Два коментарю до "Княжні Мері"

Аникин А.А.

Дати в щоденнику

Повість "Княжна Мері" створена у формі щоденникових записів, що мають свої дати. Але у всіх виданнях аж до кінця 1940-х років, включаючи і книгу коментарів С.Н. Дуриліна до "Герою нашого часу" (М., 1940), дати відрізняються від сучасних видань. Причому істотно: розбіжність у 11 днів. Це, звичайно, були не помилки, а просто повторення датувань двох прижиттєвих видань Лермонтова - 1840-го і 1841-го років. І так читали роман Лермонтова більш ніж сто років! Лише в зібранні творів 1948 редактор видання Б.М. Ейхенбаум ввів в ужиток нове числення: колишні датування відповідають прижиттєвим публікаціям роману, а Б.М. Ейхенбаум, вважається, виправив це за рукописом "Княжна Мері". Зауважимо, що найбільш повне зібрання творів Лермонтова, видавництво "Academia", 1935-37, редагував теж Ейхенбаум, і там, як і у виданні 1940-го року, ніяких нововведень в датування немає в порівнянні з прижиттєвими публікаціями. Які ж були підстави для такого істотного зміни тексту?

Ось порівняльний ряд цих дат, причому у верхньому ряду ми даємо дату сучасних видань; відмінності починаються після 21 травня, отже:

21.05 22 23 29 3.06 4 5 6 7 10 11 12 14 15 16.06

21.05 29 30 6.06 13 12 13 14 15 18 22 24 25 26 27.06

Довівши хронологію до кінця, відзначимо, що в нинішньому варіанті дуель припадає на 17 червня; 18-го Печорин в 5 ранку повернувся після скачки за Вірою і заснув до кінця дня; 19-го на кур'єрської трійці помчав з Кисловодська з наказом з'явитися до фортеця N: якщо це і є фортеця Максима Максимович, то туди він з'явиться тільки восени (так що тут теж якийсь провал у часі, якщо всі вибудовувати в один ланцюжок; втім, затримки під час прямування до місця служби -- не рідкість, так робив і сам Лермонтов). За прижиттєвим виданням -- відповідно 28 июня, 29 і 30-го (все-таки трохи ближче до осені).

Ейхенбаум вирішив виправити дати по рукописи, щоб створити ефект повного правдоподібності в протягом днів, наче все йде насправді. Так він зрозумів рукопис. Але хіба Лермонтов не бачив свої видання, не готував їх, включаючи правку чорнового відбитка, як зазначено тим же Ейхенбаум в самому авторитетному зібранні творів: АН СССР, М.-Л., 1957, т. 6, с. 650? Адже навіть виходили обидва прижиттєвих видання в Петербурзі саме тоді, коли там жив Лермонтов ... Чому говорять про якусь "помилку" з датами (там же, с. 655)?

Так тому, що ряд чисел у прижиттєвих виданнях виглядає нереальним: ну як може за 13 червня дотримуватися 12-е, потім знову 13-е ... Ейхенбаум вирішив ще й так: 21 травня Печорин говорить про завтрашній бал у ресторації, а бал на зразок відбувається 29-го? Хочеться, щоб все йшло суворо, як за розкладом. А як аргумент на користь передатіровкі коментатори ще вказують, що Грушницького 30 травня дякує Печоріна за те, що було вчора на балу, вже свідомо числі бал за потрібне їм 22-м числом (див. у В. А. Мануйлова: М. Ю. Лермонтов. Герой нашого часу. СПб, 1996, с. 280), тоді як явна нісенітниця (там же). Але, покладемо, нісенітниця, якщо судити саме в дусі оновленої датування, тобто з іншої системи відліку, інакше ніякої нісенітниці і немає: так, 30-го травня Грушницького дякує Печоріна за те, що було 29-го, все вірно.

Ну а якщо Лермонтова і потрібна була якась очевидна деталь, спростовує всю правдоподібність щоденників? Тоді ось вона - тільки не одне 29 травня, а 13 червня, що йде перед 12-м! І ось цю помилку виправили ще раніше, до Ейхенбаум, поставивши число 11-е. Так, зроблю прижиттєве видання, і створювали все більш правдоподібну картину. Чи прагнув до цього Лермонтов, представляючи записки Печоріна саме у формі щоденника ?..

Чому б тоді не поправити дати і в "Записках божевільного" Н.В. Гоголя? Як це так: "Числа не пам'ятаю. Місяці теж не було. Було казна-що таке "? Але чому б і не подумати, що Лермонтов міг навіть орієнтуватися на цей досвід Гоголя (повість 1835 публікації) і свідомо дати порушення хроніки? Це порушення показує, що щоденники слід розглядати не як жізнеподобную хроніку, а тільки лише як печорінскій вигадка (такий варіант прочитання роману ми запропонували з опорою на інші факти в статті "Одна цитата: таємниця печорінского щоденника ", Література в школі, 2001, № 8).

Ейхенбаум і всі за ним повторюють, що дати, поставлені в нинішніх виданнях, просто взяті з рукопису. І читач не сумнівається, що дослідник лише виправив дати у виданні 1948 року в повній відповідності з рукописом. Хоча це теж не безперечний метод, і ми вважаємо, що вийшло в друк, та ще за життя і участю автора твір вже говорить саме за себе, треба його сприймати як щось досконале і завершене, виправлення за рукописом можуть підлягати тільки абсолютно нічого не означають, технічні помилки. Так, скажімо, Лермонтов десь написав не Печорин, а Печорінін, навіть помилився в цитаті пушкінського вірша ( "остання хмаринка розсіяною бурі" було в рукописі), але подібні випадки вже були виправлені у пресі.

З датуваннями все не так очевидно, як прийнято вважати.

Справа в тому, що Лермонтов вводив в рукопис кілька нумерації, це, очевидно, було його характерною рисою - нумерувати, тому у варіанті передмови навіть говорилося з докором: "На зошитах не було виставлено чисел; деякі, ймовірно, втрачені, тому що між ними немає великої зв'язку ". У рукопису ж Лермонтова нумерувалися не тільки самі частини роману, повісті, але й окремі запису печорінского щоденника.

Йшли спочатку просто паралельно дві нумерації: дата та номер запису. Так, після першого дати 12 травня стоїть цифра 1. До речі, ми не помилилися: в рукописі саме так, перший запис позначена не 11-м, а 12-м числом. Чому Ейхенбаум НЕ виправив і цю дату, коли вже все наближати до рукопису? А чому б не відновити рукописні хмаринки, а там і назву: в рукописі - "Один з героїв початку (варіант - нашого) століття "?

Ми зараз введемо весь ряд цифр, у яких немає вказівки місяці. А внизу - цифри з зазначенням місяця. Ось як:

1 2 3 4 6 7 10 11 12 14 15 16 16

12 13 травня мая 16 травня 21 травня 22 мая 23 мая 29 травня 3 червня 4 червня 5 червня

Як?! А де ж інші дати в рукописі - хоча б до 16 червня, адже залишилося ще вісім записів? А їх немає зовсім, після запису 5 червня Лермонтов ніде не вказує місяць. Ейхенбаум все, що залишилися, цифри і відніс до чисел місяця, зрозуміло, вписавши від себе вказівки на червень, починаючи з цифри 6! Це було б логічно, якщо б, принаймні, не існував в рукописі ряд номерів, починався паралельно дат. Але коли залишився один, і саме без зазначення місяці, чому його треба було вважати продовженням датування, а не продовженням звичайної нумерації, доведеної до цифри 16? Та й цифра 16 в рукописі повторилася двічі і зникла при публікації подібно цифр 1-4.

Одним словом, в наявності якась плутанина в числах, принаймні, немає підстав вважати, що Лермонтов чітко датував печорінскіе запису, а Ейхенбаум повністю відновив це за рукописом. Більш очевидним буде подання, що в рукописі питання з датуванням не було вирішене і зважився тільки при здачі в друк. Дослідник не відновив рукопис, а додав до порожніх цифр зазначення місяця, що може сприйматися лише як можлива, але зовсім не обов'язкова версія. Чи варто було через це перекреслювати прижиттєву друковану датування, з якою роман читався на протязі більше 100 років? Роман вже відбувся в літературному досвіді з прижиттєвої датуванням, от і книга коментарів С.Н. Дуриліна - тому підтвердження.

А ось що змінюється, точніше відновлюється, в романі від подовження терміну дії, якщо останній запис буде віднесена не до 16, а як і раніше до 27 червня? Припустити продуманість прижиттєвої датування можна тільки якщо знайти необхідну мотивування: що, власне, дає збільшення (або навпаки, слідом Ейхенбаум, - убавка) більше 10 днів у дії повісті. Здається, ключем до цього може бути тільки один мотив, який змінює сприйняття подій саме за більш тривалій дії. Це може бути мотив очікування, в якому тривалість має вирішальне значення.

Замислимося, чого чекає Печорин з самого початку розповіді, чекає з нетерпінням? Ні, не відправки у фортецю, не смерті Грушницького, не дії вод, як інші відпочиваючі ... Він чекає любові Віри, а якщо говорити прямо - володіння нею. Ради цього він слухається Віру в усьому: веде знайомство з Ліговскій і волочиться за Мері (так Віра звеліла), відправляється в Кисловодськ (так Віра звеліла), нарешті є до неї в ніч 15 (26) червня: так знову йому Віра звеліла ( "Я жду тебе, приходь неодмінно "). І ось це очікування набуває особливого забарвлення із збільшенням тривалості.

Прокоментуємо наступну печорінскую запис.

Навіщо вона не хоче дати мені нагоду бачитися з нею наодинці? Любов, як вогонь, без їжі гасне. - Ця репліка в записі 6 червня передає тягар любовного томління Печоріна. Можливо, Віра не з тією легкістю йде на чергову зраду чоловіку, як це передбачає Печорин: "Вона його поважає як батька - і буде дурити як чоловіка ". Старанність Печоріна приведуть до близькості з Вірою лише в ніч, коли всіх відволікає Апфельбаум, - 15 червня. Ця ж ніч потім призведе до дуелі, загибелі Грушницького і моральної загибелі Мері, а також розколу в новій сім'ї Віри (вона ж, за словами Печоріна, знову, тобто не перший раз, одружена). Ось що виявиться наслідком домагань Печоріна.

В.А. Мануйлов, торкаючись цього фрагмента, нарікає, що в старій датування щоденника (тобто не виправлену Ейхенбаум, а відповідної прижиттєвим виданням) дата цього запису була інша: не 6, а 14 червня.

Нехай так, але не тут і внутрішнє пояснення, чому могло знадобитися ще розтягувати сюжет майже на 10 днів? Це посилює прихований комізм положення Печоріна: його томління по Вірі тривають уже місяць, якщо дата 14-е, адже побачив він її 16 травня! З додаванням ще 10 днів ефект стає абсолютно наочним: доб'ється свого він тільки 26 червня: от яка Віра в її любовної тактиці. Ср: "Нарешті-таки вийшло по-моєму", - буде спокушатися Печорин: нарешті -- через майже півтора місяці, це смішно. І, можливо, це єдине пояснення, чому події слід було розтягнути в часі, причому розтягнути помірно: надто великий термін очікування, кілька місяців, перетворював б увесь сюжет у відверту сатиру. Здається, тільки ці події змінюють своє значення від гальмування сюжету.

Від перевтоми Віра і здалася йому "дорожче всього на світі - дорожче життя, честі, щастя ". Цей любовний сюжет можна порівняти з томлінням Печоріна по Беле, теж спочатку привів до близькості, а потім до трагедії. І натхненний побаченням, Печорін майстерно вибудовує дуель з невдахою в коханні Грушницького.

Дуель

Як помітив С.Н. Дурилін, "поведінка Печоріна під час дуелі складно", і ми спробуємо дати наступний нарис.

Дуель ця ведеться не за правилами, хоча і досвідченими людьми. Гаразд, секунданти тут не намагаються примирити суперників, а тільки обговорюють умови бійки і навіть (капітан) всіляко розпалюють її: можна, в дусі слів Вернера, списати це на військове час.

Порушено і інше дуже суттєве правило, що, швидше за все, і змогло призвести до загибелі Грушницького. Після отримання виклику всі переговори між суперниками повинні вести секунданти. Це можна пояснити тим, що, ведучи розмови з ворожою стороною, дуелянт може впливати на свого суперника, тобто робити поєдинок менше об'єктивним. Так, Пушкін на дуелі з Дантесом висловлює думку своєму секунданти Данзас, а вже той повідомляє його противникам (в ідеалі - теж секунданти). От і секундант Дантеса д'Аршіак писав: "Мені необхідно переговорити з секундантом, якого ви виберете, - і це в можливо-незабаром часу ". Так за правилами.

Але, вже з'явившись на дуель, Печорін і Грушницького починають сперечання: "-- Поясніть мені ваші умови ... - Ось мої умови: ви нині ж публічно відмовтеся від своєї наклепів і будете просити у мене вибачення ... - Один з нас неодмінно буде убитий. - Бажаю, щоб це були ви. - А я так впевнений в іншому ".

Так робити було не можна, але за цими сперечання видно й інше: Печорин починає методично придушувати і дратувати свого супротивника. Ми пам'ятаємо, що однією реплікою драгунському капітану ( "А! так це вас вдарив я так незручно за голові? - Він пожовтів, посинів ... ") Печорин визнав, що Грушницького прав і він провів-таки ніч з княжною Мері. Тобто сам же підтвердив правоту Грушницького і тепер вже справді обмовив Мері - яке ж після цього вимагати визнання правди за наклеп і вибачень! Це нове знущання і образа.

Потім Печорин напередодні пострілів пропонує нові умови дуелі, ще більш жорстокі, причому в яких суперники не можуть стріляти коли заманеться, а строго за черги. Знову ж таки в ідеалі умови дуелі складаються письмово і заздалегідь і зміні не підлягають. Чому Печорин це робить? Йому важливо саме те, щоб постріли супротивників були розведені між собою, щоб у нього, Печоріна, був випадок перезарядити свій пістолет. Так Печорин відповідає обманом і інтригою на попередній обман з боку Грушницького: рішення не зарядити пістолет Печоріна. Але так і сама дуель переростає в психологічний поєдинок: зброя тут не пістолети або шпаги, а людська хитрість. І Печорин повинен тут перемогти і, звичайно, перемагає. (У дужках відзначимо, що дуель без куль - зовсім не знахідка капітана: так було і в житті, і було в сюжеті роману М.Д. Чулкова "Гожа кухарка", 1770.)

Неможливо уявити, як би повів себе Печорин, якби жереб дав йому перший постріл. Тоді вся інтрига була б зірвана. Йому був потрібен лише другий постріл - і він його отримав: це ж неважко зробити на сторінках папери, своїм пером?

Взагалі в дуелі стріляти другу вигідніше, так і робили досвідчені дуелянти, це відома тактика: не підходячи до бар'єра, тобто на максимально далекому відстані, витримати перший постріл (зрозуміло, прийнявши допустимі обережності: зазвичай вставали боком і піднімали пістолет, загороджуючи так голову, а ліктем - груди), а потім підійти до бар'єра, зажадати до нього і суперника, якщо той не дійшов до своєї мітки, і розстріляти в упор (приблизно так було в знаменитій четверний дуелі Шереметєв - Завадовський - Якубович -- Грибоєдов). Між іншим, С.Н. Дурилін невірно інтерпретує така поведінка самого Лермонтова, та ще вставляючи свою необумовлені репліку до свідоцтва секунданта Васильчикова (той адже прямо вказує, що Лермонтов діяв "за всіма правилами досвідченого дуеліста": див. видання 1940 року, с. 244). Інша справа, що подібна тактика не завжди приносила успіх: вбивали і з першого пострілу.

Що ж міг зробити Печорин, щоб максимально підвищити ймовірність промаху стріляє першим? Тільки те, що він і робить: довести супротивника до такого психічного стану, коли зосередитися неможливо. І це теж відома тактика, але - в порушення дуельних кодексу. І так діяв, наприклад, Пушкін на дуелі з Кюхельбекер: іздразніл його так, що той у припадку вистрілив повз настільки, що ледь не потрапив до секунданта - Дельвіга. Тепер зрозуміло, чому дуель забороняла будь-яке безпосереднє спілкування між супротивниками -- тільки через секундантів ... (СР літературний приклад - дуель у "Бісах" Ф.М. Достоєвського: "Ви тільки мене дратуєте, щоб я не потрапив. - Він (Гаганов) тупнув знову ногою, слина бризкала з його уст ... Руки його занадто тремтіли для правильного пострілу ".)

Отже, Печорин всіляко знущається над Грушницького, аж до вигуку: "Бережіться! Не падайте заздалегідь; це погана прикмета. Згадайте Юлія Цезаря! "(Яке знущання: твій вбивця тебе ж і береже). Знаючи неврівноваженість Грушницького, вже й цього було б достатньо.

Але далі: Печорин розраховує, що його суперник буде не тільки роздратований, в стані істерики, але й одночасно розслаблений: адже він думає, що постріл Печоріна йому нічим не загрожує. До цього додамо: Грушницького, йдучи на ницість (не зарядити пістолет супротивника), ще і внутрішньо не задоволений собою, не впевнений в собі (Печорин помітить: "йому було соромно вбити людину беззбройного "). Він, крім того, відчуває і те, що вона слабка, ним керує якийсь дурний капітан і вся зграя ... Та ще й приголомшений тим, що не має повної ясності в мотиви свого суперника: Печорин вимагає визнати брехнею те, в ніж сам начебто зізнався мимохідь драгунському капітану. Все це абсолютно несумісні стану душі, вони просто роздирають особистість Грушницького, перетворюють на ніщо. Точно вистрілити при цьому можна було тільки випадково (як П'єр Безухов в Долохова). А Печорин вірить не в випадок, а тільки в особистість:особистості перед ним і не було на поєдинку.

В результаті "Грушницького почав піднімати пістолет. Коліна його тремтіли.  Раптом він опустив дуло пістолета і, зблід як полотно, повернувся до свого секунданти: - Не можу, - сказав він глухим голосом. - Боягуз! - Відповідав капітан. Постріл пролунав "- і повз, зрозуміло; капітан ще й зіграв на руку Печоріна своєю реплікою. Ну хто після цього потрапить в ціль?

Внесемо ще три деталі.

Сам Печорин говорить: "Я був упевнений, що він вистрілить на повітря! Одне могло цьому перешкодити: думка, що я потребую вторинного поєдинку ". Тут характерна для Печоріна психологічна точність: думка може перешкодити вчинку він, власне, на це завжди і розраховує (тому почасти й неправдоподібністю, як все строго розраховане). Думки і перешкодили Грушницького. Але ось що важливо: що стріляє першим не повинен робити постріл у повітря, просто не має права: це сприймається як шантаж або образу, спроба поставити суперника в незручне становище, примусити теж стріляти повз. Тільки що стріляє другий може дозволити собі таке, у другому, повторимо, всі переваги в дуелі. Так стріляв і сам Лермонтов в дуелі з Барантом: другий і на повітря.

Але Печорин задумав вистрілити не на повітря ...

Пояснимо і наступне: куля Грушницького подряпав мені коліно, пише Печорин. А не значить Чи означає це, що й психологічно роздавлений, Грушницького свідомо мітить у несмертельну місце на тілі супротивника? Цей дуельний прийом теж відомий, аж до афоризму з "Євгенія Онєгіна": і мітити в стегно, чи в скроню. Так, а не пострілом у повітря виражалося бажання вирішити дуель малої кров'ю. СР: Завадовський в згаданої четверний дуелі жорстоко і просто вбиває Шереметєва після того, як той своїм першим пострілом зачепив йому комір, тобто цілив у скроню: "Ах, він робив замах на моє життя. К барьеру!" Робити було нічого, - Шереметєв підійшов. Завадовський вистрілив. Удар був смертельний (за розповіді А.А. Жандра). Схоже, Грушницького мітить у стегно. А вже Печорін - в скроню.

Нарешті, вся ця історія не могла б відбутися, якщо б було дотримано таке правило дуелі: стріляти з нових, однакових (парних) пістолетів, не випробуваних ніким, і переконатися перед дуеллю в правильності зарядів (зазвичай особливо обмовлялося, як зараховувати осічки пістолета). Так і Пушкін зі своїм секундантом купує перед самою дуеллю пістолети Лепажа. А у Печоріна -- капітан між тим зарядив свої пістолети. Так що за свої пістолети були у капітана? Це правило було обумовлено якістю тодішнього зброї: кожен примірник мав свої явні особливості, а заряди робилися безпосередньо перед пострілом, і секунданти стежили, щоб було насипано однакову кількість пороху і вкладені однакові кулі, адже готових патронів тоді не було. Скажімо, відміряти різну кількість пороху означало свідомо змінити шанси дуелянтів. До речі, через багато років після фатальної дуелі Пушкіна було з'ясовано, що його пістолет спочатку мав меншу забійну силу, ніж пістолет Дантеса.

Враховуючи все сказане вище, залишається лише пригадати пророчі слова драгунського капітана: "Поделом ж тобі! здихати собі як муха ...". Втішає, як завжди, тільки те, що вся ця історія змодельована Печоріним на папері, реальне життя навряд чи би склалася так раціонально, гладко ...

... Поранений в живіт, Шереметьєв кілька разів підстрибнув на місці, потім впав і став кататися по снігу. Каверін, підійшовши до нього, сказав: "Що, Вася? Репка? ", В сенсі" чи добра закуска? "... З Каверіна дружив Онєгін. А Печорин процитує Грушницького інший його афоризм: "Де нам дуракам чай пити! "

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru/