Московський державний лінгвістичний університет

Реферат

на тему

«Льюіс Керол»

з дисципліни

Світова художня культура та література

Виконала

студентка 1 курсу

105 групи англ/франц

перекладацького факультету < p> Кулагіна Я.А.

Москва 2004р.

Наш час, не побоюючись перебільшень, можна назвати часом міфів, їхбурхливого зростання та найширшого розповсюдження. Можна було б запитатипитанням про те, як і чому це відбувається. Як співвідносяться у міфі вигадкаі факт? Що активізує дану людям від віку здатність до міфотворенню?
Потреба чи заповнити з тих чи інших причин порожнечу вїх життя? Зусилля чи мас-медіа, що культивують інтерес до "знаменитостям" зособливим упором на інтимні, а часто і просто брудні подробиці? ..
Вдивляючись у знайомі риси, ми бачимо, як вони змінюються, слухняні віяньчасу: крізь глянець парадного портрета раптом проступає карикатура, а тоі зовсім інша фізіономія. Зображення коливається, особа вислизає.

Взяти хоча б Льюїса Керрола, математика і священнослужителя, авторадвох казок - "Пригоди Аліси в Країні чудес" і "Аліса в Задзеркаллі",що принесли йому світову славу.

Всім відомо, скажімо, що Люіс Керролл (він же Чарльз Латвідж [В Росіїза традицією "середнє ім'я" Керролла читають як Лютвідж, може, насталапора наблизитися до англійського звучання - Латвідж] Доджсон) бувсором'язливим, незграбним заїкою і відлюдника. Ми знаємо, що він читав нуднолекції, двох слів не міг зв'язати у світській бесіді і лише в суспільстві дітейпожвавлювався і ставав раптом - о диво! - Винахідливим і веселимоповідачем. Ми знаємо, що він завжди ходив у циліндрі і рукавичках,відрізнявся манірністю і педантизмом, писав багато листів (в основномудітям, зрозуміло) і втілював в собі всі вікторіанські чесноти.

Відомо також, що перетворення похмурого дивака в фантазера і казкарясприяли не просто діти, а виключно маленькі дівчинки. До якихцей чудовий казкар відчував - о жах! - Зовсім не батьківський інтерес.
Зловживаючи довірою наївних матусь, він захоплював юних супутниць в ризикованітривалі прогулянки, закидав їх листами і навіть фотографував вголому вигляді!

По суті, ми знаємо не одну людину, а двох - Льюїса Керрола і
Чарльза Латвіджа Доджсон; і ці двоє виявляються майже антиподами:
Доджсон, як видно, дуже вміло обдурював недалеких сучасників, приховуючисвою справжню сутність під нудною благопристойною личиною. Але йпроникливим нащадкам доводиться нелегко - Керролл двоїться в очах, недається в руки: "Він йшов по життю таким легким кроком, що не залишивслідів "[В. Вулф. Люіс Керролл. В кн.: Люіс Керролл. Аліса в країні чудес.
Аліса в Задзеркаллі. Перев. Н. Демуровой. М., Наука, 1978.]. Вражаючеза все те, що мова йде про людину, чиє життя було настільки детально іретельно документована ... Після його смерті залишилися щоденники, листи,спогади сучасників. У тому числі і його колись юних приятельок,яких він називав "my child-friends".

Спробуємо розібратися в дивні метаморфози Керролова образу.

Відразу ж після смерті Чарльза Доджсон його племінник, преподобний Стюарт
Доджсон Коллінгвуд, видав докладну біографію Керрола. Вона називаласятрадиційно: "Life and Letters of Lewis Carroll", що на російську мовуперекладається так само традиційно: "Життя і творчість Льюїса Керрола", і
"Letters" тут означає все, що вийшло з-під його пера, у тому числі ілистування. Архів Чарльза Латвіджа Доджсон був величезний. Все життя він, яктиповий вікторіанец, вів щоденники, писав багато листів, вносячи вспеціальний реєстр всю відправлену і отриманої кореспонденцію, складавполітичні та наукові трактати, вірші і прозу - словом, важко навітьуявити собі обсяг "паперового" спадщини, який залишився в розпорядженнідухівниці. Душоприказником були два молодших брата Керролла - Уілфреді Едвін. Саме Уілфред після смерті Керролла спалив частину його особистих паперів,
- Можливо, виконуючи волю померлого. (У листуванні з Анною Хендерсон Уілфред
Доджсон згадує про конвертах, де зберігалися особисті записи і фотографії знаписом "У випадку моєї смерті знищити, не розкриваючи". Не виключено, щописьменник залишив та інші інструкції.) Після його смерті Керролла "кімнати"в Крайст-Черч [Крайст-Черч - один з коледжів Оксфордського університету; зним була пов'язана все свідоме життя Керрола.] (так називаливикладацькі квартири, розташовані в самому коледжі), які вінобіймав протягом стількох років, належало терміново звільнити. Величезний архів
Керролла розбирали поспіхом, частина, як уже згадувалося, була спалена,інше, як видно, було поділено між родичами, щосьзгодом загубилося.

Мабуть, Коллінгвуд під час роботи над біографією Керролла мав нарозпорядженні всю його листування, всі щоденники і реєстр кореспонденції:біографія забезпечена безліччю цитат з цих документів. Випускник того жколеджу Крайст-Черч, в якому вчився, а потім викладав його дядечко,лагідний і освічений священнослужитель Стюарт Доджсон Коллінгвуд створивідеалізований портрет свого славетного родича. Ця першабіографія, що вийшла у вересні 1898 року, тобто через всього сім місяцівпісля смерті Керролла, стала основним документальним свідченням, нащо орієнтувалися всі наступні біографи. Частково це пояснюєтьсятим, що листи і щоденники Керролла не були доступні подальшимдослідникам у всій повноті. Але, звичайно, справа не тільки в цьому.

XIX століття створив свій міф про Керролл, міф про те, що було дороговікторіанської Англії - про доброту і ексцентричності, про глибокурелігійності і дивовижному гуморі, про строгу і нормальним життя, зрідкащо переривається короткими "інтелектуальними канікулами" (Г. К. Честертон), учас яких і були написані казки про Алісу і деякі іншітвору. Коллінгвуд у своїй книзі приводить проникливі відгукисучасників про Керролл. "Я з радістю згадую і наші серйозні розмови,і те, як чудово і відважно він використовував гумор для того, щобпривернути увагу великої кількості людей, і його любов до дітей, простоту йогосерця, турботу про слуг, його духовну турботу про них "[Тут і далі цит. покн.: Collingwood S.D. The Life and Letters of Lewis Carroll. London,
1899.], - Пише одна. Інший згадує "той бік його натури, якапредставляє більший інтерес і більше заслуговує на те, щоб про неї пам'ятали,ніж навіть його разючий і чарівний гумор, - я маю на увазі його глибокеспівчуття всім стражденним і нужденним. Він кілька разів приходив до менеу справах милосердя, і я все життя вчився у нього готовність допомогти людям убіді, його нескінченною щедрості і нескінченного терпіння перед лицем помилок інерозсудливість ". Третій відзначає, що" та мало не дивна простота, адеколи невдавана і зворушлива дитячість, яка відрізняла його у всіхобластях думки, виявлялася в його любові до дітей і в їх любові до нього, в йогобоязні заподіяти біль будь-якої живої суті ...". У передмові Коллінгвудлаконічно передує ці та багато інших подібних спогадисучасників Керролла словами: "Дізнатися його означало його полюбити".

Після смерті братів і сестер Керролла його папери перейшли на зберіганнядвом незаміжнім племінницям - Менелле і Вайолет - і залишалися у них досамої їх смерті (Менелла померла в 1963-м, Вайолет - трьома роками пізніше). Зацей час багато паперів були загублені (включаючи чотири томи щоденників), крімтого, окремі щоденникові записи були вирізані ножицями. В 1953 роціретельно відібрані племінницями фрагменти щоденників були видані в двохтомах за редакцією Р. Л. Гріна [The Diaries of LewisCarroll, edited by
Roger Lancelyn Green, 2 vol. London, Cassell, 1953.], Який пояснює впередмові, що так як Коллінгвуд вже використовував при написанні біографіїщоденники Керролла, "не було необхідності ретельно їх зберігати - і вони набагато років зникли, разом з іншими уцілілими паперами. Післячасу вони знову знайшлися в підвалі, випавши з картонної коробки; виявилося,що з тринадцяти томів бракує чотирьох ...".

Звичайно, пояснення звучить малопереконливо - та й сліди ножиць вщоденниках досить красномовні. (У більш пізні роки племінниці
Керролла зізналися у знищенні окремих щоденникових записів.) Виданіфрагменти щоденників нічим не порушували вже сформований образ аскетичноговченого дивака, який жив скромною і спокійним життям ...

Проте як би не таїтися лояльні племінниці, XX століття вже починавтворити свої міфи. Після Великої війни (так називали англійці Першусвітову) образ Керролла став невловимо мінятися. Це були роки "переможногоходи "психоаналізу, швидко поширився в Європі, Америці, Росіїі навіть у консервативній Англії. Вже в короткій "Нотатки про Шалтай-Болтай",що вийшла в 1921 році у зв'язку з новим перекладом "Аліси в Країні чудес" нанімецька мова, Дж. Б. Прістлі провісні висловлював побоювання щодотого, що цією книгою незабаром займеться "добра тисячі важливих тевтонців", що
"на сцену неминуче з'являться Фрейд і Юнг зі своїми послідовниками, і намзапропонують жахливі томи про Sexualtheorie в "Аліси в країні чудес", про
Assoziationsstudien Бармаглота і про сокровенне сенсі конфлікту між
Труляля і Траляля з психоаналітичної і психопатологічної точки зору ".

У своєму есе Прістлі висловлює ще одне припущення, яке, на жаль, невиправдалося; втім, він і сам цього побоювався. "Що до самої Аліси ... --пише він, - але ні, Алісу пощадять; я, в усякому разі, не збираюсяруйнувати ілюзій задумливою тіні Льюїса Керрола. Хай буде він щетрохи щоб ви не знали про те, що там насправді творилося в Алісинаголівці, цієї - з дозволу сказати - особливої країні чудес ".

На жаль, Алісу не пощадили." психоаналітичними і психопатологічними "тлумаченнями з запалом почали займатися - і досі займаються! --аж ніяк не одні лише "тевтонці". Прістлі, що присвятив стількивідчутим сторінок старої доброї Англії, навіть у страшному сні не моглонаснитися, що будуть писати про Алісу в цій самій Англії і в іншихангломовних країнах. Романтичне ставлення до дитинства і дітям, в якомурання пора життя бачилася як царство невинності, поступилося місцем зовсіміншим поглядам. Розпочався вік психоаналізу, і книги Керролла, як здавалося,пропонували дуже благодатне поле для новомодних умовиводів.

Відправною точкою для психоаналітиків стало вже закріпилася думка, знещадної категоричністю повторюється в кожному дослідженні: "У нього небуло дорослих друзів. Йому подобалися дівчинки, і тільки дівчатка ". Це слова
Пола Шілдера, і взяті вони з "психоаналітичних заметкок про Алісу в країнічудес і Льюїс Керрол "(1938). Шілдер суворо запитує:" Яке було його
[Керролла] ставлення до власного статевого органу? "- І відповідає, щовтіленням фалоса є не хто інший, як сама Аліса ... (Бідний,наївний Дж. Б. Прістлі!) Тоні Голдсміт, який, власне, і поклавпочаток психоаналітичним тлумаченням "Аліси" - саме в його писанняхКерролла любов до дітей вперше набула зловісний відтінок, - докладнотеоретизує про символіку дверей та ключів, відзначаючи, що об'єктом особливоїінтересу стає саме маленька дверцята (тобто дівчинка, а не дорослажінка). Далі - більше. У книгах Керролла кожен зміг знайти те, щошукав: неврози, психози, оральну агресію, едипів комплекс ... Ну ізвичайно, зайво пояснювати, що таке насправді кроляча нора ...
( "Коли я беру слово, воно означає те, що я хочу, не більше і не менше",
- Сказав Шалтай-Базікай презирливо.)

Не будемо далі заглиблюватися в ці концепції: вони вже давно нав'язло у всіхв зубах. Справедливості ради треба зауважити, що потреба у скандалах ісенсаціях не вичерпувалася однієї лише сексуальною тематикою. У другійполовині ХХ століття раз у раз виникали нові тлумачення Керролова
"Аліси". Те виявляли у "Країні чудес" записані особливим кодом цитатиіз Старого Завіту, то з'ясовувалося, що це послання психоделіка, створенепід впливом особливих галюциногенних грибів (пам'ятаєте гриб, на якомусиділа Синя Гусениця, яка порадила Алісі відкусити "з одного і з іншогосторони "?). Особливо багато шуму наробила теорія, згідно з якою автором
"Аліси" була сама королева Вікторія! Про це навіть в радянські часи у насписала центральна преса і люди сперечалися в університетських буфетах.

Після виходу у світ набоковской "Лоліти" (1955), популярність якої зкожним роком все росла і росла, масовому читачеві стало остаточно ясно,що Керролл, звичайно, був педофілом. Тепер, нарешті, Керроловаевфемізм "child-friends" відкрив свій справжній зміст: "німфетки"! З новоюжадібністю читач вдивлявся в мемуари Керролова "німфеток", намагаючисьчитати між рядків.

Тепер вже жоден серйозний дослідник творчості Керролла не мігобійти мовчанням проклятий питання про те, як саме любив Керролл маленькихдівчаток. І якщо дослідник не бажав визнавати письменника педофілом ізбоченцем, йому доводилося займати оборонну позицію і вибудовуватисистему виправдань.

"Сам Керролл вважав свою дружбу з дівчатами абсолютно невинної; у наснемає підстав сумніватися в тому, що так воно й було. До того ж учисленних спогадах, написаних пізніше його маленькими подружками,немає і натяку на будь-яке порушення пристойності. У наші дні Керроллаінколи порівнюють з Гумбертом Гумбертом, від чийого імені ведетьсяоповідання в "Лоліті" Набокова. Дійсно, і той і інший питалипристрасть до дівчаток, однак переслідували вони прямо протилежні цілі. У
Гумберта Гумберта "німфетки" викликали плотське бажання. Керролла ж боі тягнуло до дівчаток, що в сексуальному відношенні він чуствовал себе з ними вповній безпеці. Від інших письменників, в чиєму житті не було місця сексу
(Торо, Генрі Джеймс), і від письменників, яких хвилювали дівчинки (По, Ернест
Даусон [Ернест Даусон (1867-1900) - англійський поет.]), Керролла відрізняєсаме це дивне поєднання цілковитій невинності і пристрасті. Поєднанняунікальне в історії літератури ", - пише Мартін Гарднер, автор
"Анотований Аліси" [Martin Gardner. The Annotated Alice. N. Y., Clarkson
N, Poier Inc. 1960 .].

"Льюїс Керрол доводилося битися з дияволом - а, як ми знаємо, длявікторіанців секс часто був личиною диявола. Я переконаний, що Керролл виходивпереможцем з цих боїв. В глибині душі Керролл усвідомлював, щоякщо він хоч раз поступиться найменшого спокусі в дружбі з дітьми, то ніколине зможе відновити цієї дружби. Він був свого роду вікторіанським ловцемв житі, однак він не був Гумбертом Гумбертом "[Morton N. Cohen. Lewis Carrolland Victorian Morality: Sexuality and Victorian Literature. Tennessee
Studies in Literature. Vol. 27. Edited by Don Richard Cox. The Universityof Tennessee Press. Knoxville. ], - Стверджує інший відомийдослідник творчості Керролла, Мортон Коен.

Але як би не намагалися деякі шляхетні уми захистити ексцентричногоказкаря, обиватель не може відірвати завороженого погляду від жутковатокартинки: дитя наодинці з підступним спокусником, в якої кишені набитііграшками, а в голові бродять нечисті думки. Це видовище жахали поважнупубліку мало не до кінця ХХ століття ...

А тим часом після смерті Менелли і Вайолет збереглися щоденники Льюїса
Керролла все-таки були продані спадкоємцями Британському музею. Колисьзамкнені за сімома замками заповітні листки стали доступні для вивчення. Але --нічого не відбулося. Непоказні зошити в сірих обкладинках вже нікого нецікавили. Біографи і дослідники Керролла продовжували спиратися назвичні факти і приходити до звичних висновків.

Черговий поворот посмертної долі Керролла почався з люб'язною йогосерцю математики. Майже одночасно в двох різних країнах два допитливихдослідника зайнялися, уявіть, додаванням і відніманням. І тутвиявилося, що багато хто з любих крихт в момент знайомства з Керролломвже переступили рубіж сімнадцяти, вісімнадцяти, двадцяти, а то й тридцятироків ... Як же так? - Запитає недовірливий читач. Невже ніхто раніше неспромігся порахувати, скільки років було дівчаткам? Так, така таємничамагія міфу. Його гармонія не терпить грубого втручання алгебри (і навітьарифметики).

Дуже показово, що на непорушні, давно встановлені істиниспокусилися у відомому сенсі аутсайдери - французький професор
(іноземець!) Х. Лебейлі і не має відношення до науки актриса (!)
Керолайн Лич. (Вчене співтовариство не прийшов у захват від цьоговтручання.) Лебейлі виклав свої висновки в наукових працях [Hugues
Lebailly. Charles Lutwidge Dodgson's Infatuation with the Weaker and More
Aesthetic Sex Re-examined; Dodgson's Diaries: The Journal of a Victorian
Playgoer (1855-1897) та ін], Керолайн Ліч опублікувала книгу, розраховануна широкого читача [Karoline Leach. In the Shadow of the Dreamchild: a New
Understanding of Lewis Carroll. - Peter Owen Ltd, 1999. (Далі цитуєтьсяза вказаною виданню .)].

Результати перегляду відомих фактів і збережених документіввиявилися нищівними. Як картковий будиночок, розсипаютьсяглибокодумні побудови і гіпотези ... ( "Ви - просто колода карт!" --каже розгнівана Аліса і прокидається.)

Як приклад можна навести добре відомі спогади актриси
Ізи Боумен (1873-1958), у чиїй долі Ч. Л. Доджсон брав щиреучасть. (Доджсон допомагав також її сестер і брата, і всі вони грали насцені.) Її книжка "Історія Льюїса Керрола, розказана цієї Алісою в
Країні чудес ", вийшла через кілька місяців після біографії Коллінгвуд, в
1899 році. Алісою вона називає себе на тій підставі, що в 1888 році їйдовелося грати знамениту Керролова героїню.

Мемуари Ізи, написані живо, з безсумнівною любов'ю до Керролл, якоговона називає "дядьком", проте залишають дивний, солодкуватий присмак
- Знайомий нам усім зі шкільних "розповідями про Леніна". "Маленька дівчинка івчений професор! Яке дивне поєднання! "- Вигукує вона раз у раз.
Портрет вченого дивака розцвічені описами ігор, прогулянок, її довгихвізитів до Крайст-Черч ... Словом, читачеві не доводиться скаржитися навідсутність "картинок і розмов". Так, ми знаходимо в спогадах вельмидраматичне опис сварки і примирення "професора і маленької дівчинки":

У дитинстві я часто розважалася тим, що малювала карикатури, і одного разу,коли він [Керролл] писав листи, я почала робити з нього нарис назвороті конверта. Зараз вже не пам'ятаю, як виглядав малюнок, - напевно цебув бридкий шарж, - але раптово він обернувся і побачив, чим я займаюся. Вінзірвався з місця і страшенно почервонів, чим дуже мене злякав. Потім схопивмій злощасний начерк і, розірвавши його на шматки, мовчки жбурнув у вогонь.
Мені було тоді не більше десяти-одинадцяти років, але і тепер цейепізод стоїть у мене перед очима, ніби все це було вчора ... [Тут ідалі цит. за кн.: Interviews and Recollections, edited by Morton N. Cohen,
London, Macmillan, 1989.]

Отже, за твердженням Ізи, у момент описаної сварки їй "не більшедесяти-одинадцяти років "... Однак на ділі їй набагато (" О, гаразд! "--сказала Королева ...) більше. "Примітно, - в'їдливо зауважує з цьогоприводу Керолайн Лич, - що Ізі вже виповнилося тринадцять, коли вонапознайомилася з Доджсон. До того часу, як він оплачував її урокиакторської майстерності і возив її на канікули, їй було років чотирнадцять -шістнадцять, в останній раз вона гостювала у нього в Істбурне в двадцятирічномувіці ".

Гіпноз колективно створеного образу такий великий, що вже інша" юнаподружка "Керролла, Рут Гемлен, в мемуарах, написаних у сімдесятирічноївіці, виразно згадує, як у 1892 році батьки запросили на обід
Керролла з гостював у нього в той час Ізой - Іза описана як "сором'язливийдитина років дванадцяти "." Прелестно і переконливо, - коментує цейпасаж Керолайн Лич, - проте в 1892 році Ізі вже виповнилосявісімнадцять ..."

У разі Ізи Боумен мова, звичайно, не йде про випадкову помилку. Її мемуарирясніють нав'язливими нагадуваннями про те, що Керролл був "найбільшим другомдітей "- це визначення повторюється не один раз.

" Я думаю, що зробила все, що було в моїх силах, щоб показати самусвітлу сторону його натури - Льюїса Керрола як друга дітей. Ясподіваюся, що мій скромний внесок допоможе зберегти пам'ять про великого другадітей ... "- пише Іза, прекрасно знаючи, що більша частина описаних епізодіввідноситься аж ніяк не до її дитячому віком. Пояснити таку наполегливістьнескладно. Одна справа малювати ідилічні картинки вечорів біля каміна, довгихпрогулянок рука об руку, поїздок до моря, коли мова йде про "маленьку дівчинкуі вченого-професора ". Інша річ кидати виклик суспільству, оповідаючи провідносинах незвичайних, що не укладаються в рамки загальноприйнятого, - провідносинах з неординарною людиною, що живуть за власними, неординарнимправилами. Правдиве виклад фактів, відзначає Керолайн Лич, моглозгубним чином позначитися на репутації Ізи - на той часпроцвітаючої актриси. Неважко уявити собі висновки, яких дійшлиб чеснотливі вікторіанці, дізнавшись, що немолодий професор оплачувавуроки музики, візити до дантиста і інші витрати молодої актриси, аж ніяквже не дитини. Тим часом, Іза не була виключенням в житті Керролла - ні вяк "child-friend", ні в якості дбайливо яким опікувався підопічної.
Керролл багато спілкувався з дітьми акторів [Примітно, що Керролл був однимз перших серед тих, хто заговорив про обмеження робочого дня маленькихакторів, день за днем виступають у денних і вечірніх виставах, а такожпро необхідність забезпечення їх утворення. У спеціальному листі, надісланомув газети, він говорив про те, що їхня робота ніяк не повинна заважати їмотримати разом з іншими дітьми звичайне шкільну освіту, і ратував заспеціальний парламентський акт, що закріплює за ними це право. Слідвідзначити, що після деякого часу такий акт був прийнятий.] ібагато допомагав їм. Широко відома багаторічна дружба Керролла з акторськоюсімейством Террі - і з самої знаменитої з них, Еллен Террі, на чиїспектаклі він незмінно водив своїх приятельок.

Чи не кожна з "child-friends" Керролла, чиї мемуари зібрані вщо вийшла в 1989 році книзі "Люіс Керролл: інтерв'ю і спогади",зазначає, що вона була винятком із правил, оскільки її дружба з
Керроллом не перервалася із закінченням дитинства, а продовжилася в більш зріліроки. Читаючи одне за одним ці твердження, починаєш дивуватися, що жце за правило, з якого так багато винятків? Гертруда Аткінсон,наприклад, пише про це так: "Багато хто стверджує, що він любив дітей, тількипоки вони залишалися дітьми, і втрачав до них інтерес, коли вони виростали. Мійдосвід був іншого роду: ми залишалися друзями завжди. Я думаю, інодівиникали непорозуміння через те, що багатьом виросли дівчаткам не подобається,коли з ними поводяться так, ніби їм все ще десять років. Особисто мені ця йогозвичка завжди здавалася дуже милою ".

Інші" child-friends "подружилися із знаменитим казкарем, будучи вжецілком дорослими людьми. Таке було знайомство Керролла з художницею
Гертрудою Томсон. Увага Керролла привернула серія її малюнків підназвою "Країна фей", зав'язалася переписка, за якою було особистезнайомство; Гертруді Томсон було в цей час 28 років. Вперше Г. Томсон і
Люіс Керролл зустрілися в Саут-Кенсингтонському музеї - вони легко впізналиодин одного в натовпі не дивлячись на те, що ніколи не бачились раніше.

Побачивши його струнку фігуру і чисто виголене, тонке і виразне обличчя,я про себе сказала: "Ось Люіс Керролл", - згадує Гертруда Томсон. -
Керролл, який прийшов на зустріч у супроводі двох дівчаток,порадившись зі своїми супутницями, рішуче підійшов до художниці.

- Як ви здогадалися, що це я?

- Моя маленька приятелька знайшла вас. Я сказав їй, що повинензустрітися з молодою леді, яка знає фей, і вона тут же вказала мені навас. Але я пізнав вас ще раніше ...

Гертруда Томсон згадує і інший епізод, недвозначнодемонструє насторожене ставлення суспільства до дружби такого роду:

Одного разу за мене взялася приятелька містера Доджсон - добра жінкавельми практичного складу, вся обплутана правилами пристойності.

Ми [з Керроллом] провели ранок у неї в будинку, роблячи замальовки з її дітей.
Він пішов ще до ланчу, і, коли трапеза була завершена, господинявідіслала дітей і сіла переді мною з шиттям.

- Я чула, позавчора ви провели день в Оксфорді, у містера Доджсон.

- Так, і це був дуже приємний день.

- Такі речі не дуже прийняті ...

- Ми обоє часто робимо те, що не прийнято.

- Містера Доджсон не можна назвати дамським угодником.

- Інакше він не був би моїм другом.

- Він - переконаний холостяк.

- А я - переконана холостячка, крім того, за віком він годиться мені вотці!

Мгновенье вона пильно дивилась на мене, потім сказала:

- Я поясню вам, у чому справа. Містер Доджсон не думає про вас як про молодудами. Ви для нього скоріше - доросла дитина.

Я весело розсміялася.

- Я не заперечую, щоб він вважав мене своєю прабабусею, абизапрошував іноді в Оксфорд!

Але я була глибоко зачеплена. Наша чиста і прекрасна дружба була, здавалося,затьмарена грубим дотиком [Цит. за кн.: Interviews and Recollections,edited by Morton N. Cohen, London, Macmillan, 1989 .].

Разом з Гертрудою Томсон Керролл часто працював над портретами дітей - втому числі оголених дівчат. У вікторіанської Англії все ще панувалоуявлення про дитину, успадковане від предромантіков і романтиків -
Блейка, Вордсворта, Колріджа. Образ дівчинки втілював для вікторіанцівчистоту і невинність, краса дитячого тіла сприймалася якасексуальна, божественна, зображення оголених дітей були дуже звичайнідля того часу.

Керролл був надзвичайно щепетілен в усьому, що стосувалося його маленькихмоделей. Під час сеансів неодмінно була присутня якась дама
(мати, тітка, гувернантка тощо), Керролл писав: "Якщо б я знайшов длясвоїх фотографій чарівну дівчинку в світі і виявив, що її бентежитьдумка позувати оголеною, я б вважав своїм священним для Господаборгом, як би мимохідь не була її боязкість і як би не легко було їїподолати, тут же раз і назавжди відмовитися від цієї витівки ".

У червні 1881-го, через рік після того, як Керролл залишив заняттяфотографією, він приймає рішення знищити знімки і негативи оголенихдівчаток, щоб уникнути пересудів у разі його смерті (йому скоро виповнитьсяп'ятдесят років - солідний вік на ті часи). Він пише листи матерямсвоїх моделей, запитуючи, чи не надіслати їм фотографії та негативи, іповідомляючи, що в іншому випадку вони будуть знищені. Збереглося усьогокілька таких знімків.

Взагалі кажучи, Керролл фотографував багато - дітей (як дівчаток, так іхлопчиків), а також, зрозуміло, і дорослих: своїх рідних, друзів, колегпо Оксфорду, письменників, художників, акторів, священнослужителів, включаючи ієпископів і архієпископів, державних діячів, у тому числі прем'єр -міністра (з більшістю з них він був знайомий з Крайст-Черч). Правда,прославився він завдяки фотографіям дітей: з робіт фотографів-аматорів
ХIХ століття його дитячі портрети вважаються кращими. Недарма на знаменитійфотовиставці "Рід людський", що об'їхав в 1956 році багато країн іпобувала в Росії, зі своїх сучасників був представлений вінодин [Керролл, зрозуміло, не був фотографом-професіоналом, однак багатороки з великим захопленням займався фотографією. З сучасників йогопорівнюють з майстерності лише з Джулією Кемерон, яка займаласяфотографією професійно, а проте Керролл ні в чому не поступається їй.
Композиція, глибина психологічного портрета, простота іневибагливість його робіт привертають увагу; художняобдарованість Керролла дає себе знати і в цій області .].

Всупереч усталеній думці, коло знайомств Керолла був також вельмиширокий і різноманітний і включав в себе безліч чоловіків і жінок самогорізного віку. Звідки ж взялася така стійке переконання в тому, щознаменитий автор "Аліси" спілкувався виключно з маленькими дівчатками?

І що ж все-таки приховувала сім'я? Що змушувало братів, сестер іплемінників проявляти таку стриманість, таку обережність у поводженні зпаперами Льюїса Керрола?

Зрозуміло, як справедливо зауважує Керолайн Лич, "сторінки невирізаються самі собою ". Але які різні причини можуть ховатися захолодним клацанням ножиць! Вирізаних сторінок не повернути. Менелла і Вайолет
- Хоча б частково - забезпечили свого великого родича право наprivacy [Може бути, "мінливості".] - цей неперекладний оплот англійськоїдуші.

Керолайн Ліч дуже запально пише про пропажу щоденників і листів
Керролла, звинувачуючи його сімейство у навмисному спотворенні образу письменника, вбажання приховати від публіки "правду" та інших тяжких гріхах; мабуть, вонааніскільки не сумнівається, що "народ має право знати". Мимоволізгадується знаменитий лист А. С. Пушкіна до П. А. Вяземському з затертимвід постійного цитирования пасажем: "Натовп жадібно читає сповіді, записки,etc., тому що в підлості своєї радіє приниженню високого, слабкостямщо може. При відкритті будь-якої підлості вона в захопленні. Він малий, як ми, вінмерзок, як ми! Врете, падлюки, він і малий і гидота не так, як ви, - інакше ".
А починається ця відома тирада так: "Навіщо ти шкодуєш про втрату записок
Байрона? чорт з ними! слава Богу, що втрачені ..."

Але повернемося до збережених зошитами, які все-таки потрапили в
Британський музей, і до відкриттів Керолайн Лич і Лебейлі.

З листування Керролла з сестрами виразно випливає, що деякісторінки його біографії доставляли клопіт родичам ще за життяписьменника. Справа в тому, що Ч. Л. Доджсон - оксфордський лектор,священнослужитель і джентльмен - все життя був не в ладах з "місіс
Гранді ", тобто, висловлюючись по-русски, не дбав про те," що будеговорити княгиня Марія Алексевна ". (" Ти не повинна лякатися, коли про менеговорять погано, - писав Керролл стурбованої пліткою молодшій сестрі, --якщо про людину говорять взагалі, то хто-небудь неодмінно скаже про ньогопогано ".)

Його пристрасна любов до театру вважалася абсолютно неналежної длясвященнослужителя (адже в театрі показували і фарс, і водевіль, і бурлеск,які Керролл дуже цінував), так само як і любов до живопису, зокрема,захоплення полотнами, що зображають оголених жінок, а дружба і вільнеспілкування з молодими і не дуже молодими дамами і зовсім не вкладалися ні вякі рамки.

"Історії про те, як молоді жінки без супроводу проводили канікулибіля моря з Льюісом Керроллом, навряд чи могли б розчулити доброчеснавікторіанської суспільство, до якого належала більшість читачів
Коллінгвуд. Зовсім не це хотілося почути публіці про творця "Аліси"!
Легко зрозуміти, що і сімейство Доджсон прагнуло покласти край пліткам,неминуче оточували подібні ескапади. Сказати публічно правду --зізнатися у пресі, що Люіс Керролл обідав, гуляв, їздив до моря наодинціз молодими дівчатами; залишався ночувати в будинках вдів і заміжніх жінок, чиїчоловіки перебували у від'їзді, було все одно, що припустити в преподобного
Доджсон чужоложникове та спокусника! Це просто нікуди не годилося ", - пише
Керолайн Лич.

Самим безневинним з усіх захоплень Керролла, з точки зору вікторіанськоїморалі, здавалося його захоплення маленькими дівчатками. Саме це захоплення,таке доречне для казкаря, і підняли на щит спочатку Коллінгвуд, а слідомза ним і численні мемуаристи і біографи. Хто міг знати, що внаступному столітті все стане з ніг на голову і любовно наведенийсучасниками "хрестоматійний глянець" отольется у настільки ризикованіформи !..

У вікторіанську ж епоху вважалося, що до чотирнадцяти років дівчинказалишається дитиною і, відповідно, до цієї пори стоїть вище всього земногоі грішного.

За словами Керолайн Лич, саме ці вистави "стоять за наївнимиспробами сімейства переконати публіку, що всі його численніприятельки були молодші рокових чотирнадцяти років. Ця маніпуляціястає особливо прозорою, коли з'ясовується, що навіть в ретельновідібраної Коллінгвуд листуванні майже половина цитованих листів написанадівчаткам старше чотирнадцяти, а чверть адресовані дівчатам вісімнадцятироків і старше ".

У результаті порівняння опублікованих фрагментів щоденників з більш повноїверсією, що зберігається в Британському музеї (нехай навіть з вирізаними сторінкамиі зниклими томами), професор Лебейлі приходить до такого висновку: "Ні в якому разіНЕ зворушливий інтерес дядечка до чарівним ангелика оберігали відстороннього погляду старі вікторіанські пані, але його схильність досумнівним, на їхню думку, вистав, в яких грали жваві молодіактриси, його прихильні відгуки про полотнах, що зображають оголенихжінок; докази настільки вульгарного смаку здавалися їм воістинускандальними, і вони замовчували їх послідовно і методично, непідозрюючи, що тим самим підживлюють поширене уявлення про
Льюїс Керрол як про збоченців і маніяка "[Hugues Lebailly. Charles
Lutwidge Dodgson's Infatuation with the Weaker and More Aesthetic Sex Re -examined].

І справді, як вони могли припустити, що, оберігаючи вікторіанськічесноти, приречуть свого знаменитого родича на набагато більшегрізні звинувачення? Чудова іронія, гідна Керрі?? лла!

Можливо, сам Керролл почасти сприяв що виникла плутанини. Взятихоча б винайдений ним термін "child-friend". По суті, це словосполученнявказувало не так на вік (або навіть вікову різницю), скільки натип відносин, настільки звичний для Керролла і так мало зрозумілий суспільству, --ймовірно, сьогоднішньому так само, як і тодішньому. Втім, саме слово
"child" і в XIX столітті все ще зберігало відгомони інших відтінків значень.
Слово це могло вказувати не тільки на вік, а й на характер відносин,зокрема, обумовлений різницею у віці або в соціальному становищі
(СР прийняте у ХVIII столітті слово "діти і слуги"). До речі кажучи, неНедаремно, мабуть, багато сучасники згадували, як уважний був Керролл дослугам, - як видно, для нього особливе значення мали відносини збільш слабкими, залежними, до певної міри більш уразливими, - не вартозабувати, що Керролл рано дізнався тягар відповідальності за вісьмох молодшихбратів і сестер ...

Проте у вживанні Керроллом слова "child" був, звичайно, і ігровийкомпонент, на що справедливо вказують і Керолайн Лич, і професор
Лебейлі. Він частенько вживав слово "дитина" стосовно до особамжіночої статі у віці двадцяти, тридцять, а то і сорока років ...

У 1894 році Керролл пише місіс Егертон, запрошуючи на обід двох їїдочок, шістнадцяти і вісімнадцяти років:

Одна з головних радощів моєї - напрочуд щасливою - життявиникає з прихильності моїх маленьких друзів. Двадцять чи тридцятьроків тому я б сказав, що десять - ідеальний вік; тепер жевік двадцяти - двадцяти п'яти років здається мені краще.
Деяким з моїх дорогих дівчаток тридцять і більше: я думаю, що літнячоловік шістдесяти двох років має право все ще вважати їх дітьми [Тут ідалі листи Керролла цит. за кн.: The Letters of Lewis Carroll, edited by
Morton N. Cohen with the assistance of Roger Lancelyn Green/2 vol. London,
Macmillan, 1979 .].

Приблизно таке ж міркування міститься в листі до Двадцятичотирилітній
Гертруді Четуей, яку Керролл кличе погостювати у нього в Істбурне. Ось яквін виправдовує незвичайність подібного запрошення:

По-перше, якщо я доживу до наступного січня, мені виповниться п'ятдесятдев'ять років. Якщо б таку річ запропонував чоловік тридцяти або навітьсорока років від роду, це була б зовсім інша справа. Тоді б про це й мовийти не могло. Мені самому така думка прийшла в голову лише п'ять роківтому. Тільки накопичивши дійсно чимало років, я ризикнув запросити догості десятирічну дівчинку, яку відпустили без жодних заперечень. Нанаступний рік у мене тиждень прожила дванадцятирічна гостя. А ще черезрік я покликав дівчинку чотирнадцяти років, цього разу чекаючи відмови під тимприводом, що вона вже занадто доросла. На мій подив і радість, їїматушка погодилася. Після цього я зухвало запросив її сестру, якої вжевиповнилося вісімнадцять. І вона приїхала! Потім у мене побувала ще однавісімнадцятирічна приятелька, і тепер я зовсім не звертаю уваги навік.

На думку Х. Лебейлі, поведінка Керролла об'єк