Аналіз віршів Ахматової

Є в околицях Санкт - Петербурга невелике затишне містечко,названий колись Царське Село. З цим пушкінським містечком, з його паркамиі ставками, з усією атмосферою історії та мистецтва природно сплеласьлітературна доля одного з видатних поетів «срібного століття - Анни
Ахматової.

Дівчинка Аня Горенко була перевезена в Царське Село в однорічному віці,прожила там до шістнадцяти років. Писала в учнівському зошиті свої першівірші. Їй тоді було одинадцять. Пізніше, вона не одноразово приїжджала в цеймістечко.

Літературний дебют майбутньої поетеси відбувся в 1907 році - їївірш було опубліковано в паризькому журналі «Сіріус». Регулярнодрукуватися Ахматова стала з 1911 року.

У той час існувала величезна кількість шкіл і течій. Всі вонисперечалися, навіть ворогували один з одним на публічних диспутах і нажурнальних сторінках, прилавки книгарень рясніли обкладинками новихзбірок поезій. Вперше з'являлися у пресі поети намагалисяперевершити суперників естетською вишуканістю мови. Їх вірші відрізнялисянавмисної витонченістю. На цьому строкатому і суперечна тлі поезія Анни
Ахматової відразу ж зайняла особливе місце врівноваженістю тони і чіткістюмислевираженія. Відчувалося, що у молодого поета свій голос, своя,властива цьому голосу, інтонація.

У передреволюційну поезію лірика Анни Ахматової увійшла свіжим потокомщирого почуття. Вірна заповітам Пушкіна Ахматова з самого початкутворчого шляху прагнула до простих і точним образів.

У 1912 році вийшов її перший збірник віршів під назвою «Вечір».
У цій збірці всі твори прекрасні, але моїй душі були ближчі дваз них: «Смаглявий отрок бродив по алеях ...» і «Стисла руки під темноївуаллю ... ». Я думаю, що відкритий і допитливий читач оцінить мій вибір.

Перша збірка мав великий успіх, але справжню популярність Ахматовоїприніс її друга збірка - «Четки», що вийшов в 1914 році, головними темамиякого стали «вічні» теми кохання, смерті, розлуки і зустрічей, які отримали вліриці Ахматової особливу загострено-емоційну виразність.
Особливістю другої збірки ставати знаменита Ахметівська
«Щоденникової», що переходить у філософські роздуми, «драматургічность»стилю, що виявляється в тому, що емоції драматизують у зовнішньому сюжеті ідіалогах, «речових» символіка. Через побутове та буденне передаютьсяскладні відтінки психологічних переживань і конфліктів, помітнотяжіння до простоти розмовної мови. З цієї книги ближче за духоммені виявилося вірш «Я навчилася просто, мудро жить ...».

Анна Ахматова почала працювати до революції, в середовищі тієї частини російськоїінтелігенції, яка не тільки не прийняла відразу Велику Жовтневусоціалістичну революцію, а й опинилася по інший бік барикади.
Доля приготувала їй нести на своїх плечах і тягар слави, і тяжкістьвідчаю. У цю тяжку пору вона зізнавалася:

А я йду - за мною біда,

Не прямо і не косо,

А в нікуди і ніколи,

Як поїзда з укосу.

На всіх більш ніж піввіковий шляху у Анни Ахматової завжди було дванадійних палиці. Це непохитна віра у свій народ і власнемужність.

У вихровому 1917 році, коли відбулася ломка звичних для кола
Ахматової уявлень про життя і призначення поета, вона залишилася зісвоєї Росією, розореною і закривавлену, голодною і вистуженной, але по -як і раніше, рідний. Саме про це Ахматова говорить у вірші-відповіді,скоріше навіть - відповідь, тим, хто намагався переманити її до свого злобний стан:

Мені голос був. Він кликав утешно,

Він говорив: «Іди сюди,

Залиш свій край глухий і грішний,

Залиш Росію назавжди.

Я кров від рук твоїх отмою,

Із серця вийму чорний сором,

Я новим ім'ям крою

Біль поразок і образ ».

Але байдуже і спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цієї промовою негідною

Не занечистивсь скорботний дух.

Цей вірш, написане в 1917 році, є воістину шедевром.
Воно включено до збірки «Подорожник». Далі воно буде мною розглянутодокладніше.

Але, якщо розглядати творчість Ахматової в хронологічному порядку,то перед збіркою «Подорожник», була випущена третя книга поезій - «Білазграя »(1917), вона відобразила поява у творчості Анни Андріївною новихтенденцій, зумовлених змінами суспільно-політичної обстановки в
Росії. Світова війна, національні лиха, наближення революції,дихання якої вже явно відчувалося в атмосфері радянського життя, загострюють у
Ахматової почуття причетності до долі країни, народу, історії.
Розширюється тематичний діапазон її лірики, у ній посилюються мотивитрагічного передчуття гіркої долі цілого покоління російських людей:

Думали: убогі ми, нету у нас нічого,

А як стали одне за одним втрачати,

Так що зробився кожен день

Поминальних вдень -

Почали складати пісні

Про велику щедрості Божої

Та про наш колишньому багатство.

І відчайдушне бажання запобігти і невблаганний змінити хід подій:

Так молюся ...

Щоб хмара над темною Росією

Стала хмара у славі променів.

Зміни змістовного рівня поезії Ахматової визначили змінипоетики третього збірника: розмовні інтонації змінюються одичну,ораторськими, видна явна орієнтація поетеси на класичні розміри. Цедобре простежується у вірші «Пам'яті 19 липня 1914».

Вірші, написані після революції 1917 року, врозріз зпопередніми збірками, стають своєрідною «літописом» страшнихподій, що відбулися і з країною, і особисто з поетесою, якій довелося
«Пережити загибель від рук режиму одного і другого чоловіка, долю сина, сорокроків мовчить і переслідувань ». До таких віршів відноситься так само і,вбрання мною, під назвою «Мені голос був. Він кликав утешно ... ». У цьомутворінні Анна Ахматова заявила про неприйняття жовтня, але одночасно з цимсказала про неможливість залишити Батьківщину в дні великих випробувань.

П'ятнадцять передвоєнних років були самими страшними в життя Ахматової. Алевона все одно друкувалася. Був створений збірник «Anno Domini» (1922).
Піддана жорстокою і несправедливою критиці в 1946 році, Ахматова буланадовго відлучена від літератури, і лише в другій половині 50-х роківпочалося повернення її книг до читача.

Творчість пізньої Ахматової - реквієм свою епоху. Майже немає віршів пролюбові, але є «Вінок мертвим» - цикл віршів, присвячений пам'яті
Булгакова, Мандельштама, Пастернака, Зощенко, Марини Цвєтаєвої. Відповіддю наважкі роки випробувань, пережитих народом у роки Великої Вітчизняноївійни, стає цикл віршів «Вітер війни», що увійшов до збірки, підназвою «Сьома книга». У цьому циклі нам багато про що говорить вірш
«Мужність».

Відповіддю Ахматової на жахи Великого терору, став «Реквієм»,створювався з 1935 по 1940 роки, але опублікований тільки в 80-і.
Автобіографічність «Реквієму» очевидна, але драма жінки, яка втратила чоловіка ісина ( «Чоловік в могилі, син у в'язниці - ідучи ...»), - це відображеннятрагедії всього народу:

Це було, коли посміхався

Тільки мертвий, спокойственно рад,

І непотрібним сережку бовтався

Біля в'язниць своїх Ленінград ...

... Зорі смерті стояли над нами,

І безвинна корчилася Русь

Під кривавими чобітьми

І під шинами чорних Марусь.

Горе Ахматової-матері зливається горем всіх матерів і втілюється взагальнолюдську скорботу Божої матері. Поетеса мала повне право сказатигірку і горду правду про себе:

Ні, і не під далеким обрієм,

І не під захистом далеких крил, -

Я була тоді з моїм народом ,

Там, де мій народ, на жаль був.

«Хрущовська відлига» дещо пом'якшила положення поетеси, але,що отримала до того часу світове визнання (в 1964 році її було вручено в
Італії міжнародна літературна премія «Етна-Таорміна», а в 1965 --присуджено почесний ступінь доктора Оксфордського університету), у себе набатьківщині Ахматова не була удостоєна ні чинів, ні нагород. Але поетеса непринижувала себе обвинуваченнями на адресу епохи, зламані її долю: «Я непереставала писати вірші. Для мене в них-зв'язок моя з часом, з новоюжиттям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, якізвучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ці рокиі бачила події, яким не було рівних ».

Смаглявий юнак блукав алеями,

У озерних сумував берегів,

І сторіччя ми плекаємо

Ледве чутний шелест кроків.

Голки сосен густо і уїдливо

вистилають низькі пеньки ...

Тут лежала його треуголка

І розпатланий тому Хлопці.

Цей вірш було написано в 1911 році в Царському Селі про Пушкіна -ліцеїсти. У ньому всього вісім рядків, але і з них образ юного поета виступаєнезвичайно жваво. Як вдало вибрано слово «плекаємо»! Не «чуємо», не
«Пам'ятаємо», а саме плекаємо, тобто любовно бережемо в своїй пам'яті. Алеї,озеро, сосни - живі прикмети Царськосельського парку. Глибоке роздуми
Пушкіна висловлено двома малими деталями: він відкинув від себе недочитанукнигу, і вона поруч з ліцейського треуголкою лежить на землі. Слід додати,що рядок «Ледь чутний шелест кроків» підбором самих звуків прекраснопередає шелест - можливо, від осінньої опалого листя.

Взагалі, згадуючи про Ахматову, перед нами неухильно виникає образ
Пушкіна. Геній Пушкіна, його гуманістична філософія, відкриття, зробленів області російського вірша, справили величезний вплив на літературудев'ятнадцятого століття, який увійшов в історію, як «золоте століття» російської поезії.
Але й кращі поети «срібного століття» сформувалися під впливом його Музи,всі вони були уважний читач Пушкіна, багато внесли свою лептуу дослідження його поезії.

У житті й поезії Ахматової Пушкін, чиї вірші вона називала золотими,займав особливе місце. За словами близько знала поетесу Емми Герштейн
(літературознавця), у цьому вірші відбилися особливості сприйняття
Пушкіна Анною Андріївною: поєднання конкретного відчуття його особистості
( «Тут лежала його треуголка») та загального поклоніння національному генію
( «І століття ми плекаємо ледве чутний шелест кроків »).

У Пушкіна вчилася Ахматова стислості, простоті і автентичностіпоетичного слова, і все, що з ним пов'язано, дорого поетесі. Не дарма цевірш написано у моїй збірці перше, адже саме з творів
Пушкіна і харчувалися початкові струмочки її геніального творчого потоку.

Стисла руки під темною вуаллю ...

«Чому ти сьогодні бліда?»

- Тому, що я терпкою сумом

Напоїла його пив.

Як забуду? Він вийшов, хитаючись,

викривився болісно рот ...

Я втекла, поручнів не торкаючись,

Я бігла за ним до воріт.

Задихаючись, я крикнула: «Жарт

Все, що було. Підеш, я помру ".

Усміхнувся спокійно і дуже

І сказав мені:« Не стій на вітрі ».

Цей вірш, що є воістину шедевром творчості Ахматової ,викликає у мене складну гаму почуттів і хочеться читати його знову і знову.
Звичайно, всі її вірші прекрасні, але це - моє улюблене.

У художній системі Анни Андріївною вміло обрана деталь, прикметазовнішніх обставин завжди наповнені великим психологічним змістом.
Через зовнішнє поводження людини, його жест Ахматова розкриває душевнустан свого героя.

Одним з найяскравіших прикладів є це невеликий вірш. Вонобуло написано в 1911 році в Києві.

Тут йдеться про сварку між закоханими. Вірш ділиться на двінерівні частини. Перша частина (перша строфа) - драматичний зачин, введення вдію (питання: «Чому ти сьогодні бліда?»). Все подальше - відповідь, ввигляді пристрасного, все прискореного розповіді, який, досягши вищоїточки ( «підеш, я помру"), різко переривається нарочито буденної, образливопрозової реплікою: «Не стій на вітрі».

сум'ятний стан героїв цієї маленької драми передано не тривалимпоясненням, а виразними зокрема їх поведінки: «вийшов, хитаючись»,
«Викривився рот», «втекла, поручнів не торкаючись» (передає швидкість відчайдушногобігу), «крикнула, задихаючись», «посміхнувся спокійно» і так далі.

Драматизм положень стисло і точно виражений в протиставленні гарячомупориву душі нарочито буденного, образливо спокійного відповіді.

Для зображення всього цього в прозі знадобилася б, мабуть, ціласторінка. А поет обійшовся всього дванадцятьма рядками, передавши в них всюглибину переживання героїв.

Відмітимо зокрема: сила поезії - стислість, найбільша економіявиразних засобів. Сказати багато чого про небагато чому - ось один із заповітівсправжнього мистецтва. І Ахматова навчилася цього у нашої класики, в першучергу в Пушкіна, Баратинського, Тютчева, а також у свого сучасника,земляка по Царському Селу Інокентія Анненського, великого майстраприродної мовної інформації та афористичного вірша.

Повертаючись до прочитаного вірша, можна помітити ще одну йогоособливість. Воно повно руху, в ньому події безперервно слідують одна заіншим. Ці дванадцять коротких рядків легко перетворюються навіть укіносценарій, якщо розбити їх на кадри. Вийшло б приблизно так. Вступ:питання і коротка відповідь. 1часть. Він. 1. Вийшов, хитаючись. 2. Його гіркаусмішка (крупний план). 2 частина. Вона. 1. Біжить по сходах, «поручнів НЕторкаючись ». 2. Наздоганяє його біля воріт. 3. Її відчай. 4. Останній її вигук.
3 частина. Він. 1. Посмішка (спокійна). 2. Різкий і образливий відповідь.

Виходить виразний психологічний кіноетюд, в якому внутрішнядрама передана чисто зоровими образами.

Це чудове вірш гідно найвищої оцінки читача.

Я навчилася просто, мудро жити,

Дивитися на небо і молитися богу,

І довго перед ввечері бродити,

Щоб втомити непотрібну тривогу.

Коли шарудять в яру лопухи

І никне гроно горобини жовто-червоною ,

складаю я веселі вірші

Про життя, що гине, гине і прекрасною.

Я повертаюся. Лиже мені долоню

Пухнастий кіт, муркоче солодким,

І яскравий спалахує вогонь

На башточки озерної лісопильн.

Лише зрідка прорізується тиша

Крик лелеки, що злетілися на дах.

І якщо в мої двері ти застукає,

Мені здається, я навіть не почую.

Вірш написаний в 1912 році. Воно є шедевром лірикипоетеси.
Її лірична героїня - не оточена побутом і сьогохвилинними тривогами, алебуттєва, вічна жінка. Вона не збігається з особистістю автора, вона - лишесвоєрідна маска, що представляє ту чи іншу грань жіночої душі, жіночоїдолі. Природно, Ахматова не переживала всіх тих ситуацій, якіприсутні в її поезії, просто завдяки своєму особливому дару зумілавтілити у віршах всі іпостасі російської жінки. Сучасники жнеодноразово ототожнювали Ахматову-людини з її ліричною героїнею.

У період з 1911 по 1917 рік у ліриці Анни Андріївною все більше і більшенаполегливо виявляється тема природи, що було частково пов'язане з тим, щоцей період життя вона провела в маєтку свого чоловіка Слепневское. Російськаприрода описана в ліриці Ахматової з дивовижною ніжністю і любов'ю:
«Шарудять в яру лопухи», «гроно горобини жовто-червоної», «лише зрідкапрорізується тиша крик лелеки, що злетілися на дах ». У цей період відбуваєтьсязближення ліричної героїні з навколишнім її світом, який стаєбільш близьким, зрозумілим, рідним, нескінченно красивим і гармонійним - світом,до якого прагне її душа.

Анна Андріївна вірила в Бога, була йому вірна. Тому в цьомувірші йдеться про жінку, яка знайшла розраду в Господі. Яславчитатися в твір, то можна розглянути такий собі раду: як переноситимінливості долі. Можна вивести навіть формулу: природа, віра і самотність.

Анна Андріївна Ахматова - один з чудових поетів нашого часу.
Її виключне ліричний хист не тільки тонко передавало душевністану людини, але і чуйно обзивалось на великі події народноїжиття.

ПАМ'ЯТІ 19 ЛИПНЯ 1914

Ми на сто років постаріли, і це

Тоді сталося за годину один:

Короткий вже закінчувалося літо,

димилося тіло зораних рівнин.

Раптом зарясніла тиха дорога,

Плач полетів, срібно брязкаючи ...

Закривши особа, я благала бога

До першого битви він убив мене.

З пам'яті, як вантаж відтепер зайвий.

Зникли тіні пісень і пристрастей,

Їй - спорожнілій - наказав Всевишній

Стать страшної книгою грозових вістей.

Цей вірш було написано в 1916 році в Слєпньова. Час бувтривожне: вешталися вікові підвалини Російської Імперії, гинули в жорстокійвійні люди, наближалася пора величезних соціальних потрясений. Тиловий ж,високопоставлений і чиновний Петербург продовжував своє звичайне життя,намагаючись забути про те, що відбувається на західних кордонах держави.

У поезії того часу голосно звучали фанфари офіціозного патріотизму. Накожному кроці висіли плакати «Військового позики», а газети великими заголовкамикричали про «війну до переможного кінця».

Анна Ахматова, яку вже звикли вважати поетом камерних переживань,так само замислювалася про долю, що випала на долю народу. Вірш
«Пам'яті 19 липня 1914» написано про перший день імперіалістичної війни.
Знаменно її рядки тим, що показують жах що нависла над країноюзагрози: дороги батьківщини засипані юрбами призовних, гнаних на фронт і що їхсупроводжує плач і стогін осиротілих сіл. Поет відчуває ці хвилининародного лиха як перелом у своїй особистій долі: «зайвим вантажем душі»і тінню справжнього життя здаються відтепер колишні пісні і колишні пристрасті.

Звичайно, лірика любовних переживань продовжує жити в ахматовськевіршах, але тепер вона поєднується з темою розбудженої тривоги, щозалишається на всі роки, що наближають країну до порога великих соціальнихзмін і катастроф. І народжена ця тривога почуттям справжнього патріотизму,яке, заглиблюючись і розширюючи, стає одним з основних мотивівтворчості Ахматової.

Мені голос був. Він кликав утешно,

Він говорив: «Іди сюди,

Залиш свій край глухий і грішний,

Залиш Росію назавжди.

Я кров від рук твоїх отмою,

Із серця вийму чорний сором,

Я новим ім'ям крою

Біль поразок і образ ».

Але байдуже і спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цієї промовою негідною

Не занечистивсь скорботний дух.

Тема Батьківщини, що з'явилася в ліриці цих років, набуває особливоїтрактування, що поєднує публіцистичність і автобіографічність. Для поетесихарактерно контрастне бачення Батьківщини, створення саме такого способусприяє введення біблійних мотивів і новаторська інтерпретаціятрадиційних мотивів російської поезії дев'ятнадцятого століття.

Не відразу Анна Ахматова могла розібратися у величі і соціальних змін,принесених Жовтневою революцією. Але властива їй любов до Батьківщининіколи не відділялася у неї від думок про долю народу. Вона твердо знала,що в ці історичні дні треба бути на рідній землі, поруч зі своїмнародом, а не шукати порятунку за кордоном, як це зробили багато хто з їїколишнього кола. Ахматова не засуджує тих, хто виїхав, але чітко визначаєсвій вибір: для неї еміграція неможлива. Любов її до Батьківщини не предметаналізу, роздумів. Буде Батьківщина - буде життя, діти, вірші. Немає її - немаєнічого. Величезна біль за страждання Росії дуже точно висловилася в цьому їїшедеврі.

МУЖНІСТЬ

Ми знаємо, що нині лежить на вагах

І що відбувається нині.

Час мужності побив на наших годинниках ,

І мужність нас не покине,

Не страшно під кулями мертвими лягти,

Не гірко залишитися без даху над головою, -

І ми збережемо тебе, російська мова,

Велике російське слово.

Вільним і чистим тебе пронесемо,

І онукам дамо, і від полону врятуємо

Навіки!

Цей твір був написаний 23 лютого 1942 року в Ташкенті. У ті днівона, як і всі ленінградці, вносила посильний внесок у зміцнення оборони:шила мішки для піску, якими обкладалися барикади та пам'ятники наплощах. Про цю роботу Ахматової знали небагато. Зате з швидкістю блискавкипо безкрайньою фронту Великої Вітчизняної війни рознеслося їївірш «Мужність». Ці горді і впевнені слова неодноразово звучалиу воєнні роки в концертних залах, з естради, на фронтових виступахпрофесійних читців і армійської самодіяльності.

Ахматова довго відмовлялася від евакуації. Навіть хвора, виснаженадистрофією, вона не хотіла залишати «гранітний місто слави та біди». Тількипідкоряючись наполегливій турботі про неї, Ахматова, нарешті, евакуюєтьсялітаком в Ташкент. Але й там під небом Середньої Азії, в думках поверталасявона до зазнало лиха ворожого оточення героїчного народу. Почуття
Батьківщини, вперше побаченої нею з літака на довгому повітряному шляху, з'явилосядля неї як би новим етапом творчого осягнення життя. Тон її віршівзнаходить особливу урочистість і переконливість. Безмежно розширюється колоспостережень і роздумів. Це була вже повна зрілість духу і те, що можнаназвати мудрістю життєвого досвіду.

Ахматової цього часу у високому ступені притаманне почуття патріотизму.
Дії у її віршах відбувається як би на тлі великих історичних подійсучасності, хоча, як і раніше, вірші залишаються щирою сповіддю душі.

ЗМІСТ

Введення

«Смаглявий отрок бродив по алеях ...». . . . . . . . . . . 10
«Стисла руки під темною вуаллю ...». . . . . . . . . . . . 13
«Я навчилася просто, мудро жить ...». . . . . . . . . . 17
Пам'яті 19 липня 1914. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20
«Мені голос був. Він кликав утешно ... ». . . . . . . . . . . . 23
Мужність. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
26

Автор, редактор і видавець Махотін Катерина, шк. № 91, 11 А.
Під керівництвом Каміно С. В.