Стародавня російська література
Н. Гудзій
Стародавня
російська література протягом довгого часу в більшості випадків не
виділялася з того синкретичного цілого, в якому елементи літературні та
внутрішньолітературної знаходилися в злите недіференцірованном єдності. З огляду на це
при відборі пам'яток, що залучаються при огляді історії стародавньої Р. л.,
єдино правильним є включення в неї того матеріалу, в якому
існує у тій чи іншій мірі авторська установка на образний вислів, на
стилістичне або жанрове оформлення, відмінне від оформлення звичайних
культурно-історичних пам'яток, чисто публіцистичних, історичних,
юридичних або прикладних.
Писемність
на Русі виникла для задоволення в першу чергу потреб держави,
спирався на вводили їм православну церкву, на церковну ідеологію, і
тому література стародавньої Русі на перших порах за змістом і за формою була
перш за все церковної, релігійно-повчальною. Церковно-релігійні тенденції
характерні і для нечисленних найдавніших пам'яток перекладної літератури
зі світською тематикою. Оскільки церква в основному була найтіснішим чином
пов'язана з державою, будучи його політичним агентом, остільки церковна література
служила в більшості випадків інтересам оформляється феодальної держави.
Опіка, яку надає держава церкви та церковної літератури, було
цілком природно, тому що боротьба за зміцнення політичного ладу
що складалася російського феодалізму визначала роль церкви як великого
політичного та ідеологічного фактора в цьому процесі. Церква брала
діяльну участь у політичному житті суспільства, борючись за інтереси його
феодальних верхів. «Мирські» смаки світського чоловіка, що стояв як на верхах,
так особливо на низах соціальних сходів, задовольнялися гол. обр. усній
поезією, аж до половини XVII ст. майже не знаходили собі доступу до книги, і
лише частково впливала на писемну літературу. Однобічність складу
стародавньої Р. л. зумовлювалася й тим, що церковна середу за старих часів була не
тільки в більшості створювачкою, але і монопольної берегинею літературної
традиції, зберігається і множиться в списках лише той матеріал, який
відповідав її інтересам, і байдуже або вороже ставилася до
матеріалу, цим інтересам не задовольняє або їм суперечити.
Суттєвою перешкодою для розвитку світської літератури на перших порах було
і та обставина, що до XIV ст. як матеріал для письма вживався
пергамент, дорожнеча і дефіцитність якого виключала можливість
скільки-небудь широкого витрачання його на рукописи, не переслідували прямих
цілей релігійно-повчального характеру. Але й релігійно-повчальна література
знаходила собі вільний обіг лише в тій мірі, в якій вона схвалювалась
церковною цензурою: існував значний відділ тзв. «Несправжніх», або
«Відречених» книг, переслідуваних і забороняється офіційною церквою. Якщо
прийняти еше в розрахунок загибель в результаті будь-яких стихійних лих (пожежі,
розграбування книгосховищ під час воєн і т. д.) окремих літературних
пам'яток, особливо що зверталися в незначній кількості списків, то
стане цілком очевидним, що ми не володіємо всім колись існували
матеріалом стародавньої Р. л., і тому саме побудова її історії за потребою
може бути лише більшою чи меншою мірою приблизними: якби не
випадкова знахідка в 1795 єдиного списку «Слова о полку Ігоревім», наше
уявлення про стародавню Р. л. було б значно біднішими, ніж те, яке ми
маємо при наявності цього пам'ятника. Але у нас немає впевненості в тому, що в
давнину не існували однорідні з «Словом» пам'ятники, доля яких
виявилася менш щасливою, ніж доля «Слова».
Засобом
розповсюдження творів стародавньої Р. л. була майже виключно рукопис;
книгодрукування, що з'явилося на Русі лише в другій половині XVI ст., обслуговувало
преімушественно богослужбову літературу не лише в XVI, а й майже на всьому
Протягом XVII ст. Рукописна традиція давньої Р. л. сприяла
мінливості літературних пам'яток, часто еволюціонували в своєму ідейному
зміст, композиційному і стилістичному оформленні в залежності від
історичної обстановки і соціального середовища, в яку потрапляв той чи інший
пам'ятник. Поняття літературної власності на письмові твори в
стародавньої Русі було відсутнє. Переписувач того чи іншого пам'ятника часто був
одночасно і його редактором, який не соромився застосовувати текст до
потребам і смакам свого часу і свого середовища. Звідси - історія давньої Р.
л. повинна мати на увазі не тільки історію її пам'яток, але й історію редакцій
цих пам'яток. Вільне розпорядження з боку редактора авторським текстом
було тим більш природно, що автор здебільшого не вважав за потрібне вказувати
своє ім'я, а в ряді випадків твори російських письменників підписувалися іменами
популярних візантійських письменників для додання написаному більшого авторитету.
В результаті - настільки звичайна в стародавній Р. л. анонімність і псевдонімності ряду
її пам'ятників, значно ускладнює проблему побудови її історії.
Еволюція
стародавньої Р. л. загалом йшла поряд з еволюцією літературної мови. В основу
останнього покладений був мову богослужбових книг, які прийшли на Русь разом з
прийняттям християнства, тобто мова древнеболгарскій, інакше старослов'янська, або
церковнослов'янська. У найдавніше час він сприйняв в себе фонетичні та
морфологічні особливості живого російської мови, а в творах світського
(напр. «Слово о полку Ігоревім») або полусветского характеру (напр. літопис) і
лексичні елементи російської мови. У початковій стадії історії стародавньої Р. л.
прийняття староболгарської мови як мови літературної полегшувалося
порівняльної близькістю один до одного слов'янських мов. Надалі, особливо
в московський період історії стародавньої Р. л., жива розмовна мова гол. обр. в літературних
пам'ятниках, не специфічно церковних, все більше починає переважати,
стаючи в другій половині XVII ст. вже пануючим.
Найбільш
ранні пам'ятки древньої Р. л., як і писемності взагалі, відносяться до кінця
першої половини XI ст. Центром літературної продукції в цьому столітті, як і в
наступному, була південна Русь, переважно Київ, у зв'язку з чим ранній період
історії стародавньої Р. л. часто носить назву київського. Але поряд з Києвом, хоча
і в значно менших розмірах, окремі пам'ятки писемності і літератури
зароджувалися і в інших містах як півдня (Чернігів, Турів, Галич), так і півночі
(Новгород, Смоленськ, Ростов). Пам'ятники, що виникали на півдні, отримали широке
поширення на півночі і дійшли до нас взагалі і в севернорусскіх списках;
мова як південних, так і північних пам'яток, якщо не вважати окремих
специфічно фонетичних варіантів, був спільний - старий літературний, у своїй
основі досить близький до мови староболгарської. З цієї точки зору література
XI - поч. XIII ст. повинна розглядатися як література загальноросійська. Це --
перший етап розвитку староруської літератури, що збігається з першим етапом
періоду феодальної роздробленості. Другий етап - з XIV до половини XVI ст.
характеризується розривом зв'язку північної і південної Русі і поступово виступаючим з
XIV ст. усередині цієї феодальної роздробленості процесом концентрації,
появою «порядку безладно» (Енгельс), зародженням первинних національних
центрів. Підсумком цього процесу стало утворення Московського великоруського
держави, яка однак ходом внутрішнього розвитку оформляється не в
національне, а в багатонаціональна держава. Новий період відкривається з
половини XVI ст. - Це феодально-абсолютистський період становлення й зміцнення
Московського багатонаціонального феодального самодержавного держави з її
переплетенням національної і класової боротьби. У другій половині XVI і XVII ст.
дворянська література міцно затверджується; але в той же час у XVII ст. вже
складається література купецька, вірніше посадські - міщанська. На основі
феодальних відносин розвивалася література і у XVIII ст., коли концентрація
феодальної самодержавної влади досягла найвищого розвитку, отримавши яскраве
ідеологічне оформлення під широким західним впливом. Дворянсько-феодальна література
цього періоду, опанувавши європейськими формами, досягла межі свого розвитку.
Але разом з тим до кінця цього ж періоду вже починають виникати нові
капіталістичні тенденції, що визначили перехід до нової формації, і разом з
тим формуються нові течії в Р. л.
Для
літератури всього періоду XI-XVIII ст. соціально-визначальним було, по-перше,
формування ідеології пануючого класу феодалів у його послідовних
модифікаціях, по-друге, наростання нового первинного соціального протиріччя
епохи феодалізму - боротьби селянства з класом феодалів; по-третє, зростання
міський, посадський опозиції та її послідовне оформлення в буржуазну
ідеологію у XVIII ст. У літературі письмовій селянство як антагоніст
пануючого класу з абсолютно зрозумілих причин не могло виступати. Літературний
процес в цілому може бути відновлений тому тільки при обліку
відповідних явищ усної поезії.
Основним
фондом для давньої оригінальній Р. л. послужила візантійська література,
пам'ятники якої були відомі на Русі здебільшого в Югослов'янська
перекладах, частково ж у росіян. Вплив візантійської літератури було
визначальним для давньої Р. л. майже на всьому її протязі аж до половини
XVII ст. Наявність ще у сиву пору і особливо в XV-XVI ст. ряду
зх.-європейських за своїм походженням перекладних пам'яток, висхідних до
латинською і переважно німецьким оригіналам, не змінює загального характеру
давньоруської перекладної літератури нічого специфічно нового, відмінного від
традиційного візантійського фонду за своєю тематикою і загальної спрямованості цей
західний переказний матеріал здебільшого не уявляв. Склад переказного
візантійського фонду, засвоєного стародавньою Руссю, визначається, з одного боку,
ступенем її культурного розвитку, з іншого - приналежністю російських літературних
діячів переважно до церковних кіл: специфічно світська література,
вільна від церковно-релігійного забарвлення, що існувала у Візантії все-таки в
достатній кількості, зовсім не була відома на Русі. Крім богослужбової літератури
з Візантії до нас перейшли твори житійні, апокрифічні,
Патріотична, церковноісторіческіе, нарешті в тій чи іншій мірі релігійно
пофарбована світська за сюжетом повість і з такою ж забарвленням легендарна
література на тему про всесвіт і про тваринний і рослинний царства. Точно так
ж як і література оригінальна, перекладна література на російському грунті на
Протягом усього побутування піддалася в більшості процесу редакційних
переробок і разом з тим органічно включилася в загальний літературний потік,
стираються межі між чужим і своїм. У цьому сенсі вона стала фактом Р. л. в
такій же мірі, в якій їм стали напр. перекладні твори Жуковського.
Одночасно
з прийняттям Руссю християнства до нас перейшли в староболгарської перекладах
богослужбові книги, що укладали в собі, крім матеріалу керував в
організації церковного ритуалу, також церковні молитви й пісні своїми
поетичними формулами впливати як на книжкову, так і на усну
словесність. Ці молитви й пісні перебували в так зв. місячних «Службових
міні »,« Тріодь »,« Служебник »і« Требник ». У списку кінця XI століття до нас
дійшли службові новгородські «Мінеї» (1095-1097) і від того ж століття ще
кілька недатованих «Міней». Тоді ж приблизно з'явилися на Русі і
книги «священного писання» - новозавітні і старозавітні.
З
літератури, що призначалася для читання, найбільшою поширеністю
користувалася література житійної (див. «Житія святих»), за допомогою якої
церква намагалася дати своїй пастві зразки практичного застосування
абстрактних християнських положень. Умовний, ідеалізований образ
християнського «подвижника», життя і діяльність якого протікали в
обстановці легенди і «дива», був найбільш підходящим провідником тієї
класової ідеології, яку церква покликана була насаджувати. Перекладні
житійні твори здавна зверталися у нас або в поширеному вигляді або
в короткому. Перші входили до складу особливих збірок, так зв. «Четьїх-Міней»,
або існували самостійно, друга знаходили собі місце в тзв.
«Пролог». «Четьї-мінеї» існували на Русі мабуть вже в XI ст., Пролог
з'явився імовірно в XII в. І той і інший збірки на самому початку свого
існування стали поповнюватися оригінальним російським матеріалом. У XI-XII ст. в
окремих рукописах відомі були в нас перекладні житія Миколи Чудотворця,
Антонія Великого, Іоанна Златоуста, Сави Освяченого, Василя Нового, Андрія
Юродивого Олексія - людини божа, В'ячеслава Чеського (останнє --
зх.-слов'янського походження) та ін Крім того, існували на російському грунті
в найдавніше час перекладні збірники коротких новел, що оповідала лише про
будь-якому окремому повчально епізоді з життя християнського «подвижника»
і носили назву «Патериком» або «Отечніков». Вони поєднували в собі повісті
про осіб, подвизалися в цiй певної місцевості або в певному
монастирі. З таких патерик особливо популярні були за старих часів два --
«Лавсаік», або «Скитський патерик», що оповідала про життя єгипетських анахоретом
і складений у V ст. єпископом Палладієм Елінопольскім, і «лимонарій» ( «Луг
духовний ») або« Синайський патерик »Івана Мосх (VII ст.), що викладає події з
життя сирійських монахів. Обидва патерика в XI ст. вже були відомі на Русі.
З
Візантії прийшла на Русь і апокрифічна література. Переважна в апокрифах
навіть у порівнянні з канонічною літературою роль вимислу і поетичної
фантазії в з'єднанні часом з рисами реалізму та моральної дидактизму зробила
їх популярними в читацькому середовищі і зумовила їх вплив не тільки на
суміжні жанри (житія, паломницька література), але і на усну поезію (духовні
вірші билини), а також на давньоруське мистецтво. У списку XI ст. дійшов до нас
уривок «Діянь ап. Павла і Фекли », у списках XII ст. - «Приношення Ісайї»,
«Мука трьох юнаків вавілонських і пророка Даниїла» і популярне «Ходіння
богородиці по муках », яскраво зображує картини пекельних мук і милосердя
до грішників богородиці. Елементи внутрішньої критики і ревізії невблаганною
божеський справедливості, присвоєні богородиці, і були очевидною причиною
зарахування пам'ятника до книг «хибним», або «відречених». До апокрифів
примикає і відоме «Одкровення Мефодія Патарского», повествуюшее про кінцеві
долю світу і стало відомим в російській писемності ще до XII ст.
Широким
поширенням з самого початку користувалася у нас патріотична література,
тобто твори «отців церкви», переважно Іоанна Златоуста, Єфрема
Сирина, Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Лествичника, Іоанна
Дамаскіна, Афанасія Олександрійського, Геннадія Константинопольського.
Твори цих авторів, у ряді випадків що були характерні
зразки візантійського церковного красномовства, знаходили собі місце частково в
збірниках, з яких найбільш відомі два «Святославовім Ізборник» (1073 і
1076) і «Златоструй».
Короткі
повчальні вислови, афоризми, вибрані з «священного писання»,
патріотичної літератури і навіть з античних світських письменників, склали
особливий збірник, так зв. «Бджолу», що з'явилася на Русі мабуть наприкінці XII ст. і
що є переклад двох збірок: Івана Стовейского і Максима
Сповідника (VII ст.), Об'єднаних ченцем Антонієм (XI ст.).
Перекладна
історична література, містила в собі чимало розповідного
матеріалу, була представлена у нас в найдавнішу пору візантійськими хроніками,
починається виклад від створення світу, які трактували всесвітню історію,
переважно єврейську і візантійську, з точки зору церковно-релігійної і
висвітлює переважно факти церковного життя. Уже в XI ст. у нас
існували в перекладі хроніки Іоана Малали (VI ст.), Георгія Сінкелла (VIII-IX
ст.) і Георгія Амартола (Грішника) (IX ст.). У пізніший час у нас зталі
відомі хроніки Іоанна Зонара і Костянтина Манасії - хроністів XII ст.
На
кордоні між історичною хронікою і повістю стоїть «Історія іудейської війни»
Йосипа Флавія, перекладена, точніше перекладання, мабуть, на Русі в середині XI
століття. Елементами свого стилю, що характеризується наявністю сталих
поетичних формул для зображення картин військових битв, вона вплинула на
стилістику військових повістей, зокрема «Слова о полку Ігоревім».
Світське
перекладна оповідна література не була особливо численна в
стародавньої Русі, очевидно тому, що, незважаючи на свою в багатьох випадках
релігійне забарвлення, вона по суті не були прямим вираженням церковної
ідеології, і духовенство, в руках якого гол. обр. було зосереджено і
перекладацьку справу і поширення літературних творів, не було
зацікавлене у заохоченні і культивуванні матеріалу, безпосередньо не
який відповідав його інтересам. У найдавнішу пору в нас відомі були такі
перекладні повісті, як «Олександрія», «Девгеніево діяння», повісті про Акіра
Премудрого, про Варлаама і Іосаф, про Індійському царстві, оповіді про Троє,
«Стефанія і Іхнілат».
Повість
про Олександра Македонського, що містила в собі нечуване життєпис
знаменитого героя давнини, користувалася величезною популярністю як на
Сході, так і на Заході. Вона розповідала про його незвичайному народження, про його
подвиги, військових доблесті, завоювання земель, багатих всілякими
дивами, про ранню його смерті і зображала Олександра як героя, наділеного
великим розумом, мудрістю і жагою знань. Вона існувала у нас мабуть вже в
XI-XII ст., І, мабуть, самий переведення її зроблений був на Русі. У XV ст. на
Русь з Сербії приходить нова редакція «Олександрії», так зв. «Сербська»,
представляла собою переклад з особливою грецької редакції, що зазнала
романського впливу як в мові, так і в сюжеті і витіснить старий переклад.
Російська
текст «Девгеніева діяння» сходить до недошедшему до нас тексту візантійського
роману X ст., що виник на основі візантійського епосу про боротьбу греків з
сарацинами і оповідала про викрадення сарацинським царем Аміром знатної
грецької дівчини, з якою він, прийнявши християнство, одружується, і про подвиги
і любовні пригоди сина їх Дігеніса-акритів. Переклад грецького роману на
російська яз. був зроблений не пізніше XII-XIII ст. Найстаріший російський список повісті
XVI ст. перебував в одному збірнику зі «Словом о полку Ігоревім».
В
«Олександрії» і в «Девгеніевом діянні» центральною фігурою є
ідеалізований герой, зовнішні і внутрішні якості якого (фізична
сила, зовнішня краса, видатна хоробрість, багата духовна обдарованість)
знаходяться в повній відповідності з поданням верхів феодального суспільства про
світському героя.
Повість
про Акіра Премудрого склалася з двох повістей, що спочатку існували
окремо. В одній із них розповідалося про долю царського радника Акіра,
обмовленого перед царем Сінагріпом племінником Акіра Анаданом, засудженого на
кару, але врятованого від смерті і потім завдяки своїй мудрості звільнився
царя від чужоземної данини, а в іншій - полягало збори моралей Акіра
Акадану. На візантійської грунті обидві повісті були відомі вже в об'єднаному вигляді.
Повість про Акіра очевидно була перекладена з грецької безпосередньо на
російська мова в половині XI ст.
Великий
популярністю на Русі користувалася широко відома на Сході і на Заході
повість про Варлаама і Іосаф. В основі своїй вона представляє християнізовані
біографію Будди. Російський переклад її відноситься очевидно до XI ст. Головний інтерес
повісті для благочестиво налаштованого читача полягав у притчах і апологію,
в значній кількості що увійшли до неї і що представляють собою християнське
осмислення буддійських оповідань.
«Сказання
про Індійському царстві », або« Сказання про Індію багату », написаний у формі
послання індійського царя і пресвітера Іоанна до грецького царя Еммануїла і
описує чудеса, багатство і могутність Індії, виникнувши у Візантії, стало
відомо в Суздальської Русі ймовірно не раніше XIII ст.
Значно
поширені були на Русі і популярні в середньовічній Європі оповіді про Троє
( «Троянська історія»). Джерелами повістей про Троє був не Гомер, а пізніші
оповіді, помилково приписуються грека Діктісу і фрігійці Дарету. У другій
половині XV ст. у перекладі з латинської мови у нас з'явилася повість про Троє
Гвідо де Колумна (кінця XIII ст.). Вона увійшла потім в скороченні в пізній
хронограф і до Петровської епоху була однією з перших друкованих книг.
В
числі популярних перекладних повістей повинна бути названа і дидактична
повість про Стефана і Іхнілате, у формі притч про тварин викладає право,
якими мають керуватися царі в своєму управлінні народами. Виник на
індійської грунті, що склав у VI ст. н. е.. збірник «Панчатантра», пам'ятник
цей, значно християнізовані на слов'янському грунті, став відомий на
Русі однак не раніше кінця XIV - початку XV ст.
Нарешті
істотним переказними жанром в найдавнішу епоху у нас були твори,
повідомляли відомості щодо основних питань світобудови. До їх числа
належали такі пам'ятки, як «Шестоднев» (Іоанна, екзарха болгарського),
«Фізіолог», «Християнська топографія» Козьми Iндикоплова. Значення їх для
історії стародавньої Р. л. обумовлюється наявністю в них великої кількості
легендарно-поетичного матеріалу в поясненні і описі живої та мертвої
природи, властивостей і особливостей тварин і рослин, пристрої всесвіту.
Ряд
перерахованих пам'яток візантійської літератури був переведений з грецького
безпосередньо на російську мову в час пожвавлення на Русі перекладацької
діяльності за Ярослава Мудрого, про що згадується в літописі під 1037. Але
точне визначення того, що було переведено саме у нас, в ряді випадків є
скрутним.
Найдавніший
період історії оригінальної Р. л. (XI-XII ст.), Пристосовується до початкової порі
феодалізації Русі, представлений проповіддю, житієм, повістю, у тому числі
літописної, описом подорожей «у святу землю». У якості власне літературних
пам'ятників повинні бути названі лише ті твори проповідницького жанру, в
яких мають місце поетичні чи риторичні засоби словесного вираження.
Одним з найвизначніших проповідників-риторів XI ст. був Іларіон, перший російський
митрополит (з 1051), автор «Слова про закон і благодать», написаного між 1037
і 1050. У ньому Іларіон проявив себе як вихований на візантійських зразках
талановитий і мистець, стиліст, а також як неабиякий публіцист. У другій
частини «Слова» - похвалу князю Володимиру, використаної в ряді подальших
російських пам'ятників, - Іларіон виступає як апологета «руської віри» і
російської державності. Підкреслюючи, що Володимир прийняв християнство не під
впливом Візантії, а з власної волі, автор виявляє прагнення
емансипуватися Русь у культурному та релігійному відносинах від Візантії. Іларіон
відображає національну самосвідомість верхів російського феодального суспільства в пору
культурного піднесення Русі за Ярослава Мудрого, досягаючи великої сили твердженням
позитивного образу Володимира, змальовані у вигляді благочестивого
князя-просвітника.
Ще
більш показовим матеріалом для судження про характер давньоруської
риторичної мови і художніх її коштів є літературна
діяльність видатного для свого часу і плідного письменника XII ст.
Кирила, єпископа Туровського (розум 1175), автора ряду «слів», повчань і молитов.
Стиль Кирила Туровського перебував у сильній залежності від зразків
візантійської літератури. Так само як і Іларіон, він користується в своїх творах
символічними уподібненнями, порівняннями та метафорами, іноді беручи для цього
матеріал зі світу природи і даючи, напр. в «Слові на новий тиждень по пасце»,
перше в російській літературі зразки пейзажу. В інших своїх творах Кирило
Туровський вдається до драматизації викладу, вводячи в оповідання прийоми
діалогічного побудови мови.
Елементи
символічного паралелізму у великій мірі присутні і в посланні автора
другої половини XII ст., другого руського митрополита Климента Смолятича до
смоленського пресвітера Фоми. Прийоми візантійського вітійства та риторики
позначилися і в оригінальних російських співах і похвальних словах XI-XII ст.,
зокрема - в службах і канонах, що пов'язуються з іменем печерського ченця
Григорія (кін. XI - поч. XII ст.).
З
пам'ятників оригінальній житійної літератури в найдавнішу епоху найбільшою
популярністю користувалися твори, пов'язані з особистостями князів Бориса і
Гліба. Крім літописної оповіді, що увійшов під 1015 в «Повість временних
років »(див. нижче), про Бориса і Гліба анонімне написано« Сказання і пристрасть і
похвала святих мучеників Бориса і Гліба »(70-80-і рр.. XI ст.), а також« Читання про
житіє і погубленії блаженну страстотерпців Бориса і Гліба »Нестора. На відміну
від анонімного «Сказання», що розповідає гол. обр. про епізод зіткнення Бориса
і Гліба з Святополком, смерті обох братів і загибелі Святополка від руки
Ярослава, «Читання» Нестора, рясно використовувала візантійські і житійні
шаблони, розповідає про найважливіші моменти біографії Бориса і Гліба та так. обр.
в набагато більшому ступені, ніж «Сказання», що представляло собою свого роду
історичну повість, уснащенную подекуди елементами військових повістей, є
власне житієм. Однак завдяки великій своїй літературності, ліричної
забарвленості і наявності прийомів драматизації «Сказання» було поширено
набагато сильніше, ніж «Читання». За своєї основної тенденції воно, як і «Читання»
Нестора, з'явилося апологією діяльності київського князя Ярослава Мудрого.
Нестору ж належить житіє Феодосія Печерського, написане під значним
впливом візантійського житія Сави Освяченого. Дуже показово, що всі
вказані житія, як і інші, що збереглися від найдавнішої пори, написані для
прославлення представників феодальних верхів - князів світських або князів
духовних. Ця тенденція виявиться панівною для житійної літератури в усі
час її подальшого існування.
Одним
з найдавніших і широко розвинутих видів давньоруської писемності були
літописі. Складання літопису полягав у тому, що окремі особи, у
більшості належали до князівсько-боярської або монастирської середовищі,
записували ті чи інші події, свідками яких вони були або про які вони
від кого-небудь чули. Ці записи разом з легендами, повістями або оповідями про
різних обличчях та подіях були зведені в окремі зводи, надалі
поповнювалися і видозмінюється до тих пір, поки не був то той перший
що дійшов до нас звід, який має заголовок: «Се повісті временних літ, откуду
є пішла Руська земля, хто в Києві нача первее княжити і откуду Русская
земля стала есть ».
З
Києва літописання перейшло в Переяславль Південний, Ростов, Володимир Суздальський,
Переяславль Суздальський, Галич Волинський і т. д. Старшими списками літописних
збірок є «Лаврентіївський» 1377, що містить в собі слідом за «Повістю
временних літ »севернорусскій літописний звід, що розповідає переважно про
події в Суздальської Русі до 1305, і «Іпатіївський», що відноситься до 20-их рр.. XV
в., крім «Повісті временних літ» укладає також южнорусский звід,
що розповідає про події у Київській і Галицько-Волинської Русі і доводять
виклад до 1292. У списку XIII-XIV ст. дійшов до нас Новгородський літописний
звід, що викладає долі північно-західної Русі.
Події
і факти, розказані в літописі, висвітлювалися літописцем з точки зору класу
феодалів, з позиції, бажаною князівської влади. Літописець - редактор склепінь --
незмінно залишався князівським публіцистом.
Значення
літописи як специфічно літературного матеріалу визначається великою кількістю
що ввійшли в її оповідань, повістей і легенд. У цьому матеріалі значною
мірою відображені усні поетичні перекази про різних історичних осіб і
події, у ряді випадків ускладнені мотивами і сюжетами, почерпнутими з фонду
міжнародних бродячих оповідань. Такі легенди «Повісті временних літ» про
апостола Андрія, про смерть Олега від свого коня, про помсту Ольги древлян, про
білгородським киселі і т. д. Матеріал літописів для історії стародавньої Р. л.
представляє тим більшу цінність, що більшість повістей, до неї увійшли, не
збереглося незалежно від літописних зведень. Ряд цих повістей, особливо
що увійшли в Галицько-Волинську літопис, відрізняється яскравістю поетичної мови і
образністю вирази.
В
найдавніше час зароджується в нас і література подорожей, паломництв.
Найбільш значним явищем у цій галузі було «Ходіння» в Палестину
південця ігумена Данила, що відноситься до 1106-1107. В основу твору Данила
лягли щоденникові записи, в яких він записував все бачене і почуте ним
щодо палестинських «святинь». Після повернення Данила на Русь ці записи
були ним об'єднані і оброблені. У нього поєднується точний опис топографії
Палестини з великою кількістю легендарного і апокрифічного матеріалу, почерпнутого
частиною з книжкових джерел, з якими він був мабуть добре знайомий ще
перш, ніж почав свою подорож. Наявністю цього матеріалу в поєднанні
з ліричною забарвленістю всього твори і обумовлюється віднесення
«Ходіння», відомого в безлічі списків з XII по XIX ст., До літературних
пам'ятників. У набагато меншому ступені літературне значення має «Сказання
місць святих у Царгороді »новгородського паломника Антонія - опис
подорожі до Константинополя бл. 1200, хоча елементи християнської легенди і
Апокрифа є і в ньому.
дорогоцінних
пам'яткою Київської Русі, як би підводять підсумки всьому її літературному
розвитку, є «Слово о полку Ігоревім». , Що належить перу видатного
поета-дружинника, воно дуже яскраво відображає ідеологію князівсько-боярського класу. Разом
з тим все воно «носить християнсько-героїчний характер, хоча язичницькі елементи
виступають (у ньому) ще досить помітно »(К. Маркс і Ф. Енгельс, Сочинського., т. XXII,
стор 128). Естетична цінність його - в багатстві й оригінальності тих
художніх засобів, якими користується автор, добре обізнаний в книжковій
та усної поезії свого часу, в тій картинності описів і тієї ліричної
схвильованості, з якою він розповідає про Ігоревої біді. «Слово» було, як
і більшість пам'ятників древньої Р. л., твором агітаційним. Осереддям
цієї агітації було «Золоте слово» Святослава, безпосередньо закликало до
дії. В особі автора «Слова» феодальний клас, в першу чергу
зацікавлений в реванші половцям, знайшов яскравого та талановитого виразника
своїх політичних устремлінь. Коли половецька загроза відійшла в область
минулого, забувся і саме «Слово», як уже не пов'язане з практичними
завданнями сучасності, але коли події, пов'язані з Куликівської битвою 1380,
нагадали боротьбу з половцями, «Слово» знову чути як актуальне літературне
спадщина і було використано в якості зразка для циклу повістей про
«Мамаєвому побоїще». А потім знову воно надовго було забуто, поки щаслива
випадковість не воскресила його для читача вже на рубежі XIX ст.
Всі
основні жанри розглянутого першого періоду - проповідь, житіє, повість --
були формами літературної творчості пануючого класу феодалів,
оскільки в його руках була політична та економічна влада. Подальше
розвиток феодальних відносин привело в XIII-XVI ст. до боротьби за об'єднання
розрізнених князівств, яка і завершилася до кінця цього періоду освітою
Московської держави в Волзько-Оксько басейні і до одночасного
складання Литовсько-руської держави. Період XIV-XVI століть - період
складання самостійної великоруської, білоруської, української літератури.
Спочатку, у зв'язку з політичною децентралізацією північної Русі, її література
мала обласної характер.
Прямим
продовженням літературної традиції XI-XII ст. є пам'ятник, що виник в
на початку XIII ст. в результаті взаємодії Півночі і Півдня і згодом
утворив «Києво-Печерський патерик». Основою для нього послужила листування
єпископа володимирського Симона (пом. 1226), колишнього ченця Києво-Печерського
монастиря, з ченцем того ж монастиря Полікарпом. У недошедшем до нас листі до
Симона Полікарп, що відрізнявся незауряднимі здібностями і начитаністю,
висловив невдоволення з приводу того, що йому доводиться займати в монастирі
становище рядового ченця. У відповідь Полікарпа, не виявила основний
чернечого доброчесності - смирення, Симон написав докірливого листа,
приєднавши до нього для науки гордому ченцеві кілька коротких оповідань з
життя печерських ченців і повість про побудову Печерської церкви. Мабуть, благаючи
Симона подіяло на Полікарпа, і він, у свою чергу, у формі звернення до
печерського ігумена Анкіндіну, доповнив праця Симона низкою нових оповідань з
життя тих же києво-печерських ченців. Обидва автори при цьому використовували зразки перекладної
візантійської патеріковой літератури, в той же час відобразив у своїх оповіданнях
тертя князів з києво-печерським чернецтвом на грунті зіткнення економічних
інтересів тих і інших. Надалі, коли точно - невідомо, писання Симона
і Полікарпа були об'єднані. Найстарша рукопис, що містить у собі такий
об'єднаний текст з приєднанням до нього Несторова житія Феодосія Печерського,
відноситься до початку XV ст. (1406).
Не
пізніше першої чверті XIII в. створюється в Переяславі Суздальському вельми цікавий
літературний пам'ятник - памфлет «Моління Данила Заточника», одягнений у форму
послання невідомого автора до князя переяславському Ярослава Всеволодовича. У
витіювато-риторичної формі, усна свою промову висловами з «священного
писання »і« мирськими притчами », автор адресується до князя, рекомендуючи йому себе в
як радник і просячи позбавити його від боярської кабали. Тут вже можна
бачити одне з виразів росту князівського авторитету, протиставленого
боярства і служив ідеологічним засобом підготовки феодальної
концентрації. Одночасно з ворожнечею до боярства автор, висловлює
негативне ставлення до чернечому духовенству як не стоїть на висоті
моральних завдань, що пред'являються до нього, а також до «злим дружинам». Такий
характер тієї редакції пам'ятника, яку слід вважати найстарішою. У
Надалі «Моління» піддалося переробки в середовищі консервативно налаштованої
(ймовірно в церковній), у ньому були витравлені опозиційні висловлювання як по
адресою боярства, так і за адресою духовенства, при посиленні викривальних
випадів проти жінок.
Ряд
літературних творів, викликаних татарською навалою, відкривається
літописної повістю про битві на річці Калці 1223, створеної мабуть в межах
Києва і потім перенесеної на північ. Услід потім йдуть повісті про взяття
Володимира (1237), про розорення Рязані Батиєм (1237), сказання про нашестя Батия
на російську землю (про розорення Києва, 1240), сказання про вбитий в орді кн.
Михайла Чернігівського з боярином Федором (1245), повість про вбивстві Батия (1247).
Все це, за винятком оповіді про Михайла Чернігівському, - за своїм стилем
типові зразки військових повістей, літературної творчості дружинної
верхівки, з яких найбільш художньої та яскравою за стилем є повість
про розорення Рязані, що стоїть у тісному зв'язку з повістю про Николі Зара
