дозволом включити два йоговірша: "Яким би полотном батальних ні була ..." та "Якезробив я дурне діло ... "". Але ці твори треба було спочаткуперевести. Набоков-поет відмовився робити це, що говорить про йогоприхильності до російської мови. Він, мабуть, все ще відчував себеросійським поетом і тому переклад цих двох віршів довірив
Маркову. Але коли вони були готові, Набоков знайшов їх
"незадовільними". А так як він сам перекладати їх не збирався, тов листі, адрессованном Маркову, дружина Набокова від імені чоловіка попросилане включати його вірші до збірки. Але через десять днів після цьоголисти, Набоков все-таки перекладає вірші на англійську мову, тимсамим змушуючи себе здійснити перехід від рідної мови до англійської:
Яким би полотном батальних не була No matter how the Soviettinsel glittersрадянська сусальною Русь, Uponthe canvas of a battle piece;якою б жалем душа ні наповнювалася - No matter how the souldissolves in pity,не поклониться, не примирити Iwill not bend, I will not cease
з усією гидотою, жорстокістю і нудьгою Loathing the filth,brutality and boredomнімого рабства ... Ні, о, ні, Ofsilent servitude. No, no, I shout,ще я духом жив, ще не ситий розлукою - My sprit is stillquick, still exile-hungry,вибачте - я ще поет!
I'm still a poet, count me out!
Треба сказати, що Набоков був дуже гарним перекладачем. У передмовідо антології Марков назвав його "найбільшим з усіх перекладачів зросійської на англійську ". У цьому можна переконатися на прикладівірша: "Яким би пол?? тном батальних ні була ... ", наведеноговище. Навіть не знаючи добре англійську мову можна зробити висновок, що
Набоков вміє найбільш точно передати зміст і стиль при перекладі,чого не зміг зробити Марков і можливо не зміг би зробити ніхто. Долядала Набоковим можливість зробити переклад самому, і поет вхопився зацей шанс, щоб довести собі і Росії, що він може жити і без неї.
Бібліографія
1. Адамович Г. В. Володимир Набоков.// Жовтень
2. Бітів А. Г. Однокласники.// Новий світ. 1989. № 5.
3. Єрофєєв В. В. Інші береги. Збірник. Л. 1991.
4. Залотусскій І. Подорож до Набоковим.// Новий світ. 1996. № 12.
5. Лебедєв А. До прмглашенію Набокова.// Знамя. 1989. № 10.
6. Толстая Н. І. Круг. Л. 1990.
7. Фрідлянд В. Г. Лірика. Театр. М. 1981.
8. Федоров В.С. Вірші і поеми. М. 1991.
9. Шерон Ж. Листи до В. Ф. Маркову.// Звезда. С-Пб. 1996. № 10.
10. Шаховська З. А. У пошуках Набокова. М. 1991.
11. Ельзона М. Д. Вірші і поеми. М. 1990.
