Пушкін під час південної посилання (1820-1824 рр..)

Пушкіну загрожувала «виправна» заслання до Сибіру або в Соловецький монастир. Це означало б повну ізоляцію від суспільства, від літератури, суворі умови життя, суворий нагляд. Але поет сам з'явився до столичного генерал-губернатору графу М. А. Милорадович і добровільно «видав» тексти заборонених віршів. Завдяки цього (а також заступництву Карамзіна) навесні 1820 він відбув до «м'яку», «Виховну», посилання на південь, під початок добросердій генерала І. М. Інзова. Поета позбавили права з'являтися в столицях, у великих містах, зобов'язали виконувати службові доручення, зате він зберіг особисту свободу, можливість творити, насолоджуватися приємним теплим кліматом.

Але з кожним роком засланець Пушкін все болючіша, все гостріше переживав відірваність від друзів, від столичного життя, від літературного середовища. У квітні 1823 він з тугою писав Петру Андрійовичу Вяземському: «Мої надії не справдилися: мені нинішній рік не можна буде приїхати ні в Москву, ні в Петербург ».

До 1822 Пушкін хоча б відчувала себе «своїм» серед ворожої уряду молоді; по дорозі на заслання він гостював у київському маєтку Кам'янка у майбутніх декабристів, вів сміливі розмови з кишинівців. Не будучи членом таємних товариств, Пушкін на півдні підтримував дружні стосунки з їх вождями й активними співробітниками, листувався з членами Північного товариства (перш за все з К. Ф. Рилєєвим).

З 1823 року в його листах з ними, починається розлад. Для поетів-декабристів література була засобом досягнення моральних і політичних цілей - дуже важливим, але все-таки засобом. Для Пушкіна вона завжди залишалася таємничою областю «Натхнення, звуків солодких і молитов». І чим далі, тим далі поет побоювався їх культурного диктату, їх надто практичному відношенню до мистецтва, їх бажанням поставити ліру на службу «спільної справи», перетворити літературу, як він іронічно висловився в одному з листів до Рилєєва, в «республіці словесності».

Відчуження поступово наростала. Крім того, у середині 1823 Пушкіна перевели в Одесу, у розпорядження до куди більш суворого у відносинах з підлеглими начальника - генерала Воронцова. (Воронцов відправив Пушкіна обстежити місцевості постраждалі від сарани; образившись, поет представив «звіт»: «Сарана літала, літала, села ... і все з'їла»). Насилу переносячи провінційну нудьгу, Пушкін то обдумував плани втечі за кордон, то перебратися до середньої смугу Россі. У серпні 1824 року його переведуть на проживання в фамільне маєток Михайлівське недалеко від Пскова, під нагляд поліції. (Сприяти владі поета погодився батько поета, що остаточно зіпсує їх стосунки.)

Але душевне сум'яття, страждання, туга перетворилися на ліричну гармонії, - і в поезії Пушкін ніби переживав ще одну, незрівнянно більш вільну і гармонійну життя.

На півдні зазвучав на повну силу його ліричний голос. Саме по дорозі на заслання, влітку 1820 року, були створені романтичні елегії «згасло денне світило ...» і «Як хмара летюча натовп ... ». Останній вірш не піддається однозначного тлумачення. Але поет і не прагне до ясності, його вірші повинні бути трохи туманними, як сам пейзаж у туманних сутінках. Урочисті образи нічного море і передзахідних гір, втрачена любов, трепетна інтонація, недомовленість - все це «прикмети» романтизму, у владі якого перебував тоді Пушкін.

Вірші, створені на півдні, поступово складалися в один поетичний сюжет. Вони перетворювалися на ліричний роман, що оповідає про поета, вигнаного владою на околицю імперії, не раз обдурити «молодими Анемона», але не змінила головною своєю кохання, - внутрішньої свободи. Влада не може відняти у нього внутрішню свободу. Занадто серйозні друзі-декабристи не можуть похитнути його творчу віру у власне призначення. Єдине, що вище сил Пушкіна, - це «дарувати свободу» своїм творінням - далеко не всі вони через цензури з'явитися в пресі, по крайней мере в неспотвореному вигляді. Можливо в вірші «Пташка» (1823) поет говорить і про це.

У ліриці цих років переплітаються різні мотиви. Пушкін говорить про «демонічному» розчарування в житті. Пушкін пише про свободи і про неволю, що панує навколо, про втрачену любові, що одночасно розриває серце поета і обіцяє йому блаженство спогадів. І про вірну дружбу, яка крізь простір і час з'єднує розлучених друзів, зводить їх в таємний коло ( «Друзям»: «Вчора був день розлуки галасливої ... », 1822 рік).

Мотиви свободи і неволі, обдуреної любові і вічної надії звучать в циклі романтичних «південних» поем. Герої цих поем багато в чому схожі на героїв «східних повістей» (поем) великого англійського романтика Джорджа Гордона Байрона. Це розчарування європейці, в пошуках свободи втікають від цивілізації у природний «дикий» світ. Там на них чекає фатальна закоханість, нерозв'язні суперечності, нові розчарування. Саме - фатальна, саме - незруйновані. Так, герой «Кавказького бранця »(1820 - 1821 роки) охолонувши серцем і кинувшись слідом за« веселим привидом свободи », потрапляє в черкеський полон. Закохана в бранця «діва гір », черкешенка, звільняє його, а сама кидається в бурхливі води Терека ... Так, кримський хан Гірей ( «Бахчисарайський фонтан», 1821 - 1823 роки), полюбив взяту в полон християнку Марію, забув про війну, і насолоди гарему.

Наложниця Гірея наложниця Зарема, не в силах простити «зраду» хана, вбиває смиренну Марію ...

Але вже в «Кавказький полонений» - перша з «південних» поем - Пушкін зіткнувся з серйозною перешкодою.

За законами романтизму крізь образ героя повинен обов'язково просвічувати лик поета-романтика. Численні напівнатяк покликані були заронити у читача подозреваніе: щось подібне пережив і сам автор. Але Пушкін у листі кишинівському другу В. П. Горчакову (1822 рік) зізнавався, що не може бути героєм романтичного вірша - розчарованим, поглиненим собою без залишку та тому байдужій до людства. Бути може, тому характер героя вийшов блідим, не в приклад характеру черкешенки - живого, рухомого. У наступній поему, «Бахчисарайський фонтан», головний герой наче б хан (щоправда, цей характер поет назвав пізніше невдалим). А на самому далев центрі поеми знаходяться дві жінки - Марія і Зарема.

У поемі «Цигани» (1824 рік), який замкнув «байронічні» цикл, романтичний герой змінюється сам. Гранично наблизившись до них, зв'язавши його ім'я (Алеко) зі своїм (Олександр), Пушкін зрештою відкинув його романтичний устремління, підсумувавши поему жорсткими, майже холодними віршами:

Але щастя немає і в вас,

Природи бідні сини!

І під обраними шатрами

Живуть болісно сни,

І ваші сіни кочові

в пустелі не врятувалися від бід,

І всюди пристрасті фатальні,

І від доль захисту немає.

«Дика» свобода не позбавляє від мук, які принесла герою цивілізація. Фінал поеми трагічний і відкритий.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www. bolshe.ru /