Угорська література
І. Маца
Угорська
література, як і всі інші галузі культури Угорщини, до XIX століття
виявляє дуже мало самостійності. Після того, як перший угорський
король прийняв християнську релігію (995] і насильно нав'язав її
перехід від кочового способу життя скотарській до землеробства угорським
племенам, - Угорщина фактично стала колонією різних західних і, частково,
східних держав. Незалежно від того, хто керував країною, національні королі
або представники Анжуйськой або Габсбурзької династії, - кожен з них в
однаковою мірою намагався «латинізувати», а пізніше «германізовані» угорську
культуру. Королівські двори і вищі церковні установи запрошували закордонних
художників і архітекторів, дворянство наслідували побуті німецьких, французьких і
ін феодалів. Найбільше затримало розвиток В. л. те, що офіційним яз.
Угорщині був і залишився до початку XIX ст. - Латинська. Цим яз. користувалися
автори хронік і письменники-гуманісти XV ст. Відносний підйом розвитку В. л. і
яз. почався в XVI ст. Після «найбільшого національного нещастя Угорщини» (підкорення її турками), вона
договором (1538] була розділена на три частини, з яких одна залишилася
володінням габсбурзького короля Фердинанда, інша - стала провінцією
Турецької імперії, а в третій - у Трансільванський частини - утворилося
національне герцогство. У цій частині Угорщини, де дворянство було налаштоване
проти Габсбургів і не тільки допускав, але і підтримувало поширення
реформації, вперше були створені сприятливі умови для розвитку В. л.
З'явилися
народні співці і літописці, які перекладали на угорський яз. твори
іноземних авторів, складали ліричні і епічні пісні про подвиги народних
героїв. XV ст. дав «батька угорської поезії» Б. Балаші (1551-1594] - автора
численних сонетів, названих «піснями-квітками». Вони написані під впливом
західної, особливо італійської лірики. Від цієї доби залишилися епічні поеми
Себастіана Тіноді ( «Хроніка», 1554) і Петра Ілошваі (епічна поема про діяння
народного героя Толді в 1574). Більш зрілими послідовниками цих перших
діячів В. літератури є Міклош Зріні (1620-1664], автор героїчної
історії захисту замку Сігетвар від турків, і Іштван Генгеші (1625-1704], автор
романтичного епосу. Значення цих епічних і ліричних творів у тому,
що в них робиться спроба перетворити мало розвинений угорський яз. в літературний
і вперше дається світський зміст. Значну роль у розвитку літературного
яз. зіграли також переклади псалмів, теоретичні й полемічні роботи,
написані представниками католицької та протестантської церкви. Особливо треба
виділити твори церковного письменника Петра Пазмань (1570-1637], які за
яз. довгий час вважалися зразком церковної літератури. В цей же час автори
наукових трактатів та історичних праць користувалися майже виключно
латинською мовою. До цієї епохи відносяться роботи істориків - Бел, Коллар, Кальдор,
Катона, як і поява першого в Угорщині енциклопедії та логіки.
Подальше
розвиток В. л. йшло паралельно з розвитком національного і антигабсбургській
руху, метою якого було створення незалежного національного
держави. Вогнища цього руху були, з одного боку, в протестантській
Трансільванії, а з іншого - у північних і північно-східних повітах (нині
що належать до Чехо-Словаччині), де дворянство, спираючись на невдоволення
селянських мас, організувало опозицію, а до кінця XVII ст. - Збройне
повстання проти Габсбурзької династії (остання досягла в 1687 права на
угорський престол) і проти угорських (західних) її прихильників. Повстання,
підтримуване французьким урядом,
розвинулося в «визвольну війну» під керівництвом Франца Ракоці, тимчасового
правителя незалежної Угорщини. Від цієї доби залишилися тзв. «Пісні куурцов»
(бунтівників), що представляють собою перші зразки угорської революційної
поезії. Після придушення визвольного руху (1711] режим жорстокого
політичного і культурного гніту з боку Австрії систематично ослаблював
національну культуру і висував прихильників латинської та німецької культури.
Угорські історики називають XVIII ст. «А-національної епохою». І насправді,
приблизно до 80-х рр.. національний рух в галузі культури було припинено.
Якщо в палаці Ф. Ракоці і почав створюватися центр угорської культурного життя,
то всього цього було покладено край. Масами запрошувалися до Угорщини іноземні
(особливо німець) художники, актори та письменники. Літературний яз. був, як і
раніше, латинську. Так у 1711 з'явилася перша історія В. л. (Давида
Цвіттінгера), філологічні нариси Шаяновіча і в 1725 - перша газета - все на
латинською мовою. У той час В. л. була представлена одним Келеменом Мікеш (1690-1761],
що жив в еміграції в якості секретаря Ф. Ракоці. Габсбурги, які
прагнули до повної германізації постійно бунтує Угорщини, за часів Марії Терезії
(1740-1780] змінили курс своєї політики. Не вдаючись до насильницького
придушення руху опозиційних повітів, Марія Терезія зібрала при віденському
дворі «цвіт» аристократичної угорської молоді з метою прищепити їй
відданість до династії і просочити її німецькою культурою. Аристократія,
користувалася раніше латинською мовою., в цю епоху писала і говорила
виключно по-німецьки і по-французьки. Середнє дворянство залишилося вірним
латинської яз. Угорська ж мова вважався навіть самими угорцями жалюгідним
мужицьким мовою, який мало придатний для вираження думок і почуттів культурних
людей. Але політика Габсбургів могла лише тимчасово зупинити подальше
розвиток національної свідомості. Та частина угорської інтелігенції, яка
залишилася вірною ідеям пригніченого національного руху (Ракоці), і в
особливості які емігрували за кордон (до Туреччини і до Франції) націоналісти були
захоплені ідеями французької революції. Провінційна молодь висунула
гасло «національного відродження». З цього часу починається другий період
розвитку В. літератури та піднесення її.
«відродженцями»,
які у вкрай несприятливих для середніх станів економічних умовах,
під прапором національно-демократичних гасел висловлювали ідеї та громадські
ідеали городян, різночинців і середнього дворянства, почали свою
культурно-освітню політичну роботу
в провінції, де вплив габсбурзької політики було послаблено, в центрах
північно-західних і північно-східних повітів, особливо в містах Кашшая і Пожонь.
Тут відкривалися літературні суспільства для вивчення угорської мови,
сформувалося перше угорське театральне товариство (1790], стала видаватися
перша газета угорською мовою. (у Пожоні, 1781). Як діяльність цих
товариств, так і напрямок літературних творів «відродженцями» носили явно
політичний характер, хоча белетристи і дотримувалися суворих форм
класицизму. Більшість літераторів - посередньо або безпосередньо --
брало участь в антимонархічний змові «угорських якобінців», лідер яких,
Мартинович, був страчений в 1794. Відродженцями був заснований і перший великий
журнал угорською мовою. ( «Угорський музей», вид. В місті Кашшая), ними ж була
висунута ідея створення угорської Академії наук. Під керівництвом їхнього вождя,
Франца Казінці (1759-1831], було організовано філологічне товариство, завданням якого
було наукове обгрунтування граматики, синтаксису та етимології угорського
яз. і створення «своїх», угорських слів для заміни вживалися в мові в
великій кількості іноземних виразів. Граматичні і стилістичні
нововведення цієї групи виявилися дещо надмірними (новатори «вигадували»
безглузді «нові» угорські слова), але рух все ж таки дало дуже значні
результати. «Відродженцями» провели величезну роботу не тільки у суто літературному,
але і в загальнокультурному і політичному напрямку. Завдяки енергійної агітації
їм вдалося домогтися того, що уряд змушений був дозволити в школах
і в деяких установах користуватися угорським яз., хоча латинська і залишився
яз. «Державним». Найбільш значними представниками цього руху в
художній літературі були, крім Ф. Казінці, прозаїк Йосип Карман (1769-1795],
поети - Георг Скажений (1747-1811], названий «угорським Горацієм», і Янош
Бачані (1763-1845]. Останній є першим угорським поетом-різночинцем
він
брав активну участь (разом з Казінці) в «змові якобінців» і провів
половину свого життя на засланні та в австрійських в'язницях. До арешту Бачані був
редактором «Угорського музею» і написав ряд патетичних поем, в яких
оспівав французьку революцію і «свободу всіх народів». Його перу належать і
роботи з питань естетики. Це літературний рух, що мав явно
пропагандистський характер, отримує більш естетичний ухил у діяльності
«Другого покоління» відродженцями, які, з одного боку, зміцнювали зв'язки з
сучасної їм західній літературою, а з іншого, - намагалися художньо
поглибити колишні досягнення національної
літератури. Представники цього, як і перше, покоління перебували під дуже
сильним впливом класицизму і частково грецької і римської літератури. Поет
Олександр Кішфалуді (1772-1844] писав під впливом Петрарки, Франц Келчеі (1790-1833]
- Під впливом Лессінга і Шіллера, Міхаель Чоконаі (1773-1805] був «греком», але
не забував і народної поезії.
Останній
період діяльності цих письменників вже співпадає з новим настанням
австрійської реакції. Письменники повернули в бік романтизму. Вони вже не співали про
«Свободу всіх народів», не писали (як Бачані) «гімни сонця», не говорили про
майбутньому, а звернулися до «великого минулого» угорської нації, на хвалу
національних ідеалів і героїв. Поряд з авторами художньої прози, яка
набуває все більшого значення, з'являються драматурги - Кароль Кішфалуді (1788-1830],
від романтичних драм і комедій, і Йозеф Катона (1792-1830]. Історична
трагедія останнього «Банк Бан» ставиться на сцені і в даний час. Більш значні
представники цього періоду - Міхаель Вьорьошмарті (1800-1855], поет, драматург і
перекладач Шекспіра, автор героїчного епосу, який розповідає про завоювання
угорцями Відня, і прозаїки Міклош Іожіка (1794-1865] і Йозеф Етвеш (1813-1871].
Перший перебував під впливом Вальтер Скотта і вважається першим великим
угорським романістом на західний лад. Другий, крім історичних романів,
писав твори на сучасні теми, зачіпаючи в них актуальні соціальні
проблеми ( «Сільський нотаріус» і «Дочка мельника»). Велике суспільне значення
мав свого часу його історичний роман «Угорщина в 1514 році", в якому він
виступав у ролі захисника звільнення селян-кріпаків.
Громадські
настрою цієї дореволюційної епохи найбільш яскраво відбилися в
публіцистичній діяльності графа Стефана Сечені, прихильника ідеї буржуазної
демократії. Разом з Телегдім він був засновником угорської Академії наук (1827].
Третій
період розвитку В. л. починається з березневої революції 1848. Революційне
рух висунув ряд нових письменників, які підняли В. л. на однаковий
рівень з європейськими літературами. Лірик Шандор Петефі (1822-1849], епік Янош
Аран (1817-1882], романіст Мор Іока (1825-1904] і драматург Імре Мадач (1823-1864]
є найбільш значними з них. Аран у своїх баладах, дидактичних
поемах і великих епопеях висловлював ще романтичні ідеали угорської
національної буржуазії і ідеали союзника цієї буржуазії - дрібного дворянства.
Ш. Петефі зрозумів ідею буржуазної
демократії більш широко за своїми
переконаннями він був республіканцем-космополітом і в його ліриці знайшли своє
відображення політичні ідеали тодішньої дрібнобуржуазної інтелігенції. Більше
пасивним глядачем подій був Мадач, автор «угорського Фауста» ( «Трагедія
людини », мається на російському перекладі) - романтик і утопіст.
Іока
у своїх романах шукав компромісу між буржуазною демократією і
аристократичної авторитарністю. Більшість його романів переведені на всі
європейських мов, у тому числі тридцять з них - на російську. Літератори друга
половини XIX ст. не створили нічого нового і особливо значного. Більші
імена цього періоду: Пал Гьюлаі (1826-1909], історик літератури, Гергель Чики (1842-1891],
автор драм з соціальним змістом, і Кальман Міксат (1849-1910], популярний
прозаїк і гуморист.
Останні
роки XIX ст. і початок XX ст. внесли до В. л., з одного боку, дрібнобуржуазний
романтизм, а з іншого - реалізм. Представники цих напрямів, як З. Амбруш,
Фр. Герцег, Г. Круді, Фр. Мольнар, В. Ракоші, Ал. Броди, І. Фельдеш та ін,
є більш-менш обдарованим спадкоємцями традицій французької літератури
XIX ст. З них Фр. Мольнар, завдяки своїм драми і комедії, став модним
письменником і в Німеччині. Багато творів та інших письменників названих
напрямків перекладені на німецьку та частиною на французький яз. Ал. Броди (1863-1924]
та І. Фелдеш (нар. 1881] написали кілька п'єс на соціальні теми.
Наступний
етап розвитку В. л. почався вже під знаком західного модернізму і пов'язаний з
швидким зростанням промисловості й угорської буржуазії. Лідером школи модерністів
був Ендре Аді (1877-1919], перший великий лірик після Петефі. Будучи спочатку
учнем Бодлера і Рембо, він зумів надати своєрідний блиск угорському
модернізму і збагатив угорську поетичну яз. не тільки образами,
характерними для символістів, а й деякими забутими вже образами бунтарської
поезії «куруців». Група модерністів, згуртована навколо журналу «Захід»,
висунула низку талановитих поетів (М. Бабич, Д. Костолані, Ш. Лани, А. Тоот),
романістів (Ж. Моріц, Б. Ревеса, Д. Сабо, Ф. Каринтія, Л. Барта, М. Кафка) і
драматургів (І. Гелтаі, М. Ленгіел, «Тайфун» якого ставилося в російських
театрах). Більшість цих письменників - прихильники і виразники політичних
ідеалів радикальної промислової буржуазії. До цього покоління належать ще
теоретик та естетики Георг Лукач і драматург і поет Бела Балаш. Лукач - автор
робіт «Сучасна драма», «Душа і форма», «Теорія
роману ». Він після революції 1918 став до лав компартії і з того часу
займається більше філософією та економікою. Його останні книги - «Історія та
класова свідомість »і« Ленін ». Б. Балаш - прихильник французьких містиків
(Клоделя та ін) - написав ряд драм і містично-символічних віршів. У
Останнім часом він зайнявся питаннями кіно ( «Культура кіно», є російська
переклад). Під час пролетарської диктатури в Угорщині Лукач був народним
комісаром освіти, а Балаш - завідувачем театрами.
Про
довоєнної літературі, пов'язаної з класовою боротьбою пролетаріату, можна сказати
дуже мало. Прозаїк Ш. Чізмадія і поети І. Ванцак і Ж. Варнаі були визнаними
письменниками соц.-дем. партії. З більш видатних письменників примикали цілком до
робітничого руху - модерніст Бела Ревеса (нар. 1876] і рано помер
талановитий прозаїк Іштван Темеркень. Ряд своїх творів присвячували
проблем класової боротьби пролетаріату і селянства Людвіг Барта (р. 1878],
Людвіг Надь і деякі модерністи. Тут можна вказати на деякі
вірші Е. Аді, що відрізняються своїм глибоким співчуттям справі визволення
пролетаріату.
Ще
під час війни 1914-1918 почала працювати (1915] група угорських активістів
(див. «Aktion») (основний склад її: Ал. Барта, Л. кашаков, А. Ком'яти, І. Маца і
худ. Б. Уіц), у своїй діяльності приділяє багато уваги антимілітаристська
пропаганді. Перший їхній журнал «Дія» було заборонено прокуратурою.
Ідеологічна програма угорських активістів була в повній згоді з
програмою активістів німецьких (Пфемпферт, Рубінер і т. д.), з якими
згодом було встановлено зв'язок. Під час пролетарської диктатури група ця
представляла собою «лівий фланг літератури», але гасла «пролетарської літератури»
не стали її гаслами. Після падіння радянської влади група розпалася. Частина
її, на чолі з кашаков, залишилася при первинних ідеалістичних поглядах, а
згодом докотилася до дадаїзму (див.). Друга група - «Єдність» (Ком'яти,
Рез і Кагана) і третє - «Віденська група» (Барта, Маца, Уіц) прийняли загальний
гасло «пролетарської літератури» і, спочатку окремо, потім разом, вели
комуністичну пропаганду. З молодих письменників, що стоять поза угруповань,
віддають свої творчі сили будується пролетарської літератури поети: Андора
Габор та Анатолій Гідаш, прозаїки: Бела Іллеш, Янош Гетваі, Йозеф Ленгел та ін
їх рядах працював помер в Америці Іог?? нн Лека-Лассен. Всі ці письменники
угорської політичної еміграції в 1926 об'єдналися в «Союз угорських
революційних письменників », який має свій орган -« Серп і молот ». Їхні роботи на угорській мові, за
рідкісними винятками, друкуються лише в цьому журналі вони з'являються головним чином у перекладах на
німецька та російська мова. З письменників «Союзу» друкувалися українською мовою - Ал.
Барта (роман «Чудова історія» та оповідання), О. Габор, А. Гідаш, Ш. Лани (в
різних журналах), М. Залка, Б. Іллеш ( «Микола Шугай», «Килим Ст. Разіна» і
інші оповідання), І. Лека-Лассен ( «Інша Америка»), І. Матейка (збірка
«Угорська революційна поезія»), І. Маца ( «Мистецтво сучасної Європи»,
«Літ-pa і пролетаріат на Заході» та статті з питань мистецтва).
В
самій Угорщині, де до останнього часу панувала сама сувора реакція, а в
літературі - жалюгідне епігонство, в перші роки білого терору будь-яка серйозна література
замовкла. У свій час піднімав протестує голос лише один Жигмонд Моріц (нар.
1873], що належав до групи модерністів, реаліст, автор історичних
романів та романів з життя середнього селянства в останній час і він змирився з
існуючим ладом. З 1921 спостерігається деяке пожвавлення серед групи
модерністів, але їх колишній літературно-громадський радикалізм виродився тепер
в абстрактний естетизм, що відрізняється довершеною аполітичністю. З 1926 р.
почали з'являтися молоді письменники і поети, що групуються близько журналів
«100%» та «Нова земля». З них найбільш виділяється молодий романіст Гергель.
Представники цих нових груп намагаються зробити переоцінку формальних
досягнень активістів і, на відміну від останніх, замість загальних проблем
«Революційності», висувають актуальні проблеми навколишнього їх класової
дійсності.
Список літератури
Угорська
революційна поезія, збірної. під ред. І. Матейка, М., 1925
Маца
І., Мистецтво сучасної Європи, М., 1925
Його
ж, Література і пролетаріат на Заході, М., 1927
на иностр. яз.: Katona L. und Szinnyei Fr., Geschichte der Ungarisch. Literatur, Berlin,
1911
Kont J., La litt
