Окуджава і аристократична лінія російської літератури

Георгій Хазагеров, Світлана Хазагерова

Гра в дев'ятнадцятого століття, в дворян, у білих офіцерів була однією з прикмет радянської культури шістдесятих і частково сімдесятих років. Мабуть, у цьому захопленні позначилося загальну середню освіту: після десятирічки легше уявити себе юнкером, ніж Василем Івановичем. Втім, ототожнення себе з ад'ютантами його превосходительства не було глибоким і породжувало естрадний образ гусар, щось на кшталт циган самого дев'ятнадцятого століття. Якщо замінити «Чавелла!» На «панове офіцери!», Кучері - на погони, а коней з гітарами залишити, ми отримаємо різношерсту, буйну, благор-рродную, але п'яну компанію, що вступила в сутичку з нашим висоти революційним минулим, що мав запалі щоки, гостроверхі будьоннівських шоломи і рушниці з тригранними багнетами. Все це тонко і зі смаком було обіграти в клоунаді Юлія Кіма, але існувало і в інших формах, часто вже без будь-якого смаку. Та інакше й бути не могло, тому що мова йде про масове явище. Масова естетизація дореволюційного минулого полегшила сприйняття (але не розуміння!) творчості Булата Окуджави, що мав набагато більш серйозну зв'язок з дворянської культурою російського дев'ятнадцятого століття.

1. Введення в дворянство

В класичної російської літератури легко можна виявити дві лінії: дворянську, або, краще сказати, аристократичну, і різночинський, або, краще сказати, філософствують. Перша лінія йде від «непоротих дворян» XVIII століття. Її філософське світовідчуття балансувало і балансує до цих пір - бо ніщо раз заявлене в національній культурі не вмирає - між французьким раціоналізмом і німецьким романтизмом. Проте зв'язок цієї лінії із Західною Європою і з її філософією, як і з філософією взагалі, досить своєрідна. Російському панові потреби не було будувати культуру за переказними брошурам і залітним ідеям. У культурі він просто-напросто жив самим домашнім чином. У відомому сенсі слова він сам і був культурою. З його речей складався літературна мова, з його вчинків - вітчизняна історія. Він міг бути гідним або не гідним звання аристократа, але він визначав обличчя суспільства, і сам це чудово розумів. Жива він і в Європі, де його дворові люди знічев'я засвоювали іноземні мови, про що свідчать мемуари початку позаминулого століття, і що можна було спостерігати на «останніх з могікан» у шістдесяті роки минулого століття. Так що і Європа освоювалася домашнім чином. Удома ж у себе російську пан був зберігачем дуже важливої речі - світської культури, так пізно, що з'явилася на Русі.

Вельми показові відносини аристократичної лінії культури з церквою. При всьому своєму вольтер'янства аристократ, поки він таким залишався, ніколи не підміняв собою священика, не віщав народу з амвона, не лікував його утисків з винайденої їм самим методі, не був ні сповідником, ні проповідником народним. Зміцнівши, різночинське література (різночинці і разночінствующіе) почала претендувати на роль хранителя культури духовної. Врешті-решт, нове розуміння слова «духовність» закріпив перемогу різночинський, філософічну лінії. Саме вона і завершила будівництво російської світської культури створенням російської релігійної філософії. Однак світськість у вузькому значенні слова так і не набула завершеності.

Дворянська культура залишилася еталоном хороших манер, у тому числі й мовних, носієм хорошого тону, в тому числі і гарного стилю. Вона не випускала і до цих пір не випустила зі своїх рук російська літературна мова. Хороший склад залишився вотчиною аристократа, і той, хто виписувався з своєї спільноти в різночинці, втрачав на неї право, змушений був сам будувати свою мову, в якійсь мірі навіть ставав недорікуватих. Говорячи «разночінствующій дворянин», «виписати в різночинці», ми констатуємо факт втрати становості. В опалі був аристократ або у фаворі, він був на своєму місці, відведеному йому становим суспільством, був людиною стану. Різночинське культура підривала стану, її діячі, як стали говорити пізніше, «виламувалися зі свого класу».

знаменний той факт, що дворянська література найбільших успіхів досягла в ліриці. Вона зображала російську життя, зображуючи себе, свої вчинки, свої почуття. Пушкін грав в карти і писав про карти, Некрасов в карти грав, а писав про нашу скорботу народною.

Вісімнадцятий століття з античності

в повчання нам, грішним, витяг

культ любові, чарівність особистості,

насолоди гіркий урок.

Ось таким некрасовські анапест вітав народження аристократичної лінії один з пізніх її представників, «дворянин з Арбатського двору» Булат Окуджава.

Що ж таке бути аристократом для радянського-нерадянського-пострадянської людини? Що означає бути аристократом в несословном суспільстві? Чи можна бути аристократом за радянської влади? Чи можна, нарешті, бути аристократом в масовому демократичному суспільстві? І якщо можна, то в чому полягає цей аристократизм і що він цього товариства дає?

В випадку з Окуджавою найлегше замість реанімованого нами слова «аристократ» написати «інтелігент». Але це слово поверне нас до того ж роздоріжжя ". Хто це? Той, хто будує культуру, або той, хто живе в ній?

Інтелігент першого типу відповідає на «прокляті запитання», помиляється і відповідає знову, будує сам себе. Він «самоломанний», як Євген Базаров, і мова його «Самоломанний», як у великого різночинця наших днів і ідеолога нового разночінства - Солженіцина. Самоломанность не прокляття, насланих аристократом Набоковим на різночинця Чернишевського, як якийсь страшний «дар». Самоломанность означає неорганічно - природний наслідок самопреодоленій, відповідей на питання, скільки людині землі треба, світського чернецтва. Ваговитість мови, максималізм оцінок, іноді межує з абсурдом, релігійність, за яку відлучають від церкви, моральна чуйність, обертаються моральної глухотою, - все це біси, які мучать, хто біжить на цьому поприщі інтелігента і з якими він бореться все своє життя.

Інтелігент другого типу не йде на змаги, а як, окуджавскій Моцарт, «просто грає все життя безперервно ». Такий і пушкінський Моцарт. Такий і сам Пушкін, який при космічної широті інтересів і завидною освіченості ніколи не пропонував облаштувати Росію і міг би включитися в цю роботу або як представник служилого стану на прохання Государя, або приєднавшись до змовників за захопленості і з дружньої солідарності. Але народ ні Олександра Сергійовича, ні Булата Шалвовича, ні Михайла Юрійовича ні в чому не уповноважував. Та й шестикрилий серафим був лише епізодом в насиченій біографії Пушкіна. Художники цього типу так само відрізняються від художників першого типу, як солдати від ченців.

Ати-бати, йшли солдати.

Ати-бати, в далеку дорогу.

Не сказати, щоб дуже святі,

Але і немає в чому дорікнути.

Слово «Солдат» дуже точно визначає місце поета-аристократа і в мистецтві, і в самого життя. Солдат не будує наполеонівських планів, не проповідує, не посилає нікого в бій. У солдата є присяга і доля. А ще три великих судді, три сестри милосердних, мовчазні віра, надія, любов.

Совість, шляхетність і гідність -

Ось воно наше святе воїнство.

... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... ...

Лик його високий і дивний.

Присвяти йому свій короткий вік.

Може, і не станеш переможцем,

але зате помреш як людина.

Для тих, хто знайомий з творчістю Окуджави, можна не приводити статистичних викладок зі словами «солдат», «Фортуна», «доля», «надія». Одне ясно, що солдатів Окуджави рідко стає переможцем, особливо якщо він з числа тих сумних солдатів, яких старий король не призначив інтендантам:

Веселих солдатів інтендантам відразу призначив,

А сумних залишив у війську - може, нічого!

В цих сумних солдатів і в їхніх стосунках з королями і укладена розгадка того, яка доля чекає дворян з Арбатського двору, якщо вони вціліли після воєн і за все, що було. Ні, це не ескапізм, не втеча від радянської дійсності в марення про дев'ятнадцятому столітті, не сон замордованого вчителя російської мови про золоті еполети, не мріяння загнаної чергами жінки про дворянських садибах. Це те, що було завжди, те, що знайоме нам по самому дворянського століття, за шкільної хрестоматії. Назва цьому явищу - опалу.

Позиція ліричного героя Окуджави, позиція, яку він запропонував своєму читачеві і слухачеві, це позиція опального дворянина, або, якщо без метафор, опального інтелігента. Позиція мрійника інфантильно, егоцентрична і навіть егоїстична, позиція опального дворянина благородна, піднесена і зріла. Позиція мрійника нічого не вимагає, позиція опального вимагає багато чого і, перш за все, стоїцизму, що дістався нам «для науки» від античності. Чи не упускати своєї честі перед Троєкуровим, зберегти добре ім'я ( «чутка за труною чистіше срібла»), стати вище ударів долі, вміти піднятися над невдачами ( «Давай, брате, зречеться, давай, брат, піднятися! "), зберігати і подавати надію (« І вічно в змові з людьми надії маленький оркестрик »), зберегти в цілості священні узи дружби ( «Візьмемося за руки, друзі!"). Але найголовніший талант опального полягає в умінні зрозуміти, що ніякі приниження, ні твої, ні твоїй вітчизни, не скасовують уявлень про благородство. Благородство саме по собі, опалу - сама по собі. Ось сама суть поетики опали. І якщо говорити дійсно про поетику, то це проявляється насамперед в умінні побачити високу крізь прикмети буденності і злиднів.

тьмяне тут електрику,

З даху тече вода ...

«тьмяне електрику »повно глибокого значення. З точки зору бадьорою радянської поетики це взагалі оксюморон. Як електрику може бути тьмяним, якщо воно уособлює собою так званий новий побут, якщо воно пов'язане з лампочкою Ілліча, якщо воно перше дитя радянської влади? Прикладами вихваляння електрики від дитячих віршиків до «дорослих» поетичних збірок можна було б заповнити весь простір статті. Що стосується пізніх мрійників, закінчили фатальну десятирічку, то тьмяна лампочка ніяк не могла потрапити до поле їхнього зору. Вони і яскраву вимикали, купуючи декоративні ароматизовані свічки, що прикрашали наші свята в 70-і роки. Тьмяне електрика - це і є опалу, поразка. У «Білої гвардії» Булгакова сирі стіни і згаслі електрику є синонімом поразки. Ось міркування про слово «переможені»: "Вона схожа на вечір у будинку, в якому зіпсувалося електричне освітлення. Воно схоже на кімнату, в якій по шпалерах лізе зелена цвіль, повна болючою життя ". Але якщо у Булгакова від поразки - і це саме воєнної поразки цілком реальною білої гвардії - можна піти у спогади, коли «загоряється коробочка »і є люди, яких вже немає в живих, то в Окуджави від опали НЕ йдуть. У ній просто знаходять ознаки вічного, «майже що піднесеного», як з деякою самоіронією говорить поет.

Іноді мотив звернення до вічного і високого просто випадковий або, якщо завгодно, сказочен:

В ранньому дитинстві вірив я,

що від усіх хвороб

крапель Данського короля

НЕ знайти корисніше.

анісові краплі, як відомо, називаються ще й краплями данського короля. І ось це обставина несподівано підносить їх до якогось високого символ:

Краплі Данського короля

або королеви -

це міцніше, ніж вино,

солодше карамелі

і сильніше наклепу

страху і холери ...

Краплі Данського короля

пийте, кавалери!

Це, звичайно, романтична іронія, але найважливіше тут - це перетворення нашого брата, радянського інтелігента, в кавалера, що нас відомим чином зобов'язує. Ми вже говорили, що в російській дворянській культурі можна знайти відгомін німецького романтизму і французького раціоналізму з його неминучим супутником - стоїцизмом. Перший в Окуджави поламав в казкових андерсенівський образах. Це світ, у якому за предметами відкривається символічний підноситься їхній зміст. Другий найбільш виразно звучить у французькій темі, де предметний світ не символізує, але створює настрій, «хвилину піднесеної проби». Є й третій шлях, власне російська, булгаковський, коли піднесене створюється спогадами про минуле. Всі ці три шляхи здіймання переплітаються і можуть бути присутніми в одному вірші.

Характерне для творчості Окуджави рух думки від убогих ознак побуту до вічного додає його віршам чарівність особливої смислової ємності:

Та зелена лавка,

я зізнаюся без брехні,

для одних недовгий берег,

для інших димок житла.

Це ж звернення до вічного іноді створює відчуття змішання часів. Так що подібно героїні Окуджави ти сам починаєш плутати вулицю, місто і вік. В одному і тому ж вірші зустрічаються рядки: «Пане генерале, згадалися амури» та «Нехай рахунки з тобою трибунал зведе »;« маркітанткою юна вбита »і« У братської могили сумні пости, вічні квартири в переліску ». У сучасній Москві «візник стоїть, Олександр Сергійович прогулюється », на Усачевке від зустрічає Лермонтова.

Не дивно, що прості слова «вогнище», «хліб», «двері» перетворюються на місткі символи. Вони мають у своєму розпорядженні до цього своїм притчевим-байок зовнішністю, це слова, активно використовувані фразеологією і пареміологіей. Можна зрозуміти і те, як перетворюються в символи звичайні предмети сучасного світу, такі, як «останній тролейбус ». До такого ходу речей в поезії ми звикли. Але воістину дивне чарівність окуджавской поетики створюється тим, що у вірші з ємними, майже байок словами зустрічаються експресивні вирази, точні деталі зовсім не байок, не притчевим плану. «Пісенька про відкриту двері» самою назвою натякає на притчу, на сентенцію, і очікування підтверджуються: вірш закінчується мораллю:

дверей закритим - гріш ціна,

Ціна замку - копійка.

Вся сентенція зіткана з фразеології. У ній немає жодного «незаслуженого» слова, це втілена хрестоматія. Але ось початок вірша:

Коли хуртовина кричить як звір -

протяжно і сердито -

Не замикайте ваші двері,

нехай буде двері відкриті.

Тут теж все хрестоматійно, але вибивається слово «кричить». У байці хуртовина кричати не може. А наступний образ «вогонь сосни з вогнем душі в печі перемішайте» для байки дуже вишуканий. Суміш ємного, але банального з несподівано експресивним і вишуканим справді дивовижна!

Ось ще одна «пісенька» - «Пісенька про далеку дорогу». Знову байок назву. А ось її початок:

Забудеш перше свято та пізню втрату,

коли місяця колеса затренькают по тракту,

і силует совиний схилиться з передка,

і прямо в душу вдарить простий романс цвіркуна.

«Дальня дорога »,« перше свято »,« остання втрата »... і після цих узагальнень надзвичайно точний зоровий образ - совиний силует візника!

Аристократичний моралізм, або вишукана дидактика - от як можна було б назвати цю дивну поетичну манеру, в якій прописи змішуються з імпресіонізмом. Саме на цій хвилі Льонька перетворюється на короля, а читачі - у кавалерів.

Але навіть там, де немає ні олов'яних солдатиків, ні новорічної ялинки, ні далекої дороги, там, де панує чистий імпресіонізм, де витончені образи і несподівані поєднання слів цілком доречні, все одно з'являються прописи, сентенції. Така «Паризька фантазія», де вишукана образність складає фон усього вірша:

У паризького спанієля лик французького короля,

НЕ загиблого на ешафоті,

а досяг слави і ліні:

на бочок парічок рудуватий,

милосердя в кожному рух,

а в очах блакитних і щасливих

відображаються життя і земля.

Тут живопис, зворотній «Пісенька»: прописні слова не складають основи, а, навпаки, вкліняются в експресивний до ризикованості текст. У цитованому відрізку це «життя» і «земля». Далі незвичайна образність йде крещендо:

На бульварі розпався, як завжди,

пан Домінік біля керма.

І в його ресторанчику тісному

заправляють полудневого тіні,

петербурзької старої серветкою

прикриваючи від плям коліна,

троянду червону в лацкан втикаючи,

скатертину білу з хрускотом стеля.

Цю землю з відливом зеленим

між нами по жменьці ділячи,

як намагаються невтомно Бог, Природа,

Доля, Провідтє,

королі, спанієлі, і троянди,

і питні всі заклади.

Скільки краси в цьому законі,

але і смутку часом ...

Voila!

Само перерахування несополагаемих сутностей через кому говорить про імпресіоністської манері. Такі еннумераціі зустрічаються в поезії Пастернака: «Бо так само колись Шопен вклав живе диво фільварків, парків, гаїв, могил у свої етюди ». Але в Окуджави і в цей вихор імен образів залучаються слова, написані з великої літери: Бог, Природа, Доля, Провидіння. Яким би шляхом ні йшов поет, він завжди захоплює в одну жменю прописи і унікальний світ своєю душі, хрестоматійні істини і витончену образність. Взагалі синонімічне накопичення абстрактних іменників, іноді навіть написаних з великої літери - Один з яскравих рис поетики Окуджави: «Суспільство, мир, населення, публіка, маса, натовп ... »

Несподівані експресивні вкраплення і дивно точні зорові образи властиві всьому його творчості. То це «мед вогнів домашніх», то це «густі фарби зим». Образи унікальні, але прописні істини повторюються. Поет ж не мораліст, не байкар, він весь час повертається до того, що складає стрижень його світу, світу опального інтелігента, що зберігає чистоту душі там, де тьмяне електрику і тиша, як на дні.

Почуття власної гідності - ось загадковий інструмент:

твориться він століттями, а втрачається в момент.

...

Почуття власної гідності - ось таємнича стезя,

на якої розбитися запросто, але з якою не можна скрутити,

тому що без зволікання, натхненний, чистий, живий,

розчиниться, в пил перетвориться людський вигляд твій.

Ось і моралізує поет, закликаючи зберегти цей внутрішній аристократизм. А раз моралізує, з'являється міркування і причинний союз «тому». Якщо порівняти вірші Окуджави з віршами його сучасників, ми помітимо, як багато в Окуджави цієї взагалі-то для лірика нехарактерної констатації причинно-наслідкових зв'язків. Усіх цих «тому», «тому», «тому», підсилювальних частинок «адже», «Саме».

В цьому світі весь час присутні ключові слова: Фортуна, Надія, Природа, Жінка, Скрипка, Труба, Арбат. Фортуна і Надія прямо пов'язані з опальним становищем.

Але ти, моя фортуна, будь добра

Не випускай моєї руки нещасної ...

Я знову зустрівся з Надією - приємна зустріч.

Вона проживає все там же - але я був далеко.

Всі то ж на ній з попліна щасливе плаття,

все також Горящі її погляд, спрямований в століття ...

Мабуть, Найдивніше поява фортуни у вірші, присвяченому пам'яті Сахарова. Адже тут поет звертається саме до тієї інтелігенції, яку ми назвали різночинський, і говорить про її найкращих проявах - готовності до самопожертви. І раптом на тлі знайомої нам поетики жертовності з'являється абсолютно невідоме цій поетиці і цієї героїки слово - фортуна:

І це не є омана або помилка,

а це дійсно горде полум'я багаття,

і в полум'ї праведному цьому надії усмішка

на блідих губах проступає, і совість гостра.

опівнічні їх силуети лякають загадкою.

З фортуни не спитаєш - вона свої таємниці зберігає.

2. Зухвалість

Навряд виникнувши, російська інтелігенція опинилася в опозиції до влади, спочатку царської, потім радянської. Але і в цьому протистоянні двовікову аристократичне і різночинський слово звучало по-різному. Різночинське критика влади - це викриття, зривання масок, викриття, це сатира, зображення народних страждань, які приносить неправедної влади. У поезії найкращі зразки такої критики належать Некрасову і Галича. Обидва поета глибоко ліричні. Згадаймо хоча б рядки Некрасова, цитовані в окуджавской прозі:

Пам'ятаєш Чи труб тужливі звуки,

Плескіт дощу, полусвіт, півтемряву.

Ліризм Олександра Галича також не має потреби в доказах. І все ж обидва поета, перш за все, викривають встановлені на Русі порядки. Про прозаїків і говорити нічого.

Аристократ не викриває владу, не буцається з нею, як теля з дубом. За своєю положенню він дорівнює їй, терпить вона його в палаці, засилає чи у глибину сибірських руд або навіть не підозрює про його існування. Аристократ перш за все відповідає за себе, за себе відчуває, від себе говорить.

Я вам описую життя своє і більше ніяку,

Я вам описую життя своє і тільки лише свою.

Яким я бачу цей світ, як я люблю і протестую,

всю таємницю живу у цьому житті на краю.

Влада для нього не Молох, а тиран. Згадаймо «Знищення тиранів» Набокова. Тиранія -- це ницість, низькопоклонство, може бути, дикість, вона є неприйнятною перш за все морально та естетично. Навіть розбійницьку, незаконну, вискочила з-за рогу влада аристократ судить все тим же судом. «Generation П» Буніна являють головним чином потворність нової влади. Автор не прагне до доказовості, накопичення фактів, узагальнень. Він просто демонструє свою відразу. Але це крайній випадок. Звичайний стан справ - це стійка владу, яку цілком або в чем-то не приймає аристократичне свідомість. І тоді виникає те, до чого найбільше підходить слово «зухвалість».

Дворяни Не дорікай царів, не збирають на них матеріали, працюючи в архівах, вони їм грубить. Вони грубити влади, навіть якщо це влада розбійницька. Вони кажуть їй в обличчя: «Ти мені не государ, ти, дядечку, злодій і самозванець ». Частіше ж за все вони грубити НЕ самозванця, а самому звичайному цареві, рівному їм за походженням. Вони складають на нього епіграми, відпускають запускав шпильки з приводу громадських порядків, пишуть поеми, що кидають виклик офіційної моралі. Вони не ангели і не завжди праві. Але повз них не проскочить нічого потворного, морально підмоченого. І це зовсім не залежить від того, чи буде це потворне білим або червоним. Аристократи безпартійний. Олексій Костянтинович Толстой був консерватором, але сміявся над незграбним консерватизмом Козьми Пруткова, він був дружний з царем, але писав про перлюстрації пошти, він був російським патріотом, але висміював ксенофобію і т.д., і т.п. Аристократизм - естетичний цензор влади. Його функції незамінні.

Сатиричні нотки у творчості Окуджави завжди звучать різко і прямо. До них немає ніяких «Заходів», вони лунають раптово і витвережували. На викривача поет походить мало. Але слова в нього з мови часом зриваються зухвалі і уїдливі.

Можна Чи можна уявити собі зухвалість по відношенню до радянської влади? Ми бачили фронду, дулю в кишені, езопову мову, бачили глухий опір «колишніх», бачили дисидентів, але чи бачили ми зухвалість? Як можна грубити такому серйозному установі, як радянська влада? А от, наприклад, так:

Мені в моєму метро ніколи не тісно,

тому що з дитинства вона - як пісня,

де замість приспіву, замість приспіву:

«Стійте праворуч, проходьте ліворуч ».

Порядок вічний, порядок свят:

ті, що справа, завжди стоять.

А ті, що йдуть, завжди повинні

триматися лівого боку.

езопову мова? Підтекст? Ні. Епіграма ... на владу.

Постачальники стратегія зухвалості добре показана самим поетом у вірші «Зухвалість, або розмова перед боєм ».

Особливим об'єктом глузування стають тема дурниці ( «Пісенька про дурнів». «Антон Палич Чехов одного разу зауважив ... ») і холопства:

Влада - Адміністрація, а не божество.

Ми ж усі виховувалися в поклоніння влади.

В це був наш стимул, в цьому було щастя ...

ось ми і холопствуем всі до одного.

3. Чорний дрізд

Булат Окуджава - співак тієї міської Росії, що народжувалася в дев'ятнадцятому столітті, а мужніла в страшних і дивовижних умовах століття двадцятого. Булат Окуджава поет московський і в цьому сенсі дуже російський поет. Але є в його ліриці щось неросійське, те, що можна було б назвати поглядом спостерігача російського життя, життя цю знає, що любить, але вміє подивитися на неї немов би з боку.

Російського романсу міського

чується загадковий мотив,

музику, дихання і слово

в прогноз доль перетворивши.

За хвилею хвиля, і це означає:

минув століття, і не забути про те ...

Жінка співає. Чоловік плаче.

Чаша перевернута догори дном.

В творчості самого Окуджави чаша догори дном не перекинутися: співає чоловік і ніколи не плаче. Не плаче в тому не дуже звичному для нас розумінні, що його ліра не знає солодощі оплакування себе, «не б'є на жалість», не мов коле себе в сладце, не розбиває серце, а запалює душу. «А душа, це вже точно, коли обпечена .... ».

Навіть звичайної для нас поетики жалю, настільки природного у віршах сумного і гуманного поета, ми не знаходимо. Чи не зітхає він над тим, як гарні, як свіжі були троянди. І знамените «і всі вони померли, померли ...» не зривається з його уст. Поезія Окуджави твердіше, мужніше, ніж усе те, до чого звикло наше вухо. Те є вухо-то наше звикло і до грубості, і до хамства, і вже, звичайно, до жорстокості, але людину тонкого і делікатного без «померли, померли» ми бачимо нечасто. А вже тим більше, якщо ця людина взяв у руки гітару. Чи жарт гітару, виконавицю романсів жорстоких! Про що, як не про безповоротно пішла молодість, про втрачене щастя і неминучість смерті ще й співати? Він і співає, але якось не так. Переважна настрій можна, напевно, назвати здивуванням перед чудом життя і смерті. Щось подібне можна знайти хіба що в Пушкіна.

Так, вірш, що починається з рядків «Не встиг на життя образитися - вся скінчилася майже »закінчується здивованими питаннями:

... справді ль нам таке випало?

Для чого? І чому?

Чому нам життя зміряв

замість хліба висівок? ..

Що Москва сльозам не вірила -

Це пам'ятаю. Хоч убий.

І все-таки, незважаючи на що звучить в останніх рядках докір, що повторюється і в інших віршах, тут немає ні жалості до себе, ні інвектив на адресу життя. Є вічна тема фортуни, з якою «не запитаєш», і здивування перед загадкою життя. Навіть у погляді на поетичну долю немає звичайних нарікань на нерозуміння:

Прощайте, вірші, ваші рядки і ваші натяки, і струни.

і ваші вулкани погасли, і, мабуть, пробив той час ...

І от за примхою природи, по таємному знаку фортуни

вирішується ця загадка, хто буде почутий з нас.

Тема втраченої молодості звучить не елегійність, але і не просто моралістічно, а саме по-окуджавскі своєрідно. Дуже характерно в цьому відношенні вірш, присвячене Фазіль Іскандер:

Швидко молодість проходить, дні щасливі краде.

Що призначено долею - обов'язково трапиться:

то Чи найпрекрасніше у вікно постукає,

то Чи саме марна в обійми впаде.

Так не робіть ж запасів з любові і доброти

і про чорний день прийдешній НЕ збираєте милосердя:

пропаде ні за пучку ваше гірке старанність,

ляжуть ранні зморшки від марною суєти.

Шкода, що молодість промайнула, шкода, що старість коротка.

Всі тепер як на долоні: лоб в поту, душа в ударах ...

Але зате вже не буде ні загадок, ні помилок -

тільки рівна дорога до останнього дзвінка.

В першому рядку відразу ж заявляється вічна тема, але тут же виникає і дуже своєрідна авторська модуляція: неминучість долі і суміщення горя і радості в одній картині. Це принципова рівноправність прекрасного і даремного у людському житті, елегійне вірші про безповоротно Минулого - думка не зовсім звичайна. Далі випливає неминуча дидактика з неминучою фразеологією «запаси на чорний день», «пропасти ні за пучку», дидактика, яку досвідчений житель двадцятого століття прощає не кожному. А потім поряд зі звичним «шкода, що молодість промайнула» зовсім незвичне «Шкода, що старість коротка». Так стверджується принципова рівноправність молодості і старості в людській долі. А останні рядки не назвеш ні дидактикою, ні елегій. Це продовження пушкінського «мені сумно і легко», але заломлення в термінах окуджавского сумного оптимізму:

Нам не варто цієї тім'я боятися,

але щасливими не будемо прикидатися.

Поетично ця відстороненість найяскравіше виражається в образі птаха, неодноразово що з'являється у творчості поета. Навіть у вірші про Америку, де автор гранично самоіронічен, виникає образ птиці:

Так, цей тип в моєму обличчі, він так безпорадний по-пташиному ...

Тема птиці - це і тема крил, і тема деякої відчуженості, і тема погляду на життя зверху, з пташиного польоту ... Погляд з пташиного польоту, горезвісне здіймання - ось те, що краще всього передає нерівний ракурс узагальнення дійсності, що становить невловиму принадність поетики Окуджави.

Роздумуючи про творчість Булата Окуджави, хочеться особливо поговорити про такі особливе для нього темах, як теми поета, природи, жінки, війни, і укласти розмова темою «Окуджава і ми». Але в одній статті про все не скажеш, а наше сьогоднішнє «ми» настільки невиразно, що нічого, крім фігури замовчування, в голову не приходить. Ясно одне: нам сьогодні особливо гостро не вистачає саме цього окуджавского початку, що, може, дещо умовно, а може, й ні, було названо тут аристократизмом.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.relga.ru/