Життя і творчість Франческо Петрарки

Реферат з культурології

ПІВДЕННИЙ ІНСТИТУТ МЕНЕДЖМЕНТУ

Кафедра менеджменту

р. Краснодар

2000

1. Епоха Петрарки - історія Петрарки

Відродження, або Ренесанс (від фр. renaitre - відроджуватися), одна з найяскравіших епох в розвитку європейської культури, що охоплює майже три сторіччя із середини XIV ст. до перших десятиліть XVII ст. Це була епоха великих змін в історії народів Європи. В умовах високого рівня міської цивілізації розпочався процес зародження капіталістичних відносин і криза феодалізму, відбувалося складання націй і створення великих національних держав, з'явилася нова форма політичного устрою - абсолютна монархія, формувалися нові суспільні групи-буржуазія і найманий робочий люд. Змінювався і духовний світ людини. Людина епохи Відродження був охоплений жагою самоствердження, великих звершень, активно включався в громадське життя, заново відкривав для себе світ природи, прагнув до глибокого її розуміння, захоплювався її красою. Для культури Відродження характерно світське сприйняття й осмислення світу, утвердження цінності земного буття, величі розуму і творчих здібностей людини, гідності особистості. Гуманізм (від лат. Humanus - людський) став ідейною основою культури Відродження.

Гуманісти виступили проти диктатури католицької церкви в духовному житті суспільства. Вони критикували метод схоластичної науки, заснований на формальної логіки ( діалектиці), відкидали її догматизм і віру в авторитети, розчищаючи тим самим шлях для вільного розвитку наукової думки. Гуманісти закликали до вивчення античної культури, яку церква заперечувала як язичницьку, сприймаючи з неї лише те, що не суперечило християнській доктрині. Відновлення античного спадщини не було для них самоціллю, а служило підставою для вирішення актуальних проблем сучасності, для побудови нової культури. Зародження ренесансної літератури в другій половині XIV ст. пов'язане з іменами Франческо Петрарки і Джованні Боккаччо. Вони стверджували гуманістичні ідеї достоїнства особистості, пов'язуючи його не з родовитістю, а з доблесними діяннями людини, її свободою і правом на насолоду радостями земного життя.

Явище Петрарки величезне. Воно не покривається нехай навіть найвищим визнанням його власних літературних заслуг. Особистість, поет, мислитель, фігура громадська - В ньому нероздільні. Ось вже понад шістсот років людство шанує великого італійця насамперед за те, що він, мабуть, як ніхто інший, сприяв настання нової епохи відкриття світу і людини, яку прозвали Відродженням.

Франческо Петрарка народився в сім'ї флорентійського нотаріуса Петракколо ді Паренцо в Понеділок 20 липня 1304. Відбулося це не у Флоренції: Петракколо був вигнаний з рідного міста одночасно з Данте, - а в Ареццо, місті розташованому одночасно біля витоків Арно і Тибру. Франческо виповнилося вісім років, коли сім'я переселилася в Авіньйон (південна Франція). Вигнанців приваблювала тодішня столиця всієї Європи. Столиця, зрозуміло, католицького світу - саме там містився папський престол, а реформа, роздрібнивши світ на католиків і протестантів - ще не настала. Коли дитина підросла, батько відправив його спочатку в Монпельє, потім у Болоньї - осягати юриспруденцію.

Юристом Франческо не став. Зате він став поетом. 6 квітня 1327 в його житті з'являється та, кого світ знає під ім'ям Лаури. Знайомство відбувається в Авіньйоні в церкві Св. Клари. Вічна Кохана - була чи не була? Окремі дослідники вважають, що за героїнею фрагментів певної особи не варто, більше того, деякі з них вважають, що така є чистий символ жіночності і ніколи цю землю не населяла. Петрарка будучи спрошенним про ній, енергійно стверджував протилежне.

В результаті такого потужного творчого акту, одночасно високого і наполегливої, -- героїня не могла не матеріалізуватися. Сучасники в її існування ще сумніваються, але вже в XVI столітті окремі ентузіасти докопалися в архівах до справжніх слідів - вона безтурботно здоровий, виявляється, під дівочий прізвищем де Нов, а в заміжжя стала мадам де Сад, народила одинадцять дітей законному шлюбі, а ті подарували Франції купу нащадків, серед яких - батько чорного гумору та великий письменник - Сад.

Зроблені розкопки навряд чи що-небудь додали в впізнаванні прекрасної героїні петраркова роману. Швидше за все, красунею вона не була. Прекрасної її робили спрямовані на неї очі Поета. Та чи інша прізвище - яка різниця! Інша справа ім'я. Спочатку Петрарка був представлений дівчині з досить поширеним у Провансі ім'ям Laure - Лор. Поступово з ім'ям, так само і як з простенькій дівчиною відбувається чудова метаморфоза. Дівчина перетворюється на привабливу куртуазний даму і банальне за своїм звучанням ім'я вже перестає відповідати образу Прекрасної Дами. Лора перетворюється на Лауру. Це нове ім'я поступово заповнює поетичні тексти Петрарки. Він постійно обігрує його звучання. Особливо часто воно з'являється у вигляді уявно нейтрального Л'аура ( L 'aura ...) - дихання, подих. У більшості фрагментів в звуки цього імені вплітаються алегорія листя, покликаної увінчує царів і поетів (Lauro -- лавр).

В квітні 1341 Петрарка був коронований на Капітолійському пагорбі в Римі, коронований лавровим вінком, ставши таким чином першим європейським лауреатом у повному розумінні слова. Як і в наш час, за поезію, за одну поезію, лаврів б йому не присудили. Він змушений був готувати собі грунт на латині, яку любив не менше, якщо не більше рідного просторіччя. Увінчання лавром сприяли: слава латинства ерудита і ритора, відома про чудовою, так і не оприлюдненої за життя, поемі "Африка" і якась дещиця корисних зв'язків.

Помер Петрарка, наскітавшісь і напрацювавшись досита, в арку біля Падуї в ніч на 19 Липень 1374. Помер у відносному Добром і в безвідносної, безпрецедентної славі.

В мимоволі виникає при читанні Петрарки автопортреті кидається в очі риса: потреба в любові. Це і бажання любити і потреба бути коханим. Конкретніше в житті Петрарки любов до домашніх (матері, брата Герардо, племінника Франческо), до численних друзів: Гвідо Сетте, Джакомо Колона, Джованні Боккаччо і багатьом іншим. Поза дружби, поза любові до ближніх і взагалі до людям Петрарка не мислив собі життя. Це накладало певний моральний відбиток на все ним написане, привертало до нього, повсюдно робило своїм, коханим.

Ще одна риса, яку оголив в собі сам поет, за яку часом (особливо на схилі років) себе картав: це любов до слави. Не в сенсі, однак, простого марнославства. Бажання слави в Петрарки було найтіснішим чином пов'язане з творчим імпульсом. Воно-то більшою мірою й спонукало Петрарку зайнятися письменством. З роками і ця любов, любов до слави, стала стримувати. Досягши слави безприкладною, Петрарка зрозумів, що вона викликає в навколишніх куди більше заздрощів, ніж добрих почуттів. У "Листі до нащадків" він із сумом пише про своє увінчання в Римі, а перед смертю навіть готовий визнати тріумф Часу над Славою.

Цікаво, що любов до Лаури і любов до Славі між собою не тільки не ворогували, але навіть перебували в тісному єднанні, що підтверджується стійкою в поезії Петрарки сим великої: Лаура і лавр. Але так було до пори до часу. У роки самоочістітельних роздумів Петрарка раптом відчув, що і любов до Лаури, і бажання Слави огидні прагнення здобути вічне спасіння. І зовсім не тому -- а це надзвичайно істотно для Петрарки! - Що вони гріховні самі по собі. Ні! просто вони заважали вести той спосіб життя, який надійно підвів би його до порятунку. Усвідомлення цього протиріччя повалило поета в глибоке душевне сум'яття, стримує, втім, писанням трактату. де він намагався з усієї відвертістю оголити свій душевний стан.

Конфлікт це був лише окремим випадком конфлікту більш загального і більш філософськи значущого: конфлікту між численними радощами земного буття і внутрішньої релігійною концепцією.

До земних радощів Петрарка відносив насамперед навколишню природу. Він, як ніхто з сучасників, умів бачити і спостерігати її, вмів насолоджуватися травою, горами, водою, місяцем і сонцем, погодою. Звідси й настільки часті і так любовно написані в його поезії пейзажі. Звідси ж і тяга Петрарки "до зміни місць", до подорожей, до можливості відкривати для себе все нові і нові риси навколишнього світу.

До безсумнівним земних радостей відносив Петрарка і віру в красу людини і могутність його розуму. До них же він відносив будь-який творчий прояв: будь то в живопису (його судження про Симона Мартіні і Джотто), в музиці, філософії, поезії і т. д. Але все це таїло і безліч побічних спокус, яких, на думку Петрарки, людині, по слабості її, важко уникнути. Звідси і сумніви в абсолютній цінності земних радощів.

Петрарка був вражаюче сприйнятливий до всього, що його оточувало. Його цікавило і минуле, і сьогодення, і майбутнє. Разюча і широта його інтересів. Він писав про медицину і про якості, необхідних полководцю, про проблеми виховання і про поширення християнства, про астрологію і про падіння військової дисципліни, про виборі дружини і про те, як краще влаштувати обід.

Петрарка чудово знав античних мислителів, але сам в області чистої філософії не створив нічого оригінального. Критичний же його погляд був чіпкий і точний. Багато цікавого написано ним про практичну мораль.

Сторони мирської суєти, Петрарка жив інтересами часу, не був чужий і громадських пристрастей. Так, він був лютим патріотом. Італію він любив до нестями. Її біди і потреби були його власними, особистими. Тому безліч підтверджень. Одне з них - славнозвісна канцони "Італія моя". Заповітним устремлінням його було бачити Італію єдиної і могутній. Петрарка був переконаний, що тільки Рим може бути центром папства і імперії. Він оплакував поділ Італії, клопотав про повернення папської столиці з Авіньйона у Вічне місто, просив імператора Карла IV перенести туди ж центр імперії. У якийсь момент Петрарка покладав надії на те, що об'єднання Італії буде проведено зусиллями Кола ді Рієнцо. Найстрашніше для Петрарки - внутрішні чвари. Скільки зусиль він доклав, щоб зупинити братовбивчу війну між Генуєю і Венецією за торгове переважання на Чорному та Азовському морях! Однак красномовні його листи до дожам цих патриціанських республік ні до чого не привели.

Петрарка був не тільки патріотом. Турбувало його і громадянський стан людського співжиття взагалі. Нещастя і злидні засмучували його, де б вони не траплялися.

Але ні суспільні й політичні симпатії, ні приналежність до церковного стану не заважали основним його покликанням вченого і літератора. Петрарка відмінно розумів, що для цього потрібна насамперед особиста свобода, незалежність (тут і він міг би вигукнути, що "служенье муз не терпить суєти"). І треба сказати, що Петрарка вмів домагатися її всюди, де йому доводилося жити. Крім, зрозуміло, Авиньона - цього "нового Вавилону", - за що він ненавидів його ще й особливо. Саме завдяки такій внутрішній свободі - хоча іноді справа не обходилося без меценатів - Петрарці вдалося створити так багато і так повно виразити себе і свій час, хоча багато чого до нас дійшло залишилося в незавершеному, не до кінця обробленому вигляді. Але тут вже властивість самого поета: тяга до досконалості змушувала його повертатися до написаного знову і знову. Відомо, наприклад, що до таких ранніх своїх творів, як "Африка" і "Життя знаменитих мужів", він повертався неодноразово і навіть вже напередодні смерті.

Петрарка був не лише великим письменником, а й великим читачем. Так, твори античних авторів, які він читав і перечитував з незмінною любов'ю, були для нього не просто цікавими текстами, але носили перш за все відбиток особистості їх авторів. Так і для нас твори Петрарки носять відбиток однією з найбільш серцевих і привабливих особистостей минулого.

2. «Книга пісень» - головне твір Петрарки

Основна маса творів Петрарки написана на латині. Це не тільки, що згадується вище, поема "Африка", але й твори філософського характеру, епістолярій, що включає книгу листів "Про справи повсякденних", "Старечі листа", "Лист до нащадків" тощо, а також твір під назвою "Моя таємниця, або Книга бесід про презирство до миру ". На італійською мовою написані тільки лише" Канцоньєре " ( "Книга пісень") і "Тріумфи" (пов'язаний цикл із шести невеликих поем). Але, саме ці речі написані, на відміну від усього іншого, італійською, у той час, говіркою, і є суттю його вкладу в європейську культуру Нового часу.

Втім, сам Петрарка не без іронії позначив "Канцоньєре" як Rerum vulgarium fragmenta, що в перекладі з латини на російську мову можна представити як Осколки на просторіччі. "Перша сторінка роману, якого більше ніхто вже ніколи не напише ", - гірко відгукується про цей збірник віршів блискучий дослідник Петрарки - Ян Парандовського. Отже - сторінка ненаписаного роману, який безперервно продовжує писатися.

Так, але про що ж цей роман? І хто герої роману?? Це ліричні - герой і героїня. Він - Франческо Петрарка, що не відбувся юрист в молодості, канонік, поет, наділений силою таланту і величезним честолюбством. Вона - молода, або не дуже молода, жінка, що володіє рідкісним досконалістю. Ось, власне, і все. Це канва. Далі - можна вишивати по ній все те, що заманеться. Часу більш ніж достатньо - 21 рік, поки кохана живе і живе, і ще десяток років, коли вона, померла, все-таки ще супроводить йому, а він постійно з нею спілкується. Канцоньєре (фрагменти) складаються з 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстин, а також мадригалів і балад, що становлять у сумі число 11.

Всі це розмаїття розміщено в порядку далекому від строгого. Пізніше видавці, щоб раз і назавжди розділити перше, велику порцію фрагментів від друга, маленькою, - дадуть їм заголовки: "На життя мадонни Лаури" і "На смерть мадонни Лаури ". У Петрарки - в останньому кодексі цього немає, там просто вшиті чисті аркуші, як вододіл між Лаурою за життя цієї та Лаурою за життя іншої ... Він спілкувався з обома, великої різниці між тією і іншою -- намагався не помічати. Схоже, що мертвою Лаури для нього не було, не могло бути. Просто була якась інша, але знову-таки жива.

Вірші італійською мовою (або в просторіччі, "вольгаре") Петрарка почав писати змолоду, не надаючи їм серйозного значення. У пору роботи над зборами латинських своїх послань, прозових листів і початком роботи над майбутньою "Книгою пісень" частину своїх італійських віршів Петрарка знищив, про що він повідомляє в одному листі 1350.

Першу спробу зібрати найкраще з своєї італійської лірики Петрарка почав у 1336-1338 роках, переписавши двадцять п'ять віршів до зводу так званих "Нарисів" (Rerum vulgarium fragmenta). У 1342-1347 роках Петрарка не просто переписав їх у новий звід, але і надав їм певний порядок, залишивши місце для інших, раніше написаних ним віршів, що підлягають перегляду. У суті, це й була перша редакція майбутньої "Книги пісень", що повністю підпорядкована темі піднесеної любові і спраги поетичного безсмертя.

Друга редакція здійснена Петраркою між 1347 і 1350 роками. У другій редакції намічається поглиблення релігійних мотивів, пов'язаних з роздумами про смерть і суєтності життя. Крім того, тут вперше з'являється поділ збірки на два частини: "На життя Мадонни Лаури" (починаючи з сонета 1, як і в остаточній редакції) і "На смерть Мадонни Лаури" (починаючи з канцони CCLXIV, що також відповідає остаточної редакції). Друга частина ще нікчемно мала в порівняно з першим.

Третя редакція (1359-1362) включає вже 215 віршів, з яких 174 складають перша частина і 41 другого. Потім слід ще кілька редакцій.

Сьома редакція, близька до остаточної, яку автор відправив Пандольфо Малатеста в січні 1373, нараховує вже 366 віршів (263 і 103 відповідно до частин). Восьма редакція -- 1373, і нарешті, доповнення до рукопису, послане того ж Малатеста -- 1373-1374 роки.

Дев'яту, остаточну, редакцію містить так званий Ватиканський кодекс під номером 3195, частково автобіографічний.

За цього Ватиканський кодекс, опублікованому фо?? отіпіческім способом у 1905 році, здійснюються всі новітні критичні видання.

В Ватиканському кодексі поділ частин зберігається: в першому - тема Лаури -- Дафни (лавра), у другій - Лаура - вожатий поета по небесних сфер, Лаура -- ангел-охоронець, що направляє всі помисли поета до вищих цілей.

В остаточну редакцію Петрарка включив і деякі вірші аж ніяк не любовного змісту: політичні канцони, сонети проти авіньйонське курії, послання до друзів на різні моралние і життєві теми.

Особливу проблему становить датування віршів збірки. Вона складна не тому, що Петрарка часто повертався до написаного навіть цілі десятиліття по тому. А хоча б вже тому, що Петрарка навмисно не дотримувався хронологію в порядку розташування віршованого матеріалу. Міркування Петрарки нині не завжди ясні. Очевидно лише його бажання уникнути тематичної монотонності.

Одне лише наявність дев'яти редакцій свідчить про безустанної, скрупульозної Петрарки роботі над "Книгою пісень". Ряд віршів дійшов до нас у кількох редакціях, і по них можна судити про направлення зусиль Петрарки. Цікаво, що в ряді випадків, коли Петрарка був задоволений своєю роботою, він робив поруч із текстом відповідну позначку.

Робота над текстом йшла в двох головних напрямках: видалення незрозумілості і двозначності, досягнення більшої музичності.

На ранній стадії Петрарка прагнув до формальної витонченості, зовнішньої елегантності, до того, що так подобалося сучасникам і перестало подобатися згодом. З роками, з кожною новою редакцією, Петрарка дбав вже про одним. Йому хотілося добитися можливо більшої визначеності, смисловий і образної точності, зрозумілості, мовної гнучкості. У цьому сенсі дуже цікаво судження Карло Джезуальдо (кінець XVI - початок XVII ст.), засновника знаменитої Академії музики, який прославився своїми мадригали. Про вірш Петрарки він писав: "У ньому немає нічого такого, що було б неможливо в прозі". Але ж ця тяга до проізаціі вірша, у наш час особливо цінуємо, за старих часів викликала осуд. Як зразок такого навмисного спрощення віршованої мови приводять XV сонет:

Я крок Зробіть крок - і оглянусь тому,

І вітерець з милого межі

напутній ловлю ...

Але згадаю раптом, яких позбавлений відрада,

Як довгий шлях, як смертного спадку

Розмір термін, - і знову бреду несміливо,

І ось - стою в сльозах, опустивши погляд.

В Насправді, відмовившись від стіховой розбивки та друкуючи цей текст у підбір, можна отримати уривок ритмічно впорядкованої прози. І це ще користуючись перекладом Вяч. Іванова, лексично і синтаксично дещо завищеними.

Дивно, що такий проникливий критик і знавець італійської літератури, як Де Санктіс, не побачив цієї тенденції в Петрарке. Де Сантосу здавалося, що Петрарці властиво обожнювання слова не за змістом, а за звучанням. А ось Д'Аннунціо, сам тяжіли до словесного еквілібрізму, зауважив цю тенденцію.

Одиницею петрарківську поезії є не слово, але вірш або, вірніше, ритміко-синтаксичний відрізок, в якому окреме слово розчиняється, робиться непомітним. Одиниці ж цієї Петрарка приділяв переважне увагу, ретельно її обробляв, оркестрував.

Найчастіше всього в Петрарки ритміко-синтаксична одиниця містить в себе яке-небудь закінчену думку, цілісний образ. Це чудово побачив великий Г. Р. Державін, який у своїх перекладах з Петрарки жертвував навіть сонетної формою заради збереження змістовної сторони його поезії.

Показово і те, що Петрарка відноситься до незначного числі тих італійських поетів, чиї окремі вірші стали пословічнимі.

Як загальна закономірність слово в Петрарки не є поетичним вузлом. У роботах про Петрарці зазначалося, що зустрічається в окремих його віршах деяка "преціозность" носить швидше за концептуальний характер. Тут можна було б послатися на сонет CXLVIII, перша строфа якого складається з звучних географічних назв.

Цікаво, що цей рафіновано-віртуозний, "другий" Петрарка, особливо впадає в очі і багатьом критикам, а ще більше перекладачам. Ця помилкова репутація, що склалася не без допомоги епігонів-петраркічтов, що сприймали лише віртуозну бік великого поета, позначилася на багатьох перекладацьких роботах. Зокрема, і в нас в Росії. Словесна химерність, навмисна ускладненість синтаксису в перекладах - Хвороба поширена.

До жаль, ця репутація виявилася досить стійкою. Вона надовго якщо не заступила, то значно спотворила "перший" і "головного" Петрарку, який і дозволив йому стати одним з видатних поетів світу.

Різні покоління, в залежності від свого літературного свідомості, пануючих естетичних смаків, прочитували Петрарку по-різному. Одні бачили в ньому витонченого поета, що ставив понад усе форму, словесне досконалість, бачили в Петрарці якусь ідеальну поетичну норму, чи не обов'язкову для наслідування. Лругіе цінували в ньому перш за все неповторну індивідуальність, чули в його віршах голос нового часу. Одні беззастережно зараховували його до "Класиків", інші з не меншим запалом до "романтикам".

3. Петрарка в Росії

Перше серйозне знайомство з Петраркою в Росії відбулося на початку XIX століття, коли сприйняття його було в значній мірі підказане саме "романтичної" репутацією Петрарки, що склалася під пером теоретиків і практиків західноєвропейського романтизму. Подальша історія російської Петрарки внесла до це сприйняття суттєві поправки, часом пропонуючи докорінно інші прочитання.

Початок знайомству читаючої російської публіки з Петраркою поклав відомий поет Костянтин Батюшков, чи не першим італьяніст в Росії, автор статей про Петрарці і Тассо. Наприкінці 1800-х років він робить переклад одного з самих знаменитих петрарківську сонетів (CCLXIX) і пише перекладення канцони I, названої ним "Вечір". Батюшков не дотримується тут сонетної форми, а також змінює зміст сонета "на романтичний лад". Але саме таким побажав бачити і побачив Петрарку романтичний століття.

В значною мірою продовжувачем такої романтичної трактування Петрарки, тільки в ще більш згущеному вигляді, без витверезною батюшковского класицизму, виступив поет Іван Козлов. До речі, він переклав той же CCLXIX сонет, що і Батюшков, додавши до нього ще два чотиривірші чотиристопного ямба, а заодно і "Мріяння душі", "муки", "бурхливе море", "східний перли", "тугу", "Втрату серця", "сльози" і "оманливу красу". Козлов ж переклав ще один сонет Петрарки в станси. Починається він так:

Сумуючи про подругу милою

Іль, може бути, не має дітей,

осиротілий і сумний,

Поет і стогне соловей.

Таке сентиментальне виконання Петрарки не спростовується і вже цим перекладом інших сонетів Петрарки (CLIX і CCCII), зробленим І. Коздовим на цей раз шестістонгим ямбом, що імітує плавний французький олександрійський вірш, і з дотриманням сонетної форми.

Ні сумнівів, що Петрарка був прочитаний як свій, цілком романтичний поет. Петрарка потрапив в надуману родовід романтиків "смутного напрямку. Між тим петрарківську невдоволення собою, його acidia, і що лежить в основі "Книги пісень "контроверзи між потягами серця і моральними абсолюту, земним і надмірним, пристрасним прагненням до життя, повного діяльності та любові, і піднесеними помислами про вічне не мають нічого спільного з ламентація, розчарування й інертності.

Російських поетів того часу залучали лише деякі мотиви, які вони, вилучивши з загального мистецького контексту вичитали в Петрарки. Так, вони вичитали мотив "Поета-відлюдника", мотив мирної сільського життя на противагу марного міський. Лирику Петрарки прочитали як свою "вздихательную" (визначення Батюшкова).

Друга половина XIX століття рясніє перекладами з "Книги пісень". Цьому сприяло як розвиток філологічної науки в цілому, так і російської італьяністікі в зокрема. Науковий і освітньо-популяризаторської підхід, мало погодяться з потребами живої вітчизняної літератури, наклав на нові переклади певний відбиток. З точки зору букви вони стали точніше, бути може, формально суворіше, але при цьому вони стали безсумнівно бездушні, тобто набули культурно-інформаційний характер, по суті, не пов'язаний з потребами живої російської поезії.

Принципово нову сторінку в історії російського Петрарки відкриває XX століття. Пов'язана вона з російським символізмом, і перш за все з ім'ям В'ячеслава Іванова.

В Насправді, безсумнівна заслуга В'ячеслава Іванова як перекладача Петрарки полягає в тому, що він перший з великих російських літераторів підійшов до Петрарці не "раптом", а у всеозброєнні грунтовної філологічних і історико-культурних знань, залишаючись при цьому неабияким віршотворцем. Мало того - підпорядковуючи завдання перекладу не просто пізнавальним культурним цілям, але нагальним потребам живої вітчизняної літератури.

В'ячеслав Іванов, повернувши Петрарку в треченто, зумів вселити російському читачеві живий до нього інтерес і віру в реальність сумної повісті про Лаурі і Франческо.

Шлях, вторований В'ячеславом Івановим, виявився спокусливим. За ним пішли, суті, майже всі, хто брався за переклади Петрарки.

З перекладачів близького до нас часу більше й триваліші інших працював над Петраркою А. М. Ефрос. У нього було багато даних, щоб переводити Петрарку: ерудиція, глибока начитаність в італійській літературі, чудове знання культури Відродження, італійської мови. З усім тим нового слова він так і не сказав. Як перекладач Петрарки, він йшов за В'ячеславом Івановим. Ради дотримання умов вірша йому доводилося іноді жертвувати петрарківську легкістю і витонченістю. Інверсії, громіздкі словосполучення у А. Е. Ефроса не результат продуманої системи, а наслідок нездоланної опору стіхового матеріалу.

Таким чином, і до цього дня в більш ніж півторастолітньої життя Петрарки в російській поезії найбільш примітними епізодами залишаються два: перший пов'язаний з періодом російського романтизму, другий - з суперечками про "нове мистецтво". В обох випадках російська Петрарка виявився живим учасником літературних сутичок. Всі інші факти з життя Петрарки в Росії належать не стільки до історії російської поезії, скільки до історії російської освіченості.

Список літератури:

Абрамсон М.Л. Від Данте до Альберти. М.: "Наука", 1979.

Веселовський А.Н. Петрарка в поетичній сповіді "Canzoniere". 1304-1904. СПб., 1912.

Ревуненкова Н.В. Ренессанское вільнодумство й ідеологія Реформації. М.: "Думка", 1988

Енциклопедичний словник юного історика/сост. Єлманова Н.С., Савичева Е.М. М: "Педагогіка-прес", 1994.

Ф. Петрарка. Сонети; канцони, секстин, балади, мадригали, автобіографічна проза. Передмова та примітки Н. Томашівського. - М.: Правда.1984.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.refcentr.ru/