УПРАВЛІННЯ СЕРЕДНЬОГО І СПЕЦІАЛЬНОГО ОСВІТИ
Ханти-Мансійськ АТОНОМНОГО ОКРУГУ
ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ
РЕФЕРАТ ПО ЛІТЕРАТУРИ
НА ТЕМУ:
«ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ
МАРИНИ ЦВЄТАЄВОЇ»
ВИКОНАВ:
СТУДЕНТКА 161 ГРУПИ
Муслімова Інеса
ВИКЛАДАЧ:
ПУНІГОВА ГАЛИНА ОЛЕКСІЇВНА
м. Ханти-Мансійськ
1999
Цвєтаєва є таємниця. І цю таємницю треба розгадати, і якщо будешрозгадувати все життя, то не кажи, що втратив час, тому, що
Цвєтаєва, як величезний океан, і кожного разу, занурюючись у нього, твоє серцевідчуває захоплення і співчуття, а очі наповнюються сльозами.
Цвєтаєва Марина Іванівна - поетеса, народилася в Москві 26 вересня
1892 року, в сім'ї процесора Московського університету Івана Володимировича
Цвєтаєва, директора Румянцевського музею і засновника музею образотворчихмистецтв. Мати, Марія Олександрівна Мейн, обдарована піаністка, з дитинстваприщепила дочці любов до музики. Хвороба матері була причиною поїздок закордон, де Марина продовжувала освіту в пансіонатах Лозанни і
Фейбурга. Навесні 1905 року Цвєтаєва перейшла в 7 клас. У грудні 1906 рокувона відмовила В.А. Нілендеру, що зробив їй пропозицію. Старше Цвєтаєвої на
10 років, філолог, учень Івана Володимировича, поет, близький московськимкухоль символістів, пристрасний антічнік.
Влітку, Цвєтаєва з батьком і молодшою сестрою їдуть до Німеччини. Першалюбов ще не «розтанула» в її душі, а майбутнє бачилося туманно.
«... Сильніше гул, ніби вище зданья,
Востаннє коливається вагон,
В останній раз ... Ми їдемо ...
До побачення,
Мій зимовий сон !...
... Під шум вагона солодко вірити диву < p> І до далеких днях ще туманним плисти
Світ такий широкий! Тебе в ньому Забудь
Я, може бути ?...»
Літо в Німеччині, в маленькому містечку Вайсер Хірш під Дрезденом,
Марина живе в сім'ї пастора, у той час як Іван Володимирович працює вмузеях Берліна і Дрездена, збираючи «вміст» для майбутнього музею на
Волхонці.
«Одна - з усіх - противу всіх !...»
Вона була геніальною. Писати вона почала у ранньому дитинстві - по-російськи,по-французьки, по-німецьки, а у віці, коли дівчата кінчають гімназії, їївже знали і високо цінували. Бентежною, тікати, норовиста,свавільна, різка, непокірна, ніким не підкорена, вона завжди була
«Самої по собі».
«Моя справа зривати личини, іноді при цьому зачіпаючи шкіру, а іноді йм'ясо ». Зухвалість і прямота іноді неприємно твоєму відчуттю.
У Німеччині Марина Цвєтаєва продовжувала писати так само невтомно інестримно. Закінчилося літо, але не охолола любов. 27 вересня позначеновірш «Правда»:
«... Нас розлучили не люди, а тіні,
Хлопчик мій, серце моє !...
... Ти не почуєш. Насунулись стіни,
Всі потухає, зливається все ...
Не було, немає і не буде заміни,
Хлопчик мій, серце моє! ...
Після приїзду з Німеччини Марина почала свій останній навчальний рік угімназії М.Г. Брюхоненко.
«Це була учениця зовсім особливого складу», - згадує їїоднокласниця Т.Н. Астапова. - «Не йшла до неї ні гімназична форма, нітісний шкільна парта ... Серед нас вона була, як екзотичний птах,випадково залетів у зграйку пернатих північного лісу. З її зовнішнього виглядумені особливо закарбувався ніжний «перлина» колір обличчя, погляд короткозорихочей з золотистим відблиском крізь примружені вії. Короткі русявеволосся м'яко лягають навколо голови і круглих щік. Але мабуть самимхарактерним для неї були рухи, хода - легка, нечутна. Вона якосьраптом з'явилася і зникла. Гімназію Цвєтаєва відвідувала з перервами. Вічновтупившись у книгу на останній парті, не помічала того, що відбувається вкласі ».
Марина Цвєтаєва готувалася в цей час до виходу в літературний світ.
Недосвідченою ще рукою відібрала вона сто одинадцять віршів, вбільшості випадків не проставивши дати написання, змішала хронологічно, ірозділила, досить умовно, на три частини: «Дитинство», «Любов», «Тількитіні ». Книга називалася «Вечірній альбом». Це було приховане присвята.
Деякі вірші вже віщували майбутнього поета. У першу чергу --нестримна і пристрасна «Молитва», написана в день 17-річчя 26 вересня
1909
«Христос і Бог! Я спрагу дива
Тепер, зараз, на початку дня!
О, дай мені вмерти, доки
Все життя - як книга для мене.
.............................................. .......
Люблю та шовк, і хрест і каски,
Моя душа миттєвий слід ...
Ти дав мені дитинство - краще казки
І дай мені смерть в 17 років!
Ні, вона зовсім не хотіла вмирати в той момент, коли писала ці рядки
- Це було в своєму роді розправленими крилами перед польотом. У віршах
«Вечірній альбом» поруч зі спробами виразити дитячі враження іспогади межувала недитяча сила, яка пробивала собі шляхкрізь немудрящий оболонку заримовані щоденника московської гімназистки.
Дитяча, незграбна форма таїла в собі інший раз цілі бурі, віщувалаще не розродитися грози.
Перші справжні любовні вірші, в яких відображені страждання, впершепокохала душі, присвячені В.О. Нілендеру.
У кращих віршах першої книги Цвєтаєвої вже вгадуютьсяінтонації головного конфлікту її любовної поезії: конфлікту між «землею» і
«Небом», між пристрастю й ідеальною любов'ю, між миттєвим і вічним, іширше, - конфлікту всій цвєтаєвський поезії: побуту і буття.
Назавжди попрощавшись з гімназією, Цвєтаєва поїхала в Гурзуф. Тамсамотність нахлинуло з ще більшою силою. Вона цілком пішла в книги,які не давали спокою і зцілення і повністю забирали її від реальності.
Пізніше, в 1909 році, 16 - річна Цвєтаєва самостійно здійснює поїздку в
Париж, де в Сарбоне слухає курс історії французької літератури. У 1912році з'являється друга книга «Чарівний ліхтар», а потім в 1913 р.
«Вибране» з двох книг, куди увійшли кращі вірші що починаєпоетеси. Композиція, структура перших книг Цвєтаєвої, їх сповідальністьцілком реалізує уявлення про символістської збірнику. Вся архітектонікакниг: назва розділів, епіграфи, що служать ключем до їх змісту,заголовки віршів - розкриває послідовність етапів шляху героїнівід безтурботного щастя дитинства до втрати початкової цілісності. Дружба з
Елісса, поетом і критиком журналу «Ваги» багато в чому визначила поетичнінапрямки молодий Цвєтаєвої. У перших збірках Цвєтаєвої критикавідзначила хорошу школу вірша, його музикальність і витонченість. Модна тодіспівуча декламація відбилася в звукозапису та синтаксисі віршів.
Знайомство з Волошиним наприкінці 1910 року значно розширило кололітературних інтересів Цвєтаєвої. Позначається це й на віршах «Чарівноголіхтаря ». Вони менш копіювання, хоча і продовжують обрану на початку тему
«Дитячості». Однак у другій книзі на тлі пристрасті поетеси допоетизації героїчного проступає іронічне ставлення до побуту.
Зміна суті поетичного образу спричинило і формальну перебудовувірша. Цвєтаєва друкується в «Альманасі муз», в журналі «Північні записки»,виступає на поетичних вечорах. У 1916 році «Північні записки»опублікували її переклад роману Анни Ноайль «Нова надія».
Події першої світової війни вносять новий пафос в російську поезію. Уліриці Цвєтаєвої, як і в багатьох поетів, намічається новий етап. Ззахопленням Цвєтаєва пробує себе в драматургії. Для театру - студії МХАТунею написано 6 п'єс: «Чорний валет», «Завірюха», «Фортуна», «Фенікс».
Окремим виданням була надрукована поема - казка «Цар - Дівиця» в 1920році. В цей же час створюється поема «На червоному коні».
У 1920 р. в свої 27 років вона вже передчувала трагізм своєї долі ісумний кінець земного життя. До 1941 року залишався ще 21 рік, але цейдар, дар поетеси, даний їй знову, допоміг висловити свою майбутню долюзмістом віршів:
«Знаю, умру на заре! На якій з двох,
Разом з якої - не вирішити на замовлення ».
У вірші дана своєрідна інтерпретація однієї з« вічних тем »життя і смерті, які у Цвєтаєвої торкнулися і розкрито дуже глибоко іясно. Символом, яке уособлює людське життя, є «факел». Вогонь,полум'я, палаючий факел - ця символіка простежується дуже яскраво, як уранній поезії Марини Іванівни, так і особливо в більш пізньому,
«Передсмертної».
У вірші простежується не все життя в її послідовномурозвитку від народження до переходу в небуття, а одне лише мить, колидумка людську намагається паралізувати передчуття близької смерті.
Двічі повторюється в тексті тривожне, відчайдушний вигук: «Знаю, умруна зорі! ». Здається, мінет коротка пауза і пролунає постріл, і віднесе внебо трепетна «Лебедина душа »...
Знаю, умру на заре! - Яструбину ніч
Бог не пошле по мою лебедину душу!
Хто ж ця, жертва майбутньої трагедії? Читач стає мимовільнимспівучасником, сопережівателем трагедії той, чия совість не дозволяємовчати. Вірш «Знаю, умру на заре!» Написано в рокибратовбивчої громадянської війни, коли поетеса, не розуміє і неприймаюча проповіді зла в ім'я добра, відчула себе прігвожденной «доганебного стовпа »(Прігвожденная до ганебного стовпа» 1920 р.) тими, хтонаступав «на горло власній пісні», або мовчав, сором'язливо ховаючи очі.
Тоді й вириваються у неї слова змученої, але незломлена душі:
І не на те мені пара крил прекрасних
Дана, щоб на серці тримати пуди.
сповитих , безоких і німих
І не розмножу жалюгідною слободи.
Таким чином, роблячи вибір між життям і смертю, вона вважає за кращесмерть, тому що це єдиний шлях до духовної та душевної волі. Їїблагання про любов і співчуття, її прохання про розум людському були нечути. Вона просила, кричала в нікуди. Припустимо, що смерть неминуча вданий час. Час загибелі названо невизначено: «на зорі». Ну чомусаме на зорі, важко сказати, може бути, зоря була улюбленим часомдіб М. Цвєтаєвої, а може, навпаки, найбільш ненависним, адже це зорячас, коли людина залишається наодинці з самим собою і своїми думками. Воналюбила бути одна, але не виносила самотність у колі рідних.
«Ах, коли б можна, щоб двічі мій факел потух!»
Бажання помилуватися чудовими картинами природи: заходом ісходом сонця, бажання нездійсненне, але воно зрозуміло, тому що людинівсе людське притаманне.
«Щоб на вечірній зорі і на ранковій відразу!»
Бажання, яке виглядає, досить дивно, не можна померти «одразу»,одночасно ввечері і вранці. Фраза:
«танцюють кроком пройшла по землі! - Неба дочка!
З повним фартухом роз! - Ні паростка не порушуючи! »підсилює трагічний зміст. Тут ми бачимо непохитність і стійкістьпоетеси-героїні, як вона танцюють кроком, сміливо пройшла свій життєвий шлях,розсміялася всіх бід в обличчя.
«яструбину ніч Бог не пошле по мою лебедину душу!». Цей поривє, мабуть, надією, ніж впевненістю, але це мало що змінює, такяк це голос свідомості поетеси-героїні, що перегукується з фразою: «Знаю,помру на зорі !».
«відвівши нецілованою хрест», героїня відмовляється від сповіді, бо немаєгріха: «лебедина душа» невинна, непорочна, і їй нема за що проситипрощення. Остання фраза фатального ознаки ставить заключнуточку, резюмує: «Я і в передсмертній гикавці залишуся поетом!». Звучитьвпевненість поета у своїй вірності мистецтва, тут відчувається її нотка,її неповторний глибокий вірш.
У травні 1922 р. Цвєтаєва з дочкою вирішує виїхати за кордон. 11 травня вонипрощаються з батьківщиною і 15 травня приїжджають в Берлін, де Еренбург влаштовує їхв російський пансіон. У Берліні відбувається зустріч Сергієм Ефрон, які прибулиз Праги, де він навчався в університеті. За два з половиною місяці Цвєтаєвапише більше 20 віршів, не схожих на попередні, знаменують новий етаптворчості, лірика її стає більш ускладненою, самозаглиблення. Середних - «Є час на те слова ...», цикл« Земні прикмети »,« Берліна ».
Деякі з них звернені до А.Г. Вишняк, власнику російської видавництва
«Гелікон» в Берліні, де вийшла її книга «Ремесло»
Завдяки дружнім відносинам Росії і Німеччини в ту пору, в
Берліні жило не мало письменників - М. Горький, О. Толстой, приїжджали В.
Ходасевич, Н. Берберова.
Цвєтаєва зустрілася тут з С. Єсеніним і подружилася з О. Білим,зав'язала епістолярна знайомство з Б. Пастернаком, під сильним враженнямйого книги «Сестра моя - життя», написав вірш «Неподражімо брешежиття ».
У серпні Цвєтаєва перебирається з Алей до чоловіка в Чехію, деуряд виплачує російським емігрантам посібник, за рахунок золотогозапасу, вивезеного з Росії у Громадянську війну. У пошуках більш дешевогожитла родина живе не стільки в Празі, яку на відміну від несподобався їй дуже буржуазного Берліна, Цвєтаєва полюбила, а впередмістях - селах Мокропси, Нові двори, Іловіщі. Тяжкий злиденнийпобут, про якого збереглися подібні спогади її дочки, Аріадни Ефрон,викупала близькість до природи, яка надихала Марину Іванівну (цикли «Свілла»,
«Струмки», «Хмари» та ін.) Далекі піші прогулянки, які Цвєтаєва,
«Народжений ходок», чинила по горах і лісах Чехії з чоловіком, донькою,знайомими, дружба з А.А. Тесковой, письменницею та перекладачкою допомагалиподолати повсякденність, надихали творчість. Незважаючи на щоденнітурботи, Цвєтаєва писала багато, хоча публікація віршів і рідкісні вечора, наякі треба було самим продавати квитки, приносили мало грошей Вона багатописала про кохання, стверджуючи, що можна закохатися в дитину, стару, дерево,будинок, собаку, героя роману, власну мрію, - так багатолика любов.
Кратка та афористично констатація її розриву з коханою людиною:
... Ти, мене любив фальшю
Істини - і правдою брехні,
Ти, мене любив - далі
Нікуди! - За рубежі!
Ти, мене любив довше
Часу. - Правиці помах! -
Ти мене не любиш більше:
Істина в п'яти словах.
У ліриці Цвєтаєвої розкрита не тільки психологія любові - тутпристрасні, щемливі вірші:
... А може, найкраща перемога
Над часом і тяжіння -
Пройти, щоб не залишити сліду,
Пройти, щоб не залишити тіні ...
1 лютого 1925 у Цвєтаєвої народився син Георгій, прозваний нею
Мур, про який давно мріялося, передбачалося в її віршах. Через місяцьвона починає писати останнє в Чехії твір-ліричну сатиру,поему «Крысолов», завершену в Парижі в 1925 р. За її задумом, поезіямстить, коли флейтист з ГАММЕЛЬН веде з міста, слідом за пацюками,утопленими в річці, і дітей бюргерів, які його обдурили. Після трьох згаком років перебування в Чехії сім'я Цвєтаєвої перебирається восени 1925 р.до Франції, де їй судилося прожити більше 13 років - у Парижі, Вандеї, Бельвю,передмістях Парижа - Медон, Кламарі, Ванв, зрідка виїжджаючи до Лондона і
Брюссель і щорічно - влітку на море. «Треба сказати, її мало хто любив, --розповідала про ці роки С.Н. Андронникова-Гальперн, - Цвєтаєва буларозумна, дуже розумна, нескінченно. Фігура прекрасна, тоненька, плечі широкі,особа швидше гарне, але дивно, вона справляла враження негарною,була якась бежева. Говорила дуже добре, жива, маса гумору, багатосміялася. Вміла викарбувати фразу ... Емігрантські кола ненавиділи її занезалежність, невід'ємне відношення до революції і любов до Росії. Те,що вона не відмовлялася ні від Росії, ні від революції, бісило їх. Якщороки, проведені в Чехії, Аріадна розцінювала як «веселе жебрацтво»,бідний необлаштований побут у Франції сприймався важче. Заробітки С.
Ефрона - випадкові, в країні безробіття. Колонія російських емігрантів в
Парижі в основному залишається чужою Марині Іванівні. Лише два роки справи їїйдуть успішно, але поступово інтерес до її віршів слабшає, хоча видаютьсяпоеми: «Крысолов» та «Драбина», а в 1928 році збірка «Після Росії».
«Еміграція робить мене прозаїком», - зізнається вона, але і проза йде погано.
Доводиться економити на їжі, звичні речі з чужого плеча, взуття з чужихніг. Аля навчається в школі малювання. Бере уроки у художниці Наталії
Гончарової, про яку збереглася стаття Цвєтаєвої, підробляє в'язанням.
ненаписаної залишилася поема про С. Єсеніна, чия смерть роком раніше тежсхвилювала її, збереглося лише рядочки - епітафія:
... І не жаль - мало жив,
І не гіркоту - мало дав, -
Багато жив - хто в наші жив
Дні, дав усе - хто пісню дал.
У 1930 р. - ще один скорботна дата - загибель Маяковського, до якого
Цвєтаєва ставилася з повагою і захопленням, присвятила вірші,вітала під час приїзду до Парижа в 1928р., перекладала його нафранцузька мова. Смерть його вона трактувала романтично, пояснюючинещасною любов'ю, в циклі-реквієм?? ме «Маяковському» оплакуючи його, а йвідзначаючи в листах силу його смерті і чистоту.
Знаменитий її цикл «Вірші до Пушкіна» (1931), перед генієм якого вонасхилялася з дитячих років, сприймаючи його дуже особисто (книга «Мій
Пушкін »1937р.), Присвячуючи йому з 1913 р. вірші, перевівши в 1936 р. 18 йоговіршів на французьку мову. Вона відчувала в ньому співзвучну їйвнутрішню бунтівливість, виклик кожного рядка лицемірам минулого і сьогодення.
... Народоправство, які звалилися трон,
не скасуємо - тертя:
Не доручати катам похорону
Жертв, цензорам - похорону
Пушкіних .. .
Все наполегливіше звучить мотив повернення на батьківщину, куди прагнуть ідоросла Аля, в 16 років прийняла радянське громадянство, і С. Ефрон. Увіршах виникає
... Даль, віддалитися мені близь,
Даль, що говорить: «Вернись
Додому!»
З усіх - до гірських зірок -
Мене знімає місць!
У 1937 р. Аріадна, а за нею С. Ефрон їдуть до Москви. Тим самимвирішений наперед і від'їзд Цвєтаєвої, хоча вона і розуміє неможливість повернення
«До дому, що зірвати», Тесковой пише: «Тут я не потрібна. Там янеможлива ».
Обурення викликає у неї напад гітлерівців на Чехословаччину,що викликало антифашистський цикл «Вірші до Чехії».
Вона застерігає:
Про манія!
Про мумія величі!
згориш Німеччина!
Безумство,
Безумство твориш!
12 червня 1939 Цвєтаєва з сином їде в СРСР. Сім'я живе впідмосковному Болщеве, але в життя, здавалося, налагоджену, входить горі: 26Серпень заарештовують її дочка, несправедливо прирікаючи на табір і посилання (вонабула повністю реабілітована «за відсутності складу злочину» лише в
1955). У жовтні слід арешт С. Ефрона, розстріляного в 1941р. іреабілітованого посмертно через роки.
Для Цвєтаєвої наступила важка пора: невідомість про близьких, стояння зпередачами у тюремних чергах, хвороби Мура, поневіряння по чужих кутках --кімната в Голіцина, три різні пристановища в Москві. Їй намагаються допомогти
Пастернак, Тарасенков, робиться спроба в 1940 створити збірниквибраних поезій, провалена через негативну рецензії До
Зелінського, їй в обличчя хвалите вірші. Заробляє на життя Марина
Іванівна перекладами з французької, німецької та інших мов. Працюєважко, повільно, як у всьому добиваючись досконалості. Брили підрядниківзаважають займатися своїм, власним, але вона не може не творити. Народжуютьсяліричні шедеври «Двох - жаркіше хутра! Рук - жаркіше пуху !..», «Пішов, неем ...», «Пора! Для цього вогню ...», звернені до літературознавцеві Є.Б. Тагер,і «Всі повторюють перший вірш ...» - до поета А.А. Тарковському, що присвятив
Цвєтаєвої кілька віршів.
Як глибоко особисте, вистраждане звучать її переклади Ш. Бодлера ( «Про жах! Микулях котяться подібні до ...», «безплідна і гірка наука далеких мандрівок
...», «Смерть. Старий капітан! В дорогу! Став вітрило! », Та ін) Такий же іодин з останніх її перекладів поезії Г.В. Вебера:
На важких стежках буття
Мій супутник молодість моя.
Біжать, як діти, з боків
Розум з дурістю, всередині сам.
А попереду - крилатий помах:
Любов на золотих крилах.
А той шелест за спиною -
Те хода Вічності за мною.
( «Стежки буття» 1971 г).
У квітні 1941 р. Цвєтаєву приймають у групкою літераторів при Гослитиздат,але сили її підірвані. «Для мене в житті насамперед робота і сім'я, всірешта - від надлишку сил », - ділиться вона з Тагер. Тепер вона вважає:
«Я своє написала, могла б ще, але вільно можу не».
Війна застає Цвєтаєву за перекладом іспанського поета Г. Лорки, який загинув відруки фашистів у Гренаді. 8 серпня, проводжаємо Пастернаком і боковий,
Марина Іванівна разом з сином пароплавом їде з Москви в Єлабугу на
Камі. Але ні там, ні в Чистополі, де живуть сім'ї письменників, для неї немаєроботи, навіть самої чорної, - ні домробітницею, ні судомойкой. Марина
Іванівна приходить до думки, що Мур з нею пропаде - не прогодувати; вже нераз вона задумується про самогубство - «рік приміряє смерть», вважаючи, щоосиротілого синові люди допоможуть. «Смерть страшна лише тілу. Душа її немислить. Тому, в самогубстві, тіло - єдиний герой », - міркує
Цвєтаєва. - «Героїзм душі - жити, героїзм тіла - вмерти».
31 серпня 1941, у відсутність сина і господарів, вона повісилася,залишивши записку синові: «Мурлига! Прости мене, але далі було б гірше. Яважко хвора, це вже не я. Люблю тебе безмежно. Зрозумій, що я більше немогла жити. Передай татові й Алі - якщо побачиш - що любила їх до останньоїхвилини і поясни, що потрапила в пастку ».
Але не мене мучить питання: «навіщо комусь вмирати, щоб він нами бувпомічений? »
Ось так Марина Іванівна і померла, не знаючи точно, але вперто вірячи, щовона не залишиться забутою і непотрібною, що її зрозуміють і оцінять по достоїнству.
Але як же так вийшло: і живу не уберегли, і мертву втратили? А де лежить
Цвєтаєва - тепер уже, напевно, не встановиш, зі смертю старої господині,проводила колись на кладовищі невдачливий квартирантку, остання ниточкаобірвалася.
Майже все своє життя Цвєтаєва поневірялася по чужих хатах і в останнійсвій час чужу мотузку приладнали до чужого цвяху, і після смерті місця немає.
Вона була людиною-птицею, яка літала по світу і творила добро.
А тоді, в ту хвилину, хіба знали кого ховають? Ми-то давнодізналися?!
«Я дуже любила сміятися, коли не можна».
Що їй огорожі, що ланцюги, камені, написи? За життя жодна мета немогла втримати - і ця, могильна, не втримала.
Російська поетеса похована в російській землі - чого ж ще треба? Всіквіти батьківщини у її головах.
У Москві народилася, в Петербург наїжджала, до Криму гостювала, в Парижі,
Берліні та Празі емігрантствовала, а повісилася тут, в глибокій нашоїпровінції, в російському містечку серед татарських сіл, в будиночку, деВостаннє перепав їй ковток рідного повітря. Ніхто не зобов'язував, моглаб і далі дихати - сама не захотіла.
Загалом-то від покійних поетів-класиків нам не так вже багато і треба:щоб були переслідувані, щоб страждали від злиднів, щоб померли молодими ібажано не своєю смертю.
... Вже скільки їх упало в цю безодню,
роззявлені в дали
Настане день - коли і я зникну
З поверхні землі
Застынет все, що співало і боровся
Сяяло і рвалося
І зелень очей моїх
І ніжний голос
І золото волосся ...
Ніхто нічого не забрав -
Мені воно, що ми нарізно!
Цілую вас через сотні
роз'єднують верст.
Ніжний і безповоротний
Ніхто не дивився вам услід ...
Цілую вас через сотні
роз'єднують років
Я тебе отвоюю у всіх інших - у тієї, однією,
Ти не будеш нічий наречений,
Я нічий дружиною,
І в останньому суперечці візьму тебе -
- Замовкни! -
У того, з яким
Яків стояв у ночі.
Ні, легше життя віддати,
Чим час цього блаженного туману! -
Ти мені велиш - єдиний наказ! -
І засинати, і прокидатися рано.
Але я боюся, що все ж не буду спати
Очі у труні -
мертвецьким сном
Законним.
Залиш мене.
І відпусти знову:
Совенко - в ніч, безсонну - до безсонні.
Я з вдовиного дому,
Можливо тому
Так сирітськи дивиться
Його вікна в темряву.
Мені особливі рахунки
І особлива біль,
Я з вдовиного будинку
перекатні голота!
Ні шеляга за душею,
А заздрісників - тьма!
Кажуть, не вмію
Жити з великого розуму.
Я з вдовиного дому,
Де латки в ціні,
Де з націнкою горі
Ну а гордість - подвійно!
Якщо б вона знала, що ми прийдемо і будемо шукати сліди її життя ісмерті, - скільки нас ще буде ... перерешіла б вона? Нас не було - вулиці
- І вона. Ми щодня бували на кладовищі. Скільки імен, скільки хрестів,пам'ятників, могильних каменів. А імені, яке ми шукаємо - немає.
Марини немає. Зникла.
А може, найкраща потіха
перстом Себастіана Баха
Органного не чіпати луни?
... Розпастися, не залишивши праху
На урну ...
Все сказано нею самою!
Наші пошуки марні?
Ми не знаємо . Ми будемо шукати!
