План
I. Вступ.
1. Короткі біографічні дані про Ліну Костенко ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 2
2. Огляд творчого шляху ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 2
II. Історичний роман "Маруся Чурай" ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 3
III. Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 6
IV. "О скільки слів мені наснилось" ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 8
V. Заключне слово ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 12
VI. Список використаної літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 14
короткi бiографiчнi данi
Відома українська поетеса Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня
1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. З 1936 р. жилав Києві, де й закінчила середню школу. Потім навчалася в Київськомупедагогічному інституті. У 1956 р. закінчила Московський літературнийінститут.
В літературу Л. Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі
«Хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шістдесятнікамі», як І. Драч,
Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграіовській.
Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка «Проміння землі»вийшла в 1957 р.. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичнихкниг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегамивічної ріки »(1977),« Неповторність »(1980),« Сад нетанучих скульптур »
(1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу письменниці належить історичний роман увіршах «Маруся Чурай» (1979), за який вона удостоєна Державної премії ім.
Т. Г. Шевченка.
Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного йсміливого, ліричного й громадянськи активного, характеризується ідейно -тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, творчимипошуками в царині форми вірша, строфічної будови.
Огляд творчого шляху
Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніхчотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не зогляду на зайняту політичну позицію чи "провокативний" стиль життя --елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йомупохвальну громадську опінію. Ліна Костенко є видатною постаттю українськогокультурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповомузаперечення позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянськихписьменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову одспокус облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатноїпоетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращіриси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я вважаювелемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування надто скромним
"словником" символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцятиелементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народноїпісні, послугування загальнікамі, стілізацію, легкість, з якою поезіяпотрапляє під вплив патріотично вітлумаченої мілізні, стереотіпністьмислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірикиознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків,навіть критиків.
Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованимперекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-
Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірнихукраїнських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покароювлади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування,переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом нетільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, апідготовлені "у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодомвимушеного мовчання видала три поетичні книжки: "Проміння землі" (1957),
"Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Уже ці три перші збіркизасвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою
Вінграновськім, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українськійпоезії після 1956 р.. Зокрема третя збірка "Мандрівки серця" сталамистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей,спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Її третя збірка має принциповезначення, - писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічновмер. - Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу таплаксиво писанину деяких наших ліриків, що своїми утворили тількизахаращують полиці магазинів та підривають довір'я читачів до сучасноїпоезії ". Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років,спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.
Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідоквтручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972),підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка
"Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, якийвідразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вонаопублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979),
"Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987). Захопленосприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисячпримірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні.
Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, небере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазнимавторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти позанавички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильськутрагедію.
Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окресленіосновні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, --історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався підвпливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночастаких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тутможна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу,вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильністьдо іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов'язаноїв поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, атакож вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).
Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці,
Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу їїліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як "шлях відпарадоксу до драматизму ". Драматизм внутрішньої діалектики, який єосновним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: "Цядіалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістічніх антитез доосягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не раздоводиться заперечувати себе саму ". Протилежності можуть зберігати власнусуверенність і навіть співтворіті з правдою, якщо вони не протистоятьфундаментальним основам життя і не будують світу за згори апріорноприйнятою тезою, яка завжди буде невістачальною, податлива на історичну іпсихологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко coinsidentiaoppositorum (збігом протилежностей) і водночас єднає різні аспектиекзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття іперемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між збірками
"Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається у принцип тези йантитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, другапідносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного містецькогофеномена.
"Вибране" у цій перспективі було б синтезом і перетином найважливіших думокі досягнень поетеси, здатної погодити драму плинності з непромінальністю,любов зі смертю, слово на папері з живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію ігротеск, Історію і щоденність.
"Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки", каже ліричнийсуб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни ..." Ліна Костенко наголошує надіалектічній єдності того, що відпліває, і того, що залишається незмінним ужитті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не всі, однак,можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь коло незнаних
"берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми - мінущі. Опозиціязмінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю творчість поетеси істановить фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні таестетичні проблеми. У збірці "Над берегами вічної ріки" переважає, однак,момент неперехідності, парадоксально віростаючі з плинності, ідеяконтінуації реалізується переважно через звертання до міфологічного,історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні.
Спільне тут - Міфологізм, історизм та інтертекстуальність - виразнохарактеризує творчий шлях Ліни Костенко.
Історичний роман "Маруся Чурай"
«Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом,предметом схвильований виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилисявідгуки у пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни Костенко », --писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко. Але, як мивже знаємо, насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко йрадісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навітьполітичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість ...
Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників
України твір був випущений у 1979 році «Радянським письменником».
В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожномуукраїнцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю ...».< br>Баладу, авторство якої приписується легендарній народнійпоетесі. Більш якпівтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській таросійській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїйтворчості зверталися до нього, - Б. Залєській, О. Шаховськой, К. Тополя, О.
Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-
Шовковий, Л. Боровиковський, Є.. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В.
Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В.
Лучук ... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті «Внеділю рано зілля копала ... »О. Кобилянська, що сама балада перекладенаросійською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійськоюмовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, котрананово взялася за настільки, здавалось би, зужитих в літературі матеріал.
Її твір розкриває нам багатство людських характерів, віношеніконцептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вираження вслові, повторю слідом за Михайлом Доленго - слові класичному. І водночас
«Маруся Чурай» - твір новаторський як трактуванням самої постаті народноїпоетеси, так і художніми засобами зображення.
віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне - несілуване поєднаннякількашарової стилізованої лексики і народної говірки, точність і художнядоцільність використання архаїзмів та історичних реалій, звукове й ритмічнебагатство вірша, його пластичність, залежність від «партії» дійової особи,значущість сміливої рими ... В усьому цьому Ліна Костенко бачила несамоціль, але й не суто «виробничі» засоби формування поетичної плотіроману. Сама технологія тут стає мистецтвом. Адже коли в роздумах про Галю
Вішняківну зустрічаються такі, за терміном тогочасних піїтік,
«Краєсогласія» - «донеї - козакові - до свиней, і - до любові», - то вонивже самі утворюють потужне смислове поле, ущільнюють художню оповідь і безроз'яснень ставлять додаткові змістові акценти в процесі характеротворення.
Розглядаючи «Марусю Чурай» у широкому контексті новітньої історичноїроманістікі, Микола Ільницький спостеріг прикметна особливість твору Ліни
Костенко. Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної, частодокументально підтвердженої події, в інтерпретацію якої привноситьсяумовний (притчевий або легендарний) елемент. При цьому просторові й часовіплощини немов «тасують», утворюючи параболічність сюжету, - в такий спосібна поверхню виходить рух сучасної художньої ідеї, видобувається їїфілософський сенс. У «Марусі Чурай» морально-етична, соціально-етична лініятакож різко проорана, але твір збудовано за іншим принципом. «Л. Костенколегенду проектує в суворе русло соціальних і людських взаємин, - зазначаєкритик, - перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючічасових пластів і не сілкуючісь витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущіподій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватісякрізь них ». Справді, визрівання художньої ідеї в романі «Маруся Чурай»відбувається за законами внутрішньо доцільної взаємопов'язаності кожноїдеталі й цілості твору. Сюжетні перипетії в ньому виростають одна з одної,заперечуючи суто подієвопобутове своє значення і вісвічуючі концептуальнузначущість всього попереднього фабульного розвитку.
Розробляючи відомий сюжет, Ліна Костенко не тільки змінює деяківже усталені в літературі тав народнопоетічній традиції «ходи», а й - і вцьому істотна відмінність - будує його на розлогу соціально -психологічному тлі. Григорій Нудьга, оглядаючи довгий шлях засвоєння вписьменстві перипетій балади про отруєння Гриця і створення легенди про
Марусю Чурай, писав: «Відчувається, як центр ваги переноситься з побутово -мелодраматичних моментів на історичні і психологічні, а мотив про
«Піснетворство» героїні витісняє всі інші ». Ліні Костенко вдалося створитине просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а й показати своюгероїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу занезалежність в середині XVII століття. Сам гетьман Хмельницький
... дивував, безмірно дивував, - що от скажи, яка дана їй сила, щоб так співати, на такі слова!
Вперше ми зустрічаємося з Марусею на суді ... Нескоєне пече душу --зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовленій дівчиною длясебе. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху, вгорі розчинилися все життєдайне: «Коли так душу випалила зрада, то вже душатак наче й не болить ». Єдина мучить думка: з якої причини перевернувся
Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й протисвоєї волі вчинив це ... Дядько Яким Шібіліст по-своєму точно пояснюєроздвоєність парубка:
Від того кидавсь берега до того.
Любив достатокі любив пісні.
Це як, скажімо,віруваті в бога і продавати душусатані.
Ось при чому тут пісні! Пісні Марусі Чурай, в якої «слова самі на голоснавертав, як сльози навертаються на очі ». І вибухає на суді ( «Увесьблідий, аж під очима чорно ») полтавського полку обозний Іван Іскра:
Ця дівчина не простотак, Маруся.
Це - голос наш. Це --пісня. Це - душа.
Коли в похід виходилаБатави, - її піснями плакала
Полтава.
Що нам було потрібно навійні?
Шаблі, знамена і їїпісні.
Власне, за ставленням до пісні Марусіної, яку сприймаємо мов символж, - гордий. З ним не зваришкаші »; Бобренчиха про Марусю:« Пісні у неї - то велика туга, а серце в неїгорде і трудне »). Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільшене в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно -волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярське-бюрократічній машині,якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінкуприписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормамиспівжиття козацької республіки - Запорожжя. «Полтава карає співця», - скаже
Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, авін «про чиєсь гам одненьке життя». Гетьманові не байдуже й «одненькежиття », адже це - славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це
- Пісні Марусіні, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а йпідуть у майбуття.
... Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся
Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще одинкелих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, алеоживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красіжіття.Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загоріласявизвольним вогнем, знову з її, Марусин, піснями вирушає в похід
Полтавський козацький полк:
Цвіте земля, Задивлюсь у свободу.
Аж навіть житихочеться мені.
А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертюкоханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:
Останні дні вжеякось перебудов.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.
Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щобнавіки залишитися в пам'яті народній своїм очисних болем, своїми ліричнимивитворами, круто замішанімі на гіркій сльозі та Незламній силі духу.
Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурайнезаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, дезафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду,започатковану історичною повістю О. Шаховського «Маруся - малоросійська
Сафо ». На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни
Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площиніісторичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на теренілітератури. Вона - співець і громадянин - тривожить сьогодні нас, у XXстолітті. А на оте не раз чування - «Причому тут пісня?» - Вже відповівсвого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів: «Рабина розум і на вдачу ». Не вони творять життя, не вони залишаються в історії.
Це ще раз підкреслив великою силою художньої виразності й переконливостіісторичний роман у віршах Ліни Костенко.
Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко
"То все разом, а ти - окремо. І сьогодні, і завтра, й навік". Так,людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежованевід суєтності й метушні буденного світу. І про це мають пам'ятати всі, хтопоруч. Найчістіше, найніжніше не терпить чужої цікавості та навіть зайвогослова:
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це нетреба говорити.
У цих рядках - відчуття межі, шляхетний самоконтроль: якщо десь є ті,кому при поєднанні двох доль заболить без вини, то честь диктує єдиноможливий вихід - відступитися. Навіть тоді, коли з іншого боку зробленопротилежний вибір. Ще й ще раз вчітуємося в рядки, опромінені великою,внутрішньою силою.
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не булоріднішого, як ти.
Оце і є той випадокєдиний, коли найбільшамужність - утекти.
"Ти дивишся. А я вже - як на трапі"
Я не покличущастя не моє.
Луна луни туди недолітає.
Я думаю про Вас.
Я знаю, що Ви є.
Моя душа й відцього вже світає.
"Не знаю, чи побачу Вас, чи ні ..."
Лірична героїня вміє зберегти світле своє почуття в найскладнішихситуаціях і щаслива тим, що в коханні знає ціну найголовнішому --подарованому ним теплу, яке зігріває душу, пульсуючими десь на дні чистим,ніжним джерельце. Захланні і прагматичні люди при вимушеній розлуці зкоханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно налаштовані навинагороду, і їм не під силу піднятися на висоту, звідки все так чітковидно:
Краса - і тільки,трішечки краси, душі нічого більшене потрібно.
"Я хочу знати, любиш ти мене"
Чи ще:
Ти Вельзевул. Задушу теж приходив.
А я не віддала її
- Й жива.
***
Ти був високий, наче сонце полудня, і сумнівамскорочувалися тінь.
Таким лішісь. А япіду у зливи.
Молитись пням ... Такі тотальні пні ...
Я не люблюнещасних. Я щаслива.
Моя свободазавжди при мені.
"Отак пройду крізь твій великий подив ..."
непоступливість ліричної героїні суттю свого людського" я "не виключаєтурботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його віднеусвідомлюваної небезпеки.
Гранична чесність перед собою й Ним - це теж умова, через яку не можнапереступати:
не жалкую за мною. Я мічена.
Мене кожне лихо згребе.
***
Мене кличе суворо і трубно
мій обов'язок, мій король.
***
Я в любові --як в еміграції.
Відпусти мене в рідний край.
"Епілог"
Гортаємо сторінку за сторінкою ці листи Кохання, адресовані Йому
(майже завжди - з великої букви, не стільки Тобі, як Вам) і доходимо дотих, де панує повна гармонія почуттів, бажань і можливість їх здійснити.
Тоді "шаліє любові тропічна злива - землі і неба шалений шлюб",
І день, і ніч, і мить , і вічність, і тиша, ідев'ятий вал - твоїх очеймагічна ніжність і губРозплавлений метал.
"І день, і ніч, і мить, і вічність ..."
Щедрість у даруванні себе обранцеві вражає невічерпністю і тією жромантичною шляхетністю:
Скільки років кохаю, а закохуйся в тебе щодня.
Або:
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!
Глибоко і зворушливо розкривається в цих словах прекрасна правда пролюдину: вона безмежна у самовираженні, в даруванні ніжності й доброти, якщопоряд така ж щира і Високодостойному людина, якщо вони-пара.
Отак і постає перед нами на весь зріст образ гордої українки, що має тіж ціннісні орієнтації, що і її пращури - герої національно-визвольнихзмагань.
І в них булокохання, як у мене, і від любові тьмарівся їм світ.
І їх жінкихапали за стремена, та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там ... - Жорстокий клекіт бою ...
"Моя любове! Я перед тобою ..."
Як не згадати наші пісні - козацькі, стрілецькі, повстанські, де
"дівчина чорнобрива" могла собі дозволити хіба що сльози за коханим тахустину в дарунок, але аж ніяк не Сміла перечити його від'їзду "в чужусторононьку "(в" жорстокий клекіт бою "), знаючи, що це святий обов'язокзахисника вітчизни.
У вірші немає пафосних закликів, заяв чи клятв, є ствердженняневіддільності власної долі від життя свого народу. Про це сказано з такоювнутрішньою переконливістю, яка може залишити байдужим тільки манкурта.
Сама думка про те, що можна зійти з рідного "тополиного шляху", над якимзависло древньою булавою важке українське сонце, лякає, видаєтьсянеприпустимою. Цей мотив послідовно увіразнюється рефреном у майжемолитовному стилі: "Не дай ..." Звертання до любові водночас є нібизвертанням до самої долі, до вищих сил: за тим "Не дай" підсвідоме чуєтьсяслово - "Боже!"
Усе це сприяє тому, що поезія "Моя любове! Я перед тобою ..."сприймається як своєрідна, подана поетично самонастанова, життєва програма,яка до снаги лише аристократів духу.
"О скільки слів, і скільки снів мені наснилося ..."
поезію Ліни Костенко знають, люблять і обожнюють мільйони людейв Україні. Навіть затяті українофоби, слухаючи цю поезію, не можутьприховати захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову. А вона,справді-бо геніальна Поетеса, боїться (!) слів, їй страшно взяти в рукиперо І почать віршуваті:
Страшні слова, коли вони мовчать, коли вонизненацька причаїлись, коли не знаєш, зчого їх почать, бо всі словабули вже чиїмись.
Власне, поняття "віршуваті за допомогою слів" не дуже поєднується зособистістю Ліни Костенко хоча б тому, що в її свідомості вірші аж ніяк неототожнюються з поезією: "Ти думаєш, вірші потрібні поетові? Поетові, требабути поетом "; а коли вже й виникає це поняття, то воно знаходить" образнупідтримку "у сфері віпробуваної поетичної краси:" Це, може, навіть і невірші, а квіти, кинуті тобі ".
Ліна Костенко вибудувала самоцінній поетичний світ, що є не зліпком чиподобою реальності, а згустку енергії творчого духу, який, за словамибезсмертної Мавки з "Лісової пісні", "скарби творить, а не відкриває".
Наявність такої самодостатньої поетичної реальності відповідає онтологічнійсутності поезії як такої, адже у філософському сенсі "поезія є виривання зарамки конвенції семантичного поля мови/культури і світу як "сущого". Цезавжди спроба вловити щось принципово несхоплюване ні у слові, ні в чомусьіншому. Тобто, якщо бути строгим, це є ловлення порожнечі, Ніщо ". Сущийсвіт - це дійсний світ, адекватний звичайним словами, які неодмінно були абоє "чиїмись", це, у потрактуванні поетеси - "розмовка побутова", "дзвінкийдивертисмент метафор, слів ", а Поезія - це те, чого не можна до кінцяпередати у слові - любов, свято, квіти, молитва. І. Фізер, розмірковуючи просуть поезії, пише: "... поетичне слово голосить те, чого ще не було, немає,а часто і не може бути ". Цей умовивід теж можна проілюструвати рядками зпоезії Ліни Костенко:
І десь над гранями свідомості
є ге, чогоіще нема.
Чудний народ - художники, поети. Усе їм сниться те, чого нема. Усе їмсниться те, чого не буде.
Навіть життєвий досвід, сконденсованій в афорізмі, будується на поетізаціїотого справжнього "Ніщо":
Є для серцятака покута:
Забуватискоріше зло,
Аніж те, щомусило бути, i чого вжитті не було.
"Ніщо", сфера ідеального, насправді має справжню реальність, воноприречене "бути і відбутися у світі". Це як та "мрія", що на все життя, прояку писала Поетеса в одній з ранніх поезій:
Будь випадковим чи злим, шаленим,
Дай смуток,розпач, каяття ...
Лиш мрією НЕстань для мене, бо це вже на всежиття.
Справжня поезія адекватна не слову, а буттю, його первозданній ісправжній поетичності, бо ж у своїй основі існування людини у світі єпоетичним. Наскільки воно є поетичним, настільки воно є справжнім - про цетеж писали теоретики філософії поетичного слова: "Поезія нагадує ілюзію чисон у порівнянні з реальною й галасливої дійсністю, у котрій ми нібиживемо ... дійсною є мова поета й завдання, яке він виконує власниміснуванням "(М. Хайдеґґер)," Поезія є те, що дає можливість передати - задопомогою мови, яка здобула свій правічній ритм,-таємний зміст різнолікогобуття; і тим самим вона дарує нашому марно буттю справжність, і томуідеал будь-якої духовної діяльності полягає саме в ній "(Стефан Малларме).
Сама особистість Ліни Костенко втілює поезію в онтологічному сенсі цьогослова, бо "реальна, криклива й марна дійсність" аж ніяк не приваблює її, автеча в самоту, непоміченість-пошукувань ідеал індивідуального духу
Поетеси. Не слід думати, що в цій відреченості від людського тлумприхована погорду митця. Прагнення самотності-природний стан творчоїособистості. Літератор Микола Євшан на початку XX ст. в одній із критичнихстатей тонко спостеріг: "Тільки одиниці уміють використати життя якматеріал для естетичних можливостей, видобути з нього джерело надії, датийому порив. Творець - значить самотній; не той, що приймає життя, а той, щовідкидає його і живе іншим, своїм життям, з якого черпає всю силу ".
модерний характер художньої свідомості Ліни Костенко сприймається якприродне явище, але в контексті конформістського пристосування поезії доідейних вимог тоталітаризму (на цей час, на жаль, припало становлення
Поетеси) і її поезія, і сама особистість були викликом тій системі, якаховалась якраз за словесною псевдореальністю, гаслами і т.п. Десь у надрахтворчого духу Ліни Костенко зародилась ідея буття дословесного, а отже,істинного й у філософському сенсі цього слова, і в контексті ідейного духутого часу, в якому випало їй жити. Образ невтіленого у слові буттястановить чи не найголовнішу естетичну прикмету поезії Ліни Костенко:
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світігарне і моє.
І світить сонцеоком загадковим
Ще слів нема.
Поезія вже є.
Світ незбагненнийздалеку і зблизька.
Початок є. А словаще нема.
Ще дивний дим, іхата ще казкова, і ще ніяк нічого щеНЕ звуть.
І хмари, неприв'язані до слова, от просто так - пливуть собі й пливуть ...
У наведених рядках відлунює ота недовіра до слова І навіть страх передсловом, про що йшлося на початку статті. З огляду на абсолютнувідповідність творчості поетеси онтологічній сутності Поезії це теж цілкомприродно. З цього приводу М. Хайдеґґер у статті Тельдерлін та сутністьпоезії "писав:" Мова є небезпекою з небезпек ... Небезпека - це загроза длябуття з боку сущого ". Слово - це суще, поезія - це буття, і перше загрожуєіншому. Тому й не дивно, що мотиви мовчання, німоті, тиші є наскрізними відіостилі поетеси. Ці образи ніби уособлюють справжнє Буття, точнішеприсутність справжності у всьому, що претендує бути істинним буттям зпоетичної точки зору Ліни Костенко. Згадані образно-словесні мотивинезмінне виникають, коли йдеться про поетичну творчість: "Ми мовчимо --поезія і я "," Марні день на пошуки незрімої// німої суті в сутінкахзрозуміти "," Душа з очима снайпера// в трагічній німоті,// здається, все вжезнайдено, і знову - ні "(...); кохання:" Я вас люблю. О як я Вас люблю! Алепро це не треба говорити "," Такої дивної отрути// я ще ніколи не пила ...такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги "; природу:" Я їх ліси люблю.
Я знаю їхню мову. Я з ними теж мовчанням говорю "; у тишині протікаєодухотворення буття ліричної героїні: "Я тихо йду. Так ходять скрипалі, несколіхнувші музику словами ". Не сколихнути музику словами - вельмипоказовий для Ліни Костенко естетичний принцип світобачення: вона визнаєпримат несловесних мистецтв, особливо музики, що, як відомо, має своїмпредметом "душу (а не розум - Л.С.), що звучить" (Гегель). Музика --ірраціональна почуттєва стихія, здатна "виправити" затертість слів,перевести їх у план індивідуальної "мовчазної" поетичної реальності: "будуюмовчання, як зал філармонії. Руки на клавіші слова кладу ".
Домінанта поетичного світу Ліни Костенко - стихія ірреальності, крізьпризму якої вона бачить навколишній світ.
Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни
Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядніхзрозуміти, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява,магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам'ять. Шматочок реальноїдійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що вислівсприймається у двох вимірах: реальному й поетичному - з акцентуванняостаннього звичайно ж. Можна сказати "я не скажу" коханий ", але у Ліни
Костенко - "Я не скажу і в пам'яті" коханий "; або" ти любиш мене "- цейнормативний вислів є тлом, на якому проступає експресія індивідуального,костенківського - "... трохи любиш сни свої про мене". Лексема сон - одна знайуживаніших у поетичній мові Ліни Костенко; цей поетізм не тількиопосередковує дійсність, а й є знаком поетичності як такої, адже незабуваймо, що у філософському потрактуванні "поезія нагадує ілюзію чи сон",а оскільки Поезія адекватна Буття, то й паралель буття - сон сприймається увідповідному смислового вимірі з необхідною поетичною конкретізацієюабстрактного "буття":
Чи ти мій сон, чи ти моя уява, чи просто чорна магія чола ...
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було, як марення, як сон.
Моя любове! Я перед тобою,
Бери мене в свої блаженні сни.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами.
Поетична стихія сну ніби "розчиняє" в собі "слово"; вислів наснилосьслова переводити суще, раціональне "слово" у план індивідуальної естетики
Ліни Костенко:
В пустелі сізіхвечорів, в полях безмежнихпроти неба о скільки слів, і скільки снів мені наснилося протобі!
Рядки з лексикою іншосвіття заворожують читача, дають йому відчуттяпричетності до чогось неземного:
Щовечора ти дзвонишбез "алло" і вже стаєшодмріяно казковим.
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним.
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік.
Так, тексти Ліни Костенко не копіюють реальності. А відмова відусталеного, буденного виражається в її поетиці начебто звичайним способом --заперечною часткою не. У цій естетичній дрібнічці захована мовнаособистість поетеси. У сильній текстовій позиції початку вірша звичайними єречення з не, що одразу ж уводять в індивідуальний поетичний світ,відмежований від стереотипних уявлень. У її рядках звучить відмова відстереотипів етики, світогляду:
Не треба кластируку на плечі.
Цей рух доречний,може, тільки в танці.
Я кохаю Вас, Єво.
Чи не виходьте за мене заміж.
Не треба думатимізерно.
Безсмертя е ще де -не-де.
Крім того, це ще й відмова від загальнопрійнятніх принципів мистецтва,творчості, що інколи звучить парадоксально, однак органічно длясвітосприймання поетеси:
Поетів ніколи не був мільйон ...
Великі люди не вміють писати віршів.
О, як натхненно вміє він не грати!
заперечно частка НЕ структурує образ ліричного "я":
Я не жінка. Найкращі лицарі
наді мною зломили меч.
Я в людей не проситиму сили, я нічого в житті не просила ...
Я, що прийшла у світ не для кориди, що не люблю юрби і телекамер ...
А у вірші "Я пішла як на дно" сильна позиція кінця твору включаєестетично довершену фразу, що передає ідею духовної суверенності ліричноїгероїні:
Забуваю свій голос. Івчуся тихо конаті.
Кріжаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар ...
Так зате хоч одне:перетлілі мої канати в не мої Великодні НЕсіпає жоден дзвонар.
У словнику Ліни естетично проакцентованімі є однослівні поетичніодиниці з не-, такі конденсат, що філігранно окреслюють межі індивідуально -поетичного світу; в них звучить мотив невімовленіх слів:
Багато слів написано пером.
несказане лишилось несказанно.
... усе чекає невимовних слів.
Промовляє таїна буття і поезії:
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Ти дома - тільки в невідомості.
Ще кожен вірш, як перше "ма".
Це так природно - музика і час, і Ваша скрізь присутність невловима.
декларується ідея окремішності "я":
Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.
Говорячи про естетику лексем з не-, звичайно ж не можна оминути увагоюконцептуально навантаженого поняття неповторності, яке не тільки вписуєтьсяв аналізовану мікрогрупу, а й синтезує найважливіші ідеї, що структуруютьієрархію поетичної моделі світу, вибудувану на підвалинах запереченняповторного, звичного. Світ, час, в якому протікає буття, - неповторні:
Усе святе, усе неповториме ...
І неповторність кожної хвилини
Шукає шлях від болю до перлини.
Індивідуальна свобода - це неповторність:
І не знецінюйте коштовне, незагубіться у юрбі.
Непроміняйте неповторне на стоерзаців у собі!
Всі інші хай проходять мимо, аби в повторах не згубить
одне, своє, неповториме ...
Кохання - поза межами повторного, звичайного:
Любов неповторна моя валторна ...
Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви".
Чи ж неповторне можна повторити?
І нарешті Поезія, що вбирає в себе Світ і Слово (що одночасно є не -словом):
Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.
Поезія Ліни Костенко - справжня, неповторна в найглибшу сенсі цьогослова.
Заключне слово
Історичні асоціації, багатство яких вирізняє поезію Ліни Костенко
