РЕФЕРАТ ПО ЛІТЕРАТУРИ

на тему:

«комічний образ ГЕРОЯ-обивателя в Сатиричні оповідання М. М. Зощенко»

Виконав: ходячих
Сергій, учень 11-А

класу Гімназії № 2 м. Інта

Проверила: Зеленцова

Є.Д.

Інта 2004 р.

Я взяв якщо не типового

обивателя, то принаймні

випадку, людину, якого

можна знайти в безлічі. 1

М. Зощенко

I. Вступ.

Витоки сатири лежать у далекій давнині. Сатиру можна знайти втворах санскритській літератури, літератури Китаю. У Древній Греціїсатира відбивала напружену політичну боротьбу (уїдливі ямби Архілоха,сатирична комедія Арістофана). Як особлива літературна форма сатираформується вперше в римлян, де виникає і самоназва (лат. satira, відsatura-викривальний жанр в давньоримської літератури розважально -дидактичного характеру, що поєднує прозу і вірші). В особливий віршованийжанр, відрізняється від оди, елегії та ін, сатира виділяється Луцилія (р.ок.
180 - розум. 102 до н.е.); цей жанр продовжений в «Сатирах», або «Бесідах»
Горація (65-8 до н.е.), зразком для якого послужили не тількитвори Луцилія, а й популярні бесіди на різні теми філософівкомічного спрямування. Жанр сатири на грунті античного світу досягвисокого рівня у Ювенала (р.ок. 65 - розум. Після 127 н.е.), яка намалюваласвітову картину звичаїв римського суспільства. Ювенал зробив вирішальний вплив наподальший розвиток сатири, яку й досі називають «Ювеналом бич».
Сатиричний характер мали епіграми Марціана (р.ок. 40 - розум. Бл. 102),романи «Сатирикон» Петронія і «Золотий осел» Апулея (р.ок. 135-розум. бл.
180), а також антирелігійні діалоги Лукіана (р.ок.120-ум. Після 180).

У Росії сатира з'являється спочатку в усній народній творчості
(казки, прислів'я, пісні гуслярів, народні драми). Приклади сатиривідомі і в давній російській літературі ( «Моління Даниїла Заточника»).
Загострення соціальної боротьби в 17 столітті висуває сатиру як потужневикривальне зброю проти духовенства ( «Калязінський чолобитною»),хабарництва суддів ( «Шемякін суд», «Повість про ерше Ершовіче») та ін
Сатира в Росії 18 століття, як і в Західній Європі, розвивається у рамкахкласицизму і приймає повчальні характер (сатири А. Д. Кантеміра),розвивається у формі байки (В. В. Капніст, І. І. Хемніцера), комедії ( «Наталка Полтавка»
Д. І. Фонвізіна, «Ябеда» В. В. Капніста). Широкий розвиток одержуєсатирична журналістика (М. І. Новіков, І. А. Крилов та ін.) Найвищогорозквіту сатира досягає в 19 столітті, в літературі критичного реалізму.
Основний напрямок російської соціальної сатири 19 століття дали
А. С. Грибоєдов (1795-1829) у комедії «Лихо з розуму» і М. В. Гоголь (1809-1852) вкомедії «Ревізор» і в «Мертвих душах», викривають основні підвалини поміщицькоїі чиновницької Росії. Сатиричним пафосом пройняті байки І. А. Крилова,деякі вірші і прозові твори О. С. Пушкіна, поезія
М. Ю. Лермонтова, М. П. Огарьова, українського поета Т. Г. Шевченка, драматургії
А. М. Островського. Русская сатирична література збагачується новими рисамив другій половині 19 століття у творчості письменників-революційних демократів:
Н. А. Некрасова (1821-1877) (вірші «Моральна людина»),
Н. А. Добролюбова, а також поетів 60-х рр.., Що групувалися навколосатиричного журналу «Іскра». Натхненна любов'ю до народу, високимиетичними принципами, сатира була могутнім фактором у розвитку російськоговизвольного руху. Неперевершеною політичної гостроти сатирадосягає у творчості великого російського сатирика-революційного демократа
М.Е.Салтикова-Щедріна (1826-1889), викривав буржуазно-поміщицьку Росіюі буржуазну Європу, свавілля і тупість влади, бюрократичний апарат,безчинства кріпосників і т.д. ( «Панове Головльови», «Історія одногоміста »,« Сучасна ідилія »,« Казки »та ін.) У 80-і рр.., В епохуреакцій, сатира досягає великої сили і глибини в оповіданнях
А. П. Чехова (1860-1904). Революційна сатира, переслідувана цензурою,пристрасно звучить у памфлетах М. Горького (1868-1936), спрямованих протиімперіалізму і буржуазної лжедемократії ( "Американські нариси», «Моїінтерв'ю »), в потоці сатиричних листків і журналів 1905-1906, вфейлетонах більшовицької газети «Правда». Після Великої Жовтневоїсоціалістичної революції радянська сатира спрямована на боротьбу зкласовим ворогом, з бюрократизмом, з капіталістичними пережитками всвідомості людей.

Радянська сатира набуває широкого поширення в агітаційнихвіршах і п'єсах, у «Вікнах сатири РОСТА», частівки і т.п. Блискучі зразкирадянської сатири створили В. В. Маяковський (1893-1930) (вірші
«Прозаседавшіеся» та інші, п'єси «Клоп», «Баня»), Д. Бідний (1883-1945),
І. Ільф (1897-1937) та Є. Петров (1902-1942).

Від автора.

Серед майстрів радянської сатири та гумору особливе місце належить
Михайлу Зощенко (1895-1958). Його твори досі користуютьсяувагою у читача. Після смерті письменника його оповідання, фейлетони,повісті, комедії видавалися близько двадцяти разів тиражем у кількамільйонів примірників.

Михайло Зощенко довів до досконалості манеру комічної оповіді,мав багаті традиції в російській літературі. Їм створено оригінальнийстиль - лірико-іронічного оповідання в оповіданнях 20х-30х рр.. і циклі
«Сентиментальний повістей».

Рано вознесений на вершину літературної слави, що випробував у середині
20х рр.. небачений успіх у найширшої читацької маси, Зощенко потім незумів встигнути за стрімким ходом історії і, не дивлячись на безперервніпошуки і серйозну творчу еволюцію, пришелись якраз на 30-і рр.., такі не втримав завойованих висот.

М. Зощенко разом з такими видатними сатириками і гумористами 20х рр..,як Вяч.Шішков, В. Катаєв, М. Кольцов, А. Зорич, знаходився біля витоків радянськоїсатирично-гумористичної прози. Саме він виступив творцем оригінальноїкомічної новели, що продовжилося в нових історичних умовах традиції
І. Горбунова, Лєскова, раннього Чехова.

У творчості Зощенко можна виділити три основні етапи. Першийприпадає на 20ті рр. .- період розквіту таланту письменника, відточує перовикривача суспільні вади в таких популярних журналах як «Бегемот»,
«Бузотер», «Червоний ворон», «Ревізор», «Дивак», «Сміхачі». У цей часвідбувається становлення і кристалізація зощенковской новели та повісті.

У 30-і рр.. Зощенко працює переважно в області великихпрозаїчних та драматичних жанрів, намагається знайти шляхи до «Оптимістичнійсатирі »(« Повернута молодість »- 1933,« Історія одного життя »-1934,
«Блакитна книга» -1935). Мистецтво Зощенко-новеліста також зазнає вці роки значні зміни (цикл дитячих оповідань та оповідань для дітейпро Леніна).

Заключний період творчості письменника, зазначений певнимспадом у розробці комічних тим, припадає на воєнні та повоєнніроки. Помилки М. Зощенко тих років були піддані критиці в постанові ЦК
ВКП (б) «Про журнали« Звезда »і« Ленінград »(1946).

Пропонована робота являє собою спробу висвітлити творчийшлях Зощенко на перший «етапі» його літературної діяльності, коли авторперебував у зеніті своєї слави.

Постараємося ж проаналізувати найбільш типові сатиричнірозповіді письменника на початку його кар'єри, супроводити їх розбір спостереженнямиі висновками щодо характеру еволюції творчості Зощенко, йоговзаємозв'язків з попередньої і наступної сатиричної традицією, просуперечливих чи навіть кризових моментах в світогляді і творчостіхудожника.

Так ж спробуємо описати комічний образ героя-обивателя всатиричних оповіданнях Зощенко.

II. Основна частина.

Біографія.

Михайло Михайлович Зощенко народився в 1895 році. Після закінченнягімназії навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. Чи незавершивши навчання, пішов в 1915 році добровольцем у діючу армію, щоб,як згадував він згодом, "з гідністю померти за свою країну, засвою батьківщину ".1 Після Лютневої революції демобілізований через хворобукомандир батальйону Зощенко ( "Я брав участь у багатьох боях, був поранений,отруєний газами. Зіпсував серце ...") служив комендантом Головного поштамтуу Петрограді. У тривожні дні настання Юденича на Петроград Зощенко --ад'ютант полку сільської бідноти.

Роки двох воєн і революцій (1914-1921) - період інтенсивногодуховного зростання майбутнього письменника, становлення його літературно-естетичнихпереконань. Цивільне та моральне формування Зощенко як гумориста ісатирика, художника значної суспільної теми припадає напожовтневого період.

У літературній спадщині, яке належало освоїти і критичнопереробити радянської сатири, в 20-і роки виділяються три основні лінії.
По-перше, фольклорно-оповідному, що йде від раешніка, анекдоту, народноїлегенди, сатиричної казки, по-друге, класична (від Гоголя до
Чехова), і, нарешті, сатіріконская. У творчості більшості великихписьменників-сатириків того часу кожна з цих тенденцій може бути простеженодосить чітко. Що стосується М. Зощенко, то він, розробляючиоригінальну форму власного оповідання, черпав з усіх цих джерел,хоча найбільш близькою була для нього гоголівської-чеховська традиція.

На 20-ті роки припадає розквіт основних жанровихрізновидів у творчості письменника: сатиричного оповідання, комічноїновели і сатирично-гумористичної повісті. Вже на самому початку 20-х роківписьменник створює ряд творів, що одержали високу оцінку М. Горького.

Розповіді ... Вони займають значне місце в літературній діяльності
Зощенко. У них автор безпосередньо відгукується на реальні події дня.
Найбільш відомі серед них: «Історія хвороби», «Кузня здоров'я»,
«Аристократка», «Баня», «Каторга», «Стакан», «Монтер», «Нервові люди».

Не був би Зощенко самим собою, якби не його манера письма. Цебув невідомий літературі, а тому не мав свого правопису мову.
Зощенко був наділений абсолютним слухом і блискучою пам'яттю. За роки,проведені в гущі бідних людей, він зумів проникнути в таємницю їх розмовноїконструкції, з характерними для неї вульгаризмами, неправильнимиграматичними формами та синтаксичними конструкціями зумів перейнятиінтонацію їхньої мови, їх вираження, обороти, слівця - він до тонкощів вивчивцю мову і вже з перших кроків у літературі став користуватися ним легко іневимушено. В його мові запросто могли зустрітися такі вирази, як
"плітуар", "окрім", "хресь", "етот", "в їм", "брунеточка", "вкапалась",
"для скусу", "хучь плач", "ця пудель", "тваринна німа", "у плиті"і т.д.

Але Зощенко - письменник не тільки комічного складу, але і комічнихположень. Кумедний не тільки його мова, а й місце, де розгорталасяісторія чергового розповіді: поминки, комунальна квартира, лікарня - всетаке знайоме, своє, жітейські звичне. І сама історія: бійка укомунальній квартирі через дефіцитного їжачка, скандал на поминках черезрозбитого склянки.

Деякі обороти зощенковскіе так і залишилися в російській літературіафоризмами: "ніби раптом атмосферою на мене війнуло", "обберуть як липку ікинуть за свої люб'язні, дарма що свої рідні родичі "," підпоручикнічого собі, але сволота "," порушує заворушення ".

Зощенко, поки писав свої розповіді, сам же і ухохативался. Та так, щопотім, коли читав розповіді своїм друзям, не сміявся ніколи. Сидівпохмурий, похмурий, ніби не розуміючи, над чим тут можна сміятися.
Нареготавшись під час роботи над розповіддю, він потім сприймав його вже зтугою і смутком. Сприймав як інший бік медалі. Якщо уважновслухатися в його сміх, неважко вловити, що безтурботно-жартівливі ноткиє лише фоном для нот болю і гіркоти.
Герой Зощенко - обиватель, людина з убогими мораллю і примітивним поглядомна життя. Цей обиватель уособлював собою цілий людський пласттодішньої Росії. Зощенко ж у багатьох своїх твори намагавсяпідкреслити, що цей обиватель часто витрачав всі свої сили на боротьбу зрізного роду дрібними життєвими негараздами, замість того, щоб щосьреально зробити на благо суспільства. Але письменник висміював не самоголюдини, а обивательські риси в ньому. «Я з'єдную ці характерні, частозатушовані риси в одного героя, і тоді герой ставати нам знайомим ідесь баченим », - писав Зощенко. Своїми розповідями Зощенко як бизакликав не боротися з людьми, носіями обивательських рис, а допомагати їмвід цих рис позбавлятися.

Ну а тепер розглянемо деякі твори письменника.

Першої блискучою перемогою нового Зощенко були «Оповідання Назара Ілліча,пана Сінебрюхова »(1921-1922). З них почався Зощенко-сатирик.

Це була спроба письменника відійти від лірико-психологічних оповідань.
Монологічного форма викладу подій в «Оповіданнях Сінебрюхова» виступаєвже як засіб автохарактерістікі героя, тертого і бувалого «воєнногомужичка ».

« Я така людина, що все можу ... - представляє себе уявнимслухачам сам оповідач .- Хочеш - можу землішку обробити за словомостанньої техніки, хочеш - яким там не є Рукомесло займусь, - все умене в руках кипить і крутиться.

А що до абстрактних предметів, - там, може бути, розповідь розповістиабо яке-небудь тоненьке дільце з'ясувати, - будь ласка: це для мене дуженавіть просто і прекрасно ... ».

Але, відрекомендувавшись таким чином, на практиці Сінебрюхов, цейлюдина, «обдарований якостями», раз у раз виявляється комічної жертвоюнепередбачуваних життєвих обставин.

Він герой-невдаха, і невдача - основна його риса. Не щастить йому зпошуками скарбу «старого князя вашого сіятельства»; відвертається від ньогофортуна, ледве зав'язуються «чарівні відносини» з «прекрасною полячкою»
Вікторією Казимирівна; і навіть дружина Мотря Василівна відмовляється віднього: «Ідіть собі з богом, Назар Ілліч Сінебрюхов, не заважайте за ради богасторонньому щастя ». І до того не везе Сінебрюхову в житті, що як невін намагається знайти «своє призначення», нічим, крім конфузу, справа некінчається.

«Йому, цьому героєві, - помітить автор однієї з книг, присвячених Зощенко, - дуже хочеться вирватися за межі повсякденного, і, оскільки його біографіядає матеріал для цього, він старанно домальовує кожен її факт,прагнучи за допомогою каламбурів і анекдотів створити ракурс, здатнийпоказати його життя, його самого з найкращою - на його думку - сторони ».1

Вже в першому розповідаємо Сінебрюховим історії, про пошуки скарбу,
Назар Ілліч сам себе рекомендує людиною, що постраждали невинно - за чужийінтерес, будучи втягнутим проти своєї волі в «великосвітських історію» ...
Посланий ротним командиром, молодим «князем ваша світлість» в родовекняже маєток і що допомагає старому князеві приховати в тривожніпослефевральскіе дні 1917 року родинне срібло, Сінебрюхов буквальночерез кілька місяців сам готовий «власноруч пройтися лопатою» наділянці, де був захований скарб. Але на жаль, скарб, про місцезнаходження якого,крім Сінебрюхова і старого князя, не знав ніхто, зник ( «Це навіть якосьобразило », - не в силах стримати розчарування оповідач). Так мало цього:довелося герою оповідання ще й відбути рік трудработ (місцева владарозцінили його вчинок як «приховування дворянських цінностей») ...

Полюбив Сінебрюхов «чарівну панянку» Вікторію Казимирівна, татільки зажадала та «капіталу». Життям ризикував Сінебрюхов, щоброздобути у вбитого ним у нічному пошуку німця гаманець з кабаннє шкіри,через колючий дріт ліз в темряві, повертаючись до своїх, «руки і спинузовсім понівечив », - але ні до чого все це виявилося: віддала перевагу Вікторія
Казимирівна прапорщика Лапушкіна з обозу ...

Так же несподіваний фінал властивий і двом іншим розповідями циклу -
«Чертовінка» і «згубне місце». Несподіваний для героя оповідань, але не длячитача. Тому що цим несподіванок щоразу передує безлічінших, більш «дрібних», що виявляються в системі суджень і в мові Назара
Ілліча.

«Мельник такий жив-був. Хвороба у нього, можете собі уявити, --жаба хвороба. Мельника того я лікував. А як лікував? Я, можливо, на ньоготільки і глянув. Глянув і кажу: так, кажу, хвороба у тебе жаба, але ти негорюй і не лякайся - хвороба ця безпечними, і навіть просто тобі скажу -дитяча хвороба.

І що ж? Став мій мельник з тих пір круглеть і рожевіти, та тільки вподальшого життя вийшов йому передам і сумний випадок ... »

Кожна наступна фраза тут ставить під сумнів, а то й прямозаперечує попередню. Аналогічним шляхом (не буде помилкою сказати також:алогічним шляхом) рухається думка героя (а отже і пересказ того, що сталосяз ним) і в подальшому:

«-Тепер, каже, ти, Назар, мені все одно, як перша людина всвітлі. Іди до мене вістові, ощасливити ».

« Підпоручик нічого собі, але - сволота ».

« Смаку в ній, прямо скажу, ніякого, тільки в роті огида ».

«Маленька ранка. Не спорю. Але, каже, наука тут зовсімбезсило. Потрібно вести дідка в Париж ... »

Викладаючи« хід розвитку »свого життя, Сінебрюхов менше за все дбаєпро зв'язності розповіді і про точність вираження думок. Звідси --алогічність мислення, звідси ж - множинні, що стали незабаром ходячимивиразами в колі «серапіонтов», несподівані поєднання лексичнорізнорідних слів: «Блідість, блекота і слабкий розвиток техніки»,
«Сестричка милосердя-бяк, була справді непритомна, - мертва падло», «А вона, жаба,відповідає тихими устами ... »

У мові Сінебрюхова химерно переплелися просторіччя (« ... якийсь,заповнив, радянський комісар так і кричить горлом, так і пре на мене ») і
«Благородна» лексика ( «Я, кажу, безумовно, згоден на цю справу,тому, говорю, якщо саксонське чорніння срібло, то по іноземнійкультурі абсолютно неможливо його псувати »);« інтелігентські »обороти
( «... Німець, безумовно, тихий, і ніби раптом атмосферою на мене війнуло» - цепро газову німецької атаки) і вживаються до речі й не до речі улюбленіслівця героя ( «Я, кажу, людина не освітлений», «А був князь вашесіятельство зі мною все одно як на одній точці »). Зіткнення цихрізнорідних елементів створює особливий не конкретизовані тоноповідання, особливу, невизначено-оповідному інтонацію, за якоюпроступає комічний вигляд простакуватого невдахи. Незважаючи на зовнішніприкріплення до певній особі, свій загальний, неконкретізірованнийхарактер сказ ще майже не втратив, прикріплення ж його на-віч бувалого впевною мірою навіть виправдовувало складність, «еклектичність!» мови
Сінебрюхова.

До речі, ця «еклектичність», ця підкреслює письменник
«Вторинність» мови героя породила одну з перших негативних оцінок як
«Рассказов Сінебрюхова», так і пошуків Зощенко у сфері мови в цілому.

«Характерно, що у великих художників прийом стилізації, - писав критик
М. Асєєв в рецензії на «Оповідання Сінебрюхова», - зазвичай покривався загальноївисокою художністю виконання-розповіді Рудого Панька, повісті
Бєлкіна, часткова стилізація у Достоєвського. І навпаки, у другоряднихвеличин метод цей завжди випирала назовні, апелював до постійноїспецифічної налаштованості читача, до необхідності помічати ті особливі
«Слівця і вираженьіца», які обумовлювали такий прийом ...

М. Зощенко, стилізуючи свій язик під штабного писаря, йде по другому звказаних нами шляхів. Тому фактура оповідань досить одноманітна,фабула - анекдотично, а витрачений на прочитання розповідей час невиправдано ні внутрішнім, ні зовнішнім їх майстерністю ».1

Асєєв звичайно ж був не прав. Не має рації, по-перше, поставивши підсумнів якісний рівень «Рассказов Сінебрюхова». Не має рації, по-друге,побачивши в мові Сінебрюхова тільки стилізацію. Бо стилізація-це якесьнаслідування, хоча реально існуючого. Зощенко ж поставив перед собоюінше завдання ( «Я майже нічого не спотворюється. Я пишу на тій мові, на якомузараз говорить і думає вулиця ».2

І якщо Асєєв побачив в« Оповіданнях Назара Ілліча пана Сінебрюхова »в першу чергу «випирання» одного з прийомів стилізації, то інший їхчитач, критик А. Воронський, найбільш характерну особливість «Рассказов
Сінебрюхова »вбачав у відсутності авторської позиції, займаної повідношенню до героя.

«Закриваючи книжку оповідань, читач все-таки залишається в подиві:
Сінебрюхових-то чимало, але незрозуміло: чи то це накип, не то самареволюція ... Те, що приголомшило всю Росію від краю до краю і дзвінким гуломпрокотилася по всьому світу, змусило одних здійснювати найбільші подвиги, аінших найбільші злочини, не-де відгомін всього цього? »3

Так, дійсно, Сінебрюхов соціально пасивний, але з якого це часуне художники, а друкарській про нього критики належить право вибору героя ітеми? І чому Зощенко зобов'язаний був писати або про «накипу», або про «найбільшреволюції »? Чому він не міг писати про накипу на революції, про те рядовомулюдину, яку треба було ще довгі роки просвіщати й виховувати;щоб він сприйняв завоювання Жовтня не як «чужі», але як своївласні? Чому такої людини, по суті уособлює «вулицю»,неодмінно треба було кваліфікувати за ознакою "червоне-біле», «подвиги -злочину »?

Сьогодні в цих перших відгуках про перші книжці оповідань Зощенковиразно проглядаються витоки того самого подиву і нерозуміння,що супроводжуватиме художника протягом практично всього життя:літературного героя стануть ототожнювати з автором.

Пізніше, говорячи про комічному у Чехова і про спотворення його письменницькоївигляду критикою тих років, Зощенко напише: «Критика стала змішуватихудожника з його персонажами. Настрої персонажів чеховських творівототожнювалися з настроями письменника. Це була кричуща помилка ».1

На жаль, це відноситься до Чехова висловлювання Зощенко цілкомможе бути віднесено до нього самого. В усякому разі, страждати надалівід цієї «кричущої помилки» Зощенко довелося нітрохи не менше, ніж Чехову.

Розглянемо ще деякі оповідання письменника.

Оповідання «Історія хвороби» починається так: «Відверто кажучи, явіддаю перевагу хворіти вдома. Звичайно, слов нет, в лікарні, може бути,светлей і культурнішим. І калорійність їжі, може бути, у них більшепередбачена. Але, як кажуть, вдома і солома Едома ».

Хворого з діагнозом« черевний тиф »привозять до лікарні, і перше, щовін бачить у приміщенні для реєстрації знову надходять, - величезний плакат настіні: «Видача трупів від 3-х до 4-х». Ледь оговтавшись від шоку, геройговорить фельдшера, що «хворим не доставляє інтересу це читати». У відповідьж він чує: «Якщо ... ви видужаєте, що навряд чи, тоді і критикуйте, а нето ми дійсно від трьох до чотирьох видамо вас у вигляді того, що тутнаписано, от тоді будете знати ». Далі медсестра приводить його у ванну,де вже купається якась стара. Здавалося б, медсестра повинна вибачитисяі відкласти на якийсь час процедуру «купання». Але вона звикла бачити перед собоюне людей, а пацієнтів. А з пацієнтами чого церемонитися? Вона спокійнопропонує йому залізти в ванну і не звертати на стару уваги: «У неївисока температура, і вона ні на що не реагує. Так що ви роздягайтесьбез збентеження ».

На цьому випробування хворого не закінчуються. Спочатку йому видаєтьсяхалат не по росту. Потім, через кілька днів, вже почав одужувати,він захворює кашлюк. Все та ж медсестра йому повідомляє: "Ви, напевно,необережно їли з приладу, на якому їв кашлюкової дитина ». Дужехарактерно: винен не той, хто відповідає за чистоту приладу, а той, хто знього «їсть».

Коли ж герой остаточно видужує, йому ніяк не вдаєтьсявирватися з лікарняних стін, тому що його то забувають виписати, то «хтосьне прийшов, і не можна було відзначити », то весь персонал зайнятий організацієюруху дружин хворих. Вдома його чекає останнє випробування: дружина розповідає,як тиждень тому вона отримала з лікарні повідомлення з вимогою: «Заотриманні цього терміново з'явитеся за тілом вашого чоловіка ».

« Історія хвороби »- один з тих оповідань Зощенко, в якихзображення грубості, крайнього неповаги людини, душевної черствостідоведено до межі. Людина, виписуючись з лікарні, радіє вже тому,що залишився живий, і, згадуючи лікарняні умови, віддає перевагу «хворітидому ». Знайома ситуація?

У сатиричних оповіданнях 20-х рр.. Зощенко перш за все підноситизавісу над таємницею сімейно-родинних стосунків, показуючи закрутудрімотний обивательської душі. У сімейному сфері, найбільш прихованою відстороннього ока, збереглися багато в чому недоторканими колишні обивательськіідеали та устремління. Розвінчування цих уявлень сатирик і робитьсвоєю головною метою ...

У сатиричних новелах Зощенко виступав докоряти духовноїокуровщіни, сатириком звичаїв. Це не політична сатира, якою булавикривальна поезія Маяковського і Д. Бєдного. Зощенко обрав об'єктоманалізу міщанина-власника-накопичувача і стягувача, який зполітичного супротивника став противником у сфері моралі, розсадникомвульгарності.

Сатиричні твори Зощенко швидше описові, ніжоповідних. Коло діючих осіб гранично звужений, немає образу натовпу,маси, зримо чи незримо присутнього в гумористичних новелах. Темпрозвитку сюжету уповільнений, персонажі позбавлені того динамізму, який відрізняєгероїв інших творів зрілого майстра.

У сатиричних оповіданнях герої менш грубі і необтесаний, ніж угумористичних новелах. Автора цікавить насамперед духовний світ,система мислення зовні культурного, а тим більш огидного посуті міщанина. Як не дивно, але в сатиричних оповіданнях Зощенкомайже відсутні снаржірованние, гротескні ситуації, менше комічного ізовсім немає веселого.

Нерідко сатиричний твір письменника будується як простий інехитро розповідь про той чи інший епізод в житті героя. Розповідьсхожий на нарис, сценку, репортаж, в якому автор нічого не придумав, апросто вихопив з життя той чи інший епізод і повідав про нього з старанністьхронікера.

Однак основну стихію зощенковского творчості 20-х рр.. становитьвсе-таки гумористичне побутописання. Зощенко пише про пияцтво, про житловісправах, про хуліганство, про невдах, скривджених долею. Словом, вибираєоб'єкт, який сам досить повно і точно охарактеризував у повісті
«Люди»: «Але, звичайно, автор все-таки надає перевагу зовсім дрібний фон,зовсім дрібного і нікчемного героя з його дріб'язковими пристрастями іпереживаннями ».1

Розглянемо детальніше як приклад оповідання« Кузня здоров'я »--одна з найбільш характерних для Зощенко 20-х рр..

«Крим-це формений перлина. Звідти народ приїжджає-тільки дивомдаєшся. Тобто поїде туди який-небудь старий інтеллігентішка, а томуприїжджає-і не впізнати його. Картку роздуло. І взагалі маса бадьорості,світогляду ».2

Це авторське положення про вдячність південного краю сприймаєтьсяповністю і на віру, оскільки в ньому стверджується всім відома істина. Уінших випадках відсутність на початку розповіді такої тези-трюїзмамикомпенсується запевненнями, що всі розшукувати - суща правда, що тутнемає ні краплі вигадки ( «Дрова», «Розписка», «Приємна зустріч» та ін.) Часомпочаток оповідання будується на точно зафіксованою і чарівно діючоїпобутової деталі, що занурює читача в світ самого взаправдашнегоіснування, або на «документально»-інформаційному повідомленні, з якого випливає,що днями сталася якась цікава історія.

З неодноразових ліричних відступів, застережень,попереднього повідомлення і передмов видно, що Зощенко надзвичайно дороживілюзією автентичності що відбуваються на його очах події. Запевнення вістинності подій необхідні автору для того, щоб у фіналі оповіданняособливо різко виявити невідповідність, абсурдність вчинків героя, довівшив процесі розвитку сюжету від'ємне життєве явище до гротеску.

В «Кузні здоров'я» після розглянутого зачину слід розповідь проте, як з «нашого двору» - вказівка на «справжність» події - поїхав в
Крим Серьога Пестриков. Необхідність цього диктувалася тим, що ця
«Форменого-розхлябаних» особистість порушувала звичні для обивателів нормилюдської поведінки і тому природно зараховувалася ними в розрядхворих людей: «Інші громадяни з дому все-таки у свята веселяться. Упальники грають, п'ють, в козла дмуть. Взагалі живуть з цілим серцем ... А цеймракобіс з роботи, наприклад, повернеться, ляже черевом на свій підвіконня і вкнигу уткнется ... І вже, звичайно, не п'є, не курить, жіночим персоналом нецікавиться.

Ось який це був нездорова людина! »

Але ось Пестриков повернувся з Криму, і визначення добродійногоклімату «форменого перлини», дане на початку розповіді, справдилося:
«Морда, звичайно, чорна. Лопнути хоче. Очі горять. Волосся дибки стоять. Івся меланхолія пропала ».

У чому ж полягає фізичне одужання і моральневідродження Пестрикова? Зрозуміло, якщо б він просто став таким, як усі,тобто почав би заурядно веселитися, грати в горщики, пити і забивати козла,то й розповіді б не було. Тим більш-комічне. І автор це відміннорозуміє. Тому його Серьога після повернення з здравниці змінюється в іншусторону.

«Раніше, бувало, ця людина і мухи не зачепить. А тут не приїхати, вперший же день двірнику Федору морду набив ...

Ну, бачимо, не впізнати хлопця. Абсолютно одужав. Полагодили людини.
Відремонтували капітально.

Пити навіть почав від повноти здоров'я ...
Одне погано-хочуть Серьогу Пестрикова зі служби зняти. Тому прогулюватипочав ».

« Велика річ це здоров'я », - так невесело, іронічно пролунавфінал «Кузня здоров'я». Даний розповідь примітний насамперед тим, щовін розкриває сутність багатогранного таланту Зощенко: за його вмінням через
«Мале» показати щось «велике», більш важливе. І дійсно,твір не відрізняється великим обсягом: лише 1 сторінка. Та й навіщобільше? І так все ясно.

Метафоричне заголовок «Кузня здоров'я» говорить про авторськупозиції, його думку щодо людини-обивателя і, перш за все, йогоморалі, моральності. «Кузня здоров'я» - це не Крим, це сама людина,який, перебуваючи нехай навіть в Криму, здатний змінитися, стати більшлюдяним. Так, після поїздки герой змінився, але він сам зміг осмислити всесвої проблеми, труднощі переглянути і змінити життя. Сподіваємося, що докраще. А що з роботи хочуть звільнити, то це не страшно. Теперішній Серьогазнайде двадцять таких робіт.

І дійсно здоров'я-це «велика річ». Це, мабуть, головнацінність людини в житті. І Пестриков не втратив її.

Напевно, можна в якійсь мірі сказати, що Серьога наївний іпростодушний (зізнатися чесно такі практично всі герої Зощенко: тількихтось більшою, а хтось у меншій мірі). І ця його відміннариса, тим не менш, не заважає йому стати схожим на інших людей
«Людиною» і, навіть набити морду двірнику Федору.

Людина змінився, став кращим. Якщо його душа розвивається, то не будевін більше сидіти вдома і «догнивала». Тепер він стане повноцінноюособистістю. А це-головне.

Своїм оповіданням «Кузня здоров'я» Зощенко хотів показати нам, щонавіть простий, забитий обиватель здатний «відродитися» і стати «незабитий»,а відкритим, стати Людиною.

При читанні зощенковскіх оповідань впадає в око, що оповідач --чи то просто «середня людина» ( «Дивний відпочинок»), «безпартійний міщанин»
( «Чоловік»), «просто робоча людина» ( «Дрібний випадок») або «колишній працівниктранспорту »(« Шапка ») - здебільшого абсолютно серйозний. Але затемимоволі спрощені, зміщені контури подій, пропущених через йогосвідомість. Саме в диспропорції, у немасштабні постійно зіставляютьсяузагальнюючих, широких висновків оповідача і дрібних, приватних посилок укладеносатиричний загострення в оповіданнях Зощенко. Так іронія, встановлюючидистанцію між автором і оповідачем, руйнує ілюзію ідентичності їхпоглядів. При цьому іронія сюжетна щоразу доповнюється іронією мовної.

У спогадах про Зощенко К. Чуковський писав про мову персонажівзощенковскіх оповідань: «Алогізм, недорікуватість, незграбність, безсилля цьогоміщанського жаргону позначається також, за спостереженнями Зощенко, відіотичних повторах одного і того ж словечка, завязшего в убогих мізках.

Потрібно, наприклад, зощенковскому міщанину розповісти читачам, що однажінка їхала в місто Новоросійськ, він веде свою розповідь так:

«... і їде, між іншим, в цьому вагоні серед інших така взагалі (!)бабешечка. Така молода жінка з дитиною.

У неї дитина на руках. Ось вона з ним і їде.

Вона їде з ним до Новоросійська. У неї чоловік, чи що, там служить назаводі.

От вона до нього і їде.

І ось вона їде до чоловіка. Усе як слід: на руках у неї малятко, налаві вузлик і кошик. І ось вона їде в такому вигляді до Новоросійська.

Їде вона до чоловіка в Новоросійськ. А у неї малятко на руках ...

І ось їде ця крихітка зі своєю матусею до Новоросійська. Вони їдуть,звичайно, до Новоросійська ... »

Слово Новоросійськ повторюється п'ять разів, а слово їде (їде)-дев'ятьразів, і оповідач ніяк не може розв'язатись зі своєї бідноїдумка,надовго застрягла у нього в голові ».1

Якщо Чуковський, привівши зощенковскую цитату, звертає нашу увагуна недорікуватість оповідача, то від іншого, порівняно недавньої статтівважає за необхідне особливо підкреслити, що за цим недорікуватістьпроглядається «система»:

«Смішно? Ще б пак. Поки дочитаєш, Обхохочешься. Але в цьому долдонящемнедорікуватість своя система. Своя динаміка. Свій сюжет ...

Ну, прямо класицистична стрункість!

Така майстерність. Але воно не те що самоцельно, воно просто надійнозаховане від очей. Проте чітко пояснює нам спосіб нечіткого мисленняперсонажа.

Зощенко зовсім не зайнятий стенографічний (сьогодні сказали б:магнітофонної) записом поїзного словотворення. Настирливо, до одурінняповторювана фраза про Новоросійськ потрібна герою-оповідачеві потім, навіщопотрібен шест що йде через незнайоме болото вузенькою гати. І орудуєоповідач цієї опорою точно так само, як орудують жердиною, - відштовхується нею.
Просувається вперед поштовхами.

Зощенковскій персонаж не здатний відразу, цілісно передати своєвідчуття. Нетвердим думка його не тупцює на місці, ні, але пробираєтьсявперед з великим трудом і невпевненістю, зупиняючись для поправок,уточнень і відступів ».2

Тема звичайно декламується чи не з перших рядків. Ось, наприклад,як будується оповідання «Каторга».

«Тобто каторжна праця - велосипеди тепер мати. Дійсновірно, величезне через них задоволення, фізичне розвага і всетаке. На собаку знову ж таки можна наїхати. Або Куренков полякати. Але тільки,незважаючи на це, від велосипеда я відмовляюся ».

Перший крок зроблено, перший« поштовх шостому »позначений. Наступний крокповинен пояснити читачеві (слухачеві), що змушує героя оповідання позбавитисебе на майбутнє задоволення наїхати на собаку і полякати Куренков (дварізних дієслова з точки зору характеристики оповідача вельмипоказовими: собака на проїжджій частині вулиці - напевно бродячий, і їїможна сміливо тиснути, куренок ж - чиясь власність, за загибель його підколесом велосипеда можна і по шиї виклопотати ...).

Але продовжимо розповідь зощенковского героя з того місця, на якому йогоперервали.

«Я надірвався. І тепер лікуюся амбулаторно. Грижа у мене відкрилася. Ятепер, може бути, інвалід. Власна машина мене уела ».

Причина нинішньої холодного відношення власника до свого велосипедатранспортному засобу ясна. Але що означає - «уела»?

Черговий крок: виявляється, оповідач побоювався навіть на хвилинурозстатися з велосипедом ( «... упруться»!). «Ну, і доводилося в силу цьогомашину на собі носити у вільний від катання час ».

Далі, природно, в голову лізуть спогади про те, як все цебуло важко: «Бувало, в магазин з машиною заходиш ...»; «Або до знайомих врізні поверхи піднімаєшся »;« Та й у родичів теж сидиш - за кермотримаєшся ».

Нарешті, вирішальний крок - безпосередньо до події, який призвів до
«Грижі»:

«А знадобився мені в терміновому порядку карбованця. На пропій душі.

Треба, думаю, десь щось заробити.

Благо маш