Вірш І. Буніна «Самотність»

Марина Лазарева

середня школа № 41, г.Іваново

"Витончений людина, худий, тонкий, пан середньої Росії "(Б. Зайцев)," ... один з останніх променів якогось дивного російського дня "(Г. Адамович). Таким уявляють, так оцінюють Івана Буніна сучасники. Цей російський художник осібно стояв у літературі своєї епохи. "Я не кравець, щоб пристосовуватися до сезонів", - писав Бунін Н. Телешову (1900). І тут же: "Як не кинь, всі тяжко самотність ..."

Самотність ... Але ж це, мабуть, основне стан ліричного героя І. Буніна. «Самотність» - саме так називається відомий вірш поета, датований 1903 роком. За свідченням В.Муромцевой-Буніною, написав його поет влітку того року: "Літо було врожайне, він написав 33 вірші. Особливо мало успіх «Самотність», присвячена художнику Нілуса ".

І відразу ж постає питання: чому так "осіннє" вірш народжується літа? І знову звертаємося до мемуарів В.Муромцевой-Буніною (кінець 1902 - початок 1903 року): "Душевного спокою у І.А. не було ";" Він став відчувати своє літературне самотність ". А навесні 1903 року, як відомо, Бунін, так любив мандрувати (доля всіх бунтівних і відчувають себе самотніми людей), пливе в Константинополь. Ось рядки з листа І. Буніна старшому братові: "Сидів довго один, і було на душі не те що нудно, але тихо, самотньо. відчував, но что-то все-таки було нове ". Не забудемо і про розрив з дружиною -- А. Цакні, - який дуже болісно переживав Бунін.

Необхідно також можна побачити і на "літературне оточення" вірша «Самотність». Про ніж вірші Буніна 1902-1903 років?

І тільки вночі, коли бушує

Осінній вітер, все чуже знову ...

І одиноке серце тужить:

О, якби близькість серця рідного!

( «Як все спокійно ...», 1902)

... і віє на вершині

диханням смерті, холодом пустелі.

( «Кондор», 1902)

Садиба по-осінньому мовчала.

Весь будинок був мертвий в опівнічний тиші ...

( «Прокинувся я раптово, без причини ...», 1903)

А назва вірша «Запустіння» говорить саме за себе:

Нам страшно тут. Ми всі в тузі, тривозі ...

Пора звести останні підсумки.

..............................................

Я змучився, і мертвий стук годин

В мовчанні осінньої довгої ночі

Мені самому слухати немає більше сечі!

Як бачимо, стан ліричного героя кризовий. (Мабуть, настільки - вперше.) І все ж виразно проступає бажання позбутися від цієї скрушно, прорватися у світ світла, надії, знайти втрачену гармонію з самим собою і світом:

І серце прагне блиску дня і щастя.

( «Запустіння»)

Поза сумнівом, оптимістично звучить вірш «Голуби» (1903), розташоване в збірнику безпосередньо перед «Самотність». І тим контрастніше сприймається це сповнене глибокого трагізму ліричний твір.

Вірш звернена до жінки. Це як би ненаписане лист. Прощальне лист, не відображена на папері, а тільки висловлене про себе і багато в чому самому собі.

Про що цей маленький шедевр? Про самотність? Так. І про душу. Про самотньої душі, яка намагається прорвати свою самотність, бо зараз воно обтяжливо для неї. Це вірш і про жінку, про кохання, і, в кінцевому рахунку, про сенс життя. Тут Бунін гранично вірний екзистенціальної темі.

Вірш складається з чотирьох строф-шестістішій. Перший рядок звучить ритмічно-одноманітно:

І вітер, і дощик, і мла ...

І відразу уявляєш, відчуваєш майже фізично це до болю знайому осінню нудно. Дивуюся: як же вдалося поетові так ненав'язливо і швидко занурити читача в атмосферу свого вірша? Звичайно, завдяки Полісиндетон (в. .., і ..., і ...) і точно вибраним розміром - Амфібрахій.

Величезну роль відіграють тут і ключові слова "вітер", "дощ", "імла", що створюють настрій безпритульності. У другому рядку це відчуття посилюється "холодної" метафорою "Пустеля води". Третій рядок, здається, звучить трагічніше:

Тут життя до весни померла ...

"Життя померла" - Який оксюморон! Страшно. Але є, виявляється, тимчасової межа цієї смерті: "До весни". І це має важливе значення, не випадково автор використовує повтор. І якщо в третьому рядку "до весни" "загубилося" десь в середині, то в четвертій рядку саме на це слово падає логічний наголос.

Далі образотворче початок поступається місцем медитативною:

Я на дачі один. Мені темно

За мольбертом, і дме у вікно.

Отже, герой самотній. Це самотність безпритульної ( "темно", "дует"). Мольберт - атрибут художника. Але і творчість не рятує.

Таким чином, визначає стан і героя, і природи - холод, спустошеність (запустіння). Що ж тут причина, що - наслідок? Герой сумує від того, що природа засумувала, або йому важко від чогось іншого, і тому світ бачиться таким безпритульним? (Адже є ж у Буніна вірші, де осінь, дощ пропущені крізь іншу призму.)

У подальших рядках ми легко знаходимо відповідь:

Вчора ти була у мене ...

Виявляється, вчора теж був непогожий день, але він сприймався по-іншому, тому що "вона була "і" здавалася дружиною ". Бунін двічі використовує тут фігуру замовчування. Причому за цими трьома крапками - протилежні думки: перша - що було б, якщо б вона залишилася? Друга - що тепер буде і як прожити одному?

І знову виникає це верхня межа спустошеності, змертвілого - весна. Чому весна? Бути може, все просто: навесні можна одному, так як складно відчувати себе одиноким серед різнобарв'я, багатоголосся, сонячності прокинулася (воскреслій) природи.

А як же важко буде прожити до весни, якщо зараз ще тільки осінь, а неможливо прожити навіть Цього дня (сьогодні) ... Образ "сьогодні" у третій строфі розсовується до безкінечності:

Сьогодні йдуть без кінця

Ті ж хмари -- пасмо за пасмом ...

І раптом - від хмар, від неба, від нескінченності - до цілком конкретної земної деталі:

Твій слід під дощем біля ганку

розплився, налився водою.

Образ сліду що пішла назавжди жінки розкриває всю глибину страждань ліричного героя. І ось він дивиться і на небо, і на цей "потопаючий" слід. Це страшно, коли і сліду не залишається. А залишається тільки рана на серці героя. Тому й боляче йому дивитися в "сіру темряву". Образ темряви, як і образ холоду, багатозначний:

Тотальні тьма і холод! - І всередині, і зовні ...

Мені крикнути хотілося услід:

"Вернися, я зріднився з тобою! "

"споріднена". А адже це сильніше, ніж "люблю" ... "Вернися" - не тільки в будинок, в простір, а й (насамперед) в минуле, щоб повторювати його в сьогоденні. Але не крикнув: знав, що не повернеться. Відчув: чужий. Це, мабуть, третя засівання пари в межах цього вірша (осінь - весна, вчора - сьогодні, рідний -- чужий). Але в цілому вірш не контрастне. Навпаки, вона дуже цільне по настрою, по емоційному тону. Тільки три сплеску-вигуки та три паузи-замовчування.

Кінцівка вірші зовні ніби знімає трагізм. Може, й справді герой примиряється з дійсністю, знаходить сили, щоб продовжувати жити:

Що ж! Камін затоплений, буду пити ...

І вже зовсім, здавалося б, прозаїчніше:

Добре б собаку купити.

Давайте подумаємо: Затоплю камін ... Щоб стало тепліше і світліше? А може, затоплюючи -- заодно з цим вселенським повінню? Та будь-який герой один в цьому холодному будинку посеред пустельного океану. Він не бачить землі! Він бачить темряву, морок і ... воду ... А будинок, садиба - острів? Або потопаючий корабель? А може, все ж таки ковчег? І родова зв'язок з минулим (не випадково це відчуття спорідненості), і пам'ять про неї виявляться рятівними в юдолі земної ?..

Лірична ситуація вірша є традиційною для поезії Буніна: по-перше, час року і час дня (осінь, вечір), по-друге, герой наодинці зі світом Божим (частіше, правда, це співвідношення гармонійно).

Саме в спілкуванні з природою (часто вночі, коли тихо, не чути життєвих звуків) ліричний герой Буніна осягає Бога, переживаючи істинне щастя. (Тут поет близький Лермонтова: «Виходжу один я на дорогу ...»,« Коли хвилюється жовтіючому нива ...») Скорботні мотиви також не рідкість в ліриці Буніна. І ця скорбота неминуча (екзистенціальна скорбота):

... Як ця скорботу і спрага - бути всесвіту !..

(1916)

... я приречений

Пізнати тугу всіх країн і всіх часів.

(1909)

На ліричну ситуацію вірша «Самотність» можна побачити і з іншого боку: прощання з коханою (щоправда, без самої коханої). Як нам здається, до такого глибокого трагізму подібна ситуація в ліриці Буніна не доведена ніде. Причина цього, ймовірно, в стані самого поета у 1903 році (про це йшлося вище) -- збіг обставин, певний роздоріжжі, що відчував поет, переживав особисту драму.

Тема любові, відносин між чоловіком і жінкою, безумовно, значно глибше осмислена в прозі Буніна, особливо у пізньому. А у вірші «Самотність» зав'язався вузлик цієї настільки хвилює автора теми (думка про те, що земна любов має межу).

Чому ж сучасникам Буніна так сподобалося саме цей вірш? Може бути, тому, що це "пісня останньої зустрічі". А може, сучасникам Буніна близьким виявилося саме стан душі ліричного героя - це відчуття роздоріжжя (або роздоріжжя?), то сум'яття, можливо, неясне, що відчували багато хто в смутні передгрозове час напередодні страшних потрясінь?