Честь і совість. Русская ментал'ност' в мові і в тексті

В.В. Колесов

В інший лекції ми говорили про ідеальних ликах російських культурних героїв -богатиря-герой і святом. Обидва перебувають у житті (тобто в світі), але ідеально по-різному: герой задля захисту від фізичного насильства (це живіт), а святий - від духовного поневолення (це життя). Про такому співвідношенні ідеальних цінностей багато пишуть російські філософи і поети. Ідеальним проявом героя є його честь, тоді як святий дорожить своєю совістю. Ось нові концерти російської ментальності, які нам слід розглянути. Почнемо з історії термінів, вона повчальна сама по собі.

Для російського колективного підсвідомого честь і совість рівноцінні і рівнозначні за кількома ознаками, І та і інша суть прояву особистої моральності в суспільному середовищі - у суспільстві рівних, в соборній (спільному) переживання подій. Але честь - це язичницька совість; совість-християнська честь, Ідея честі приходить з слов'янського язичництва, ідея совісті - з прийняттям християнства, але розвивається поступово на основі язичницького ж уявлення про сором.

Слово честь того самого кореня, що та частина, в давнину це дуже конкретне втілення особистої частки, частини в загальному багатстві роду або сім'ї; особиста честь-етоу-част' в при-част-ності до загальної справи, у-част-ії в ньому. Але честь (ч'ст') - слов'янське слово, а совість (с'вЬст') - калька з грецьких слів cuv-si5-oc спільне знання> свідомість> совесть1 і cuy-ei5-r | GiG 'сознаваніе> свідомість > Совесть1 від дієслова cuv-si5-svai 'бути своїм власним соучастніком1. У християнських текстах Нового Завіту ці слова вже отримали сучасне значення 'совесть1, але в мовах новонавернених християн таке значення розвивалося поволі і довго. У росіян це сталося тільки до початку XVII століття.

Довгий час існувало типове для народної мови подвоєння слів, що служила для вираження якогось важливого поняття. Так було і тут. Соціальна зв'язок честі і духовний зв'язок совісті складалися поступово. Їм передували формули честь і слава, сором і сором, В обох випадках маються на увазі особисте переживання (сором, честь) і оцінка його з боку оточуючих (сором, слава).

Суб'єкт-об'єктні відносини не розлучені, кожен член колективу може опинитися в такому положенні, і тоді це іменую він переживає і одночасно оцінюється у своєму поведінці.

Ще і зараз можна сказати віршами дитячого поета: "а нечистим сажотруса сором та ганьбу, сором і сором! "- але це далеко від розуміння совісті, швидше за це засудження безчесно. Так само, як і у формулі ні сорому ні совісті - в ній заперечуються і почуттєві й духовні підстави прийнятих у суспільстві норм поведінки, Але сором і совість однаково особисті переживання, тут і мови немає про засудження з боку. За судженню російських філософів, християнське "голос" совісті в російській свідомості з'єднує почуття сорому, альтруїзму і благоговіння, тобто, обов'язково якогось піднесеного переживання, причина якого невідома, але "існування совісті в людині є факт, який не підлягає сумніву.

Вельми рідкісні приклади людей, у яких цей внутрішній голос зовсім заглушений ... Діяти по совісті може тільки сама людина, за власним спонуканню. Совість є саме вільне, що існує в світі, вона не підкоряється ніяким зовнішнім спонукання "(Б. М. Чичерін). У послідовності розвитку почуттів психологи розрізняють сором'язливість> cm ид> провину> совість.

Сором'язливість є стан, притаманне російській характеру, і про неї говорять часто. Це небажання лізти вперед, висовуватися, виставлятися, але, навпаки, прагнення залишатися в тіні (стЬнь і є тінь), до часу, поки не знадобитися у справі. Сором-стан теж, але вже не пасивне, це відповідь на виклик; переживання почуттів, які спільно формують со-знання, тому що, за вірною слову Василя Розанова, "сором є розмежування", відділення особового почуття від колективного переживання. Вина, розвиваючись з почуття сорому, викликає почуття відповідальності, а совість, як породження провини, є осмислене в особистому о-з-знанні прояв почуття у дії. На відміну від сорому і провини, совість діє, оскільки вона являє собою сплав почуття і думки і втілюється волею до дії. От ми й прийшли "до з'ясуванню важливого ознаки совісті, це прояв волі, закладеної в переживаннях, не завжди зрозумілих самій людині.

Іноді говорять, що вислів "чиста совість" є вказівка на відсутність совісті, адже "совість тому і совість, що вона нечиста", Але таке тлумачення совість прирівнює до свідомості і повертає нас у часи язичництва, коли є совість і честь. А апостол Павло, що ввів поняття совісті, говорив саме про чистої совісті. Між іншим, слова чистий і частина з кореня споріднені, а за значенням близькі речі честь. Чиста совість - чесна совість; ще один плеоназм, подвоєння однієї і тієї ж думки,

"совість потрібна кожній людині, - стверджує Іван Ільїн і підкреслює всі слова свого визначення. - Совість є жива і цільна воля до досконалого "-це якісність, "перша і найглибший джерело почуття відповідальності ... основний акт внутрішнього самовизволення ... живий і могутній джерело справедливості ... головна сила, що спонукує людини до предметного поведінки ", живий елемент впорядкує культурного життя. Якщо людина не може підняти себе до своєї совісті, то "розуміння совісті знижується або викривлюється ". Ось що таке совість в російській інтуїції:" промені якісності, відповідальності, свободи, справедливості, предметності, чесності і взаємної довіри ".

В цьому поданні совісті жодного зв'язку з свідомістю як інтелектуальним дією немає. Совість - це совісний акт, акт духовний, а не розумовий. Якщо люди чекають від совісті судження (indicium), тобто був одягнений в поняття і слова вироку, то це помилка: саме думка і губить совість: "Думка, рухаючись між совістю і вироком, починає спочатку затуляти показання совісті, потім насильно укладати його в логічні форми, спотворювати його своїми міркуваннями і навіть видавати себе за необхідну форму совісний свідчень. Розум затуляє совість, він розумничають по-земному, по-людському ... Від цього людина втрачає доступ до совісно акту і починає приймати розумове міркування свого земного розуму і земного досвіду за свідчення самої совісті " і "совість перестає бути силою", тому що взагалі - "совісний акт не є акт інтелекту ".

Цікаво діалектична кружляння думки між ідеями честі і совісті. Об'єктивно обидві вони втілюють єдність особистого і загального, але погляд на єдність - різний. Людина честі пов'язаний законами боргу, накладеними на нього суспільством, однак бере рішення сам, особисто - за почуття відповідальності. Совісний чоловік, увесь - в полоні особистого "демона", часом висушуючу душу, але саме такий людина зважується на вчинок іноді всупереч своєму «я» - за покликом повісті. Там починають з боргу і кінчають відповіддю на моральний виклик; тут починають з особистої відповідальності, завершуючи виконанням обов'язку. Герої західної літератури індивідуалісти, персонажі Хемінгуея або Ремарка живуть поняттям честі; герої російської літератури занурені в безодні совісті. У європейця межі свободи визначені боргом, у російського волаючи спрямована совістю. Коли Аарон Штейнберг пише про діалектику свободи у Достоєвського, він ні словом не згадує основний для письменника ідеї совісті (опрацювання концепту "совість" - заслуга письменника у розвитку світової філософії). Совість постійно бореться з волею - це і є розуміння свободи по-русски: обмеження свавілля і самовілля совістю. Ще в 1742 році російський монах Інокентій записав слова, якими Русь і живе споконвіку: "Кождо свою совість в собі Суддю имати, паче же аз окаянний! Комуждо за власною совістю собі зазревшу ". Совість - шосте відчуття російської людини, її "почуття думки", бо "він осягає істину особливим почуттям думки, що називається совістю ", - говорить Михайло Пришвін.

Але для російської ментальності честь - це всього лише частина, і до того ж частина мирська, духовною силою не упорядкована. Чи не дуга, але тіло, речовий еквівалент, однорідна маса якого розподіляється між гідними: "у своєму стані якої член корпорації знаходить свою честь ", писав Гегель, Але цього мало: частина занадто оземлена і приземлена; будучи долею, вона не вирішує проблеми долі, не підноситься в царині духу, А тому слабшає в якостях, змертвляючого і тому, як зауважив Герцен, в Європі "лицарська честь замінилася бухгалтерської чесністю ", а будь-яка чесність як сурогат честі є всього лише "останній залишок онтологічності" (це слова Володимира Ерна).

Середньовічна формула честь і слава - поганська формула - припускала взаімообращенность сюзерена і васала, але саме на умовах взаємності. Язичницьку двухчленную формулу християнство перебудувала тричленну (додало символ хвали), тим самим ввівши до її речові компоненти член ідеальний, духовний: сутність символу показана на основі явищ. До цих пір ми відчуваємо ці межі, втілення в відмінності стилю, але дані в особливих виразах: надайте честь - вона видається як речовий знак нагороди, співайте славу - вона вихваляється у слові, красномовна хвалу - а це вже ідея, дайте ідеєю.

В понятті честі залишається невосполненной, наситяться притаманна російським ідея цілісності, що не залежить від земних її іпостасей. Поривання до високий форм - до сущого, а не до явища - в їх внутрішньої цілісності і народжує ідею совісті, і чиста совість важливіше честі, оскільки "цілісність духу, цільне відчуття дії "є" випробування цінності через себе "(Микола Лоський). Совість через ідею Бога єднає всіх людей в спільної причетності до духовному.

Опосередковане єднання і породжує те відчуття (не усвідомлення, але почуття) соборності, на якому кріпиться і етика (особиста мораль) і політика (мораль соціальна), за визначенням Миколи Бердяєва, для якого "чесність,,, західноєвропейський ідеал. Російська ідеал - святість ". Чесність як початок обмірщенное не може бути ідеалом, це всього лише засіб, який на стає метою.

Так ідея породжує ідеал, і ідеалом, взірцем людським у вищому, духовному сенсі, визнається не герой, гідний честі, але святий як учитель совісті. У будь-якому випадку, - говорив Володимир Соловйов, - особиста совість людини переважно перед "свідомістю", яку нав'язує середу. Те, що пов'язане зі свідомістю, то оповите думкою про "негативному відносно ": російська людина може зізнаватися у своїх вчинках, але відмовляється усвідомлювати їх, тому що сознаваніе йде ззовні, з боку інших; "зізнаватися у своїх чеснотах і переваги так само огидно духу російської мови, як і духу християнського смирення "- додавав філософ. Інше справа, що з-вест' і сама є породженням з-борного со-знання, З-в-місцево з-в-ня. Совість взагалі розуміється як сила внутрішнього контролю над своїми вчинками з позиції відсторонення ззовні, я як ти. Таке роздвоєння "я" замість природного і органічно властивою людині ідеї честі вносить в душу розлад; по суті, це також погано. Християнство приносить роздвоєння сил душі - ось дійсне джерело російської рефлексивности і пов'язаних з нею рис характеру. Отже, ми можемо уявити зовнішні ознаки совісті, як їх розуміє інтуїція російських мислителів. "Совість є знання добра" (Ільїн), "совість неможливо ділити" (Пришвін), це благодать, протиставлена закону, яка "диктує безумовно належне" (Євген Трубецькой), і, "звичайно, совість є більш ніж вимога, вона є факт "(Соловйов). І взагалі -" фізіологічне дуже легко пояснити, але - по-духовному "(Пришвін). Сором, свідомість і совість не зводяться і не замінимі один одним, їх не слід змішувати. Почуття, розум і воля заповнюють дії один одного, але це різні якості особистості. Це і різні прояви характерів у вчинку - але не в злочині: сором'язлива сором'язливість, розсудлива свідомість і одухотворена совісність. Чесність не в цьому ряду, чесність предикат особистості, а не характеру, і тому можлива для будь-якого характеру. Чесний настільки ж загальна ознака особистості, що і славний, добрий, щасливий. Особливість сучасної людини в тому, що в їхньому внутрішньому жізнеутвержденіі місце богів (як у греків) або громадської думки (як у традиційних суспільствах) зайняла совість, пов'язана з само-повагою гідності та моральними постулатами - наприклад, в розрізненні добра і зла. Совість стала як би вродженою схильністю сучасної людини до морального життя, а "голос совісті" завжди волає до справедливості, формуючи і загострюючи соціальні відносини. Саме слово совість є "ім'я позачасового властивості людини", що у поетичному тексті може поставати як особа. Так, русская1 совість "терзає" душу, совість можна "втратити" або "втратити" як цінну річ. Якщо честь завжди представляла собою "внутрішню в'язницю", то совість - це скоріше черв'ячок, який "точить серце" за хвилину душевної 'слабкості. Для Дмитра Лихачова є - "гідність позитивно що живе людини ",

тоді як совість, що йде з глибини душі, очищає і виправдовує прояви такого гідності. До Лихачова про взаємне моральному відношенні честі і совісті говорили багато. Микола Бердяєв стверджував, що "роботи совісті відповідають обов'язки, роботі честі - права ", і в цьому - російське розуміння як особистої совісті ( "повинен"), так і корпоративної честі ( "маю право"). Точніше сказати, честь є зовнішній регулятор суспільної поведінки, а совість-внутрішній, і обидві вони постають як ідеально належне в поведінці людини. У такому сенсі честь - це вимога від інших ставлення до себе, совість-вимога твого відношення до інших. Чи не випадково в російській історії слов'янофіли постійно говорили про совість і совісності, а західники - про честі та чесності. Це російське уявлення про інтровертності і екстравертність. Честь пов'язана з правом законом, совість - з відсутністю примусової влади, в кінцевому рахунку зі свободою. Совість як чисто християнська ідея особистої відповідальності, "ця сила є доброчесність" (Борис Чичерін), а не право закону. З огляду на російську схильність до справедливості, а не до закону, можна сказати, що для російської людини совість -велика цінність, ніж честь. Виконання моральних імперативів совісті формує особистість, тоді як честь тільки підтримує її соціальне існування. Співвідношення справедливості совісті та гідності честі в такому випадку збігаються в загальному дії, оскільки гідність розуміється як та ж обов'язок, але виражена Чи Ти демона-со-зна-тельно, але вже "пройняте розумом "(теж думка Чичеріна). Сенс кореня у слові совість зберігає складову даної категорії: совість не тільки відчувають, її ще потрібно знати (глибинно відати).

Але антіномічность російської ментальності завжди передбачає наявність якогось оппозіта, в порівнянні з яким основний концепт виявляє свою сутність. Таким протиставленням совісті є свідомість-свідомість. Грецькі слова, зліпком з яких є слов'янське совість; були кальковані і на латинський мова - conscientia, одночасно і совість, і свідомість, але по споконвічного глузду кореня швидше за все-таки свідомість, У XVIII столітті латинське слово калькували в російською мовою - це і є свідомість. Саме так розуміли у нас висхідні до латинської західноєвропейські еквіваленти. Тим самим від двох ліній - духовної східної та західної раціональної - в російській ментальності утворилося типове подвоєння совість - свідомість, і слово совість стало означати тільки 'душевний знаніе1, "Якби знала я, коли б відала"-в російській пісні дві дієслова тих самих коренів розведені при одночасному вираженні поверхнево-зовнішнього, речового знання і глибинно-сутнісного, вічного ведення, Co-знанням сприймають світ, з-звісткою - ідеальні його суті,

І тільки в кінці XVIII століття розбіжність між духовною совістю і розсудливим свідомістю набуває закінчені риси; ще в поета і перекладача Тредіаковський совість і свідомість були синонімами, але після нього совість вже співвідноситься з іншим поруч цінностей (з честю насамперед). Лев Толстой говорив, що "совість є пам'ять суспільства (тобто честь), засвоюваних окремим обличчям "(а це - совість)". Толстого представляли як "останнього совісного інтелігента ", а поет Анненський, протиставляючи совість і свідомість, писав про Достоєвського, що той "був поетом нашої совісті ... в ньому Совесть зробилася пророком і поетом ".

На Протягом декількох століть слово совість пройшло свій шлях семантичних змін, що направляються глибоким вивченням християнських текстів і підтримуваних обставинами особистого життя людей. Послідовність така: 'сообщеніе1>' ізвестіе1> 'знання' як вказівка або наказ власного серця. Цією подвійності моральних установлень і пояснюється, власне, що йде до XVIII століття переконання в тому, що в людини "два розуму" - розум серця й розум розуму, "Чисте серце" апостольських послань стало у нас "чистою совістю". Ще в XVII столітті совісний означало 'відомий ", а вже в XVIII столітті він став' совісним '. Совість для російських слов'янофілів "по суті є щирість, тобто свобода духу ". Публіцисти XX століття продовжували розробляти концепт "совість". Зіставляючи честь і совість, вони стверджували, що рух до загальнолюдських цінностей лежить на шляху розширення особистої совісті до "загальнолюдської честі". Проте чесність і сумлінність не одне і те саме. Західноєвропейську "бухгалтерську чесність" засуджував Герцен, а Костянтин Леонтьєв називав її "вексельної чесністю". Російська людина завжди совестлів, але рідко чесний - це теж важлива тема російської літератури. Російська Чи Ти демона-чесний, а саме не-чесний, а це теж різниця, і велика. Безчесний позбавлений почуття честі, нечесний ним нехтує на користь більш високої цінності, особливо тоді, коли ідея корпоративної честі руйнується, і людина вже не пов'язаний гідністю зобов'язань. Іван Ільїн описав чотири етапи в розвитку безчестя, починаючи з найпростішого спокуси; однак нечесний всього лише гріхи, а не ганьба. Зовсім інакше -- "хвора совість" (слова Гліба Успенського) - це "почуття власної вини, не врівноважене свідомістю (!) правоти ", тобто як б повернення до моменту "провини", не збагаченої вольовим зусиллям до дії - і не совість зовсім, а лише наближення до неї. Втім, це -- типове російське душевне переживання. Чесність не співвідноситься з справедливістю, оскільки честь - це корпоративна совість, вона поширюється тільки на "своїх". Совість спрямована на досягнення справедливості в спільному відтворенні духовних сил суспільства.

Дійсно, за словом, начебто і чужим, двічі запозиченим, ховаються довгі праці поколінь російських людей, у своїх моральних шуканнях відпрацьованих важливий концепт національної ментальне ™ - совість. У багатьох афоризмах, мостини, ідіома це слово зберегло рух людського духу в його пошуках добра і загальної справедливості, які завжди залежать від кожної людини окремо.

На жаль! не завжди зберігала совість. "Ну і де ж, дозвольте вас пораспросіть, -говорила дама, - де ж теперка у людей ця совість? "- словами з повісті Гліба Успенського висловимо цю думку. Або ще з пісні, яку рідко виконують: Візьміть олівець і напишіть: Совість, І згадайте, коли ви думали про неї.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.auditorium/ru