Муніципальне загальноосвітньої установи
Гімназія № 1
РЕФЕРАТ
Художній світ поезії
А.А. Ахматової
Виконала: Моїсеєва Юлія 11 «Г»
Перевірила: Клепікова Галина Анатоліївна
Кафедра філології
Воронеж 2001
Зміст
«Пророцтво» ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 1
«Дитя Місяця» ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 3
«Біль, туга і любов» ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 5
Стилістика в поезії Ахматової ... ... ... ... ... ... ... 6
Свобода ахматовське мови ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 8
Поетика нещасну любов ... ... ... ... ... ... ... ... ... .9
20-ті - 30-і роки. Важко, але треба жити. ... ... ... ... 12
«Але ось уже пройшов XVII з'їзд партії» ... ... ... .. 14
«Любов, Росія і віра» ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .14
I «Пророцтво»
Анна Ахматова народилася 11 червня (за старим стилем) 1889 на дачі
Саракіні в передмісті Одеси Великий Фонтан - «11 - а станція паровічка», --як писала вона про місце свого народження ». Дачка ця (вірніше, хатинка) стоялав глибині дуже вузького і що йде вниз ділянки землі - поруч з поштою.
Морський берег там дуже крутий, і рейки паровічка йшли по самому краю ».
Настільки точний опис місця свого народження Ахматова могла дати тому, щопобувала там багато років потому, у 1904 р.: "Коли мені було 15 років і ми жилина дачі в Лустдорфе, проїжджаючи якось повз це місце, мама запропонувала менізійти і подивитися на дачу Саракіні, яку я раніше не бачила. Біля входу вхатинку я сказала: «Тут коли - не будь буде меморіальна дошка». Я небула гонором. Це була просто дурний жарт. Мама засмутилася: «Боже, якпогано я тебе виховала ». Меморіальна дошка на цьому місці (дача Саракіні НЕзбереглася) дійсно була встановлена в 1989 р., у столітнюрічницю з дня народження поета: бронзовий барельєф роботи одеськогоскульптора Таїсії Георгіївни Судьіной, стилізоване подовжене пояснийзображення прекрасною і сумної молодої жінки, яка як биповернулась до глядачів впівоберта; великоокі горбоносе особа, упідборіддя - довгі пальці, великої, тонкої руки. Між тим у реальному
Анни Андріївни Горенко, в заміжжі Гумільова, потім Шілейко, відомоїнам під псевдонімом - Анна Ахматова, були маленькі, пухкі ручки зкороткими, хоча і дуже красивими, стоншує до нігтів, пальцями. Алетака сила легенди, яка виникла навколо імені та особистості Ахматовоїмайже з перших її поетичних кроків, в якій реальна людина і героїнявіршів злиті воєдино ...
О, не зітхайте про мене,
Печаль злочинна і марна,
Я тут, на сірому полотні,
Виникла дивно і незрозуміло.
злетіли рук злам хворий,
В очах усмішка нестями,
Я не могла б стати іншою
Попередня гірким часом насолоди.
несхожість реальному житті легенди про життя поета іноді залишало
Ахматову байдужою, іноді бавило, іноді обурювало. Забавляла легендапро її роман з Блоком і про те, що Блоку адресовано вірш
«Сіроокий король», написаний за кілька місяців до їхнього знайомства.
Сприймалася як неминуча, а може бути, - як необхідна, стилізаціяїї портретів під громадський вигляд декадентської (або точніше модерністської)поетеси - на портреті М. Альтмана, наприклад. «Альтмановскій портрет наподібність і не претендує: явна стилізація, порівняйте з моїми фотографіямитого часу ... «обурює в писаннях пізніх емігрантських мемуаристів з
Миколою Степановичем Гумільовим. Приводила в лють спроба «запхати» їїтільки в Срібні століття, зобразити її творчість частиною дореволюційноїросійської поезії, виключити з поетичної історії сучасної Росії. Зцим «склубівшімся двійником» у вигляді дореволюційної дами. Чи не зумілавчасно померти, вона боролася всіма доступними їй засобами: писаларозгорнуті спростування у своїх робочих зошитах, диктувала справжніверсії подій своєму біографу Аманді Хейт і розповідала про них людям, прояких напевно знала, що вони записують всі бесіди з нею, - Лідії
Корніївна Чуковською, наприклад. Докладно викладала свої спростування влистах літературознавцям, які живуть на Заході. Думки про її творчість,відомості про долю, факти життя повинні були бути викладені точно, - і вонахотіла сама контролювати цю точність і направляти навмисні іненавмисні похибки.
Пізніше, періоди гонінь, лжелегенду про поета створювала свідомо --політики і критики, які обслуговують державну систему деспотизму,єдиновладдя і одностайності. Ця лжелегенда - про відрив від сучасності, про
«Підлозі черниці - підлозі блудниці» - була наклепом, і Ахматова не опускаласядо того, щоб спростовувати її. Спростування були все її життя і всі їїтворчість. Анна Ахматова завжди розуміла, хто вона, - усвідомлювала своє місцев історії російської культури.
II «Дитя Місяця»
З самого дитинства в долі майбутнього поета присутня таємниця. Вонаміститься навіть в даті народження - 11 червня за старим стилем і 23 або 24 червняза новим стилем 1889 Невпевненість у даті - 23 або 24 - виникла черезтого, що за новим стилем до дати за старим стилем в XIX ст. треба булододавати 12 днів, а в XX ст. - 13. Анна Андріївна святкувала свій деньнародження то в один, то в іншій з цих днів, а в автобіографічнихнотатках писала, що народилася в ніч з 23-го на 24-е, «у ніч Івана
Купали », в таємничу чаклунську Іванову ніч, коли розквітаєпапороть, діють чари і знімають закляття.
Розповідаючи про своє дитинство, Ахматова згадувала про «таємничомунедугу »- хвороби, яка вразила її в десять років і під час якої вонатиждень «пролежала без пам'яті», потім тимчасово була вражена глухотою, анезабаром після цього, в одинадцять років, почала писати вірші. Ці вірші такожвтрачені.
Згадувала вона і про своє лунатизм - хвороби, під час якоїбродила по коридорах і карнизів, не пам'ятаючи себе, і через яку батькамдовелося забрати її з Смольного інституту шляхетних дівчат.
«У дитинстві, років до 13-14, Ахматова була лунатічкой, - записував П.Н.
Лукніцкій зі слів Ахматової. Ще коли була маленькою спала в кімнаті, яскравоосвітленій місяцем. Бабуся говорила: «А чи не може їй від цієї шкодибути? ». Їй відповіли: «Який же може бути шкоду!». А потім місяць стала на неїдіяти. Вночі вставала, йшла на місячне світло в несвідомомустані. Батько завжди шукав її і приносив додому на руках «у менезалишилося про це спогад - запах сигари ... "І зараз ще при місяці в менебуває цей спогад про запах сигари ... »Про неї, як про« діві Місяця », писав
Гумільов. І поруч з цією романтизації - реальні лопухи і кропива білябудинку, де жила сім'я в Царському Селі, французькі кулі і уламки старовиннихгрецьких ваз, які дівчинка знаходила в Криму, поблизу Херсонеса, і першийісторичне потрясіння - після звістки про загибель російського флоту при Цусіма в
1905
Татарська княжна Ахматова, в пам'ять про яку Анна Горенко взяла свійпсевдонім, теж була частиною легенди, - прабабуся Параска Федосіївна
Ахматова походила з родини симбірських дворян Ахматової, які ніколине мали княжого титулу і рід яких ледве сходив до хана Ахмату,вбитому в 1481 р. А ось зв'язку сімей Стогова і Горенко з морем, зросійським флотом - справжнім історичні факти. Відомості про предків, просвоїх історичних коріння, завжди були дуже цікаві Ахматової.
В оповіданнях про дитинство, в автобіографічних начерках Ахматова так самопідкреслювала свою чаклунську дивина: в дитинстві вміння вгадувати подіїпро які їй не говорили, пророчі біди і сновидіння:
Собі самої я з самого початку
То чиїм - то сном здавалася, або маренням,
Іль отраженье в дзеркалі чужому,
Без імені, без плоті, без причини.
Вже я знала список злочинів,
Які я маю зробити. < p> І ось я, лунатіческі ступаючи,
Вступила в життя й налякала життя.
III «Біль, туга і любов»
Поетеса не «вигадала себе », не поставила, щоб об'єднати своїпереживання, в центрі їх який - ні будь зовнішній факт, не звертається до чого
- Не будь відомому або зрозумілому їй одній, і в тому її відмінність відсимволістів, але з іншого боку, її типи часто не вичерпуються межамиданого вірші, багато що в них здається необгрунтованим, тому щонедоговорено. Як у більшості молодих поетів, у Анни Ахматової частозустрічаються слова: біль, туга, смерть. Цей стиль природний і томупрекрасний юнацький песимізм до цих пір був надбанням «проб пера» і,здається, у віршах Ахматової вперше отримав своє місце в поезії. Я думаю,кожен дивувався, як велика в молодості здатність і полювання страждати.
Закони та предмети реального світу раптом стають на місце колишніх,наскрізь пронизані мрією, на виконання якої вірив: поет не може небачити, що вони самодостатньою - прекрасні, і не вміє осмислити себе середних, узгодити ритм свого духу з їх ритмом. Але сила життя і любові в ньомутака сильна, що він починає любити саме своє сирітство, осягає красуболю і смерті. Пізніше, коли його духу, втомленому бути все в одному і тому жположенні, почне бути «випадкова радість», він відчує, що людинаможе радісно сприйняти всі сторони світу, і з гидкого каченя, яким вінбув до цих пір у своїх власних очах, він стане лебедем, як у казці
Андерсена.
Людям, яким не судилося дійти до такого перетворення, або людямволодіє котячої пам'яттю, який прив'язує до всіх пройдених етапівдуху, книга Ахматової здасться хвилює і дорогою. У ній знаходить голосряд німих досі існувань, - жінки закохані, лукаві,мріють і захоплені кажуть, нарешті своїм справжнім і в той же часхудожньо - переконливим мовою. Та зв'язок зі світом, є долеюкожного справжнього поета, Ахматової майже досягнута, тому що вона знаєрадість споглядання зовнішнього і вміє передавати нам цю радість.
Щільно зімкнуті губи сухі,
Жарко полум'я трьох тисяч свічок.
Так лежала княжна Євдокія
На сапфірной запашної парчі.
І, зігнувшись, біс слізно молилася
Їй про сліпі хлопчика мати,
І кликушах без голосу билася,
Повітря намагаючись зловити губами.
А що прийшов з південного краю
чорноокий, горбатий старий,
Немов до дверей небесного краю,
До потемнілій сходинці припав.
IV. Стилістика в поезії Ахматової
Тепер слід сказати про саме значне в поезії Ахматової, про їїстилістиці: вона майже ніколи не пояснює, вона показує. Досягається цеі вибором образів, дуже продуманим і своєрідним, але головне - їхдокладною розробкою. Епітети, що визначають цінність предмета (як то:красивий, потворний, щасливий, нещасний і т.д.), зустрічаються рідко.
Ця цінність вселяється описом образу і взаємовідношенням образів. У
Ахматової для цього багато прийомів. Зазначу деякі: зіставленняприкметника, що визначає колір, з прикметником, що визначає форму.
... І нехай плющ темно - зелений
завив високе вікно
Або
... Там на малинове сонце
Над кошлатим сизим димом ...
Повторення в двох останніх рядках, подвоюються нашу увагу до образу:
... Розкажи як тебе цілують,
Розкажи, як цілуєш ти.
Або
... У сніжних гілках чорних галок,
Черних галок притулку.
Втілення прикметника в іменник:
«Оркестр веселе грає ...
Колірних визначень у віршах Ахматової дуже багато і частіше за все дляжовтого та сірого, до цих пір найрідкісніших в поезії. І, може бути, якпідтвердження не випадковості цього її смаку, більшість епітетівпідкреслює саме бідність і неяркость предметів: «протертий килимок,стоптані каблуки, вицвілий прапор »і т.д. Ахматової, щоб полюбити світ,потрібно бачити його милим і простим.
Ритміка Ахматової служить могутнім підмогою її стилістиці. Поеми тапауза допомагає їй виділяти самі потрібні слова у рядку, і я не знайшов увсій книзі жодного прикладу наголоси, що стоїть на неударном слові або,навпаки, слова, за змістом ударного, без наголосу. Якщо хто - не будьвізьме на себе працю з точки зору проглянути збірник будь-якого сучасногопоета, то переконається, що звичайно інша справа. Для ритміки
Ахматової характерна слабкість і уривчастість дихання. Чотирьох рядковастрофа, а нею написана майже вся книга, дуже довга для неї. Її періодизамикаються найчастіше двома рядками, іноді трьома, іноді навіть однієї. Цене становить нестачі її віршів.
V. Свобода ахматовське мови.
Поки не було «чіткий», врозбрід друкувалися після «Вечори» віршілягали в тінь першої збірки, і зростання Ахматової не усвідомлювався цілком.
Тепер вона очевидна: перед очима дуже сильна книга владних віршів,що викликають дуже велику довіру. Воно, насамперед, досягається свободоюахматовське мови.
Не з ритмів і співзвуч складається поезія, але з слів: з слів вжепотім, за повної відповідності з внутрішньою їх життям, а й зі сполученняцих живих слів випливають, як до кінця так внутрішній слів обумовленеслідство, і виконання ритмів, і сяйво звуків - і вірш тримаєтьсяна внутрішньому кістяку слів. Не повинно, щоб слова вірша, кожнеокремо, вставлялися в осередку якоїсь ритмо - інструментальної рами: як нещільно вони будуть підігнані, трохи подумки переконаєш раму, всі словарасскаківаются, як витрусити друкарський шрифт.
До віршів Ахматової, останнє не відноситься. Що вони побудовані наслові, можна показати на прикладі хоча б такого вірша, нічим в
«Чітко» не видатного:
Справжню ніжність не сплутаєш
Ні з чим, і вона тиха.
Ти марно дбайливо кутати
Мені плечі і груди в хутра
І дарма слова покірні
Кажеш про перше кохання -
Як я знаю ці наполегливі,
неситі погляди твої!
Мова проста й розмовна до того, мабуть що це і не поезія? А що,якщо ще раз прочитати та зауважити, що коли б ми не розмовляли, то дляповного вичерпання багатьох плотських стосунків, кожному з кожним доситьбуло б обмінятися двома - трьома восьмивірш - і було б царствомовчання. А не в мовчанні слово доростає до тієї сили, яка прездійснює її в поезію?
Справжню ніжність не сплутаєш
Ні з чим ... -
яка проста, зовсім буденна фраза, як вона спокійно переходить з віршау вірш, і як плавно і з відтяжкою тече перший вірш.
VI. Поетика нещасну любов
Дієвість віршів Ахматової змушує поставитися до всього в нихвираженого з підвищеним ступенем серйозності.
нещасну любов і її страждань належить дуже помітне місце взміст ахматовське поетики - не тільки в тому сенсі, що нещасналюбов є предметом багатьох віршів, але і в тому. Що в областізображення її хвилювань Ахматової вдалося відшукати загальнообов'язковівираження і розібрати поетику нещасну любов до виключноїмногоорудності. Чи не є остаточними чи такі вирази, як наведене вище проте, що у разлюбленной не буває прохань, або такі:
... Кажеш, що рук не бачиш,
Рук моїх і очей.
Коли прийшли холоди,
Стежив ти вже безпристрасно
За мною скрізь і завжди,
Ніби збирав прикмети
Моїй нелюбові. < p> Або цей вірш:
У мене є посмішка один:
Так, рух ледь помітне губ,
Для тебе я її березі -
Адже вона мені любов'ю дана.
Все одно що нахабний і злий,
Все одно, що ти любиш інших.
переді мною золотий аналой,
І зі мною сіроокий наречений.
Багато таких же, а може бути, і ще більш гострих і боліснихвиразів знайдеться в «чітко», і, проте, не можна сказати про Анну Ахматову,що її поезія - «поезія нещасну любов». Таке визначення, будь воноуслишенно людиною, уважно внікшім в «Четки», було б для ньогоприводом до непідробним веселощів, - так багата відлунням Ахметівськанещасне кохання. Вона - творчий прийом проникнення в людину ізображення невгамовним до нього спраги. Такий прийом може бути обов'язковий дляпоетеси, жінок - поетів: такі сильні в житті, такі чутливі до всіхлюбовним чарівністю жінки, коли починають писати, знають тільки однулюбов, болісну, болісно - провидця і безнадійну. Щоб зрозумітипричину цього, треба в понятті поетеси, жінки - поета, зробити спочаткунаголос на першому слові і вдуматися в те, як багато за всю нашу чоловічукультуру любов говорила про себе в поезії від імені чоловіка і як від іменіжінки.
Але не тільки страждання нещасного кохання висловлює лірика Ахматової. Уменшій кількості віршів, але аж ніяк не з меншою силою виспівує воната інше страждання: гостру незадоволеність собою нещасна любов, такпроникла самою серцевину особистості, а в той же час і свою дивність іздатністю миттєво раптом зникнути що вселяє підозру в видуманая,так що, думається, саморобний привид до тілесних болів томити живу душу, --ця любов багато що поставить під питання для людини, якій доведеться їївипробувати; прикрості, які заподіюють смертельні муки і не приносять смерті, алепри крайньому своєму напрузі викликають диво творчості, їх миттєвознешкоджувати, так що людина сама собі являє видовище догори дномпоставлених законів життя, неймовірні випаровування душі без здатностіопускатися, так що кожен зліт обривається безпорадним і принизливимпадінням, - все це стомлює і разуверяет людини.
З такого досвіду народяться, наприклад такі вірші:
Ти лист моє, милий, не комкаться,
До кінця його, друже, прочитай.
Набридло мені бути незнайомкою,
Бути чужий на твоєму шляху.
Не дивися так, не хмурся гнівно.
Я кохана, я твоя.
Чи не простушка, не королівна
І вже не манашенька я -
У цьому сірому буденному сукню,
На стоптаних підборах ...
І ще - треба пережити багато страждань, щоб звернутися до людини,який прийшов потішити, з такими словами:
Що тепер мені смертне ловлення!
Якщо ти ще зі мною побудеш,
Я у Бога прощення виблагаю
І тобі, і всім, кого ти любиш.
Таке самозабуття дається не лише ціною великого страждання, але і великоїлюбові.
VII. 20-ті - 30-і роки. Важко, але треба жити.
Середина 1920-х - кінець 1990-х рр.. - Перша з двох найважчих вжиття Ахматової періодів державного остракізму та ізоляції, коли їїтворчість потрапило під удар ідеологічної машини ВКП (б), що посилюєполітику перевиховання непролетарських письменників. У 1924 р. три її книжки:
«Четки», «Біла зграя» і «Анно Доміні» - були внесені до списку видань,які підлягають вилученню з бібліотек і з книжкового ринку. У тому році, післяопублікування в журналі «Російський сучасник» двох віршів -
«Новорічна балада» і «Лотова дружина» - і після блискучого успіхувиступів Ахматової в Москві на вечорі в її честь і на вечорах цьогожурналу, Ахматова опинилася в «чорному списку», до якого потрапили і всеавтори «Російського сучасника», визнаного буржуазним і шкідливим.
У робочих зошитах, що зберігаються в РГАЛІ, Ахматова неодноразовоповерталася до теми свого вимушеного мовчання з середини 1920-х років покінець 1930-х. Після моїх вечорів в Москві (весна 1924 р.) відбулосяпостанову про припинення моєї літературної діяльності. Мене пересталидрукувати в журналах, альманахах, запрошувати на літературні вечори (Язустріла на Невському М. Шагінян. Вона сказала: «Ось ви яка важлива особа. Провас була постанова ЦК: не заарештовувати, але й не друкувати »). У 1929 р.після «Ми» і «Червоного дерева» і я вийшла з Союзу.
Зупинимося коротко на епізоді виходу Ахматової з Союзу письменників у
1929 р., коли надзвичайно гострій критиці піддалося творчість Б.
Пільняка та Є. Замятіна.
Коли Ахматова в 1934 р. відмовилася заповнити анкету для вступу в такій
Союз, вона тим самим демонструвала свою відмову від цих подіумів.
Відповідно вона потрапляла вже не просто в категорію «попутників», а в
«Незначну» групу «попутників», які до цих пір не залучалися докомуністичною ідеологією »і які« повинні бути остаточноізольовані ». Анна Ахматова, демонстративно вийшла зі Спілки письменників у
1929, не вступила в новий Союз Радянських письменників 1934 р., - жила всталінської Росії: «Я була тоді з моїм народом там, де мій народ, донещастя, був ». Можливість еміграції для себе Ахматова відкинула раз іназавжди. Звичайно, їй приходило в голову, що добре було б відправити сина в
Польщу, - там Лева міг би отримувати гарну освіту, і йому не загрожувалаб розправа за «провину» батька. До лютого 1927 відноситься одно невідправлений лист Ахматової до сина, якому тоді було чотирнадцять років;там є така досить страшна фраза: «Я вважаю тебе настільки дорослим,що мені здається зайвим повторювати тобі, як важливо для тебе добре вчиться іпристойно вести себе. Ти повинен це зрозуміти раз і назавжди, якщо не хочешзагинути ». Анна Ахматова вступає в суперечку з емігрантськими літераторами,осудливими всіх що залишилися в Росії і «працюють на більшовиків». У той жечас Ахматова розуміла, що загрожує тим, хто залишився.
VIII. «Але ось уже пройшов XVII з'їзд партії»
Вже пройшов XVII з'їзд партії, де близько трьохсот делегатів голосувалипроти Сталіна, - після чого переважна більшість учасників з'їзду булорепресовано. Вірші свої репресованим друзям Ахматова пізніше включаєв цикл «Вінок мертвим». Вірші друзям - це був спосіб показатинезалежність позиції і «обраність» споріднених душ.
IX. «Любов, Росія і віра».
Любов, Росія і віра це три головні теми ахматовське поезії.
Швидка і широка популярність Ахматової за первісним могла здаватисякілька підозрілою. У світі, насиченому складною і високої поезіїросійського «срібною століття», раптом прозвучало, що - то дуже просте, але всвоїй простоті ніби знижує високий, майже містичний те,засвоєний російською поезією, починаючи з Володимира Соловйова і пророчих
«Зорь» раннього символізму. Жіноча лірика про кохання і закоханості, прозради і вірності, про біль і радість, про зустрічі і розлуці. Жіноча лірика про кохання, і майже тільки про кохання, зробила щось насущне в самій російськійпоезії, очищаючи її зсередини і вказуючи її саме той шлях, яку вона всійсвоєї містичної схвильованістю, всім своїм болем шукала. Російська
«Срібний вік» незабутній і не повторимо. Ніколи - ні до, ні після - небуло в Росії такий схвильованості свідомості, такої напруги шукань ісподівань, як тоді, коли, за свідченням очевидця, одна сторона Блокузначила більше, була більш актуальні, ніж весь зміст «товстих журналів». Світлоцих незабутніх зорь назавжди залишиться в історії Росії. Але тепер,через стільки років, - і яких років! - Ми не тільки можемо, ми повинні сказати,що була в цьому срібному столітті і своя отрута, той «таємний отрута», про якийговорив Блок. Була велика правда запитування і виконань і яка - тофатальна двозначність у відповідях і твердженнях. І ні в чому, можливо,двозначність ця не виявилася настільки Поправді, як саме в головнійвеликої поезії: в темі кохання. З «Трьох розмов» Володимира Соловйова вийшлов російську поезію, в саму тканину поетичного досвіду і творчості, дивнеі, треба прямо сказати, спокусливе змішання містики і еротики. Чи неодухотворення любові вірою і не втілення віри в любові, а саме змішання
«Планів», у якому не впевнилися плоть, але й не втілювався дух. Мизнали, який особисту трагедію обернулося це змішання в житті Блоку, як
«Вірші про Прекрасної Дами» обернулися надривом «Балаганчика» і яким - токам'яним відчаєм «страшного обличчя» з його крижаними завірюхами. І от простіжіночі, любовні вірші Ахматової такі, здавалося б «незначні» натлі всіх цих злетів і аварій, в атмосфері цього містичногозапаморочення, на ділі було поверненням до правди - тієї простої людськоїправді про гріх і каяття, болю і радості, чистоти та падінні, яка одна
- Тому що вона правда - має в собі силу морально заперечення. Саматого не знаючи і не усвідомлюючи, пила вірші про простий і земної любові, Ахматоваробила це дійсно по-жіночому, просто і без само оглядки, безманіфестів і теоретичних обгрунтувань правдою всієї своєї душі та совісті. Ітому в кінцевому підсумку, вона мала право сказати, що творчість її
Не для пристрасті, не для забави,
Для великої земної любові.
У Ахматової « срібною століття »знайшов свою останню правду: правдусовісті. І не випадково, звичайно, совість є єдиним справжнімзлам її пізньої і чудової «Поеми без героя»:
Це я - твоя стара совість -
розшукала спалену повість.
Ця совість приходить до неї новорічний вечір і висвітлює правдоюневиразну і двозначну, як маскарад, давню петербурзьку повість всіхцих заплутаних і тропічних життів, всієї цієї епохи, ця совість дає їїсилу, з одного боку,
Відмахнутися, злякатися, відскочити, здатися
І замолювати давній гріх,
а, з іншого боку, всі, включаючи і сам гріх, перемагає жалем івірністю, небесною правдою великої земної любові; з - за якої вона «направу руку наділу рукавичку з лівої руки », - прямий шлях до голої,страшною, як розіп'яте тіло, але вже дійсно нічим не победімой любові
«Реквієму».
Ахматова і Росія. Кожен російський поет має свій образ Росії,кожен на своєму творчому шляху так чи інакше, раніше чи пізніше, алеговорити про Росію, включає її в свою поезію. Поезія Ахматової не зверненадо Росії як до «об'єкта» кохання або значно який - то особливої долі.
Тут також можна говорити про жіночий відносин Ахматової до Росії, яківтілюється в почутті який - то майже ембріональній від неї невіддільності.
Ахматова кілька раз говорить про своє свідоме відмову від еміграції, відвідходу з батьківщини. У перший рік революції на голос, що закликав її такомудогляду, вона відповідає:
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цієї промовою негідною
Не занечистивсь скорботний дух .
Але і в цьому мені здається, вся суть ахматовського ставлення до Росії --вірші ці абсолютно вільних від якої б то не було «ідеології».
Ідеологічний підхід до Батьківщини - цей підхід чоловічий, і такий був, посуті, завжди підхід до неї в російської поезії, причому під ідеологією ярозумію зовсім не обов'язково політичну ідеологію, бо можлива івиправдана ідеологія і художня. І такий ідеологічний похід можене тільки виправдати, але і зробити морально неминучим і необхіднимдогляд, бо догляд цей - заради батьківщини, в ім'я її - є прояв вірності її.
Але в тому - то й річ, що для Ахматової такого вибору не було, тому що вонане «ставиться до Росії», а є як би сама Росія, як мати не «ставиться»до родини, а є сама сім'я. У Ахматової зовсім немає віршів
«Патріотичних». Навіть у страшні роки війни, облоги Ленінграда батьківщинає їй завжди в образі матері, і притон майже завжди страждає, - таксказати, «реальної» матері, матері «реальних» дітей. Що таке перемога, щоїй сказати?
Нехай жінки вище піднімуть дітей,
Врятованих від тисячі тисяч смертей -
Так ми довгоочікуваної відповімо.
Батьківщина, Росія - це реальні люди, і реально в них перш за все їхстраждання. І родина - це теж жива, своє місто, про яке стільки писала,який так любила Ахматова, про який в розлуці писала:
Разлученіе наше уявно -
Я з тобою не разлучіма.
Віра Ахматової. І тут знову не обійтися без порівняння. Вже стількибуло сказано про релігійне натхнення, про «роман з Богом» російськоїлітератури. Дійсно, вся вона, на глибині своєї, завжди була віднесенадо останніх питань буття, так чи інакше вирішувала для себе питання буття, такчи інакше вирішувала для себе питання про Бога. Але й тут Ахматова стоїть осібно.
Як і любов, як і Росія, віра для неї - не «тема» і не «Прблема», не що
- Щось зовнішнє, про що можна страждати, погоджуватися, не погоджуватися,роздумувати, мучитися. Це знову що - то дуже просте, її майже «бабськавіра », яка завжди живе, завжди присутній, але ніколи не« відчужує »в яку - то зовнішню проблему. Ні пафосу, ні гучних слів, ні урочистихславослів'я, ні метафізичних мук. Ця світить зсередини і зсередини нетільки вказує, що занурює в якій - то таємниче значення. Так,ніхто, крім Ахматової не! помітив », що Блоку ховали в день Смоленськоїікони Божої Матері. І Ахматова не пояснила нам, чому це важливо. Але вцьому дивовижному вірші про поховання Блоку немов згорів урозпачі і страждання поета. І, нічого не пояснюючи і не роз'яснено в йогострашної долі, втішила, приміряла, примиривши і поставила її на місце,всі прийняла і все пробачила:
А Смоленська нині зміниться.
Синій долоні над травою стелиться,
І прагнути спів паніхідное,
Чи не сумне нині, а світле.
І наводить рум'яні вдовиці
На кладовищі хлопчиків і дівчаток
Поглянути на могили батьківські
А кладовищі - гай солов'їна,
Від сонячного сяйва завмерло.
Принесли ми Смоленської заступниці,
Принесли Присвята Богородице
На руках у гробі срібному
Наше сонце, у борошні згаслі
Олександра, лебедя чистого.
Цією вірою пронизаний «Реквієм». І тут теж вона присутня не якякий - то найвищий сенс, який поєднує і аналізує нечуванелюдське страждання. Вона просто є, і найстрашніша нісенітниця,саме бездонне горе не здатні її похитнути. Ось винесено вирок осьсталося непоправне:
І впало гордовито слово
На мою ще живу груди.
Нічого - я ж була, готова
впораюся з цим як - небудь.
Все в цьому дивовижному, приголомшливому «впораюся з цим як - небудь».
Більше сказано про віру Ахматової, ніж будь-який поет сказав в спеціальнорелігійному вірші про свою віру. Тут усе - і прийняття, і смирення, іжалість, і слабкість, і таємнича перемога - «наче свято за моїмвікном ». Вона перенесла все своє покоління - ні з чим в російській поезії непорівнянне покоління. Вона розділила, взяла всю його страшну долю і поправу була спадкоємицею носієм всієї його слави. Через все нашепокоління вона пронесла, жодного разу не змінивши, правду і совість, тобто те,ніж завжди світила нам підмінна російська література. І тому, думається, невипадково одне зі своїх небагатьох чисто релігійних віршів вонаприсвятила не тільки Матері, яка стоїть біля хреста, але і словами, почутими
Матір'ю:
Хор ангелів великий час восставил,
І небеса розплакалися у вікні.
Отця сказав: «Майже мене покинув?»
А Матері: «О, не рідній Мені!»
За православним вчення пасхальна перемога починається на самійглибині, в останній темряві Великої п'ятниці. Поезія Ахматової - це світло,світив у темряві, і якою темряві ходить, не осягнути.
Список використаної літератури
А. Найман «Оповідання про Анну Ахматову»
М., «Художня література» 1989 р.
Анна Ахматова. Вірші і поеми.
В., «Центрально - чорноземні» книжкове видавництво 1990
Анна Ахматова. Вірші та проза.
Лен.іздат., 1976 р.
Анна Ахматова. Зібрання творів у 6 томах
(I том - вірші) М., 1998 р.
Анна Ахматова. «Дізнаються мій голос»
М., 1989 р.
