Англомовний дебют Набокова

Леденев Олександр Володимирович, доцент кафедри російської літератури ЯГПУ ім. К. Д. Ушинського, кандидат філологічних наук

Найкращі ранні спроби В. Набокова писати по-англійськи припадають на роки його навчання в Кембриджі на початку 20-х років. Це були ентомологічний стаття і кілька віршів. Після випускних іспитів навесні 1922 року Набоков перебрався до Берлін, де почав співпрацювати в російськомовній періодичної преси. Прийняв він участь і у діяльності російської кабаре "Карусель", що відкрився в Берліні саме в 1922 році. Видається керівництвом кабаре тонкий журнал-програма виходив на трьох європейських мовах, у тому числі англійською. Два написаних Набоковим по-англійськи есе з'явилися в другому номері англійського варіанта журналу в 1923 році. Саме вони - перші зразки набоковской художньої прози, створеної на англійській мові [1].

По-своєму символічний той факт, що присвячені ці англомовні мініатюри суто російської темі - темі російських народних традицій, народного мистецтва. Перші свята весняного циклу описані в одному з есе чи не "по-Шмельовські": "З села привозять в місто пухнасту, перламутрово-сіру вербу і продають її пучками на бульварі, по обох сторонах якого тягнуться дерев'яні прилавки, побудовані з нагоди вербної базару. А на прилавках, під крапель виблискують на березневому сонці коричневих беріз, чого тільки не побачиш! Тут і вафлі з кремом, східні солодощі, золоті рибки, канарки, штучні хризантеми, опудала білок, строкато вишиті сорочки, пояси, хустки, гармоніки, балалайки - і іграшки, іграшки, іграшки без кінця ..."[ 2]

Заявлена в набоковскіх англомовних есе і важлива для його зрілої творчості тема взаємовідносин різних культур, насамперед російської та європейської: "Російська душа має здатність вдихнути власне життя в ті різні форми Мистецтва, які вона зустрічає у інших народів ..."[ 3] Ця теза може бути використаний і по відношенню до власного набоковскому творчості. Його "Західництво" багато в чому навіяно спільними "європейськими" устремліннями російського мистецтва початку ХХ століття, а в цілому еволюція набоковского стилю була пов'язана з засвоєнням і переробкою поетики російського "срібного століття". Російська культурно-історичний фон буде досить чіткий в більшості його англомовних творів, але навіть в тематично вільних від "російської специфіки" творах багато композиційні ефекти і приватні особливості стилю стануть результатом своєрідною переплавлення формальних знахідок і метафізичних прозрінь російської поетичного ренесансу початку ХХ століття.

Але лише в 20-і роки спадкоємність Набокова по відношенню до "срібного віку" виявлялася відкрито. Ось фраза з другого есе, ніби виписана з "Умовно" М. Кузміна: "Мистецтво сполучається з природою настільки дивовижним шляхом, що важко сказати - чи то заходи створили Клода Лоррен, чи то Клод Лоррен створив заходи "[4]. У ранній поезії Набокова проявом залежності було відверте учнівство у таких різних поетів попереднього покоління, як А. Блок та І. Бунін. У прозі "контактні" впливу, пов'язані із засвоєнням конкретних індивідуальних стилів або персонально забарвлених тим, менш помітні. Перш за все тому, що успадковує Набоков-прозаїк не стільки майстрам художньої прози, скільки лірикам, ніби переносячи або "переводячи" в іншу жанрово-родову сферу їх знахідки, зроблені в області поетичної виразності.

Важливо і те, що подібна "гибрідизуючою-ція" прози йшла не по лінії виборчого засвоєння прийомів того чи іншого конкретного майстра: по відношенню до індивідуальним стилям Набоков майже завжди віддавав перевагу тактику пародіювання. Проза (як російська, так і англійська) збагачувалася общеродовимі рисами, властивими ліриці російського модернізму, тими універсальними проявами стильової новизни, які характеризували художній зір епохи.

Найбільш інтенсивно оновлювалися в набоковской прозі глибинні, так би мовити, ліричні компоненти стилю - не стільки сюжетно-фабульні зв'язку або подібний лад, скільки суб'єктна організація, ритміка (і ритм фрази, і ритміка художнього цілого), фонетична тканину тексту. Звичайно, зустрічаються у Набокова цілком дешіфруемие алюзії на ті чи інші явища срібного століття, а то й очевидні переклички вкладених в уста персонажів ідей з естетичними положеннями поетів початку століття. Блоковскій "підтекст", алюзії на А. Білого, М. Кузміна в останні роки привернули увагу першокласних дослідників [5]. Однак більш характерно для Набокова не пряме або приховане цитування тих чи інших "Персональних" образних знаків, але тонке використання самих принципів ліричної поетики.

Якщо згадати, скільком зобов'язана поезія "срібного століття" західним (перш за все французьким) впливів, стає дивно реакція емігрантів-співвітчизників на стильової вигляд прози Набокова. Так, Г. Іванов і Г. Адамович прирівнювали його російську прозу до перекладів із сучасної французької прози - настільки стилістика Набокова відрізнялася від знайомих російських зразків. Цікаво, що власний поетичний стиль Г. Іванова - в минулому "молодшого акмеїстів" - не здавався йому схожим на іншомовні зразки: читацькі смаки в 20 - 30-і роки настільки адаптувалися до модерністської лірики, що вона сприймалася вже як беззастережно "своя", національно визначена.

Інакше було з прозою, де індивідуальні досягнення Ф. Сологуба і особливо А. Білого не змінили общеродових властивостей російської прози, але сприймалися все ще як експерименти. Ось чому в набоковской прозі стильові еквіваленти вітчизняної ( "серебряновечной") поезії викликали відчуття чогось "Заморського", далекого від російської традиції. Тим часом сторонній "французький" погляд міг розрізнити в Набокова саме "російське", і Сартр, наприклад, в рецензії на "Відчай" співвідносив його прозу зі спадщиною Ф. Достоєвського.

Вплив поетичних експериментів срібного століття на стиль прози Набокова - занадто велика і складна тема, щоб розкрити її в рамках статті. Доведеться обмежитися лише одним показовим прикладом. Давно помічено пристрасть Набокова-прозаїка до такої фонетичної грі, коли рух сенсу не тільки оркестрована, але часом інспіровано звуковими зближення (інтенсивність звукових ефектів однакова і в російській, і в англійській прозі письменника). Спорідненість подібної стилістики спадщини срібного століття очевидна. Менш очевидні витоки ритмічних ходів, які використовуються Набоковим (термін "ритм" в даному випадку використовується і в широкому - общекомпозіціонном, і в більш спеціальному сенсі). Один з постійних у Набокова ритмічних прийомів - прийом "Заїкання".

Заїкання, збій, порушення послідовності часто тематізіруются Набоковим. Досить нагадати, як часто заїкаються персонажі його прози: Алфьоров з "Марійки", Цинциннаті з "Запрошення на страту", герой оповідання "Лік", Себастьян з "Справжньою життя ...", Гумберт з" Лоліти "та багато інших. Часто мотив заїкання пов'язаний із творчим зусиллям персонажа, зі спробою його ліричного саморозкриття. "Пеньки запинок" набоковскіх героїв змушують згадати про важливому для лірики початку століття мотиві високого недорікуватість. Можлива і більше конкретна асоціація - з тією яскравою стильової автохарактерістікой, яка міститься у вірші Марини Цвєтаєвої "Кущ":

Чого не бачив (на гілках

Твоїх - Хоч би лист однаковий!)

В моїх спотикання пнях,

суцільних знаки пунктуації? (курсив

мій-А.Л .).

В поезії початку століття активно використовувався синтаксис неплавним, "рваною" мови (крім лірики Цвєтаєвої характерні досліди Андрія Білого). Ці експерименти були засвоєні Набоковим і перенесені ним у прозу. Мотив заїкання (з фінальним "Виговаріваніем") у Набокова співвідносимо не тільки з ритмічним збоєм, синкопе в рамках окремої фрази, але і з композиційними прийомами зсуву, багаторазового повтору деталі або сюжетної ситуації (хрестоматійний приклад - "три спроби "долі поєднати Федора з Зіною в" Дарі "). Прорив кругового руху, вихід з "глухого кута" вічного повернення (як би подолання заїкання) мають у Набокова значеннями метафізичного прозріння, художньої реалізації дару. Зміщення і збої, на перший погляд протидіють гармонії, набувають такий ступінь регулярності, що часто укладаються у нього в той ясний "Тематичний візерунок", який утворює композиційну основу його творів.

Подібна організація властива і англомовній прозі письменника, де "генетічес-кий код" срібного століття виявляє себе особливо неочевидно - ритмікою, взаємодією суб'єктивних перспектив, тактикою "остраненія" по відношенню до мови. Зупинимося на першому англомовному романі Набокова, що знаменує вирішальний поворот у його письменницької біографії,

За часу створення "Справжнє життя Себастьяна Найта" безпосередньо примикає до "Дару" (написаний у грудні 1938 - січні 1939 року, опублікований в США в 1941). Значно більш компактний за обсягом, новий роман має багато спільного з попереднім. "Мігрує" виявилися "матрешечная" структура роману в романі, численні шахові алюзії сюжетних ходів, багатошарова суб'єктна організація тексту і, нарешті, сама проблематика "справжності" відтворювати життя, взаємовідносин реальності та уяви.

Разом з тим інваріантні компоненти набоковской прози отримали в "Справжньою життя" нову стилістичну оркестровку, а проблема взаємодії "свого" і "чужого" свідомостей була суттєво поглиблена. Принципово новим стало введення додаткового - мовного виміру цієї проблеми.

Спадкоємність і новизна нового роману по відношенню до попередніх відбилися в характерному для Набокова перерозподіл ініціалів свого колишнього псевдоніма та прізвища: оповідач "Справжньою життя" ховається під ініціалом "В", а головний герой його роману успадкував першу літеру псевдонім ( "С") і перші два звуки прізвища Набокова. Ще більш істотним виявилося поділ "Культурно-генеалогічного" спадщини двох зведених братів: у той час як мати оповідача - російська, а він сам у ході сюжету - російський емігрант, Себастьян був народжений англійкою і відомий як англійський письменник. У розстановці персонажів Набоков використовує реалізацію двох англійських ідіом -- mother tongue (рідна мова) і half-brothers (зведені брати).

Зовнішня сюжетна канва роману в ускладненому вигляді повторює той фрагмент "Дара", який присвячений роботі Федора над біографією свого батька. На цей раз оповідач В. намагається написати правдиву біографію свого зведеного брата Себастьяна, а оскільки більша частина його життя біографу невідома, він прагне заповнити біографічні лакуни, спираючись на свідчення знайомих Себастьяна або його близьких, а також на письменницьке його спадщина.

Після еміграції з Росії В. стає членом російської колонії у Парижі, у той час як його брат, ще в Росії узяв собі прізвище матері-англійки, навчається в Кембриджі, а потім робить блискучу письменницьку кар'єру як англійська письменник. Найближчий Себастьяну в цей час людина - його кохана Клер Бішоп, ідеальна супутниця письменника та його муза. За час роздільного життя брати мигцем зустрічаються лише двічі, а в 1936 році (рік власне сюжетного дії) В. несподівано отримує від Себастьяна лист, написаний російською. Незабаром після цього приходить телеграма, в якій доктор Старов повідомляє, що його пацієнт - в дуже важкому стані. В. поспішає до Парижа, сподіваючись застати брата живим, але спізнюється.

Ситуація запізнення кілька разів повторюється в романі, створюючи загальну схему безнадійної погоні за втраченим часом. Відновлюючи картину останніх років життя брата, В. стикається з тим, що ключовою фігурою, здатною пролити світло на цей останній період біографії Найта, є його таємнича російська кохана, заради якої він залишив Клер. Пошук цієї незнайомки становить саму складну і заплутану частина розслідування, початого біографом. Чим ближче до розгадки посувається пошук В., тим гостріше виникає у читача відчуття, що сам маршрут і обставини руху В. ніби реалізують створений уявою письменника Найта сюжет. "Реальна" і "Рома" життя химерно сплітаються, обмінюючись подібними епізодами, людьми-персонажами і деталями розповідного фону.

Особливо яскравий приклад дифузії двох "життів" - та допомога, яку надає російській біографу випадково зустрінутий їм попутник на прізвище Зільберманом. Саме він у вирішальний момент, коли В. вже втратив останню надію розшукати кохану Найта, бере на себе розслідування і здобуває для біографа прізвища й адреси чотирьох ймовірних супутниць останніх років життя письменника. При цьому він, як з'ясується, не візьме грошей за роботу [6] і порадить В. залишити пошуки жінки, оскільки, за його словами, не можна побачити зворотний бік місяця. Між тим "Зворотна сторона місяця" - назва останнього з розповідей Себастьяна Найта, найбільш "живим персонажем" в якому, якщо вірити враженню В., був хтось Зіллер (портретні характеристики Зільберманом і Зіллера багато в чому збігаються).

Враження композиційної приготовлені зовні випадкових переміщень В. посилюється тонким візерунком шахових алюзій, імплантованих в текст (згадаємо про набоковском уподібненні літератури і шахової композиції). Перш за все це прізвища головного героя і двох ключових у його біографії супутниць, відповідні англійською (Knight - кінь; Bishop - слон) і російсько-французькому (Tour - тура, в російському аматорському побуті - "туру") назвами шахових фігур. Світлова палітра предметного фону в романі чітко орієнтована на чорно-білі, "Шахові" контрасти, про що нагадує ще і тріо периферійних персонажів Бєлов, Шварц (нім. "чорний") та Блек (англ. "чорний").

Особливої уваги заслуговує те, що місцем смерті Себастьяна виявляється Сен-Дамье. Французький "топонім" St. Damier ставить ініціал імені Найта перед словом "Шахівниця". Більше того: що поспішає до вмираючого брата В., намагаючись згадати вислизнуло з його пам'яті назва містечка, впевнений, що воно починається на "м" - і в числі перебирати варіанти перших називає "Мат", тим чином мимоволі нагадуючи читачеві етимологію слова "шахи" (арабське "шах мата "буквально означає" король мертвий "). Веер шахово-лінгвістичних алюзій і пародійних натяків в романі надзвичайно різноманітний - від згадується у зв'язку з фатальний Ніною Лесерф-Туровець "міжнародної шпигунки" Мата Харі до дивного збіги прізвищ Клер Бішоп і її чоловіка (неочевидна композиційна іронія останнього збіги - у тому, що в шахових ендшпіля позиції з різноколірними слонами у тих, що грають сторін призводять до повного рівняння - нічиєю).

Ще більш значимий і семантично багатозначний у романі "шаховий" мотив рокіровки, співвідноситься з темами еміграції, зміни місця проживання і оточення, переходу на іншу мову, відчуження, догляду в письменницьку "башту зі слонової кістки": французьке tour - не тільки "тура", але і "вежа", англ. castle - одночасно позиція рокірованного короля, "зб мок" і в словосполученні castles in Spain -- повітряні зб мки уяви. Про перестановку нагадує перш за все "французький" топонім Roquebrune (фр. Roque - "рокіроваться") - місце смерті матері Себастьяна Вірджинії, причому помилка Себастьяна, що потрапляє в "другий Рокбрюн", нагадує про два варіанти рокіровки в шахи.

Менш очевидні, але настільки ж послідовні більш тонкі способи "рокіровочних" алюзій - використання літерного або цифрового коду. У шаховій нотації довга рокіровка позначається поєднанням символів 0 - 0 - 0, а коротка відповідно - 0 - 0. Перше кодоване вказівку на довгу рокіровку - лукаво розкривається інкогніто "старої російської дами" - Ольги Олегівни Орлової вже на першій сторінці тексту. Перша алюзія на коротку рокіровку - у сцені прощання В. та його матері з Себастьяном перед його від'їздом до Кембрідж: жінка носить "Батьківське обручку" на тому ж пальці, що і власне, зв'язавши їх чорною ниткою. Надалі мотив буде підтриманий такими деталями опису, як окуляри, велосипед, наперсток і т.п. - І буде всегта супроводжуватися хронологічними або просторовими переміщеннями (зустрічі та проводи, сни і спогади).

З інших елементів шахової нотації, що використовуються в романі, важливий символ взяття фігури (заміщення однієї фігури інший на шаховій клітці) - "х", часто використовується, коли мова йде про вигадане або периферійному персонажа: фонетичне остраненіе англійської букви "екс" в декількох епізодах роману підкреслює її подвійний статус і семантичну багатозначність.

Нарешті, про ще одну важливу шахової алюзії обмовився сам Набоков в англомовному варіанті автобіографії "Пам'ять, говори", коли, характеризуючи свої стосунки з братом Сергієм, послався на роман "Справжнє життя" з його "self-mate combinations "[7]. Буквальний переклад словосполучення ( "мат самому собі") в даному випадку менш виразний, ніж прийнятий в російській шахової композиції еквівалент "кооперативний мат": подібний тип задач припускає спільне участь чорних і білих у досягнення шуканого результату, причому ходи чорних виявляються вимушеними, безальтернативними.

В одному з своїх російських віршів Набоков витончено визначає естетичне досконалість як "нічию меж глуздом і смичком" [8]. Примхлива аранжування шахового підтексту в романі повновагою забезпечена складністю виражається їм сенсу. Завжди актуальна для письменника проблема взаємодії різних свідомостей або різних граней одного свідомості в кінці 30-х років набула в його творчості новий вимір. Прийняте ним рішення перейти в літературній творчості на новий мова актуалізувало для нього проблематику взаємодії різних культур в межах самої свідомості, а стосовно до власного майбутнього - питання про можливих межах цілісності створюваного ним художнього світу, про здатності зберегти унікальність "сірінского" дару, ставши англомовним письменником Набоковим. Гранична складність метаморфоз, що відбуваються у свідомості змінює мову художника, тонкість межі між самообманом і достовірністю його інтуїцій, між цілком можливою лінгвістичної розщепленого і важкодосяжним стилістичною цілісністю його творінь - ось смисловий пунктир що ведеться в романі розслідування.

Мотиви вирішальною трансформації, взаімообратімості і зустрічного руху складно поєднуються в романі з мотивами підміни, міражу, псевдооткритія. Двоїстий, блікующимі антураж предметного світу "Справжньою життя" підіграє "зависло" модальності сюжетного розвитку: кожний хід чреватий як успіхом, так і неуспіх героя. Вже в попередніх романах Набоков використовував тактику затягування сюжетної невизначеності, коли лише ретроспективне осяяння перетворює уявний белетристичний безлад в струнку композицію. Тепер він йде ще далі, мов виносячи за межі сюжету ключ до його семантичної кристалізації. Роман і повинен до останньої пропозиції зберігати подвійний "смисловий шифр".

Аж до фінальної сцени в "Справжньою життя" утримується крихкий баланс між двома можливими версіями того, що відбувається. З одного боку, в романі розсипані натяки на те, що спорідненість В. та Себастьяна - плід уяви біографа і що весь роман - Проекція його буйної фантазії. З іншого, - що В. являє собою розповідну маску Себастьяна, що пише заключний роман "Сумнівний асфодель ". Враження В. від цього роману містять розгорнуте метаопісаніе власне "Справжньою життя": "Людина вмирає, і він - герой оповідання, та в той час, як життя інших людей цієї книги видаються цілком реальними (або щонайменше реальними в найтовском сенсі), читач залишається в невіданні відносно того, хто цей вмираючий ..."( 135).

нерозв'язна симетрія двох версій підриває саму ідею незалежної від уяви, "Справжньої" життя: поняття "автентичності" і "уяви" виявляються взаімообратімимі двійниками. Однак ця патова ситуація все ж таки знімається фінальним пропозицією: "Я - Себастьян або Себастьян - це я, чи, може, обидва ми - хтось інший, кого ні один з нас не знає "(157). Човникова зміна граматичних форм особи "я", "він", "ми" повторює прийом, використаний в фіналі "Дара". Обидва потенційних суб'єкта тексту знаходять статус персонажів і стилістичних призм роману, а їх справжнім життям виявляється сам роман, написаний невідомим їм "іншим". Плинність сюжетного часу виявляє себе як суто белетристичних умовність: єдиний синхронне простір тексту скасовує хронологічні бар'єри між В. і Себастьяном і дозволяє їм досягти "збігу душ".

Саме у просторі мистецтва, по той бік часу, можливо подолання різноманітність мов, а тому і справжнє прозріння, - такий смисловий підсумок роману. Про це здогадується у фіналі В.: "... Душа - це лише форма буття, а не стійке стан, ... будь-яка душа може стати ножа, якщо ти вловити її звивини і последуешь ім. І може бути, потойбіччя і полягає у здатності свідомо жити в будь-якій уподобаної тобою душі ..."( 156). Цей надзвичайно важливий фрагмент роману в перекладі втрачає, на жаль, металітературний підтекст, такий важливий в оригіналі.

багатозначне слово "manner" (в двох російських перекладах заключного фрагмента, відповідно, "спосіб" і "форма") - одне з найбільш частотних в романі, і співвідноситься воно не стільки з "способом життя" і "побутовими манерами", скільки з літературним стилем письменника Найта, особливостями його художнього мислення. Так, у четвертому розділі В. зізнається: "я не в змозі навіть скопіювати його манеру, оскільки його прозаїчна манера була манерою його мислення ..."( 30).

Ключова роль слова в романі підкреслена в епізоді спалення листів Себастьяна, коли його зведений брат встигає прочитати на вже зникав у полум'я аркуші кілька російських слів, буквально переданих біографом англійською як "thy manner always to find "(" твоя манера вічно будеш ").

Ось чому у фінальному одкровенні В. про можливість розуміння чужої душі ця можливість передбачає розуміння стильової унікальності "іншого", уміння знаходити "тематичні візерунки" його творчості й дотримуватися їх.

І в російськомовному, і в англомовному творчості Набоков послідовно наділяє саме мистецтво властивостями провіденціальне, гарантуючи "реальність" і "Справжність" тільки художньому заломлення життя у високому мистецтві. У перспективі письменницького майбутнього Набокова "Справжнє життя" виглядає як авторська інтуїція про стилістичному єдності його різномовних творінь і одночасно як рефлексія про драматизмі самого шляху до цього єдності.

Остання лист Себастьяна своєму братові написано по-русски. Розмірковуючи над останньою книгою письменника, В. зауважує: "Мені подобаються її манери (в оригіналі" manners "-- А.Л.). І часом я кажу собі, що було б не так вже й складно перевести її на російська мова "(140). Автор роману, вже перейшов на іншу мову, ніколи не перестане бути тим самим письменником, якого читачі російської еміграції знали під псевдонімом "В. Сирин".

Список літератури

Украинские переклади есе "Сміх і мрії" і "Писаний дерево" опубліковані в набоковском номері журналу "Зірка" (1996. № 11).

В. Набоков. Сміх і мрії (пер. з англ.Н.І.Толстой). Зірка. 1996. № 11. С.43.

Там ж. С.43

В. Набоков. Розписне дерево. Там же. С.44.

Серед них потрібно в першу чергу назвати А. Долинина, Г. Барабтарло, В.Александ-рова, О. Сконечную.

В перекладі, зробленому А. Горянин та М. Мейлахом (В. Набоков. Романи: Пер. з англ. - М.: Худ.літ., 1991. С.15 - 166), допущена прикра помилка: Зільбермана в оригінальному тексті Набокова зовсім не "кладе здачу на стіл" (с.111), а повертає В. ту саму двадцатіфранковую монету, яку отримав від нього. У перекладі С. Ільїна (Набоков В. Bend Sinister: Романи: Пер. З англ. - СПб.: Північно-Захід, 1993, С.7 - 157) цей епізод перекладено правильно (С.103), однак допущені деякі інші неточності. У цілому другий переклад представляється все-таки більше точним, хоча більш змістовні коментарі до тексту роману, що належать А. Долинина, містяться в першому з зазначених видань. Надалі цитати наводяться з перекладу С. Ільїна крім спеціально обумовлених випадків.

Nabokov V. Speak, Memory: An Autobiography Revisited. N.Y.: Putnam, 1966. Р.257

Набоков В. Стихи. Ann Arbor: Ardis, 1979. С.287.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.yspu.yar.ru