Гуманітарна класична гімназія № 57

Пушкін в Москві.

Реферат виконав

Тюленев Олександр Олександрович.

Керівник

Толмачевская Ірина Борисівна.

Курган 1999 рік.

План.
Введення.
Дитинство О. С. Пушкіна.
Предки Пушкіна.
Основні риси характеру Пушкіна - дитини.
Після заслання в Москві. 11826 - 1830 року.
Зустріч поета з імператором Миколою Першим.
Пушкін і московські літературні гуртки Д. Венівітінова та М. Польового.
Видавництво Журналу «Современник».
Сватьба Пушкіна з Н. М. Гончарової.
Тимчасові приїзди Пушкіна в Москву в 1831-1836 роках.
Зустрічі з Близькими друзями (П. В. Нащокіним, П. А. Чаадаєвим, П. А.
Вяземським).
Візит Пушкіна в Московський Університет.
Відвідування архівів.
Останній візит Пушкіна в Москву.
Пушкін в пам'яті нащадків.
Пам'ятник О. С. Пушкіну роботи скульптора Опєкушин.
Музей на Арбаті.
Музей на Кропоткинской, 12.
Святкування 200-річчя з дня народження великого поета.
VI. Висновок.

Цього року відзначається двохсотріччя з дня народження великого поета
Олександра Сергійовича Пушкіна. У кожного - свій Пушкін, і кожен повиненвідкрити його заново - розумом і серцем - для себе. У наш час, тривожний ісумне, за днів знищення підвалин і етичних скреп, не багатодуховних сховищ залишилося для людини, саме таким уцілілим оплотомсьогодні є Пушкін - наш земний вчитель життя, символ світської держави,колись незламною, а нині - приниженим і поверженої. Кожне поколінняпрочитує Пушкіна по-своєму, відкриваючи його для себе вперше, з позиційсвого часу і світогляду. Подання про Пушкіна включає судження пройого зовнішньому вигляді, про історію життя, характер, захоплення, що оточують йоголюдях - про все, що необхідно для розуміння особистості поета. Все це яспробую відобразити в темі про московського життя поета.
У Москві Пушкін прожив близько третини свого життя. Пушкіністи умовно виділяютьтри періоди московського життя поета.
Свої дитячі роки, до вступу до Ліцею в 1811 році, Пушкін прожив у
Москві.
8 червня 1799 і метричній книзі московської церкви Богоявлення
Господнього, що в Елохове, з'явився запис:
«27 травня. У дворі колежскаго реєстратора Івана Васильєва Скварцова умешканця його Моеора Сергія Львовича Пушкіна народився син Олександр хрещений червня
8 дня воспріємник Граф Артемій Іванович Воронцов кума мати зазначеного
Сергія Пушкіна вдова Ольга Василівна Пушкіна ».
Олександр Пушкін народився 26 травня 1799 (в четвер, день Вознесіння), алепісля заходу сонця. Тому, згідно з церковним звичаєм, дата його народженняозначена в метриці наступним числом.
Сучасники мало що знали про народження поета, як і про його дитинство. Сам
Пушкін рідко згадував про свої дитячі роки. У цьому почасти позначилися йоговідчужені стосунки з батьками. Головне ж, Пушкін - і чим далі, тимбільше - поетизував своє друге народження, духовне. Зводив його доліцеї років і ліцеї впливам. Культ дружби відсував на задній плансім'ю. Однак про свої більш віддалених предків, про своєму роді в цілому Пушкінзгадував часто, охоче і не без гордості.
Хрещеною матір'ю Пушкіна стала його рідна бабуся по батькові - Ольга Василівна.
Чоловік її, Лев Олександрович Пушкін, потрапив у немилість після 1762 за те,що під час перевороту зберіг вірність Петру III. В автобіографічнихзаписках Пушкін розповідав: «Він був посаджений у фортецю і випущений через двароку. З тих пір він вже в службу не вступав і жив у Москві і в своїхселах.
Дід мій був чоловік палкий і жорстокий, Перша жінка його, уроджена
Воєйкова, померла на соломі, укладена їм в домашню в'язницю за уявну абосправжню її зв'язок з французом, колишнім вчителем його синів, і якого вінвельми феодально повісив на чорному дворі. Друга дружина його, уроджена
Чичеріна, досить від нього натерпілася. Одного разу звелів він їй одягнутися і їхатиз ним кудись у гості. Бабуся була на вагітна і відчувала себенездорової, але не сміла відмовитися. Дорогий вона відчула борошна. Дід мійзвелів кучерові зупинитися, і вона в кареті вирішилася - чи не моїмбатьком. Породіллю привезли додому напівмертву і поклали на ліжко всюрозряджену і в діаманти ». Пушкін не ручається за повну достовірністьокремих подробиць, він робить застереження, що все це відомо йому почуток. Але ж тут істотна не тільки і не стільки прискіпливабіографічна реконструкція, скільки впливає на Пушкіна культурно-побутоваатмосфера, та, нехай частково міфологізована, історія, якапередувала Пушкіну, займаючи з дитинства його уяву.
Сприйменником при хрещенні Пушкіна був гр. Артемій Воронцов. Доводиться вінтроюрідним братом іншої бабці поета, з материнської сторони, - Марії
Олексіївні Пушкіної, чоловіком якої був Йосип Абрамович Ганнібал. «І цей шлюббув нещасливий, - розповідав Пушкін .- Ревнощі дружини і мінливість чоловікабули причини незадоволення і сварок, які закінчилися розлученням.
Африканський характер мого діда, палкі пристрасті, з'єднані з жахливимлегковажністю, втягнули його в дивні омани. Він одружився з іншоюдружині, представлять фальшиве свідетельстно про смерть першого. За нещасну
Марію Олексіївну заступився брат її чоловіка, інший син «арапа Петра Великого»,
Іван Ганнібал. Їй повернули трирічну дочку, майбутню матір поета - Надію.
Другий шлюб чоловіка був оголошений не дійсним, а сам О. А. Ганнібалвідправлений на службу в чорноморський флот. Пушкін застав Осипа Ганнібала вживих і бачив його в селі.
Над купіллю Пушкіна клубочився повітря вісімнадцятого століття. У Росії буввек заколотів, самодурства і освіти - можна сказати, освіченогосамодурства. Таким сприйняв недавнє минуле Пушкін - і все життя XVIIIстоліття обіймав його. Приваблювала Пушкіна не лише історія як процес, але живіхарактери: жорстокі, химерно норовливі - і разом з тим сильні,надзвичайно цільні. То був ніби казковий варварський епос біля витоківподрібнює цивілізованої сучасності.
Де народився Пушкін? Сучасники - в силу названих вище причин - були малоінформовані про це. У 1822 році (Пушкін в цей час знаходився в Кишиневі,але слава його вже щосили подорожувала по Росії) Микола Греч вредакторському передмові до публікації пушкінських віршів вказував на
Петербург як на місце народження поета. У 50-ті роки минулого століття
«Перша пушкініст» П. В. Анненков вже твердо знав, що Пушкін народився в
Москві, але поміщав будинок Пушкіних «на Молчановка» (поблизу Арбата). Однак цене так. З опублікованій пізніше запису про хрещення Пушкіна виходило, щонародився він в Німецькій слободі. То був один з кращих районів тодішньої
Москви. Будинок, в якому народився Пушкін, не зберігся. До самого останньогочасу дослідники вважали, що він знаходився на місці нинішнього будинку №
10 по вулиці Баумана (колишня Німецька). Тепер, однак, називають й іншийадреса, неподалік: за цими даними, будинок Скворцова стояв на розі Малої
Поштовій вулиці і Госпітального провулка. Господар будинку Іван Скворцов був,між іншим, товаришем по службі Сергія Львовича Пушкіна по Московськомукомісаріату.
Близько розташована і Богоявленська церква, в якій був хрещений Пушкін.
Сучасний її адреса: площа Баумана (колишня Єлоховському), будинок № 15. Сільце
Елох було вперше згадано в духовній грамоті великого князя Дмитра
Донського. Пізніше воно стало називатися село Елохово. Богоявленська церквастояла тут уже в XVII столітті. У 1731-1770 роках церква Богоявлення у
Елохове була повністю відбудована наново. Будівництво було, можливо,затримано пожежею: відомо, що травні 1748 був місяцем пожеж в Москвіі 23 травня горіла вся Німецька слобода; постраждала і церква в Елохове.
Саме в цьому храмі будівлі XVIII століття хрестили Пушкіна.
Після пожежі 1812 Москві довелося відбудовуватися знову. У 30-і рокинастала черга Єлоховському Богоявленської церкви. Будівля була розібрана та в
1837-1845 роках зведено нове - в стилі пізнього класицизму або такзваного ампіру. Будував храм архітектор Е. Д. Тюрін. Від будівлі XVIIIстоліття збереглися нижній ярус дзвіниці і трапезна в класичномустилі з приділами, в одному з яких і хрестили Пушкіна. Нині це
Богоявленський патріарший собор.
Біографія Пушкіна відновлюється по місяцях, по днях, а коли цеможливо, навіть по годинах. Багато чого з'ясовано працями кількох поколіньвчених, у скільки залишилося ще «білих плям»! Так і сьогодні, приступаючи доопису життя Пушкіна, відразу ж відчуваєш, як мало ми знаємо, наприклад, пропершим її роках - роках дитинства: уривчасті рядки автобіографії, кільказгадувань у віршах і пізніх листах, деякі спогадисучасників ... Пробіл значний. Адже вивчаючи біографії письменників, мизавжди переконуємося, що витоки формування особистості сходять до дитинства, дораннім переживань та вражень, до впливу навколишнього всієї атмосфери. Івсе-таки по трохи що дійшли до нас відомостями про дитячі роки Пушкінаконтури картини можуть бути виявлені.
Яким був Пушкін у дитинстві? З самого раннього з його портретів (він виявленийнедавно і експонований в Московському музеї О. С. Пушкіна) на нас привітнодивиться маленький хлопчик з великими живими очима, дивиться допитливо,здивовано, наче з якоюсь прихованою думкою. Пригадуються слова братапоета-Лева: «обличчя його було виразно і істота». Живий хлопчик,кучерявий, бистроокий (слова І. І. Пущина), з різкими переходаминастрою, замкнутий з одними, товариський з іншими, легко ранимий, гостропереживав образи і несправедливості, по-своєму гордий і разом з тимпостійно озирайсь, він в семирічному віці несподівано перетворився збоязкого, неповороткого, мовчазного в «неприборканого», темпераментного,глузливо-дотепного. Цей хлопчик приводив у здивування, постійновикликав докори, осуду, нервові спалахи батьків і гувернерів. Дитячіроки Пушкіна - це одночасно і яскраві враження від навколишнього життя,це і пробудження, не без впливу загальної культурної атмосфери, пристрасті дотворчості, що став потім головною метою всього життя, це і пробудженняособистості, перші її прояви. До Пушкіна і в його ранні роки незастосовнізвичайні мірки. Його сприйнятливість, кмітливість, його дотепність ітоді дивували оточуючих. Про те, що він відрізнявся «в ребячество»незвичайною пам'яттю і особливо «спостережною не по роках розумом»,писав батько поета. «У самому дитинстві, - зазначав Сергій Львович, - вінпоказав велику повагу до письменників ». Відомий у той час педагог Ремі
Жилле, згодом професор одеського Рішельєвського ліцею, побачивши, з якоюжвавістю маленький Пушкін реагував на читання віршів якимось поетом-моряком,зауважив: «Чудное дитя ... як рано все почав розуміти! Дай бог, щоб цейдитина жив і жив, і ви побачите, що з нього буде ». Про ранню начитаностіхлопчика Лев Сергійович згадував: «Пушкін був обдарований незвичайною пам'яттюі на одинадцятому році вже знав напам'ять всю французьку літературу ». Вжедев'яти років, доповнює сестра Ольга Сергіївна, він «любив читати Плутарха», вцей час зачитувався «Іліадою» та «Одіссеєю» (у французькому перекладі).
Пристрасть цю розвивали в ньому і сестрі самі батьки, читаючи їм вголосцікаві книги. Батько особливо майстерно читав їм Мольєра. Вінжадібно «ковтав» книги не тільки батьківської бібліотеки, але бував і взнаменитої величезною бібліотеці графа Д. П. Бутурліна, будинок якого,знаходився по сусідству з будинком, де жили Пушкіни. П.А. Вяземський згадував,що «батько його був у дружніх стосунках з Карамзіним і Дмитрієвим ісам, за тодішнім звичаєм, отримав якщо не вчене, то. По крайней мере,літературна освіта. Дядя Олександра, Василь Львович, сам був поетабо, мабуть, люб'язний віршотворець, і за тодішніми немудрих, але не меншетого визнаним вимогам був віршотворцем на рахунку. Вся обстановкаповинна була благотворно діяти до хлопця. Зіркі очі моглипередбачати «у відважного хлопчика майбутнього поета». І не дивно, щодев'ятирічному хлопчику захотілося спробувати себе в мистецтві наслідування істати автором.
Улюбленим його вправою спочатку було імпровізувати маленькі комедії ісамому розігрувати їх перед сестрою, яка в цьому випадку становила всюпубліку і вимовляла свій суд. Одного разу як-то вона освистала його п'єску
«Викрадач». Він не образився і сам на себе написав епіграму французькоюмові:
«Скажи, за що« Викрадач »обсвистаний партером? На жаль! За те, що бідолахапописувач викрав його у Мольєра ».
У той же час пробував складати байки, а потім, вже років десять від роду,начитавшись порядно, особливо «Генріади» Вольтера, написав цілу поему,піснях у шести, під назвою «Толіада», героєм якої був карла царя -дармоїда Дагоберто, а змістом війна між Карлом і карліцамі ... У 1836році Пушкін, оцінюючи свою творчість, признавався: «еже в ребячествобезглуздо лукавому я старця в мережу потрапив ».
У цьому сімействі перебував легіон закордонних гувернерів і гувернанток. Зних вибираю нестерпної, примхливого самодура Русло та гідного йогонаступника Шеделя, в руках яких перебувало навчання дітей всім майженаук. З них Русло завдав образи юному свого вихованця Олександру
Сергійовичу, розреготавшись йому в очі, коли дитина написав віршованужарт. Русло довів Пушкіна до сліз, осміяна безжально всяке слово цьогочотиривірші, і, маючи сам претензію писати вірші не гірше Корнелія і
Расіна, розсудив, мало того, поскаржитися ще невблаганною Надії Йосипівні,звинувачуючи дитини в лінощів і неробства. Зрозуміло, в очах Надії
Йосипівни дитя виявилося винуватим, а самодур правим, і вона покарала сина, асамодур за педагогічний талант додала платні. Ображений дитинарозірвав і кинув у грубку свої вірші, а Русло зненавидів з усім запаломсвоєї африканської крові.
Риси характеру, які тільки ще намічалися в дитинстві, розвернулисяпізніше у всьому вигляді геніальної особистості, викликала винятковимсвоєрідністю, сміливою незалежністю, постійні нападки ревнителів чіннойморалі, смиренності, слухняності.
Формування характеру Пушкіна в ранні роки відбувалося під впливомбагатьох перехресних обставин.
Коли читаєш опис сучасниками побуту родини Пушкіних, мимоволівиникають асоціації з побутом літературної богеми. Цілковита недбалість,плутанина, постійні переїзди з однієї квартири на іншу, несподіванісумасбродние рішення ... М. А. Корф, деякий час жив по сусідству з
Пушкіним, згадував: «Будинок їх представляв завжди якийсь хаос: в однійкімнаті були багаті старовинні меблі, в іншій порожні стіни, навіть безстільців; численна, але обірвана і п'яна челядь, старі ридвани зтощімі шкапами, пишні дамські наряди і вічний недолік у всьому, починаючиз грошей і до останнього склянки. Коли в них обедивало людини два-три, тозавжди надсилали до нас за приладами ». Риси побуту Пушкіних відображені вжартівливих віршах Дельвіга:

«Друг Пушкін, чи хочеш покуштувати
Поганого масла, яєць гнилих?
Так приходь зі мною обідати
Сьогодні у своїх рідних ».
Багато чого, що було сприйнято тільки прокидається спостережливістюхлопчика, пізніше, у зрілі роки, спалахувало у його спогадах,перетворювалося в художні образи, оцінювалася у світлі накопиченогов суворих випробуваннях великого життєвого досвіду.
У 1817 році Пушкін згадував:
З якою тихою красою
Хвилини дитинства протекла ...
( «До Дельвігу»)
І тут же - елегійні: «... були мої дні присвячені спокою». Це вихваляннядитячих років-не більше ніж відгомін традиційної лірики сентименталізму. Ні ввіршах, ні в листах, ні у спогадах пізнішого часу Пушкін неговорив так про початкові роках свого життя. Навпаки, у програміавтобіографії він тричі згадує про тяжкі переживання в ці роки.
Переробляючи вірш «До Дельвігу», Пушкін зовсім викинувідилічні рядки про щасливе і покійного дитинстві. Ідилічним воно небуло. «Перші неприємності», «Мої неприємні спогади», «Нестерпностан »- наполегливо повторюється в плані опису дитинства. Якіпричини такого стану, побачимо пізніше. Поки що зауважимо, що слова про
«Нестерпному стані» не можна розуміти дуже вже розширено.

Ранні віршовані досліди Пушкіна не зустріли розуміння в його родині. Йогозосередженість в собі сприймалася оточуючими як замкнутість іпохмурість, а спроби хлопчика відстоювати свою свободу і незалежність,протестувати проти строгостей батьків і вихователів - як зухвалість ісамовпевненість. Не бачили, що почалося пробудження надзвичайно яскравою,своеобразной особистості, її внутрішній світ опинився за сімома замками для тих,якою він, здавалося б, мав бути відкритим.
У дванадцять років Пушкін залишив батьківський дім. Залишав він його безжалю - перед ним відкривалася нове життя, яка обіцяла більшусамостійність, великі можливості знайти відповіді на зревшіе в йогосвідомості питання і шукання.
«Мене везуть до Петербурга. Єзуїтів »- коротко відзначав Пушкін автобіографії.
Другий період життя Пушкіна в Москві відноситься до часу після поверненняйого з заслання, тобто з осені 1826 до весни 1831 року, коли Пушкіностаточно переїхав до Петербурга.
28 серпня 1826 начальник Головного штабу Дібовіч записав резолюцію
Миколи: «Найвища наказано Пушкіна закликати сюди. Для супроводження йоговідрядити фельд'єгеря. Пушкіну дозволяється їхати вільно під наглядомфельд'єгеря, не у вигляді арештанта. Пушкіну прибути прямо до мене ».
У ніч на 4 вересня за ним приїхали до Михайлівського. Аріна Родіонівна,перелякана за свого вихованця, плаче навзрид. Жандарм квапить. Пушкінспішно посилає в Тригорське садівника Архипа за своїми пістолетами, безних їхати не хоче. Рано вранці виїжджає у Псков. 8 вересня він у Москві, і,о четвертій годині дня, в дорожньому костюмі, втомлений, прибуває до Чудов палац іпостає перед імператором.
Не знаючи про справжні наміри царя, Пушкін готовий був, як писав у своїхлистах друзям, з ним «домовляються» (ніби Микола I був людиною,словами якого можна було вірити!). Новий цар, всього лише два тижні томутому офіційно коронований, був тільки на три роки старший Пушкіна. Все,хто бачив коли-небудь Миколи, стверджували, що він завжди позував,вираз його обличчя могло бути лютим, урочистим, привітним,співчутливим, але ніколи не відображало дійсних його почуттів і думок. Надопитах декабристів, прагнучи вирвати потрібні визнання, він відповідномоменту міняв маски. В одних випадках погрожував згноїти в Фортеці, закувати вкайдани, заморити голодом, застосовував і інші прийоми деморалізації,придушення волі заарештованих. Іноді ж він прикидався другом народу,реформатором, навіть плакав, запевняючи, що сам готовий виконати команду, заяку боролося таємне товариство. При цьому він виявився таким майстернимактором, що навіть такі переконаний декабрист, як Каховський почувшизапевнення царя, що він хоче бути «батьком батьківщини», піддався обману і писавйому з фортеці: «Добрий государ, я бачив сльози співчуття на очах
Ваших ». У деяких випадках Микола діяв «ласкою». Так, декабриста
Гангеблова він «батьківськи» докоряв: «Що ви, батюшка, наробили ...» На інших віннамагався впливати «турботою» про сім'ї і т. д. Тільки витонченимлицемірством царя можна пояснити, що деякі декабристи, перебуваючи вфортеці, писали йому листи, в яких всерйоз давали поради, якими шляхамипотрібно і можна реформувати Росію.
Микола Павлович був високий на зріст, стрункий і замолоду гарний. Відміннавиправка гвардійського офіцера дозволяла йому триматися велично іприховувати страх і непевність у собі, які терзали його в перші рокицарювання, поки лестощі і безконтрольності не вселили в нього настільки жнеобмежену самовпевненість. Він отримав досить посередняосвіта і володів обмеженим кругозором фрунтового командира. Ідеянеобмеженого деспотизму і божественного походження влади - жалюгідна іархаїчна ідеологія крихітних німецьких дворів - міцно трималася в головійого матері Марії Федорівни, яка зуміла переконати її молодшим синам -
Миколі та Михайлу. Помножена на міць дворянського бюрократичногодержави і величезні матеріальні можливості Росії, ця ідея дала саміпохмурі плоди. Микола був переконаний в тому, що від підвладної йому країни вінвправі вимагати беззастережного виконання будь-яких наказів. Не тільки будь-якийпрояв власної думки, вільної думки, але й просте порушеннясиметрії, ідеалів казарменій краси здавалося йому нестерпним іобразливим. У вересні 1827 - через рік після побачення з Пушкіним-
Микола I зустрів у Петербурзі на Невському хлопчика-гімназиста врозстебнутому мундирі. Справа ця, що коштувало не більше ніж зауваження гувернера,стало предметом розслідування як подія державної ваги. Занаказом імператора військовий генерал-губернатор столиці Голенищев-Кутузов
(той самий, який розпоряджався стратою декабристів) розшукав «винного» ідоносив: «неохайність і бридкий вигляд його, за особистим мого огляду,походить від нещасного фізичного його складання, у нього на грудях і наспині горби, а сюртук таке вузьке, що він застебнути його не може ». Військовийгенерал-губернатор Петербурга, генерал-ад'ютант особисто оглядав хворогохлопчика, щоб переконатися, що в його «потворне вигляді» не криється ніякоїкрамоли! І імператор, прочитавши це, не зазнав сорому, а написав резолюцію,що пропонує відіслати затриманого до міністра народної освіти,останньому ж пішов догану: чому «одягли в сукні, якого носитине може ».
Цей, сам по собі незначний епізод винятково яскраво малює Миколи I, проякому Бенкендорф писав: «Розвага государя зі своїми військами, завласним його свідомості, - єдине і дійсне для нього насолода ».
Однак ми не зрозуміємо відносин Пушкіна з Миколою Павловичем, якщо будемодивитися на останнього, забуваючи, що в 1826 році багато негативні рисийого характеру ще були приховані, і закриваючи очі на ряд привабливих риснового царя. Олександр I був лукавий і лицемірство, словами його не вірили навіть ублизькому колі. Микола I, свідомо підкреслюючи вигідний для себеконтраст, розігрував прямодушним солдата, лицаря свого слова,джентльмена. Він демонстративно усунув Аракчеєва, викликавши зітхання полегшеннявсій Росії. Адміністративному безсиллю останнього десятиліття царювання
Олександра він протиставив бурхливу і енергійну діяльність. У розмовіз Пушкіним Микола, безсумнівно, взяв маску реформатора. Почавшицарювання в обстановці заколоту, Микола розумів необхідність реформ.
Думки про селянську реформу дуже серйозно його займали, до них вінвертався, і надалі.
Про характер і зміст цієї розмови Пушкіна з Миколою існуєчимало розповідей сучасників, що відрізняються різними варіантами, вяких відбилися в тій чи іншій мірі позиції самих оповідачів.
Зіставляючи ці розповіді і відсіваючи в них сумнівне, можна більш -менш точно встановити наступні факти: розмова царя з Пушкіним тривав неменше години, а цар заявив поетові, що звільняє його від посилання у вигляді особливої
«Милості» бере на себе обов'язки цензора його творів. При цьому
Микола запитав у Пушкіна: «Що ви робили б, якби чотирнадцятийгрудня були в Петербурзі? »Пушкін не відрікся від дружніх зв'язків здекабристами, навпаки, він, мабуть, промовчав щодо своїх глибокихсумнівів у декабристської тактиці і рішуче підкреслив однодумність, і даввідповідь: «Став би в ряди бунтівників». До цього слід додати, що, небудучи розумний, Микола I володів здатністю бути за бажанням величнийабо милостивим, здаватися щирим і привабливим. Можна припускати, щоякісь туманні запевнення про прощення «братів, друзів, товаришів» Пушкінотримав. Саме з часу цієї першої зустрічі з царем починається для
Пушкіна та роль заступника за декабристів, яку він підкреслив якнайважливіше з справ життя:

І милість до занепалим закликав.
Микола і після цієї відповіді не зняв маску реформатора і благодійника, аговорив, як і на допитах деяких декабристів, про своїперетворювальних планах.Імператор, незважаючи на урочистістькоронаційних свят, ясно розумів слабкість свого становища.
Наляканий широкої картиною загального невдоволення, яку розкрилослідство над декабристами, він відчував необхідність ефектного жесту,який примирив би з ним громадськість. Прощення Пушкіна відкривало такуможливість, і Микола вирішив її використати. Він вміло розіграв сценупрощення, обіцяючи Пушкіну свободу від звичайної цензури, яка заміняласяособистої цензурою царя. Пушкін був повернений із заслання і отримав право самомуобирати місце свого перебування. Справжня ціна цих «милості» відкриласяперед Пушкіним пізніше. Звертатися до царя з приводу кожного віршабуло, звичайно, неможливо, і фактично особою, від якої відтепер залежаладоля пушкінського творчості і його особиста доля, зробився повновладнийначальник III відділу канцелярії його величності Олександр
Христофорович.
Син естлянского цивільного губернатора, Бенкендорф, звичайно, не міг бирозраховувати на таку блискучу кар'єру, якщо б його мати не була близькоюподругою імператриці Марії Федорівни. З дитинства пов'язаний з Павловськимдвором (п'ятнадцяти років його призначили флігель-ад'ютантом до імператора Павла)і безмежно відданий царюючої прізвища (відомо улюблений вислів
Миколи I: «Російські дворяни служать державі, німецькі - нам»), він ні вчому, проте, не був схожий на Аракчеєва, що грав за Олександра I роль,подібну до тієї, яка випала йому за Миколи, і також пройшов школупавловськой служби. На відміну від Аракчеєва Бенкендорф був не позбавленийосвіти. Аракчеєв був неохайний в одязі, підкреслено грубий, хизувавсясвоєї малограмотність - Бенкендорф тримався як світська людина,коректний в зверненні. Чи не будучи схожим на боязливого Аракчеєва, який ухиляється відбудь-якої участі у воєнних діях, Бенкендорф мав багате бойове минуле:він брав участь у ряді кампаній з 1803 по 1814 рік і проявив себе якдіяльний і хоробрий генерал, однак справжнім покликанням його стала невійна, а політичний розшук.
Наполеонівська Франція володіла найбільш розвиненою в Європі політичноїполіцією, створеної Фуше. У порівнянні з нею прийоми політичної поліції в
Росії були грубими і дилетантськими. При Олександрі I навіть не існувалодля неї єдиного організаційного центру: міністр поліції, начальник штабугвардійського корпусу, петербурзький і московський генерал-губернатори маликожен свою, - як правило, мало ефективну - систему політичногоконтролю і шпигунства. Зате знаходилися мисливці в приватному порядку на свійстрах і ризик організовувати політичний нагляд. Так, начальник південних
(одеських) військових поселень генерал Вітт в 1826 році надіслав до
Михайлівське свого агента Бошняк, який під виглядом ученого-ботаніказбирав шпигунські дані про Пушкіна, маючи в своєму розпорядженні повноваженнями у разі потребизаарештувати поета. Але далі всіх пішов Бенкендорф. У 1821 році він проник здопомогою свого агента Грибовського, члена Корінний управи Союзу
Благоденства, в самий центр декабристського руху і представиввідповідну інформацію Олександру I. Проте повною мірою активність
Бенкендорф зміг проявити лише за царювання Миколи I. Він з'явився одним зпровідних діячів Слідчого комітету у справах декабристів, а потім бувпризначений шефом корпусу жандармів і начальником спеціально заснованого
Миколою Третього відділення канцелярії його імператорської величності. Цеустанова мало на меті охопити всю Росію мережею таємного нагляду.
Бенкендорф не позбавлений був своєрідною чесності: він не вигадував помилковихзвинувачень, не переслідував особистих ворогів, у справах, які пройшли через його руки,ми зустрічаємо деколи гидливий нотатки про осіб, що роблять з корисливих видівпомилкові доноси. Однак він щиро вважав літературу легковажним ішкідливим заняттям, всякий прояв вільної думки - що підлягаєвикорінення небезпечним заколотом. Люди його цікавили як об'єкти спостереженняабо потенційні агенти розшуку. Такий був людина, «батьківських турбот»якого Микола 1 довірив долю Пушкіна. Пушкін Бенкендорфа явнодратував, і він багато зробив для того, щоб зробив запеклим участь поета востанні десять років його життя. Але висхідний до Жуковськомупротиставлення царської милості переслідуванням Бенкендорфаслід сприймати критично: положення визначав Микола I, Бенкендорфбув, перш за все, виконавцем монарших приписів і виясняють воліцаря.
Вийшовши з царського кабінету в кремлівському палаці, Пушкін не мігприпускати, як важко і принизливо складуться надалі його відносиниз владою, - він вірив, що йому довелося бачити великі історичніперетворення в момент їх зародження і що він зможе вплинути на їхмайбутній хід. Він був налаштований оптимістично. У написаних через три місяці
«Стансах» ( «У надії слави і добра ...») Пушкін, найімовірніше, повторивдещо з того, що Микола говорив йому про свої наміри. Увірші перетворювальна діяльність Петра Першого ставилася вприклад Миколі (адже і А. Бестужев, обманутий царем, писав з фортеці: «Явпевнений, що небо дарувало у Вас іншого Петра Великого ...»). Натяки,правда, слабкі, на можливість перетворень містилися і в царськомуманіфесті від 13 липня 1826 року. Там була заявлена готовність вислуховувативсякого роду пропозиції і оголошувалося, що з метою «поступовогоудосконалення »« всяке скромне бажання на краще, будь-яка думка дотвердженням сили законів, до розширення дійсного освіти іпромисловості, досягаючи до нас Шляхом законним, для всіх відкрите, завждибудуть прийняті ... з благоволінням ». Чималу роль у виникненні надій нареформаторські устремління Миколи I відіграли й такі тактичні кроки,якими він ознаменував свій вступ на престол, як відставка Аракчеєваі установа секретного комітету для підготовки деяких важливихперетворень в галузі державного управління, політики іосвіти.
Але якщо що відбилися в «Стансах» надії на те, що Микола, подібно до Петра,буде сприяти просвіті та не стане «зневажати» свою країну, моглиспиратися на запевнення самого Миколи, то інший заклик: «будь ... пам'яттю ...Незлобін »- натяк на необхідність пом'якшення долі засуджених декабристів
- Вже ніяк не міг сподобатися цареві. Адже тоді друковано стверджувалося щосьзовсім протилежне - вихваляти «милосердя» государя, який замінивчетвертування п'яти вождів повстання повішанням, і т. п. Узагальнюючи розмови поцього приводу, фон Фок писав Бенкендорфу, що багато засуджують «поблажливість»членам таємних товариств, «знаходять, що слід було б суворо карати». Уопублікованій доповіді Миколі Верховного кримінального суду у справідекабристів рішуче відхилялася можливість «милосердя»: «хочамилосердя, від самодержавної влади що виходить, закон не може покластиніяких меж, але Верховний кримінальний суд приймає відвагууявити, що є мірою злочину настільки високі і з загальноюбезпекою держави настільки суміжні, що самому милосердя вони,здається, повинні бути недоступними ». Про боязні висловити навіть найменшийспівчуття засудженим говориться і в що дійшли до нас мемуарах сучасників.
Таким чином, натяк на необхідність пом'якшення вироків, винесенихдекабристів, був дуже сміливим. При всьому цьому написання «Станси» булотрагічною помилкою Пушкіна, до того ж неправильно сприйнятим в передовихколах російського суспільства як відхід поета від колишніх ідеалів. На звинувачення в
«Лестощів» цареві він відповідав пізніше у вірші «Друзям»:

Ні, я не льстец, колицаря

Хвалу вільну складаю ...

Поета, стверджував Пушкін, могли б назвати підлабузники, якщо б він закликавцаря зневажати народ, придушувати освіта і обмежувати «милість». Але вНаприкінці вірша, як і в «Стансах», знову була виражена ілюзорнанадія, що поет може стати мало не наставником царя на шлях істинний:

Біда країні, де раб і льстец
Одні наближені до престолу,

А небом обраний співак
Мовчить, опустивши очі долу.

Важкі переживання Пушкіна, дізнався про негативну реакціїпрогресивних кіл на вірші «Станси» і «Друзям», загострювалинаклепницькі чутки про уявних «добром» і «милості», наданих йомуцарем. Так, у донесенні фон Фока Бенкендорфу із задоволенням згадувалисяпідслухані таємними агентами розмови з приводу «особливого піклуваннягосударя про відмінну поета Пушкіна ». Передавали, що «Станси» нібитонаписані Пушкіним не тільки на замовлення згори, а й «у присутності государя,в кабінеті його величності »(це спростовується чернеткою« Станси »з датою:
22 грудня 1826, Пушкін же був на прийомі у Миколи 8 вересня). Але
«Дзижчання наклепу лукавою» цим не обмежувалося: набула поширеннямерзотна епіграма, де поет оголошувався ренегатом, який перш за «вільністьпроповідував », а потім став« придворним лизоблюдів ». Звичайно, все це немало ниче?? про спільного зі ставленням до Пушкіна дійсних прихильників
«Вольності», ставленням передової Росії, яка, шкодуючи з приводупояви поезій «Станси» і «Друзям», продовжувала бачити в поетасвою надію, володаря дум.
Щоб краще уявити в який час повернувся Пушкін до Москви після засланнятреба згадати історію. Точка відліку - поразка повстання декабристів.
Надії і сподівання на можливість перебудови суспільно-політичноїжиття цілого покоління були розстріляні картеччю 14 грудня 1925. Зарозгромом послідували арешти, засудження, жорстокі покарання всім
«Доторканним до змови».
Часи, що пішли за розгромом повстання, були жахливі. «Знадобилосяне менше десятка років, щоб людина могла отямитися у своєму сумноположенні поневоленого і гнаного істоти, - писав А. И. Герцен у статті
«Література і суспільна думка після 14 грудня 1825» .- Людьмиопанувало глибокий відчай і загальне смуток ». Суспільство розшарувалося. Багатоз недавніх лібералів, прогресивних людей, які мислять, перекинулися наінший бік, виявилися раптом ревними служителями спадкоємцяпрестолу. Герцен відзначав підле і низьке завзяття, з яким вище суспільствопоспішало відректися від усіх людських почуттів, від всіх гуманних думок приперші ж погрози з боку влади. Люди розгубили слабо засвоєніпоняття про честь і гідність. «Російська аристократія вже не оговталася вцарювання Миколи ... все, що було в ній благородного і великодушного,була вкрита рудниках або в Сибіру ».
Була розгорнута боротьба з викорінення волелюбства. Москва, за спогадамисучасників поета, наповнилася шпигунами.
У таку атмосферу повернувся Пушкін після заслання. Він не впізнав суспільства - німосковського, ні петербурзького. Поет був відірваний від кращих людей свогопокоління. Багато хто з близьких друзів і добрих приятелів перебували у каторжнихнорах Сибіру. Навіть імен багатьох не можна було вимовляти вголос. Заповернення із заслання Пушкін продовжував міркувати про трагедію декабризму іїї причини, про роль і призначення поета в нових історичних умови. Вінвизнавав, що треба рахуватися з реальністю, але це не означало для ньогозмиритися, відмовитися від високої місії поета - провидця і вчителі. Увірші «Пророк» (1826) він висловив ці свої думки про покликання поетасимволічними словами:
Повстань, пророк, і дивись, і почуй,
Виконати волею моєю,
І, оминаючи моря й землі,
Глаголом жги серця людей.

Він покинув столицю безвісним юнаків. Олександр I переслідував його, але царяі в голову ніколи не спало б пускатися з ним в особисті пояснення. Посилання
Пушкіна схвилювала лише літературні кола, друзі картали його тоді якпровинився хлопчика. Повернення його було урочисто. Цар розмовлявз ним довше, ніж з будь-яким із своїх сановників, і після аудієнції упривселюдно назвав найрозумнішою людиною Росії. Суспільство, пригніченийрепресіями, боячись висловлювати своє незадоволення прямо, знаходило віддушину втих захоплення, яке марнували поверненим з засилаючи