Зміст
Введення
Глава 1 А. І. Солженіцин. Творчий шлях
1.1 Аналіз літературних творів ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 6
1.2 «У колі першому» ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 31
1.3 Система творчих координат Солженіцина - «Архіпелаг
ГУЛАГ» ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 54
1.4 Один день зека і історія країни ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 75
Глава 2 Володимирська сторінка Солженіцина
2.1 «Не варто село без праведника» ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .93
2.2 Раковий корпус ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .93
2.3 Солженіцин і Я ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .109
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .114
Список літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 120
Введення
Творчість Солженіцина останнім часом зайняв належне йому місце вісторії вітчизняної літератури 20 століття. Сучасні послідовникитворчості Солженіцина більше уваги приділяють, на мій погляд,політичним, філософським, історичним аспектам. Лише торкаючисьхудожніх особливостей творів, дуже багато чого залишається запоза увагою критики.
Адже книги А. І. Солженіцина - це історія виникнення, розростання ііснування Архіпелагу ГУЛАГ, що став уособленням трагедії Росії 20століття. Від зображення трагедії країни і народу невіддільна тема стражданнялюдини, що проходить через усі твори. Особливість книги Солженіцинав тому, що автор показує «протистояння людини силі зла ...»
Кожне слово і точно, і вірно. Герої творів настільки мудрі.
Солженіцин повернув у літературу героя, в якому поєдналися терпіння,розумність, обачлива вправно, вміння пристосуватися донелюдським умовам, не втративши обличчя, мудре розуміння і правих, івинних, звичка напружено думати «про час і про себе».
З 1914 року починається для «всієї землі нашої» «страшний вибір». «... І одинреволюція. І інша революція. І весь світ перевернувся. »Ось тут - то йлежить початок розвалу у всій Росії. Звідси пішли й нерозділене лагідність, ідика озлобленість, і жадібність, і доброта сильна і щаслива «Двізагадки в світі є: як народився - не пам'ятаю, як помру - не знаю ». А міжцим - ціле життя. Солженіцинскіе герої являють собою приклад золотогосерця. Тип народного проведення, який поетизує Солженіцин, єоснова і опора всієї землі нашої. Солженіцин ратував за справжніх чернь,борців, які не схильні змиритися з несправедливістю і злом: «Без них - те іне стоїть село. Ні народ. Ні вся земля наша ».
Мета моєї дипломної роботи - виявити особливості художньогодослідження життя письменника, діапазон ідейно - художніх шукань
Солженіцина. Це найбільш важкий і важливе питання для розуміння завдань,які автор поставив перед собою.
Великий письменник - завжди фігура неоднозначна. Ось і в творчості
Солженіцина важко зрозуміти і усвідомити, прийняти все беззастережно, разом.
Солженіцин. Людина, що пройшла по фронтах Великої Вітчизняної ізаарештований в кінці її як зрадник Батьківщини. Тюрми, табори, посилання іперший реабілітація в 1957 році. Смертельна хвороба - рак - і чудовезцілення. Широка популярність в роки «відлиги» і замовчування в порузастою. Нобелівська премія з літератури і виключення зі спілки письменників,світова слава і вигнання з СРСР ... Що значить Солженіцин для літературинашої, для суспільства? Ставлю собі це запитання і замислююсь над відповіддю ... явважаю, що в світі зараз письменник номер один - Солженіцин, а вершиноюросійської новелістики є, на мій погляд, «Матренин двір». Хочавходження в літературу зазвичай пов'язують з «Одним днем Івана Денисовича».
Цю повість висували на Ленінську премію. «Іван Денисович» став для всіходкровенням. Це було відкриттям табірної теми.
«Матренин двір» став відкриттям для мене. Ні, до цього працювали
Овечкін, Абрамов, Солоухін ... вже були написані раніше оповідання Носова, «Село Бердяйка» Бєлова. Заделсільської прози був. Але відправна точка - «Матренин двір». Нашасільська проза вийшла з «Матрьоніна двору». Справа торкнулося, нарешті, які в «звичному справі» Бєлова, долі найпростішою і трагічною. Я вважаю
«Звичне справа» при всьому глянці, який новела на цю повість критика,трагедією російської родини і російської баби. Трагедія сільської російськоїжінки, описана Солженіциним - найбільш концентрована, найбільшвиразна, кричуща.
І на якомусь художньому рівні! А мова?! Солженіцин - явище російськоїлітератури, художник світового масштабу.
Залишаючись в любові до своєї Батьківщини, землі, людям, Солженіцин в той же часпіднімається до трагічних, страшних моментів історії нашої.
Весь творчий процес письменника, на мій погляд, - це перш за всепроцес внутрішнього боріння та самовдосконалення. Внутрішнєудосконалення дається, по-перше, величезним знанням життя,зіткненням великою культурою, невпинним читанням гарноюлітератури. Письменник завжди, якщо він справжній письменник, був над життям.
Завжди трохи попереду, вище. І завжди повинен мати можливість озирнутисятому, осмислити час.
Як складно справжньому художникові творити. Треба мати величезну мужність,благородство і культуру - внутрішню культуру, - щоб піднятися над своїмиобразами.
Присутність в світі Олександра Ісаєвича, його робота, його честь --дороговказна зірка. Щоб ми не зовсім вже в темному кутку - то тикали, наколоди не натикалися - висвітлює він нам шлях.
Аскетизм, найвище самозречення, коли людина так захопився своїмтворчою працею, що все земне відпадає.
совісний художник, просто хороший письменник Солженіцин написав просторосійської людини з гідністю. Можна його на коліна поставити, але принизитиважко. А принижуючи простий народ, будь-яка система принижує перш за все себе.
Матрона, Іван Денисович і є істинно російські люди. Як станційнийдоглядач Пушкіна, Максим Максимова в «Герої нашого часу», чоловіки йбаби з «Записок мисливця Тургенєва, толстовських селяни, бідні люди
Достоєвського, подвижники духу Лєскова
. Глава 1 А. І. Солженіцин. Творчий шлях
1.1Аналіз літературних творів
Олександр Ісаєвич Солженіцин сказав в одному зі своїх інтерв'ю: «Явіддав майже все життя російської революції ».
Завдання свідчити про прихованих трагічних поворотах російськоїісторії зумовила потребу пошуку та осмислення їх витоків. Вони бачатьсясаме в російській революції. «Я як письменник дійсно поставлений вположення говорити за померлих, але не тільки в таборах, а за померлих вросійської революції, - так окреслив завдання свого життя Солженіцин вінтерв'ю 1983 р. - Я 47 років працюю над книгою про революцію, але під часроботи над нею виявив, що російська 1917 був стрімким, як бистислим, нарисом світової історії XX століття. Тобто буквально: вісім місяців,які пройшли від лютого до жовтня 1917 в Росії, тоді шаленопрокручене, - потім повільно повторюються усім світом протягом всьогосторіччя. В останні роки, коли я вже закінчив кілька томів, я зподивом бачу, що я якимось непрямим чином писав також і історію
Двадцятого століття »(Публіцистика, т. 3, с. 142).
Свідком і учасником російської історії XX ст. Солженіцин був і сам.
Закінчення фізико-математичного факультету Ростовського університету івступ у доросле життя довелося на 1941 р. 22 червня, отримавши диплом,він приїжджає на іспити у Московський інститут історії, філософії,літератури (МІФЛІ), на заочних курсах якого навчався з 1939 р. Черговасесія припадає на початок війни. У жовтні мобілізований в армію, незабаромпотрапляє в офіцерську школу в Костромі. Влітку 1942 р. - звання лейтенанта,а в кінці - фронт: Солженіцин командує звукобатареей в артилерійськійрозвідці. Військовий досвід Солженіцина і робота його звукобатареі відображені в йоговійськової прозі кінця 90-х рр.. (двучастний оповідання «Желябугскіе висілки» іповість «Адліг Швенкіттен» - «Новий світ». 1999. № 3). Офіцером -артилеристом він проходить шлях від Орла до Східної Пруссії, нагороджуєтьсяорденами. Чудовим чином він виявляється в тих самих місцях Східної
Пруссії, де проходила армія генерала Самсонова. Трагічний епізод 1914
- Самсонівська катастрофа - стає предметом зображення в першу
«Вузлі» «Краен Колеса» - у «серпні Чотирнадцятого». 9 лютого 1945капітана Солженіцина заарештовують на командному пункті його начальника,генерала Травкина, який вже через рік після арешту дасть своєму колишньомуофіцеру характеристику, де згадає, не побоявшись, всі його заслуги - втому числі нічний висновок з оточення батареї в січні 1945 р., коли бої йшливже в Пруссії. Після арешту - табори: в Новому Єрусалимі, в Москві у
Калузької застави, в спецв'язниці № 16 в північному передмісті Москви (та самазнаменита Марфінская Шарашка, описана в романі «У колі першому», 1955 -
1968). З 1949 р. - табір у Екібастуз (Казахстан). З 1953 р. Солженіцин -
«Вічний ссильнопоселенец» у глухому аулі Джамбулской області, на краюпустелі. У 1957 р. - реабілітація та сільська школа в селищі Торф-продуктнедалеко від Рязані, де він вчителює і знімає кімнату в Мотрони
Захарової, що стала прототипом знаменитої господині «Матренин двору»
(1959). У 1959 р. Солженіцин «залпом», затру тижня, створюєперероблений, «полегшений» варіант оповідання «Щ-854», який післядовгих турбот А.Т. Твардовського і з благословення самого Н.С. Хрущовапобачив світ у «Новому світі» (1962. № 11) під назвою «Один день Івана
Денисовича ».
До моменту першої публікації Солженіцин має за плечима серйознийписьменницький досвід - близько півтора десятиліть: «Дванадцять років я спокійнописав і писав. Лише на тринадцятому здригнувся. Це було літо 1960 року. Віднаписаних багатьох речей - і при повній їх безвиході, і при повнійбеззвестності, я почав відчувати переповнення, втратив легкість задуму іруху. У літературному підпіллі мені стало не вистачати повітря », - писав
Солженіцин в автобіографічній книзі «Буцалося теля з дубом». Саме влітературному підпіллі створюються романи «В колі першому», кілька п'єс,кіносценарій «Знають істину танки!» про придушення повстання Екібастузськогоув'язнених, розпочато роботу над «Архіпелаг ГУЛАГ», Евмислен роман проросійської революції під кодовою назвою «Р-17», що втілився десятиліттяпо тому в епопею «Червоне Колесо».
У середині 60-х рр.. створюється повість «Раковий корпус» (1963-1967) і
«Полегшений» варіант роману «В колі першому». Опублікувати їх у «НовомуСвіт »не вдається, і обидва виходять в 1968 р. на Заході. В цей же час йдерозпочата раніше робота над «Архіпелаг ГУЛАГ» (1958-1968; 1979) і епопеєю
«Червоне Колесо» (інтенсивна робота низ великим історичним романом «Р-
17 », які виросли в епопею« Червоне Колесо », розпочата в 1969 р.).
У 1970 р. Солженіцин стає лауреатом Нобелівської премій. виїхатиз СРСР він не хоче, побоюючись втратити громадянства та можливості боротисяна батьківщині - тому особисте отримання премії і мова нобелівського лауреатапоки відкладаються. Історія з отриманням Нобелівської премії описана в главі
«Нобеліана» ( «Буцалося теля з дубом»). У той же час його становище в СРСРвсе більше погіршується: принципова і безкомпромісна ідеологічна ілітературна позиція призводить до виключення зі Спілки письменників (листопад 1969р.), в радянській пресі розгортається кампанія цькування Солженіцина. Цезмушує його дати дозвіл на публікацію в Парижі книги «Серпень
Чотирнадцятого »(1971) - першого тому епопеї" Червоне Колесо ». У 1973 р. впаризькому видавництві YMCA-PRESS побачив світ перший том «Архіпелагу
ГУЛАГ ».
Ідеологічна опозиційність не тільки не ховається Солженіциним,але й прямо декларується. Він пише цілий ряд відкритих листів: Лист IV
Всесоюзного з'їзду Спілки радянських письменників (1967), Відкритий лист
Секретаріату Спілки письменників РСФСГ (1969), Лист вождям Радянського Союзу
(1973), яке надсилає поштою адресатам у ЦК КПРС, а не отримавши відповіді,поширює в самвидаві. Письменник створює цикл публіцистичних статей,які призначаються для філософсько-публіцистичного збірника ». «З-підбрил »(« На поверненні дихання і свідомості »,« Покаяння і самообмеження яккатегорії національного життя »,« Образованщіна »),« Жити не по брехні! »(1974).
Зрозуміло, говорити про публікацію цих творів не доводилося --вони поширювалися в самвидаві.
У 1975 р. опублікована автобіографічна книга «Буцалося теля здубом », що є докладна розповідь про творчий шлях письменникавід початку літературної діяльності до другого арешту і висилки і нарислітературного середовища і вдач 60-х - початку 70-х рр..
У лютому 1974 р. на піку розгнузданої цькування, розгорнутої в радянськійпресі, Солженіцина заарештовують і укладають в Лефортовський в'язницю. Але йогоні з чим незрівнянний авторитет у світової громадськості не дозволяєрадянського керівництва просто розправитися з письменником, тому його позбавляютьрадянського громадянства і висилають з СРСР. У ФРН, що стала першою країною,прийняла вигнанця, він зупиняється в Генріха Бьолля, після чогопоселяється в Цюріху (Швейцарія). Про життя на Заході оповідає другуавтобіографічна книга Солженіцина «Угоду зернятко проміж двохжорен », публікацію якої він почав у« Новому світі »в 1998 і продовжив у
1999
У 1976 р. письменник із сім'єю переїздить до Америки, до штату Вермонт.
Тут він працює над повним зібранням творів і продовжує історичнідослідження, результати яких лягають в основу епопеї "Червоне Колесо».
Солженіцин завжди був упевнений в тому, що повернеться до Росії. Навіть у 1983р., коли думка про зміну соціально-політичної ситуації в СРСРздавалася неймовірною, на запитання західного журналіста про надію наповернення до Росії письменник відповів: «Знаєте, дивним чином, я нетільки сподіваюся, я внутрішньо в цьому переконаний. Я просто живу в цьому відчутті:що обов'язково я повернуся за життя. При цьому я маю на увазі поверненняживою людиною, а не Книгами, книги-то, звичайно, повернуться. Цесуперечить будь-яким розумним міркувань, я не можу сказати: за якимиоб'єктивних причин це може бути, раз я вже не молодий чоловік. Але жі часто Історія йде настільки несподівано, що ми найпростіших
Речей не можемо передбачити »(Публіцистика, т. 3, с. 140).
Передбачення Солженіцина збулося: вже в кінці 80-х рр.. це поверненнястало поступово здійснюватися. У 1988 р. Солженіцина було повернутогромадянство СРСР, а в 1989 р. в «Новом мире» публікуються Нобелівська лекціяі розділи з «Архіпелаг ГУЛАГ» »потім, в 1990 р. - романи« В колі першому »і «Раковий корпус». У 1994р письменник повернувся до Росії. З 1995 р. в
«Новому світі» публікує »новий цикл -« двучастние »розповіді.
Мета і сенс життя Солженіцина - письменство:« Моє життя, - говориввін, - проходить з ранку до пізнього вечора в роботі. Немає ніяких винятків,відволікань, відпочинків, поїздок, - в цьому значенні »дійсно роблю те, длячого я був народжений »(Публіцистика, т.3 с. 144). Декілька письмових столів,на яких лежать десятки розкритих книг і незакінчені рукописи,становлять основне побутове оточення письменника - і у Вермонті, в США, ітепер, за boi. обертанні в Росію. Щороку з'являються нові його речі:публіцистична книга «Росія в обвалі» про нинішній стан і долюросійського народу побачила світ у 1998 р. У 1999-му «Новий світ» опублікувавнові твори Солженіцина, в яких він звертається до нехарактерної длянього раніше тематиці воєнної прози.
Аналіз літературних творів
Не буде перебільшенням сказати, що предметом зображення в епосі
Солженіцина став російський XX століття в усіх його трагічних зламах - від
Серпень Чотирнадцятого до цього дня. Але будучи в першу чергу художником,він намагається зрозуміти, як ці події відбилися на російському національномухарактері.
Концепція особистості в оповіданнях 60-х і 90-х рр.. Свого часу М. Горькийдуже точно охарактеризував суперечливість характеру російської людини:
«Люди руді - хороші і погані разом». Багато в чому ця «пегость» сталапредметом дослідження і у Солженіцина.
У головному герої оповідання «Випадок на станції Кочетовка» (1962),молоденький лейтенант Васі Зотов, втілені самі добрі людськіриси: інтелігентність, розкритість назустріч фронтовику або оточенців,що ввійшов до кімнати лінійної комендатури, щире бажання допомогти в будь-якійситуації. Два жіночих образу, лише злегка намічені письменником, відтіняютьглибинну непорочність Зотова, і навіть сама думка про зраду дружини,що опинилася в окупації під німцями, неможлива для нього.
Композиційний центр розповіді становить зустріч Зотова з відсталим відсвого ешелону оточенням, який вражає його своєю?? нтеллігентностью ім'якістю. Все - слова, інтонації голосу, м'які жести цієї людини,здатного навіть в одягненою на нього жахливою рванина триматися згідністю і м'якістю, припікає героя: йому «була надзвичайно приємнайого манера говорити, його манера зупинятися, коли здавалося, щоспіврозмовник хоче заперечити, його манера не розмахувати руками, а як-толегкими рухами пальців пояснювати свою промову ». Він розкриває перед нимнапівдитячі свої мрії про втечу до Іспанії, розповідає про свою тугу зафронту і смакує кілька годин чудового спілкування з інтелігентним,культурним і знає людиною - актором до війни, ополченцем без гвинтівки
- На її початку, недавнім оточенням, дивом вибрався з німецького «котла»і тепер ось відстали від свого поїзда - без документів, з нічого незначущим наздоженемо листом, по суті, і не документом. І тут авторпоказує боротьбу двох начал у душі Зотова: людського і нелюдського,злого, підозрілого, Уже після того, як між Зотов та Тверітіновимпробігла іскра розуміння, що виникла колись між маршалом Даву і П'єром
Безухова, яка врятувала тоді П'єра від розстрілу, у свідомості Зотова виникаєциркуляр, що перекреслювало симпатію і довіру, що виникло між двомасерцями, які ще не встигли вистав на війні. «Лейтенант надів окуляри ізнову дивився в наздожене лист. Догони лист, власне, не був справжнімдокументом, він складений був СО слів заявника і міг містити в собіправду, а міг і брехня. Інструкція вимагала вкрай уважно ставитися дооточенців, а тим більше - одиначкам ». І випадкова обмовки Тверітінова (вінзапитує всього лише, як раніше називався Сталінград) обертаєтьсяневір'ям у юної і чистої душі Зотова, вже отруєної отрутоюпідозрілості: «І - все обірвалося і охолонуло в Зотов. Значить, неокруженец. Підісланий! Агент! Напевно, білоемігрант, тому і манери такі ».
Те, що врятувало П'єра, не врятувало нещасного і безпорадного Тверітінова --молоденький лейтенант «здає» тільки що полюбився і так щирозацікавив його людини в НКВД. І останні слова Тверітінова: «Щови робите! Що ви робите! Адже цього не виправиш!! »- Підтверджуютьсяостанньої, акордно, як завжди у Солженіцина, фразою: «Але ніколи потімна всю Життя Зотов не міг забути цю людину ...».
Наївна доброта і жорстока підозрілість - дві риси, Здавалосяб, несумісні, але цілком обумовлені радянською епохою 30-х рр..,поєднуються в душі героя.
Суперечливість характеру постає іноді і з комічної сторони --як в оповіданні «Захар-Калита» (1965).
Цей невеличкий твір увесь побудований на протиріччях, і в цьому сенсівін дуже характерний для поетики письменника. Його нарочито полегшене початокяк би пародіює розхожі мотиви сповідальний або ліричної прози 60-хрр.., явно що спрощують проблему національного характеру.
«Друзі мої, ви просите розповісти що-небудь з літньоївелосипедного? »- цей зачин, налаштовують на щось літній відпускний інеобов'язкове, контрастує зі змістом самого оповідання, де надекількох сторінках відтворюється картина вересневої битви 1380 Але йобертаючись на шість століть тому, Солженіцин не може сентиментально імилостиво, відповідно до «велосипедним» зачином, поглянути наобтяжене історіографічной урочистістю поворотний подія російськоїісторії: «Гірка правда історії, але легше висловити її, ніж правди діти: нетільки черкесів і генуезців привів Мамай, не тільки литовці з ним були усоюзі, але і князь рязанський Олег. Для того й перейшли російські через Дон,щоб Доном ощітіть свою спину від своїх же, від рязанців: не вдарили б,православні ». Суперечності, що криються в душі однієї людини, характерні ідля нації в цілому - «Чи не звідси повелася доля Росії? Чи не тутздійснений поворот її історії? Чи завжди тільки через Смоленськ і Київ роїлисяна нас вороги ?..». Так от суперечливості національної свідомості Солженіцинробить крок до дослідження суперечливості національного життя, що призвелавже значно пізніше до інших поворотів-російської історії.
Але якщо оповідач може поставити перед собою такі питання іосмислити їх, то головний герой оповідання, самозваний сторож Куликова поля
Захар-Калита, просто втілює в собі майже інстинктивне бажання зберегтивтрачену було історичну пам'ять. Толку від його постійного, денного інічного перебування на полі немає ніякого - але сам факт існуваннясмішного дивакуватого людини важлива для Солженіцина. Перед тим, якописати його, він ніби зупиняється в подиві і навіть збивається насентиментальні, майже карамзінскіе інтонації, починає фразу з настількихарактерного вигуки «Ах», а закінчує запитання йзнаками оклику.
З одного боку, Смотритель Куликова поля зі своєю безглуздоюдіяльністю кумедний, як смішні його запевнення дійти у пошуках своєї, тількийому відомої правди, до Фурцевої, тодішнього міністра культури.
Оповідач не може втриматися від сміху, порівнюючи його з загиблимратником, поряд з яким, щоправда, немає ні меча, ні шита, а замість шоломакепка заяложений та навколо руки мішок з підібраними пляшками. З іншогов Антонова, Ектов ставначальником його штабу. Солженіцин показує трагічний зигзаг в доліцього великодушного і чесну людину, що успадкував від російськоїінтелігенції невідбутну моральну потребу служити народу, розділятиселянську біль. Але виданий тими ж селянами ( «на другу ж ніч буввиданий чекістам за доносом сусідської баби »), Ектов зломлений шантажем: він неможе знайти в собі сили пожертвувати дружиною та донькою і йде на страшнезлочин, по суті справи, «здаючи» весь антоновський штаб - тих людей, дояким він прийшов сам, щоб розділити їх біль, з якими йому необхіднобуло бути в лиху годину, щоб не ховатися у своїй нірці в Тамбові і незневажати себе! Солженіцин показувати долю розчавленого людини,опинився перед нерозв'язним життєвим рівнянням і не готовим до йогорішенням. Він може покласти на вівтар своє життя, але життя доньки і дружини? Усилах чи взагалі людина зробити подібне? «Великий важіль застосувалибільшовики: брати в заручники сім'ї ».
Умови такі, що і добродійні якості людини обертаютьсяпроти нього. Кривава громадянська війна затискає приватного людини міждвох жорен, перемелюючи його життя, його долю, сім'ю, моральніпереконання.
«Пожертвування дружиною і Маринкою (дочерью. - М.Г.), переступити черезних - хіба він міг??
За кого ще на світі - або за що ще на світі? - Він відповідає більше,ніж за них?
Та вся повнота життя - і були вони.
І самому - їх здати? Хто це може ?!.».
Ситуація постає перед Его як безвихідна. Безрелігійним -гуманістична традиція, висхідна до ренесансної епохи і прямозаперечується Солженіциним у його Гарвардської мови, заважає людині відчутисвою відповідальність ширше, ніж за сім'ю. «В оповіданні« Его », - вважаєсучасний дослідник П. Співаковський, - якраз і показано, якбезрелігійним-гуманістичний свідомість головного героя виявляєтьсяджерелом зради ». Неуважність героя до проповідей сільських батюшок --дуже характерна риса світовідчування російського інтелігента, на яку якб побіжно звертає увагу Солженіцин. Адже Ектов - прихильник
«Реальною», матеріальної, практичної діяльності, але зосередженістьтільки на ній одній, на жаль, веде до забуття духовного сенсу життя. Бутиможе, церковна проповідь, від якої самовпевнено відмовляється Его, імогла бути джерелом «тієї самої реальної допомоги, без якої геройпотрапляє у пастку власного світогляду », того самогогуманістичного, безрелігійним, що не дає особистості відчути своювідповідальність перед Богом, а свою власну долю - як частину Божогопромислу.
Людина перед обличчям нелюдських обставин, змінений,розмелений ними, нездатний відмовитися від компромісу і, позбавлений(чи можна судити за це Его?) - ще одна типова ситуація нашої історії.
До компромісу Его привели дві риси російського інтелігента:приналежність до безрелігійним гуманізму і слідові
