Література шляхетської Польщі
Ян Вісляк
1. Середньовічна Польща (X-XV ст.).
Слов'янські
народи, з давніх часів населяють лісисту і болотисту рівнину між
Балтійським морем і Карпатами, Одером, Бугом і Сяном, спочатку не мали
одного загального, що об'єднує всіх їх назви - поляки. Це були поморяни,
галявині, вісляни, мазури і т. д. Русь всіх їх називала ляхами.
У
слов'янських народів, як відомо, не було писемності. Мистецтво письма прийшло
до них одночасно з християнством. Християнство прийшло до Польщі як релігія
панівних класів у 966. Але в той час як християнство, яке йшло з
Візантії, відразу стало проповідувати і писати слов'янською мовою, християнство,
що йшло з Риму, користувалося виключно латинською мовою.
В
Польщі, що прийняла християнство від Риму, духовенство, особливо вища, аж до
XII століття складалося з людей іноземного походження, переважно
німецького та чеського. І лише пізніше серед вищого духовенства поступово стали
з'являтися і поляки. Однак і вони писали виключно по-латині.
Зрозуміло,
що в таких умовах існувала лише церковна писемність; записувалося
тільки те, що служило на користь феодалам або церкви. У силу цього від стародавньої
усної літератури, яка повинна була існувати у Польщі, так само як і в
інших країнах, дійшли до нас лише народні пісні та перекази. При цьому слід
відзначити, що церква свідомо переслідувала стародавні народні перекази як
язичницькі.
Римо-католицьке
богослужіння здійснювалося тільки по-латині, тобто мовою, абсолютно
Зрозумій мас віруючих. Тільки пізніше боротьба з народними бунтами змусила
церква звернутися до масової «місіонерської» роботі серед все ще язичницького
селянства і ввести так зване додаткове богослужіння - проповіді і
пісні, співали не тільки священиком, але й усім народом, - на общепонятном,
тобто польською мовою.
Найдавніший
пам'ятник польської літератури - це церковна і бойова пісня, яка представляє
молитву, звернену до богоматері і що починається словами: «Богородиця-діва».
Виникла
вона як видно в другій половині XIII століття, але що дійшов до нас найдавніший
її список відноситься до початку XV ст.
Крім
цієї пісні збереглися також уривки францисканських проповідей (орден
францисканців) в записах, що відносяться до XIV століття. Проповіді ці відомі під
назвою проповідей Святого Хреста, - по місцевості, де зберігалися ці
проповіді (монастир на Лисій горі, пізніше названої горою Св. Хреста). Вони
являють собою короткі конспекти, які ксьондзи розвивали, вимовляючи
проповіді.
Виникнення
латинської літератури в Польщі відноситься вже до кінця X ст. Це так звані
«Щорічники» (літописи) - записи про історичні події, що вироблялися,
ксьондзами. Найдавніші щорічники загублені. Перший польський літописець, роботи
якого збереглися до нашого часу, був іноземцем, цілком ймовірно
угорців. У Польщі його вважали французом, і звідси його прізвисько Галлюс.
Літопис його доведена до 1113.
Першим
автором поляком був Вінцент Кадлубек, краківський єпископ, уродженець Сандомирської
землі. Розум. в 1223. За дорученням короля Казимира Справедливого Кадлубек написав
історію Польщі. Твір Кадлубека - це літопис, доведена до початку XIII
в.
XIII
в. - Вік масового «звернення» польських селянських мас у християнство - був
одночасно століттям полонізації католицької церкви. У середовищі вищого духовенства
з'являється все більше поляків. У XIII столітті відбуваються також глибокі
господарські зміни. В околицях замків починають розвиватися міські
поселення. Внаслідок зміні економічних умов припиняється звичайний
до того часу експорт невільників. Посилено заселяються міста і пустують
землі. Прибульцями були переважно німці, які приносили з собою більше
високу сільськогосподарську культуру, створювали ремесла і торгівлю. Звичаї і
феодальні установи також приходять з Німеччини. Вплив німецької мови на
польська було дуже велике. Ще в XIV столітті в лицарських замках, монастирях і в
містах процвітав німецька мова. Писали тепер вже значно більше, але
як і раніше, виключно по-латині. Найбільш значним твором того
часу є літопис Янка з Чернкова.
XV
в. - Це епоха найбільшої могутності польської держави і разом з тим
епоха змін у внутрішній структурі держави. Вельми значно зросла
заможність міст, а також заможність і господарське значення середньої
шляхти. Піднімається рівень освіти. В 1400 грунтується Краківський
університет, т.зв.. Академія, яка випускає не тільки теологів. Академія
того часу славиться такими вченими, як напр. астроном Войцех з Брудзева,
лекції якого наприкінці XV ст. відвідував Микола Коперник. У Краківській академії
викладалася насамперед схоластика; мовою викладання, як і у всіх
школах того часу, була латинь. Почали однак приділяти увагу і польському
мови. Один з ректорів Академії Яків Паркош написав латинський трактат і
польський вірш про польської орфографії, яку він намагався
уніфікувати.
З
Краківській академії вийшов відомий письменник XV ст., Краківський канонік, Ян
Длугош (1415-1480). Головна його твір - «Літопис Польщі», що починається
з давніх часів і доведена майже до смерті її автора.
Незважаючи
на те, що Краківська академія займалася гол. обр. схоластикою, вже в першій
половині XV століття до Академії починають проникати з Італії гуманістичні
віяння. Першими польськими гуманістами у Краківській академії були - Ян з
Лудзіска і Григорій з Санока. Ян з Лудзіска, лікар і професор медицини, був
першим в Польщі шанувальником Цицерона і сам прославився як знаменитий оратор.
Григорій з Санока (помер у сані Львівського архієпископа в 1477) читав у
Академії лекції про ідилія Вергілія.
Гуманізм
взагалі справив на літературу XV ст. невеликий вплив, але існує
твір, на якому гуманізм залишив глибокий слід. Твір це носить
назва «Monumentum pro rei publicae ordinatione» (Меморіал з питання про
правильному пристрої Речі Посполитої). Автором меморіалу був познанський вельможа
Ян Остророг (пом. у 1501). Його твір містить критику католицької церкви з
точки зору інтересів Польської держави і критику деяких польських
державних установ. Це - початок політичної літератури і політичної
публіцистики в Польщі.
В
той час, коли польсько-латинська проза XV століття сягає вже рівня таких
творів, як «Літопис» Длугоша і трактат Остророга, власне польську
прозу складають майже виключно переклади різних релігійних творів,
зроблені з латинської мови, найчастіше не з оригіналу, а з чеським
перекладів. Ці твори таким чином були по суті пам'ятниками не
польської літератури, а польської мови, на який в той час дуже велике
вплив робив чеську мову. Найважливішим мовним пам'яткою цього роду
є біблія королеви Софії, що також називається «шарошпатацкой» біблією.
Польська
поезія XV століття багатшим прози. Сюди перш за все відносяться релігійні пісні,
складати для жінок і людей неосвічених, що не знали латини. Пісень цих
збереглося досить багато. Автори їх здебільшого невідомі. Серед них
висувається ім'я Владислава з Гельнева.
Крім
релігійних пісень збереглися ще легенди XV століття, написані віршами. Серед
них найкраще оброблена легенда про святого Алексія. Збереглася також (з
другої половини XV століття) сатира на селян, автор якої - шляхтич - дорікає
їх в ліні і в недоброзичливе відношенні до панів.
Характерною
історичної піснею XV століття є пісня про вбивство Андрія Тенчінского
краківськими міщанами. Андрій Тенчінскій, знаменитий лицар, збираючись на війну,
віддав свій панцир лагодити краківському зброярі Клеменс; той вчасно його
не полагодять, і Тенчінскій дав зброярі ляпас; зав'язалася між шляхтою і
міщанами бійка закінчилася смертю Тенчінского. Міщан за це суворо покарали. Про
цю подію розповідає невідомий автор пісні - шляхтич, розгніваний
зухвалими міщанами, насмілилися напасти на шляхтича. Пісня ця так само, як і
згадана вище сатира на селян, красномовно свідчить про гостру
класової боротьби у середньовічній Польщі. Не підлягає сумніву, що подібні
пісні повинні були створюватися і серед міщан. Церковні писарі їх однак не
записували і не зберігали.
2. Шляхетська Польща кінець XV і XVI ст.
В
Наприкінці XV і на початку XVI ст. на перший план політичного та економічного життя
висувається середня шляхта, яка є збройною силою держави і
одночасно головним експортером хліба - основного в той час продукту в
польської торгівлі з закордоном. До цього часу польське сільське господарство в
значною мірою вже відходить від середньовічних чинш і оброків і стає
товарним господарством, які виробляють хліб на закордонні ринки за допомогою
кріпосних селян. Одночасно шляхта, як майже єдина збройна
сила держави, вміло користується таким винятковим становищем у своїх
політичних цілях, організовуючи справжні, як ми сказали б сьогодні, страйки
під час військових походів. Відмовляючись коритися в момент, коли загрожувало
наступ ворога, шляхта виривала у верхів необхідні їй політичні
поступки.
Розвивається
гостра політична боротьба між центральною королівською владою, що виражає
інтереси могутніх аристократичних родів, а також міст, з одного
боку, і середньою шляхтою - з іншого. Вирішальний момент у цій боротьбі - 1505,
коли шляхта проводить у сеймі постанови, відомі під назвою nihil novi
(нічого нового) і сильно обмежують королівську владу на користь середньої
шляхти. У процесі цієї боротьби, яка велася шляхтою під гаслами
своєрідною демократії, шляхта вийшла на перший план як найбільш
культурний, найбільш політично рухомий і володіє найбільш широким
світоглядом шар. Цій перемозі шляхти, яка надовго стає
єдиним правлячим класом в країні, сприяв в значній мірі
смертельний удар, нанесений в XV ст. польським містам зміною європейських
торгових шляхів. До 1453, до завоювання Константинополя турками, через Польщу
проходили важливі торговельні шляхи на схід - з прирейнських міст через Прагу,
Краків і Львів і з Прибалтійських країн - через Торунь, Гнезно, Познань, Краків
і Львів. Зміна європейських торгових шляхів докорінно змінило
становище польських міст. З щодо багатьох транзитних міст вони перетворюються
в слабкі міські центри великий землеробської країни. Вони були віддані на
милість шляхти, яка, знаючи про події західноєвропейських селянських воєн,
бачила в містах небезпечні опорні пункти для селянських бунтів.
Політична
боротьба в Польщі XVI ст., так само як і в інших європейських країнах, приймає в
значною мірою форму релігійної боротьби. Щоправда, у Польщі соціальні
конфлікти під гаслами реформації не розвиваються в такій гострій формі, як
в інших країнах, але реформація проте зробила великий вплив на
політичну боротьбу в Польщі і залишила свій слід в літературі. Сучасний
буржуазний історик польської літератури Ігн. Хржановський пише: «Головним
фактором перемоги польської мови в польській літературі була реформація ». Реформація
не в вузькому, церковному значенні цього слова, а що відбувалася під її знаком
соціально-політична боротьба, в яку були втягнуті широкі шляхетські верстви.
В
Загалом шляхта симпатизувала реформації як руху, звільняє її від
надзвичайно обтяжливих церковних внесків і спрямованого проти
духовенства з його величезними земельними володіннями. Реформація йшла в основному за
лінії боротьби шляхти проти магнатерії. Але для шляхти реформація мала й іншу
сторону: вона була рухом ненависних шляхті міщан і - що ще гірше --
пов'язувалася зі страшним для неї привидом селянської війни. Реформація в
Польщі, яка викликала у відомий період велика бродіння всередині шляхти, загалом
скоро вичерпала себе.
Найбільшою
популярністю серед заможної шляхти користувався кальвінізм. Вкрай-лівої
угрупованням реформації була секта аріан, що виступали проти гноблення шляхтою
селян, які вимагали повної рівноправності міщан з шляхтою і засуджували
шляхетський мілітаризм і т. д. Згодом, у XVII столітті, під час католицької
реакції аріани стали піддаватися гонінню, і приналежність до цієї секти стала
розглядатися як тяжкий злочин. У результаті цього секта була
знищена. Після аріан залишилися лише історичні спогади і збереглося
дев'ять солідних томів in folio під назвою «Bibliotheca Fratrum Polonorum»
(Бібліотека польських братів). Ці книги представляють собою збірник творів
цілого ряду польських аріан. Книги ці так старанно знищувалися, що збереглося
їх всього лише три екземпляри в європейських бібліотеках. Це час, що залишився
літературну спадщину аріан так старанно замовчували польськими
істориками літератури, що й донині воно навіть не перекладено на польську мову.
Розглядаючи
літературу того часу, необхідно взяти до уваги своєрідну структуру
польського шляхетства, яке складалося з відносно великої кількості
великих і дрібних землевласників, що були вже в силу самої своєї станової
приналежності солдатами від народження. Маса ця йшла під політичним
керівництвом тій своїй частині, яка була найбільш багатою і в ті часи
найбільш культурної. У більшості своїй шляхта складалася з людей незаможних,
але володіли однак політичними правами нарівні з магнатами. Ця маса
голосувала у сеймах і сеймиках. Її необхідно було політично мобілізувати.
Це обставина й було головним чинником перемоги польської мови над латиною в
літературі.
Польська
література виникає в ті часи, коли в Західній Європі середньовічні
лицарські замки, з виспівуючи в них менестрелями, вже пішли в минуле. Вона
виникає в той період, коли по всій Європі відбувалися запеклі класові
бої, - в період створення передумов для розвитку капіталізму. Вона виникає в
процесі політичної боротьби шляхти за необмежену владу і так тісно
пов'язана з цим процесом, що прямо розглядалася як зброя у політичній
боротьбі. Польська витончена література виникає безпосередньо з політичною
публіцистики, і при зародженні цієї літератури її просто не можна відокремити від
публіцистики.
Культурні
західно-європейські впливу на Польщу в той період дуже великі. Гуманізм,
який у XV столітті прищеплювався в Польщі дуже повільно, у першій половині XVI
століття розвивається дуже швидко. До Польщі все частіше приїжджають вчені гуманісти --
італійські та німецькі, з іншого боку - багата шляхетська молодь навчається в
закордонних університетах, особливо в Італії - у Болоньї та Падуї, нехтуючи
все більше відставали Краківським університетом. Сам факт, що вітчизняний
Краківський університет був залишений в стані прогресуючого занепаду як
навчальний заклад для найбідніших, дуже характерний для шляхетської республіки,
яка не тільки не була зацікавлена в масовій освіті, але, навпаки,
прагнула до того, щоб освіта залишалося монополією найбагатших. Таке
ставлення до вітчизняного університету визначалося шляхетської боротьбою проти
міщанства, для якого користування іноземними ун-тами в основному було
недоступно.
Мовою
гуманістів була латина, але не варварська - середньовічна, а витончена - класична.
І при дворі короля і в хоромах багатої шляхти панувала латина, як
пізніше - французьку мову.
В
першій половині XVI ст. латинь в польській літературі безсумнівно переважає.
Серйозні наукові твори і вірші, що були наслідуванням римським поетам,
написані по-латині. По-польськи ж пишуться лише популярні книги.
На
латинською мовою (1519) виходить перший друкований посібник з історії Польщі
«Chronica Polonorum» (Польська літопис), написана Матвієм Меховіта. На
латинською з'являється в 1543 і твір Миколи Коперника «De revolutionibus
orbium coelestium »(Звернення небесних тіл), а також і його інше, свого часу
відомий твір «Optima monetae cudendae ratio» (О кращих засадах
карбування монети, 1526).
Поетичні
твори латинською мовою представляли невелику цінність. Імен тут
досить багато, з них слід отметіть лише Клеменса Яницького (1516-1543).
Познанський селянин, який закінчив завдяки допомозі багатьох панів школу в
Познані, Яницький поїхав для подальшого навчання в Падую, де отримав ступінь
доктора філософії і прославився латинськими віршами.
Перша
польська книга з'явилася в Кракові не пізніше 1514 і не раніше 1511. Написав
цю книгу Бернат з Любліна, лікар і теолог. Це була збірка пісень і молитов.
Отцем
польської літератури є Микола Рей з Нагловіц (1505-1596) - типовий
представник польської шляхетської публіцистики. Всі твори Рея як
віршовані, так і прозові виключно служать цілям політичної
боротьби. Гарячий захисник шляхетських інтересів, Рей в своїх творах давав
шляхті морально-політичні настанови і висміював її супротивників. Будучи
кальвіністів, він значну частину своїх сатир присвятив осмеіванію
ненависного їм католицького духовенства. Його манера писати іноді грубувата,
але мова в нього соковитий і добре зрозумілий читачам. Серед шляхти Рей користувався
колосальною популярністю як письменник, що вийшов з її середовища, що говорив її
стилем, що виражав її світогляд і її політичні прагнення.
шляхетським
письменником, менш талановитим, ніж Рей, але має більш грунтовної
теоретичну підготовку, був Мартін Бєльський (1495-1597), автор популярного
посібники з історії Польщі та загальної історії під назвою «Літопис світу», а
також ряду сатирично-дидактичних праць. На противагу Рею, який
аж ніяк не був прихильником науки, Бельський проповідував необхідність
освіти, постійно заявляючи, що «немає вище блага, ніж наука».
Найбільш
звеличувана буржуазними істориками політичним публіцистом Польщі XVI ст. був
Андрій Фрич Моджевскій (1503-1572), представник помірних реформістських
течій, який намагався примирити католицизм з протестантизмом і селян і міщан з
шляхтою. Буржуазні історики малюють Моджевского як захисника селян і міщан.
Моджевскій був прихильником католицизму, але проповідував необхідність реформи
костьолу, що порушувало проти нього невдоволення церкви і, з іншого боку, не
зустрічало також схвалення і в протестантському таборі. Писав він тільки по-латині,
очевидно для того, щоб його писання на захист міщан читалися виключно в
шляхетської середовищі. Головна його твір «Про кращому пристрої Речі Посполитої»
чудово переклав на польську мову міщанин з Серадза Кипріан Базилік (1577).
Самим
блискучим і найпопулярнішим польським політичним публіцистом XVI століття був
Станіслав Ожеховскій (1513-1566), який писав по-польськи. Це був неабиякий
гуманіст, добре знайомий не тільки з римської поезією і прозою, але і грецької.
Це був надзвичайно талановитий захисник інтересів шляхетської маси. Продовжуючи
бути ксьондзом, він вів гостру боротьбу проти католицької церкви, вірніше, проти
ненависного шляхті целібату, завдяки якому величезні церковні помісті не
переходили в руки шляхетських родин, а невпинно зростали як неподільне
церковне майно. Всупереч церковним канонам, Ожеховскій одружився.
Розглядаючи своє одруження як політичну маніфестацію і бажаючи створити з
цієї одруження прецедент, він не склав з себе духовного сану і не перейшов у
протестантство, як це робили інші ксьондзи в подібних випадках, а затіяв,
користуючись підтримкою широких шляхетських кіл, процес з самим папою за
визнання свого шлюбу. Боротьба ця закінчилася поразкою Ожеховского. Ожеховскій
- Надзвичайно яскрава постать, характерна для епохи Відродження. Він --
блискучий представник широких шляхетських верств, уособлення їх інтересів,
їх звичаїв та їхніх політичних поглядів. Буржуазні історики літератури
зневажливо ставляться до Ожеховскому і зводять його до рівня дрібного
авантюриста.
Однак
в XVI ст. не тільки шляхта пише книжки. Міщанин Мартін Кромер (1512-1589), єпископ Вармії, виступав у
полемічних творах проти протестантизму і написав історію Польщі. Інший
міщанин, Лукаш Гурніцкій (1527-1603), - теж освічений гуманіст (отримав
освіта в Падуї) - за прикладом багатьох західно-європейських гуманістів написав
по-польськи цілу книгу про вдачі витонченого придворного суспільства під назвою
«Придворний».
Всі
ці польські письменники блискуче розвинули польську мову, однак справжньої великої
поезії як спеціального виду літературної творчості ще не існувало.
Створив її тільки Ян Кохановський (1550-1584), багатий шляхтич з околиць
Радом. Кохановський отримав освіту в Італії, потім жив у Парижі. Писав
вірші на прекрасному класичному латинською мовою, але прославився перш за все
як великий польський поет, якого до появи Міцкевича у польській
літературі не перевершив ніхто.
Перше
місце серед творів Кохановського займають «тертя» - лірична поема,
написана ним під впливом смерті його улюбленої дочки Урсули. Оплакуючи Урсулу,
поет глибоко замислюється над проблемами життя і смерті, причому явно коливається
між давніми віруваннями та християнством, не будучи в змозі зробити
рішучий вибір між ними.
До
популярним творів Кохановського належить політико-сатирична поема
під назвою «Сатир, або дикий чоловік», в якій поет засуджує прихильність
шляхти того часу до матеріальних благ і занепад лицарських чеснот. Це
йшло по лінії політики центральної королівської влади. На цій же принциповою
політичної лінії коштує Кохановський і в «відповідь грецьким послам», п'єсі,
написаною віршами, де в фабулу, почерпнуту з «Іліади», поет вносить
надзвичайно актуальні політичні тенденції, спрямовані до посилення
королівської влади. Широко відомі були і «Пісні» Кохановського, серед яких
велике місце займають витончені з того часу любовні вірші, які є
наслідуванням римським письменникам (Горація, Катулл, Овідія, Тібулу і т. д., а
також Петрарці).
Величезною
популярністю в шляхетській середовищі користувалися «Фрашки», дуже короткі, нерідко
дворядковий епіграми, у яких Кохановський неодноразово гостро висміював
католицьке духовенство. Потім слід згадати «Собутка» і «Псалтир»,
що є вільним переказом біблійного Давидова псалтиря. Цей псалтир
цінується високо, як пам'ятник класичного польської мови.
Кохановський
був видатним представником тієї частини заможної польської шляхти, яка,
сидячи у своїх маєтках багатих, займала проміжну позицію в політичній
боротьбі того часу. Близький за поглядами Моджевскому, Кохановський у молодості
схилявся до протестантизму, однак він не відійшов від католицизму - цієї найвірніший
опори суспільного устрою Польщі того часу.
До
класикам належить також Петро Кохановський (1566-1620) - племінник вже
згаданого Яна Кохановського, який залишив після себе чудові переклади
«Шаленого Орландо» і «Звільненого Єрусалима».
З
польських письменників міщанського походження ми згадали тільки Кромера і
Гурніцкого, які, незважаючи на своє походження, у своїй творчості були
представниками шляхетської літератури.
З
письменників, що представляли міщанське світогляд, на перший план висувається
Себастьян Кленович (1550-1602), Великопольский міщанин з-під Каліша. Обдарований
досить великим поетичним талантом і володів неабиякою ерудицією,
Кленович виступив у своїх творах як захисник прав міщан і сільського
люду, жорстоко гнобленого шляхтою. Головними є чотири твори
Кльоновича. Два з них написані по-латині - «Roxolania» (поетичний опис
тзв. Червоній Русі, сьогоднішньої Західної України) і «Victoria deorum»
(Перемога богів) - і два по-польськи - «Фліс» і «Юдин мішок». У «Перемозі богів»
(Victoria deorum) Кленович широко проводить ідею рівності міщан з шляхтою, захищає
ремесла, які зневажають шляхтою, і робить ряд сатиричних випадів проти
католицького духовенства і шляхти.
Найбільшою
популярністю користувався «Юдин мішок», довге сатиричний твір,
що складається з чотирьох частин. В цьому творі сильно дістається ксьондза,
безчесним купцям і т. д. Однак четверта частина, яка очевидно має
була бути цілком присвячена відкритим розбоїв і насильствам, які практикувалися
вельможами, складається ледве з кількох рядків, бо, як зізнався сам Кленович,
«Страшно про це писати», можна викликати ненависть «зубастих Юд». Варто
навести хоча б двовірш з «Юдиній мішка». Описуючи докладно нещасну
частку кметя, Кленович говорить:
«Навіть,
якщо бог розгнівається на зніженому пана,
Всі
одно цей гнів повинен винести на собі кріпак ».
З
інших міщанських поетів слід згадати львівського міщанина Шимона Шимоновича
(1558-1629), потім Шимона Зиморовича - теж львівського міщанина (помер в 1629 на
двадцятому році життя) і його старшого брата Йосипа Бартоломея Зіморовича (1597-1673).
Всі троє відомі перш за все своїми ідиліями, в яких ми знаходимо
пройняті більшою чи меншою сентиментальністю і насичені більшою чи
меншою класичної вченістю опису звичаїв українського люду з околиць
Львова. Ці троє письменників безсумнівно були виразниками симпатій міщанства до
сільському люду.
Цілком
виняткове становище в історії польської літератури XVI ст. займає
ультраклерікальний політичний діяч, єзуїт, відомий під псевдонімом
Петра Скарги (1536-1612). У той час як всі вищезгадані письменники якщо й не
боролися прямо проти католицизму, як Рей, то принаймні не були ворогами
реформації, Скарга виступає як пристрасний політичний боєць за інтереси
церкви, на яку намагалися спертися центральна королівська влада і
аристократія. Скарга - запеклий противник реформації і шляхетської демократії,
проповідник абсолютизму. Своїм усним та письмовим політичним виступам він
надавав форму церковних проповідей. Найвідоміший збірник його проповідей носить
назва «сеймових проповідей». Це - блискуче побудовані і написані
прекрасним польською мовою політичні промови, спрямовані виключно до
однієї мети - до торжества абсолютизму і католицизму в Польщі.
Скарга
вважається одним з класиків польської мови. Пізніші історики не тільки
вважали його політичним оратором та публіцистом, але перетворили його на щось
на зразок пророка, який давав вказівки польському народу на багато століть вперед.
Як
противник шляхетської диктатури, прихильник королівського абсолютизму, який проводив
буржуазні тенденції, Скарга виступав і на захист міст і почасти навіть
селянства. Згодом це призвело до створення навколо імені Скарги легенди про
його нібито широкому демократизм.
3. Розкладання шляхти (XVII ст.)
XVII
і XVIII століття - це період все глибше розвивається процесу розкладання шляхти.
Перемігши міста і абсолютно поневоливши селянство, шляхта продовжує
прагнути до зміцнення своєї позиції як стани, що має монопольну владу
в країні. Але виробництво хліба силами кріпаків, сплав його в Гданськ (Данциг)
і завоювання в українських степах нових орних територій і нової дармовий
робочої сили ні в якій мірі не викликали необхідності в технічному прогресі.
Сільськогосподарська культура не тільки не розвивалася, але, навпаки, падала.
Міста, політично розбиті і швидким темпом йшли до повного розорення, з
ремеслами і торгівлею, паралізованими шляхетськими антігородскімі митними
законами, абсолютно не розвивалися в осередку культурного життя. Шляхетська і
магнатська потреба в розкоші покривалася майже повністю закордонним
імпортом. Краківський університет загрузає у середньовіччі, і навіть поїздки
шляхетської молоді в закордонні університети ставали все більш і більш
рідкісними.
Перемігши
у політичній боротьбі, шляхта стала чинником суспільної реакції. Всі зусилля
шляхти були звернені до придушення селянських бунтів і до подальшого
підпорядкування ненависних шляхті міст. XVII ст. - Це період селянських
бунтів, що знаходили підтримку в антішляхетской боротьбі козаків. Шляхта живе в
страху перед селянськими бунтами і своє спасіння бачить в ще більшому
поневоленні селян, а ще більше опіку над ними католицької церкви. Сама
шляхта стає забобонною, темної, ультраклерікальной.
Вирішальним
чинником у всій польської культурного життя стає тепер орден єзуїтів,
який тримав у своїх руках всі школи, втім дуже нечисленні і
доступні виключно для шляхетських синів. Період цей називають навіть іноді
єзуїтським періодом.
Як
нагадування про вже згасаючої епосі виділяється Вацлав Потоцький (1625-1693),
останній польський аріанин, який до старості, під загрозою вигнання, прийняв
католицизм. Його поетична спадщина колосально: воно містить близько трьохсот
тисяч рядків. Головна його твір - поема «Хотимський війна», о дванадцятій
тисяч рядків, належить до класичних творів польської літератури.
Поема ця довгий час зберігалася в рукописі і була видана лише в 1850.
Цей
період проте дав багато сатириків, з яких найвидатнішим був
велико-польський магнат Крістоф Опалінський (1610-1656), людина дуже
освічена, що наслідує римським сатирика. Його численні сатири звернені
перш за все проти шляхетського свавілля. Сатири Опалінському дають дуже
похмуру картину Польщі того часу. У них знаходимо картину страшного гноблення
селянства, що утримується в темряві та примусово спаюється (селяни
були зобов'язані споживати певну кількість виробленого шляхтою пива або
горілки), жалюгідного стану шкіл, продажності чиновників, особливо суддів, занепаду
міст, ремесел і торгівлі. З сатир Опалінському виявляється, що депутати і
сенатори в сеймі завжди п'яні, що при дворі короля Владислава IV потрібно все
час остерігатися, щоб разом з їжею не проковтнути миш'яку, і т. д. Найбільш
цікавою є сатира «На селянські тяготи і гніт», в якій
Опалінський розповідає про страшне пригноблення селян, про те, як їх вішає
перший-ліпший панський чиновник з будь-якого приводу або зовсім без приводу,
бо ж «кріпак - не людина». - Автор застерігає шляхту, що таке
поводження з селянами повинно викликати селянські бунти, загрожуючи загибеллю
всій державі.
сатириком
був і брат Крістофа, Лукаш Опалінський (1612-1662). З письменників цього періоду
можна згадати ще наступних: Андрія Максимільян Фредро (1621-1679), Ієроніма
Морштина (1581-1645), Андрія Морштина (1613-1693), Самуеля Твардовського (1600-1660),
Веспасьяна Коховского (1633-1700), Станіслава Іраклія Любомирського (1642-1702).
Особливої
уваги заслуговує також шляхтич з околиць Рави, вихованець єзуїтської
школи Ян Пасік (1636-1701). Це - дуже характерна постать. Надзвичайно
талановитий оповідач, він залишив дуже жваво написані мемуари, які
назавжди залишаться промовистим пам'ятником моралі польської середньої шляхти XVII
в. Пасік - це людина, яка вважає поляків обраним народом, якому
спеціально протегують богоматір, бог і ангели. Шляхта, її погляди і
звичаї представляються йому верхи досконалості, і тому він з повною
відвертістю розповідає безліч таких деталей з власного життя і з
життя побратимів-шляхтичів, які можуть викликати зараз лише огиду.
Пишномовно патріотична фразеологія переплітається у нього з відвертим
розповіддю про безсоромні обкрадання «коханої вітчизни», про що він
повідомляє як про явище, само собою зрозуміле. Свої методи поводження з
селянами він також не тільки не приховує, але навіть пишається ними. Уже самий
факт, що Пасік так охоче розповідає про них, що незаперечно свідчить,
що це були загальноприйняті методи поводження з кріпаками. Шляхта того часу
зачитувалася цими мемуарами, написаними з «гумором» та темпераментом. Та й не
тільки шляхта того часу. Мемуари Пасека аж до теперішнього часу виходять
все новими виданнями і постійно знаходять своїх читачів. Міцкевич дуже високо
цінував мемуари Пасіка через їхніх літературних достоїнств.
4. Розкладання шляхетської держави (XVIII ст .).
В
XVIII столітті швидко розвивається процес розкладу шляхетської держави.
Міста доведені вже до руйнування, ремесла майже зникли. Визискування
селянства зросла до жахливих розмірів; за свідченнями сучасників,
селяни були схожі більше на звірів, ніж на людей.
Змінилося
також і положення Польщі серед європейських держав. У той час як раніше
Польща була наймогутнішим державою на сході Європи,Межує на заході
з роздробленою хаотичної Німеччиною, а на сході зі слабким Московським
державою, при відкритих для всіх «диких полях» України, - тепер вона
опинилася між двома швидко міцніючим і здатними до подальшого розвитку
державами - Прусією і послепетровской Росією.
Найбільш
поширеною літературою того часу є панегірістская література в
пихатого стилі бароко, нескінченні панегірики, складає придворними
поетами на честь вельмож, їхніх дружин, їх коней, їх садів і т. д. Писались вони
зіпсованим польською мовою, з надмірним вживанням латинських слів і
оборотів, які повинні були свідчити про витончений освіту
що пише.
Документом
епохи можуть служити мемуари брестського каштеляна Мартіна Матушевича (пом. 1784),
видані в перший раз тільки в 1876. Ці мемуари у всій наготі розкривають
жахливе політичне, розумовий та моральний розклад у Польщі в першій
половині XVIII століття. Подібно Пасіку, але в ще більшому ступені, автор виявляє
собою приклад людини, настільки розкласти, що їм втрачено будь-яке почуття
моралі. Про найбільш ганебних явищах - про продажність суддів і взагалі вищих
чиновників, про зрив сеймів за грошові хабарі, які отримують з-за кордону, про
розпусті і розбещеності - автор говорить як про речі, зовсім звичайних
і природних.
Не
менш знаменним для цієї епохи є виданий в той період «науковий»
праця - величезний гербовник, тобто книга, що містить у собі точний список усіх
польських шляхетських родин, з малюнками їх гербів і з відомостями про все, що
могло послужити на прославлення шляхетських родів. Автором цього твору,
завоював тривалу і широку популярність серед всієї польської шляхти, був
єзуїт Каспер Несецкій (1684-1744). Коли мова йшла про одруження сина або про видачу
заміж дочки, перш за все справлялися, що говорить Несецкій про рід претендента
або претендентки, про їх предків і їх спорідненість. Особі, яка не попадало в цей
альманах Несецкого, був закритий доступ в родовиті суспільство, якщо тільки це
особа не було щедрим представником «північної Семіраміди», як називали тоді
Катерину II, або ж короля Фрідріха Прусського. Перед такими персонами двері
польських магнатів були розкриті широко і їх ніхто не питав про походження.
Про
інтелектуальному рівні того часу ще яскравіше, ніж Несецкій, свідчить
чотиритомний працю ксьондза Бенедикта Хмельовського (пом. 1763) під заголовком,
що заповнює майже цілу сторінку. Це - безладний набір відомостей з області
теології, історії, географії, політики, математики, зоології, ботаніки,
мінералогії і т. д., змішаних з порадами та відомостями, що не перевищують рівень
забобонною старої. Наприклад, як відігнати градова хмару: «Градової хмарі
показати велике дзеркало і виставити проти неї - вона звернеться в іншу
сторону ». Тим географічними відомостями вкраплена докладна інформація про
що знаходяться в різних містах релігійних реліквії. Наприклад в одному
італійському місті «під склом знаходиться п
