Свіфт і інші сатирики

А. А. Єлістратова

Величезна літературна спадщина Джонатана Свіфта (1667-1745), що складається з безлічі прозових і віршованих сатир, памфлетів, проповідей, відкритих листів і інтимних листів до друзів, трактатів з питань церковної політики, журнальних оглядів внутрішнього і міжнародного становища країни, полемічних інвектив і т. д., зберігає понині найбільшу цінність для істориків Великобританії. Вона проливає світло на суспільно-політичний розвиток, побут і звичаї цієї країни на межі XVII-XVIII ст., характеризує становлення демократичної культури і літератури Нового часу, і зокрема виникнення і зростання просвітницької думки.

У числі творів Свіфта, які міцно увійшли до всесвітню літературу і стали надбанням багатьох поколінь читачів, слід назвати перш за все «Подорож Гуллівера» (1726), сатиричну «Казку про бочці »(1704), а також памфлети, звернені до ірландського народу, відомі під загальною назвою «Листи сукнарів» (1724) і памфлет «Скромна пропозиція» (1729). Підсумком філософських роздумів Свіфта - гуманіста-просвітителя - і вершиною його художніх звершень була книга «Подорожі Гулівера». Як це сталося з багатьма великими пам'ятниками світової літератури ( «Дон Кіхотом» Сервантеса, «Робінзон Крузо» Дефо), доля цієї книги склалася парадоксально. Книга, воістину вистраждана Свіфтом, пройнята лютим обуренням, болем і жовчю, повна сміливих і гнівних натяків на злочини і пороки правлячих верхів і всього тодішнього суспільства в цілому, став, по перевазі книгою для дитячого читання, - іронічна жарт літературної слави, яка, напевно, змусила б посміхнутися і самого похмурого автора.

Доля Свіфта була не менш парадоксальна, ніж посмертна доля його літературної спадщини. Уродженець Дубліна і вихованець Дублінського університету, він не був корінним ірландцем, а належав до однієї з тих англійських родин, чиї заповзятливі нащадки в безлічі були до Ірландії в пошуках грошей і чинів. Ставши, незважаючи на своє вільнодумство, священиком англіканської церкви, він подвійно обтяжувався своєю службою в глухих парафіях, де кругом жила темна католицька ірландська біднота, і рвався до Англії, де, здавалося, тільки й могли знайти собі застосування його блискучі політичні та літературні здібності. У Лондоні він був помічений лідерами обох які боролися за влада парламентських партій. Як публіциста і негласного порадника Болінгброка та інших торійскіх лідерів він стояв один час в самому центрі внутрішньополітичних бур і міг пишатися тим, що впливає на курс британського державного корабля. Своє призначення деканом (настоятелем) собору св. Патріка в Дубліні (1713 р.) він взяв з гіркотою, як наказ про довічне заслання. Однак десятиліття, проведені після цього в Ірландії, зробили вельми сприятливий вплив на розвиток літературного таланту Свіфта. Близьке спілкування з пограбованим і поневоленим, киплячим ненавистю до своїм англійським поневолювачам ірландським народом поставило його на стику настільки гострих національних та соціально-політичних протиріч, у порівнянні з якими придворні інтриги в палаці королеви Анни, або навіть парламентські чвари між торійскімі лідерами і лідерами вігів могли здатися і дійсно здалися йому не більше, ніж суперечки «тремексенов» і «Слемексенов» в королівстві ліліпутів про те, з якого - тупого або гострого -- кінця слід розбивати яйце ... Але Ірландія не тільки розширила громадський кругозір Свіфта і дала йому необхідну перспективу; участь у боротьбі за зневажені права ірландського народу розпалило громадянське обурення, яке й раніше жевріло в його творчості.

Згідно із заповітом Свіфта над його могилою в Дублінському соборі св. Патрика була поміщена складена ним самим латинська епітафія: «Тіло Джонатана Свіфта, доктора богослов'я, декана цього собору, поховано тут, де шалений обурення не може більше мучити його серце. Іди, подорожній, і, якщо можеш, наслідуй тому, хто віддав всі свої сили боротьбі за свободу людства ». У цих рядках лаконічних Свіфт сам точно визначив дух, напрямок і цінність своїх найкращих творів.

У своїй ранній сатири «Битва книг» (1697) Свіфт виступає ще з позицій, що відносяться до XVII ст.: він включається у суперечку «древніх» і «нових», який мав до цього часу вже досить тривалу історію. Однак, хоча Свіфт, алегорично зображуючи битва між «древніми» і «новими» авторами, що розігралася в бібліотеці Сент-Джеймского палацу, схильний, очевидно, віддати свої симпатії «древнім», він обриває сатиру, не довівши до кінця опис цього «іроі-комічного» бою (кінець рукописи, оголошує автор, загублений!). Ця суперечка «давніх» і «нових» для нього, мислителя просвітницького складу, має лише відносне значення. Свої естетичні критерії він формулює в алегоричній притчі, введеної в «Битву книг», де мова йде про суперечці бджоли та павука. Хоч як майстерно плете павук в темному кутку свою павутину, витягаючи з самого себе її нитки, бджола сміливо прориває його тенета. Їй потрібен простір, вона повинна облетіти всі квіти, щоб звідусіль зібрати для людей віск і мед, тобто світло і насолода. Вже тут Свіфт формулює таку концепцію мистецтва, яка ворожа духу догматизму і пройнята ідеями Просвітництва.

У «Казки про бочці» Свіфта-сатирика займає головним чином боротьба проти всіх форм релігійного марновірства і мракобісся, поневолююче людський розум. Ця сатира багато в чому схожа і «похвалитися дурості »Еразма Роттердамського і тим головам« Гаргантюа та Пантагрюеля »Рабле, де великий французький гуманіст повставав проти педантів, ханжів і нелюдів, душителів вільної думки. Нарочито химерна і за композицією, і за способом викладу, вона має двозначне заголовок: воно означає по-англійськи просто «Нісенітницю», і, як тлумачив його сам Свіфт, натяк на бочку (релігію), яку моряки (правлячі класи) кидають розлюченого рибу, щоб вона (народу), щоб відвернути його увагу від державного корабля і вислизнути від небезпечного супротивника. У цієї сатири, які б не були дотепні містіфікаторскіе хитрощі автора, явно проявилося зухвале вільнодумство Свіфта. В основі «Казки про бочці» лежала алегорична притча про три каптанах, які батько залишив у спадок своїм синам, заповідав їм ніколи не змінювати початкового покрою жупана і не прикрашати їх ніякими новомодними дрібничками. У книзі докладно розповідається про те, як мирські спокуси змусили трьох братів - Петра, Мартина й Джека -- відступити від точного сенсу батькового заповіту, як обманювали вони самих себе хитромудрими доказами, щоб виправдати перекроювання каптанів.

Сенс цієї сатиричної казки без вгадувався читачем. У старшого брата з його вельможної гординею він дізнавався главу римсько-католицької церкви, тата, «намісника св. Петра », а в його безглуздому головний убір (він одягав три капелюхи відразу) - папську тіару; в Мартіні - тезки Лютера, до якого автор порівняно більш поблажливий, - прообраз ортодоксального, «помірного» протестантизму, і в тому числі державної англійської церкви; в Джека - волоцюзі-голодранців, з його кривляння і потворністю -- прообраз різних сект (кличка меншого брата могла бути похідною не тільки від імені Жана Кальвіна, але і від імені Джона Нокса, Джона Лільберна, Джона Беньяна).

Самий тон «Казки про бочці» вражає своєю зухвалою нешанобливість і вільнодумством у відношенні не тільки церковних суперечок, він і самої релігії. Сатирик не скупиться на найбільш різкі образи, уподібнюючи релігійний фанатизм, претензії проповідників на боговдохновленность і т. д. найбільш низьким фізіологічним відправленням (відступ про секту «еолістов» та ін.) Відомо проникливе судження Вольтера, зауважив, що як би Свіфт ні «запевняв, що був виконаний поваги до Отця, хоча і почастував його синів різками, проте недовірливі люди знаходили, що різки були досить довжини, що не пощадили і Отця ». І справді: «Казка про бочку» не тільки висміювала різні християнські церкви, а й розхитував самі підвалини релігійного світогляду.

Своєю сатирі Свіфт предпославши присвяту: «Його високості принцу потомству ». Цим пародійним посвятою він як би демонстративно протиставляє свою незалежну, сміливу сатиру раболіпних писань багатьох сучасних літераторів, за звичаєм улесливо присвячували свої твори знатним меценатам, і разом з тим дає зрозуміти, що тільки потомство зможе гідно оцінити його працю.

Вже в «Казки про бочці» - першому великому художньому творі Свіфта - в усій красі проявився його майстерне володіння зброєю іронії. Сам письменник по праву пишався своєю іронією:

Адже я її значення

І першим ввів у вживання, -

(Переклад Ю. Левіна)

писав він, підводячи підсумки своїх трудів і днів у воістину трагічних «Віршах на смерть доктора Свіфта» (1739).

У Свіфта як майстра сатиричної іронії були в світовій літературі свої попередники та однодумці. Із давніх класиків він (як пізніше і Філдінг) особливо цінував Лукіана; з сатириків Відродження цінував Еразма і Рабле (саме «англійським Рабле» назвав його Вольтер). У XVII ст. йому були близькі за духом і скептичний Ларошфуко, і Гоббс. Та характеристика, яку дав жовчному та сухого матеріалізму Гоббса Маркс ( «Святе сімейство»), багато в чому застосовна і до світогляду Свіфта. У Гоббса, за словами Маркса, «Чуттєвість втрачає свої яскраві фарби і перетворюється на абстрактну чуттєвість геометра ... Щоб подолати ворожий людині безплотний дух у його власної області, матеріалізму доводиться самому вбити свою плоть і зробитися аскетом. Він виступає як розумове істота, але зате з нещадною послідовністю розвиває всі висновки розуму »(К. Маркс, Ф. Енгельс. 2-е изд., Т. 2, с. 143). Часом (особливо в останніх частинах «Мандрів Гулівера ») раціоналістичний скептицизм Свіфта доходить у своєму викритті всіх і усіляких ілюзій людства до того, що звертається трагічним чином навіть проти самого розуму, у практичній дієвості якого письменник починає сумніватися задовго до більшості просвітителів.

У своїй іронічній трактуванні і чуттєвої, тілесної природи людини, і його сентиментальних поривів Свіфт нещадний. Лише вкрай рідко, в інтимному щоденнику для Стелли »(подруги всього його життя) та в окремих рядках, звернених до друзів, можна зустріти в нього проблиски ніжності. Сам він писав про себе в цитованих вище «Віршах на смерть доктора Свіфта»:

Згоден я, декана розум

Сатири полон і похмурий;

Але не шукав він ніжною ліри:

Наше століття гідний лише сатири.

(Переклад Ю. Левіна)

Але на відміну від сухого скептика Гоббса Свіфт володіє невичерпною фантазією і готовий невпинно жартувати над своїми читачами і над усім світом - і жартувати здебільшого дуже зло. Великий містифікатор, він майже ніколи не виступає у своїх творах від власного обличчя, а публікує їх або анонімно, або під самими різноманітними вигаданими личинами то новоявленого провісника-астролога, то жалюгідного, голодного писаки, ютящегося десь на лондонському горищі, то бувалого людини, що подорожував по невідомим країнам. Навіть ті свої памфлети на захист прав ірландського народу, де звична свіфтовская іронія відступала на другий план і голос громадянського обурення звучав відкрито, письменник наділив все-таки в містифікованим форму листів, написаних якимсь дублінському обивателем-сукнарів, укрившімся під ініціалами М. Б. Приводом до створення «Листів сукнарів» було так звана «справа Вуда »- спритного ділка, який за посередництвом фаворитки короля Георга I придбав патент на право карбування розмінної мідної монети для Ірландії. Вигоди цієї фінансової афери, зрозуміло, могли бути реалізовані лише за допомогою обрахунку ірландців, що відразу зрозумів Свіфт. Але «Листи сукнарів» були чудові тим, що, не обмежуючись власне економічними обчисленнями, покликаними показати невигідність горезвісних «полупенсовіков Вуда» для Ірландії, «сукнарів» поступово все ширше і різкіше ставив питання про нерівноправність ірландського народу і закликав його до боротьби проти метрополії. Особливо виділялися сміливістю і рішучістю тони і висновків перший лист, адресований «торговцям, крамарів і всім простим людям Ірландії», і четверте лист, звернене «до всього народу Ірландії». Дохідливо і дотепно Свіфт НЕ тільки розтлумачував своїм читачам суть «огидного шахрайства» Вуда, але й підривав їхню віру в могутність «королівської прерогативи» і в авторитет королівських міністрів. Закликаючи ірландців об'єднатися для захисту своїх прав, він прямо оголошував їм, що вважав своїм завданням «зміцнити і підтримати дух, настільки вчасно збуджений у вас, і ... показати вам, що за законами Бога, природи і людини ви є і повинні бути такими ж вільними людьми, як ваші брати в Англії ».

Політичний ефект «Листів сукнарів» був величезний. Афера Вуда провалилася; спроби уряду залучити Свіфта до судової відповідальності або заарештувати його також зазнали краху, хоча він і не приховував свого авторства. Дублінці утворили загін волонтерів для охорони «сукнарів». У «Віршах на смерть доктора Свіфта» письменник з радістю згадував цю героїчну пору свого життя:

Була два рази названа

За голову його ціна,

Але влада не знайшли Іуди,

Кого спокусили б грошей купи.

(Переклад Ю. Левіна)

З інших численних памфлетів, написаних Свіфтом на захист Ірландії, в історію світової літератури увійшло також як зразок блискучого іронічного викриття колоніальної експлуатації його знамените «Скромна пропозиція, що має метою не допустити, щоб діти бідняків в Ірландії стали гіркотою своїм батькам або своїй батьківщині, і, навпаки, зробити можуть бути корисними для суспільства ». За своїм буквальному змістом «скромне пропозицію» автора зводилося до того, щоб ввести вживання в їжу м'яса однорічних ірландських немовлят: це, мовляв, поповнило б ірландську економіку нової доходної статтею, а разом з тим радикально допомогло подолати проблему бідності, позбавивши країну від «зайвих» голодних ротів. Написане з підкресленою серйозністю, оснащене безліччю «аргументів», «скромне пропозицію», як було зрозуміло кожному неупередженому читачеві, дихало між рядків великим гнівом. Закликаючи легалізувати каннібальство по відношенню до голодних, убогим дітям пограбованої Ірландії, письменник-гуманіст, по суті, констатував те, що вже стало сумним фактом: вимирання ірландського трудового народу, доведеного до останньої крайності англійськими колонізаторами. Сторіччям пізніше Теккерей обурювався лютістю цієї сатири Свіфта, але іронія письменника була нітрохи не більш жорстока, ніж сама дійсність.

«Скромна пропозиція» було написано вже декількома роками пізніше виходу в світ головного, підсумкового твори Свіфта -- «Подорожі Гуллівера». Але і «Листи сукнарів», і вся історія гласного і негласного участі письменника в боротьбі за права ірландського народу мали величезне значення в підготовці цього сатиричного шедевра.

У третій частині «Мандрів Гуллівера» ( «Подорож в Лапута ») опис літаючого острова, житло короля, який за своїм сваволі може позбавити що знаходиться внизу країну і дощу, і сонячного світла, закидати жителів камінням і навіть, у вигляді крайнього заходу, розчавити і зрівняти з землею їх оселі, була сприйнята сучасниками як алегоричне зображення відносин між Англією та Ірландією. Однак цей важливий епізод був виключений із друкованого видання «Мандрів Гуллівера» і відновлений вже багато років по тому по рукописної вставці в примірнику, що належав одному письменника Форду. Мова йшла тут про повстання мешканців пригнобленої країни, яким вдалося, завдяки своєму мужності і одностайності, розбудувати всі деспотичні плани короля Лапута. Цей епізод належить до числа небагатьох сторінок «Мандрів Гулівера», де утопія Свіфта висвітлена відблиском надії.

Загалом сатира Свіфта, як не забавні взяті в окремо багато що описуються в ній події, як не невичерпна винахідливість лукавою фантазії автора, відрізняється суворістю, навіть похмурістю, яка поступово поглиблюється. Відносність людських суджень наочно проявляється пр?? зміні масштабів, коли Гулівер виявляється то серед ліліпутів, то серед велетнів. Як комічно виглядають і придворні інтриги, і міжнародна дипломатія, і релігійні чвари, коли ними займаються крихітні чоловічки-ліліпути! Але, опинившись сам свого роду ліліпутів в Бробдінгнеге, країні велетнів, Гулівер ніяково виявляє, що англійця здається найбільшим божевіллям, а поради щодо того, як найкраще тримати в покорі свій народ за допомогою вдосконаленої артилерії, відкидаються з обуренням. «Вислухавши моє опис цих руйнівних знарядь ... король прийшов в жах. Він був вражений, як може таке безсиле та нікчемна комаха, яким був я (це його власний вислів), не тільки живити настільки нелюдські думки, але і до того звикнути з ними, що абсолютно байдуже малювати сцени кровопролиття та спустошення як самі звичайні дії ».

Саме в словах цього мудрого і доброго велетня (що нагадує славного Гаргантюа Рабле) розкривається заповітна думка Свіфта про великому значенні творчої мирної праці: «На його думку, кожен, хто зуміє замість одного колоса або одного стебла трави виростити на тому ж полі два, надасть людству і своїй батьківщині велику послугу, ніж всі політики, взяті разом ». Тут автор безпосередньо передбачає відомий девіз Вольтера, проголошений згодом в ув'язненні «Кандіда»: «Будемо обробляти наш сад ».

Перебування Гуллівера у країні велетнів руйнує безліч ілюзій. Найбільш прославлені придворні красуні Бробдінгнега здаються Гуллівера огидними: він бачить всі дефекти їх шкіри, відчуває відштовхуючий їх запах поту ... А сам він, пресерьезно що розповідає про те, як він відзначився в битві з осами, як безтрепетно розсікав своїм ножем мух і як відважно плавав у балії, починає здаватися і нам не менш смішним, ніж бробдінгнежцам, які потішаються над цими його «подвигами». Сатиричні фарби згущуються в третій частині «Гулівера» - «Подорожі до Лапута, Бальнібарбі, Глаббдодріб і Японії ». Саме тут просвітницька критика всього сущого розумом звертається у Свіфта і проти самого розуму. Лапута - країна мислителів і вчених. Але все це - жалюгідні диваки, нічого не тямить у житті і настільки поглинуті собою, що для того, щоб розмовляти один з одним, вони змушені користуватися послугами спеціальних «хлопальщіков», які легенько Стукайте, виводячи їх з глибокодумно забуття, надутими повітрям бульбашками то по вуха, то по губах, то по очах. Королівська Академія в Лахада, яку відвідує Гулівер, здавалася сучасникам карикатурою на вчене Королівське суспільство; в цьому розділі дійсно є натяки на сучасників Свіфта, у тому числі і на Ньютона, з яким він мав свої порахунки ще з часів справи Вуда (Ньютон взяв на себе роль офіційного експерта, упевнившись «Доброякісність» вудовскіх мідяків). Але сатира Свіфта, звичайно, зовсім не зводилася до особистостей. Деякі з висміюють, їм «прожектів», заснованих на ідеї перетворення матерії й енергії, зараз могли б здатися не настільки комічними, якими вони були у XVIII ст. Але Свіфт мав рацію, показавши відчуженість тодішньої науки від насущних, повсякденних потреб і страждань простого народу.

В останній, четвертій частині «Гулівера» -- «Подорожі в країну гуігнгнмов» - Свіфт остаточно розправляється з ренесансним уявленням про людину як «вінці творіння». Мудрим коням-гуігнгнмам вдалося влаштувати свою республіку куди краще, ніж людям будь-якої з країн, відомих Гуллівера, включаючи і його рідну Англію. Щоправда, не слід забувати про іронічності всієї розповіді Свіфта і приписувати автору повне згоду з понуро-аскетичними принципами гуртожитку гуігнгнмов, які не знають ні радощів любові, ні батьківської ніжності, можуть почастувати один одного тільки вівсянкою (як найбільш ласим блюдом), не цікавляться ніякими «Проблемами» і, звичайно ж, не розуміють жартів. Коли Гулівер перед від'їздом з цієї країни шанобливо цілує копито свого чотириногого господаря, приймаючи це за велику милість для своєї жалюгідною двоногій особи, Свіфт нишком сміється, звичайно, і над Гуллівером. Але як гіркий цей сміх! І ще гірше та альтернатива, яку надає він тут читачеві, - вибір між нудними, але благородними і розумними кіньми і здичавілі двоногими йеху, огидними, брудними, жадібними, похітливими і підлими істотами, в яких Гулівер з соромом і розпачем дізнається собі подібних людей. Сенс образів йеху складний. З одного боку, вони можуть бути сприйняті як зла карикатура на абстрактний ідеал природної людини. Але з іншого боку - в самому своєму здичавінні вони віддаються з цинічною розгнузданість тим хижацьким пристрастям і прагненнями, які породжені цивілізацією: йеху пихаті, жадібні, соромнозахланні і вміють на свій лад не гірше придворних інтриганів плазувати перед можновладцями і обливати брудом тих, хто впав у немилість ... Свіфт не коментує ці епізоди, надаючи читачеві самому отримувати висновки з намальованих їм сатиричних картин.

Втім, у перевиданні 1735 Свіфт вніс до своєї сатиру ще один різкий штрих, особливо підкресливши виражені їм вже в самому тексті «Мандрів Гуллівера» сумніви в практичній дієвості абстрактного розуму просвітителів. Книзі було предпославши лист самого Гуллівера його видавця: «Ось уже шість місяців минуло з часу появи моєї книги, -- скаржився Гулівер, - а я не тільки не бачу кінця всіляких зловживань і пороків, - принаймні на цьому маленькому острові, як я мав підставу очікувати, - але й не чув, щоб моя книга справила хоча б одна дія, відповідне моїм намірам ». Світло Розуму виявляється - на жаль! - Аж ніяк не найнадійнішим засобом перебудови світу.

За своїми художніми особливостями творчість Свіфта цілком визначається законами сатири. Узагальнюючий алегоричній сатиричний сенс його «Казки про бочці» і «Мандрів Гуллівера» набагато важливіше для нього, ніж ті жанрові, конкретно-побутові життєві подробиці, які будуть з таким захопленням та цікавістю вдивлятися творці англійської реалістичного нарису і роману Просвітництва. Образи трьох братів, що в «Казки про бочці »настільки ж умовні і алегорично, як і нещасливі прикраси на їх каптанах. А поважний містер Лемюель Гулівер, "спочатку хірург, а потім капітан декількох кораблів »? У літературознавстві робилися спроби угледіти в чотирьох частинах його «Мандрів» якесь послідовне поступальний розвиток характеру цього героя. Але ці спроби не дають відчутних результатів. Образ Гуллівера умовний: він необхідний для філософсько-фантастичного експерименту Свіфта над людською природою і суспільством; це та призма, через яку він заломлює, розкладаючи на складові промені, спектр дійсності. Гулівер -- це, при всій конкретності небагатьох повідомлених нам деталей його біографії, умовний «середній» людина, не злий і не дурний, не багатий і не бідний англієць початку XVIII ст. Звання хірурга, а отже і природничо - освіта, здобута Гуллівером, важливі для Свіфта, тому що дозволяють додати видимість навмисної точності і достовірності його дивовижним спостереженнями і знахідками в раніше невідомих країнах. Але, втім, і Гулівер, як і переважна більшість його співгромадян, для Свіфта навіть не homo sapiens чи homo rational (людина мисляча або людина розумна), а всього лише, за формулюванням самого письменника, homo rationis capax (людина, здатна до розумного мислення). Те боязкий, то марнославний, велетень серед ліліпутів і пігмей серед велетнів, зневажає у свідомості свого дійсного - або уявного - переваги і «Прожектерів»-лапутян, і озвірілих йеху, а разом з тим старанно вилизують язиком підлогу в тронному залі короля Лаггнега і сім разів стукатися лобом об підніжжя престолу, - такий Гулівер, живе втілення відносності всіх людських уявлень і суджень.

Іноді маска відсувається, і ми бачимо живе, страдницьке, гнівний і обурене обличчя самого письменника. Так, Свіфт натякає на існування аналогії між тяжким становищем Гуллівера, міцно прикутого до землі безліччю найтонших ниток, стогнучий «від злості та болю» під градом стріл і копій, якими обсипають його, «людину-гору», нікчемні ліліпути, і своїм власним становищем великого мислителя, створеного для великих справ, але вимушеного брати участь у жалюгідних інтригах придворних клік і парламентських партій ... І звичайно, голос таємного республіканця Свіфта чуємо ми в кінці сьомої глави подорожі в Лапута, де, розповідаючи про своє відвідання острова чарівників, і чарівників, Гулівер згадує, з яким благоговінням розмовляв він з Брутом І побачили світ в усі епохи його давньої історії, «найбільше насолоджувався споглядання людей, винищували тиранів і узурпаторів і відбудуєш свободу і зневажені права пригноблених народів ». І Свіфт закінчує наступну розділ, присвячений тій же темі, протиставленням цивільних доблестей англійських Йомен (класу, що зіграв настільки важливу роль в англійській революції XVII ст. і зник з історичної арени в наступному столітті) пороків англійських буржуа свого часу. «Я. .. попросив викликати англійських селян старого гарту, які колись так славетних простотою звичаїв, їжі і одягу, чесністю в торгівлі, справжнім волелюбністю, хоробрістю і любов'ю до батьківщини. Порівнюючи живих з небіжчиками, я був сильно пригнічений при вигляді того, як всі ці чисті вітчизняні чесноти зганьблені онуками, які, продаючи свої голоси під час виборів до парламенту, придбали їхні вади й розбещеність, яким тільки можна навчитися при дворі ». Це вже - судження великодосвідченого політичного діяча і глибокодумно філософа та історика. Але подібні порушення послідовності і правдоподібності у розвитку образу Гуллівера дуже мало турбують Свіфта. Головне в «Подорожах Гуллівера», як і в «Казки про бочці», - це сатирична картина світу, пройнята гіркою, глибоко вистражданої іронією, заснованої на переконанні автора у відносності переважної більшості політичних, соціальних, моральних і духовних цінностей, шанованих його сучасниками.

Сатиричне творчість Свіфта справила величезний вплив на літературу епохи Просвітництва. Громадянська поезія Попа і драматургія Гея та Філдінга, проза Філдінга, Смоллета і Годвіна, а також, в дещо іншому аспекті, і проза Стерна, багатьом зобов'язані Свіфт. За межами Англії в літературі його епохи особливо близькі Свіфт ранні, створені ще в дусі класицизму, повісті філософські Вольтера.

Свіфт не був самотній в англійській літературі свого часу. Сатирична концепція буржуазної цивілізації отримала в цю пору класичне вираз також у Бернарда Мандевіль (1670-1733). Після кількох наслідувань Езоп, Лафонтеном і Скаррону, Мандевіль опублікував у 1705 р. віршовану сатірікоаллегоріческую притчу «розгнівали вулик, або Проноза, що стали чесними ». З цієї притчі зросла його знаменита «Байка про бджіл, або Окремі вади - громадська вигода »(1714), де віршовану сатиру 1705 супроводжують дотепні публіцистичні коментарі. У сатиричної алегорії Мандевіль викладає долю бджіл, які благоденствують у своєму вулику. Але ця процвітаюча цивілізація була заснована на загальній порочності: шахраювали все, починаючи з міністрів, жерців, полководців і суддів, і кінчаючи зведені і кишеньковими злодіями. Зате ці вади сприяли громадському рівноваги: хабарництво і скупість нагромаджувати багатства; любов до розкоші, марнославство і заздрість давали роботу мільйонам бідняків і заохочували торгівлю. І коли мешканці вулика побажали виправитися, і розгніваний Юпітер виконав їхнє прохання, благоденства вулика прийшов кінець. Зникла через непотрібність наймана армія, прийшла в занепад промисловість; від колишнього багатства не залишилося й сліду, і на знесилений вулик напали вороги.

У своїй критиці вад буржуазного суспільства Мандевіль де в чому випереджає Руссо, але відкидає як «порожні утопію» мрію про повернення до патріархальної невинності «природного стану». Пояснюючи мораль своїй сатиричній алегорії, автор різко протиставляв свою матеріалістичну точку зору на буржуазне суспільство прекраснодушним оптимізму ідеаліста Шефтсбері, який вважав, що загальна гармонія буття заснована на природженому «моральне почуття» людей. Многотою прикладів з реальної життя Мандевіль розбивав ці уявлення, наочно показуючи, як гірка економічна необхідність зумовлює працьовитість бідняків, а корисливість власників спонукає їх до розвитку виробництва. Уїдливе сатиричний викриття уявного красу буржуазного суспільного ладу надовго закріпило за Мандевіль репутацію небезпечного циніка. Його ідеї зберігали свою життєздатність протягом усього XVIII ст., а в XIX ст. були високо оцінені Марксом (див.: К. Маркс, Ф. Енгельс. 2-е изд., Т. 2, с. 146; т. 26, ч. I, с. 394-395); вони чимало сприяли поглибленню соціально-критичного початку в літературі англійського Просвітництва, особливо в романах Філдінга і Смоллета.

Навколо Свіфта згрупувався ряд письменників сатиричного складу: Арбетнот (творець образу Джона Булл як уособлення британської нації), Гей, Голівуд. Їх гурток був відомий під назвою «Клубу Мартіна Скріблеруса »(тобто Писака). Мартін Скріблерус був вигаданим комічним персонажем, виховання, праці і мандри якого члени цього гуртка мали намір описати в колективному сатиричному творі (створений був лише перший його том). Автори «Записок Мартіна Скріблеруса» ставили перед собою завдання висміяти всі види педантства, схоластики, невігластва й бездарності в науці та літературі. Непрямим чином із задумом цієї універсальної просвітницької сатири були пов'язані, очевидно, і «Подорожі Гулівера», і поема Попа «Дунсіада» (тобто «Глупіада», 1728) - сатиричний парад літературних нікчем, яким опікується богиня Дурість. Від імені Мартіна Скріблеруса був написаний (мабуть, Попом) і дотепний пародійно-сатиричний трактат «Про мистецтво занепаду в поезії», де висміювався помилковий пафос пишномовних трагедійних і епічних поетів - епігонів класицизму.

Близький Свіфт-сатирику і Джон Гей (1685-1732), який увійшов у світову літературу своєю «Оперою жебраків» (1728). За переказами, задум цієї комедії був підказаний автору Свіфтом, що помітили, що було б забавно зобразити на сцені «ньюгейтскую пастораль». Жанр баладний опери, в якому була написана «Опера жебраків», відкривав широкі можливості для сатиричної алегорії, іронічних і пародійно-що знижують натяків на найгостріші теми дня. Гей вивів на сцену героїв і героїнь кримінальної дна, чиї любовні пояснення, сварки і бійки складали, здавалося, основу дії. Бурхливий діалог то у раз переривався пісеньками-баладами. Глядачі легко вловлювали алегоричній сатиричний зміст цього маскараду. Пропалені шахраї і хабарники Пічум і Локіт зухвало і лукаво натякали в своїх куплетах на те, що міністри, придворні і судді діють так само, як і вони. Багато стріли мітили прямо в Роберта Уолпол - голову тодішнього вігского міністерства. Гей зумів підкорити сатиричним цілям навіть музичний акомпанемент своєї баладний опери, то змушуючи оркестр виконувати придворний церемоніальний марш при самому сміховинно повороті дії, то обігруючи контраст між завзятими викривальними куплетами Пічума і мотивом смутного чутливого романсу, на який вони були покладені. «Опера жебраків» мала безпрецедентний успіх. Вона надовго пережила свій час. Про життєвості цієї сатири, заснованої на іронічному зіставленні верхів суспільства з його покидьками, достатньо свідчить на нашу епоху звернення до «Опері жебраків» Брехта ( «Тригрошова опера »).

У баладний опері «Поллі» (1729) Гей спробував продовжити «Оперу жебраків». Найцікавіше тут сатиричне зображення політики англійських колонізаторів (дія розгортається у Вест-Індії, куди засланий один з персонажів). Це продовження «Опери жебраків» не було, однак, дозволено до постановки.

Творчість Олександра Попа (1688-1744) в зрілий період багатьом зобов'язана його дружнім зв'язкам зі Свіфтом; недарма саме автору «Мандрів Гуллівера» він присвятив «Дунс?? пеклі ». У свою чергу, Свіфт захоплювався відточеним і лаконічним віршем Попа: «Він помістить, розумний і короткий, в два рядки те, що я - в десяток ». У ранній поемі «Викрадення локону» (перша варіант - 1712) Поп перебував під сильним впливом стилю рококо. Скориставшись світським анекдотом, він створює граціозну і дотепну іроікоміческую поему - витончену дрібничку, де гумористичні побутові сценки представлені в обрамленні умовних фантастичних образів. Пізніше, як писав про собі сам Поп, він «звернувся до істини і моралізовал свою пісню». Його «Досвід про людину »(1733-1734) розвивав в жанрі філософсько-дидактичної поеми принципи, близькі деістіческому оптимізму Болінгброка. Відстоюючи моральне гідність людини, Поп разом з тим закликає його схилитися перед законами Всесвіту, наведеної в рух мудрим творцем. Як і деістіческая «Загальна молитва» Попа, «Досвід про людину», широко відомий в Європі XVIII ст., Викликав численні нападки. Одні звинувачували автора у вільнодумстві, інші - в непослідовності. Серед останніх був Лессінг ( «Поп - метафізик!», 1751). Серед пізніх творів Попа найбільш цікаві його «Досліди про мораль» (1731-1735) - сатири і послання, де класична гораціанская форма наповнюється живим, сучасним англійським змістом. Іноді Поп вдається до діалогу-спору, як, наприклад, у посланні Батхерсту «Про користь багатства» (1732), де вже зачіпаються протиріччя буржуазного прогресу в Англії. У «Посланні до Арбетноту »(1735) в самовдоволено і заздрісно Аттікуса читачі вгадували сатиричний портрет Аддісона і т. д. Лессінг зауважив, що спроби передати прозою зміст віршів Попа так само невигідні для цього поета, як невигідні були б для Евкліда спроби перекласти віршами математичні праці. Дійсно, Піп був насамперед майстром гострої епіграми, дошкульного афоризму; багато його двустишия ввійшли в розмовну англійську мову як приказки. Слава Попа як поета-філософа стала згасати вже в другій половині XVIII ст. Але як поет-сатирик він справив великий вплив на Байрона, який слідував його приклад у своїх ранніх сатирах ( «Англійські барди і шотландські оглядачі »,« По стопах Горація »), високо цінував громадянський дух його поезії та палко захищав Попа від нападок романтиків «Озерної школи» та їхніх соратників.

Прихильником свіфтіанского напрямки в англійській літературі з перших своїх кроків на літературному терені проголосив себе молодий Генрі Філдінг (1707-1754). Свою сатиричну поему «Маскарад» (1728) він опублікував під багатозначною псевдо «Лемюель Гулівер, поет-лауреат король Ліліпути ». У «Трагедії трагедії, або Життя і Смерті Великого Хлопчика-з-пальчика »(2-й варіант - 1731) він виступив під псевдонімом« Г. Скріблерус Секундусу », явно натякаючи на свою спадкоємний зв'язок із сатиричним «Клубом Мартіна Скріблеруса». Драматургія Філдінга була різноманітна за жанрами (у ній можна зустріти вже і початки серйозної психологічної драми). Але головну провідну роль у ній грали комедійні жанри - фарс, па