НАРОДНОГО МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО НАРОДНОЇ ОСВІТИ Удмуртської Республіки

Доповідь на тему:

«Марина Цвєтаєва»

Доповідь підготувала:

учениця 11 "В" класу

лінгвістичного ліцею

ім. А.С. Пушкіна

школи № 22

Коробейникова Оксана

Проверила:

Іжевськ, 2000 р.

Про МАРИНЕ ЦВЄТАЄВОЇ

Серед найбільш чудових імен в російської поезії двадцятого століття мисправедливо називаємо ім'я Марини Цвєтаєвої.

Марина Іванівна Цвєтаєва народилася в 1892 році в Москві, вінтелігентній сім'ї. Батько її, виходець з Володимирської губернії,самостійно, завдяки особистим здібностям і великому працьовитості, досягпопулярності як філолог - професор Московського університету і якмистецтвознавець - засновник Музею образотворчих мистецтв (нині Музей імені Пушкінав Москві), Іван Володимирович Цвєтаєв був також директором Румянцевськогомузею. Мати Марини була талановитою піаністкою, ученицею Рубінштейна.

Атмосфера професорської родини, атмосфера мистецтва, високої культури,навчання в приватних пансіонатах і гімназіях, поїздки за кордон, слухання в
Сорбонні курсу історії старо-французької літератури - все це, безсумнівно,позначилося на формуванні особистості та характеру Цвєтаєвої. Культурадвадцятого століття увійшла в її свідомість як щось нестійке, дисгармонійні,мінливий (дивіться, наприклад, цикл «Вірші до Блоку»). В душі її вжетоді зріє розлад: вона відчуває свою залежність і постійно знаходиться вопозиції не тільки до мистецтва - до обставин, його породила.

Марина Цвєтаєва дуже рано почала писати, рано випустила першийкнижку (у 1910 році) - «Вечірній альбом». І хоча видана вона була маленькимтиражем - всього 500 примірників, - книжку виділили й писали про неї Валерій
Брюсов, Микола Гумільов, Максиміліан Волошин. Ось що, наприклад, писавнайсуворіший з них - метр Брюсов, висловивши ряд зауважень перед цим:
«Поза сумнівом талановита, Марина Цвєтаєва може дати нам справжню поезіюінтимного життя і може, при тій легкості, з якою вона, здається, пишевірші, витратити свій дар на непотрібні, хоча б і витонченідрібнички ».

Брюсов мав підстави для побоювань: перша книжка Цвєтаєвої, зовсімще, юної, зрозуміло була багато в чому недосконалою. Але вона вселяла надії,рідкісний поетичний дар Цвєтаєвої вже тоді пробивався через, як говорив
Брюсов, деяку «домашність», тобто замкненість віршів в інтимному світі,заглибленість їх у побут. Герої ранніх віршів, крім самої юноїпоетеси, - мама, сестра Ася, подруги і той, хто, як видно, вже стаєпредметом обожнювання. Але - умница! - Цвєтаєва і сама не переоцінює першимкниги ( «Ах, цей світ і щастя бути на світі ще невзрослий передасть чивірш ?»).

Побоювання Брюсова виявилися марними. Вірш Цвєтаєвої стрімкодорослішає, це помітно вже в наступній книзі - «Чарівний ліхтар» (1912).
Хоча тематично діапазон її як і раніше нешироко, але зрілість почуттів удеяких віршах провіщає справжню Цвєтаєву.

Тут треба сказати, що розмірений побут професорської родини
Цвєтаєвих, в общем-то, аж ніяк не надихав юну Марину, швидше навпаки:її незалежний характер, деяка, чи що, стихійність натури шукали виходу знехай навіть духовно насиченого одноманітності життя, і вихід цей був в новихвідчуттях (зміна навчальних закладів, поїздки за кордон), найнесподіванішихзахоплення і, звичайно, в поезії.

Цвєтаєва дуже рано відчула силу свого дару. Ось рядки, написанів 1913 році, які цитують всі біографи та літературознавці, що пишуть про неї,рядка наївно-самовпевнені і віщі:

розкиданих у пилу по магазинах

(Де їх ніхто не брав і не бере!)

Моїм віршам, як дорогоцінним винам ,

Настане свій час.

Це відчуття поетичного могутності (протягом важкоскладалася, повним поневірянь і розчарувань житті воно, звичайно,зазнавало кризові моменти) теж, як і норовистість і незалежністьхарактеру, штовхало Цвєтаєву на несподівані вчинки, наприклад напрославлення своєї Німеччини в роки першої світової війни. І незважаючи на тещо у віршах молодий Цвєтаєвої часто. мелькало-слово «смерть» (данина моді
900-910-х років), вона була людиною життєлюбним. Глибоко прав В. Н.
Орлов, один з прекрасних знавців творчості Цвєтаєвої та російської поезіїпочатку століття: «Вона жадібно любила життя і, як покладено поету-романтикувисувала їй вимоги величезні, часто - непомірні. У ній голосноговорила «поганська» жага до життя як кращої радості, вищого блаженства.
Будь-яка містика була їй органічно чужа ».

Так, Цвєтаєва не підпали під вплив вельми поширених у поезіїпочатку століття містичних ідей і образів. Її романтизм - це, скоріше,юнацький максималізм, але він спочивав на реальному фундаменті життя.

Доросла, зріла життя пройшло в нестатки і самотність, і лишефанатична відданість поезії мирила її із постійною побутовим та душевнимбезладу, надавала їй сили переносити удари долі. Втім, до побуту,його пристрою вона завжди була досить байдужа. А найстрашнішітяготи, що випали на її долю, були наслідком її ж фатальної помилки. Цвєтаєване прийняла революцією в 1922 році, з дозволу Радянського уряду,виїхала за кордон до чоловіка, Сергію Ефрон, учаснику білого руху, до тогочасу перебував в еміграції, який навчався в університеті в Празі.
(Згодом С. Ефрон порвав з білим рухом, розійшовся з білоюеміграцією.)

Сімнадцятилітня одіссея Марини Цвєтаєвої за кордоном (у Німеччині,
Чехословаччини, Фракції) стала найбільшим випробуванням для неї. Випробуваннямдуху, випробуванням характеру та випробуванням таланту. Біла еміграція, якаспочатку прийняла Цвєтаєву з розкритими обіймами, скоро зрозуміла, що цене її поет, також як Цвєтаєва побачила на власні очі все убозтво ідеалівеміграції, всю нікчемність і затхлість життя цього ізольованого вузькогомаленького світу людей. Її горда, незалежна вдача не міг миритися з такиміснуванням, і Цвєтаєва скоро відчула свою несумісність зспіввітчизниками за кордоном, свою самотність.

Практично вона як поет досить швидко втратила можливість видаватикниги, друкуватися в емігрантській періодиці. Остання її книга вийшла в 1928році. І це при тому, що Цвєтаєва багато і плідно працювала, писалавірші, поеми, прозу.

Разом з найглибшою розчаруванням в еміграції, в білому русі
(чому сприяв болісно пережив цю драму С. Ефрон) приходило іпрозріння щодо подій в Росії. І розуміння простий взагалі-тоістини, що її читач - там, на батьківщині, що російське слово може знайтивідгук перш за все теж там, в Росії. У Радянській Россіні. І не випадково
Цвєтаєва звертає захоплений погляд на першого поета революції - Володимира
Маяковського. А листи її знайомим і близьким повні нарікань на самотність,безпросвітну нужду, відсутність читача.

У Маяковського страждає без свого читача Цвєтаєва побачила «першау світі поета мас », назвала його навіть« генієм маси ». І якщо до цьогододати її слова про те, що «своїми швидкими ногами Маяковський ушагалдалеко за нашу сучасність і десь за якимось поворотом довго ще насбуде чекати », то можна зрозуміти і всю міру самотності Цвєтаєвої, тугу її по
Росії і, може бути, заздрість до людини, поетові, який знайшов себе вєдності з народом.

Це було сказано в 1932 році. А ще раніше, в 1928 році, вспогадах про Маяковського вона пише:

«28 квітня 1922 р., напередодні мого від'їзду з Росії, рано вранці наабсолютно порожньому Кузнецькому я зустріла Маяковського:
. Ну-с, Маяковський, що ж передати від вас Європі?
. Що правда - тут.
7 листопада 1928 пізно увечері, вийшовши з Cafe Voltaire, я на запитання:
. Що ж скажете про Росію після читання Маяковського?
Не замислюючись відповіла:
. Що сила - там ».

Важким болісним шляхом розчарувань, усвідомлення непоправнихпомилок, зроблених нею, Марина Цвєтаєва йде до розуміння того що сталосяі відбувається в Радянській Росії. Зрозуміло, не можна сказати, що вона докінця розуміє і приймає правду і правоту революції, але ідея залежностіпоета від неї і від тих, хто зробив революцію, тобто від народу,заволодіває Цвєтаєвої міцно. Вона вирішує повернутися на батьківщину. Вирішення їїпідігрівається політичною обстановкою в Європі, де зловісна тінь свастикивже почала затьмарювати сонце. Нацистські ігрища обернулися відторгненням від
Чехословаччини Судетської області. Чоловік і дочка Цвєтаєвої вже отрималидозвіл повернутися до Росії. І в 1939 році, виправляючи фатальну помилкуминулих років Марина Цвєтаєва повертається до Радянського Союзу ».

Нелегко було після багатьох років недовірливого уваги, відчуженнязвикати до нових для неї умов життя. А до того ж незабаром почалася
Велика Вітчизняна війна, що принесла всьому народу найтяжчі лиха.
Цвєтаєва потрапляє в евакуацію, виявляється з сином у невеликому містечку
Татарії Єлабузі. Яка втратила близьких, розлучені з нечисленнимидрузями, відірвана від літературного середовища, перебуваючи в стані повноїдепресії, цього разу вона втратила силу спротиву ударам долі. 31Серпень 1941 Цвєтаєва наклала на себе руки.

Так трагічно завершився життєвий шлях Марини Цвєтаєвої, але життяїї поезії має своє продовження. Тому що це поезія долає всінегаразди любов, життя, надії. Бурхливий темперамент, оголена пристрасть,бунтарський дух, принципова акцентована незалежність, яскравестилістична своєрідність - все це виділяє поезію Цвєтаєвої як явищеросійської художньої культури з виразно проступає печаткою часу.
Печаткою двадцятого століття, його першої половини, безжально розділила світ,людей, сім'ї, серця. Трагічна несумісність Цвєтаєвої зобставинами життя прирекла її на самотність. Це було горде й гіркесамотність на світі, і, може бути, тільки глибока внутрішнявкоріненість у національній стихії, гостро пережите відчуття втрати, апотім отримання в душі батьківщини, Росії, допомогли їй не тільки зберегти, а йзростити, збагатити рисами зрілості свій могутній дар.

Доля Марини Цвєтаєвої змушує згадати рядки Лермонтова:

Що без страждань життя поета?

І що без бурі океан?

Буря в душі поета Цвєтаєвої (вона не любила слова «поетеса») вщухларазом з останнім її подихом у фатальної межі життя і смерті, вже не тойсмерті, яку вона, підкоряючись моді і навіваючи романтичний туман, такчасто згадувала в юнацьких віршах, а той, якою прирекла себе, не витримавшивсе-таки безмірною тяжкості самотності і покинутості.

Продовжують її життя вірші, проза, продовжує жити в нашій свідомостіяк чудове явище духу поезія Цвєтаєвої. Тому що це чудовапоезія, народжена справжнім талантом і натхненням.

За відомим висловом Пушкіна, натхнення «є розташуваннядуші до жівейшему прийняття вражень, слідчо до швидкого міркуваннюпонять, що й сприяє поясненню оних ».

Це теоретичний аспект. А в «Осені» Пушкін образно відтворив тостан, коли «душа соромиться ліричним хвилюванням, тремтить і звучить,і шукає, як уві сні, ізліться нарешті вільного виявлення ...».

В одному випадку - розум, в іншому - поезія. Вони не суперечатьодин одному.

А от Цвєтаєва:

У чорному небі - слова написані -

І осліпли очі прекрасні ...

І не страшно нам ложе смертне,

І не солодко нам ложе пристрасне.

В поті - пише, в поті - пашущій!

Нам знайоме інше завзяття:

Легкий огонь, над кучерями танцюють, -

Дуновение - натхнення!

Важко собі уявити іншого поета, який би з такоюфанатичною переконаністю підняв над усім творче натхнення, якце зробила Марина Цвєтаєва. Цвєтаєвський образ натхнення по головній сутіблизький пушкінського, хоча Пушкін і не вважав натхнення привілеєм поетів.
«Натхнення потрібно в геометрії, як і в поезії», - стверджував він. Але тутзвертає на себе увагу не стільки близьке пушкінського погляд нанатхнення, скільки його різке підвищення над усіма пристрастямилюдськими. Ні страх смерті, ні насолода любові - ніщо не може стативрівень з натхненням. У якісь щасливі моменти життя воно підноситьвсі духовні, моральні, психічні та фізичні можливості людини із незвичайною силою виявляє в ньому творче начало, талант.

Чому Цвєтаєва піднесла саме натхнення як пристрасть, як повну,тотальну самовіддачу людини творчості над усіма іншими пристрастями?

Відповідь на це питання дає її поезія. Цвєтаєва аж ніяк не пригнічуєінших почуттів, навіть навпаки, її лірика з надзвичайною довірливістю ібезстрашністю оголює інтимне життя ліричної героїні, і найдосвідченіший іприскіпливий погляд але виявить у її кращих віршах слідів обробки, слідівгри. Натхнення, порив, творче натхнення стирають ці сліди, віршівиспівувати як мелодія почуття, вимовляється як природна мова,незважаючи на тропеіческую насиченість, цвєтаєвський щільну образність,ритмічну різкість.

Для прикладу візьмемо одне восьмістрочное вірш «Психея»,написане майже одночасно з тим, що цитувалася вище.

Не самозванка - я прийшла додому,

І не служниця - мені не треба хліба.

Я пристрасть твоя , недільний відпочинок твій,

Твій день сьомий, твоє сьоме небо.

Там на землі мені подавали гріш

І жорен навішали на шию.

- коханий! - Невже не впізнаєш?

Я ластівка твоя - Психея!

Психея - уособлення душі - в древніх світах представлялася і якметелик, і як летить птах. У Цвєтаєвої - ластівка. Душа, спрагла любові.
Здається, тут любов панує над усім, немає нічого вище любові длягероїні вірша, весь світ зійшовся на коханим. Але як ценаписано! З якою пристрастю! З яким натхненням!

Натхнення - та внутрішня сила, яка і нас, читачів, заражаєхвилюванням художника, змушує співпереживати йому, сприймати вірші збезоглядним довірою. Це пік творчого самопочуття і самовіддачі поета.

Але не тільки, звичайно, відданість поезії давала Цвєтаєвої силудолати тяжкі обставини життя і вселяла віру в майбутнє. Вона вякоюсь мірою втілила в собі багато рис російського національногохарактеру, ті його риси, які перш за позначилися і в Авакум з йогогординею і повним презирством до лих і напастям, що переслідувалиогнепального протопопа, і в літературному вже образі Ярославни, всю пристрастьдуші віддала любові ...

Витоки її характеру - в любові до батьківщини, до Росії, до російської історії,до російського слова. Вона пронесла цю любов через усі помилки, біди інещастя, на які сама себе прирекла деякими того ж нагородила їїжиття. Вона терпіла цю любов. І не поступилася нею, не поступилася своєюгордістю, своїм поетичним гідністю, святим, трепетним ставленням дорусскому слову.

Про непіддатливою мову!

Чого б просто - мужик,

Зрозумій, співав і до мене:

- Росія , родина моя!

Любов до батьківщини - істинно поетичне властивість. Без любові до батьківщининемає поета. І шлях Цвєтаєвої в поезії відзначений багатьма знаками цієї любові -провини, любові-відданості любові-залежності, любові, яка, напевно,диктувала навіть і хибні вчинки в її житті.

«Пробачте мене, мої гори!

Пробачте мене, мої ріки!

Пробачте мене, мої ниви!

Пробачте мене, мої трави! »

Мати - хрест одягала солдату,

Мати з сином прощалася навіки ...

І знову з згорблений хати:

«Пробачте мене, мої ріки!»

Багато відтінків любові можна відчути в цьому восьмістрочномвірші, написаному кров'ю серця. Але продовжимо цитату попередню, звірша «Батьківщина»:

Але і з калузького пагорба

Мені Відкривається вона -

Даль - тридев'ятому земля!

Чужина, родина моя!

Даль, природжена, як біль,

Настільки батьківщина і настільки

Рок, що всюди, через всю

Даль -- всю її з собою несу!

Даль, віддалитися мені близь,

Даль, що говорить: - «Вернись

Додому!» З усіх - до гірських зірок --

Мене знімає місць!

Ось вона, сила тяжіння рідної землі, ось вона, генетичний зв'язок зземлею предків, що дає надію хоча б на те, що син, якого вонаблагословляє на повернення в Росію «у свій край, за свого віку», не буде
«Відкине країну своєю». У «Віршах до сина» Цвєтаєва не без гордостівигукує: «Призовні: СРСР, - не менш у темряві небес призивне, ніж:
SOS ».

Атмосфера мистецтва в сім'ї, привілейована середу приватних навчальнихзакладів в роки дитинства і юності не відгородили, однак, Цвєтаєву від будь -то генетично сприйнятих нею традицій народності, які дають себе знатив свій час, разривая зовнішні покриви і нашарування.

Пам'ятаєте, як Наташа Ростова в гостях у дядечка пустилася в танок підгітару, і це місце у Толстого:

«Де, як, коли всмоктала в себе з того росіянина повітря, яким вонадихала, - ця графінечка, вихована емігранткою-француженкою, - цей дух,звідки вона взяла ці прийоми, які pas de chale давно б маливитіснити? Але дух і прийоми ці були ті самі, неповторні, неізучаемие,росіяни, яких і чекав від неї дядечко ... »І Онися Федорівна крізь сміх ісльози дивилася «на цю тоненьку, граціозну, таку чужу їй, в шовку і воксамиті виховану графиню, яка вміла зрозуміти все те, що було в
Онисії, і в батька Онисії, і в тітки, і в матері, і в усякому українськоюлюдину ».

Не те чи ж саме або щось подібне ми можемо сказати і про Марину
Цвєтаєвої, коли вона проривалася до істини, сумувала за рідною землею,розорювали своє зранене любляче серце перед людьми ...

прибитий до ганебного стовпа

Слов'янської совісті старовинної,

З змією в серці і з клеймом на чолі,

Я стверджую, що - невинна.

Це хто? Бояриня Морозова?

Ні, це лірична героїня Цвєтаєвої, самовіддана у коханні, так самоготова випити чашу її солодощі і гіркоти, так само готова до святкуванню любовіі страждання. Цвєтаєвої Вірші про кохання сповнені такої сили переживання,такої всеохоплюючої пристрасті, які можна зустріти хіба що в народнихпіснях. У них луною відгукується жіноча доля - доля коханої іпокинутої, доля володарки і страдниці.

Поезія Цвєтаєвої тематично різноманітна. У 30-і роки, пильновдивляючись у життя Радянської Росії, вона з сумом і надією запитує:

«Росія моя, Росія,

Навіщо так яскраво гориш?»

Пише вірші про челюскінців , пишається, що вони - росіяни. Пише «Віршідо Чехії », повні громадянського обурення у зв'язку з відторгненням від
Чехословаччини Судетської області.

Не все написане Мариною Цвєтаєвої витримало перевірку судом історіїв її поступальний розвиток. Але нам близько і дорого в її великомулітературній спадщині те, що пов'язує поета з рідною землею, з традиціямивітчизняної культури і традиціями народності, у чому виявилася могутнясила таланту і непересічність характеру. 3а це ми зберігаємо у своїх серцяхподяка Марині Іванівні Цвєтаєвої.

Список літератури.

1. «Марина Цвєтаєва», вірші, М., «Дитяча література», 1986р.