С Е К У Н Д А Н Т И.

Багатьом поколінням дослідників біографії Лермонтова залишаєтьсянезрозумілим чому четверо секундантів, серед яких не було ні одноговідкритого недруга поета, погодилися на такі жорсткі умови поєдинку?
Пояснити це можна лише серйозністю приводу. Однак саме про привід іпричини дуелі ніхто нічого не хотів говорити.

С.В. Трубецкой (1815-1859).

Поніс з собою в могилу таємницю загибелі М.Ю. Лермонтова та іншої секундантна фатальний дуелі - С.В. Трубецькой, який помер у 1859 році. Так само, як і А.А.
Столипін, він не залишив ніяких спогадів про Лермонтова. Його ім'я, також,як ім'я Столипіна, приховували від слідства і суду. Тим часом, серед осіб зп'ятигорського оточення поета князь С.В. Трубецкой - особистість, мабуть,самая неординарна. Гучних в його час історія про викрадення їмгарненькою Лавінії Жадіміровской лягла в основу нарису П.Є. Щеголева
«Любов у равеліні» та книги Б. Окуджави «Подорож дилетантів».

Сергій Васильович Трубецькой, син героя Вітчизняної війни 1812 року,кавалергарда В.С. Трубецкова, був надзвичайно гарний, спритний і блістателен підусіх відношеннях. Однак про нього, також, як про Столипіні залишилися вельмисуперечливі свідчення. Одні називали його «Найтихіший», інші говорилипро його схильність до ризику і неординарних вчинків.

Дім Трубецьких в Петербурзі був досить відомий, в ньому збираласяпридворна знати. Лермонтов в 1834-35 роках бував у Петербурзі у Трубецкована офіцерських зібраннях. Також як поет, Сергій Васильович Трубецькой був утривалої опалі у Миколи 1. Кожен його вчинок, званий в документах
«Витівками», мимоволі висвічується, викликаючи гнів з боку імператора.
Щоб мати уявлення про «витівки» Трубецького, звернемося до штрафномужурналу Кавалергардського полку. Не кажучи про проступки звичайного характеру,таких як паління не вчасно трубки перед фронтом полку, прогулянки поруч ізпідпрапорщиком, відлучення з місця чергування, зупинимося тільки на двохвипадках, найбільш характерних для Трубецького.

Перший проступок, здійснений ним спільно з штаб-ротмістром
Кроткової, так описаний у штрафному журналі: «11 числа цього місяця, дізнавшись, щографиня Бобринський з гостями мали гуляти на човнах по Великій Неві і
Чорній річці, намірилися жартома їхати їм назустріч з запаленимисмолоскипами і порожнім гробом ... »Запис датована 14 серпня 1834.

Другий випадок викладено в записі від 1 вересня 1835:« За те, щопісля вечірньої зорі о другій годині на вулиці в Новій селі вироблялирізні ігри не з належною тишею, арештовані з утриманням на гауптвахті
(маються на увазі С. Трубецькой і ще два офіцери - Є.С.) аж донакази ».

У 1837 році з Трубецьким трапилася неприємна історія. Розповідаєоднополчанин М.Ю. Лермонтова з лейб-гвардії Гродненського гусарського полку
А. І. Арнольд: «Сергій Трубецькой, що був у армії, спокусив дочку генерала -лейтенанта П.К.Мусіна-Пушкіна, був повінчаний з нею за наказом государя
Миколи Павловича ». Історія цього весілля була добре відома поету,що знаходився з середини січня по середину лютого 1838 року в Петербурзі.
У цей час сучасники писали: «... в місті тільки й говорять про весіллядівиці Пушкіної з князем Трубецьким. У цьому нібито бере участьімператор. Вінчання відбувалося в Царському Селі ».

С.В. Трубецькой не любив дружину. Молоді роз'їхалися вже влітку 1838року, після народження дочки.

В кінці 1839 року його перевели з лейб-гвардії Кавалергардськогополку на Кавказ, де відрядили до Гребенскому козачого полку. Разомз Лермонтовим він брав участь в експедиції А.В. Галафеева. У битві прирічці Валерик 11 липня 1840 він був поранений, а його ім'я разом з ім'ямпоета було викреслено царем з народних списків.

Пасербиця генерала П.С. Ворзелян, в будинку якого відбулася сварка
Лермонтова з Мартиновим, Емілія Олександрівна Клінгенберг (в заміжжі Шан-
Гірей) стверджувала, що в 1840 році Трубецькой був на Водах. «Згадала я балв Кисловодську, - пише вона. У той час в урочисті дні всі військовіповинні були бути у військових мундирах, а так як молодь, що відпускаються зекспедицій на найкоротший час відпочити на Води, мандрів не мала, тоі брати участь у парадному балу не могла, що і сталося саме 22 серпня
(день коронації) 1840 р. Молоді люди, в числі яких був і Лермонтов,стояли на балконі біля вікна ... В кінці вечора, під час мазурки, один з немали права входу на бал, саме князь Трубецькой, хоробро увійшов іурочисто пройшовши всю залу, запросив дівчину зробити з ним один турмазурки, на що вона охоче погодилася. Потім, довівши її до місця, він такожпромарширував назад і був зустрінутий оплесками товаришів за свійгероїчний подвиг, і двері знову зачинилися. Багато сміялися цієї сміливоївитівки і тільки, а князь Трубецькой (той самий, який був у 1841 р. підчас дуелі Лермонтова) міг би поплатитися і гауптвахтою ».

Найцікавіше, що згадувала цей епізод Е.А. Шан-Гірей з приводумістифікації П.П. Вяземського! 22 серпня 1887 вона пише з П'ятигорськадо редакції «Російського архіву», де були опубліковані фрагменти даноїмістифікації, з метою «помістити в найближчому номері журналу спростування надеякі неточності, вкравши в листи пані Оммер де Гелль ».

У містифікації зазначено: (запис № 120, Кисловодськ, 26 серпня 1840року).

«Приїхавши до Кисловодська, я повинна була переодягтися, - так як мійтуалет измять дорогою. Ми їдемо на бал, який дає суспільство на честь могоприїзду. Ми дуже весело провели час. Лермонтов був блістателен ... ». Емілія
Олександрівна говорить лише про те, що дата проведення балу не збігається
(цей прийом зі збивання дат, до речі дуже часто використовується Вяземським): балв день коронації проходив 22 серпня, у Адель Оммер де Гелль інша дата -
26 серпня. Однак, мемуаристка зовсім не заперечує присутності на балучарівною француженки!

Але повернемося до С.В. Трубецького. Таку ж схильність до ризику, як наописаному вище балу, він виявив і в 1841 році. Беручи на себе обов'язкисекунданта, він свідомо ризикував, тому що це могло закінчитися для ньоговкрай несприятливо.

Після загибелі поета С.В. Трубецькой був висланий до місця своєї служби. 1Серпень 1842 його перевели в Апшеронський піхотний полк. Незабаром він подавпрохання про відставку.

У 1851 році за везучи від чоловіка-деспота молоденькою Лавінії Жадіміровской
Трубецького заарештували, і Микола 1 розпорядився посадити його під арешт в
Олексіївський равелін. Відсидівши там свій термін, позбавлений титулу, чинів, знаківвідмінності, він був відданий у солдати в один з піхотних полків до Петрозаводська, апотім - в Оренбурзький край. По дорозі до Оренбурга він тяжко захворів.

Перед смертю князь оселився у своєму іменьеце Сапун Муромського повіту
Володимирській губернії. Поруч з ним знаходилася розведена Лавінія
Жадіміровская, яка була з ним до самої смерті, як би довівши якбагато деколи може означати жінка в житті безрозсудного чоловіки.

М. Гліб (Михайло Павлович) (1817-1847).

Не можна не сказати окремо і про секунданти Лермонтова на фатальний дуелі
Михайла Глібова.

Згадаймо, як описує поет бій з горянами на річці Валерик,відбулося влітку 1840:

І дві години в струменях потоку

Бій тривав. Різалися жорстоко,

Як звірі, мовчки, з грудьми груди,

Струмок тілами загатили.

Хотів води я зачерпнути ...

( І спека і битва втомили

Мене), але каламутна хвиля

Була тепла, була красна.

У цій битві брав участь і Михайло Глєбов, син орловськогопоміщика, 23-річний корнет лейб-гвардії кінного полку. На Кавказ він прибувпісля закінчення юнкерської школи. Тут доля й звела його з Лермонтовим.
Вони стали приятелями. Судячи за відгуками товаришів, Глібова любили і поважализа великі знання, завзятість і хоробрість, за веселу вдачу і чесність, задружню віру.

Відомий експромпт Лермонтова, в якому він звернувся до імені одного зтеплими словами:

Милий Глєбов,

небіж Фебов,

Посміхнися,

Але на Наді,

Христа ради,

Не женися!
(Глєбов в той час злегка доглядав за Надією Петрівною Ворзелян).

Михайло Павлович Глєбов народився в 1817 р. в сім'ї відставногополковника, орловського дворянина. У 1838 р. закінчив юнкерську школу в
Петербурзі і був визначений у кінногвардійського полку разом з родичемпоета Дмитром Столипіним (братом Мунго). Можливо, що саме через нього
Глєбов і познайомився з Лермонтовим.

Навесні 1840 майбутній секундант поета в числі «мисливців»
(волонтерів) перевівся на Кавказ і разом з Лермонтовим взяв участь улітньої експедиції генерала Галафеева, де в справі з горянами на річці Валерикотримав тяжке поранення в ключицю.

Залечивать рану він поїхав у свій родовий маєток Мішкова. Довгий часвважалося, що по дорозі на Кавказ, навесні 1841 року, Лермонтов заїжджав досвого товариша в гості. Перше повідомлення про це з'явилося в 1890 р. в
«Історичному віснику», в замітці Коробьіна. Але Г.В. Малюченко у своїйстатті «Бував Чи М.Ю. Лермонтов в Мішкова »(« Русская литература », 1982 р.,
№ 4, «Наука», Ленінгр.отделеніе) доводить, що приїзд поета в Мішкова --легенда.

Влітку 1841 року в П'ятигорську Лермонтов і Глєбов зустрілися якстарі друзі. Жили по сусідству. Оселився Глєбов у флігелі будинку генерала
П.С. Ворзелян разом з Миколою Мартиновим - вбивцею поета, неподалік відбудиночка, в якому жили М.Ю. Лермонтов і О. А. Столипін. Природно, що
Глібову була відома вся преддуельная історія. Глєбов був свідком сварки
Лермонтова з Мартиновим. За свідченням сучасників, у преддуельние днів П'ятигорську він робив усе для примирення супротивників. Зворушливо було йогоповедінку і після трагічного результату поєдинку. Він залишився один підпроливним дощем з тілом убитого поета.

На слідстві Глєбов, згідно з домовленістю між учасниками дуелі,був змушений дотримуватися формальних свідчень, багато про що промовчати. Аледрузям і близьким знайомим він повідомив деякі подробиці. Так, Емілія
Олександрівна Шан-Гірей писала в своїх спогадах: «Перший стріляв
Мартинов, а Лермонтов наче б перед тим був сказав секунданти, що стріляти небуде і був убитий наповал, як розповідав нам Глєбов ».

Та ж Емілія Олександрівна згадувала, що Глєбов розповідав,« якіболісні години провів він, залишившись один у лісі, сидячи на траві підпроливним дощем. Голова вбитого поета лежала у нього на колінах, --темно, коні прив'язані іржуть, рвуться, б'ють копитами об землю, блискавка і грімбезперервно; незбагненно страшно стало ».

Вже наступного дня після дуелі, 16 липня 1841 (старий стиль)комендант Ільяшенко доносив командувачу військами П. Х. Граббе: «секундантомв обох був знаходиться тут для лікування рани лейб-гвардії кінного полкукорнет Глєбов. Майор Мартинов і корнет Глєбов арештовані, і про подіюсем проводиться законне розслідування ... ».

Спочатку Глєбов оголошувався єдиним свідком, але вже наНаступного дня був притягнутий і Васильчиков. На слідстві не було вказанохто з чийого боку був секундантом. Не знаємо цього ми і сьогодні.

У 1962 році з-за кордону було повернуто архів родички М.Ю.
Лермонтова Олександри Михайлівни Верещагиной. З документів архіву сталовідомо про незбереженим листі Глібова до свого однокашники Дмитру
Столипіну, надісланому з П'ятигорська відразу після дуелі. Посилаючись на целист, бабуся поета Е. А. Арсеньєва повідомляла Верещагиной 26 серпня 1841року сумні вести про свого онука: «... бідний Міша тільки жив 5 хвилин,нічого не встиг сказати, куля навиліт. У нього був секундант Глєбов, молодийчоловік, знайомий наших Столипіним ..., а у Мартинова - Васильчиков ». (Участьв дуелі двох інших секундантів - С. В. Трубецкова і А. А. Столипіна на першійпорах зазначають).

Отже, зі слів самого Глібова, ми маємо свідчення, що вінбрав участь в дуелі як секундант Лермонтова.

Німецький письменник і перекладач Ф. Боденштедт, якому довелосязустрічатися з Глєбовим в Тіфлісі в 1843-45 роках, згадує в листуванні збіографом поета Висковатова про те, що Михайло Павлович зберігав у себеЛермонтовський паперу: «кілька листів Лермонтова, з багатьма в нихвіршованими начерками, що свідчили про повну довіру до ньогопоета, тому що в них були потрібні слова, які, ставши відомими,могли б мати серйозні наслідки. Глєбов їх з рук не видавав, але вінтимних гуртках секрету з них не робив ... "Безсумнівно, Глібову було щорозповісти про свого друга. Говорячи ж про причину фатальної дуелі поета, він, які багато хто, вказував, що Мартинов стрілявся через сестри ...

П. А. ВисКоватий як перший біограф поета не був згоден з цимтвердженням, називаючи цю причину безглуздими домислами. Однак факти, яккажуть, річ уперта. І відкинути подібні свідчення ми не можемо.

Васі ЛЬЧІКОВ А.І. (1818-1887).

Як вже зазначалося вище, до останнього часу залишаласянедостатньо з'ясованою і по-різному висвітлювалася різними дослідникамироль Олександра Іларіоновича Васильчикова в історії дуелі М.Ю. Лермонтоваз Мартиновим.

Так, П. А. ВисКоватий, грунтуючись на його статтях про Лермонтова і наособистих бесідах з ним, вважає цього учасника дуелі одним з друзів поета.
Однак його поведінка в преддуельний період дивує. Спочатку Васильчиковчасто бував у гостях у Лермонтова, ходив з ним на прогулянки до загальнихзнайомим, «вислуховував, не ображаючись, від нього всілякі жарти, гостроти ізауваження, віджартовуючись, у свою чергу, як Господь Бог дасть на душу ».
Але з кінця червня князь раптом став мовчазний, похмуро ввічливий і стриманий,часті розмови припинилися.

П.К. Мартьянов, зі слів В.І. Чілаева, власника будинку, вякому пройшлиостанні дні життя поета, зображає взаємини Васильчикова з
Лермонтовим наступним чином: «Умник вів себе в П'ятигорську дуже тонко.
Він, за словами В. І. Чілаева, знаючи силу сарказму Лермонтова, спочаткудоглядав за ним, часто бував у нього ... Але з кінця червня він раптом перейшов в тойтабір, де вороже дивилися на поета. Зовнішні відносини залишалися,звичайно, ті ж, але близька товариська зв'язок був перерваний ...

Лермонтов все це бачив і кидав йому в очі клички: «Дон-Кіхотіезуітізма »,« Князь боривітер »,« дипломат не при справах »,« мученик Фаворит »ідр .... »(Мартьянов П. К. Останні дні життя М. Ю. Лермонтова. -« Історичнийвісник », 1892. - Т.47-С.454-455).

А. І. Васильчиков - старший син князя І.В. Васильчикова, голови
Державної ради, найближчого фаворита Миколи 1. Цар і члени йогосім'ї нерідко відвідували будинок Васильчикова.

У 1835 році Олександр Іларіонович вступив до Петербурзькогоуніверситет на юридичний факультет. У 1839 році він закінчив курсотриманням ступеня кандидата. Його чекала блискуча кар'єра. У нього булипрекрасні ораторські дані, свого часу він був першим серед однокурсників.
Втім, і з приводу характеристики Васильчикова ми знаходимо в спогадахсучасників полярні характеристики. Одні ставилися до нього як долюдині з великим освітою, із серйозним суворим розумом, з практичнимзнанням економічної російського життя, як до людини передовому і притому
«Не сходили з російської національної основи», інші ж його практичнудіяльність вважають не тільки марними, але навіть вредною, а влітературної знаходять лише легковажність і не визнають в автора не тількисерйозних знань, але навіть і вміння грамотно писати. Такі відомості про А.І.
Васильчикова дає автор біографічного нарису про нього А. Голубєв.

У початку 1840 року «Князь Ксандра» вирішив долучитися до групи молоді,запрошувала бароном П. В. Ганом у співробітники до нього по введенню за
Кавказом нового адміністративного устрою. Молоді адміністраторимріяли про те, як вони поставили на Кавказі остаточний мир ігромадянськість. Але місія барона Гана не вдалася, і через рік, у 1841році, майже весь склад його співробітників був вже у відпустці на Кавказьких
Мінеральних водах. Так Васильчиков опинився в П'ятигорську. Він мешкав уодній садибі з Лермонтовим, що належала майору у відставці В. І. Чілаеву,живучи в різних із поетом будинках, але по сусідству.

П.К. Мартьянов відводить Васильчикова головну роль в організаціїінтриг, які згубили Лермонтова. Однак, зібравши великий і цікавийматеріал про поета, Мартьянов забезпечив ці безцінні відомості власнимидодаваннями коментарями, часом досить тенденційними. Цілкомсправедливо зауваживши, що «відновити у всій чистоті та блиску геніальнуособистість автора «Демона» і «Героя нашого часу» - справа майбутнього історикажиття Михайла Юрійовича », Мартьянов, все ж таки, публікує не тільки голіматеріали, факти та відомості. Він по-журналістськи «беллетріцірует» їх, берена себе смелос?? ь «викривати наклеп» у тих чи інших свідченнях. Так,говорячи про А. И. Васильчикова, Мартьянов повідомляє: «Князь А. І. Васильчиков ввісімдесятих роках говорив П. А. ВисКоватого, що «з джерел, близьких
Мартинову, виходять оповідання, незгодні з дійсністю », - і тут жеробить висновок: «... а подібний відгук близького до справи людини - вжевирок ... ». Він завзято спростовує «мартинівська версію дуелі», вступаючидосить упереджено. Тим часом, дослідник-біограф має відрізнятисянеупередженості. Подивимося, що пише Мартьянов щодо причини дуелі,попутно критикуючи мемуаристів: «Вони ... впадають в екстаз і, вхопивши перо,приймаються викладати на папір весь старий мотлох своїй пам'яті. Вони сміливовигукують, що ... тільки їм відома істина. Але ця істинавиявляється, проте, давно відомої всім казкою про конверті з щоденникамисестер Мартинова і грошима 300 р. ». (Мартьянов П. К. Справи і люди століття. --Т.Ш. - СПб., 1896. - С.17).

Проте сьогодні ми були б набагато більш вдячні біографу -журналісту за скрупульозне перерахування та цитування подібнихсвідчень, ніж за дане їм замість них «резюме». Все ж таки можна переконатися,що версія про те, що Мартинов стрілявся через сестри Наталії займалавелике місце у спогадах сучасників. Мартьянова вона, правда, неподобається, так як він вважає, що цей натяк «вульгарний і не чистий».
Мартьянов намагається розвінчати її, кажучи, що сестра Мартинова не могларозповідати, що вона зображена в романі «Герой нашого часу», томущо цей роман був написаний в 1838-1839 роках і з'явився у пресі тільки в
1840 році, в той час як Наталя повернулася з Кавказу в 1837. Аргумент,треба визнати, слабенький, тому що розповідала про себе як про прототипі
«Княжни Мері» Наталія Соломонівна вже після 1837 року, творча жісторія «Героя ...» складна і майже не документована. Вона встановлюється напідставі аналізу тексту і частково за вказівками в мемуарної літератури
(часто не точним і суперечливим). Так що невідомо, коли могла бачитисестра Мартинова накиданий начорно автограф повісті.

Якщо ж припустити, що в преддуельной історії була все-таки порушеночесть жінки, стає зрозумілим чому секунданти зберігали впертиймовчання. Порушив ця змова мовчання саме О. І. Васильчиков, опублікувавшив 1872 році в журналі «Російський Архів» статтю «Кілька слів про кончину М.Ю.
Лермонтова і про дуелі його з Н.С. Мартиновим ».

Однак і він помер у 1881 році, проживши 63 роки, так і не розкрившисправжніх обставин загибелі М.Ю. Лермонтова.