Поривання в майбутнє і минуле

Аникин А.А.

Чеховські творчість передає настільки дороге для російської класики буття часу в сьогоденні: слово живе одночасно з епохою. І чеховський "Вишневий сад "став геніальним символом переломного часу. Він вінчає самий значний етап у розвитку російської класики - від Пушкіна до руйнівної і одночасно революційної смуги початку ХХ століття.

Але ми торкнемося тепер і ще однієї важливої особливості життя в часі, властивою російської класики: звернення до минулого і майбутнього.

Чеховські герої, міркують про щасливі часи, - закономірне створення російської класики; вони теж народжені літературним досвідом. Тільки цей досвід залишався частіше в стороні від основного русла російського слова. У нашій класиці слово живе самим буттям, життя і слово - одне. Тому-то основна, навіть переважна смуга мистецькому житті так тісно пов'язана з сучасністю. Але вже давно у літературі були створення, навіяні мрією, що змальовують утопічні картини якоїсь небувалою країни або далекого майбутнього.

Найближчі для класики утопії - це найчастіше сни, умовні замальовки, дані у вигляді сновидінь. Сон взагалі грає чудову роль не тільки в нашій живого життя, але і в мистецтві. Згадаймо живі чи віщі сни Тетяни Ларіної, П'єра Безухова, Родіона Раскольникова. І, звичайно, сумно знамениті сни Віри Павлівни, юної героїні роману М. Г. Чернишевського "Що робити?" (1863). Саме тут буде змальовано якесь майбутнє час як певна епоха, а не тільки пов'язане з долею героя чи окрема подія стан.

Це нечастий, але запам'ятовується мотив в російській літературі, і, звертаючись до картини майбутнього, та ще саме у вигляді сну, Чернишевський, очевидно, спирався на досвід ще А. П. Сумарокова з його коротким трактатом "Сон" Щасливе товариство "" (1759), А. Н. Радищева з фрагментом-сновидінням в розділі "Спаська Полесть" "Подорожі з Петербургу до Москви" (1789). Так, і століття не сокрушаться істину радіщевскіх прекрасних слів: "Про природа, ого людини в пелени скорботи при народженні його, витягав його за суворими хребтам боязні, нудьги і смутку через весь його вік, дала ти йому в відраду сон ".

Правда, у Радищева або Сумарокова сни розкривають не майбутній час, а тільки якесь небувале простір, вигадану країну. Чернишевський ближче до поетики "Сну" декабриста А. Д. Улибишева (1819), де йдеться про уявному Петербурзі - через 300 років. Ще далі намагався заглянути в майбутнє В. Ф. Одоєвський, так і не закінчивши свою утопію "4338", опубліковану тільки за радянських 1920-і роки. Цю річ Чернишевський навряд чи знав.

Характерна особливість ранньої російської утопії - її наївність і вже поготів нездійсненними. Збувалися хіба що суто матеріальні деталі, на зразок урочистості електрики та алюмінію, вирощування гібридів і навіть штучного білка. Але як не стали правити на Землі поети (мрія Одоєвського), так і не стали жити люди з піснями і танцями в преізбитке щастя, що привиділося нервозною Вірі Павлівні.

"І сниться Вірі Павлівні сон ...", четвертий за рахунку.

Череда юних цариць проводить Вірочку завдяки щасливому землі - спочатку це Росія. От би куди зазирнути некрасовські мужикам, та навряд чи б вони зрозуміли і відчули у такій напруженому, бентежною життя з рвучкими почуттями і думками, естетикою легкого і вільної праці і пронизує еротикою. Чи не зрозуміли б цього щастя мужики ...

"Невже то що? Невже це наша земля? "-" Так, ти бачиш неподалік річку, -- це Ока, ці люди ми, адже з тобою я, русская! "Але в усіх картинах сну немає ніякого національного колориту, як, втім, немає і ніякої виразної російської духовності. Всі чудово і примітивно в цьому примарному царстві свободи, де головним став комфорт проживання довгої і легкого життя з сомнабулічному піснями і танцями. Наука і техніка забезпечили всі тілесні потреби людей, а духовність замінена в основному чуттєвими оргіями: "Тільки такі люди можуть цілком веселитися і знати весь захват насолоди! Як вони цвітуть здоров'ям і силою, як стрункі і граціозні вони, як енергійні і виразні риси їх! Всі вони - щасливі красені і красуні, провідні вільне життя праці та насолоди, - щасливці, щасливці! "

На тлі глибоких істин російського реалізму це майбутнє виглядало б просто нерозумно, якби не рятівна художня правда реалізму: все-таки ці сни бачить навіжена і простувато Вірочка, автор ніби й не вимагає визнати такі картинки за перл творіння, хоча підносить їх не без співчуття і багато в чому бачиться його особиста присутність.

Фантазії явно не вдаються російському письменнику, і, - зауважимо таку особливість дивного роману "Що робити?" - Небувалий сон вписаний в дуже щільне полотно життя, що підкреслюється і чіткою хронологією. Основна дія роману строго датовано, з першого рядка: "Вранці 11 липня 1856 прислуга однією з великих петербурзьких готелів біля станції Московської залізниці була в подиві, почасти навіть в тривозі ". І всюди художній хронометр дуже чітко відстежує долю героїні, спочатку повернувшись в 1852 рік, а потім відраховуючи час протягом десятиліття, - так, як відраховує сама Віра Павлівна дні напередодні свого першого фальшивого заміжжя.

"Що робити? "- точна енциклопедія життя російської різночинної інтелігенції 50-60-х років, виписана незвичайним складом і - абсолютно необхідне в історії російської класики.

В рідкісних випадку пафос революціонера змушує автора прискорити біг часу. Це і сон Віри, і кінцівка роману, де відбувається "Зміна декорацій": "Так що ж це таке? Ви починаєте розповідати про 1865 рік? - Так. - Так чи можна це, даруйте! - Чому ж не можна, якщо я знаю? "- Говорить автор і через три рядки ставить дату закінчення роману - "4 квітня 1863". Так ще одного разу автор дає своїм героям у 1857-му році почитати з почуттям поему Н. А. Некрасова "коробейники", написану в 1861-му. І швидше за все це свідомий ігровий хід в дусі подтруніванія над проникливим читачем.

Як Хай там як, зауважимо, що Чернишевський дав один з рідкісних для російської класики прикладів звернення в майбутнє. Приклад невдалий ні в змістовному, ні в художньому відношенні. І це свідчення того, що грунт російської класики - це реальність. Реальність в самому високому звучанні цього слова, реальність як висока Істина, як божому, натхненне буття, а не легкі гри уяви.

Куди більш органічним був досвід звернення до минулого часу. Для класики XIX-го століття це теж досить рідкісний досвід, але він передбачив появу геніальних історичних романів століття ХХ-го, коли російська література після короткою катастрофи декадансу повернулася до національної традиції, повернулася до вищого досягнення російського художнього слова - до реалізму.

Звернення до минулого в російській класиці є не містифікація, як властиво літературі наших днів, а проникнення в справжню минув буття. Серед значних творів тут треба назвати роман Л. М. Толстого "Війна і мир", "Капітанську дочку" і "Бориса Годунова" А. С. Пушкіна і "Тараса Бульбу" Н. В. Гоголя. Ми саме так розташували твори, підкресливши устремління до все більш далекого минулого: письменник 19-го століття створює полотно ще недавніх подій початку століття, звертається до пугачовського повстання 1773-1775 років, царювання Бориса Федоровича Годунова 1598-1605 років, картина Запорізької Січі, яку сам автор датує XV-м століттям. Слово спрямовується в глиб століть, до першовитоків російського устрою, причому тут же треба відзначити і праці істориків, а насамперед створення "Історії Держави Російської "М. М. Карамзіна (1815) - праця видатного поета і прозаїка, що надихнуло і Пушкіна на шлях історичних розвідок.

Отже, найбільш древня епоха - в повісті М. В. Гоголя (1842).

Коли ж відбуваються події козацьких битв?

Сам Гоголь вже в середині першого розділу пише про свого героя: "Це був один з тих характерів, які могли виникнути тільки в тяжкий XV століття на полукочующем куті Європи, коли вся південна первісна Росія була спустошена, випалена вщент невгамовним набігами монгольських хижаків ". Хай так, але ми пам'ятаємо і самий початок повісті, коли сини Тараса повертаються після навчання в Київській духовній академії: це вже точна деталь, і ми знаємо, що академія виникла тільки в 1615-му році. Ніяк не узгоджується з століттям XV-м ... У главі 12 названі Остраніца і Гуня - герої вже приблизно 1630-40-х років. Самі зображені події інколи прямо сходять до документів епохи, але скрізь це саме середина сімнадцятого століття.

Порівняємо: "Така пора тепер завелася, що вже церкви святі тепер не наші. Тепер у жидів вони на оренді. Якщо жида наперед не заплатиш, то й обідні не можна ред. І ксьондзи їздять тепер по всій Україні в таратайку. Та не те лихо, що в таратайку, а то біда, що запрягають вже не коней, а просто православних християн. Вже, кажуть, жидівка шиють собі спідниці з попівських риз. Ось які справи водяться на Україні, панове! "Так пише Гоголь.

А от документальний уривок з творів історика С. М. Соловйова: "З цього часу всяку свободу у козаків відібрали, тяжкі та незвичайні подати наклали, церкви і церковні обряди жидам запродав, дітей козацьких в казанах варили, дружинам грудей деревом витісківалі ". Це говорить літописець малоросійський; але ось що говорить польська: "У 1640 році, в місяці лютому, кримські татари всю країну близько Переяславля, Корсуня й великі маєтки князів Вишневецьких вздовж і впоперек спустошили, людей і худобу забравши, і повернулися додому без всякої погоні, тому що козацької варти більше не було. Таку вигоду отримала республіка від знищення козаків, а все тому, що старости і пани в Украйні хотіли збільшити свої доходи, жидів всюди ввели, все в оренду віддали, навіть церкви, ключі від яких у жидів були: кому треба було женитися або дитя охрестити, повинен був заплатити за це жида-орендарю ".

У Соловйова ми зустрінемо і особу старого козака Тараса, який змінив на посаді старшого, або гетьмана, нещодавно убитих Дорошенко (1628) і Григорія Чорного (1630). Смерть Тараса буде теж частково близька до гоголівського зображенню: "Результат цієї війни в більшій частині вістей, як малоросійських, так і польських, видається загадковим: козаки беруть гору над Конецпольським і, незважаючи на те, видають йому Тараса, якого поляки стратять у Варшаві ".

Так чи інакше, в повісті немає ніяких переконливих свідчень згаданого автором XV-го сторіччя. Звичайно, всі події пронизані часом після так званої Брестської унії 1596-го року, яка проголосила верховенство католицької віри над російським православ'ям, що й спричинило ряд кривавих подій, все ж таки призвели до великої Переяславську Раду 1654 року - договору про вічне злиття Великоросії з Україною, тобто про поновлення єдності нації.

У Гоголя немає згадок про Раді або про гетьмана Богдана Хмельницького, так що за всіма реаліям події "Тараса Бульби" має віднести десь до початку другої третини 17-го століття.

А як же названий автором XV-е століття? Можливо, помилка, адже досвід відображення історії в художньому слові ще тільки складався. Але можливе й інше прочитання фрази з першого розділу: Гоголь показує, що характер його героя визначено саме більш давньої епохою, коли протистояння в Україні тільки зароджувався і тільки зароджувалася сама Січ?

Так, напевно, хронологічні зміщення були неминучі у гоголівському досвіді: він створює не хроніку, а справжню поему про становлення великої Росії і про трагічному затвердження Православ'я, нітрохи не ідеалізуючи своїх героїв, показуючи, наскільки складно йде до Христа людина кривавої епохи. Що ж, і у того ж Соловйова ми знайдемо свідчення того, що по зовнішності "козаки більше схожі на татар, ніж на християн ". Так що" Тарас Бульба " - Це ще не торжество Православ'я, а тільки страшенно напружений - і нескінченний - Шлях до нього.

Пушкін неодмінно буде намагатися уникати історичної неузгодженості в своїх творах. Пушкін наче продовжив справу Карамзіна по проникненню в факти минулого. Поетизація тут не підмінює точність хронографа.

Але не можна не помітити й таку що лежить на поверхні сприйняття особливість російської поезії, що звернена до минулого: письменник ніде не відтворює справжній мова тієї епохи, до якої обертається. Ні в "Тарасі Бульбі", ні в "Бориса Годунова" ми не зустрінемо граматики 16-17 століття: достатньо відкрити будь-який пам'ятник писемності тих років, щоб відчути зовсім інший граматичний колорит. Ось хоч і "Шемякін суд": "В якійсь местех живяше два брати хлібороба: один багатий, други вбогий; багаті ж, який позичив багато років убогова, і не може ісполніті упокоренні його. За неколіку часу приде убогі до багатого просити лошеді, на чому йому собі дров привезти; брат ж не хотяше дати йому лошеді і дієслова йому ... "Ні, мова гоголівських і пушкінських героїв початку 17-го століття зовсім не стилізована під історичну граматику.

Так створилася класична традиція: звертаючись до минулого, відтворювати саме образ часу, а не його буквальність. На цьому ж пізніше буде наполягати і Лев Толстой, даючи коментар до книги "Війна і мир", відповідаючи на ряд закидів у невідповідності з деталями 1812-го року.

"Борис Годунов "більшою мірою є саме авторським чином епохи і видатної історичної особистості. Вже одне те, що тут герої несуть справжні імена, а не стануть вигаданими, як той же Тарас Бульба, треба оцінити як вагомий крок, зумовлений разом з тим і уже колишній драматичної традицією ще від О. П. Сумарокова, автора "Димитрія Самозванця" (1771): драма взагалі менш схильна до умовних персонажів у зверненні до історії. Пушкін цінував і драматурга В. А. Озерова, але з недовірою ставився до історичної правдивості, наприклад, трагедії "Дмитро Донський" (1807). Недостатньо історичного імені або навіть факту - важливо проникнення в духовну істину минулої епохи.

Отже, звичайно, з визначенням часу дії "Бориса Годунова" не буде видимих коливань, не випадково, пушкінське чуття до духу епохи породило вічні претензії іншого письменника, який звернувся до епохи Самозванця, Ф. В. Булгаріна, впевненого в тому, що Пушкін запозичив епізод "Бориса Годунова" з його "Дмитра Самозванця" (1830). Думаємо, що ні з чийого боку запозичень не було: збігу народжені загальним матеріалом.

Але і не конфлікт ж з Булгаріним спонукав Пушкіна до найглибшою історичним вишукувань, коли він звернувся до епохи Петра Великого або до історії Пугачова? Детальне знайомство з документами, історичні відкриття, голоси сучасників, враження від самих місць, де відбувалися події, - ось та новий грунт для історичної прози, якої набуває Пушкін, завжди що підкреслює значення того, що імператор Микола I залучив його до роботи історіографа, як би услід Карамзіну.

Звід пушкінських історичних нотаток, присвячених Петру або Пугачову, вражає обізнаністю в деталях і любов'ю до несподіваних парадоксів історії. Тома "Історія Петра" (рукописи 1832-35 років) і "Історії Пугачова "(перше видання 1834) вже з'явилися глибоким не тільки історичним, а й літературним досвідом. Надзвичайно цікаві конспекти Пушкіна і його нотатки про історичних творах і фактах, звичайно об'єднуються розділом "Історична проза": тут ніби відточувалося майстерність та стиль Пушкіна-історика: розбори творів М. П. Погодіна, Н. А. Польового, Н. М. Карамзіна, С. П. Крашенинникова, Георгія Кониського (при неточному авторство останнього) і ін І, здається, написані до історичних досліджень "Полтава" (1828) або "Арап Петра Великого" (не завершений), більш орієнтовані на легенду про минуле, ніж на вірні деталі, здобуті працею історика, мислителя на історичної стезі. І дивовижною повнотою епохи і історичних героїв насичена "Капітанська дочка", художнє заповіт Пушкіна, у тому числі і як історичного письменника, опублікована в листопаді 1836-го року.

Гоголь про козаків веде мову як натхненний поет свого часу, бачить їх в єдиному ключі роботи над "Мертвими душами": це захоплення героїкою в прозові 1830-40-і роки. Пушкін же обрав інший підхід: історія Петра Гриньова дана як його власноручні записки. Рукопис в досконало передає не тільки канву подій, пов'язаних з 70-ми роками XVIII століття, але несе всі риси мови того часу. Це яскрава стилізація сімейних записок, чий склад легко можна порівняти, наприклад, з реальними "Записками Андрія Тимофійовича Болотова. 1737-1796 ". Ви можете уявити, з якою?? еселостью і чуттєвістю одночасно Пушкін виписував подібні слова: "Молода людина! Якщо записки мої попадуться у твої руки, згадай, що кращі й міцніше зміни суть ті, які походять від поліпшення звичаїв, без будь-яких насильницьких потрясінь ".

Так, такий текст просто не має права утримувати будь-які хронологічні вольності, як у "Тарасі Бульбі". Тут, як і в романі про сучасності, в "Євгенії Онєгіні", час полічиться за календарем, та тільки на відміну від віршованого роману зовсім не зашифровано, а піднесено наочно. Ось так, припустимо: "Пояснити маю честь: оний прапорщик Гриньов перебував на службі в Оренбурзі від початку жовтня 1773 до 24 лютого нинішнього року, в яке число він із міста відлучився і з того часу вже в команду мою не був ". Ось такий" документ "введений в художнє оповідання - вигадка, але зі всіма, аж до граматики, нюансами минулої епохи.

Пушкін і тут, як у "Повісті Бєлкіна" "приховує" своє обличчя під видом лише видавця справжніх записок: так переконливіше, щоб Час оживало під поетичним пером. Так Слово живе і в минулому, і цьому Часу.

В 1860-і роки Лев Толстой звертається до великих подій півстолітньої давності, явно ввібравши цінний досвід: не тільки Пушкіна, що цілком очевидно, але й Гоголя теж. Так, він по-пушкінські глибоко вивчає епоху - в документах, у свідченнях очевидців. Як Пушкін, здійснює поїздки по місцях описуваних подій. Толстой і в сам текст роману вводить документи - як умовні, вигадані (на зразок щоденників або листів його героїв), так і справжні, цитуючи накази і ростопчінскіе афіші, приводячи справжні слова реальних осіб або фрагменти пізніших книг. Пушкінська школа ...

Але не від Гоголя чи прийшов відкритий авторський голос, оцінки і почуття, що йдуть прямо від особи, чиє ім'я стоїть на обкладинці книги - не від Івана Петровича Бєлкіна або Петра Андрійовича Гриньова, а саме від Льва Миколайовича Толстого. Такий живий авторською інтонацією була насичена і повість про Тараса. Голос Гоголя, супроводжуючий картини Січі, перш за все, чуттєвий, ліричний. Голос Толстого - Весь підпорядкований думки, пізнього аналізу, хоча іноді теж насичений почуттям.

В "Війні і світі" виникає дивний синтез об'єктивного оповідання з відвертим авторським присутністю. Це позначилося вже в композиції книги, коли художні картини чергуються з філософськими або історіософським міркуваннями, авторство яких позбавлене будь-якої художньої умовності. Не випадково, що Толстой одного разу видав свій роман, відокремивши свої міркування як власне статей про кампанії 1812 року (1873), але надалі повернувся до первісної композиції, як це велося з перших публікацій ще 1865-го року, коли авторська думка й оцінка вплітається в хід художнього розвитку.

Об'єктивне протягом буття відокремлена двома датами на самому початку і в самому кінці роману: "Так говорила в липні 1805 відома Ганна Павлівна Шерер", - з цього починається перша сторінка (зауважимо, що через кілька епізодів Толстой скаже про "червневої ночі": мабуть, помилка). Останній же сюжетний відрізок датований в епілозі всієї епопеї: 6 грудня 1820-го року, коли П'єр є з Петербурга в маєток Ростові-Болконських, де гостює і його дружина Наташа.

Яка чіткість датувань - наче на вічному меморіальному знаку ... Ці дати треба пам'ятати, перечитуючи епопею, знаючи, що з першої сторінки часом буде протікати протягом цілих п'ятнадцяти років - знаменних років в історії Росії.

Як плине час всередині цього проміжку?

Толстой виділяє кілька подієвих ліній, простежуючи їх у просторі центральній Росії та Європи і - вибудовуючи своєрідні часові перехрестя, коли що відбуваються в один і той же час різних місць і з різними особами послідовно проходять з художнього полотна. Час ніби повертається по кілька разів - завжди з ілюзією новизни. Толстой як би пропонує такий мотив: ось що відбувається в салоні Шерер, а в цей час йде відступ російських військ, а П'єр виявляється полоненим в Москві, а князь Андрій хвилювався останні пробудження перед смертю поблизу Троїцької лаври, потім в Ярославлі, а Микола Ростов в цей самий час, як і в дні Бородіна, перебуває в далекому від армії Воронежі ... Так ми послідовно перелічили протягом епізодів одного часу, що проходять на початку четвертого тому. Але така ж тимчасова композиція витримана і в усій епопеї: один і той же часовий відрізок прокатується в різних подієвих і просторових ракурсах.

Це створює певну об'ємність що відбувається, і ніяк не сприймається як умовність при читанні роману. Мистецтво володіти часом! І при цьому загальна послідовність невблаганно і об'єктивно, як ньютонівської час, тече від 1805 до 1820-го року.

Чудово те, що в епічно переконливому оповіданні Толстой абсолютно відверто позначає своє авторське присутність і своє, нове час: "Тепер, коли діячі 1812 давно зійшли з своїх місць, їх особисті інтереси зникли безслідно, і одні історичні результати того часу перед нами ", -- йдеться на початку другої частини третього тому, але цей погляд з нового часу і завжди відчутний у толстовської стилістиці, навіть без подібної відкритості.

Стало загальним місцем нарікати на толстовської повчальність, неодмінні оцінки сюжетних картин і героїв. Ми б швидше сказали саме про відкритість, відвертості автора. Колись Достоєвський кинув репліку, що, мовляв, скрізь шукають пику автора, я ж своєю ніде не показував ... Чи правильне розуміння своєї ж індивідуальності. І наскільки ж просто і природно виглядає толстовська відвертість: так, ось є художнє полотно, а ось і моя позиція, без якої немає ні творчості, ні сприйняття, як не старайся приховати своє обличчя. Ось живе полотно буття, а ось моя трактування - найприродніше звернення до подій минулих епох.

І Толстой створив унікальний синтез: картину історичного минулого живе як би сама по собі, а й автор картини всюди поруч і його голос часом розгортається в яскраві трактати ... Правдиво, без театральщини: як є, так і є - переконливе минуле і відверта оцінка з нового часу. У цьому бачиться якась особлива свобода толстовського стилю: оголення умовності, коли мова йде про поданні минулого, та ще так твердо датованого та підтвердженого стількома прийомами, що створюють ілюзію реальності, - від стилізації мови (включаючи і знамениті сторінки французького тексту) до залучення документів: щоденників, листів, листівок тощо.

Так, толстовських уявлення про минуле не завжди сприймалося як істина. Власне, толстовська манера письма вже і має на увазі, що перед нами саме версія подій, і свідомо знімає закиди на можливі неточності або в розбіжність із іншими версіями. Хоча в значній частині і версія зовсім точно передає правду того часу не тільки в дусі і характерах, а й у деталях. Звичайно, це теж енциклопедія своєї епохи.

Але ось, скажімо, одне з заперечень Толстому. П. А. Вяземський, великий літератор, друг Пушкіна, ознайомившись з романом Толстого в своєму похилому віці, у 1868 році, залишив замітку, повну незгоди з Толстим. "Почнемо з того, що у згаданій книзі важко вирішити і навіть здогадатися, де закінчується історія і де починається роман, і назад ". Вяземський наводить ряд епізодів, свідком яких був він сам, і наполягає на їх перекрученому описі у Толстого: не кидав імператор Олександр Павлович в народ бісквіти з московського палацового балкона!

Потрібно було пояснення, і Толстой в 1868 році пише замітку "Кілька слів з приводу книги Війна і мир ", де наполягає, що" художник виводить своє уявлення про факт, подію ", а не дає буквальну хроніку фактів: подання Толстого імператора Олександра викликало горезвісний епізод з бісквітами; таким неврівноваженим, фальшивим і немудрих бачився автору його герой - особистість залишилася для Толстого і загадковою: він вірив в історію перетворення Олександра Павловича в старця Федора Кузмич після уявної смерті, але в романі про нього знайшлося лише одне добре, співчутливе слово, в кінці оповідання: "Дайте мені жити, як людину, і думати про свою душу і про Бога "(" Епілог ").

Так що минуле, за всієї переконливості картини, дається Толстим саме як авторська подання, і є навіть своєрідне велич у тому, як просто автор це виявляє в самому ж тексті - для проникливого читача.

Отже, ми бачили, як слово російської класики зливається з буттям в часі, в наступному розділі покажемо злиття з російським простором ...

Слово є саме життя, і точно дух - віє де хоче. У Євангелії від Івана сказано, як "Дух дихає де хоче, і його голос ти чуєш, та не знаєш, звідки приходить і куди він іде "(Ін. 3; 8). Така ж свобода духу в російській класики: то живе сьогоденням, проникаючи в усі тонкощі сучасності; то йде в минуле, то звернеться до майбутнього, якого, може, і не судилося нікому бачити. Час російської класики обіймає собою всі прояви буття.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru/