Пушкін Марини Цвєтаєвої
Вся його наука -
Міць. Світло - дивлюсь:
Пушкінську руку
Тисну, а не лижу.
Марина Цвєтаєва. «Верстат».
З «Віршів до Пушкіна»
Марину Іванівну Цвєтаєву я вважаю принцесою російської поезії. Вона таксамозречення була закохана в поезію, що часто в інших любила її більше,ніж в собі. Звідси стільки віршованих присвят поетам, їїсучасникам: В. Брюсова, А. Ахматової, А. Блоку, В. Маяковського,
Б. Пастернаку, П. Антокольского і багатьом іншим.
Але воістину перше і незмінною її любов'ю був Олександр Сергійович
Пушкін. "З тих пір, так, з тих пір, як Пушкіна на моїх очах на картині
Наумова - убили, щодня, щогодини, безперервно вбивали все моєдитинство, дитинство, юність, - я поділила світ на поета - і всіх, івибрала - поета, в підзахисні вибрала поета: захищати - поета - від усіх,як би ці всі ні одягалися і не називалися ", - пише Марина Цвєтаєва встатті «Мій Пушкін».
Однак все-таки мало сказати, що наш великий поет був "вічнимсупутником "для Марини Іванівни, Пушкін був для Цвєтаєвої тим чистимджерелом, з якого черпали творчу енергію російські поети декількохпоколінь - від Лермонтова до Блоку та Маяковського.
Вражаюче, але іноді мені здається, що Цвєтаєва вважала Пушкінасвоїм сучасником всупереч тому, що жила в іншу епоху, всупереч навітьздоровому глузду.
Силою своєї уяви Марина Цвєтаєва одного разу в дитинстві створиласобі живого поета Пушкіна та так і не відпускала його ні на крок від своєї душіпротягом усього життя. З А.С. Пушкіним вона постійно звіряє своє почуттяпрекрасного, своє розуміння поезії.
Таким чином, заповнивши собою значну частину духовного світу Марини
Цвєтаєвої, Пушкін, природно, вторгся і в її поезію. Один за одним почализ'являтися вірші, присвячені Пушкіну.
У ліричні твори з циклу «Вірші до Пушкіна» разом зліричним героєм - Олександром Сергійовичем Пушкіним - перекочували ібагато пушкінські герої:
Біч жандармів, бог студентів,
Жовч мужів, насолода дружин -
Пушкін - в ролі монумента?
Гостя кам'яного? - Він,
Скалозуб, нагловзорий
Пушкін - в ролі Командора?
У цей перший вірш циклу «Вірші до Пушкіна» і Мідний Вершникприскакав, і навіть "Ваня бідний" з'явився:
боягуз був Ваня бідний,
Ну, а він - не боягуз.
Пушкін був для Марини Цвєтаєвої уособленням мужності.
Олександр Сергійович виник в духовному світі поетеси "срібного віку" якчарівник, божественне істота, подароване їй російською історією:
І крок, і світліший зі світлих
Погляд, яким понині світла ...
Останній - посмертний -- безсмертний
Подарунок Росії - Петра.
А твердженням про божественне походження сонця російської поезіїможуть служити рядки з четвертого вірша циклу:
То - серафима
Сила - була.
Незламний
Мускул крила.
Думаючи і кажучи про Пушкіна, про його роль в російській життя і російськоїкультурі, Цвєтаєва була близька до Блоку та Маяковського. Вона вторила автору
«Дванадцяти» і «Солов'їний саду», коли казала: "Пушкін дружби, Пушкіншлюбу, Пушкін бунту, Пушкін трону, Пушкін світла, Пушкін няні ... Пушкін - внезліченності своїх ликів і облич - все це спаяні і тримається в ньомуодним: поетом "(стаття« Наталія Гончарова »).
Але найближче Цвєтаєва до Маяковського з його лютим визнанням
Пушкіну: "Я люблю вас, але живого, а не мумію".
Відносно Цвєтаєвої до Пушкіна, в її розумінні Пушкіна, в їїбезмежної любові до Пушкіна найважливіше, вирішальне - тверде переконання вте, що вплив Олександра Сергійовича Пушкіна на поета і читача можебути тільки визвольним: "... чудовий пам'ятник. Пам'ятникволі-неволі-стихії - долі та кінцевої перемоги генія: Пушкіну,повсталому з ланцюгів "(стаття« Мій Пушкін »).
Адже саме про це писав поет у своєму віршованому заповіті:
І довго буду тим люб'язний я народу, < p> Що добрі почуття я лірою пробуджував,
Що в мій жорстокий вік прославив я Свободу
І милість до занепалим закликав.
( «Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний ...», 1836)
У поезії Пушкіна, в його особистості Цвєтаєва бачить повне торжество тієїзвільняє стихії, виразом якої є справжнє мистецтво:
І перед створення мистецтва і натхнення
тріпочучи радісно в захваті розчулення.
От щастя! ось права ...
(А. С. Пушкін. «З Піндемонті», 1836)
Мені здається, що і сам Пушкін для Цвєтаєвої, особливо в юності, --більше привід, щоб розповісти про себе, про те, як вона сама по-пушкінськібунтівниче та свавільна:
Запах - з дитинства - якогось диму
Або якихось племен ...
Чарівність колишнього Криму < p> Пушкінський милих часів.
Пушкін! - Ти знав би по першому слову,
Хто в тебе на шляху!
І засяяв би, і під руку в гору
Не запропонував мені йти .. .
Не спираючись на смагляву руку,
Я говорила б, йдучи,
Як глибоко зневажаю науку
І відкидаю вождя .. . - Писала М. Цвєтаєва у вірші «Зустріч з Пушкіним» 1 жовтня 1913року.
Відношення Марини Цвєтаєвої до Пушкіна абсолютно особливе - абсолютновільний. Ставлення до товариша по перу, однодумця. Їй відомі ізрозумілі всі таємниці пушкінського ремесла - кожна його дужка, кожна описка;вона знає ціну кожній його гостроти, кожного вимовленого або записаногослова.
Найбільш важливим і дорогим Цвєтаєва вважала пушкінську безмір
( "Безмір моїх слів - тільки слабка тінь безмір моїх почуттів ").
Недарма ж з усього Пушкіна найулюбленішим, найближчим, самимсвоїм стало для неї море: "Це був апогей натхнення. З «Прощавай же,море ... »починалися сльози. «Прощавай же, море! Не забуду ... »- адже він же цеморя обіцяє, як я - моєї березі, моєму ліщина, моєї ялинці, коли їдуз Таруси. А море, може бути, не вірить і думає, що - забуде, тоді вінзнову обіцяє: «І довго, довго чути буду - Твій гул у вечірні години ...»"< br>(стаття «Мій Пушкін »).
Пушкін для Марини Цвєтаєвої - не" захід "і не" грань ", але джереловічною і нескінченною стихії поезії. Б.Л. Пастернак писав про це так:
Стихія вільної стихії
З вільної стихією вірша ...
І ці рядки з вірша Пастернака (1918), теж зверненого до
А.С. Пушкіну, відкрила для мене Цвєтаєва у статті «Мій Пушкін».
Звичайно, російські поети, російські читачі ще довго - нескінченно довго
- Будуть знову і знову відкривати для себе нового Пушкіна, свого Пушкіна.
Буду для себе знову і знову відкривати свого Пушкіна і я, але зараз мені подуші саме цвєтаєвський Пушкін - втілення краси, геніальності,мужності, розуму і невичерпності.
Дослідники неодноразово відзначали драматургічность цвєтаєвськийлірики, її схильність до напруженого внутрішнього діалогу. [Михайлов, 1967;
Ельніцкая, 1990; Ревзина, 1996. С.195-201]. Тексти М. Цвєтаєвої - це пошукідеального співрозмовника-слухача, по суті alter ego.
Для М. Цвєтаєвої таким співрозмовником може стати людина рідний за духом,
Душе, тобто - Поет. Саме з Поетом Цвєтаєва вступає в діалог, якийдля неї - своєрідна форма боротьби рівного з рівним або з найсильнішим.
Цвєтаєвої властиві різні типи діалогу з Поетом. Перший тип - діалог із
Поетом - людиною рівним їй по силі дару і духу. Діалог, який міг бистати реальним, очним, але від якого вона сама свідомо ухиляється.
(В. Маяковський, Б. Пастернак) Другий тип-діалог з абсолютним Поетом, вжепереступили риси земного буття. Це діалог, репліки якого долинаютьз одного світу в іншій. (Р.-М.Рільке) І третій тип - діалог, який навітьне можна назвати власне діалогом, через відстороненості співрозмовника, --наддіалог, коли адресат не підозрює про наявність діалогічних відносин.
Вищою формою діалогу - діалогом з нададресатом - можна вважати діалог, вякий набирає Цвєтаєва з О. Блоком. Йому вона поклонялася як божеству. Длянеї він був єдиним поетом, шанованим не як побратим по перу, поремесла, а як божество від Поезії. Всіх інших поетів вона відчуваласоратниками і вважала їх братами не тільки духовних, але і за тілом, ікрові, бо знала, що і їх вірші народжуються не з одного натхнення, аболісно-вистраждати. Творчість О. Блока Цвєтаєва відчуває якпіднебесну, очищену від життєвого побуту висоту. Тому єдиназв'язок з ним - колінопреклоніння, ідолопоклонство.
Діалог з таким нададресатом далекий від звичайного діалогізм. Ліричнагероїня спочатку відмовляє собі в праві сподіватися на відповідь, виключаєможливість реальної зустрічі. Але там, "в метафізичної дали", вона повиннабути почута і зрозуміла. Всі ці типи діалогів об'єднує одне - початковапринципова "не-зустріч", майже завжди свідомий відхід від живогоспілкування на користь заочного.
Діалог Цвєтаєвої з Пушкіним несе в собі риси всіх трьох типівдіалогу. Браття по перу, рівновеликі за силою дару, вони не булисучасниками в загальновживаним значенні цього слова. При цьому Пушкіндля Цвєтаєвої живий, що йде поруч з нею, хоча формально діалог з Пушкіним --це діалог з різних світів, коли адресат і не підозрює про існуванняадресанта. Але на відміну від всіх вище названих типів діалогічнихвідносин, діалог з О. Пушкіним - це перш за все зустріч.
Пушкін для Цвєтаєвої (і смерть, і вік його, і пам'ятник йому) - з самогодитинства - дар Зустрічі, вічної, навічно, над - вічної Зустрічі. Зустрічі
- Всупереч дійсності, над - дійсністю, така ждійсність, як всі реалії її дитячої і подальшого життя. Тоді яккожна її явна зустріч закінчувалася розлукою, втратою, Пушкін жив в ній - зній - постійно. Він стає її alter ego, постійним, незримимспіврозмовником, супутником. Все її життя як би пропускається через Пушкіна.
Це підтверджують записи її зведених зошитів, опубліковані в 1997 р.
Видання "Неизданное. Зведені зошити "[Цвєтаєва, 1997] і послужиломатеріалом нашого дослідження.
Звернення до цього джерела пояснюється тим, що "Зведені зошити"виявляють у єдиному потоці все те, що у зібранні творів розходиться порізних томів. Для нас було важливо те, що тут всі тексти представленоразом у реальному синкретизму творчого процесу: у взаємних сплетенняхі переходах, діалозі, в обрамленні авторських ремарок і NB. З ранішенеопублікованих матеріалів у рамках "пушкінської теми" у Цвєтаєвої узведених зошитах надруковані рядки, що не увійшли до остаточної редакції
"Вірші до Пушкіна". Нас цікавило, що саме Цвєтаєва відбирає зі свогоархіву перед від'їздом до Росії, які думки їй особливо дорогі, якіакценти вона розставляє.
Головний проблемний вузол зошитів - Я (ПОЕТ) і ІНШІ (НЕ ПОЕТИ) --має різні варіації, розглянемо деякі з них. Саме Пушкін навчив
Цвєтаєву любити все, прощаючись назавжди. "Чи від того, що я маленькимдитиною стільки разів своєю рукою писала: "Прощай, вільна стихія!" - абобез всякого від того - я всі речі свого життя полюбила і пролюбіла прощанням,а не зустріччю, розривом, а не злиттям, не життя, а на смерть "[Цвєтаєва,
1994-1995. Т. 5. С. 91 .].
Пушкін - основа Цвєтаєвої - поета ще й тому, що саме він
"Заразив" її любов'ю, все в її життя проходило під знаком любові, але любовіприреченою. "... Для мене люблю завжди означало боляче. Але справа навіть не вболю, а у невластиві для мене взаємної любові "[Цвєтаєва, 1997. С.
462]. Відмова від взаємної любові присутня у Цвєтаєвої спочатку. "ЗаОстаннім часом я ставлю зустрічі так, що мене свідомо - не можна любити,предпосилаю зустрічі - неможливість, - якої немає і є тільки в моїйпередумову, яка є моя передумова. - Не з волі, це робить все підмені: голос, сміх, манера: за мене "[Цвєтаєва, 1997. С. 64].
Вірші, голос їх створює, переганяли реальні події. І змушуваливідмовлятися від себе - людину, Єву перемагала Психея. М. Цвєтаєваказала, що в ній немає нічого від Єви. "А від Психеї-все". [Цвєтаєва, 1994 -
1995. Т. 6. С. 263]. "Я напевно любила б гребінки ... Любила б-якбищо? Очевидно, якщо була б жінкою. ... Жіночність в мені не від статі, авід творчості. ... Так, жінка - оскільки чаклунка. І оскільки - поет "
[Цвєтаєва, 1997. С. 78]. І ця перемога Психеї - "перемога шляхом відмови".
Формула, виведена Цвєтаєвої з власного життя. Яскравим прикладом такоговідмови (проходженням за своїм голосом, словом, звуком) єпринципова не-зустріч з О. Блоком. У вірші 1916 Цвєтаєванапророкувала, передбачила, а точніше визначила (заборонила собі)реального, живого Блоку:
І по імені не оклікну,
І руками не потягнемо.
восковому святому лику
Тільки здалеку поклонюся .
[Цвєтаєва, 1994-1995. Т. 1. С. 290]
І згодом, як відомо, перебуваючи поруч з Блоком, вона так і непідійшла, тобто, виконала волю голоси.
Цвєтаєву ріднить з Пушкіним їх "беспарность". "Мені пару знайти важко --не тому що я пишу вірші, а тому що я задумана без пари ... "[Цвєтаєва,
1997. С. 462] Поет і іншої (не поет), це не пара, це, на Цвєтаєвої, всеі нуль. А пара - це рівність душ, в житті реальному для Цвєтаєвої його неіснує.
Не судилося, щоб сильний з сильним
з'єднала б на цім світі.
[Цвєтаєва, 1994-1995, Т. 2. С. 237]
Стихія ріднить поетів, для Цвєтаєвої заколот це пароль, по якому вонадізнається надалі рідну душу. "Дві улюблені речі в світі: пісня і формула.
(Тобто, позначка в 1921 р., стихія - і перемога над нею!) "[Цвєтаєва, 1994 -
1995. Т. 4. С. 527] влучність стихій - це натхнення і Бога, і, і демона --божественних і демонічних сил.
Дитяче враження від стихії, як від віршів, виявилося дорослимпрозрінням Цвєтаєвої. І стихія віршів, на початку якої стоїть Пушкін, як
Поет Чорної Чари мистецтва визначила долю поета. Пушкін, якимсьневідомим чином, можливо, саме як чорна чара, створив душу
Цвєтаєвої. Завдяки Пушкіну, хоча це був навіть не сам Пушкін, а міф, мріяпро нього, в життя Цвєтаєвої увійшло відчуття трагічності буття поета. Перше,що вона дізнається про Пушкіна, це те, що його вбили, значить, поетів у цьому світівбивають, повинні вбити. І вона як поет, теж приречена. Чекаючи на якихосьзвісток, вона завжди сподівалася на негатив, в її зошитах є записрепліки сина: "Мамо! Чому Ви завжди сподіваєтеся тільки на неприємні речі??
( "От прийдемо, а їх не буде", "ось піде дощ - і ти застудишся" і т.д.) "[Цвєтаєва, 1997. С. 456].
Цвєтаєва добровільно прирікає себе на самотність, яке, як і всіу неї, зводиться до абсолютного. І саме ця відмова від життя реальної: "Яв житті не живу "[Цвєтаєва, 1994-1995, Т. 6. С. 354], дозволяє подолатиабсолютна самотність, як це не парадоксально звучить. Вона творить свійсвіт, за своїм звуковим, а не побутовим законами. Виразно усвідомлюючи свою іно -людську сутність: "Бог хоче зробити мене богом - або поетом - а яіноді хочу бути людиною і відбиваюся і доводжу Богу, що він не правий. І
Бог, усміхнувшись, відпускає: "Підійди-поживи "..." [Цвєтаєва, 1994-1995. Т. 6.
С. 596]
Однак жити, як всі люди Цвєтаєва не може: "Коли я не пишу віршів,я живу як інші люди. І ось, питання: - Як можуть жити інші люди? І ось,на підставі досвіду: інші люди НЕ живуть "[Цвєтаєва, 1997. С. 291]. Самопоняття життя отримує інше трактування у Цвєтаєвої, стає формулою:
"Зовсім не: жити і писати, а жити - і писати: писати - жити. Т. Е. всіздійснюється і навіть живеться (розуміється) тільки в зошити "[Цвєтаєва,
1997. С. 5].
Не тільки Пушкін - поет, а й пушкінське ім'я грає важливу роль ужиття Цвєтаєвої. Зазвичай ім'я нейтрально забарвлене і не припускає ніякоїоцінки. Для Цвєтаєвої саме ім'я Пушкіна стає оціночними, а "пушкінськарядок "," пушкінські місця "та інше" пушкінське "висловлюють не відношення, аякість предмета. Пушкінське ім'я є паролем в спілкуванні з людьми ісвітом, завдяки якому Цвєтаєва розрізняє своїх і чужих. Згадуючи своюзустріч з С. М. Волконським, вона, перш за все, згадує його голос, коли вінчитав Пушкіна [Цвєтаєва, 1997. С. 13]. У листі М. А. Кузміна, розповідаючийому про свої зустрічі з ним як сторонній, Цвєтаєва описує своєвраження від книги його віршів так: "Відкриваю далі: Пушкін: мій! все те,що вічно кажу про нього - я "[Цвєтаєва, 1997. С. 35]. Таким чином, ім'я
Пушкіна стає не тільки паролем, а й головною характеристикоюлюдини.
Крім цього Цвєтаєва зазначає, що великі імена (Шуман, Пушкін,
Некрасов, Фет) втрачають свій первісний зміст. Отже, вониотримують інше етимологічне походження, пов'язане не з історією мови,а з асоціативністю мислення і звучання.
Однак Цвєтаєва усвідомлює, що її Пушкін, це перш за все її "мрія",
"Творче співчуття", а сама вона все життя прожила мрією. "Тому що Пушкін --все-таки моя мрія, моє творче співчуття. Здавалося, не я це говірка??, Явсе життя прожила мрією, не мені б казати, але - моя справа на землі --правда, хоча б проти себе і від всього свого життя "[Цвєтаєва, 1997. С.
449].
"Вплив далекого сучасника вже не вплив, а спорідненість. Для того,щоб напр. Генріх Гейне (1830г.) вплинув на мене (1930) потрібно, щоб вінзаглушив в мені всіх моїх сучасників, він - з могили - весь грімсучасності. Отже, вже мій слуховий вибір, перевагу,спорідненість ". [Цвєтаєва, 1997. С. 346]
Африканський
... Братський - так, арапскі -
Так, але рабськи-ні
(АЛЕ! Люблю Пушкіна. Невошедшее. А шкода.) [Цвєтаєва, 1997. С. 445].
.. Власного слуху
Ефіоп - арап._
... де господар - геній.
тягаря Двору -
Жарти - у порівнянні
З каторгою пера ...
Узи і тягаря
Серця і Двору -
Жарти - перед вантажем
Пташиного пера
Мур: - Не приреченість (хтось про П), а афріченнность. (тобтоприреченість на Африку) [Цвєтаєва, 1997. С. 446].
"... Пристрасть всякого поета до заколоту ... До одного проти всіх - і без всіх. Допереступили "[Цвєтаєва, 1994-1995. Т. 5. С. 509] цвєтаєвський любов до
Пушкіну як до ізгою, гнаному, "негра", поширювалася і на іншихгнаних, всіх тих, хто з різних причин опинявся в опозиції добільшості. "Пушкіну я зобов'язана своєю пристрастю до заколотникам - як би вони неназивалися і ні одягалися. Ко всякому підприємству - аби було приречене "
[Цвєтаєва, 1994-1995. Т. 5. С. 510]. Ця приреченість відноситься і до життя
Цвєтаєвої. Вона впустила у своє життя (поезію) стихію неприборканих пристрастей,потрапила під чари мани.
Пристрасть - це, те почуття, яке відрізняє поетів від звичайних людей, іщо робить існування поета в світі "чоловіка та жінку" неможливим.
***
Колись Іраклій Андроніком запевняв, що тільки 13 днів у житті Пушкіназалишаються білою плямою для пушкіністів: не знають вони, де він був у ці дні,з ким зустрічався, що робив і, головне, що писав. Тому свідченням
Андронікова майже півстоліття. І нині захотілося запитати у знавців:зменшилася чи для них та біла пляма? Однозначної відповіді не прозвучало.
13 днів протягом 37 років - дріб'язковими дрібниця, чи не так? Так,але тільки за хронометражем ординарної життя.
А одного разу він сам повів рахунок на дні. Це коли до плану видання "Євгенія
Онєгіна "додав календарну викладення - йому захотілося дізнатися, скількичасу писався роман. Почав 9 травня 1823-го в Кишиневі. Закінчив 25 вересня
1830-го в Болдіні. Разом:
"7 років, 4 місяці, 17 днів"!
Таким плодоносним бувало час його життя, що кожен день просивсявзяти його на облік!
А у тих, кого він обдаровував собою, у що змінюються поколінь читачів -шанувальників, завжди бував свій рахунок часу "на Пушкіна", на спілкування з ним.
Безсмертні євангельське: "Багато званних та мало обраних". На
Пушкіна, як на свято життя і поезії, бували покликані всі. Починаючи зпершокласників. І шкільне час на шкільного Олександра Сергійовича, якого
"Проходили", завжди і всюди в Росії було майже однаковим. І цей навчальний
Час нерідко перетворювалося ще й у Тягар, як завжди, коли духовна їжастає примусовою. Але для обраних з покликаних хрестоматійнийкласик легко і вільно виростав в який підкорює вічної новизною,незапрограмованих, нескінченного Пушкіна. І в міру власноїобдарованості кожен обраний прокладав свою стежку в Пушкініане. І знаходивправо сказати сучасникам, що є на світі його (сьогодні пожартували б -
"Приватизований") "мій Пушкін".
Чудово матеріалізував це право Марина Цвєтаєва. У 1937 році, внещасливому році нашої історії, волею випадку той рік збігся зі сторіччямзагибелі Пушкіна, і цвєтаєвський есе "Мій Пушкін" виявилося немовприуроченим до сумної дати. Написане в Парижі під кінець 1936 року, воновперше побачило світ у паризьких "Сучасних записках". І лише черезтридцять років, у 1967-му, удостоїлося публікації в Росії в журналі "Наука іжиття ".
До цих пір пам'ятають та публікація.
3 600 000 був тираж тодішньої" Науки і життя ". Для тексту Марини
Цвєтаєвої - тираж фантастичний! Її геніальна, але важкий проза ніколище не адресувалася багатомільйонного читача. Всі цвєтаєвський,надруковане до того часу в Росії, Чехії, Франції, сукупним числомпримірників не досягала і десятої частки щедрості не-літературного журналу.
Мені пощастило бути причетним тієї публікації: треба було написатикороткий вступ до неї.
Дочка Цвєтаєвої - Аля - Аріадна Сергіївна Ефрон до останнього години невірила, що "Мій Пушкін" з'явиться в такому масовому журналі без шкоди длятексту. І не сумнівалася, що вмертвляю ручка редактора або цензора
"Вгамувати" вступ, який починався "занадто голосно":
"Мій Пушкін - це проза незвичайна, проза поета. І надзвичайна - прозапро поезію.
Це розповідь про вторгнення в душу дитини стихії вірша. І розповідь пробезугавно відповідному Ехе, який народився у цій душі. Неабиякою душі: дитиніадже і самому треба було стати поетом, та ще видатним, рішученесхожим ні на кого на світі.
Це проза-спогад і проза-прозріння. Проза-сповідь і проза -проповідь. А крім того всього проза-дослідження ..."
Слово сповідь, мабуть, тут найважливіше. У сповідальності "Мого
Пушкіна "містилося вражаюче визнання: Час" на Пушкіна ", наспілкування з ним маленька Марина стала обчислювати з дитинства. Може бути,воно, дитинство обдарованості, і скінчилося, коли почалося те числення.
Звання і відразу ж обрана трирічна дівчинка побачила в спальні матерікартину на стіні - "Дуель":
"Сніг, чорні прути деревець, двоє чорних людей проводять третє, підмишки, до саней - а ще один, другий, спиною відходить. Уводімий - Пушкін,що відходить - Дантес ... Перше, що я дізналася про Пушкіна, це - що його вбили.
... Пушкін був мій перший поет, і мого першого поета - убили.
З тих пір, так, з тих пір, як Пушкіна на моїх очах на картині
Наумова - убили, щодня, щогодини, безперервно вбивали все моєдитинство, дитинство, юність - я поділила світ на поета - і всіх і вибрала
- Поета, в підзахисні вибрала поета: захищати поета - від усіх, як би тівсе ні одягалися і не називалися ..."
За її словами, озирнувшись назад, вона побачила, що в сім років стала нетільки любити і жаліти Пушкіна, але й вірші його розуміти. У сім років! Імимоволі приходять на пам'ять пушкінські "7 років, 4 місяці, 17 днів" настворення великого роману. Ну звичайно, тут немає ніякої паралелі зсемирічним "дозріванням Пушкіна" в душі дивної дівчинки. Але близькічислові збігу завжди спокуслива: вони немов би натякають на тайну --кентавріческую - зв'язок явно несвязуемих явищ. Без містики, а просто вдогоду нашій уяві! Так нам на догоду "зайвий раз" зв'язуються двагенія російського мистецтва слова.
Коли писала Цвєтаєва "Мій Пушкін", її тяжке життя емігранта -ізгоя йшла ще й під знаком здвоєного трагізму тодішньої Історії Євразії:гітлерівський терор на Заході і сталінський терор в Росії. Підщоденним гнітом побуту і буття згадувала вона, обрана, як ранопокликав її Пушкін. Крім картини в маминій спальні, був чорний монумент наприлеглому бульварі. І називався Пам'ятник-Пушкіна (через дефіс).
цвєтаєвський будинок у Трьохпрудному був в п'яти хвилинах ходьби - ні, кращедитячого бігу - від Пам'ятник-Пушкіна. І знаменитий чавунний монумент
Опєкушин роками був учасником дитячих ігор вже починала все розумітидочки філолога і музикантки. А потім став метафоричним початкомроздумів вірною спадкоємиці розумного чоловіка Росії, та до того такихроздумів, що, на жаль, не старіють і могли б народитися сьогодні:
"Під пам'ятником Пушкіна росли не будуть віддавати перевагу білої раси ...
Пам'ятник Пушкіна, випереджаючи події - пам'ятник проти расизму, за рівністьвсіх рас, за першість кожної - лише б давала генія. Пам'ятник Пушкінає живий доказ ницості і мертвість расистської теорії. Расизм досвого зародження Пушкіним перекинуть в саму хвилину його народження ..."
Коли Марина Іванівна писала ці рядки в дні гітлеризму-сталінізму,їй залишалося жити на світі всього п'ять років. Пушкін був з нею до кінця. Вонаадже переконливо говорила: "Так, що знаєш з дитинства - знаєш на всюжиття ... "І, можливо, вона тоді відчувала, що цієї" всього життя "їйвідпущено вже небагато.
"Чи від того, що я маленькою дитиною стільки разів своєю рукою писала:
"Прощай, вільна стихія !"... я всі речі свого життя полюбила і пролюбілапрощанням, а не зустріччю, розривом, а не злиттям, не на життя - а насмерть ".
Невесело. Але мова великих поетів - кентавр: поєднання непоєднуваного --точності з багатозначністю. І не треба вірити, ніби Цвєтаєва пролюбіла
Пушкіна тільки прощанням. Та й саме пушкінське "Прощай, вільнастихія! "означало разом з тим -" здрастуй! ". І тому радувало душу ... Аза шість років до "Мого Пушкіна" Цвєтаєва написала в одному листі:
"Адже Пушкіна вбили, тому що своєю смертю він ніколи б не помер,жив би вічно ..."
Так можна було написати, тільки пролюбів його на життя! І до 200-річчяз дня його народження кращих слів сказано не було.
Спільні мотиви в поезії Пушкіна й Ахматової
Назва Ахматової не раз ставили поруч з ім'ям Пушкіна. І в цьому єщось парадоксальне.
Про Ахматової заговорили як про продовжувачкою пушкінської традиціїбуквально після її перших поетичних кроків. Але в той же час її ім'я завждивимовлялося як ім'я абсолютно самостійного, неповторнооригінального поета.
Сама Ахматова, схиляється перед ім'ям Пушкіна, черпаючи душевнісили у вивченні його творчості і внесла в пушкіністіку вагомий внесок, здеякою насторогою ставилася до наполегливих спроб занадтокатегоричного зближення їхніх імен. "Приглушив, - сказала вона якось Льву
Озерова. - Якщо говорити про це, то тільки як про далекому-далекомувідблиску ..."
Вона була вихована на поклонінні перед оригінальністю, який охопив впочатку ХХ століття всі види мистецтва; будь-яке наслідування або запозиченняздавалося їй неприпустимим і лише в окремих випадках - вибачити. Ахматоваскаржилася, що "Євгеній Онєгін", "як шлагбаум", перегородив дорогуросійської поемі і що успіху вдалося досягти лише тим, хто вмів знайтивласний шлях.
Проблема, що викликала суперечливі думки у дослідників, ускладниласяпід впливом історичних обставин.
Постанова 1946 ЦК ВКП (б) про журнали "Зірка" і "Ленінград",повне площинної бою за адресою Зощенко і Ахматової, на довгі рокизробило неможливим серйозне дослідження цієї проблеми.
На смерть переляканим літературознавцям саме зіставлення імен
Ахматової ( "панійки, метання між будуаром і молитовнею") і Пушкіна --святині російської культури - стало здаватися неприпустимим блюзнірством. Такийточки зору дотримувалися, наприклад, історик радянської літератури А. И.
Метченко і наглядала за станом радянської поезії П. С. Виходцев. Цяофіційна точка зору трималася досить довго - Виходцев стверджував її ів 60-і роки в своїй книзі "Поети і час", і в статтях 70-х років.
Тому навіть в 1987 році нікого не дивувало висловлювання, наприклад,якогось В. Сахарова: вірші Ахматової - "поезія шепоту", ближче всього стоїтьдо "холоднувато-правильним конструкціям акмеїстів", "незіставна помасштабом із поетичним світом Пушкіна "
Аж до 20 жовтня 1988 року, коли рішенням ЦК КПРС було офіційноскасовано постанову 1946 року, поезія Ахматової, кажучи словами
А. Тарковського, залишалася "напіввизнаних, як єресь". І кожен, хто писавпро її творчість як про справжнє мистецтво, волею чи неволею повинен бувзаймати оборонну позицію, кожен раз заново доводячи право цієїпоезії на існування.
Звичайно, боротьба за повернення імені Ахматової почалася набагато раніше
- Одразу після ХХ з'їзду КПРС. Книга А. І. Павловського "Анна Ахматова",написана саме з цією благородною метою, вийшла у 1966-му, в рік їїсмерті, і мала частково характер переможної реляції: поетеса гіднозавершила свій творчий шлях, її ім'я неможливо викреслити з історіїрадянської літератури.
Для остаточного закріплення цієї тези А. І. Павловський знайшовефектний хід: він заговорив про любов Ахматової до Пушкіна - більш як прозакоханості, "жіночої упередженості", "навіть ревнощів"
Живу Ахматову це могло б покоробиться. Але після її смерті такийпідхід був цілком у дусі міфологізованого свідомості епохи. Цитати зкниги Павловського стали кочувати з однієї популярної публікації в іншу,любов її до Пушкіна придбала символічний характер, стала знакомчудесного порятунку грішниці від єресі модерністів - на зразок історії кохання
Марії Магдалини до Христа.
Стало звичай відзначати будь-які риси подібності Ахматової і Пушкіна, невдаючись у зміст цієї схожості: "Коли ж мова йде про пушкінськихремінісценціях у творчості Ахматової, (...) то їх необхідність іприродність так очевидні, що будь-яке їх тлумачення в кінцевому рахункуздається маловажним ..."
Прикладом того, як у деяких роботах поняття "пушкінська традиція"перетворюється на якусь туманну абстракцію, єдиним відчутним якістюякої залишається позитивний знак, може бути наступний вислів
Наума Коржавін: "Про Ахматової (...) необхідно говорити й тому, що,незважаючи на заглибленість в "романів" свого століття, за природою вона поетшвидше пушкінського складу, ніж романного або романтичного "
Але для того, щоб продовжити аналіз, необхідно мати перед очима ітекст ахматовського вірші.
1.
Мені від бабусі-татарки
Були рідкістю подарунки;
І навіщо я хрещена,
Гірко каже розгнівана вона.
А перед смертю подобрішала
І вперше пошкодувала
І зітхнула: "Ах, року! < p> От і внучка молода ".
І просто подобається мій безглузда,
заповіла перстень чорний.
Так сказала:" Він по ній,
З ним їй буде веселіше ".
2.
Я друзям моїм сказала:
" Горя багато, щастя мало "-
І пішла, закривши обличчя;
Втратила я кільце.
І друзі мої сказали:
"Ми кільце скрізь шукали,
Біля моря на піску
І меж сосен на лужку ".
І, догнав мене в алеї,
Той, хто був інших сміливіше,
Умовляв мене
Почекати до схилу дня.
Я раді здивувалася
І на одного розсердилась,
Що очі його ніжні:
"І навіщо ви мені потрібні?
Тільки можете сміятися,
Друг перед одним вихвалятися
І квіти сюди носити ".
Всім звеліла йти.
3.
І, прийшовши до своєї світлиці,
Застогнала хижим птахом,
упав на ліжко
Сотий раз пригадувати:
Як за вечерею сиділа,
В очі темні дивилася,
Як не їла, не пила
У дубового столу,
Як під скатертиною узорной
Простягнула перстень чорний,
Як глянув в моє особа
Встав і вийшов на ганок.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не прийдуть до мене із знахідкою!
Далеко над швидкої човном
зарожевіли небеса,
Забіліли вітрила.
Історія створення ахматовського вірші відома хоча і не настількидавно, однак не менш достовірно. Тут не знадобилися кропітківишукування біографів - один з учасників любовної драми сам повідав про неї.
Художник Борис Анреп - один з найбільш відомих адресатів ахматовськелюбовної лірики. Саме йому дала вона свій чорний перстень. Загальноюрисою, яка зближує обидві історії, є мотив розлуки. В обох випадкахрозлука була не літературної, а справжньою. Борис Анреп виїхав до Англії ібільшу частину свого життя провів там. З Ахматової вони знову зустрілисячерез півстоліття після розставання - термін, що відрізняється від того, що мизнаходимо в пушкінській історії, але не має принципового значення. Уобох випадках спільне щастя було неможливим і розлука малаостаточний характер. Є зворушливий штрих, що підкреслює відмінність: в
1964 Анреп, зустрівшись з Ахматової, відчував себе напівмертвим,скутим від збентеження, тому що перстень у нього пропав під час війни, і
Анреп з жахом чекав, що Ахматова запитає про долю подарунка, а він не зможенічого відповісти. Різниця дозволяє побачити схожість: подарований перстеньсприймався більш ніж серйозно.
Однак всі ці штрихи нагадують нам швидше про те, що у жителів землізвичай при розлученні дарувати коханим саме кільця має давню традицію ішироке поширення. Якщо пошукати уважніше, ми знайдемо чималоприкладів, які дозволять вийти далеко за межі двох століть,дев'ятнадцятого і двадцятого.
Саме поширеність цього звичаю не дозволяє розглядатидругий біографічну історію як наслідування перших.
Для нас істотно, що і Пушкін, і Ахматова виступають як лірики, воснові творів яких лежать глибоко особисті переживання, ізвестнібіографам і літературознавцям - роман з Є. К. Воронцової у Пушкіна, відносини
Ахматової з Б. Анрепом. В обох історіях фігурувало кільце, подарованеперед розлукою: Воронцової - Пушкіну, Ахматової - Анрепу.
Необхідно відзначити, що реальні подробиці цих відносин не ввійшлив розглядаються твори, вони відомі завдяки спеціальнимрозвідки та публікацій. Самі поети не побажали розкривати читачеві ніреальні імена, ні реальні біографічні обставини. Більш того, вобох випадках ці обставини були перетворюючись потужним ліричнимпочатком.
Конкретні історії, що відбулися в житті Пушкіна й Ахматової, маютьдуже мало спільного внаслідок колосальної різниці між епохами,обставинами та характерами учасників.
Досить відзначити хоча б несхожість причин розлуки. Закоханого в
Воронцову Пушкіна уряд насильно відправляє у північну посиланняв результаті звинувачення в атеїзм, що спирається на стеження, організовану іздійснену генерал-губернатором Воронцовим. Борис Анреп, що зазнаєзахоплення перед ахматовське талантом, але мало захоплений їїжіночністю, добровільно залишає Росію - він закоханий до Англії, вцивілізовану європейську країну, він не хоче даремно загинути в дикій,варварської, як він вважає, Росії.
Ми можемо сказати, що особисті, політичні та історичні чинникидуже важливі в передісторії обох творів, проте їх різниця залишаєтьсячитачеві практично непомітною, бо ніяк не проступає вутриманні. Тут Ахматова залишається ліриком анітрохи не в меншій мірі, ніж
Пушкін.
Штрих, зближує їх твори, відноситься до традицій романтичноїлірики. Це осмислення любовного подарунка як чарівного предмета,перетворює стародавній архетипічний мотив в стійкий літературний прийом.
В обох випадках цей штрих зажадав від поетів віддалення від реальнихобставин любовної історії.
***
Вірш Пушкіна, явно пов'язане з одеським періодом його життя,прямо на Одесу не вказує. Більш того, існували там вже на початкудев'ятнадцятого століття риси європейського міста, "другий вікна в Європу",повністю в ньому відсутні. Місце дії взагалі не позначено як певниймісто, але його прикмети вказують на теплоту екзотику Півдня і Сходу.
Якщо розуміти першу строфу буквально, то талісман подарований справжньоючарівницею з далекої мусульманської країни. У християнських країнахчари нерідко пов'язувалося з нехристиянськими звичаями, "чорнокнижжя",іноземного, інакшими. Згадування гарему, теми насолод і способу життямусульман тут могли вирости з недавніх спогадів про перебування в
Криму. Пушкін був у цю пору для читача передусім улюбленим авторомромантичних поем, в тому числі й знаменитого "Бахчисарайського фонтану",велика частина дії якого зосереджена саме в гаремі. Відсутністьмусульманських гаремів в Одесі на цьому тлі ставало зовсімнесуттєвим.
Мусульманський колорит - романтична мотивування волшебст
