Муніципальне загальноосвітньої установи

Гімназія № 1

Тема: Трагедія творчого свідомості в романі Володимира Набокова «Захист

Лужина».

Виконав:

Учень 11 "М" класу

Гімназії № 1

Сапегін Андрій

Викладач:

Борисова Л. Г.

Зміст.

Введення.
Глава 1. Тема творчості в романі Набокова "Захист Лужина".

1.1. Історія створення.

1.2. Музика в шахових композиціях.

1.3. Сюжет і композиція роману.

Висновки.
Глава 2. Трагедія Лужина як авторське вирішення теми творчого свідомості.

2.1. Конфлікт роману і його рішення.

2.2. Майстерність Набокова у вирішенні проблеми.

Висновки.
Висновок.

Введення.

Творчість (по Ожегова) - створення нового, оригінального. Це новезавжди вступає в конфлікт зі старим, віджилим, вже пройдених. У цьомусенсі, будь-який творець - письменник, художник, музикант свідомо приречені нанерозуміння, критику, боротьбу, що, як правило, призводить до трагедії в життітворця, а якщо й ні, то до особливого сприйняття дійсності, догляду вірреальний, вигаданий, фантастичний світ.

Метою даної роботи є:

1. Розглянути рішення проблеми творчої свідомості в романі Набокова

"Захист Лужина";

2. Рішення проблеми творчості;

3. Вирішення проблеми взаємодії автора з літературними героями.

Для реалізації мети були поставлені наступні завдання:

1. З'ясувати різні підходи до вирішення проблеми творчого свідомості;

2. Виявити традиції та новаторство Набокова у вирішенні проблеми творчості;

3. Провести ідейно-тематичний аналіз роману.

1. Тема творчості в романі Набокова "Захист Лужина".

1.1. Історія створення.

Роман «Захист Лужина» створений одним з найбільших творців сучасності
- В. Набоковим. Доля творця, в романі - шахіста, стала темою цьогонабоковского роману. Відомо, що Набоков свідомо прагнув уникатисхожості своєї долі або доль реальних людей з долями своїхлітературних героїв. Проте, корені трагедії Лужина - гравця і творцявипливають з автобіографії Набокова, що пережив разом з усією Росієюкатастрофу зміни двох епох і не уникнути особистої трагедій у своїйдолю.

Володимир Володимирович Набоков народився 22 квітня 1899 року, будинок 47 на
Великій Морській в Санкт-Петербурзі. Він був первістком у сім'ї Володимира
Дмитровича Набокова і його дружини Олени Іванівни, уродженої
Рукавишникова. Набокова були вельможних і багатим дворянським родом. Багатойого представники досягли серйозних суспільних висот, наприклад, дідмайбутнього письменника Дмитро Миколайович Набоков був міністром юстиції, однимз авторів судової реформи 1864 року. Характер і духовний склад Володимира
Набокова почали формуватися в "досконалий, щасливе дитинство".
"Тяжкий, сваволі, до прекрасної крайності розпещений дитина" ріс уаристократичної петербурзької сім'ї, в атмосфері розкоші і духовногозатишку, жадібно черпаючи "всієї п'ятірнею почуттів" яскраві враження юних років. В цейВодночас формується коло захоплень та інтересів, що залишилися незміннимивсе життя: шахи, метелики, книги.

Рано відкрив він для себе щастя і борошно віршотворчість. Цікаво, щопідштовхнув його до твору першого вірша (у липні 1914) вид краплі,скотившись з листа бузку. Для розвитку поетичного дару ідеальним середовищембула атмосфера Срібного століття, ренесансу російської поезії. У свій часстіховедческіе теорії Андрія Білого дуже захопили Набокова, і він списувавцілі зошити, викреслюючи ритмічні схеми різних віршів.

У 1916 році Набоков за свій рахунок (брат матері, дядько Василь Іванович
Рукавишников раптово помер і залишив улюбленому племінникумільйонний статок) видає поетичну збірку "Вірші". Це єдинакнига, видана Набоковим в Росії за його життя. Навесні 1919 року підгуркіт артилерійського обстрілу Набокова відпливли із Севастополя наневеликому грецькому човні, щоб назавжди залишити Росію. Жорстокоюнасмішкою долі, а не бажаним ознакою повернення, виявилосяназва пароплава - "Надія". Дореволюційна Росія назавжди залишитьсядля Набокова «земним раєм», недосяжним, захопливою, на все життя вінзахворіє «ностальгією», і трагедія Росії луною відгукнеться трагедією вдолі героїв його романів.

У романі «Захист Лужина» набоковскій герой - російський емігрант,шахіст, творча особистість - переживає трагедію несумісностіствореного ним шахово-музично-творчого світу з реальним життям.

Багато чого в житті Набокова пов'язано із шахами. Володимир Набоков з ранніхроків захоплювався складанням шахових завдань, які досить частопублікувалися в різних журналах, газетах і навіть в книгах. Зокрема, всвоїй книзі "Poems and problems" він, крім віршів, публікуєдекілька шахових завдань зі своїми коментарями. В одному з інтерв'ю
Набоков говорить, що, будучи абсолютно позбавлений музичного слуху, він «знайшовдосить незвичайну заміну музиці в шахах - точніше кажучи, у творішахових завдань ». Набоковскій погляд на шахи як на форму високогомистецтва знаходить численні документальні підтвердження. У мемуарах,наприклад, автор прямо говорить про зв'язок між «блаженної суттю» самогопроцесу складання шахових композицій і «письменництвом ..., вособливо з писанням ». Він також стверджує, що для створення шаховихкомпозицій «потрібний не тільки витончений технічний досвід, але й натхнення»,і натхнення це належить до якогось збірному, музикольно -математично-поетичного типу. Той же самий погляд на тісний зв'язок шахіві музики докладно розгорнуто в «Захист Лужина». Він формує один зістотних мотивів, які розкривають потаємний смисл роману.
Романи «Справжня життя Себастьяна Найта» і «Захист Лужина» свідчатьпро те, що Набоков неодноразово звертався до образу коня у різних йоговтіленнях: від абстрактної, закріпаченої фігурного шахового коня, дотеплою, поетично сприйманої живий коні. Сам роман «Захист Лужина»хронологічно обрамлений творами на тему шахів і шахового коня
(Вірш «Шаховий кінь», написаний восени 1927р., Після того, як
Альохін (претендент на шахову корону) послав виклик чемпіону світу
Капабланка.). На п'ять років раніше роману був написаний цикл «Три шаховихсонета », багато в чому з ним перегукується. Навряд чи це випадково. Так, С.
Сакун у своїй статті «Шаховий секрет роману В. Набокова« Захист Лужина »стверджує, що шаховий кінь є алегоричним прообразомгросмейстера Лужина. У романі Лужина розробляє захист, зміст якоїполягає в жертві шахового коня, тобто У загибелі самого Лужина. Такимчином, самогубство Лужина - є частиною захисту, розробленої ним.

1.2. Музика в шахових композиціях.

Набоков бачить аналог шахів в музиці ( «Яка гра - говорить прошахи скрипаль. - Комбінації як мелодії. Я, розумієте, просто чуюходи ».). Перша згадка про зв'язок шахів та музики виникає в авторськомупередмові до англійського перекладу роману (хоча навряд чи його можна назватиперше, тому що англійська версія роману вийшла на 35 років пізніше російської), деє посилання на якогось американського видавця, який, виявивши інтерес дороману, попросив замінити шахи на музику і зробити Лужина «божевільнимскрипалем ».

Батько Лужина бачить у своїх мріях сина піаністом-вундеркіндом; якийсьскрипаль, тільки що виконав п'єси Лужина-діда, каже, що шаховікомбінації подібні мелодій; сільський лікар Лужина зауважує, що великийшаховий маестро Філідор знав толк і в музиці; згадуючи свої дитячіроки шахового вундеркінда, Лужина схиляє голову, мов прислухаючись довіддалених звуків музики, не названа по імені юна дама, якійналежить стати дружиною Лужина, вважає, що він виглядає як музикант, навітьпісля того, як їй сказали, що це великий шахіст, а знайомі,побачили її з ним на емігрантське вечорі, вважають, що це невдалиймузикант або щось в цьому роді. Набоков підсилює зв'язок між шахами імузикою: коли Лужина раптово відкривається рішення складної комбінації, вінпереживає «гостру радість шахового гравця, і гордість, і полегшення, іто фізіологічне відчуття гармонії, яке так добре знайоме творцям ».
І, нарешті, під час зустрічі з Тураті, Набоков описує шахову партію,спираючись на музичні епітети: «Потім, ні з того ні з сього, ніжно заспіваластруна. Це одна із сил Тураті зайняла діагональну лінію. Але відразу і в
Лужина тіхохонько намітилася якась мелодія. На мить протрепеталітаємничі можливості, і потім знову - тиша: Тураті відійшов, втягнувся. і раптом знову несподівана спалах, швидке поєднання звуків: помилилисядві дрібні сили, і обидві відразу були знищені; миттєве віртуозне рухпальців, і Лужина зняв і поставив поруч на стіл вже не безтілесних силу, аважку жовту гармату; блиснули в повітрі пальці Тураті, і в свою чергуопустилася на стіл відсталої чорна пішак з відблиском на голові. І, відбувшисьвід цих двох раптово задерев'янілих шахових величин, гравці як нібизаспокоїлися, забули миттєву спалах: на цьому місці дошки, однак, ще незовсім охолов трепет, что-то все ще намагалося оформитися ... Але цим звукамне вдалося увійти до бажане поєднання, - якась інша, густа, низьканота загула осторонь, і обидва гравця, покинувши ще тремтливий квадрат,зацікавилися іншим краєм дошки. Але і тут все скінчилося даремно.
Трубний голос перегукнулися кілька разів найбільші на дошці сили, - ізнову був розмін, знову перетворення двох шахових сил в різьблені, блискучілаком ляльки. І потім було довгий, довгий роздум, під час якого Лужиназ однієї точки на дошці вивів і програв послідовно десяток уявнихпартій, і раптом намацав чарівну, кришталево-тендітну комбінацію, - і злегким дзвоном вона розсипалася після першого ж відповіді Тураті. Але й Туратінічого не міг далі зробити і, виграючи час, - бо час в шаховійвсесвіту нещадно, - обидва супротивники кілька разів повторили ті самідва ходи, загроза і захист, загроза і захист, - але при цьому обидва думали проскладної комбінації, нічого спільного не мала з цими механічнимиходами. І Тураті, нарешті, на цю комбінацію зважився, - і відразу якасьмузична буря охопила дошку, і Лужина наполегливо в ній шукав потрібний йомувиразний маленький звук, щоб у свою чергу роздути його в громовугармонію ». Розвиваючи тему шахів і музики, Набоков, крім опори навласний досвід, звертається також до широко поширеного погляду намузику, як на вищу з усіх існуючих мистецтв, щоб таким чиномпідняти в очах читача престиж шахів. Звучить в романі та іншоїнаполегливий мотив, також підноситься шахи. Набоков весь час натякає наїх зв'язок з любов'ю. Навіть знайомить Лужина з шахами (показує, як ходятьфігури) його «тьотя» (насправді троюрідна сестра матері), коханкабатька. У романі любовно-шахова тема, поряд з темою музичної,перетворює шахову дошку із замкнутого простору, на якомурозігруються бездушні комбінації, у вражаюче різноманітний світ,або навіть модель світу як такого.

1.3. Сюжет і композиція роману.

Сюжет роману зводиться до останнього турніру Лужина, відомогошахового маестро. Гра як найважливіша складова творчості Лужина взятав самій очевидною її формі - шахи. Суть її полягає в тому, що двісуперника ведуть гру на дошці, поділеної на квадрати, білими і чорнимифігурами. Час партії строго регламентовано. Етика шахів відображаєморальні закони древніх лицарських турнірів: охочий перемогти зобов'язанийатакувати, відмова від атаки розуміється як відсутність духу в гравця,психологічна розгубленість, яка незмінно веде до програшу.
Здатність до несподіваних нападів, войовничий дух, готовність до ризикупоєднуються у тих, хто сидить за дошкою з витримкою, самовладанням, величезнимнапругою волі. У романі головний герой, гросмейстер Лужина, придумуєшахову захист від дебюту свого суперника

Дитинство, яке спочатку вводиться в оповідання на правахспогади, розпізнається самим Лужина як початок його життєвої партії, аодруження - як комбінація, що розігрується реальністю.

Спогадами дитинства перемежовується всю розповідь. Лужина як бивсе життя намагається пригадати щось важливе і тим самим раз і назавждизнайти рішення до загадки свого існування. Кульмінаційна точка повісті
- Розіграш партії з Тураті, за яким слідує душевне захворювання Лужина.
І ось, залишаючи кафе, в якому проводився турнір, Лужина чує чийсьголос, нашіптує йому: «додому», «Додому, - сказав він тихо. - Ось значить,де ключ комбінації ». Але що ж це за «додому»? Це - не берлінськаквартира Лужина, це - російська дача, де він жива в ранньому дитинстві ( «Лужинавідчував, що потрібно взяти ліворуч, і там буде великий ліс, а вже в лісі вінлегко знайде стежку. Зараз з'явиться річка і лісопильний завод, і черезголі кущі гляне садиба. Він сховається там, буде харчуватися з великих імалих скляних банок »). Далі розповідь переноситься на шістнадцятьроків вперед, і Лужина, раптово перетворений на зрілого чоловіка, відомогошахіста, і перенесений на німецький курорт, виявляється таким, що сидить застоликом в кафе і показує ціпком на вікно. Незабаром Лужина зустрічає своюмайбутню дружину. Трохи пізніше він починає участь у шаховому турнірі, де вінзустрічається з головним своїм суперником - Тураті. Їх шаховий поєдинокє кульмінацією роману. З-за перевтоми і хвороби, якапочинається одночасно з початком турніру, Лужина залишивши партію впрограшному положенні, потрапляє до лікарні. Навіть після одужанняшахові бачення не відпускають його. Лужина закінчує життя самогубством,викинувшись з вікна. Причини, що змусили головного героя наступного романупокінчити з собою, я розгляну в наступному пункті.

Висновки.

Будь-який твір творця, художника (в тому числі і літературне)є продуктом творчої свідомості автора, саме ж ця свідомістьформується під впливом різноманітних і взаємозалежних факторів, у томучислі і матеріального і духовного життя суспільства в момент створеннятвори мистецтва.

2. Трагедія Лужина як авторське вирішення теми творчого свідомості.

2.1. Конфлікт роману і його рішення.

Розглянутий мною роман - не перший твір у творчості
Набокова, що містить прізвище Лужина. В оповіданні 1924р.
«Випадковість», лакей в їдальні німецького експреса, він же самотнійзневірений наркоман Олексій Львович Лужина кидається під поїзд, непідозрюючи, що його дружина, яка вибрала з Росії, їде у тому ж потязі,щоб врятувати його.

У «Захист Лужина» кульмінацією є шаховий поєдинок Лужина і
Тураті, під час якого Лужина повністю відривається від дійсності.
Під час турніру Лужина захворює. Хвороба не тільки надає драматичнийхарактер сутичці, але трансформує її в боротьбу з самою долею. Гравиходить за межі шахової дошки в життя: «Комбінація, яку він зчасу балу болісно розгадував, несподівано йому відкрилася, завдякивипадковою фразою, долетевшей з іншої кімнати. Але з цього дня спокоюдля нього не було, - потрібно було придумати, мабуть, захист проти цієїпідступної комбінації, а для цього слід було передбачити її кінцевумета, фатальне її напрямок ...». Він «весь час дивився і слухав, непрослизнув чи де натяк на наступний хід, не продовжується чи гра, не їмзатіяна, але з страшною силою спрямована проти нього ». «Шаховакомбінація - це витончена катування, - свідчать шахові підручники, --противник, розгадавши комбінацію, бачить, що кожен крок наближає його допрограшу, але цього кроку він не може не зробити під загрозою негайноїзагибелі. Дуже часто шахісти не дають довести до кінця виграютькомбінацію, вважаючи за краще здатися негайно ».

Складні завдання його абстрактного мистецтва для Лужина нескінченно легшепростих життєвих завдань. Життя без Валентинова і одруження пов'язані для ньогоз необхідністю пристосуватися до умов реального життя. Зовні іспочатку все ніби з гріхом навпіл налагоджується. Вражаючи оточуючихбезглуздістю і незграбністю вчинків, Лужина долає буденні, алеважкі для нього справи: живе, женіховствует. Але це подолання лишездається. Лужина рухає автоматизм, яким не можна підмінити справжнєвтілення. Втілення з кожною миттю стає все важче, і в мірутого, як шахова задача наближається до вирішення, життєве завдання всебільше висмоктуєз Лужина душевні сили. Виникає шахове бачення,реальне життя відбивається тепер у свідомості Лужина тільки випадковими,обірваними плямами (що летить географ, лікар з ассірійської бородою, раптововиступає з мороку наречена і т. д.). Фантастичний світ мистецтвазаступає дійсність. І коли на час Лужина потрапляє в звичайнуобстановку (дружина, квартира і т. п.), забувши на мить про сенс свогоіснування, що полягає в самовіддачі себе мистецтву (шахів), у ньомупіднімається туга незадоволеності. І він знову робить спробу піти усвій інший, чудовий, захоплюючий світ, піднятися над землею, повторити цепервісна рвуться людське прагнення, ці пошуки ідеального. Шахипоступово трансформуються в пристрасть, яка поглинає гравця цілком:
«... Він (Лужина) зрозумів жах шахових безодень, в які занурювався .. Алешахи були безжальні, вони тримали і втягували його. У цьому був жах, алев цьому була єдина гармонія, бо, що є у світі крім шахів? ».
Перед самою партією з Тураті «захист Лужина» виявляється знайдена, але переднатиском реального світу Лужина стає беззахисний зовсім. Він майже нічоговже не розуміє. У вирішальний час, коли Лужина з Тураті сидять вже переддошкою, відбувається подія, на вигляд просте, але з чудовою глибиноюзнайдене Набоковим: Тураті не грає свого дебюту. Він не наважуєтьсяризикувати. Чи не шаховий, а життєвий розрахунок його спонукає, і, таким чином, улогіку шахового світу вклинюється логіка світу реального. Крихітначастка реальності, потрапляючи в створений Лужина світ, все в ньому зміщує,плутає і перемішує. У цих умовах «Захист Лужина» непридатна. Лужинавиявляється беззахисний перед Тураті, як перед всім, що відноситься додійсності. Він навіть не встиг дограти партію - свідомість йогопочорніло. Врешті-решт, його відвезли до санаторію. Герої роману марнодумають, що Лужина перевтомлений шаховим світом. Ні, він не виніс світуреального. Партію з Тураті залишив він у програшному положенні - тому щопід час неї вперше повністю випав з дійсності, «шаховібезодні »його поглинули.

Наречена Лужина захоплюється генієм, але зовсім не розуміє його. Їйабсолютно не дано зрозуміти, яку роль шахи грають у його житті, і вже тимбільше не може погодитися вона з тим, що шахи власне і є життя
Лужина. Збираючи його речі після того, як він потрапив до лікарні, молодажінка кладе у валізу шахову дошку, журнали, записи партій, діаграмиі т. д. і думає, що все це йому тепер не потрібно. Вона виявляється вболісної ситуації, коли, мимоволі подвігнув чоловіка на нові шаховіпрозріння, сама не може зрозуміти суть його життя, зрозуміти, що шахи длянього вище за життя. У цьому відбивається тема роману: несумісність мистецтва іжиття.

Але трагедія Лужина не тільки в цьому. Автор неодноразово підкреслюєне тільки той факт, що Лужина - літературний персонаж, а й те, щокінцевою причиною всіх його страждань є воля автора, помістив йогов роман, що оповідає про те, як бути літературним персонажем. У цьомупарадоксальному положенні Лужина і полягає черговий конфлікт. Яктільки герой з'являється на сторінках роману, йому мовби призначають йогоім'я: «... і, коли батько, намагався підбирати напрочуд,найпривабливіших подробиці, сказав, між іншим, що його, якдорослого, будуть кликати на прізвище, син почервонів, закліпав, відкинувсягорілиць на подушку, відкриваючи рот і киваючи головою ( «не совався так», сторожкосказав батько, помітивши його збентеження і чекаючи сліз), але не розплакався, азамість цього весь якось надувся, закопав обличчя в подушку, пукая в неї губами,і раптом, швидко підвівшись, - трепаний, теплий, з блискучими очима, - спитавскоромовкою, чи будуть і дому звати його Лужина ». Герой як би існуваві до твору, але він не був Лужина, їм він став, лише зробивши крок у світнабоковского твори, «отримавши» призначену йому роль. Присутністьавтора-режисера досить просто проглядається в романі. Текст ряснієнатяками на різного роду «дирекцію»; практично за кожним з них можнапобачити натяк на авторське присутність. «Взагалі ж так мутна була навколонього; життя, і так мало зусиль від нього вимагала, що йому здавалося іноді,що хтось, - таємничий, невидимий антрепренер, - продовжує його возити зтурніру на турнір ». Лужина «був смутно вдячний догідливо спогаду,яке так до речі назвало потрібний курорт, взяло на себе всі турботи,помістило його у вже створену, вже готову готель ». Часом виникаєвраження, що «дирекція» веде себе недбало - здається, ніби письменникзабув доробити фон або не зрозумів, як доставити персонажа з місця намісце. Лужина, намагаючись потрапити на свій матч з Тураті, відкриває двері свогономера і замість Тураті бачить коридор готелю, який, зрозуміло, існуєв реальному житті - але в художньому творі без нього запросто можнаобійтися. «Забрали», - говорить Лужина про шаховому кафе і його запропонованоїлогікою розповіді близькості. - «Я не міг знати, що всі пересунулося».
Лужина знаходить заспокоєння у тому, що світ ніби свідомо піклується проньому, «але в неминучі хвилини женихівського самотності, пізно ввечері,рано вранці, бувало відчуття дивної порожнечі, як ніби в яскравійскладной картині, складеної на скатертини, виявилися не заповнені,химерного нарису, пробіли ».

Найбільш відвертим втіленням« директорсько-антрепенерской »функціїавтора в романі є Валентинов; він зображується як щось на зразокпосередника, що послав, щоб залишити слід авторської волі в тексті.
Валентинов знову входить в життя Лужина за допомогою телефону - пристрої,яке у Набокова часто символізує спілкування автора з персонажем. Одне зсамих значущих згадок Валентинова звучить, коли пані Лужина дзвонитьодному зі своїх друзів, актору, щоб навести довідки про Валентинова (акторякось обмовився, що знайомий з ним):

«Актор, на щастя, виявився будинку й відразу почав розповідати довгуісторію про легковажних і подловатих вчинках, скоєних колись йоговчорашньої співбесідницею. Лужина, нетерпляче дослухавши, запитала, хто такий
Валентинов. Актор зойкнув і став говорити, що «уявіть собі, ось я якийзабудькуватий, без суфлера не можу жити », і, нарешті, детально розповівши просвоїх відносинах з Валентиновим, побіжно згадав, що Валентинов, за його,валентіновскім, словами, був шаховим опікуном Лужина і зробив з ньоговеликого гравця ». На вираженні «за його, валентіновскім, словами» коштуєзатриматися особливо. На перший погляд, ніякого підтексту тут немає: просто
Валентинов сказав, що був шаховим опікуном Лужина. Але цей виразможна трактувати інакше: Валентинов - людина, чиє слово створило Лужина.
Схожий натяк звучить, коли Лужина бачить одну з шахових завдань
Валентинова: «У цьому замысловатом шаховому фокусі він, як на власні очі, побачиввсі підступність його автора ».

Також Валентинов відіграє важливу роль як організатор повторів і схем,які служать читачеві нагадуванням про нав'язаної тексту структурі ікомпозиції, без яких сюжет за визначенням не можливий.

Лужина потроху починає розуміти, яка жахлива небезпека укладена вповторах - це жах опинитися в чужому, написаному кимось іншим тексті.
Багато критиків звертали увагу на повтори певних образів принаближенні до фіналу, є також кілька випадків лексичних повторів,коли певні словосполучення з початкових розділів роману знову виникаютьнезадовго до фіналу. Так, повісивши трубку після розмови з Валентиновим і,здавалося б, видаливши його з життя Лужина, пані Лужина не усвідомлює, щобрала участь в «рімейку» більш ранньої сцени, і що «телефонна станція»автора на пряму з'єднала її з першим абзацом роману.

Також нагадуванням читачеві про нав'язаної тексту структурі і композиціїслужить достаток в тексті анафоріческіх конструкцій: «Але завжди бути напоготові,напружувати увагу », а також повтори окремих слів:« Важко, дужеважко заздалегідь передбачити наступне повторення (між тим, як черговеповторення трапилося тільки що), але ще трохи - і все стане ясним, і,може, знайдеться захист ... »(Іншими словами, роман прийде до свогозавершення, остаточно загерметізірует Лужина у вигаданому світі. Романзахищає, завершує, створює і увічнює героя тим, що відмовляє йомув свободі.) По-моєму, паніка Лужина пояснюється тим, що він зайшов всерединулітературного механізму, де, підкоряючись автору, швидко займають своїмісця крихітні квадратики - персонажі/фігури (Пізніше фігура Лужинапокине текст, зникнувши через інше віконце ( «Учепившись рукою за щосьвгорі, він боком проліз в пройму вікна. Тепер обидві ноги висіли назовні, ітреба було тільки відпустити те, за що він тримався, - і врятований. Перш ніжвідпустити, він глянув униз. Там йшло якесь поквапливе підготовлення:збиралися, вирівнювалися відображення вікон, весь той безмір розпадалася на блідіі темні квадрати, і в ту мить, що Лужина розтиснув руки, в ту мить, щоринув в рот стрімке крижаний повітря, він побачив, яка саме вічністьдогідливо і невблаганно розкинулася перед ним ».), більше), і він зважується насамогубство для того, щоб перестати бути лише літературним персонажем іпіти з під контролю автора (на вчинок, їм не запланований).

У романі Набокова Лужина усвідомлює свій програш ( «Мета атаки ясна.
Невблаганним повторенням ходів вона приводить знову до тієї ж пристрасті,руйнує життєвий сон. Розруха, жах, божевілля »). Його життєвапартія закінчена. Завершення життя як завершення партії надає їйцінність як художнього твору. Ця смислова замкнутістьігрової сутички втілена в композиційному малюнку роману. «Захист Лужина»починається втратою героєм імені ( «Найбільше його вразило те, що зпонеділка він буде Лужина ».) і закінчується здобуттям імені, алезникненням його носія (Двері вибили. - Олександр Іванович, Олександр
Івановичу! - Заревло кілька голосів. Але ніякого Олександра Івановича небуло ».) Останню фразу роману також можна трактувати, як спробуреальності простягнути руку на Лужина.

Життя перемагає особистість шахіста - він викидається з вікна. Але прице його мислення перемагає життя (самогубство - спроба Лужина статиупоперек долі і волі автора). Але чи дійсно вдалося зробити Лужинацей акт свободи волі? Навряд чи. Велика ймовірність того, що нібитовільно обрана смерть є насправді ще одне втіленнявизначеності. При погляді з вікна, звідки він ось-ось вистрибне,
Лужина здавалося, що «вся безодня розпадалася на бліді і темні квадрати».
Цей образ найчастіше тлумачать у тому сенсі, що Лужина в останній разнамагається вловити світ у сітку шахових зображень. Але можна припустити,що шахова дошка, мигцем що виникає перед очима героя, це на самомусправі образ чекає на його вічності, тобто, якщо, прощаючись з життям, Лужинавходить у той самий світ, що відкривався йому в кульмінаційні моменти гри,то навіть самогубство не дозволяє йому піти від шахів (піти від долі). Самаповоротна форма дієслова ( «безодня розпадалася») припускає, що чорно -білий візерунок шахівниці зовсім не обов'язково є проекція лужінскогосприйняття. Подібне прочитання фрази дозволяє об'єднати відкривається
Лужина шаховий візерунок з «вічністю», яка «догідливо і невблаганнорозкинулася перед ним »(II, 152), як каже оповідач, не визначаючи,однак, її природу. Не можна, звичайно, стверджувати, що у фіналі романує чимось більшим, ніж просто натяк на те, що Лужина (або його свідомість)переміщується в інший світ. Але важливо відзначити, що Набоков одного разу і самдопустив таку можливість: «Діставшись до кінця роману, я раптом зрозумів,що книга не закінчена ».

2.2. Майстерність Набокова у вирішенні проблеми.

У своєму творі Набоковим вдається підтримувати напругу, не давати ніна хвилину ослабнути читацьким уваги, не дивлячись на те, що він говоритьмало не весь час про шахи. У цьому виявляється майстерність Набокова.
Коли справа доходить до змагання Лужина з італійцем Тураті, читач по -справжньому схвильований, хоча до шахів йому немає ніякого діла. Але в романішахи переростають у щось більше. Це гра, але не просто гра, а самаінтелектуальна, творча її форма, що поєднує ознаки мистецтва ізмагання, що вимагає від гравця фантазії.
Важке завдання показати життя очима геніального, хворого уявоюлюдини і не сплутати при цьому основної розповіді з цим чарівнимі страшним маячнею - автором виконана з майже лякає виразністю.
Изумительно зроблений, роман перекидає всі загальноприйнятіархітектонічні форми. Сюжет кілька разів рветься хронологічно, алехудожньо залишається незмінно цілісним. Перекинуті всі звичні міркиголів, поступове наростання дії. Композиційно роман єсправжнім витвором мистецтва. Кожна мить максимальнопритягає увагу читача, він відбиває у своїй зовнішності внутрішнюнапруженість Лужина.

Висновок.

Таким чином, Набоков ставить перед читачем проблеми, пов'язані зтемою творчості і творчої особистості, які мають професійний характер.
В особі Лужина показано жах такого професіоналізму, показано, якпостійне перебування у творчому світі мовби висмоктує з художникалюдську кров, перетворюючи його в автомат, не пристосований додійсності і гине від зіткнення з нею.

У тексті також поставлена проблема взаємин автора з йоголітературними героями. Показано, що

Список використаної літератури.

1. Ерік Найман "Літландія: алегорична поетика" Захисту Лужина "

(Авторизований переклад з англійської С. Силакова). Нове

Литературное обозрение, № 54 (2002р.).

2. В. Е. Александров "Набоков і потойбіччя". Переклад з англійської

Н. А. Анастасьева. Видавництво "Алетейя", СПб., 1999.

3. М. Андрєєв "Сирин".

4. Нора Букс "Двоє гравців за однією дошкою: Вл. Набоков і Я. Кавабата ".

5. В. В. Набоков: pro et contra/Сост. Б. Аверіна, М. Машкова, А.

Долоніна. СПб.: РХГІ, 1997, Изд-во "Російський шлях".

6. Набоковскій збірка: майстерність письменника/За редакцією М. А.

Дмитрівській, Калінінград: Изд-во КГУ, 2001р.