Саша Чорний

Література і російська мова

Міністерство загальної освіти

Російської Федерації.

по Літературі. на тему: Саша Чорний.

Учня 11А класу.

Середньої школи № 4

Ляпіна Олександра. Ляпіна Олександра

Вчитель: С.В. Пономарьова.

м. Усть - Лабунська.

2001р.

Коротка характеристика Саші Чорного.

ЧОРНИЙ, Саша. псевдонім (справжнє ім'я-Глікбеог Олександр
Михайлович) (1 (13). Х. 1880, Одеса - .5. Vr''.1932, Прованс, Франція --поет прозаїк, перекладач, дитячий письменник. Раннє дитинство провів у м.
Біла Церква. Батько був агентом великої хімічної лабораторії. Що відзначаєтьсясучасниками замкнутість і відлюдника Ч. багато в чому сформувалася підвпливом важкої обстановки в родині (деспотичний батько і хвораістерична мати). Ч. вчився в 2-ій Житомирській гімназії. У 15 років втік збудинку, навчався в гімназії в Петербурзі, проте був відрахований занеуспішність. До цього часу позбувся батьківської допомоги. Хлопчикбідував, поки історія не набула розголосу (Я б л о н о в с к и я А. А.
Зрізався з алгебри// Син батьківщини .- 1898. 8 сент.), Після чого в 1898 р.його взяв на виховання голова селянського присутності в Житомирі К.
К. Роше. З Житомирської гімназії Ч. був знову виключений «без праванадходження »за зіткнення; директором (Шнейдерман Е. Нове про Сашу
Чорному. Іванов А. С. «Не дорікай за те, що я такий
У 1905 р. переїхав до Петербурга. Почав співпрацювати в сатиричному журналі
«Глядач», що мав антиурядову спрямованість. 27 листопада 1905в № 23 дебютував віршем «Нісенітниця» (під псевдонімом Саша Чорний), вякому сатирично зображували правляча верхівка, включаючи царськупрізвище. Цей номер був конфіскований, а журнал незабаром був закритий. Післяцього Ч. друкувався е ряді опозиційних сатиричних видань ».*»! ( «Молот», «Альманах», «Маски», «Леший», «Скоморох»), а також уреволюційних збірниках «Вольниця», «У боротьбі», «Пісні боротьби» та ін
У 1906 р. випустив першу збірку віршів «Різні мотиви», до якого увійшлицивільні, сатиричні вірші, а також автобіографічні твори.
Збірник був заарештований, автор притягнутий до суду за політичну сатиру.
Однак судовий розгляд відбулося лише в 1908 р., тому що Ч. в 1906р. виїхав за кордон (див.: Євстигнєєва Л. Журнал «Сатирикон» і поети -сатириконці).
У 1906-1907 рр.. слухав лекції в Гейдель-бергском університеті, написаввіршований цикл «У німців», у якому сатирично зображувався німецькафілістер
У 1908 р. повернувся до Росії, де починалася політична реакція,пов'язана з ураженням першої російської революції. Ч. увійшов до числаспівробітників нового журналу «Сатирикон» (разом з О. Т Аверченко, П. П.
Потьомкіним, Н А Теффі, А. Бухова), продовжив традиції радикальноїсатиричної журналістики 1905-1906 рр.. і, в більш віддаленій перспективі.
Журналу «Іскра» 60 рр.. XIX ст Ч. став безперечним лідером поетичним
«Сатирикону» в 1908 - 1911 рр.., Завоювавши всеросійську популярність; порівняйтейого характеристик) в журналі «Золоте руно> 'як« короля поетів
«Сатирикону» (1909. Як згадує К И Чуковський, «отримавши свіжий номержурналу. читач перш за все шукав у ньому віршів Саші Чорного. Не булотакий курсистки, такого студента, такого лікаря, адвоката, вчителі,інженера, які не знали б їх напам'ять »(Чуковський До Саша Чорний) '.
Поряд з сатиричним викриттям різноманітних проявів політичноїреакції (столипінських репресій - «Заспокоєння», 1910: «третя червневої»конституції, ренегатства кадетських лідерів - «Мимоволі визнання», 1909;політики 3 Думи - «П'яний питання», 1908), Ч. висміює і моральнебанкрутство та вульгарність інтелігентного обивателя, який розгубив політичнийрадикалізм після поразки революції ( «Інтелігент», «Відбій», «Жовтий будинок»,
«Культурна робота», «Дзеркало», «Крейцерова соната» тощо).
У 1910 р. вийшла книга віршів «Сатири», що об'єднала твори,друкувалися в «Сатириконі» та ін журналах. У 1911 р.-збірник «Сатири ілірика ». Обидві книги витримали п'ять перевидань до 1917 р.

У 1911 р. у Ч. загострюється конфлікт з редакцією «Сатирикону», який втрачавгостру політичну спрямованість і з сатиричного журналу перетворювався нарозважальний гумористичний. У квітні 1911 р. стався розрив Ч. з
«Сатирикон». Потім він співпрацював у газеті «Новий день», друкувався вжурналах «Сучасний світ», «Сонце Росії», альманах; «Шипшина».
У 1912 р. Ч. провів літо в Італії на Капрі, в гостях у М. Горького, високооцінив його талант: «Він набагато цікавіше і талановитіші своїх двохкнижок і здається мені здатним написати чудові речі ». Наприкінці
1912-поч. 1913 Ч. взяв участь у журналі «Современник»,реорганізованої М. Горьким (разом з ним Ч. вийшов зі складу співробітників утравні 1913 р.). У 1912 р. Ч. залучив М. Горького до участі в збірці длядітей «Синя книжка».
У 1912-1914 рр.. Ч. пробує себе в нових різноманітних жанрах: переводить
Гейне (в 1913 р. під його редакцією виходить навчальний посібник «Генріх Гейне.
Книга пісень. Вибрані поезії »), пише оповідання, активно виступаєяк дитячий письменник. Брав участь в альманасі «Жар-птиця» підредакцією К. І. Чуковського, спільно з художником В. Фалілеевимвипустив книгу віршів «Тук-тук» (М., 1913) і «Живу абетку»
У серпні 1914 р. пішов на фронт. Як вольноопределяющихся бувзарахований до 13-к польовий госпіталь у Варшаві. У 1917 р. служив у Пскові, депісля лютневої революції було призначено заступником народного комісара.
Однак Жовтневої революції не прийняв. У 1918-1920 рр.. жив у Вільно і
Каунасі, потім емігрував до Берліна. В еміграції виступав по перевазіяк дитячий письменник. У ряді віршів, що увійшли до збірки «Жага»
(Берлін. 1923), звучать ностальгічні мотиви ідеалізації старої Росії.
Долі російських емігрантів ставали темами його оповідань. Військовівраження відбилися в стилізованих «Солдатських казках», що ввійшли востанню книгу Ч «Несерйозні оповідання» (Париж, 1928).
У 1932 р. Ч. оселився в Провансі, на півдні Франції. «5 серпня, повертаючисьдодому від сусіда, поет почув крик «Пожежа!» і відразу ж кинувся до місцянещастя. З його допомогою пожежу швидко загасили, але вдома він відчувсебе погано і через кілька годин, після сильного серцевого нападу,помер »(Євстигнєєва Л. А. Журнал« Сатирикон »і поети-сатириконці).
Для політичної та побутової сатири Ч. характерні жанри, що розвиваються утворчості поетів-іскрівців в 60 рр.. XIX ст. (А. К. Толстой і ін
Жемчужникови - Козьма Прутков, Д. Мінаєв. В. Курочкін): віршованийфейлетон ( «В редакції товстого журналу», «Сміх крізь сльози»), епіграми
( «Критику»), пародії ( «Пробудження весни»), «розповідь у віршах» ( «Любов некартопля »,« Міська казка »).
Викриваючи сучасного «інтелігентного» обивателя, Ч. широко використавприйом сатиричної мовної маски. «Відсторонення» автора від вульгарного персонажа -суб'єкта задекларовано у вірші, що відкриває першу книгу «Сатири»
( «Тут« я »не розумій, звичайно, прямо - Що, мовляв, під дамою ховаєтьсяпоет. Я правду тобі по-дружньому відкрию: Поет - чоловік. Навіть з бородою »).
Цей прийом обумовлював фамільярізацію віршованої мови, іронічне,пародійне зіставлення традиційної поетичної фразеології (аж доцитат) з інтелігентським жаргоном, газетними штампами, низькою вульгарноюлексикою ( «Я - пухир на сидінні прекрасної російської словесності»,
«Стилізований осел»: «Отречемся от старого світу ... І поліземо один за одним підліжко »« Відбій »). Демократизація віршованої мови, тенденція до зниженнятрадиційних поетичних тем у творчості Ч. зробили певнийвплив на поетику раннього В. В. Маяковського (див. автобіографію «Ясам »:« Поет шанований - Саша Чорний. Радував його антіестетізм »).

Життя і діяльність Саші Чорного.

Бродивши по набережних Сени, Сашко намагався відшукати те місце, де колисьйого улюблений герой зустрів його улюбленому поетові.
У кого-то в Парижі улюблений герой д, Артаньян, у кого-то граф Монте-Крісто.
А в нього, - напевно, це комусь видасться смішним,-у нього Собачийперукар.

Можливо, в давнину він був би мудрецем,

У кутку, на площі сидів, волохатий, в бочці

І говорив дурня перехожим правду

За жменю бобів ...

Але сучасність зла:

Вільних бочок немає,

Співгромадяни йдуть своєю дорогою,

Боби подорожчали

Пси обростають вовною,

І треба ж комусь їх стригти.
Це його літературний герой. Діоген, стригучий собак на набережній Сени.
Старий інтелігент, який затримався якимось дивом на землі, колискінчилися часи інтелігентів.

Може бути, він, як і автор його, з Росії,емігрант, незумів зрозуміти революцію. Багато хто в той час не зрозуміли революцію, аледехто казав, що зрозуміли, і навіть зробили в ній кар'єру. Іншіспочаткуначебто зрозуміли, а потім перестали розуміти ...

Ось тоді й скінчилися часи інтелігентів.
Чому вонискінчилися? Невже тому, що немає вільних бочок, боби подорожчали і требаж комусь стригти собак? Напевно, причина в іншому. Не в тому, що бобиподорожчали, а в тому, що мудрість впала в ціні.

Прийшла дружина з емалевим судків,

Зів'яла і тиха подруга.

змахнула шерсть з собачого столу,

Газету розпластав.

Один одному старики передають

З вишуканістю чінной

Те ніж, то сіль ...

Мовчать, - давно говорено-переговорено.

І тільки лагідні очі

Не відриваючись дивляться в далечінь

На хмари - сиві кораблі,

Що пливуть над брудними будинками ...

І це пише поет-гуморист, смішити колись всю Росію. Чому ж,
Приїхавши сюди, він не став смішити Франції? Франція любить сміятися ще зчасу Рабле, сміхом в ній більше заробиш, ніж слізьми.
Якщо б він тоді не поїхав ... У 37-му йому було б 57, в 49-м - 69.Но він помер у 32 --м,
За кілька років до того, як у Росії стали вмирати його друзі ...
А народився він у 1880-му, в один рік з Блоком, і отже, це і про нього Блоксказав:

Ми_-діти страшних років Росії-

Забути не в силах нічого.

Втім, він це і про нас сказав, тому що страшні роки Росії НЕскінчилися і при нас, і не відомо, при кому закінчаться. Але те, що ми, дітицих страшних років, не в силах нічого забути, дає нам деякі надії,як давало Блоку та іншим поетам, його сучасникам.

Нашим сучасникам. Тому що поети не прив'язані до якихось однимчаси, кращі з них стають сучасниками багатьох часів і поколінняний. Правда, інші часи не завжди розуміють, або навпаки, настількидобре розуміють, що відмовляються друкувати цих своїх сучасників зінших часів. Так, поета, смішити всю Росію, не друкували в Росіїпонад сорок років. Але читачі його не забули і повторювали почуте відбатьків і від батьків:

Від російського флоту залишилися одні адмірали ...

Тому що діти страшних років

Росії забути не в силах нічого. За часів реакції 1908-1912 років в Росії було багато сатиричнихжурналів. Мабуть, реакція розуміла, як сильно треба її критикувати.
А може, нічого вона не розуміла, просто в неї не було монополії нагромадську думку.
Інша справа-часи прогресу. Прогрес навіщо критикувати?
Його критикувати нема чого. Тим більше що, починаючи з тринадцятого років, україні утвердилося єдину думку, обов'язкове для всіх органів преси, втому числі і сатиричних. А якщо думка одне, навіщо ж мати двасатиричних журналу?

Тому з усіх «Чудаков», «Сміхачі», «Бузотеров» і «
Бегемотів »,
Вцілів один «Крокодил» (крокодили живуть довго).
І, починаючи з тридцятих, прогрес сам висловлював думку про себе, недопускаючи жодних інших думок (тим більше сумнівів: прогрес він чи непрогрес).
Чи могла додуматися дореволюційна реакція?
«Якщо б знати точно, що можна, а що не можна ...-засмучувалася газета« Речь »всамий розпал реакції. -Але ж саме цього у нас ніхто не знає. З одногострони, ніби все дозволено, а з іншого, як ніби і заборонено ». Дотридцятих років жодних неясностей не залишилося: було точно відомо, щозаборонено, а що не дозволено. З журналів, що критикували реакцію 1908 -
1912 років, один мав успіх. Називався він «Сатирикон» - на згадкупро сатиричному романі жорстоких нероновскіх часів.
Редактором «Сатирикону» був талановитий і дотепний письменник
Аркадій Аверченко, який не тільки редагував, а й багато писав дляжурналу (згодом ці два види діяльності розділилися: одні писали,
Інші редагували). Але головною його заслугою було те, що він зібрав вжурналі кращих сатиричних письменників того часу. У першому номері
«Сатирикону» були надруковані чи то смішні, чи то сумні вірші:

Все в штанях, скроєних однаково,

При вусах, в пальто але в казанках.

Я схожий на вулиці на всякого

І зовсім гублюся на кутах.

Ось така людина, що прийшов прямо з вулиці і схожий на всякого, ставпостійно з'являтися на сторінках «Сатирикону». Вже в наступному номеріжурналу він повідомив читачам важливу новину, яку підгледів, гублячись
На вище згаданих кутах:

Губернатор їде до тітки

Ніжні кремові штани

пристяжних на відльоті

витанцьовує штуки.

І стало зрозуміло: ні, він не загубиться. Автор таких віршів не можезагубитися на сторінках журналу. Треба буде, вирішив читач, запам'ятати ім'яцього автора. Тим більше що запам'ятати "його легко: Саша Чорний.

Це ваш покірний слуга,

Він зветься« Саша Чорний »...

Чому? Не знаю сам.
Так згодом пояснював поет походження свого псевдоніма.
А все-таки-чому? Як сталося, що Олександр Михайлович Глікберг, синпровінційного провізора, що народився в Одесі, дитинство провів в Білій
Церкви, а юність, юність і значну частину молодості в Житомирі,переїхавши до столичного міста Петербург, став знаменитим письменником Сашком
Чорним?
І чому саме Чорним, а не Білим?
Білий в літературі вже був. Андрій Білий на той час був добре відомийяк символіст, тобто поет, дуже далека від проблем не тільки Житомира,а й самого Петербурга. А поет Олександр Глікберг був близький до цихпроблем. То, може, для контрасту з піднесеним - Андрій Бєлий, --це приземлене, буденне, не з книжок, а з життєвих розмов:
Саша Чорний? «Це ти, Саша? Ну, що скажеш? Ми тебе слухаємо ».

Кругом, кругом

дивлюся на відблиск золотистий

закатних янтарем,

А над струмком Політ в туман хвилястий

німих нетопир

Це Андрій Білий.

Життя все яскравіше розгорається:

Двох бабусь у частину ведуть .

У парку хтось надривається -

Ймовірно, морду б'ють.

А це, звичайно, Саша Чорний.
Життєва проза погано вкладається у вірші, тому віршів краще триматисяподалі від життя,-цього правила дотримувалися два таких різнихнапряму в літературі, як символізм і соціалістичний реалізм.
Різниця між ними, мені здається, в тому, що символізм був вільний віджиття, як політ у туман хвилястий німих нетопир, а соціалістичнийреалізм керувався певними урядовими установками.
Що стосується мене, то мені подобаються і Саша Чорний, і Андрій Білий,-тільки
Андрій Білий у свята, а Саша Чорний на кожен день. Особливо начорний день.

Може рити, від цього чорного дня його ім'я?

Скажи, Саша! Ну, скажи! Ми тебе слухаємо.

Його слухала вся Росія, він мав всеросійський успіх, в тому числі і уполіції, яка закривала журнали, друкувати його твори, і навітьзаарештувала його першу книжку-«Різні мотиви». У книжці мотиви були різні,але мотив для її арешту був один, і цей поліцейський мотив і згодомнерідко визначав ставлення держави до літератури.
Є й ще одне припущення щодо походження псевдоніма Саші
Чорного. У 1905 році в Росії з'явилися чорносотенні погромнийорганізації, що надихаються головним жандармом Треповим, вже відомимкривавої фразою: «холостих пострілів не давати, патронів не шкодувати!» І незабаромпісля цього, в тому ж 1905 році, в сатиричному журналі «Глядач»з'являється вірш «Нісенітниця», в якому автор розсипається віронічних компліментах, нагороджуючи ними не тільки Трепова, за і міністравнутрішніх справ Дурново:

Трепов - м'якше сатани.

Дурново-з талантом.

Чимало нібито приємних слів сказано і про інші стовпах реакції Повідомляється,що голова комітету міністрів Вітте, абсолютно зректися себе,живе тільки батьківщиною, що один з головних ідеологів чорносотенного іантисемітського руху Крушеван усиновив стару єврейку, і робитьсявисновок, що не слободи нам потрібні, а рейтузи з кантом.
Номер «Глядача» із цим віршем був конфіскований, і не врятувала йогопідпис: Саша Чорний, тобто свій, такий же, як всі ці чорносотенці,чоловік.
Чи не в цьому сенсі з'явився вперше його псевдонім?
Все життя Саші Чорного-боротьба з черносотенцамі самих різних кольорів івідтінків. І не тільки життя: серед могил, знищеного фашистами, є імогила Саші Чорного.

Корній Іванович Чуковський, не тільки сучасник, а й добрий знайомий
Саші Чорного (і навіть герой його вірша «Корній Бєлінський»),порівнював його маску з маскою Козьми Пруткова, - з тією різницею, що автори
Козьми Пруткова,-створили цю маску від себе окремо, я Саша Чорний наділїї на себе.

У Козьми Пруткова маска завжди залишається маскою, навіть у ліричнихвіршах підкреслюється їх безглузда, пародійна суть. А до Саші
Чорного його маска наче приростає,і його сатири звучать як лірика. Чи не тому він залишив собі псевдонім Саша
Чорний, щоб не було спокуси заговорити від себе?
Від себе він заговорив лише тоді, коли опинився не в себе. В еміграціїмаска йому не знадобилася.
Судячи з деяких сьогоднішніх виступів у пресі, дехто заперечитьпроти цього виразу «у себе», дехто вважає, що Саша Чорний не тількив еміграції, а й у Росії бив не в себе,-так само, як Гейне в Німеччині, затвердженням охоронців чистоти німецької раси. Охоронці чистоти російськоїраси можуть визнати Сашу Чорного хіба що російськомовним письменником. Якукраїнця Гоголя. Як данця Даля. Останнім часом стало модним брати уписьменника аналіз крові для вирішення питання: приймати його у вітчизнянулітературу чи не приймати. Тут з Олександром Глікбергом все ясно. Як і з
Бабелем, Ільфом, Мандельштамом, Свєтлова, Василем Гроссманом. Важче з
Пушкіним, аналіз крові якого показує, що прадід у нього був арап. Якж російську літературу залишити без Пушкіна? Може, закрити очі на цьогоарапа, а на інших предків ширше відкрити? Заодно закрити очі намолдав-ський аналіз крові Антіоха Кантеміра, з якого, за затверджену
Бєлінського, починалася не молдавська, а російська література.
Всі ці стовпи нашої літератури, нечістокровние як люди, але чистокровніяк письменники (до них можна додати Фонвізіна, Герцена та багатьох інших),дають підставу віднести Сашу Чорного, незважаючи на його єврейськепоходження, до чистокровним російських письменників. Чи не російськомовним, аросійською. Тому що письменник-це не тільки мова. Хай вибачать мені ті, хтозвик заглядати письменнику в кров, замість того щоб заглядати в йоготвори.

До часу свого приходу в «Сатирикон» Саша Чорний був уже автором книгивіршів, заарештованої в роки революційного підйому, що наступила ж реакціядала йому для творчості такий багатий матеріал, що в самий її розгул вийшлаголовна книга його віршів, яку він так прямо і назвав: «Сатири».
Реакція промовчала, розуміючи, що їй на зміну прийде революційний підйом, Аколи він прийшов, Саша Чорний »зустрів його ще однією книгою віршів:« Сатириі лірика ». У цій книзі, наступаючи на горло ліриці, він відвертосатирично запитував:

В ім'я чого казнокради

Гуртом біжать в патріоти?

В ім'я чого як шаради

Доводиться правду писати? Питання про патріотів злободенний і зараз, оскільки багато хто з нихвиявилися звичайними казнокрадами. Але питання було задано Сашею Чорним ще в
1911 році. Питання нерідко живуть довше, ніж відповіді.
Так в ім'я чого? В ІМ'Я ЧОГО?
Зараз вже можна визнати, що цей вираз раніше розуміли занадтоконкретно, підставляючи то одне, то інше ім'я, уособлює владу.
Хоча вислів «в ім'я» має чисто службове значення і легко замінюєтьсяприводами «ради» і «для», але ми, тепер в цьому можна зізнатися, нерідкослужбове, другорядне значення піднімали на першорядну висоту, апершорядні заганяли в такі місця, звідки їх повернути булонеможливо.

Це сатира. А де ж лірика?

На вулиці сякався дощ слинявий,

Сутеніло ... Вітер. Тьмяний, дальній гул.

Поет з «нічними піснею» Взяв направо,

А белетрист наліво повернули.

Щасливий випадок скупий і черствий, як Плюшкін.

Два перлів знову на бруківці.

Ах, може бути, поет був новий Пушкін,

А белетрист був новий Лев Толстой?!

Бей, вітер, їх в обличчя, дуй за сорочку-

надуй їм жабу, тиф ідефтеріт!

Хай не продають душі в розстрочку,

Нехай душа їх без штанів парить ...
Це лірика? Не зовсім. Але це і не сатира. Це Саша Чорний. Просто Саша
Чорний, про який Купрін сказав: «Саша Чорний - один ... Вузькість, дріб'язковість,нудьга і підлість обивательщини відображаються у Саші Чорного чудовими,стисненими, незабутніми штрихами, що ріднять його тільки з Чеховим, зовсімнезалежно від впливу великого художника ».

Реве сину. "Побито" за двійку з плюсом ...

Найбільше зворушує цей плюс, джерело вічної бадьорості й оптимізму. Нехайжиття на двоечку, нехай ще менше того, але завжди знайдеться який - небудьплюс. Якщо пошукати, неодмінно знайдеться.
І все-таки синок побитий. Не доріс ще до нашого оптимізму. Досить важкооптимізму в такій обстановці ( «Умеблювання») пробиватися крізь кректанняжалюгідних копійок, застуджене Сипень рояля, котячий трагічний вереск іспокійну задумливість тарганів, які навіть хліб залишили, щобзадуматися про те, що відбувається. Оптимізм нерідко доводиться пробиватися, бощо життя для нього нерідко не пристосована.
Це схоже на чорний гумор. У Саші Чорного вистачає чорного гумору (не відцього чи його псевдонім?). Хоча поняття «чорний гумор» тоді ще не було, алесамого чорного гумору вистачало. Можливо, через це чорного гумору поетовіпротягом багатьох років був закритий доступ в нашу світлу дійсність? Удійсність наших тридцятих, сорокових та п'ятдесятих років.
А синок все реве. Він вже виріс і навіть постарів, але продовжує ревіти,оглядаючись на прожите життя, в якій було багато двійок і багато плюсів, івін ніяк не може підрахувати, чого було більше: двійок, плюсів або світлоюдіяльності.

Якщо коли-небудь людство забуде, що такекохання, йому не залишиться нічого, як звернутися до вірша «Страшнаісторія ». У Ромео любові навчитися не можна. У Анни Кареніної не можна. Затезовсім нескладно навчитися у двох товаришів по службі-Клари Керніл і Петра
Банкова. Як у них це сталося? Конторник Банкова, вже не молодийчоловік, одного разу на вечірніх заняттях підійшов до дівчини Керн. Без всякоголюбовного наміру. Йому потрібно було отримати довідку про варшавських накладних,і за хвилину до любові він ще не знав, що з цих самих накладних вона іпочнеться. І дівчина Керніл нічогоНЕ передчувала. Вона дала йому цю довідку, і ось тут, у цей самиймомент, конторник Банків, знову ж таки без жодного любовного наміру, поцілувавїї кудись у потилицю.

Реакція була негайна і майже машинально: дівчина Керніл поцілував конторника, і він, розгубившись від цього взаємного проявипочуттів, а якихось прихованих рефлексів, відійшов до свого столу і похмуропоринув у роботу. Він і на наступний день не міг прийти в себе і всезиркав на сусідній стіл: пам'ятають чи там ще про вчорашній безглуздому епізоді?

Там пам'ятали. Там не квапили подій, розуміючи, щотепер вони нікуди не підуть, оскільки конторник Банків на вечірніхзаняттях цілував саме її, а не кого-то другого. Але й зволікати дівчина
Керніл теж не стала: вона представила Банкову їх майбутній сімейний бюджет,він перевірив його з олівцем в руках і вщипнув наречену, віддаючи собі звіт,що для такої справи,
Як любов, одного олівця мало.

проповзла чотири роки.

Три у Банкової виродка

Народилося за цей час

Невідомо для чого .

Недоношена четвертий

Став здобиччю аборту,

Так як чоловік надбавки нової

До різдва не отримав.
І тут згадується Шекспір. Так, звичайно, «Ромео і Джульєтта». Цятрагедія любові завершується такими словами:

Немає повісті сумнішої на світі,

Чим повість про Ромео Джульєтту.
Автор «Страшної історії» закінчує її схожим завершенням. Тільки не
Найсумніше-яка там печаль! - Він каже, що повісті немає нічого на світістрашніше. Когла людство забуде, що таке любов, воно забуде і щотаке печаль. З усієї багатої гами почуттів йому залишиться тільки однепочуття страху.

А ось, здавалося б, ще більш страшна історія, але автор неназиває її страшною. Він називає її простим, нестрашним словом: «Життя» Іхоча всі вірші Саші Чорного-про життя, але тільки це віршудостоєно такогоназви.

У двох повій сидять гімназисти:

Дуділенко, барс і Блок ...
Так починається ця розповідь, викликаючи законне обурення у педагогічнихколективів, батьківських рад і всіх інших охоронців моральності.
Тим більше ніж гімназисти не просто сидять: вони грають з ними в карти!
Але поет не обурюється. Він навіть ніби розчулюється. Там, де двідорослих людини вступили в законний шлюб, створили родину, він обурювався,назвав це «Страшної історією», а тут, коли гімназисти сидять уповій, він налаштовується на ліричний лад:

темніють затишними складками плаття.

Дві дівочих русявих коси.

Ніби без дорослих тут сестри і брати

У тиші коротають годинник.
А ось і дорослі. До дівчат приходять «гості», і Дуділенко, барс і Блок
«Устають, поспішаючи, і без жовчі і злості Ідуть готувати урок». Це життя.
Вона складається з темних фарб, але картина виходить начебто навітьсвітла. Білий колір, як відомо, складається з далеко не білих квітів
.
І в цьому начебто світлому-весь жах цієї картини.
У збірці «Нове про Маяковського» (Літературна спадщина) наведено слова
Горького про вплив Саші Чорного на Маяковського. Зазначивши, що у віршах Сашка
Чорного «не мало різкостей і грубощів, часом не менш значних іправдивих, ніж Маяковський », Горький продовжує:« Це не важливо, що вістрясатири Чорного було спрямоване проти інтелігента, - тут мова йде проформі, про спадкоємність. Як-то в Мустамяках Маяковський висловлювався вшануванні Чорного і з задоволенням цитував його найбільш злі вірші ».
Поняття «інтелігенція» виникло, коли на арену політичного життя виходивпролетаріат, що надавало самого слова «інтелігенція» кількаіронічний відтінок. Пролетаріат займається серйозною справою, риє могилукапіталізму, а чим займається інтелігенція? Серед нерозвинених,неосвічених мас освіченість завжди викликала іронічне НЕсхвалення. Не виключено, що горда фраза: «Ми університетів некінчали »-виникла ще до того, як з'явився перший університет. Але вищоїточки зневагу до інтелігенції досягло після приходу до владинеосвічених бюрократичних сил. Тому що бюрократ народжується від любовіневігластва до влади, причому байдуже: своєї влади над іншими абовлади іншого - "над ним.
Саша Чорний писав про інтелігенцію тоді, коли вона переживала не самінайгірші свої роки, і він, звичайно, її висміював, бо сам бувінтелігент. Інтелігенція завжди сміялася над собою і, сміючись, згущуватисвої вади.

Квартирант і Текле на дивані.

О, який урочистий момент!

«Ти - народ, а я - інтелігент, -

Каже він їй серед лобзания. -

Наконец-то тут, зараз, удвох,

Я тебе, а ти мене зрозуміємо ...» К. І Чуковський, з мужністю справжнього інтелігента, коментує цірядки: «... ось з яким жахливим цинізмом трактували ці інтелігентиновітньої формації таке бажане для попередніх поколінь злиття з народнимимасами ».
Звичайно, ці інтелігенти, нічого подібного не трактували серйозно, вонипросто сміялися над собою, доводячи до абсурд-) своп найменші слабкості. Ніодин суспільний шар не сміявся так над собою, як сміялася цяпрошарок. Важко уявити робітника, який би висловлював невдоволення:
«Ох вже ці робочі!» Або селянина, який би говорив: «ох уже ціселяни! »А від інтелігенції тільки й чуєш:« Oх вже ця інтелігенція! »
Інтелігенція постійно атакує сама себе, ніби їй недостатньо, що їїатакують інші. Н цих інших багато, дуже багато в усі часи.
Але не потрібно думати, що напередодні революції у нас була та-ка вже й поганаінтелігенція. Погана інтелігенція не піддавалася б такомунищівному розгрому. А якщо вона в значній своїй частині не прийнялареволюції, то лише тому, що її уявлення про свободу не збігалися зтими, які пропонувала нова влада. Не було б у неї своїх уявленні просвободи, вона б взяла будь-яку владу, але тоді б вона не булаінтелігенцією.

Навіщо я син культури,

засмикані я похмурий,

пізнав з колиски

осмислені цілі? От цим-то інтелігенція і викликає на себе вогонь: самодержавна влада нетерпить нічого осмисленого. Тому що якщо її осмислити, то доведеться їїскидати, а цього не хочеться ні їй, ні се прислужникам і нахлібникам.
На російському кладовищі Сент-Женев'єв неподалік від Парижа священик отець
Силуян сказав або процитував такі слова:
«Ті, що залишилися в Росії, любили Батьківщину більше, ніж своя переконання». Мизавжди вважали, що це правильно: зрада Родііе у нас каралася з усієюстрогістю, зрада переконанням іноді навіть заохочувалася.
На кладовищі Сент-Женев'єв могили Буніна і Мережковського поруч з могиламибілих офіцерів, і тепер вже ніщо не зможе їх розділити. Але й відокремити їхвід померлих на батьківщині Ахматової та Булгакова теж неможливо. Це звідси, знашого часу, видно, хто з них йшов вірним, а хто невірним шляхом, та й тобудь-яка думка буде беззаперечна. А тоді, на початку шляху, хто з них мігбачити його продовження? Якщо б бачили, хтось із тих, хто пішов, може бути,і залишився б, а хтось із тих, хто залишився, можливо б пішов. Судитиминуле з високої трибуни сьогодення - невдячна і пусте заняття.

Російські інтелігенти ... Вони неблагонадійних в усі часи, і жоднавлада не може розраховувати на їх бездумну і покірливу благонадійність.
Правда, за допомогою інтенсивних каральних заходів можна виростити нову породуінтелігента, благонадійного за будь-якої влади, але це буде та самапорода, про яку писав «Сатирикон», відповідаючи допитливому читачеві: «Видумаєте, що мерин-це порода коней? Спробуйте розводити цю породу ».
І все ж вона розлучається. Мерин-інтелігент чудово ходить в упряжці, йогоможна поганяти в будь-яку сторону, але не чекайте, що він запліднити вашудумка, а ТЕУ, більш нашу літературу,
У шестидесятих році, коли вийшло перше радянське видання сатир Саші
Чорного, життя значно відрізнялася від тієї, яку він зображав на початкустоліття. У віршах його цар Соломон як і раніше сидів під кипарисом і ївіндичку з рисом, і так само біля ніг його, як втілений міф, лежала
Суламіф, - а в житті вже майже ніхто не розумів, хто такий Соломон, хтотака Суламіф. ... Мине ще час, і будуть питати, хто така індичка.
А ось це збереглося і майже не зазнала змін, не дивлячись на двареволюції, дві війни і одне будівництво соціалізму:

Другий поверх. Дубовий кабінет.

Гігантський стіл. Начальник служби зборів,

Піймавши двох мух, доки справи немає,

Намагається відправиться на світ,

Якого статі жертви гострих поглядів.
Господи, невже за стільки років не чого не змінилося? Тільки Служба Зборівназивається інакше, але збори ті ж і служба та ж.
У цьому життєздатність сатири: все тече, все змінюється, але тече ізмінюється той же, що завжди змінювався і текло.
Ось і ще тридцять років минуло, і знову Саша Чорний є до читача. І,виявляється, йому і тепер є про що поговорити з нами:

Дух свободи ... До перебудови

Вся країна прагне.

Звідки він знає? Адже він помер майже шістдесят років тому! Але,виявляється, це ще не все.
У нього, виявляється, не лише знання сьогоднішнього життя, але й сьогоднішнінаші побоювання.
Повідомивши, що поліцейський, дізнавшись про перебудову, хоче втопитися, авторзаспокоює його:

Не топися, охоронний воїн, -

Воля усміхнеться!

Поліцейський! Будь спокійний-

Старий гніт повернеться ...
Все тече, все зміниться. Але сатира сучасна у всі часи.

Можна тільки дивуватися, як Саша Чорний насмілювався поіменноназивати в своїх сатирах найвищих державних чиновників, наприклад
, Худобою міністра внутрішніх справ Дурново (вірш «До свята»
), Замість того щоб заховати цю думку
Подальше в підтекст, вивести міністра під виглядом якого-небудь осла і вжецього осла назвати худобою, як йому і належить. Ні, він пише прямо:

З'їсть ненажера Дурнопо

Весь овес, і у нього

лопне черево навпіл ...

Те -то свято буде нам!

Ми від такої прямоти відвикли. Mи звикли до сатири, в якій сміявсяпідтекст. Те, що розповідалося в самому тексті, було ніби і не смішно,іноді навіть трагічно, але ось з'явився підтекст, засміявся і змусив сміятисявсіх-і серйозний текст, і серйозних читачів.
За часів Саші Чорного навіть самим лютим ворогам літературиуявлялося неможливім боротися з підтекстом. Виходило, начебто назлодієві шапка горить. Але згодом, коли при шапці виставили спеціальніпожежні пости, вона якщо і горіла, то не на злодії, а на тому, хто його викриву злочині, і не тільки шапка, у нero під ногами горіла земля, якщо віндозволяв собі висміювати влада хоча б приховано, хоча б натяками. Пожежникипри шапці виколупували підтекст з будь-якого тексту, як виколупують з булкиізюм, перетворивши це в спосіб непоганого існування. Хай би сунувся доним Іван Андрійович зі своїм «Квартетом», у нього б запитали, що він мав наувазі, кажучи: «А ви, друзі, як не сідайте, все в музиканти не годитесь».
Яких музикантів він мав на увазі? І яку музику?
Тому що автором підтексту був необов'язково автор тексту, їм міг статибудь-хранитель державної моральності.
По, з іншого боку, сатира з підтекстом не втрачає своєї злободенності,оскільки кожне покоління читачів вкладає в неї свій підтекст, аконкретні прізвища або події прив'язують її до одного часу і безприміток її важко зрозуміти.

Середина травня - і дерева голи ...

Немов Третя Дума робила весну.
Тут доводиться пояснювати, що мова йде про чорносотенної Думі, що відкриласяпісля реакційного перевороту 3 червня 1907.
Тому Купрін, дуже високо цінуючи творчість Саші Чорного, зазначав, що «віннабагато слабкіше свого таланту тоді, коли пише сатиричні вірші назлобу дня-про Думу, про політику, Гучкова, Мілюкова і т. п. ... Саша Чорнийвідчуває і мислить більш глибоко, і жертви його сатири не панове: «А», «В»,
«С», «Д», а типові вульгарність, нудьга, лінь, байдужість і тихе оподленіесучасного життя ».

У роки реакції він закликав своїх співгромадян:

Браття! Відразу і навіки

перебудувати цей світ.

... ... ... ... ... ... ... ... ....

Я згоден для початку

Відмовитися для сатир!
Ймовірно, він сподівався, що світ можна перебудувати так добре, що ніякасатира йому незнадобиться.
Однак перші три роки перебудови світу його розчарували, і восени 1920року він виїхав з Росії. А там. в еміграції, кому потрібні були його сатирина російські справи? І довелося
Йому від них відмовитися, незалежно від успіхів перебудови, що розгорнулася вйого країні. Він писав лірику, писав вірші для дітей, тому що діти всюдиоднакові, вони не знають ні класових, ні національних відмінностей:

Япончата,

китайчат,

Англійці і французи,

вузькоокі тунг узи,

Італійці та іспанці,

Арапчата, негренята ...
Він створив для себе дитячий острів, притулок від безрадісних і дорослихпроблем, і в першу свою книгу, що вийшла на Заході, так і назвав:
«Дитячий острів».
Я купив цю книжку у Франції. Чому у Франції, а не у нас в Росії?
Тому що наше дитяче видавництва цю дитячу книжку не видають. Афранцузькі - видають. У Франції взагалі видається більше книг українськоюмовою, ніж у нас французькою, тому що всі французькі книги можутьвидаватися у Франції, а росіяни можуть видаватися далеко не всі.
Там же, у Франції, я купив і ще одну книжку Саші Чорного-«Солдатськіказки ». Її розкриєш