Рецензія на роман В. В. Набокова «Машенька»

... Воспомня колишніх років романи,

Воспомня колишню любов ...

А. С. Пушкін

Роман Володимира Набокова "Машенька" - твір виключне і незвичайне. Він відрізняється від усіх написаних ним романів і п'єс. Я прочитала у Набокова безліч творів, але саме "Машенька" приваблювала мене красою мови, легкістю, філософськими міркуваннями про роль кохання на землі. Якщо коротко говорити про тему роману, то це розповідь про незвичайну людину, що знаходиться в еміграції, в якому вже починає згасати інтерес до життя. І тільки зустрівши випадково любов своєї юності, він намагається відродитися, повернути своє світле минуле, повернути молодість, за часів якої він був такий щасливий.

Головний герой роману - Лев Глібович Ганін, який емігрував до Берліна. Протягом усього роману Набоков прагне підкреслити в ньому його "особливість", несхожість з оточуючими. Ганін живе в пансіоні, де поруч з ним знаходяться ще шість людей, відірваних від Росії, що мешкають в атмосфері вульгарності, відсталості, примиритися зі своїм світом. Цей пансіон - своєрідний символ, який Набоков називає "притулком для вигнаних і викинутих". Ці люди дійсно викинуті, виламані з життя. Їхні долі розбиті, бажання згасли. Набоков малює їх слабкими і безмовними, крім, зрозуміло, головного героя. Печальна доля старого російського поета Подтягіна, смертельно хворого, який прагне вирватися з лап еміграції і повернутися на батьківщину, до Росії. Сумно читати і про Кларі - молоду дівчину, що безмовно люблячої головного героя, але не знайшла в цієї любові ніякої відпочинку прийшли. ("... Вона думала про те, що в п'ятницю їй буде двадцять шість років, що життя проходить і ніколи не повернеться, що любов ця її зовсім непотрібна, нікчемна ...")

Інший головний герой роману - Олексій Іванович Алфьоров, яскраве втілення того, що Набоков найбільше зневажає в людині, за злою іронією долі опинився нинішнім чоловіком Марійки, що любила Ганіна довгі роки. Все пішло в Алферова: слова ( "жвавий і докучлівий голос"), банальності, зовнішній вигляд ( "було щось лубкове, солодко-євангельське в його рисах ..."). Алфьоров - повна протилежність інтелігентові Ганін, які не допускають вульгарність ні в яких її проявах. Почасти Набоков надав Ганін риси свого власного характеру, вклав у нього ту спробу повернути втрачений рай, що терзали його самого.

Дізнавшись про те, що Машенька, з якою він випадково розлучився ще в далекій молодості, жива і приїжджає днями до чоловіка, Ганін буквально прокидається у своїй берлінській еміграції: "Це було не просто воспоминанье, а життя, набагато дійсне, набагато "інтенсивніше", - як пишуть в газетах, - ніж життя його берлінської тіні. Це був дивовижний роман, що розвивається з справжньою, ніжної обережністю ".

Ганін приймає рішучу спробу знову знайти втрачений рай: відмовляється від своєї псевдоізбранніци Людмили та збирається викрасти Машеньку у Алфьорова. Він навіть не запитує себе, чи любить його Машенька до цих пір, він упевнений, що молодість повернеться, а разом і щастя. При цьому для досягнення своєї мети він здійснює неетичні вчинки (напуває Алфьорова горілкою в ніч перед приїздом Марійки і переставляє стрілку будильника, щоб Алферов не зміг її зустріти, а сам кидається на вокзал).

Але лише на вокзалі Ганін усвідомлює, що минуле не повернути, що воно втрачене безповоротно, що потрібно просто втекти з цього пансіону, з цієї гнітючій, чужий і чужої, вульгарної атмосфери: "Він до кінця вичерпав своє минуле, своє воспоминанье, до кінця наситився їм, образ Марійки залишився ... в будинку тіней, хостели, який сам уже став спогадів ". Перехворівши своїм минулим, герой відправляється на інший вокзал, їде в майбутнє, назустріч нового життя.

В своєму романі Набоков філософськи розмірковує про любов до жінки і до Росії. Дві ці любові зливаються у нього в одне ціле, і розлука з Росією заподіює йому не менший біль, ніж розлука з коханою. "Для мене поняття любов і Батьківщина рівнозначні ", - писав Набоков в еміграції. Його герої тужать по Росії, не вважаючи Алфьорова, який називає Росію "клятої", говорить, що їй "прийшла кришка ". ( "Пора нам усім відкрито заявити, що Росії капут, що" Богоносець " виявився, як, втім, можна було здогадатися, сіркою сволотою, що наша родина, отже, загинула ".) Однак інші герої палко люблять батьківщину, вірять у її відродження. ("... Росію треба любити. Без нашої емігрантської любові Росії -- кришка. Там її ніхто не любить. А ви любите? Я - дуже ".)

В цілому Набоков складний для розуміння. Я вперше прочитала його автобіографічний роман "Інші береги", коли мені було дванадцять років. У ньому він як би осмислює все своє життя, розмірковує про дитинство, своїх пошуках власного "Я", про воістину "земному раю" свого духовного виховання. "Моє дитинство було досконалим ", - писав він у" Інших берегах ".

Перебуваючи в еміграції, Набоков був змушений писати свої твори англійською мовою, чому відчував майже фізичний біль. Його розставання з прекрасним і рідним російською мовою було болісним, але це випробування він витримав з честю.

Читаючи твори Набокова зараз, я згадую розповідь моєї сестри, яка побувала у Швейцарії на його могилі. Він похований на березі Женевського озера, в невеликій селі поруч з курортним містом Монтре. За її словами, більш естетською могили вона не бачила: величезний блакитний камінь, проста напис, що цвітуть фіалки навколо ... Саме про таку могилі мріяв його герой Цинциннаті Ц. з прекрасного роману "Запрошення на страту". Знову в ньому "втрачений рай", знову ностальгія за минулим, любов. Знову герой перебуває у стані самотності: "Не має в світі жодної людини, що говорить моєю мовою ". Але герой роману вірить у власне "я", як, мабуть, не втрачав віри в себе сам автор. І саме ця віра не дала героєві померти навіть після того, як йому відрубали голову. "Навіщо я тут? Чому так лежу? - І, поставивши собі це просте питання, він відповідав тим, що підвівся і озирнувся ... "" Мене в мене не забере ніхто, - сказав Цинциннаті Ц. сам себе ... "

Роздумуючи над прозою Набокова, я дивуюся тому, як його герої відчувають душевний підйом під час власних невдач, а коли до них приходить успіх, вони немов губляться, стають косноязикімі, тьмяним, приниженням. Дар опису у Набокова розвинений до незвичайних меж, він володів якимось особливим, немов відполірованим мовою, влучністю погляду, здатного за допомогою художніх прийомів і образів навіть дрібниць надати особливе значення, підкреслити їх.

Читаючи його романи, я відчуваю в них самотність людини, не понятого багатьма, відірваного від того, що йому дорого. Біль і гіркота ледь чутно у нього, він не підкреслює їх, а лише приховує за буденними картинами і фразами. У цьому я бачу його схожість з Чеховим, який завжди говорив, що "в цьому житті люди обідають, тільки обідають, а в цей час складаються їхні долі і розбиваються їх життя ". Чехова Набоков завжди дуже любив, вважаючи його "моральний пафос" зразковим для письменника. "Я і Чехов - ось два мораліста", - говорив він. Особливу близькість Набоков відчував і до Достоєвського, описуючи ненависний йому "маленький світ вульгарності і гнилі ", прикритий псевдонравственностью.

Зараз, до моєї великої радості, у нас в країні стали виявляти великий інтерес до Набоковим, багато хто і багато хто стверджує, що саме в нього треба вчитися прекрасного російській мові, шляхетному служінню культурі. На Заході до нього, навпаки, відносяться мляво, але ж Росія, його Росія, Набоков-ська Росія любить і визнає його - це головне! Самотність та ностальгія за життя, але визнання і поклоніння після смерті. Заради цього, я вважаю, варто було терпіти і страждання, і біль.

І зараз, читаючи Набокова, я збагачують не тільки розумово, але й морально, духовно. Це почуття очищення зі мною, поки я люблю і ціную прозу Набокова, його приголомшливий дар слова.

Список літератури

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.litra.ru/