Українська література кінця XIX і початку XX ст.

Л. Підгайний

Кінець XIX і початок XX ст. ознаменувалися надзвичайним зростанням промисловості на Україні. У сільському господарстві йшла посилена диференціації, концентрація земель в руках куркульства, підвищувався зростання числа малоземельних селян, наймитів і заробітчан ( «заробітчан»). Посилювалася визискування трудящих в місті та селі. Загострювалася класова боротьба. У зв'язку з цим зростало революційне свідомість робочих мас.

Широке революційно-демократичний рух досягла свого зеніту в революції 1905. Однак боягузливе, а потім прямо контрреволюційне поведінку буржуазії, що вступила на шлях відкритого зради народних інтересів, позначилося і на дрібної буржуазії, особливо на дрібнобуржуазної інтелігенції, серед якої почався відхід від революції або до анархізму, або до контрреволюційного націоналізму.

Ці соціальні процеси позначилися і в літературі даного періоду, що висунула цілу плеяду письменників, з яких слід виділити таких видатних представників, як Коцюбинський, Леся Українка.

Коцюбинський М. М. [1864-1913] - найбільший представник революційно-демократичного напрямку - у своєму розвитку пройшов два етапи. Перший (приблизно 1891-1897) - під впливом Нечуя-Левицького, П. Мирного, Марка Вовчка та ін Для ранніх творів цього періоду ( «Христя», «Ялинка», «П'ятізлотнік», «Маленький грішник») характерні раціоналізм і моралізації в дусі народницького гуманізму.

Ходіння в народ, просвітницька діяльність, організація шкіл, лікарень, кас взаємодопомоги та купівля землі у поміщика - така програма, висунута письменником як засіб боротьби з соціальним злом і одержала вираження в цілому ряді подальших творів Коцюбинського цього періоду ( «Хо», «Посол від чорного царя »,« Для загального добра »). Але в той же час в цих творах відчувалося і тяжіння до реалістичного зображення дійсності: письменник чутливо прислухався до життя бідного селянства. З найбільш реалістичного оповідання цього періоду ( «Ціпов'яз») видно, що Коцюбинський в цей час вже чітко помічав злидні, процес обезземелення селян, зростання куркульства, протилежність інтересів багатіїв і бідняків. В образі головного героя - Семена Ворона - Коцюбинський показав найактивнішого представника пролетарізующегося селянства, що шукає вирішення наболілих питань, жорстоко розчаровується у всій системі царизму. Однак виходу автор ще не знайшов: герой його застряг на роздоріжжі.

Описовість, статика, побутовізму, відсутність поглибленого психологічного аналізу - такі особливості прози Коцюбинського раннього періоду. Порівняння, епітети або запозичені у народницької поетики, або скомпановани за їх зразком на матеріалі селянського побуту.

Зростання майстерності Коцюбинського почався з оповідань: «В путах шайтана» [1899], «Лялечка» [1901], «На камені», «Цвіт яблуні» [1902] і наступних, ознаменували новий етап у творчості. Художня майстерність тут поєднувалося з поглибленим реалістичним відображенням дійсності.

Вже у першому з перерахованих оповідань - «В путах шайтана» - письменник явно уникав зовнішнього побутового описовості; через призму тонкого психологічного аналізу настроїв і переживань татарської дівчини він показав процес руйнування старих патріархальних підвалин села, занепад релігійних почуттів. Краще реалістичне твір Коцюбинського - повість «Fata morgana» [1903-1910] і ряд високохудожніх новел - «Сміх», «Він іде» [1906], «Невідомий», «Persona grata »,« В дорозі »[1907],« Intermezzo »[1908] - остаточно визначили Коцюбинського як першокласного художника-реаліста і майстри художнього слова. Особливо благотворний вплив на ідейно-художній розвиток Коцюбинського надав А. М. Горький, протягом багатьох років дружив з Коцюбинським і складався з ним в листуванні. Імпресіонізм, почерпнутий у європейських і російських письменників, поетику його Коцюбинський трансформував, підпорядкував соціальним завданням. Так, у новелі «Він іде» з надзвичайною силою виражена ненависть до чорносотенним погромникам; вустами героїні Естерка письменник протестував проти звірячого знущання та насильства над єврейської біднотою, протестував проти царизму. Новела «Невідомий» тонко побудована з уривчастих спогадів, настроїв і переживань ув'язненого «невідомого» революційного борця. З майстерно поданого візерунка імпресіоністичні використаних мовних деталей, елементів дії і суб'єктивних настроїв вимальовується реалістичний образ сміливого, безкомпромісного революціонера, який прагне підірвати основу самодержавства.

В творах «Fata morgana», «Persona grata», «Подарунок на іменини» Коцюбинський співав гімни самовідданої сміливості та героїзму революціонерів, жертвують життям в боротьбі з царизмом ( «Невідомий»); він сатирично викривав ліберальну інтелігенцію ( «Сміх») і ліберальне дворянство ( «Коні не винні»), бичував втомлених від революції і змінили їй представників дрібної буржуазії, опустилися до рівня міщан-обивателів ( «В дорозі»), таврував ганьбою і ненавистю куркульство, не цурається провокацій, лише б послужити царя, і поліції ( «Як ми їздили до криниці»), боровся з душевною втомою, занепадництва під час реакції ( «Intermezzo»).

В чудовому творі «Fata morgana» художникові - повноцінному реалісти -- многообразно вдалося виявити соціальні зрушення і класову боротьбу на Україні в епоху буржуазно-демократичної революції. Для цього твору характерні: велика художня виразність, емоційна та драматична насиченість і революційна цілеспрямованість.

Значення Коцюбинського в історії У. л. величезне. Коцюбинський не тільки підняв прозу на ідейну вищу ступінь, але і в художній майстерності досяг рівня європейських і російських класиків. Він був революційним перетворювачем української прози, борцем з її відсталістю та обмеженістю в передувала епоху, на ділі що подолав примітивізм народницької літератури.

Кілька іншим, але характерним представником революційно-демократичної течії був Архип Тесленко [1882-1911]. Малюючи крайню нужду, безземелля, безробіття, експлуатації і знущання поміщиків і царських чиновників і взагалі життя бідніших селян та інтелігенції, Тесленко не бачив революційного виходу в боротьбі з самодержавством, вважаючи смерть єдиною ізбавітельніцей від лих ( «Хай живе небуття», «Тяжко», «Прощай, життя», «Страчених життя» та ін.) Незважаючи на крайній прояв відчаю і песимізму, Тесленко був, після Коцюбинського, найбільшим реалістом-прозаїком. Почуття соціальної справедливості, ненависть до панів і любов до бідняків виражені у нього особливо яскраво; соціальний антагонізм Тесленко зображував із загостреною непримиренністю. Манера письма Тесленко - скупий, уривчастий діалог, повний недомовленостей і натяків, оповідному форма, простий, лаконічний мову. Поступаючись Коцюбинському в силі і яскравості художньої майстерності й розумінні революційної перспективи, Тесленко доповнив його глибоко вірними, типовими картинами тяжке життя інтелігенції і доведеного до крайнього ступеня потреби жорстоко експлуатованої селянства.

Безпосереднім продовжувачем революційно-демократичних тенденцій і кращим учнем Коцюбинського був Степан Васильченко (прізвище - Панасенко, 1878-1932), який почав свою літ-у діяльність у 1910. Улюблений жанр його - коротка лірико-імпресіоністична новела, пройнята любов'ю до знедолених мас і ненавистю до гнобителів - поміщика, куркулеві, самодержавства ( «Осіння казка», «Мати», «крамольна ніч», «Петруня»). З гострою душевним болем Васильченко малював крайню потребу селянства і безпросвітне життя їхніх дітей ( «Дома», «Волошки», «Дощ»), сільських вчителів ( «Вечеря», «Над Россю»), загибель народних талантів ( «Талант», «У панів»). Віра в майбутню революцію, в краще майбутнє народу, прагнення до свободи відображено в новелах «На світанні», «За мурами» і в однією з найкращих новел «Мужицька арифметика», де селяни говорять про необхідності експропріації поміщицьких земель. Подібно Коцюбинському ( «Він іде»), Васильченко виступав проти єврейських погромів ( «Про єврея Марчик, бідного Кравчика»), а в «Чорні маки» і «Отруйна квітка» - проти імперіалістичної війни.

Переважна більшість новел і повістей Васильченко присвячено зображенню життя і психології дітей, особливо учнів. З великою майстерністю він намалював цілу галерею живих, талановитих дитячих натур, трагічно гинуть в одурять атмосфері старої школи, в умовах матеріальної потреби.

Освоївши кращі здобутки української (Шевченко, Мирний, Франко, Коцюбинський), російської (Горький, Чехов, Короленко) та світової літератур і фольклору, Васильченко розробив жанр лірико-імпресіоністичної за формою і реалістичної по змісту новели, іноді з ухилом в фантастику. Багатство і барвистість мови роблять його одним з кращих прозаїків в У. л. Коцюбинський, Тесленко, С. Васильченко, разом узяті, глибоко і всебічно відбили революційно-демократичний рух народних мас, їх боротьбу проти самодержавства і соціальної нерівності в кінці XIX і поч. XX ст. До них примикала і Леся Українка (див.) [1871-1913] як пристрасний борець проти колоніального поневолення України царською Росією. Її вірші та драми вирізнялися «енергійною дикцією» (за висловом Франка), суспільно-проблемною спрямованістю, публіцистичність. Ідея національного звільнення сильно звучала в усьому її творчості.

З надзвичайною стійкістю, рішучістю та енергією вона виступила проти тих малодушних нарікань, якими сповнена була поезія її сучасників. Боротьба, пропаганда активного виступи зі зброєю в руках, непримиренність, героїзм і сміливість, презирство до смерті - такі мотиви і настрої її віршів, поем і драм. Питання поетичного покликання і самовизначення набував для Л. Українки в зв'язку з цим особливе значення, і вона вирішувала його в тому сенсі, що поезія повинна бити ворогів, як меч ( «Слово, чому ти не твердая криця?»), повинна «палити, але не вяліть, діяти, різати, навіть вбивати, але не бути осіннім дощем »(« Де поділися ви, голоснії слова »). І дійсно, ні в віршах, ні в драматичних творах Л. Українки немає ні сентиментальної споглядальності, ні «чистої» лірики суб'єктивних переживань; мотив любові майже відсутній у її ліриці: її поезія мужня, суспільно-спрямована і дієвою.

В своїх творах Л. Українка гнівно картала інертність, покірність, пасивність, християнську мораль, угодовство, зраду у боротьбі за національне визволення.

Її ненависть до національного поневолення ще більш посилилася після розгрому революції 1905. Непримиренна ненависть до самодержавства в неї виливалася іноді в заперечення культурного зближення інтелігенції переможеної нації з представниками влади переможця, але негативне ставлення до самої культури іншої нації їй було чуже. П'єси Лесі Українки алегорично або символічні. Сюжети драми і багатьох поем Леся Українка брала з всесвітньої історії, шукаючи в них аналогій і паралелей і вкладаючи в них свій ідейний зміст. Лесі Українке було властиве розширювальне, що узагальнює розуміння національно-визвольного руху, охоплює народ взагалі, хоча свої симпатії, сподівання і надії вона віддавала переважно інтелігенції, вважаючи її передовою силою, що повинна здійснити її мрії. Але в той же час, як тверезий реаліст-спостерігач, вона бачила слабкість, нікчемність, малодушність і байдужість більшості цієї інтелігенції і не шкодувала ні вогню, ні фарб, щоб розпалити в ній активну прагнення. Особливо великі надії вона покладала на революційний підйом 1902-1905. Твори цього часу відрізнялися тонким передбаченням наступаючої революції ( «Кассандра»), високим революційним підйомом і пафосом, ненавистю до рабства, поневолення і лицемірства, громадському нерівності ( «У катакомбах »).

Революційно-демократичні настрої і погляди Л. Українки найбільш чітко виражені в поемі «Осіння казка », де письменниця з особливою силою відобразила свою ненависть до царського деспотизму і буржуазної інтелігенції, яка стала на шлях зради. Ця поема яскраво відобразила не тільки демократичні симпатії Л. Українки, а й її віру в прийдешню перемогу революції.

Однак з поразкою революції її надії на інтелігенцію похитнулися. У її творчості сильніше і частіше стали звучати вже раніше зрідка проявлялися мотиви самотності і мрія про героїчну особистість, але ці мотиви у неї, на відміну від індивідуалізму декадентів, не були самодостатнім: поетеса пристрасно шукала і оспівувала сильну особистість, вождя, здатного повести за собою маси інертного інтелігенції. Розчарування в революції і здійсненні надій посилили тяжіння Л. Українки до романтизму, особливо позначилася в драматичній казці-феєрії ( «Лісова пісня», 1911), на тему про вірність і зраду, про підпорядкування і свободи, про любов до природи. У цій казці, яка побудована на фольклорному матеріалі, мрія і дійсність, поезія безкорисливого, щирого, глибокого почуття і примітивна проза ницих інтересів стикаються в трагічному конфлікті.

Л. Українка вперше в У. л. створила яскравий тип жінки-борця за суспільне і особисту свободу. Її лірика, що дала високі зразки соціального пафосу, енергії, боротьби і героїчного пориву, поклала кінець сентиментально-народницького епігонства і примітивізму її сучасників і відродила кращі традиції громадської поезії в У. л.

В період реакції, після поразки революції 1905, українська буржуазія і дрібнобуржуазна інтелігенція, за винятком деякої демократичної її частини, спішно відмежувалися від революції. Виразником капітулянтських настроїв і поглядів, ідеологом тактики зради і зради українських есдеків-меншовиків був Винниченка.

В роки революційного підйому Винниченко багато писав про бідніше селянство ( «Голота», «Біля машини», «Голод», «Хто ворог», «На пристані»). Ігноруючи ідейну суть цих оповідань і посилаючись на тематику, націоналісти проголошували Винниченко співаком пролетаріату. Насправді ж Винниченко у своїх творах спотворював реальну дійсність з націоналістичних позицій.

Найбільш типовим виразником ідей Винниченко є образ «Мефістофеля» ( «Записки кирпатого Мефістофеля ») - цинічного ренегата-обивателя, для якого« ні нічого не тільки святого, а навіть дорогого, цінного в житті ». Та й сам про себе він говорить досить вдало: «Я хижак-адвокат, що годується стервом закону, дурістю, безпорадністю і жадобою своїх жертв ». Руйнівник загальноприйнятою моралі, він вважає сім'ю анахронізмом. Скептик і нігіліст, не вірячи ні в чесність, ні в непідкупність, будучи сам жадібним до наживи, він вірить тільки в гроші як в єдину всемогутню силу.

Проблематика у Винниченка - проблематика старої буржуазно-міщанської моралі, доведеної їм до крайнощів цинізму, оголеного егоїзму, анархічного індивідуалізму і націоналізму.

Вирішуючи політичні та моральні проблеми на показі життя українських с.-д., Винниченко мимоволі викрив негативні якості меншовицько-націоналістичної інтелігенції.

Анархічний індивідуалізм, культ сильної особистості, проповідь «безбуржуазність» української нації, расової теорії являють собою ту систему поглядів націоналізму, яка надихала і навчала тактиці дворушництва і зради пізніших контрреволюційних націоналістів-терористів.

Останні твори Винниченка «Сонячна машина» [1924] і п'єса «Над» [1926] розвивають його націоналістичні погляди. «Сонячна машина» - огидний пасквіль на соціалізм, революцію та соціалістичний рух мас. Такий мерзенний кінець цього емігранта - ворога народу, проводиря української контрреволюційної націоналістичної буржуазії.

Формальним початком українського декадансу вважається звернення М. Вороного до українських письменникам ( «Літерат.-науков. вістник», 1901, № 9) і віршований послання до І. Франка в альманасі «З над хмар і долин» [1903], де він закликав письменників відійти від примітивізму народницької літератури і «наблизитися до новітніх течій і напрямків в сучасних літературах европейских ».

М. Вороний [1871 -], поет трагічної любові, соціального самотності, туги, безсилля, прихильник «чистої краси» і націоналістичний трубадур, був у суті епігоном Верлена, Бодлера, Мережковського та ін, старанно переносячи в У. л. форми західноєвропейського декадансу, сам же він далі версіфікаторства не пішов, його поезія, позбавлена справжнього почуття, не пережила навіть його юності.

До декадентів належали також: Олесь, Чупринка, Філянський, Гнат Хоткевич, критики - Сріблянській (Шаповал), Євшан; з галицьких письменників Ольга Кобилянська, Катря Гріневічевна та ін Частина молодих галицьких декадентів об'єдналася навколо видавництва «Молода муза» (1906), отримавши ім'я «Молодомузцев». У цю групу входили: Петро Корманській, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Михайло Яцків і ін Органом декадентів був журнал «Українська хата »[1909-1914], хоча вони охоче друкувалися і в інших журналах (напр. в органі групи Винниченка «Дзвін»).

Будучи епігонами західноєвропейських і російських декадентів, українські декаденти проповідували індивідуалізм, культ обраної особистості, ідеї «чистого» мистецтва, рафінований естетизм з характерним для нього огидою до громадськості. Відхід від життя в абстрактну символіку, містику, еротику, занепадництва характеризують їхню поезію.

Відчуття загибелі, приреченості, смерті, розчарування, туга, самотність, відчай, безперспективність, відраза до демократизму, мрії про незалежну буржуазної Україні, оспівування аристократичного побуту, націоналістична ідеалізація минулого - такі головні мотиви поезії цих рахитичных націоналістичних поетів.

Українські декаденти відрізнялися від європейських і російських перш за все тим, що їх погоня за «чистою красою» і рафінованої формою поєднувалася з духом войовничого націоналізму. Вороний закликав припинити внутрішні чвари і об'єднатися «Всією нацією» на боротьбу ( «Мишача сварка»). Націоналістичні і антидемократичні «ідеї» проводили у своїх творах Філянський, Чупринка. Особливо сильно розпалював націоналістичні почуття Олесь ( «Десять літ »,« Прокляття, розпач і ганьба »,« Не нам осміянім сміятись »). Сповнені сильним націоналістичним духом і прагненням до відродження буржуазної України, загальнодоступні за формою, без заумної сімволістікі та європейської витонченості, ранні вірші Олеся ( «З журбою радість обнялась», 1907) були захоплено прийняті в середовищі націоналістичної інтелігенції і куркульства. Революцію 1905 і 1917 Олесь привітав з ентузіазмом ( «Яка краса відрождення країни »,« Воля, воля »), чекаючи здійснення своїх націоналістичних мрій.

Однак роки реакції після 1905 посилили занепадницькі, індивідуалістичні і песимістичні настрої серед українських декадентів, поглибили мотиви відходу від життя в далекий світ туманних символів. Так, якщо Черкасенко [1876 -] спочатку зображував життя шахтарів ( «Вони перемогли», 1907), то в роки реакції, під впливом «Затопленому дзвони» Гауптмана, він написав сімволістіческую «Казку старого млина» [1914], де оплакував патріархальну поезію степів, знищуємо безжальним настанням капіталізму.

Розгубленість і песимізм, туга і смуток, віра в невідому силу-рятівника, жах перед темним майбутнім заволоділи умами українських декадентів в роки реакції. З'явився ряд схожих щодо тематики і жанру творів, з характерним сімволістіческім мечтательством про недосяжних ідеалах (Олесь - «По дорозі в казку »,« Над Дніпром »та ін.) Українські декаденти, заперечуючи примітивізм народницької літератури і ратуючи за новітні європейські зразки, далі епігонства європейських і російських декадентів не пішли ні в ідейному, ні в формальному сенсі, справжніми новаторами не були, своєї поетики не створили. Соціальна та ідейна холостої та убогість приводили їх до культивування абстрактного формалізму, що доходило часто до пустої словесної гри.

Зрозуміло, чому багато українських декаденти виявилися або в таборі імперіалізму, в еміграції, або виявилися просто куркульськими бандитами, як Чупринка.

Галицьким декадентів протистояли представники демократичного спрямування - М. Черемшина (див.), почасти Лесь Мартович. М. Черемшина зображував у своїх оповіданнях жахи убогості селянства, розорення його імперіалістичною війною і самодержавством. Він дав високохудожні зразки української імпресіоністичної новели.

В деякій опозиції до декадентів була група так зв. «Нацдемовцев», за суті з ними єдина. Прагнучи спільно з декадентами до однієї і тієї ж мети -- панування капіталізму і «своєї», національної буржуазії, - нацдемовци (С. Єфремов, Б. Грінченко та інші), на відміну від декадентів, орієнтувалися гол. обр. на сільську буржуазію, на куркуля. Звідси їх маскування під демократизм, проповідь «безбуржуазність української нації», орієнтація, з одного боку, на сільську тематику, побут і мову, етнографізм, а з іншого боку - нападки на естетизм, індивідуалізм і сімволістіческіе «теорії» декадентів. Декаденти в свою чергу звинувачували нацдемовцев у відсталості, примітивізмі, провінціалізмі, тематичної та культурної обмеженості. Але це були розбіжності в одному і тому ж таборі націоналістичної буржуазної інтелігенції, одностайно що боролася проти революційного і демократичного напряму в літературі, а також проти робітничого руху. Література українських декадентів і нацдемовцев свідчить про занепад і розкладанні української буржуазної культури в епоху імперіалізму.

Українська буржуазно-націоналістична література епохи імперіалізму стала на шлях зради народу, на шлях зради і контрреволюції. Люто борючись проти революційного руху робітничого класу, проти революційно-демократичної літератури і після Великої Жовтневої соціалістичної революції, вона в результаті опинилася в таборі самої запеклою буржуазно-націоналістичної контрреволюції.

Найбільш плідною та художньо домінуючим течією даної епохи було справді демократичне, представлене Коцюбинським, Л. Українкой, С. Васильченко, Грабовського, Тесленко, яке освоїло найкращі зразки народної творчості, успадкував революційні традиції попередньої епохи (Т. Шевченко). Ці письменники слідували кращих традицій революційно-демократичної літератури братнього російського народу, а пізніше зазнали велику благотворний вплив російської пролетарської літератури в особі найбільшого її представника - А. М. Горького. Саме такі письменники, як Коцюбинський, Л. Українка, Тесленко, почасти М. Чернявський (див.), а в Галичині М. Черемшина, були творцями нових форм у літературі, критично освоїти новітні стильові шукання передових російських і західноєвропейських письменників. Саме Коцюбинський і Л. Українка в 900-х рр.. створили свої найбільш зрілі в ідейно-художньому відношенні твори. У 900-х же роках почали свою діяльність А. Тесленко і С. Васильченко, що знаменувало подальший розвиток справді демократичної української літератури.

Представники революційно-демократичного руху в У. л. уважно і чуйно ставилися до революційним прагненням широких народних мас, брали активну участь у визвольній боротьбі, відбивали цю боротьбу у своїх видатних творах. Література революційної демократії, на противагу символізму і містичного романтизму декадентів, стверджувала критичний реалізм, піднявши його на вищу ступінь; ця література становить найціннішу частину українського літературного спадщини, позитивно впливає на розвиток багатьох українських радянських письменників.

Список літератури

Пипін А. Н. та Спасовіч В. Д., Історія слов'янських літератур, т. I, 2 изд., СПБ, 1879

Петров Н. І., Нариси історії української літератури XIX століття, Київ, 1884

Дашкевич М., Малоросійська та інші бурлескний (жартівливі) Енеїди, «Киевская старина», 1898, вересень

Каллаш В., З історії малоросійської літератури 20-х і 30-х років XIX століття, там же, 1900, Травень, вересень, листопад.

Петров Н. І., Нариси історії української літератури XIX століття, Київ, 1884

Антонович В., До питання про галицько-російської літератури, «Киевская старина», 1900, березень

Франка І., З останніх десятоліть XIX ст., «Літературно-науковії вістник», Київ, 1902, кн. 7-9

Його ж, Матер'ялі до культурної історії Галіцкої Русі XVIII і XIX ст., Львів, 1902

Його ж, Українське письменство 1866-1873 років, «Літературно-науковії вістник», Київ, 1902, кн. 10-12

Грабовський П., Автобіографія, там же, 1903, кн. 4

Русова С. Ф., Громадянські мотиви в малоросійської сучасної поезії, «Російська думка», 1904, кн. 8

Фабрикант Н., Короткий нарис з історії відносин російських цензурних законів до української літературі, «Російська думка», 1905, кн. 3

Чернишевський Н. Г., Повне зібрання творів, видання М. М. Чернишевського, т. VIII, СПБ, 1906 [см. ст. «Національна нетактовність»]

Драгоманов М., Шевченко, українофілі й соціялізм, Львів, 1906

Його ж, Збори політичних творів, т. II, Paris, 1906 [см. ст.: «З питання про малоросійської літератури »]

Стешенко І., Історія української драми, I т., Київ, 1908

Драгоманов М. П., Політичні твори, т. I, Москва, 1908 [см. ст. «Літературний рух у Галичині», стор 343-417

Франка І., Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.., Львів, 1910.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://feb-web.ru/