Зміст.
1. Вступ ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 2
2. Біографія ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 3
3. Душа Поета ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 11
4. Побут і Буття ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 12
5. Сенс ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .15
6. Смерть і час ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 18
7. Небо Поета ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .23
8. Література ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .24
Вступ.
Серед безцінних духовних скарбів, якими Росія так багата , особливумісце належить жіночої ліричної поезії. Цей жанр співзвучний жіночоїдуші. Говорячи про жіночу ліриці, слід розглядати всі її різноманіття --лірику філософську, громадянську, пейзажну і любовну. Тільки занурюючись увсе розмаїття ліричної стихії, поет знаходить силу, повноту іцілісність відчуття життя. Ліризм - це чудова здатність поета всякийразів, у неповторності даного миті, побачити світ як би заново,відчути його свіжість, первісну красу і приголомшливу новизну. Асаме ці якості притаманні жіночої душі.
Лірика народжується з непереборної потреби душевного саморозкриття,з жадібного прагнення поета пізнати самого себе і світ в цілому. Але це лишеполовина справи. Друга половина в тому, щоб заразити своїм розумінняміншого, схвилювати і здивувати його, потрясти його душу. Таке чудовевластивість ліричної поезії: вона служить каталізатором почуттів і думок. Всягамма почуттів доступна жіночої лірики - любов і гнів, радість і печаль,відчай і надія.
Оскільки в основі ліричної поезії лежить конкретне особистепереживання, її немає і бути не може без особистості поета, без його душевногодосвіду. Д.І. Писарєв стверджував: "Лірика мають право бути тількипершокласні генії, тому що тільки колосальна особистість можеприносити суспільству користь, звертаючи його увагу на свою власну приватнуі психічне життя ". Сказано це надто категорично, але по сутіцілком вірно: лише той має право на сповідь і може розраховуватина співпереживання читача, кому є чого сказати. Особистість поета повиннабути неодмінно значною, духовно багатої і тонкого. Тільки при цьомуумови лірична поезія здатна вирішити своє головне завдання - долучитичитача до доброго і прекрасного. А хто як не жінка-поет здатна цезробити.
Феномен жіночої поезії викликав завжди, викликає і нині різноголоссюсуджень. Критичних пристрастей, уїдливих нарікань, скептичних ухмилоктут ще більше, ніж у суперечках про жіночу прозу. Напевно, тому, щоявище це важче "не помічати", так як воно у вітчизняному та світовомумасштабі має плеяду, безумовно, визнаних імен. Це прославленіпоетеси Сапфо античності і Корінна. Це зовсім близькі нашого часу
Зінаїда Волконська - муза багатьох поетів, Євдокія Ростопчина, Кароліна
Павлова, Зінаїда Гіппіус. За всіма іменами - творчість, які висловили своюепоху повною мірою.
Чудові сторінки жіночої поезії минулого століття ввійшли вскарбниці літератури, але тільки в XX столітті жінки знайшли повнийпоетичний голос в особі Анни Ахматової і Марини Цвєтаєвої.
Біографія.
Марина Цвєтаєва народилася в Москві 26 жовтня 1892 ввисококультурних сім'ї, відданою інтересам науки і мистецтва. Батько її,
Іван Володимирович Цвєтаєв, професор Московського університету, відомийфілолог і мистецтвознавець, став надалі директором Румянцевського музеювитончених мистецтв (нині Державний музей мистецтв імені О. С. Пушкіна).
Мати походила зі зросійщеної польсько-німецької родини, яка була натуроюхудожньо обдарованою, талановитою піаністкою. Померла вона ще молодий в
1906 році, і виховання двох дочок, Марини і Анастасії, і їх зведеногобрата Андрія стало справою глибоко їх любив батька. Він намагався дати дітямгрунтовну освіту, знання європейських мов, всіляко заохочуючизнайомство з класиками вітчизняної та зарубіжної літератури та мистецтва.
У шістнадцять років Марина Цвєтаєва здійснила самостійну поїздкув Париж, де прослухала в Сорбонні курс старо французької літератури. Навчаючисьж у московських приватних гімназіях, вона відрізнялася не стільки засвоєннямобов'язкової програми, скільки широтою своїх загальнокультурних інтересів.
Вже в шестирічному віці Марина Цвєтаєва почала писати вірші, ідо того ж не тільки по-російськи, але і по-французьки, по-німецькому. А коли їйвиповнилося вісімнадцять років, випустила свою першу збірку "Вечірнійальбом "(1910), що включав в основному все те, що писалося ще научнівської лаві. Збірник був помічений, з'явилися рецензії.
Одним з перших на "Вечірній альбом" відгукнувся Валерій Брюсов. Вінписав: "Вірші Марини Цвєтаєвої ... завжди відправляються від якогось реальногофакту, від чого-небудь дійсно пережитого ". Ще більш рішучевітав появу цвєтаєвський книги поет, критик і тонкий есеїст
Максиміліан Волошин, який жив у той час у Москві. Він навіть визнав за необхідневідвідати Цвєтаєву у неї вдома. Невимушена і змістовна бесіда пропоезії поклала початок їх дружбу, - незважаючи на велику різницю у віці.
За "Вечерним альбомом" послідували ще дві збірки: "Чарівнийліхтар "(1912) і" З двох книг "(1913), видані за сприяння одногоюності Цвєтаєвої Сергія Ефрона, за якого вона вийшла заміж в 1912 році.
Сила цветаевсккіх віршів вражала тим більше, що їх сюжети були нетільки традиційні для жіночої лірики, але в якійсь мірі навіть повсякденні.
Але якщо раніше про любов розповідав Він або від його імені, то тепер голосом
Цвєтаєвої, про любов - як рівна з рівних - розповідає Вона, жінка. Упершому альбомі Цвєтаєвої зустрічаються вірші у формі сонета, що припускаєвисоку майстерність, уміння в чотирнадцяти рядках сказати багато чого. Увагадо сонета вимагало не лише високої стіховой культури, а й ємністьобразу, чіткість думки. Вірші ранньої Цвєтаєвої звучали життєствердно,мажорно. Але вже в першій її віршах була невідома раніше в російської поезіїжорсткість, різкість, рідкісна навіть серед поетів-чоловіків. У віршах Марини
Цвєтаєвої є і твердість духу і сила майстри:
Я знаю, що Венера - справа рук,
ремісничих, - і знаю ремесло.
Відкриєш будь-яку сторінку, і відразу поринаєш в її стихію - ватмосферу душевного горіння, безмірно почуттів, найгостріших драматичнихконфліктів з навколишнім світом поета. В поезії Цвєтаєвої немає і сліду спокою,умиротворення, споглядання. Вона вся в бурі, в дії і вчинку.
Слово Цвєтаєвої завжди свіже, пряме, конкретне, означає тільки те, щозначить: речі, значення, поняття. Але в неї є своя особливість - це слово -жест, що передає якусь дію, свого роду мовний еквівалент душевногожесту. Таке слово сильно підвищує сяють і драматичне напруження мови:
Нате! Рвіть! Дивіться! Тече, не там же?
Заготовлювати чан!
Я державну рану віддам до краплі!
Глядач - бел, завіса - рдян. < p> І навіть музикальність, передане їй від матері позначаласясвоєрідно - не в співучості і мелодійності. Навпаки її вірші різання,рвучкі, дисгармонійний. Вона не стільки писала вірші в звичайному сенсі,скільки їх записувала - на слух і по слуху. Вони виникали з звуковогохаосу, з сум'яття почуттів, схожою на шум вітру або води. Музичність
Цвєтаєвої не схожа на символічну звукопис, вона чекала, колипоетичне слово само з'явиться з звуковий вологи - з моря або мовноїріки. Звук, музика були в її свідомості лоном вірша і прабатькомпоетичного образу. Покоряючись музичної інтонації Цвєтаєва безжальнорве рядок на окремі слова і навіть склади, як музиканту,знемагають у море звуків. Бродський в одній зі своїх статей говорив навітьпро "фортепіанному" характер цвєтаєвський творів. "Музика" Цвєтаєвоїрозвивалася контрастно.
І що тому - вогнище охолов,
Кому розлука - ремесло!
Однією хвилею накотило,
Інший хвилею понесло .
Дві наступні її дореволюційні книги по суті своїй продовжують ірозвивають мотиви камерної лірики. І разом з тим у них вже закладено основимайбутнього вміння майстерно користуватися широкої емоційною гамою ріднийвіршованої мови. Це була безперечна заявка на поетичну зрілість.
Цвєтаєва була романтиком-максималістом, людиною крайнощів, художникомвиключно напруженої емоційного життя, особистістю, постійно
"перезбуджений" у своїх "безмірних" прагненнях, - вона ніколи не моглазупинитися на "золотій середині", дотримати розміреності дієслова абовитримати паузу. Щоправда, нерідко це їй вдавалося, але все-таки, як правило,ціною тих чи інших втрат у фарбі, у звуці, в просторості регістра. Цюособливість, якою вона дорожила, хоча і усмиряв, вона мала на увазі ввірші "Поет":
Поет - здалеку заводить мову,
Поета - далеко заводить мову ...
Це двовірш можна поставити епіграфом до всього, що Цвєтаєва зробила впоезії. Рахунки з поезією в неї не легкі. Вона постійно бачила перед собоюдорогу, яка йшла "здалеку" і вела "далеко".
Мені і тоді на землі
Не було місця,
Мені і тоді на землі
Скрізь був будинок.
На цій формулі протиріч будується все її подальшу творчість.
Цвєтаєва любить антитезу, її стиль винятково яскравий і динамічний, він як бирозрахований на сильний гіпнотичний вплив, на "чару". Антоніми
Цвєтаєвої вживаються для характеристики суб'єктивних переживаньгероїні, явищ природи, будь-яких дій і ознак предмета: вдих --видих, рідна - чужа, перший - останній, начал - закінчив, близь - даль,народилася - помру, нудно - солодко, любити - ненавидіти і т.д. Головна функціяантонімів у поетичній творчості Цвєтаєвої - контраст. Тут зновузгадуються кращі зразки жіночої поезії, що використовують цейхудожній прийом, за допомогою якого більш яскраво передаються почуття,емоції, переживання, ставлення до світу і людей (подібне зустрічам і в поезії
Гіппіус). Невгамовна фантазія Цвєтаєвої дозволяє їй знаходити новііндивідуальні контрасти. Іноді вона поєднує, здавалося б, несумісніпоняття (оксюморон):
Крижаний багаття - вогневої фонтан!
Високо несу свій високий стан ...
Поезія Цвєтаєвої, чуйна на звуки розрізняла голоси незліченних доріг ,що йдуть в різні кінці світу, але однаково обриваються у вирі війни:
"Світова почалося в імлі кочовища ..." Напередодні революції Цвєтаєвавслухається в "нове звучання повітря". Родина, Росія входила до її душушироким полем і високим небом. Вона жадібно п'є з народного джерела,ніби передчуваючи, що треба напитися в запас - перед безводдя еміграції.
Печаль переповнює її серце. У той час як, за словами Маяковського
"будете знищені всі середини", і "земну кулю самий на два розколовсяпівкуль половини "- червону і білу. Цвєтаєва одно готова була засудити ітих і інших - за кровопролиття:
Всі рядком лежать, -
Не розвести межею.
Поглянути: солдат!
Де свій , де чужий?
Жовтневу революцію Цвєтаєва не зрозуміла і не прийняла. Лише через багатопізніше, вже в еміграції, змогла вона писати слова, які прозвучали як гіркезасудження самої ж себе: "Визнай, мінуй відкинь Революція - все одновона вже в тебе - і одвічно ... Ні одного великого російського поетасучасності, у якого після Революції не здригнувся і не виріс голос, --немає ". Але прийшла вона до цього свідомості непросто.
Лірика Цвєтаєвої в роки революції та громадянської війни, коли вона всябула поглинена очікуванням вести від чоловіка, який був у лавах білої армії,пройнята сумом і надією. Вона пише книгу віршів "Лебединий стан", дебілу прославляє армію. Але, правда, прославляє її виключно піснеюнайглибшої скорботи і жалоби, де перегукуються багато мотивів жіночої поезії
XIX століття. У 1922 році Марині було дозволено виїхати за кордон до чоловіка.
Еміграція остаточно заплутала і без того складні відносини поета зі світом,з часом. Вона й еміграції не вписувалося в загальноприйняті рамки. Мариналюбила, як втішне заклинання, повторювати: "Кожен поет, по суті,емігрант ... Емігрант з Безсмертя під Час, неповерненець в свій час! "Встатті "Поет і час" Цвєтаєва писала: "Є така країна - Бог. Росіямежує з нею, - так сказав Рільке, сам сумували за Росії все життя ".
Сумуючи на чужині за батьківщиною і навіть намагаючись знущатися над цією тугою,
Цвєтаєва прохрипівши як "поранена тварина, яку хтось поранений в живіт":
Туга за батьківщиною! Давно
викрита морока!
Мені абсолютно все одно
Де абсолютно одиноко.
Вона навіть з гарчанням вишкірив зуби на свою рідну мову, яку так обожнювала,який так вміла ніжно і люто жати своїми робочими руками, рукамигончара слово:
Не спокушусь та мовою
Рідним, його закликом Чумацьким.
Мені байдуже - на якій
Не розуміється бути зустрічним !
Далі "домоненавістніческіе" слова:
Всяк будинок мені чужий, всяк храм мені пустий ...
Потім слід ще більш відчужене, пихаті:
І все -- одно, і все - єдино ...
І раптом спроба знущання з тугою за батьківщиною безпораднообривається, закінчуючись геніальним за своєю глибині видихом,перевертає весь зміст вірша в жахливу трагедію коханнядо батьківщини:
Але якщо по дорозі - кущ
Встає, особливо - горобина ...
І все. Тільки три точки. Але в цих точках - потужне, нескінченнощо триває в часі, німе визнання в такої сильної любові, на якунездатні тисячі разом узятих поетів, що пишуть не цими великимиточками, кожна з яких як крапля крові.
У своїх листах Цвєтаєва пише: "Всяка життя в просторі - самомупросторому! - І в часі - самому вільному! - Тісна ... У житті нічогоне можна ... Тому мистецтво ( "уві сні все можливо"). З цього - мистецтво --моє життя ... Інших шляхів немає ". Дійсно, інших шляхів, окрім догляду ввласний світ, у Цвєтаєвої не було в еміграції. У цей період для їїлірики характерним стало занурення у міфотворчість.
Ще в 1921 році в творчості Марини Цвєтаєвої виявляється явнийперелом. Вона все частіше змінює широкої і вільної наспівності радиповільного та урочистого "великого стилю". Від суто ліричних форм вонавсе більш охоче звертається до складних лірико-епічним конструкцій допоемі, до віршованої трагедії. І сама лірика її стає монументальної:окремі вірші поєднуються за принципом ліричної сюжетності вцикли, підлеглі особливими законами композиції. Чільна форма мови вліриці Цвєтаєвої - монолог, але дуже часто звернений до нікому співрозмовникові,якого переконують або заперечують. Вірш Цвєтаєвої з плином часу як битвердне, втрачає свою летючість. Вже в циклах "Учень" і "Отрок" вінстає урочисто величним, набуваючи рис одичну "високогоскладу ".
І колос дорослими, і час веселий пробив,
І жорен зажадав зерно ...
Високий склад у зрілих віршах Цвєтаєвої перемішаний з просторіччі, книжковаархаїка - з розмовною жаргоном. Це було обдуманим прийомом, і навільному поєднанні пишномовності з просторіччям був заснований особливий ефектцвєтаєвський стилю - та "висока простота", коли слово саме повсякденне,часом навіть вульгарне, знаходить ударне звучання в ряду слів іншоголексичного шару і у відповідному інтонаційному ключі.
Словоіскатель, словесний хахаля,
Слов неприхований кран,
Ех, слуханул б разок - як ахав
У ніч половецький стан!
Пошуки монументальності, "високості" привели Цвєтаєву до Біблії і доантичності. З найбільшою виразністю позначилося це у двох віршованихтрагедіях Цвєтаєвої на міфологічні сюжети - "тріадних" і "Федра".
Підвищений драматизм її віршів виражається через протиставлення матеріїі духу, побутового та надбитового початку ( "прігвожден ..."). При цьому нерідкоодне й те ж слово вміщує в себе обидва полюсних поняття. Так відбувається в
"Поемі Гори", де гора - однойменний реальний пагорб і духовна вершина.
Обігрується два значення слова "гора" - у звичному для нас розумінні і вархаїчному, напівзабуте - "гора" - "верх". "Поема Гори" - "Пісня над піснями"
Цвєтаєвої, емоційне перевантаження вираз злітають духу,охопленого високою пристрастю. Любов осмислюється в ній як почуття,піднімає смертного з бруду буття. Марина Цвєтаєва відштовхується від побутув пориві утвердження влади пристрасного, яка страждає на духу. Побут і буття різкопротиставлені один одному в її віршах:
Око дивиться - невидимий даль,
Серце дивиться - невидимий зв'язок ...
Вухо п'є - неслиханнейшую чутка ...
Над розбитим Ігорем плаче Див.
Продовжуючи жити в літературі і для літератури, Цвєтаєва писала багато,ззахопленням. Вірші її в ту пору звучали життєствердно, мажорно. Тільки внайважчі хвилини могли вирватися в неї такі слова: "Дайте мені спокій ірадість, дайте мені бути щасливою, ви побачите, як і це вмію! "У ці роки
Державне видавництво випускає дві книги Цвєтаєвої: "верст" (1921)і поему - казку "Цар-дівиця" (1922).
У травні 1922 року їй було дозволено виїхати за кордон до чоловіка, Сергію
Ефрон, колишньому офіцерові білої армії, який опинився в еміграції, у той часстуденту Празького університету. У Чехії вона прожила більше трьох років і вНаприкінці 1925 року з родиною переїхала в Париж. На початку 20-х років вона широкодрукувалася в білоемігрантських журналах. Вдалося опублікувати книги "Вірші до
Блоку "," Розлука "(обидві - 1922)," Психея. Романтика "," Ремесло "(обидві -
1913), поему-казку "Молодець" (1924). Незабаром відносини Цвєтаєвої земігрантськими колами загострилися, чому сприяло її зростаєтяжіння до Росії ( "Вірші до сина", "Батьківщина", "Туга за батьківщиною! Давно ...",
"Челюскінці" та ін.)
У роки еміграції у віршах Цвєтаєвої звучали туга і біль розлуки збатьківщиною, настраждався і "лютої", згарищах і крові. Вірші народжувалисярізні, від високоторжественних до "простонародних", тільки на трагічномурівні. Цвєтаєва проробила на чужині той же шлях, що й багато росіянписьменники (Бунін, Купрін, Шмельов, Набоков), вони - кожен по-своєму --відчували себе самотніми, відокремленого від емігрантської дійсності,від літературної та іншої суєти. І всіма думками вона звернулася назад, доминулого, до "витоків". Пішовши "в себе, в едінолічье почуттів" вона хотілавоскресити весь той світ, що канула в небуття, який створив, виліпив її --людини і поета.
Той Росії - нема,
Як і той мене.
У циклі "Вірші до сина" є рядки:
Нас родина не покличе!
їдь, мій син, додому - вперед -
У свій край, в свій вік, у свій час, - від нас -
До Росії - вас, до Росії - мас,
У наш-година - країну! в цей-час - країну!
В на-Марс - країну! в без-нас - країну!
Але незважаючи на це твердження, Цвєтаєва в 1934 році пише з почуттямгордості:
Сьогодні - сміюся!
Сьогодні - хай живе
Радянський Союз!
За вас кожним м'язом < p> Держусь - і пишаюся:
Челюскінців - росіяни!
З гіркотою і болем Цвєтаєва зустріла звістку про захоплення Чехословаччинифашистами. Її антифашистські вірші, присвячені що бореться чеського народу,стали злетом її таланту:
У клятві руку підняли
Всі твої сини -
Померти за батьківщину
усіх - хто для країни!
Але заключного акорду у творчості Цвєтаєвої немає, причиною тому --творча криза. "Еміграція робить мене прозаїком ..." - Писала вона.
Прийнято вважати, що мовчання було викликано тяжкими обставинами життя.
Розмірковуючи по-людськи, навіть одного з трагічних подій її життядостатньо було б, щоб паралізувати творчість. Тим не менше, зовнішніобставини ніколи повністю не пояснюють внутрішню долю поета.
Терор збудив музу Мандельштама, світова війна не перешкодила, а навпаки,допомогла Ахматової поглянути на своє життя "як з вежі". Сама Цвєтаєвавважала, що її криза пов'язана з художніми причинами: "Моя трудність,
- Писала вона в 1940 році, - в неможливості моєї задачі, наприклад словами
(тобто смислами) сказати стогін: а-а-а. Словами (смислами) сказати звук ".
Ще раніше в "щуролова", Цвєтаєва визначила поезію як
Рай - суті,
Рай - сенсу,
Рай - слуху,
Рай - звуку.
Однак ця "ідеальна поетика" у Цвєтаєвої початку роздвоюватися:гармонія "суті і слуху" змінилася їх протиборством, сенс вже не вміщавсяв звук, голий стогін, від соціально-політичного роздвоєння, вже не мігодягтися в зміст. Влітку 1939 року, після сімнадцяти років еміграції Цвєтаєваповернулася на батьківщину. Як і раніше, вона спілкувалася з багатьма, але все було лише
"людній пусткою" у її самотність і горе. Чоловік і дочка були репресовані.
Цвєтаєву не заарештували, не розстріляли - її стратили непомічання,непечатаніем, злиднями. Тема юності (життя і смерті) виникають у Цвєтаєвої тав останні роки:
Бути ніжною, билина і гучної,
- Так прагнутиме жити! -
Чарівній і розумною, -
чарівною бути!
Знаю, умру на заре!
На якій з двох, разом з якій з двох
Не вирішити по заходу.
Ах, коли б можна, щоб двічі мій факел потух,
Щоб на вечірній зорі і на ранковій відразу.
У липні 1941 року Цвєтаєва покидає Москву і потрапляє в лісове
Прикам'ї, Єлабугу. Тут, у маленькому містечку, під гнітом особистих нещасть,на самоті, в стані душевної депресії, вона кінчає з собою 31серпня 1941 року.
Так трагічно завершується життєвий шлях поета, всією своєю долеюзатвердила органічну, неминучу зв'язок великого щирого таланту здолею Батьківщини.
Душа Поета.
Без душі весь цей світ був і є не більше як мертвий труп, темнабезодня і якесь небуття; щось таке, чого навіть боги жахаються ". Ціслова Гребля - античного філософа, який помер понад сімсот років тому,
- Можна було б взяти за Постскриптуму до долі Марини Іванівни
Цвєтаєвої - видатного поета епохи трагічної втраченої людини.
Сорок дев'ять років безперервної душі на бездушних і задушливої світі. У чому сенсцього післанництво поета, його занедбаності в епоху?
До вас всім - що мені, ні в чому
Не знала заходи,
Чужі і свої?!
Я звертаюся з вимогою віри
І з проханням про любов.
Ця спрямованість - через голови сучасників - не до нас чи що? "Я то знаю,як мене любить (що читати!) через сто років! "Поет лише тоді маєшанс доторкнутися до кореневища епохи, коли "утримає" (грецьке "епохе")себе від неї, вступається, не дасть захопити себе мутного потоку
"Історичного":
Про поета не подумав
Століття - і мені не до нього.
Бог з ним, з громом, Бог з ним, з шумом
Часу не мого!
Якщо віку не до предків -
Не до правнуків мені: стад.
Століття мій - отрута мій , а мій вік - шкода мій,
Століття мій - ворог мій, а мій вік - пекло.
Такий, в глибині своєї, кожен поет. Але трагізм шляху Цвєтаєвої --абсолютно особливий, що змушує згадати стародавніх орфіки, платонівськупечеру в'язнів або "Печеру німф" Порфирія ... Чи можливо при такомутрагічний дисонанс до віку (але ж вік і каліцтво - однокореневі слова!)говорити про гукнути їм поета? Чи тільки естетично або жповчально-історично (зламана долі, зацькованого поета "століттям -вовкодавом ") значуща для нас Цвєтаєва?
Побут і буття.
Буття (виникнення, зростання, життя) і побут (скарб, будинок, те, що мають)
- Антитеза ця пройшла через усю творчість Цвєтаєвої і нею неодноразовопідкреслювалася. Узята сама по собі, вона навряд чи може багато чого сказати пропоета: справді, образ Поета-романтика - і побут, "золотий горщик" - осьвже воістину "дві речі несумісні" і в несумісні своєї цілкомзвичні.
Але що вражає нас в Цвєтаєвої, так це немислиме для нас,сучасних, зламаних і оббрехалися, проникнення в саму серцевинубуттєво, тобто людського по перевазі. Бо тільки людина --є: Бог вище всякого існування, тварина, рослина, камінь - вонизанадто вже є, не схильні і не сприймають так потрібного для буттязміни. А буття - це і є життя, зміна, дихання (про що ісвідчить найдавніший корінь цього слова). А що є самебезкомпромісне зміна, як не самозаперечення, тобто тяга до небуття:
"Я не хочу померти, я - хочу не бути". Ось і виходить, що роман поета збуттям, обертається одночасно тягою до неіснування. Це не є
"Охи" так "ахи" про изгнанничества всякого поета, це - дотик до самоїсерцевині людського існування: бути - щоб не бути, і не бути --щоб справді стати. Це і є Життя людське (не божественна і нетваринна). "Доля. Живу, споглядаючи своє життя, - все життя - Життя! - Умене не має віку і немає обличчя. Може бути - я - саме Життя! "Сама Життя ...
Само-життя - те, що древні називали "автодзоон", або інакше - Душа ...
Тільки людина може бути: все інше - або ніколи не буде, або вжеє. Розуміння цього - характерна риса сучасності (а сучасність
- Це західна культура). Яку проблему ставили в основу Фома
Аквінський, Майстер Екхарт, Гегель, Гайдеггер (при всій їх несхожості!)? --проблему буття, тобто активної, себе стверджує явлене чогосьпотаємного і потаємно в своїй незнаю.
Західна культура, в суті своїй, і є культура буття. Але є і щосьінше - культура лику, культура, дана нам "Трійцею" Андрія Рубльова. Щоє лик, і чим він відрізняється від личини?
По-перше, будучи осередком індивідуальності, лик не має нічого спільногоз "індивідуумом". Він знімає межі лише індивідуального, будучи вжеякимсь (індивідуальним ж! - згадайте ікону) узагальненням, в собі самомуукладає занепокоєння, прорив до вселюдської природі. Це - Ерос,пристрасть до свого в собі - перша теза культури.
Залучення до природи, "стихії людяності", цьому чорнозему про-програвання
( "Поезіс") мистецтва, - це пріпаденіе до матері-землі, тому "зберігати" лику,чиї оберіг і жалісливо лежать в основі другої тези культури -
Деметри. Явищем цього моменту характеризують приголомшливу старовину,глибинність і, одночасно, сучасність поезії Цвєтаєвої.
Спи! Застилаючи моря і землі,
раковиною тебе об'емлю:
Праворуч і ліворуч і чолом і дном -
Раковини колискові будинок.
Ось цей момент цвєтаєвський виразності, виразності Деметри,що вийшла з тисячолітнього затвора, ми будемо неодноразово підкреслювати внадалі. Саме ця глибинна інтуїція виявилася каменем спотикання длябагатьох сучасників поета, які шукали аполлонічного фігурного, ащо знаходили - печерний, могильний склепіння.
Існування улоговиною
здушеним, в правці глушізн,
Поховання живцем під лавиною
Днів - як каторгу ізбиваю життя.
Зовсім не випадково згадується тут "котловану" недорікуватість Платонова:ніби якийсь запит пролунав із самих надр епохи - і поет відгукнувся.
Але самозаглиблення в себе, сновідческая Ісіхій в печері свого серця - цетільки застава ліцетворенія. Бо відміну лику від личини - богоуподобляющаясявідвага саморастрати своєї природи ( "Бога ти дізнаєшся за непереборне порожнечійого рук "), виходу за всі межі, то третього, що ми назвемо - Діоніс.
Милий, Растран!
З поклажею не приймуть!
Щоб прийняти -
Треба відкинути!
Це - "кенозіс", самоумаленіе, жертва - те, що робить людину людиною,бо уподібнює його до Бога:
Всі величі платні -
Дух! - Поки у плоті.
Тяжкість потоптану клятви
Естестввом оплати.
Людина переступає свої межі, щоб оплатити злочин всімєством, вичерпати його, пожертвувати всієї "багажем" своєї, всім своїм
"Тут" в ім'я "де-то". У цьому осередок цвєтаєвський співзвуччя смислів:
"Бути" - "плисти", тобто йти від себе, тут і тепер покладеної, дособі ще не колишньому. Ось воно - буття поета:
... коли готичний
Храм нажене шпиль
Власний ...
Штиль нажене сенс < p> Власний ...
Нескінченна гонитва за змістом (вічна суботу, срібло, зоря, більочікування) і страх його фіксації (неділя, опівдні, золото, щастя), тоє умертвіння: "біле НЕ полиняло в чорне, чорне полиняло в біле" (атому чорне є життя в очікуванні світла). "Між неділею та суботою
Я повисла, птиця вербний ".
Тут ми торкаємося важливою і дуже значимою для століття XX проблеми: проблемисенсу.
Сенс.
Попередні епохи різнилися між собою або як вже набулисенс (який тепер вже просто необхідно втілити в життя), або яктільки ще шукають його. Особливістю нашого часу є дискредитаціясамого поняття "сенс". Світові війни, революції - вся кривава круговерть
XX століття свідчать про те, що всі ми живемо під знаком агресіїсенсу. Як розуміти це твердження? Агресивний зміст - це певнаданість, якої можна опанувати і, опанувавши, застосувати. Абсолютний сенслюдині не дано, а заданий, тобто нудить до відплиття, чіпає, терзає ірозтягує душу. Те ж, що дано - завжди є лише умовність, "вічнийтретя в коханні ":
Пізнаю тебе, труна,
Як тебе не клич:
У вірі - храм, в храмі - поп, -
Вічний третій в любові! ...
Все, що б ні -
Що? Та все, якщо щось!
Сенс - це щось нерозривно пов'язане з думкою, яка, в свою чергусходить до стародавнього кореня mudh - пристрасно прагнути до чого-небудь. Тут вженемає агресії Утопії, що підкоряє собі Життя, але прагнення вгорунезадоволеного собою людини. Тому поезія Цвєтаєвої, для якоїзміст - це завжди пристрасть, оголення суті, що ховається за всякою личиною,повертає нас далеко назад, за себе домінуючу європейську культуру допраістокам стихії людяності. Відбувається заперечення "самостійностіідеї як вищої і безумовної керівниці всякого буття "(Зіммель).
Принц Гамлет! Досить царицині надра
паплюжити ... Не незайманими - суд
Над пристрастю. Важко винна - Федра:
Про неї і співають досі.
І будуть! - А Ви з вашою домішкою крейди
І тліну ... З кістками злослов,
Принц Гамлет! Чи не Вашого розуму справа
Судити запалену кров ...
Сенс-пристрасть, сенс-вічне-прагнення-вгору - це заперечення самоїсерцевини сучасної цивілізації. Цвєтаєвський зміст - це біль,блоковская "радість-страждання" трепетного (і завжди жертовного)проникнення в суть світу. "Розкрити сутність не можна, підходячи зсторони. Сутність розкривається тільки сутністю, зсередини-всередину, - недослідження, а проникнення ... Дай речі проникнути в себе і - тим --проникнути в неї ". "Річ хоче висловитися ... Річ хоче випростатись ".
Тут протилежна сама спрямованість людського ставлення до світу: непроективні узреніе смислів-цінностей з подальшим утопічнимконструюванням світу за своїм образом і подобою (человекобожествоцивілізації), а готовий до жертви і страждання від фатальної відокремленості відсвіту вслухання в шерехи виростають в лоні землі-храни насіння-смислівречей. І сам поет невіддільний від цієї землі-зберігає (храму "пробудженогобудинку "," дому душі "), він дає світу позначитися в собі (" Річ лоно відчуває "):
Я - мандрівниця твоєму перу
Все прийму: я - біла мандрівниця.
...
Я село, чорна земля.
Ти мені промінь і дощова волога.
Ти Господь і Пан, а я --
Чорнозем і білий папір!
Таке "самосказаніе", смислопораждающая активність плоті світупідкреслювалися ще в середні віки августинський ченцями, з їх вченням проневіддільності первосмисла від первоматерии: матерія не порожнеча, в яку
"Проектується" сенс (спочатку - Богом, а в міру заміщення Бога людиною в
Новий час - самою людиною, його обмеженим і гордим розумом абож "відокремленими протягами" серцевого свавілля). Вона - воістину Мати,невіддільна від проізросшего в ній чада - сенсу. Тут криється глибокоособистісна, тобто християнська, інтуїція: особистість як лик, тобто якодкровення, є справді діяльна виразність, яка можевідбутися лише як звершення внутрішньо глибоких доль. В основі лежить лику
Мати-Земля, булгаковська Богоземля, цілком реальна життєва основа світу,
"Реальність світу і сила буття". Це й не матерія, і не розумний космос (світплатонівських статуй-смислів), і не їх синтез, але якийсь храни буттяствореного в усій реальності його інобитійності Богу. "Брена невинність,печерою став дивний голос "...< br>Цвєтаєвський неприйняття смасла-агресії лежить в основі дуже яскравихстилістичних особливостей її вірша. Одним з проявів смисловийагресивності в художньому творі є замикає,опредмечівающая функція синтаксису. На мій погляд, в російській літературі XXстоліття це найбільш наочно продемонстрував Платонов, у якого агресіясинтаксичної структури, яка намагається підпорядкувати собі слово, калічить,
"Абсурдірует" сама мова (приголомшливий і не має собі аналогів за сміливостіі глибині експеримент художника!). У Цвєтаєвої немає диктату синтаксису - він
"Знято", а на його місце поставлено називательная, постійно до себевідсилає, аж до голосіння, тканину вірша. Відбувається як би наповненнявірша, тобто відсилання не до зовнішньої предметності, але до самої мови.
Тут необхідно звернути увагу на дуже важливий момент: називательностьфрази у Цвєтаєвої - це поклик, виклик на діалог, а не іменування
(образність, статуї акмеїстів). Іменувати - це по самому глуздусвоєму - вже мати, привласнювати, розпоряджатися, тобто від буття переходитив побут. Оклик є надія на контакт з самим світом, іменування -?? онтакти зчином світу, тобто з самим собою, у кінцевому рахунку. Згадаймо, як у
Платонова про Дванове: він "не давав чужого імені що відкривається перед нимбезіменній життя. Однак він не хотів, щоб світ залишився ненареченним, вінтільки очікував почути його власне ім'я замість навмисне вигаданихпрозваний ". Ось такий оклик буття в надії на відповідну торкнутися їм істворюють напружену діалогічність поетики Цвєтаєвої. "Мова ... не ємова що говорить, але завжди мова бесіди, яку ведуть з нами речі ". Сюди жнеобхідно віднести і перенесення смислового акценту в придатковепропозиція: не можна оволодіти змістом повністю, можна лише доторкнутися донього за певною завжди повз спрямованої дотичній. Про головне (у нашомусвіті!) - лише побічно, бо світ "прямізм" - це зовсім інший світ ( "Там,де правда видніше По той бік днів ").
Собеседующій з поетом, що тягне вгору сенс-пристрасть диктував Цвєтаєвої НЕтільки поетичні рядки, але й сам стиль її взаємин з людьми. "Яхочу, дитя, від Вас - дива. Дива довіри, дива розуміння, дива відмови ".
Сучасників відлякувала людська упередженість Марини Іванівни,прагнення "нав'язати" в спілкуванні свій контекст, почути відповіді на своїпитання. Вони, найчастіше, не розуміли, що у спілкуванні поет прагнув доостанньої і вищої щирості: "єдина обов'язок на землі людини
- Правда всієї істоти ". Він стягнув личини, тривожачи і мучать чужу душу,
Цвєтаєва прагнула до богоподібної лику людини, безстрашному вжертовної саморастрате і нескінченно вдячні у прийнятті дару: "тількибоги не боятися дарів. Зустріньте - бога. Ви довідаєтеся його по непереборнепорожнечі його допускають рук: за непереборне його голоду - на дар: серцевийжар. Бог є - пожирає. Ситі - тільки люди ".
Цей, що жадає лику, цвєтаєвський сенс-пристрасть, в землі вкоріненого, неюізводімий і що зберігається, завжди готовий до самоопустошенію має в собінезвичайну, дуже важливу для розуміння поета іпостась: Смерть і Час.
Смерть і час.
Поет - здалеку заводить мову.
Поета - далеко заводить мову ...
Цвєтаєва недарма говорить про себе: "помічаю, що весь російський словник підмені, що джерело його - я, тобто зсередини б'є ". І справді, поет якб торкається того інтимного кореня мови, яка для звичайної людиниприхований тисячоліттями ...
Той оберіг буття, який ми назвали Деметрою-берегинею, - є нетільки початок життя, але і її кінець, тобто смерть: Кора - іпостась життя --що стала дружиною похмурого Аїда. Сам корінь нашого "зберігати" той же, що і угрецького "Кейра" - "пожирати", "знищити", "спустошувати". Мимоволізгадуються міркування Карсавін: "Що ж це за життя, якщо в ній немаєвмирання? У такій "життя" нічого не зникає і, отже, нічого й невиникає ... Кохання в ній немає, бо нема чого віддати, нема чим пожертвувати ... Цене життя без смерті, а смерть без життя: те, чого немає ". Не можна зберегти невтрачаючи, не можна доторкнутися до правди життя, не осягнувши правду смерті, а
"Вміти вмирати - зуміти перемогти вмирання - тобто ще раз розум
