Фантастичне в ранній прозі М. В. Гоголя
Спершу
настроїмо оптику, наведемо фокус. Чим віддалений від нас автор, тим більше ризик
поєднати його власне життя з життям його персонажів.
Bозможно,
через сто років "Війна і мир" буде представлятися читачам
художнім документом епохи, написаним очевидцем, а шістнадцять років,
що минули з дня Бородінської битви до дня народження графа Л. М. Толстого,
просто випадуть в історичний осад.
З
гоголівськими "Вечорами на хуторі біля Диканьки" теж часом відбувається
оптична аберація. І справа тут не тільки в тому, що вечірнє повітря змащує
контури і перефарбовувати всіх кішок в сірий колір. Речі зрілого Гоголя сучасні
йому самому, і репутація письменника остросовременного, яким Гоголь і був,
позначається на нашому сприйнятті його ранньої творчості. Є й інша причина
історичної смазанності "Вечорів". Для російського і, ширше, російського
читача колорит цих повістей визначається насамперед місцем, в географічному,
крайовому, етнографічному сенсах, а не часом, епохою. Грубо кажучи,
"Вечори" - це Україна, Малоросія, а не XIX, XVIII або XVII
сторіччя. Україна в російському сприйнятті видається чимось позачасовим,
позаісторичного. На рівні побуту, мови, матеріальної культури, нарешті,
фольклору Україна в російській свідомості існує. На рівні ж історії - ні.
Тим часом Гоголь в ненав'язливій формі дає зрозуміти, в якому десятилітті
відбуваються події, описані в "Вечорах". "За хвилину, - це
з "Ночі перед Різдвом", - увійшов у супроводі цілої свити
величного зростання, досить щільний чоловік у гетьманської мундирі, в жовтих
чобітках. Волосся на ньому були розпатлане, одне око трохи крив, на обличчі
зображувалася якась пихата величність ... - Це цар? - Запитав коваль
одного з запорожців. - Куди тобі цар! Це сам Потьомкін, - відповів той ".
Потім з'являється й сама імператриця Катерина. По ходу розмови з запорожцями
вона кидає одному з придворних: "- За честі скажу вам: я до сих пір без
пам'яті від вашого "Бригадира" ". Якщо врахувати, що Запорізька Січ
за ініціативою Потьомкіна була скасована в 1775 році, а "Бригадир"
Фонвізіна поставлений в 1770 році, то можна з точністю до п'яти років визначити
час дії "Ночі перед Різдвом". В "Травневої ночі" про
Катерині вже сказано: "Блаженної пам'яті велика цариця". Не раз в
книзі згадується і поїздка Катерини до Криму. Імператриця зробила цю поїздку
з Петербурга до Криму через Україну в 1787 році. Цей нехитрий екскурс в хронологію
знадобився лише для того, щоб уточнити жанр "Вечорів".
Отже,
перед нами не просто фантастичне або романтичне оповідання, але
історико-фантастичні повісті. (В "Сорочинському ярмарку" і
"Травневої ночі" події відбуваються в сучасному, але зав'язка обох
історій - в минулому.) Причому історичне необхідно автору, щоб додати
правдоподібність фантастичного: чого тільки в минулому не траплялося! Книги ясного
задуму доставляють насолоду тільки коли ясно розумієш їх. Така, до
Наприклад, проза Томаса Манна. Ранні повісті М. Гоголя доставляють насолоду,
коли їх сприймаєш синтетично, а не аналітично. Темряви не піддаються
поясненню. Вони рівновеликі тільки темрява. У кращому випадку їх можна описати.
Шлях до розуміння М. Гоголя - це шлях ще більшого утемненія, згущення його
темряві. Природно, для досягнення цієї мети необхідні роз'яснення,
тлумачення, зіставлення. Тому, що чим більше ми апелюємо до сенсу, знання,
логіці, тим далі ми від Гоголя й ближче до досягнення мети: утемненію темряві. У
літературу М. Гоголь прийшов на готове. Удачливість такого роду супроводжує
далеко не всім геніїв. Генії цілинних культур змушені витрачати сили на
створення або впровадження жанрів, розмірів, законів віршування, мовних норм.
Від цього виграє їх національна література, але особисто вони залишаються в
програші. На той час, коли М. Гоголь вступав у літературу, група колишніх
царськосільський ліцеїстів вже затвердила свій шкільний жаргон як норми
російської літературної мови.
Початківці
письменники могли цій нормі слідувати або, навпаки, надавати їй опір.
До початку тридцятих років романтична школа, що перекочувала з деяким
запізненням з Німеччини в Росію, не тільки теоретично обгрунтувала себе, а й
показала товар лицем в поезії і в прозі. Національний колорит, історичні та
фольклорні мотиви, мрійники-індивідуалісти втратили властивості заморської валюти
і стали розхожою монетою. Більш того, естетична концепція німецької школи
романтиків до кінця тридцятих років XIX століття еволюціонувала в Росії в
історико-філософську концепцію слов'янофільства, послідовники якої своє
вчення називали "істинно російською". Уже самою назвою повістей --
"Вечори на хуторі біля Диканьки" - Гоголь цілком свідомо
вписує себе у певний літературний контекст. Малоросійський колорит,
завдяки А. С. Пушкіну, К. Ф. Рилєєва, В. Т. Нарежному, ще до Гоголя не був у
дивину російському читачеві. У 1817 році, випередивши Гоголя на одинадцять років, у
Петербург приїжджає з Малоросії український дворянин Орест Сомов. Незабаром він
стає впливовим журналістом, публікує прозу і літературну критику. У
1823 р. у журналі "Соревнователь просвіти і про доброчинність" в
статті "Про романтичної поезії" Сомов, немов звертаючись до тоді ще
зовсім юному Гоголю, пише: "Але скільки різних народів злилося під одне
назва росіян або залежать від Росії, не відділяючись ні простором земель
чужих, ні далекими морями! Скільки різних зовнішностей, вдач і звичаїв
представляються випробовує погляду в одному обсязі Росії сукупної! Не кажучи
вже про власне-росіян, тут з'являються малоросіяни з солодкими їх
піснями і славними спогадами ". І нижче:" Але скільки місць і
предметів, розсіяних по обличчю землі російської, залишається ще для сучасних
співаків і майбутніх поколінь! Квітучі сади плодоносної України, мальовничі
берега Дніпра, Псла та інших річок Малоросії ... чекають своїх поетів і вимагають данини
від талантів вітчизняних ". Приїхавши до Петербурга, Гоголь близько зійшовся з
Сомов. Судячи з рецензії О. Сомова на першу книгу "Вечорів",
маститий літератор (нині заслужено забутий письменник) сприйняв Гоголя як
передбачених ним же планету. Фантастичне у "Вечорах" є сусідами і
перетинається з фольклорно-казковим. Свої повісті Гоголь буквально збирає з
фольклорних блоків. Цій темі присвячені десятки, якщо не сотні, досліджень.
В
"Пропала грамота", наприклад, використана легенда про запродана
душі, за якої відправляються в пекло. (Гоголь, свідомо плутаючи фантастичне і
комічне, підміняє в повісті "душу" - "шапкою".) У
основі "Вечори напередодні Івана Купала" - перекази про Івана Купала, а
"Сорочинському ярмарку" - легенда про чорта, вигнав з пекла, і про
пошуку чортом свого майна. Як же Гоголь розпоряджався своїм фольклорним
господарством? "На другу ніч і тягнеться в гості який-небудь приятель з
болота, з рогами на голові, і давай душити за шию, коли на шиї намисто, кусати
за палець, коли на ньому перстень, або тягнути за косу, коли вплетена в неї
стрічка ". Навіть по одному цьому уривку з" Вечори напередодні Івана
Купала "показано співвідношення між авторська проза далека від першоджерела.
По-перше, Гоголь користується великим планом (намисто на шиї; стрічка, вплетена
в косу). По-друге, додає події конкретно-чуттєвий характер.
По-третє, вводить елемент пародії ( "кусати за палець, коли на ньому
перстень "). У кожній повісті" Вечорів "взаємодіють відразу
кілька фольклорних сюжетів. Концентрація казкового матеріалу в них
величезна. Гоголь стискає цілі казки до розмірів епізоду. У "Сорочинському
ярмарку "сварлива Хівря, почувши стукіт у двері, ховає кокетливого
поповича на дошки під стелею. Цей фрагмент - усічений сюжет народної казки
"Поп". До речі кажучи, у казці конкретно-чуттєве начало, не дивлячись
на грайливість ситуації, повністю відсутня. У Гоголя ж воно відіграє не меншу
роль, ніж сам сюжет: "Ось вам і приношення, Опанас Іванович, --
промовила вона і поставила на стіл миски і манірно застібаючи свою неначе
ненарочно расстегнувшуюся кофту. - Варенички, галушечкі пшеничні, пампушечкі,
товченічкі! "
Фольклорний
фантастика представлена в гоголівської прозі не тільки на сюжетному - самому
очевидне - рівні. Вода, вогонь, ліс грають у "Вечорах" ту ж роль,
що і у фольклорі. А. Н. Афанасьєв у статті "відуни, відьми, упирі і
перевертні "відзначає, що в різних регіонах підозрюваних у знахарства катували
по-різному: пекли розпеченим залізом, вішали на деревах. У Литві чаклунок
приманював на кисіль, який варили на святій Костьольній воді. "На
Україні, - пише А. Н. Афанасьєв, - до пізнішого часу дізнавалися відьом на їхню
здібності триматися на воді. Коли траплялося, що дощ довго не зрошував
полів, то селяни приписували його затримання злим чарам, збиралися світом,
схоплювали запідозрених баб і водили купати на річку або в ставок. Вони скручували
їх мотузками, прив'язували їм на шию важкі камені і потім кидали нещасних
в'язнів у глибокі вири: неповинні в чарах негайно ж занурювалися на дно,
а справжня відьма плавала поверх води разом з каменем. Перших витягали з
допомогою мотузок і відпускали на свободу; тих же, які визнані були відьмами,
забивали на смерть і топили силою ... "В" Травневої ночі "
Гоголь, залишаючись вірним українським звичаєм, перетворює відьму в утоплену,
яка живе у ставку. В "Вечорі напередодні Івана Купала" дівчини
кидають бісівські подарунки - персні, намисто - у воду: "Кинеш у воду --
пливе диявольський перстень або намисто поверх води, і до тебе в руки ... "
Чи сприймаєте Гоголь фольклор як фольклор, тобто філологічно? У відомому
сенсі, так. У листах він просив матір і близьких надсилати йому до Петербурга
фольклорні матеріали. Самим уважним чином вивчає письменник
"Граматику малороссийского наречия" Павловського. Він виписує
звідти десятки українських імен і, як зазначає Г. Шапіро, 136 прислів'їв та
приказок. Деякі з них Гоголь використовує у "Вечорах".
І
все ж таки підхід письменника до фольклору лише з великими застереженнями можна вважати
філологічним. У двадцятих роках XIX століття в Україні легенди, казки, думи
були ще частиною живої літератури, а не тільки традицією. Вони не потребували
первооткритіі і відродження, в романтизмі як школі і програму. У широкому
культурному сенсі Гоголь був не в меншій мірі сучасником Ф. Рабле, ніж
сучасником А. С. Пушкіна чи нашої з вами сучасниці,
художниці-примітивістки Марії Приймаченко. Особисто Гоголь, відкритий відразу двом
культур - української і російської, виграв на патріархальності і периферійності
Малоросії, якої в імперії була відведена роль провінції. Те, що
петербурзькі, озерні, Ієнський, Гейдельбергського романтики сприймали як
фантастичне, надприродне, для Гоголя було природним, що не виходять
з ряду геть, життєвим. "Романтизм" ранньої прози Гоголя настільки ж
"натуральний", як і його зріла проза, що проходить по розряду
"натуральної школи". Суб'єкт - авторське бачення - не змінювався.
Змінювався об'єкт. Спроби ж підмінити суб'єкт, самого себе, приводили Гоголя до
клінічним наслідків. Театралізація прози, інсценізації романів і повістей
- Жанр вже давно узаконений, їм нікого не здивуєш і не обурило. Гоголівські
"Вечори" - це, умовно кажучи, "прозаїзація" театру.
Фантастичне в них носить характер водевілю. "Боже мій, чого тільки немає
на цьому ярмарку! Колеса, скло, дьоготь, ремінь, Цибуля, крамарі всякі ... так
що якщо би в кишені було хоч тридцять рублів, то й тоді б не скупив всій
ярмарку ". Помилитися неможливо. Це Гоголь. Але не Микола Васильович, а
Василь Опанасович. Цитату з батьківського водевілю "Простак, або Хитрість
жінки, перехітренная солдатом ", написаного по-українськи, Гоголь
використав як епіграф у "Сорочинському ярмарку". На водевілях
батька Микола Гоголь не тільки виріс. Вже в зрілому віці в Петербурзі він
намагався здійснити їх постановку.
В
1818 юний Гоголь переїжджає до Полтави, де протягом трьох років навчається в
повітовому училищі. Саме в цей період у Полтаві відкривається театр, яким керує
основоположник української драматургії Іван Котляревський. "Петро! Петро!
Де ти зараз? Може, блукає десь в нужді і горі і присягаєшся свою частку;
присягаєшся Наталку, тому що через неї залишився без даху над головою, а може (плаче),
забув, що я живу на цьому світі ". П'єса Івана Котляревського
"Наталка-Полтавка" була поставлена в Полтавському театрі в 1819 р. А
ось М. Гоголь, "Майська ніч": "Галю! Галю! Ти спиш чи не
хочеш до мене вийти? Ти боїшся, мабуть, щоб нас хто не побачив, чи не хочеш,
може бути, показати біле личко на холод! "Як Василь Гоголь та Іван
Котляревський, Микола Гоголь розуміє слово і фразу не літературно, а
сценічно. Мова його персонажів розрахована не на читацьку, а на театральну
аудиторію. Тому так гучно, громозвучна, гучними гоголівська проза. У 1821 р.
дванадцятирічного Гоголя беруть до Ніжинської гімназії вищих наук. Гоголь
грає комічні ролі в шкільному театрі. Ціле покоління ніжинських гімназистів
виростає на вертепної драмі, на водевілях, на п'єсах І. Котляревського. Разом з
Гоголем у Ніжині навчалися Нестор Кукольник та Євген Гребінка. Перший дебютував
в літературі драматичною п'єсою "Торквато Тассо" та історичними
п'єсами. Другий - Гребінка - прославився байками - жанром проміжним,
близьким до драматургії - і текстами популярних романсів. Але не тільки звучання,
гулкость слова видає пристрасть Н. Гоголя до театру. Ситуації, в яких
виявляються його персонажі, теж розгортаються за законами класичного
водевілю. "Чорт тим часом не на жарт разнежілся у Солохи ... Як раптом
почувся голос дюжего голови. Солоха побігла відчинити двері, а моторний
рис вліз у лежав мішок. Голова, струснувши з своїх капелюх сніг і випивши з
рук Солохи чарку горілки, розповів, що він не пішов до дяка, бо
знялася завірюха, а побачивши світло в її хаті, завернув до неї в намірі
провести вечір з нею. Не встиг голова це сказати, як у двері почувся стук
і голос дяка. - Сховай мене куди-небудь, - шепотів голова. - Мені не хочеться
тепер зустрітися з дяком. Солоха довго думала, куди сховати такого щільного
гостя; нарешті вибрала самий великий мішок з вугіллям; вугілля висипала в діжку, і
дюжій голова вліз з вусами і капелюха в мішок. Дяк увійшов, покректуючи і
потираючи руки, і розповів, що в нього не був ніхто і що він щиро радий цьому
нагоди погуляти трохи у неї і не злякався хуртовини. Тут він підійшов ближче,
кашлянув, усміхнувся, доторкнувся своїми довгими пальцями до її оголеної руки
і виголосив з таким виглядом, в якому висловлювалася і лукавство, і
самовдоволенні: - А що це у вас, прекрасна Солоха? - І, сказавши це,
відскочив він кілька тому. - Як що? Рука, Осип Никифорович! - Відповідала
Солоха. - Гм! рука! хе! хе! хе! - Вимовив серцево задоволений своїм початком
дяк і пройшовся по кімнаті. - А це що у вас, найдорожча Солоха? - Сказав він
з таким же виглядом, приступивши до неї знову і схопивши її злегка рукою за шию, і
у такий самий спосіб відскочивши тому. - Ніби не бачите, Осип Никифорович! --
відповідала Солоха. - Шия, а на шиї намисто ... ... Невідомо, до чого б тепер
доторкнувся дяк своїми довгими пальцями, як раптом почувся стукіт у двері і
голос козака Чуба ... - Стукають, їй-богу, стукають! Ох, сховайте мене
куди-небудь! "Гоголівський водевіль не тільки динамічний і дотепний, а й
фантастичний. Дійові особи раз у раз змінюють маски. У чортів в
"Вечорах" свинячі, собачі, козлячі, дрофіние, кінські рила. Відьма
в "Травневої ночі" обертається кішкою, а після утопленою. Інша
відьма з "Вечори напередодні Івана Купала" обертається чорної
собакою, кішкою, старою. У "Сорочинському ярмарку" М. Гоголь описує
танцюючих бабусь як театральних маріонеток: "Безтурботні! навіть без дитячої
радості, без іскри співчуття, яких одна хміль тільки, як механік свого
безживного автомата, змушує робити щось подібне людського, вони
тихо хитали головами охмелевшімі ...". Деякі опису в
"Вечорах" відрізняються від ремарок хіба що лексичної виразністю:
"Грім, регіт, пісні лунали тихіше й тихіше. Смичок вмирав, слабея і втрачаючи
неясні звуки в порожнині повітря. Ще чулося десь топтання, щось схоже
на рокіт моря, і незабаром усе стало порожньо і глухо ".
Театральна
умовність передбачає зустрічне зусилля глядача, а в разі Гоголя - читача.
Якщо це зусилля не буде здійснено, то добротні декорації "Вечорів"
можуть здатися жалюгідним картоном, а голосисті і жваві статисти --
розфарбованими Пейзане. Жанр - романтчна історія - визначається у Гоголя
не тільки традиційним літературно-романтичним набором чудес, але й типом
оповідача. В "Вечорі напередодні Івана Купала" пасічник Рудий (тобто
Рудий) Панько читає вголос історію, що колись розказану дяком Фомою
Григоровичем. Дячок обурено запитує: "- Що ви читаєте? - Як що
читаю, Хома Григорович? вашу бувальщина, ваші власні слова. <...> --
Плюйте ж на голову тому, хто це надрукував! Бреше, сучий москаль. Чи так я
говорив? Що то вже, як у кого чорт-ма клепки в голови! Слухайте, я вам розкажу
її зараз ". Дячок, висловлюючись філологічно, обурюється підміною усній
мови - письмовій. Він не бажає дізнаватися своїх слів не тому, що їх
підмінили, а тому, що їх перенесли з звукової стихії в друкарський
стандарт. В "Вечорах" кілька оповідачів: сам пасічник Рудий
Панько, дяк Диканьської церкви Хома Григорович, панич у Горохові каптані,
так і не з'явився незнайомець, який "такі викопує страшні
історії, що волосся ходили на голові ". Але всі вони відносяться до одного і
того ж типу оповідачів. Читаючи - слухаючи - їх, відчуваєш спокуса дати
внетекстовие дефініції деяким усталеним жанрами. Піддамося цій спокусі.
Чи доводилося вам засиджуватися допізна, до останнього відвідувача в ресторані,
таверні, тратторії, щоб, перечекавши всіх, випити з офіціантом горілки, раки або
граппи? Кількох вигуків, сказаних під закуску і гаряче, кількох
жестів вистачило, щоб ви відчули, ну, якщо не почуття близькості, то теплоту,
прихильність один до одного. Хоча б тому, що ви одне для одного іноземці,
і відчуття близькості, тепла не загрожує для вас обох затяжний душноватой дружбою.
За віскі, орухо або коньяком він розповідає вам, його найкращому другові, свою
життя, свою синівську, любовну, батьківську драму. "Ти розумієш, - каже
він у кінці, - та це ж не життя, а роман! Яку книжку можна написати! "
Подібна ситуація з тією ж заключній фразою можлива, наприклад, у потязі,
з випадковим пасажиром в ролі відвертого співрозмовника. Антураж може
змінюватися, обов'язкові лише дві умови: інтимність бесіди і її випадковість,
неповторність. Отже, наважився на першу дефініцію: епічний роман - це
сприйняття, розуміння і переказ власного життя як літературного
твору.
А
ось інша ситуація. Вечір. Дюжина спальних мішків. Піонерський або скаутський
наметовий табір. Втім, це може бути барак каторжан або ув'язнених. Все,
крім одного, мовчать. Один розповідає, інші слухають, співпереживають.
Розповідь може бути переказом Артура Конан-Дойла, Едгара По або власних
пригод. Умова одна: мова повинна йти про надприродне, чого в житті
не буває і бути не може. Спробуємо сформулювати другу дефініцію: політ
опівнічний фантазії в наметі чи в бараці під акомпанемент гробової тиші --
це і є романтична історія. Повернемося до Гоголя. Епічного роману він так
ніколи і не написав. На місці відвертого офіціанта (пасажира) його просто
неможливо уявити. Не той характер, не та натура. Межа гоголівської
епічності - поема в прозі. При цьому оповідач він природжений, причому історій
надприродних. Тож недаремно піонери або бойскаути з інтелігентних
сімей розповідають своїм соузникам або сусідам по камері не тільки про доктора
Моріарті або золотом Жука, але й про утопленицю або про Вії. Що до гробової
тиші, то тут з Гоголем не так просто, як з Артуром Конан-Дойлом або Едгаром
По, бо вона раз у раз дає тріщини і обрушується сміхом. У прозі Гоголя сміх
зводить нанівець усі макабріческое. Макабр пародіює сам себе, завдяки чому
тільки набирається сил. Ось приклад з "Травневої ночі". Теща винокура,
оповідача, годує свою багатодітну сім'ю галушками. Раптом звідки не візьмись
непроханий гість, незнайомець. У мить ока він з'їдає один казан, потім
інший. "А щоб ти подавився галушками", - думає теща. Гість зараз
поперхнувся, впав і віддав духа. Але з того часу спокою не було тещі. Трохи
тільки місяць, мрець і тягнеться. Сяде верхи на трубу, проклятий, і галушку
тримає в зубах. У цьому Макабр все було б серйозно. Був би непроханий
гість, але не було б легковажних галушок на столі. Швидше за все, господарі
спали б або відходили до сну. Був би таємничий скрип, шурхіт, бігали б
тіні. І гостю б дали цебро води, і раптом господиня побачила б у відрі
відображення диявольських ріжок і забожуся, заверещала: "Цур мене, сила
нечиста, згинь-хай! "Чорт би згинув, пропав, але після кожної ночі
був би в будинок скрипом мостини, завиванням вітру в трубі, Ухань сови,
стогоном завірухі. У Гоголя все зведено нанівець галушками. У привид з галушкою
в зубах віриш, тобто завдяки галушці віриш у привид. Так елемент
пародійності виручає, витягує цілу літературну школу. М. Бахтін справедливо
проводить паралель між Гоголем і Рабле. І той і інший вибирають собі богів, у
яких є почуття гумору. І для Рабле і для Гоголя те, що смішно, - то
піднесено. Гоголівські школярі-бурсаки або бродяги-дяки вставляють в свою мову
латинські вирази та слова лиш для того, щоб продемонструвати важкий
хохлацький акцент. Серйозність непереконлива і бліда. Привид, суть якого
в безтілесними, реалізується в свідомості читача лише коли воно гранично
щільне, відчутне, плотське. Публіцист і письменник В. В. Розанов, проповідник
сімейності й інтимності, а значить, антипод Гоголя, не раз в серцях
називав автора "Вечорів" чортом, сатаною, страшним хохлом, ідіотом.
Завдяки цій зворушливою і вірною нелюбові Розанов зробив багато цікавих
спостережень про гоголівської прозі. Приміром, він дотепно зауважив, що лише
небіжчиці у Гоголя по-жіночому привабливі. Розанов вбачає в цьому
свідоцтво збоченій натури письменника, схильність до некрофільству.
Між
тим пояснення тут слід шукати не психологічний, а чисто літературний,
формальне. Утоплениці і небіжчиці повинні бути апетитними, а живі дівчата
злегка ефемерними, Мальований, інакше текст перестає бути художнім. Цей
принцип, який можна було б назвати "принципом негативу", один з
найпродуктивніших в літературі. Речове, матеріальне входить в читацьке
свідомість, лише коли воно переведено в інший ряд матеріальності, вещності.
Скажімо, слово "ліс" промайне мимо очей, не зачепивши, не дряпанням, не
полоскотавши уяви. А от якщо без слова "ліс" текст зашумить,
завантажиться і вчепиться у волосся гілками, то з цього лісу заблукав читач
вже не вибереться. У Гоголя прийом "негативу" у всіляких
модифікаціях зустрічається часто-густо. Щоб домогтися присутності снігу, він пише
не про сам снігу, який можна взяти в руку, а про Скрипник морозу, чутному за
півверсти. Привиди ж, чортів, всяку нечисту силу він матеріалізує,
уречевлює. Чи є для самого письменника те, що ми називаємо принципом або
прийомом, "прийомом"? Ось уривок з гоголівської статті "Про
малороссійкіх піснях ", що свідчить про цілком усвідомленому відношенні
письменника до поетики: "Пісні їх майже ніколи не звертаються в описові і
не займаються довго зображенням природи ... Часто замість цілого зовнішнього знаходиться
тільки одна різка межа, одна частина його. У них ніде не можна знайти подібної
фрази: був вечір, але замість цього говориться те, що буває ввечері, наприклад:
Йшли
корови із діброви, а овечки з поля. Виплакала карі очі, край милого стоячи ".
Може
бути, тільки А. П. Чехов, через шістдесят з гаком років, дав у "Чайці"
настільки ж виразне визначення метонімії: "Тригоріна виробив собі прийоми,
йому легко ... У нього на греблі блищить шийка розбитої пляшки і чорніє тінь
від млинового колеса - ось і місячна ніч готова ...". Власне
фантастичне, надприродне обставлено у Гоголя фантастичним в
фігуральному сенсі слова, тим, що, вульгарно кажучи, прийнято виражати фразою
"It's fantastic!" Гоголь чемпіон російської прози по оклику
знакам. Тут справа не в статистиці, а в тому, що оклику інтонація
створює атмосферу екзальтації, наелектрізованності. Знак оклику, як і
чудо, припускає роззявлений рот, грюкання очима. Гоголь
"фантастичний" не тільки на інтонаційному, але й на семантичному і
пунктуаційних рівнях. Придумані їм словосполучення - "мудрі
дівчата "," непрямими кроками кинувся бігти по колу ",
"шаблі страшно звукнулі" і т.д. - Кричуще неправильні, але органічні.
Точка, що відокремлює одну пропозицію від іншого, у Гоголя часто умовна,
фіктивна. "Якась дивна чудове сяйво домішалася до блиску
місяці ... Срібний туман упав на околиці. Запах від квітучих яблунь та
нічних квітів лився по всій землі "(" Майська ніч "). Тут наше
сприйняття працює поверх точок. Дієслово "лився" легко переноситься з
запаху яблунь на блиск місяця. А місяць перекочовує з "Вечорів" в
книги про "Вечорах": "наспів прози Гоголя, як сяйво місяця,
струмує в многовидах словесних варіацій "(Андрій Білий.
"Мастерство Гоголя"). Час дії найпершої історії --
"Сорочинському ярмарку" - опівдні. Потім сонячне світло меркне.
Настає вечір. Ніч. Над всіма іншими сторінками сяють місяць, і зорі або
нависає чорна, беззоряне, безмісячні небо. "Із середини неба дивиться
місяць. Неосяжний небесний звід пролунав, розсунувся ще неосяжно. Горить і
дихає він. Земля вся в срібному світлі, дивовижне повітря і прохолодно-душен, і
повний млості, і рухає океан пахощів ... Недвижно, натхненно стали ліси,
повні мороку, і кинули величезну тінь від себе ". Ніч стає не тільки
часом, але й місцем дії, якщо завгодно, театром подій. Як і личить
місцем, вона обмежена в просторі. Її стеля - небо, її нижня межа --
земля. Є у гоголівської ночі і задник: якась сфера, щось на кшталт кінця землі,
яким уявляли його середньовічні схоласти. Не вистачає - така вже задум
творця - тільки стін. Але їх відсутність лише полегшує роботу протягу:
приносити і відносити, як у театрі, лісовиків, козаків, школярів, відьом, упирів,
селян. Тканина, з якої зшитий ця ніч, може бути оцінена в порівнянні, по
контрасту. Шовк шовковисто остільки, оскільки шершав шевйот. Якщо порівнювати
українську ніч з перської або турецької, то вона здасться блідолиций,
анемічного, майже позбавленою запахів. Турецька ніч кидає виклик українській не
тільки тому, що вона зоряна, пряна й оксамитовою. В український фольклор XVI --
XVII століть на роль вражою сили, разом з ляхами, москалями, жидами,
запрошені і турки. Причому, судячи з балад та легенд, Україна і Туреччина схлестиваются
і перехоплює не тільки на полі бою. Набіги і різанина - не єдиний
спосіб спілкування двох народів. У популярному фольклорному сюжеті про сестру, що потрапила
в турецьку неволю, парубок Іван не тільки п'яниць з турками, але й продає їм
свою сестру, продає за "копійки". Пиятика і торг - це форма діалогу
на рівні побуту. Ті елементи побутової культури України, які в Росії частіше
всього сприймаються як типово українські - оселедець, форма вусів, козацька
одяг - запозичені українцями в турків. Навіть еталон козацької краси в
Запорізької Січі мало чим відрізняється від турецького. На лінгвістичному рівні
Україна теж перетинається зі Сходом. Такі смачні українські слова, як
баштан, килим, кавун, шаровари, - перського походження, кобза - музичний
символ України - тюркського. При цьому жвавого літературного діалогу - в силу
багатьох причин - між Україною і Туреччиною не зав'язалося. Так що гоголівська
українська ніч зоряна, запашна і оксамитова за контрастом з бляклої, північній,
петербурзької. На контрасті цих ночей перший почав працювати Пушкін. У прозі
поета ніч, як така, суто описові: "Погода вщухла, хмари
розходилися, перед нами лежала рівнина, вистелена білим хвилястим килимом. Ніч
була досить ясна "(" Заметіль ")." ... до вечора все злагодити
і пішов додому пішки, відпустивши візника. Ніч була місячна "
( "Гробовщик"). "Він прокинувся вже вночі: місяць осявав його
кімнату. Він глянув на годинник: було без три чверті "(" Пікова
дама "). Але зате у віршах Пушкін дає волю і мови та дихання:
Тиха
українська ніч. Прозоро небо. Зірки вражають. Своєю дрімоти перемогти Чи не
хоче повітря.
( "Полтава")
Гоголь
не пройшов повз опису цієї ночі, густо замішана на "щ",
"з", "ч", "х". Гоголівський "Чи знаєте ви
українську ніч? .. "- це у відповідь жест. І навіть гоголівське" Чуден
Дніпро за тихої погоди "інтонаційно й лексично навіяно все тим же
"Тиха українська ніч". Гоголь був першим російським прозаїком,
сприймає мову перш за все чуттєво. Він прагне, щоб читач
разом з письменником помітний, чув, бачив. "Метафізична"
прозорість пушкінської прози йому чужа. Апеляція до органів почуттів вимагає
граничної мовної експресії. Крім українських слів, винесених Гоголем в
словнички-додатки, у гоголівському мовою безліч українізмів. Російський читач
сприймає їх не стільки розумом, скільки прапамятью. Тому читання Гоголя
лінгвістичне викликає запаморочення. Інтонація, будова фраз в його прозі
припускає легеневе, фізіологічна співпереживання. Гоголівська проза
відрізняється від догоголевской, як кольорове кіно від чорно-білого. Причому колір у
Гоголя не обов'язково виражається епітетом. Слово "очи" - а
"око" в "Вечорах" майже не зустрінеш - безумовно чорне.
Очі з буквою "ч" посередине не можуть бути іншого кольору. Новизна
Гоголя, його "фантастичність" полягає в тому, що він зробив російської
прозі щеплення української мовної чуттєвості. Справа тут не в українських
реаліях: імена, словечках, гуморі, фольклорі, а в принциповій переорієнтації
літературної мови. Письменники-чужинці або, якщо завгодно, Приймак, можуть
віддячити усиновили їх літературу не тільки тим, що приносять у неї
ззовні. Завдяки свіжому сприйняттю своєї нової мовної батьківщини, вони часом
гостро бачать те, що перш, надокучили, нікому не впадало в очі. Так
здійснюються відкриття окремих слів, інтонацій, частин мови. Якби Гоголь не
став мовним перебіжчиком, то його проза сприймалася б на батьківщині
тавтологічне. Як-то Пушкін зауважив: "Від візника до першого поета ми всі
співаємо сумно ". В основі російського літературного мислення - ідея. І чим більше
лихоманить ідею, тим чудовий виходить проза. Часом ця ідея може бути
обрамлена скромним візерунком. Українське літературне мислення, за рідкісним
винятком, барочно, орнаментально. Сенс його в переплетенні і ритмі різних
орнаментів, як у фразі про Катерину з "Страшної помсти":
"Незаплетенние чорні коси металися по білій шиї". Гоголь терпів
ураження ( "Вибрані місця з листування з друзями"), коли змінював
власною природою і силкувався бути русее росіян. Відношення Гоголя до Росії --
це типова реакція істеричного емігранта на закордон. Для нього тубільці --
нехристи, німці, нелюди, по-нинішньому інопланетяни, яких і вбити не гріх.
Гоголь так і поступає, виносячи свій злочин в назву "Мертві душі".
Після ж кається і карає себе: спалює друга частина поеми.
І
на закінчення про головне. Герої "Вечорів", як і личить лівобережним
українцям, одягнені в шаровари. Ці шаровари, наче дирижаблі, літають в повітряному
просторі ночі. Якби Гоголь провів дитинство і юність у Західній,
правобережній Україні, де в ходу вузькі штани-дудочки, то навряд чи він написав би
прозу такого польоту, розмаху, такої об'ємної щедрості. На якій сторінці ні
відкриєш "Вечори", в повітрі коливаються, майорять, парять, хлобищут шаровари.
Втім, якщо добре придивитися, надівши на ніс, за порадою Рудого Панька,
замість окулярів колеса з Комісарове брички, то помічаєш, що це колишеться,
ширяє, парить, хлобищет сам нічне повітря, яким накачані гігантського розміру
шаровари. Але чим глибше Гоголь вкорінюється в Петербурзі від життя, тим
рішучішими зміни в гардеробі його персонажів. Шаровари, кожухи, плахти,
сукна, черевики поступаються місцем сюртука, шинелі, віцмундирі, Башмачкіна. Але
це вже інша тема, яка має лише непряме відношення до молодої прозі молодого,
але багатообіцяючого автора з Малоросії.
Список літератури
Для
підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.nikolaygogol.org.ru/
